Мовна політика деяких зарубiжних держав

Інтенсивність процесу модернізації мови іврит не слабшає з роками. Метою модернізації мови є приведення ізольованої або несучасної мови до рівня розвинених мов як засобу сучасного спілкування. Так, модернізація івриту повинна забезпечити можливість культурного, наукового й економічного співтовариства Ізраїлю ввійти у світове співтовариство мов. Розвиток івриту в Ізраїлі мав заповнити прогалину, коли століттями цією мовою не спілкувалися, не писали листів і наукових трактатів, не вчилися в школі й т.д. Необхідно було довести його до рівня функціонування мов, чий розвиток ніколи не переривався.

Необхідно відзначити, що розвиток івриту відбувався в особливій унікальній ситуації: переважна більшість носіїв івриту були й залишаються двомовними. Розширення використання івриту зустрічало психологічний опір, що варіювався залежно від статусів різних других мов двомовних носіїв івриту. Статуси цих других мов також різні й можна представити їх як континуум: від "малих мов" (наприклад, амгхарська, черкеська) до "мов широкої комунікації" (раніше французька, потім німецька, сьогодні англійська виконують цю функцію) і деяких мов "особливого статусу" на різних рівнях цього континуума (французька, російська, арабська).

3 1953 року в Єрусалимі активно працює заснована Кнесетом, відповідно до "Закону про вищу інституцію в області мови іврит" (1953), Академія мови іврит, що є спадкоємицею створеного в 1890 році Комітету мови іврит, який заснував Еліезер Бен-Єгуда. Метою Комітету було поширення івриту як розмовної мови, створення орфоепічних норм, збагачення лексики, нормативізація граматики.

В 1954 році Академія мови іврит почала видання "Історичного словника мови іврит". Триває складання фундаментального історичного словника мови іврит за допомогою спеціальної комп'ютерної програми. В 1994 році у рамках Академії мови іврит заснований інститут з вивчення й відродження мови.

Ідеї створення державної мови. Історичні та культурні коріння івриту сягають біблійного періоду, коли єврейський народ був домінуючим народом в Ерець-Ісраелі. Тому було дуже символічно, відтворюючи державу на своїй древній землі, обрати стародавню мову свого народу державною мовою Ізраїлю. Ідея відродження івриту була невід'ємною частиною сіоністської ідеології, сформульованої Теодором Герцлем, як такої, що намагалася порвати зі спадщиною вигнання, а створення єдиної ізраїльської нації стало невід'ємною складовою статистської ідеології державного будівництва. Знаряддями й символами моделі державного будівництва були (і залишаються):

обов'язкова армійська служба в єдиній армії

єдина система освіти

єдина для всіх (крім національних меншин) мова іврит.

Успіх відродження івриту в Ерець-Ісраелі був досягнутий ціною придушення самобутніх мов іммігрантів із країн розсіювання, при цьому деякі з них (насамперед ідиш і ладино) опинилися на межі зникнення. Збереження мов культурної спадщини іммігрантів сприймалося як загроза основній мові країни й національній єдності її громадян. Тому саме іврит, стародавня мова народу, мала стати засобом згуртування й акультурації іммігрантів [12, с.29].

Безкомпромісність ідеології івритського монолінгвізму стосовно імігрантів викликала у них зневагу до рідної мови й культури. Вважалося, що успішне оволодіння івритом можливо лише при повній відмові від усіх інших мов у повсякденному спілкуванні й у суспільному житті.

Оцінюючи підсумки цієї політики, колишній міністр освіти Ізраїлю професор Амнон Рубінштейн писав: «Дуже смутна картина: багатомовну спадщину, яку подали нам, як на блюді, завдяки репатріації в Ізраїль євреїв із усього світу, викинули на смітник». Уявляється, що монолінгвістична ідеологія відродження івриту заклала основи недемократичної мовної і культурної політики єврейської держави. Таким чином, монолінгвістична ідеологія кинула виклик багатовіковій традиції єврейської багатомовності.

Таким чином, відновлення однієї мови відбувалося за рахунок придушення інших, а ідеологічна прихильність до певної мови веде суспільство у глухий кут неприйняття інших мов і культур.

Феномен відродження івриту

Відродження івриту призводить до значного розширення сфери вживання мови. Протягом менш ніж чверті століття іврит перетворився з літературної мови нечисленної еліти в мову сучасної нації, яка живе у своїй державі. У тім, що це можливо, багато хто - навіть у самому сіоністському русі - мав значні сумніви.

Феномену відродження івриту сприяли такі фактори:

безкомпромісна ідеологія івритського монолінгвізму, що забезпечила безпрецедентний успіх процесу відродження івриту

сіоністська мовна політика, яка була націлена на встановлення й зміцнення статусу івриту і як офіційної мови, і як мови повсякденного спілкування

відновлення передачі івриту в сім'ях

обумовлення вибору мови спілкування в родині як прагматичними, так і духовними настановами

спрямованість відродження івриту, насамперед, на дітей (створення івритських дитячих садків і шкіл)

створення умов для використання мови не тільки в навчальних закладах, але й у повсякденному житті

офіційне визнання івриту мовою суспільного життя в Палестині (поряд з англійською і арабською) [12, с.28].

Завдяки феномену відродження івриту ізраїльський досвід розглядається соціолінгвістами як безпрецедентний успіх практичного втілення ідеології мовного відродження у життя.

Дж. Фішман зробив висновок, що найскладнішим і найважливішим у цьому процесі було відновлення природної передачі рідної мови в родині.

Іврит здобув перемогу над своїми могутніми суперниками, насамперед німецькою (що грала у ті роки центральну роль у сфері науки та освіти) і англійською (необхідною для соціального просування) мовами.

Закон про державну мову - нагальне питання. Держава Ізраїль була створена в 1948 році як демократична держава згідно з Декларацією Незалежності Ізраїлю, прийнятою 14 травня 1948 року. Проте з моменту проголошення й донині Ізраїль не має формального тексту Конституції як єдиного правового документа, що регулює основи державного устрою. Спроби виробити остаточний проект конституції виявилися безуспішними через нестабільне положення в країні й побоювання викликати розкол у суспільстві. Кнесетом у різний час було прийнято кілька законодавчих актів, Основних (конституційних) законів, які визначають структуру державного керування й основні права й обов'язки громадян. Основними конституційними законами в Ізраїлі є закони: "Про Кнесет" (1958), "Про землі Ізраїлю" (1960), "Про президента держави" (ред. 1964, 1969, 1996, 1999 та 2002), "Про уряд" (ред. 1968, 1992, 2001), "Про державну економіку" (1975), "Про армію" (1976), "Про Єрусалим, столицю Ізраїлю" (1980), "Про судочинство" (1984), "Про державного контролера" (1988), "Про людську гідність і волю" (1992) та "Про свободу діяльності" (ред. 1992, 1994). Крім цих одинадцяти конституційних законів, у країні діють ряд інших законодавчих актів, які також установлюють структуру, функції державних установ і регулюють їхню діяльність.

У багатьох країнах світу законодавством передбачено вільне використання декількох державних мов. Виключенням з цього питання на сьогоднішній день є Ізраїль, в Основних законах якого немає закону "Про державну мову". Саме із цієї причини 21 березня 2007 року депутат Кнесету, голова парламентської комісії з питань алії, абсорбції та діаспори професор Михайло Нудельман подав на розгляд парламенту країни проект закону "Про державну мову Ізраїлю" .

Ось як обґрунтовує прийняття цього життєво необхідного документу професор М. Нудельман: "Державна мова - це, як правило, мова більшості населення країни. Переважна більшість населення Ізраїлю - євреї. З цієї причини в діючому законі під державною мовою мається на увазі іврит, що виконує консолідуючу роль у політичній, соціально-економічнш і культурній сферах".

Також у законопроекті депутат пропонує поняття "робочі мови", статус яких набуватимуть арабська, англійська, російська і амхарська мови. Як відомо, сьогодні статус державної має ще й арабська мова .

Державна мова підлягає обов'язковому використанню в діяльності органів державної влади; при офіційному опублікуванні міжнародних договорів держави Ізраїль, а також законів й інших нормативних і правових актів; при підготовці й проведенні виборів і референдумів; у всіх державних органах юстиції; під час офіційних виступів керівників держави Ізраїль і його представників у ході міждержавних зустрічей й у міжнародних організаціях, як на території своєї країни, так і за кордоном. Права громадян Ізраїлю гарантуються незалежно від знання державної мови .

Мовні спільноти сучасного Ізраїлю

Мови Ізраїлю сьогодні

Сьогодні змінилася загальна атмосфера, що стосується ставлення до проблеми культурних розходжень. Іноді івритомовні уродженці країни - нащадки вихідців з Росії починають вивчати російську, щоб повернутися до загубленого коріння. Змінилося також ставлення до ідишу, і сьогодні в ньому вже більше не вбачають ворога івриту. Популярність ідишу росте й серед секулярной молоді, його вивчають як іноземну мову в деяких школах. В 1995 році Єврейське Агентство субсидіювало тримісячне стажування в Ізраїлі групи вивчаючий ідиш студентів з Москви. Недавно в Ієрусалимському культурному центрі при муніципалітеті відбувся перший спектакль на ідиші поставлений молодіжною трупою "Ідиш-лзнд". На державному першому каналі телебачення з'явилася суботня передача, на якій обговорюються проблеми історії мови ідиш і пов'язаного з ним культурної спадщини, багато артистів виступають і співають на ідиші. Все це свідчить про пожвавлення інтересу суспільства до мови ідиш [4, с.8].

Представляється, що це явище потрібно розглядати в контексті загальної зміни поглядів на культурні розходження -- у принципі, толерантність і навіть інтерес до всього "іншого" характерні для культури кінця XX століття, коли вже стала очевидна марність спроб штучного формування нових націй при ігноруванні етнічної ідентичності кожної з них. Війни на Кавказі, визнання прав етнічних меншостей у США, збереження відносної відособленості сефардської і ашкеназської громад в Ізраїлі -- всі ці явища свідчать про значну стійкість етнокультурних розходжень, традицій і переваг.

Розвинені в результаті дискусій сучасні підходи до проблем культурного плюралізму засновані на фактичному визнанні культурно-етнічної прихильності як інтегральної частини психології особистості. Більше того, все більшу популярність здобуває ідея про можливості взаємного збагачення культур. Підтримування зв'язків з родиною, з культурою в якій людина виросла допомагає зберегти особистісну цілісність і ідентичність. Відкидання власної культури й знецінювання особистого минулого досвіду може бути руйнівним для особистості. Сьогодні вже ясно, що набагато більше ефективним шляхом є не механічне відкидання колишньої культури й самоідентифікації, а спроба адаптувати, реконструювати культурно обумовлені звички й звичаї, щоб вписати їх у нові умови життя. Ідеологія "плавильного казана" не спрацювала й сьогодні вже відкинута [10, с.279].

Якщо раніше войовничий захист івриту диктувалася страхом перед вавилонським товпотворенням, то тепер, коли іврит міцно зміцнився як домінантна загальна мова, суспільство більше побоюється левантизації -середземноморського провінціалізму як наслідку недостатньої комунікації з мінливим сучасним світом. Тому сьогодні ізраїльтяни набагато більше, ніж раніше терпимі до багатомовності. Відзначається також позитивне відношення до проблеми збереження мов країн виходу.

Мовна ситуація в Ізраїлі сьогодні істотно відрізняється від тієї, що існувала до проголошення держави Ізраїль і на ранніх етапах її розвитку. Насамперед, істотно знизилася тривога із приводу того, що іврит може бути витиснутий якою-небудь іншою мовою. Іврит сьогодні домінує і як офіційна мова, і як мова повсякденного спілкування; його викладають не тільки в Ізраїлі, але й в інших країнах, включаючи й Росію, усім, хто хоче його вивчати. Кожний дорослий репатріант, а іноді й підлітки старше дванадцяти років по приїзду в Ізраїль одержують можливість протягом п'яти місяців безкоштовно вивчати іврит на інтенсивних курсах ("ульпанах"). Для дітей, що недавно приїхали, організоване навчання івриту безпосередньо в школах.

За останнє десятиліття в мовній ситуації в Ізраїлі відбулися істотні зміни. По-перше, уродженці Ізраїлю, що вважають іврит своєю рідною мовою, сьогодні становлять більшість населення. По-друге, англійська мова сьогодні вже не асоціюється із британським колоніалізмом. По-третє, у зв'язку із загальносвітовими геополітичними змінами викликаними розпадом СРСР, в Ізраїль переселилися біля мільйона російськомовних репатріантів. Ці євреї зуміли зберегти свою національну ідентичність всупереч спробам асимілювати їх у загальну культуру. Для них характерне чітке почуття особистої й культурної ідентичності, і, як результат, вони пручаються спробам насильно асимілювати їх і в ізраїльську культуру .

За даними досліджень, для більшості молодих репатріантів рідна для них російська мова являє значну цінність незалежно від їхньої мотивації опанувати івритом. Для них характерна установка на двомовність. Це багато читаюча публіка - численні російські книгарні процвітають, важко порахувати газети й інші періодичні видання російською мовою, але із упевненістю можна сказати, що це число близько до того, що виходить на івриті й точно більш того, що друкується в Ізраїлі іншими мовами, включаючи англійську. В останнє десятиліття саме зміна в мовній практиці Ізраїлю у зв'язку із припливом російськомовних репатріантів привело й до зміни язикової ідеології убік більшої толерантності до багатомовності.

З радіостанції РІКА, орієнтована на репатріантів, що віщає переважно російською мовою. Крім того, що завдяки кабельному телебаченню російськомовним ізраїльтянам доступні три російських телеканали (ГРТ, РТР і НТВ), є й ряд регулярних передач ізраїльського телебачення російською мовою й ряд івритських передач із російськими субтитрами.

Внаслідок масового припливу російськомовних репатріантів навіть і без прийняття яких-небудь формальних рішень на багатьох товарах широкого вжитку з'явилися ярлики й пояснення російською мовою; в 1995 році міністерство транспорту початок широку кампанію за безпеку руху, і всі гасла в засобах масової інформації й плакати на автобусних зупинках також переводяться на російську мову. У періоди виборчих кампаній у боротьбі за електорат не тільки партії, що представляють переважно інтереси репатріантів, але й всі інші політичні об'єднання в країні поширюють свої матеріали російською мовою. На думку Л. Глинерта, саме відсутність централізованої політики призвела до такого унікального проникнення мови іммігрантів у його різних функціях у різні сфери громадського життя.

В університетах студенти завжди могли вільно вибирати, яку іноземну мову вивчати крім англійської, котра є обов'язковою уже в середній школі. Як правило, популярність різних мов визначалася соціально-політичною ситуацією. Так, російська мова як іноземна завжди була популярна в Ізраїлі, особливо в Єврейському університеті в Єрусалимі: з 1950 по 1967 рік щорічно 150 - 200 студентів вивчали російську, однак у результаті розриву Радянським Союзом дипломатичних відносин з Ізраїлем після Шестиденної війни кількість студентів, що вивчають російську мову, різко знизилася. У наші дні, в епоху масового припливу російськомовних репатріантів, тільки 50 - 60 студентів в Ієрусалимському університеті вивчають російську як іноземну, що пояснюється тим, що вони навряд чи зможуть конкурувати в професійному плані з тими, для кого російська мова є рідною.

Відповідно до циркуляра Міністерства Освіти, мовами шкільного навчання в Ізраїлі є іврит (у єврейському секторі) і арабська (в арабському секторі). Як факт визнання потреби кожного сектора в мові іншого, недавно був доданий рік вивчення арабської в єврейських школах. Був підтверджений також статус англійської як першої іноземної мови й дозволене викладання її із третього класу (за існуючим положенням, викладання англійської обов'язкове з п'ятого класу) . Для єврейських школярів, крім обов'язкового вивчення арабської протягом чотирьох років з 7 по 10 клас, її можливе вивчення його на вибір в 5, 6, 11 і 12 класах, однак, в окремих школах можуть замінити її французькою мовою. Для нових репатріантів вивчення другої іноземної мови не є обов'язковим; крім того, вихідці із країн СНД можуть замінити її на російську і вивчати її або як рідну, або як іноземну мову. Існує також угода між Росією й Ізраїлем про взаємну підтримку вивчення національних мов, що зобов'язує Ізраїль сприяти збереженню російської мови.

Арабська та англійська мови. Особливе місце в мовній ситуації Ізраїлю займають арабська і англійська мови [11, с.72].

Динаміка розвитку арабської мови в Ізраїлі діаметрально протилежна всьому сказаному про статус і поширення англійської. Жорстока реальність арабо-ізраїльського конфлікту привела до того, що в колективній свідомості ізраїльтян арабська однозначно асоціюється з мовою країн, військове протистояння з якими забрало життя майже двадцяти тисяч євреїв. Арабська не сприймається в сьогоднішньому Ізраїлі як одна з основних мов єврейської діаспори. Дослідження, проведене Е. Бенем-Рафаелем і X. Брошем, показало, що ізраїльські араби краще знають іврит, ніж більшість євреїв арабську; мотивація арабів до вивчення івриту вище, ніж мотивація євреїв до вивчення арабської. На думку Е. Рафаеля, арабська має в Ізраїлі низький статус - як у суспільстві в цілому, так і серед вихідців з арабомовних країн, для яких з високим соціальним станом традиційно асоціювалася французька.

Вивчення й викладання арабської мови в Ізраїлі відбувається в трохи в незвичайній ситуації. Арабська є офіційною мовою країни, нею говорять араби -- громадяни Ізраїлю, не говорячи вже про те, що це домінуюча мова на всім Близькому Сході. Однак, всупереч більшим потенційним можливостям спілкування з носіями арабської мови поза рамками формального вивчення, реально контакти ці досить мінімальні. Тому арабська вивчається як іноземна, а не як друга мова. Тривалий політичний конфлікт існує над ізраїльським суспільством і впливає на мовну ситуацію в країні. Арабська мова характеризується диглоссією: усна арабська відрізняється значною варіативністю навіть у межах однієї країни, у той час як письмова мова збереглася в класичній формі, заснованої на Корані, і однаковій у різних країнах. Ця обставина ускладнює викладання арабської мови. Ізраїльські школярі вивчають письмову літературну мову, але після двох-трьох років навчання починають випробовувати розчарування, тому що усе ще не можуть спілкуватися арабською й погано розуміють усне мовлення. Разом з тим, у багатьох школярів єврейських шкіл відзначається позитивна мотивація до вивчення арабського (тобто вони за розвиток арабо-єврейських контактів, рівноправність і оптимістичні стосовно мирного процесу) і вони переконані, що знання арабського важливо для полегшення контактів з живучими в країні й сусідніх країнах носіями мовами (інтегративна орієнтація). В ізраїльському контексті вивчення арабської протікає більш успішно в тих, для кого знання цієї мови має відношення до системи життєвих цілей (у галузі освіти, у професійній кар'єрі або у зв'язку із проблемою національної безпеки й оборони Ізраїлю).

Хоча арабська мова є другою офіційною мовою в Ізраїлі, реальні статуси арабської й івриту аж ніяк не рівні. В окремих випадках були потрібні спеціальні рішення Верховного суду, щоб увести написи на арабській на дорожніх покажчиках і в назвах вулиць у містах або щоб дозволити суперечку бізнесмена з муніципалітетом міста Верхній Назарет і захистити його право на рекламу арабською й не підкорятися вимозі інструкції муніципалітету, що регламентує домінування на дві третини івриту в рекламі.

Ідеологія івритського монолінгвізму не витримала випробування часом. Глобалізаційні процеси, що набирають силу в останні десятиліття в політичній, економічній і культурній сферах, співробітництво між Ізраїлем і СІЛА, що дедалі поглиблюється, забезпечили англійській мові високий статус в Ізраїлі. Процес переосмислення форм колективної ідентифікації призвів до повсюдної відмови від об'єднання різних етносів, забезпечивши легітимацію прагнення іммігрантів зберегти мову країн, з яких вони імігрували, та сприяв певному ренесансу тих єврейських мов, збереження й розвиток яких не передбачалося ідеологами гегемонії івриту.

Хоча кількість вихідців з англомовних країн в Ізраїлі відносно невелика, проте їх вплив у поширенні англійської мови досить значний [12, с.30]. Високий рівень знання англійської став "маркером" приналежності до освіченого середнього класу. Англійська мова стала першою, що похитнула підвалини беззаперечної гегемонії івриту. Ця ситуація створила всі передумови для зміни статусу англійської мови в мовній політиці країни [12, с.28].

Інтеграція Ізраїлю в глобалізаційні процеси, усе більш тісні політичні, економічні, військові й культурні зв'язки з американським урядом - головним союзником Ізраїлю - і єврейською діаспорою СІЛА не тільки зберегли, а й ще більш підкреслили високий статус англійської мови у країні.

Як показали дослідження Е. Рафаеля, у свідомості ізраїльтян англійська менше, ніж будь-яка інша мова, пов'язана з параметрами "етнічності" й "укорінення", але домінує в сферах "практичної цінності" й "соціальної потреби". Р. Нір відзначає, що "англійська мова займає особливе положення з двох причин: через вплив американської культури й через те, що вона стає засобом міжнародного спілкування" [12, с.26]

Після скасування британського мандата й державотворення Ізраїль, англійська мова вже не є офіційною мовою, однак вона присутня на поштових марках, грошових знаках, на дорожніх покажчиках і оголошеннях - поряд з івритом і арабською. Часто можна зустріти тільки івритські й англійські написи, без арабського, наприклад, адреси на бланках фірм і державних установ. Ізраїльський суд приймає до розгляду власноручні письмові заповіти англійською мовою.

Англійська сьогодні є мовою міжнародного спілкування в сфері туризму, бізнесу, науки й технології, і тому володіння їм відкриває більше широкі можливості [11, с.71] . Крім того, на думку Бернарда Спольского, англійська мова має особливе значення для Ізраїлю ще й тому, що вона є мовою великої єврейської діаспори в США, Канаді, Англії й Австралії. Крім того, після численної англомовної репатріації після 1968 року у викладанні англійського в Ізраїлі склалася унікальна ситуація: для 40% учителів англійської в єврейських школах ця мова є рідною; лише 60% самі вчили її колись як іноземну. За словами Спольского, Ізраїль посідає перше місце у світі серед неангломовних країн по числу носіїв мови серед викладачів англійської в системі середньої освіти. За даними, що приводять Доніца-Шмидт і Шохами, івритомовні школярі вважають англійську тією мовою, що їм найбільше необхідно вчити, араби й російськомовні євреї ставлять її на друге місце після івриту.

Амхарська мова. У результаті двох хвиль репатріації в Ізраїль прибуло близько 75 тисяч євреїв з Ефіопії. Для більшості з них рідною мовою є амхарський мова, але біля десяти тисяч із них говорять мовою тигрин. Амхарська мова не одержала настільки широкого поширення в Ізраїлі як російська мова не тільки через меншу чисельність репатріантів, але й через те, що багато дорослих вихідців з Ефіопії були неписьменними й уперше сіли за парту в ізраїльських ульпанах. Тільки в місцях високої концентрації репатріантів з Ефіопії можна побачити оголошення на амхарською. За підтримкою Міністерства Освіти виходять дві газети на амхарською: одна з них - щомісяця, друга -- раз у два місяці .

Незважаючи на успіх монолінгвістичної ідеології, на практиці повна гебраїзація Ізраїлю була недосяжна. У першому поколінні іммігрантів завжди залишалися літні члени родин, що не могли опанувати новий код спілкування, і це породжувало пасивний білінгвізм у наступному поколінні. І все ж таки саме 850 тисяч переселенців з СРСР/СНД у 90-х роках XX століття стали першою мовною та етнокультурною групою, яка категорично відхилила принципи івритського монолінгвізму [5, с.64]. Для більшості молодих репатріантів рідна мова має значну цінність незалежно від їхньої мотивації опанувати іврит. Для них характерна установка на двомовність.

Російськомовна єврейська інтелігенція прагне до язикової рівноправності й багатомовності, але продовжує вважати свою власну культурну і мовну самосвідомість домінуючою, при цьому вірно оцінюючи беззаперечну важливість володіння англійською для власної соціальної інтеграції в ізраїльський середній клас.

На думку Л. Глінерта "відсутність централізованої політики привела до унікального проникнення мови іммігрантів у сфери суспільного життя й зміни мовної ідеології убік толерантності до багатомовності у країні" [6, с.192].

У наші дні мовна політика Ізраїлю перебуває в стані переходу від сталої монолінгвістичної ідеології до мультилінгвізму. Зміни, що відбулися в ізраїльському суспільстві на межі тисячоліть, не могли не позначитися і на статусі різних мов. У часи розквіту сіоністської ідеології адепти відродження івриту проголосили необхідність досягнення національної й культурної незалежності, поступилися власним культурним й мовним надбанням, накопиченим у країнах діаспори, що і уможливило відродження усного івриту.

Проте нині маятник історії качнувся в протилежну сторону, і під сумнівом опинилося збереження монолінгвізму в Ізраїлі. Ідеологія відмежування від інших культур змінилася прагненням влитися в загальний потік глобалізації. Сьогодні Ізраїль повертається до традиційного мультилінгвізму, однак саме стародавня мова народу об'єднала його у молоду незалежну державу. З цих причин прийняття закону "Про державну мову" сприятиме налагодженню відносин між етнічними групами населення Ізраїлю.

Формальна мовна політика не має вирішального значення у формуванні мовної ситуації Ізраїлю. Так, хоча англійська виключена зі списку офіційних мов, вона присутня у різних сферах життя Ізраїлю більшою мірою чим арабська, офіційна мова; статус російської мови не зафіксований в офіційних документах, однак, у результаті демографічних змін російська одержала значне поширення.

Проблема відродження й модернізації івриту як загальної мови для репатріантів з різних країн розсіювання займала істотне місце в ідеології сіонізму й була важливого складового процесу боротьби за становлення єдиного народу в державі Ізраїль. Сьогодні домінування івриту в Ізраїлі є вже безсумнівним фактом. Сучасна мовна ситуація в Ізраїлі характеризується політичною толерантністю (вибір, використання й поширення мов регулюється скоріше об'єктивною ситуацією, чим структурами влади), індивідуальним плюралінгвалізмом (більшість ізраїльтян володіють декількома мовами) і суспільним мультилінгвалізмом (у країні співіснують і вживаються в різних сферах життя різні мови). Ця ситуація збережеться й у майбутньому.

Доля націотворення значною мірою залежить від релігії. Неспроста чимало дослідників уважають релігію одним із атрибутів нації і включають її як компонент визначення нації. Релігійне почуття має багато спільного з національним - і це і те являє собою потужну силу ідентифікації в межах релігійного чи, відповідно, національного МИ. Якщо ці дві сили мають однаковий вектор, то релігійно-національне МИ виявляє велику життєздатність. За приклад можуть слугувати євреї, англійці, поляки з іудаїзмом перших, англіканством других і католицизмом третіх.

Варто зазначити, що закріпленню івриту послугував релігійний фактор. Саме іудаїзм, як національна релігія, спонукав до того, щоб об'єднати народ у духовному та ментальному аспекті, а спільна мова - у практичному.

Що стосується української мови… Дайте рідну українську мову в Церкву -- і Дух Святий огорне її, як мати дитину, і Церква оживе й розцвіте, немов та троянда травнева, і стане живою та милою!

Проект закону "Про державну мову держави Ізраїль"

Подано на розгляд Кнесету 21 березня 2007року.

Цей проект закону визначає основи державного регулювання у сфері мовної політики, регламентує права та обов'язки громадян Ізраїлю у цій сфері.

Державною мовою Ізраїлю є іврит. Арабській, англійській, російській та амхарській мовам надається статус робочих мов.

Державна мова має використовуватися в органах державної влади, при офіційному опублікуванні міжнародних договорів держави Ізраїль, а також законів й інших нормативних і правових актів; при підготовці та проведенні виборів і референдумів; у всіх державних органах юстиції; під час офіційних виступів керівників держави Ізраїль і його представників у ході міждержавних зустрічей і у міжнародних організаціях, як на території своєї країни, так і за кордоном.

На робочі мови мають бути переведені нормативні документи (за винятком документів для службового користування), анкети, бланки форм договорів і розрахункових відомостей, що використовуються службами Інституту національного страхування ("Битуах Леуми"), податкового відомства, муніципалітетами, державними й комерційними банками, лікарняними касами, всіма органами юстиції, а також страховими компаніями. Вони повинні видаватися для ознайомлення з їхнім змістом за першою вимогою громадянина Ізраїлю. Інтернет-сайти всіх міністерств і державних відомств, муніципалітетів, банків, лікарняних кас, компаній телефонного й стільникового зв'язку, транспортних і страхових компаній мають містити розділи з перекладом на робочі мови всієї надаваної інформації.

Викладання у всіх державних навчальних закладах має вестися тільки державною мовою. Разом з тим, представники тих або інших етнічних і репа-тріантських общин країни можуть вільно вивчати рідну мову, як другу іноземну мову. Крім цього органи державної влади зобов'язані вживати заходів із вдосконалювання системи освітии й системи підготовки фахівців в області івриту й викладачів івриту як другої іноземної мови, а також здійснювати державну підтримку видання словників і навчальної літератури з вивчення івриту.

Обов'язковому перекладу на робочі мови підлягають інструкції з ліками, як виробленими в Ізраїлі, так і ввезені із-за кордону.

Права громадян Ізраїлю гарантуватимуться незалежно від знання державної мови. Громадяни держави Ізраїль і громадяни іноземних держав, які не володіють державною мовою Ізраїлю, при реалізації захисту своїх прав і законних інтересів на території Ізраїлю, матимуть право на користування послугами перекладачів.

Сьогодні іврит є офіційною державною мовою й більшість населення володіє ним, за винятком літніх арабів і нових репатріантів. Нові репатріанти, як правило, вдома говорять мовою рідної країни, особливо, якщо не цілком вільно володіють івритом, а ті, хто приїхав давно, переходять на іврит, тому що часто їхні діти й онуки не володіють уже мовою країни виходу.

Виключення становлять релігійні євреї ультра-ортодоксального сектора ашкеназського походження: вони продовжують використовувати ідиш у шкільному навчанні й у побуті, а іврит для молитов (священна мова) і для спілкування з івритомовним оточенням. В ізраїльському арабському секторі в освіті, культурі й у побуті домінує арабська, однак більшість населення володіє також івритом. Мовна палітра Ізраїлю нараховує 32 мови.

Протягом сторіч іврит вважався мертвою мовою, хоча євреї в діаспорі використовували його для молитов, вивчення релігійних текстів і для спілкування з одновірцями з інших країн, якщо в них не було іншої спільної мови. Хоча релігійні тексти, написані на івриті, існують більше трьох тисяч років, а світські літературні твори з'явилися вже в сімнадцятому столітті, відродження івриту як розмовної мови повсякденного спілкування почалося тільки на початку двадцятого століття.

На різних етапах історії Ізраїлю мовна ідеологія впливала на мовну практику суспільства. Мабуть, найбільш сильний вплив ідеології сіонізму був у період активного відродження івриту. Формальна ж мовна політика ніколи не була істотною складовою державної політики. У цьому розумінні єдиним реально діючим носієм мовної політики є Міністерство Освіти, оскільки сформована ним політика переводиться на мову цифр, що мають прямий вплив на мовну практику, що визначає кому які мови вивчати, коли и скільки годин на тиждень, на яких мовах здавати іспити й т.д. Сам факт, що тільки в 1995-1996 році Міністерство Освіти вперше сформулювало свою політику в області вивчення мов і опублікувало відповідний циркуляр, свідчить про те, що ця проблема не була в числі пріоритетних. Скоріше, істотні зміни в мовній ситуації зажадали від-керівників системи освіти визначити й сформулювати свою позицію.

5.2 Індія

Зараз населення Індії становить 1 027 015 247 людей. Більше 42 % населення - діти до 18 років, 6 % - похилого віку за 60 років. Багатонаціональна держава. Більше 500 етносів. 20 % населення - це хіндустанці. Біхарці, бенгальці, телугу, маратхи, таміли (від 50 до 90 млн. кожний). Ще є 30 етносів, що налічують більше 1 млн. Державними мовами проголошені хінді та англійська. Офіційними мовами є санскрит та мова урду. Мрідула Гош (Індія) про мовіну ситуавну своєї країни пише: "Індійський народ унікальний тим, що не можна і водночас говорити про один індійський народ. З одного боку, в Азії немає більш багатомовної, більш багатонаціональної країни, ніж Індія. Жодна мова не домінує - всі знають як мінімум дві або три морви. Причому державну мову поважають усі, мова не є предметом конфлікту і приводом для ускладнення життя в країні.Кожен штат має свою мову і літературу [Мрідула Гош. Про рецепти націєтворення // День.2010.- № 242.- 30-31 грудня].

Релігійна структура - 4/5 сповідують індуїзм. 10 % населення -мусульмани, 3-4% - християни, буддизм, сікхізм, джайнізм. Освіта: рівень писемності - 52 %, за 30 років рівень писемності зріс з 1/3 до 1/2. [12]

Що стосується безпосередньо мовної ситуації Індії, то до моменту підкорення Індії англійцями тут існувало, окрім давньописемної нормалізованої літературної мови - санскриту, кілька місцевих літературних мов. За період довготривалого англійського володарювання мовою державного апарату і діловодства, торгівлі та економічних відносин, школи та університетів, і, відповідно, науки, стає англійська. У функції єдиної загальнодержавної мови виступає чужа мова, тоді як сфера місцевих живих літературних мов виявляється дуже обмеженою. Переважна маса населення Індії не знає англійської мови. Вільно на ній говорять лише 2% населення. Тому необхідність заміни англійської мови ще на початку XX сторіччя стає одним із лозунгів національно-визвольного руху. Після подолання іноземного володарювання питання щодо «прав» різних літературних мов, тобто про їх суспільних функцій, зберігає минулу гостроту. Хоча, згідно з Конституцією в Індії 14 найважливіших літературних мов, у тому числі бенгальська, урду, панджабі, тамільська, хінді, кашмірі, телуру, санскрит, визнаються рівноправними, але функції загальнодержавної мови замість англійської передають хінді (з 1965 р.). У такій багатомовній державі, як Індія, необхідно мати якусь загальну і єдину мову, але противники хінді знову звертаються до англійської: англійська зберігає у цьому зв'язку положення другої офіційної мови, а у деяких Штатах на ній спілкується переважна кількість населення. За такої ситуації навіть «повноправна» національна літературна мова - хінді - не володіє якістю єдиної літературної мови, оскільки її конкурентами, з одного боку, є інші місцеві літературні мови, а з іншої - чужа літературна мова - англійська.

Особливості мовної політики в Індії.

Мовну ситуацію в Індії зумовлюють наступні фактори:

1) Наявність великої кількості мов і діалектів, відмінних як типологічно, так і генетично. Перепис населення 1961 року зафіксував 1652 мови та діалектів, які мешканці Індії назвали своїми рідними. Мов, якими розмовляє більше ніж 5 000 чоловік, налічується 281 [2, с. 17-18]. А Конституція Індії визнає офіційними 22 індійські мови плюс англійська, яка має статус асоційованої, або допоміжної державної [20,21; 8, с.323].

Така різноманітність мов майже унеможливлює формування національної ідентичності на основі єдиної, спільної мови. З одного боку, така мова потрібна для посилення індійської держави, для того, щоб всі громадяни Індії відчували спільність і рівність у межах своєї країни. Але жорстке нав'язування або навіть необережне визначення правового статусу якоїсь однієї мови може призвести до знищення інших індійських мов і до вицвітання яскравої мовної та культурної палітри індійського суспільства.

2) Значна кількість неписемного населення. За даними перепису населення 2001 року, загальна кількість населення Індії складає 1 027 015 247 чол. З них писемних лише 566 714 995. Тобто майже 35% населення не вміє читати і писати [3].

Такий стан народної освіти поглиблює мовний розкол у суспільстві. Якщо б усі діти в Індії навчалися у школі, то можна було ввести в шкільну програму, наприклад, вивчення хінді як обов'язкової дисципліни і, таким чином, лінгвістично поєднати населення усіх штатів та союзних територій Союзу.

3) Лінгвістичні штати. Кордони більшості штатів проведено за лінгвістичним принципом, хоча є і «штати без мови» і «мови без штату». Деякі політичні діячі Індії, науковці, спеціалісти з питань адміністрації та управління вважають, що «концепція лінгвістичних штатів перешкоджає реалізації фундаментальної єдності нації та національної солідарності» і в ній вбачають причину загострення національних відносин у 60-х роках. В індійській науковій і політичній літературі саме з лінгвістичними штатами асоціюється виникнення чисельних сен (армій), які виступали під шовіністичними лозунгами. Активно обговорюється можливість зміни адміністративного устрою Індії.

Проте створення лінгвістичних штатів - це один з найважливіших етапів демократизації незалежної Індії. Об'єднання у межах штату населення, що розмовляє певною мовою, відіграє важливу роль у розвитку цієї мови, у розширенні сфери її соціального функціонування. Концепція лінгвістичних штатів дає реальну можливість на практиці втілити принципи Конституції Індії, що стосуються мовних прав [8, стаття 29, 30], та принципи Європейської хартії про національні мови та мови меншини [4, стаття 7]. Щодо відцентрових тенденцій, то «Закон про противоправні дії» (1967р.), яким було заборонено усі прояви сепаратизму, практично вирішив цю проблему [7, с.135].

4) Нехарактерність для культури Індії поняття національності, велике значення племен та каст. Спільність мови та спільність території - це дві одвічні ознаки нації. Але у демографічних описах Індії і в переписах населення такі поняття, як раса, расова група чи нація просто не фігурують.

Такі слова, як «дравідійський» чи «індоарійський» здебільшого розглядаються як лінгвістичні, а не етнічні терміни. Доколоніальна література і традиції не проводять класифікацій за расовими ознаками.

Після здобуття незалежності, відповідно до політики уряду, спрямованої на перешкоджання розколу суспільства по расовим ознакам, у переписі населення 1951 року було покладено кінець расовим класифікаціям, які намагалися запровадити представники Британії (Франсуа Берн'єр, Каролус Ліннауес та ін.).

Розподіл суспільства іде за двома іншими ознаками: кастами та племенами. Існує два окремих списки - список каст та список племен. У Конституції вони так і називаються: «племена та касти, що входять до списку». Усього перелічено 772 плем'я, на кожний штат припадає від 5 до 63 племен.

Звичайно не всі громадяни Індії входять до одного з цих племен. До списку потрапили тільки ті племена, що вважаються корінними, аборигенними. Представники цих племен за Конституцією мають право на підтримку з боку держави як такі, що належать до «слабких верств населення» [8, стаття 15 пункт 4; стаття 19 пункт 5; стаття 46; стаття 342].

Як правило представники плем'я розмовляють дещо відмінно від інших. Це може бути діалект чи говірка однієї з розповсюджених на даній місцевості мов або навіть власна мова. Сукупність племен, що проживають у межах одного штату, можна якось порівняти з нашим поняттям про етнос чи національність. Але, як і всяка аналогія, таке порівняння можливе лише до певного ступеню.

5) Проблема англійської мови. Англійська мова прийшла до Індії з початком британської колонізації. І протягом майже 350 років насаджувалась і поширювалася як територіально, так і в плані соціальних функцій.

Після здобуття незалежності і навіть ще у ті часи, коли за неї тільки починали боротися, було проголошено принцип всебічного сприяння розвитку своїх, індійських мов і поступове усунення англійської мови з ужитку. Ці принципи затверджені основним законом держави та іншими нормативними актами. Проте на практиці все не так просто. Англійська мова в Індії дуже поширена. Вона домінує у засобах масової інформації, рекламі. За Конституцією [8, стаття 348] виключно англійська є мовою Верховного Суду, Високих Судів Правосуддя, всіх нормативних актів. Постійно ведеться боротьба між політичними силами, які прагнуть до посилення позицій англійської мови, і прихильниками хінді та інших індійських мов.

Огляд лінгвістичної карти сучасної Індії. Лінгвістична карта Індії являє собою досить строкату картину: мови, що розповсюджені на території країни, відрізняються як з типологічної і генетичної точок зору, тобто належать до різних мовних родин (індоарійської, дравідійської, аустроазійської, китайсько-тибетської та ін.), так із точки зору чисельності населення, яке розмовляє тією чи іншою мовою.

У світі налічується від трьох до чотирьох тисяч мов. В Індії розмовляють 1600 мовами. Згідно з переписом 1971 р., в країні існує 281 мова та діалект, на кожному з яких розмовляє більш ніж 5000 чоловік [2, с.7].

Називають декілька причин такої надзвичайно великої навіть для Індії кількості мов та діалектів. Однією з них є те, що багато хто дав назву своїй рідній мові за місцем народження чи проживання, професії, касті чи племінній приналежності. Вагому роль у появі багатьох раніше не відмічених назв зіграло прагнення певної частини опитуваних отримати пільги, які передбачені Конституцією Індії для лінгвістичних меншин (8, частина III, ст. 29, 30; частина XVIII, глава IV, ст. 347, 350А, 350В).

До того ж слід враховувати, що велика частина жителів Індії є неосвіченими, неписемними і тому можуть вважають той діалект, яким вони розмовляють, окремою мовою [16,с.6-7].

Спостерігається таке співвідношення кількості мов, розповсюджених на території Індії, та чисельності населення, що ними розмовляє (табл. 1):

Таблиця 1

Типологічно мови Індії відносяться переважно до чотирьох мовних родин: індоарійської, дравідійської, аустроазійської та китайсько-тибетської.

З точки зору лінгвогеографії Індія представляє собою два величезних лінгвістичних ареали: 1) північну Індію, населення якої розмовляє індоєвропейськими мовами (бенгальська, маратхі, панджабі, хінді ті ін.); 2) південну Індію, де живуть народи, що розмовляють мовами дравідійської родини (тамільський, телугу, малаялам та ін.) [16, с.7-8].

Таблиця 2

Взагалі мови Індії за географічним розподілом можна умовно поділити на три групи:

1) мови, носії яких у переважній більшості проживають на компактній території у межах однієї адміністративної одиниці - штату;

2) «мови без штату» (термін уведено у 1989 р. на семінарі Літературної академії Індії в Делі);

3) хінді та урду, які посідають в Індії особливе місце [7, с. 18-21].

За ступенем етнічної консолідації деякі науковці пропонують поділити всі народи Індії на:

1) ті, що говорять діалектами найчисленніших мов (таких, як хінді та урду);

2) великі консолідовані народи за межами розповсюдження великих мов першої групи;

3) племінні народи.

Перша група складається з незліченної кількості націй, народів та етносів, які поєднує лише використання однієї мови; їхня етномовна ідентичність є порівняно слабкою. До другої групи можна віднести бенгальців, асамців, панджабців, гуджаратців, тамілів. Для них характерний високий рівень національної свідомості та консолідації. Майже всі вони компактно проживають у межах певної місцевості, де, як правило, становлять більшість. (Так, бенгальці в Західній Бенгалії, телугу в Андгра Прадеш, гуджаратці в Гуджараті та таміли в Тамілнаді становлять більше 80% населення [5]).

У Конституції Індії немає чіткого визначення офіційної, національної та регіональної мов. Згідно зі статтями 343-351 Конституції, хінді, англійська та регіональні мови мають застосовуватися для офіційних потреб, причому декларується мета загальнонаціонального використання хінді та гарантії використання мов меншин [6]. Англійська мова визначається як "допоміжна офіційна" (associate official) або друга офіційна мова.

Окрім того, 18 мов (хінді, телугу, бенгальська, маратгі, тамільська, урду, гуджараті, каннада, малаялам, орія, пенджабська, кашмірська, сіндгі, ассамезе, канкані, маніпурі, непальська та санскрит) подаються у 8-му додатку до Конституції і в індійській літературі часто визначаються як "scheduled languages". Ці 18 мов дехто визначає як регіональні мови або офіційні мови штатів, вказуючи на те, що майже кожна з цих мов визнана офіційною в одному зі штатів Індії. Хоча не мають своїх штатів урду та санскрит, а офіційною мовою штату Наґаленд є англійська, що не входить до переліку офіційних мов.

Інші називають ці мови національними, оскільки штати вільні вибирати мову адміністрації та освіти лише з офіційно визнаних мов, перелік яких міститься у 8-му додатку до Конституції. Незважаючи на різні підходи щодо їх визначення, ці 18 мов є виокремленими з-поміж усіх інших, а їхні носії мають привілейований, порівняно з іншими, статус.

При складанні списку національних мов за головний критерій було взято кількість носіїв (мінімум 10 млн.) Так, на хінді розмовляє приблизно 40% (за різними даними від 38% до 43%) усього населення [2]; телугу, бенгальська, маратгі та тамільська є рідними мовами для 4-5% кожна; носії кожної з решти мов складають 1-2% усього населення. Винятками є санскрит - стародавня мова сакральних текстів, що є практично мертвою, а також маніпурі, кашмірська мова та сіндгі, кожною з яких розмовляє менше 10 млн. індійців.

Отже, географічний розподіл мов Індії є досить складним навіть на рівні офіційних мов, не кажучи вже про племенні мови та мови лінгвістичних меншин. Він носить ієрархічний характер і має тенденцію швидко змінюватись.

Правовий аспект мовної ситуації в країні. За роки незалежності ті індійські закони, що стосуються мови, змінювалися багато разів. Наприклад, додаток VIII до Конституції Індії, в якому перераховуються офіційні мови держави, змінювався тричі: спочатку в ньому було перераховано 14 мов [8, с. 323]; у 1967 р. до нього включили мову сіндхі; у 1992 р. - конкані, маніпурі, непалі [20]; а в 2004 р. - бодо, догрі, майтілі та санталі [21]. На сьогодні конституційно визнаними офіційними мовами Індії є 22 мови (ассамі, бенгалі, бодо, догрі, гуджараті, каннада, кашмірі, конкані, майтілі, малаялам, маніпурі, мараті, Непалі, орія, панджабі, санскріт, санталі, сіндхі, тамілі, телугу, урду, хінді). Нижчий шабель займають мови, які хоча і не використовують для адміністративних потреб, але якими користується значна кількість населення у межах певної території. Урегулювання поточних проблем носіїв цих мов контролюється комісаром з питань мовних меншин, який має в урядах штатів дорадчий голос.

Ні Конституція Індії, ні будь-які інші індійські закони не надають жодній мові статусу «національної мови». Але державною мовою визнано хінді. Цією мовою суб'єкти федерації мають спілкуватися між собою і з Центральним Урядом. Але, як було зазначено вище, у кожного штату є, крім цього, своя або свої офіційні мови. Розвиток хінді всіляко підтримує керівництво країни. Цей курс означено в Конституції Індії [8, стаття 351]. На вищому рівні вирішуються питання поширення його вжитку, навчання цієї мови, стимуляція написання та видання літератури на хінді (Резолюція парламенту про офіційні мови 1967 р.; уведення у 1960 р. обов'язкового навчання друкування та стенографії на хінді; відкриття у 1985 р. Центрального інституту навчанні хінді, і т.н.).

Окремо стоїть проблема англійської мови в Індії.. Майже всі освічені індійці і, звісно, еліта індійського суспільства володіє англійською мовою [2, с.23]. Англійська залишається однією з найважливіших мов Індії, вона символізує освіченість, культурність, високий інтелектуальний рівень, адже більша частина друкованої продукції Індії видається англійською мовою. У цьому немає нічого дивного, адже під час британського панування, яке тривало майже 350 років, англійська мова активно насаджувалася [1, с.54-67].

Англійська мова 15 разів згадується в основному тексті Конституції Індії, проте проблему статусу цієї мови основний закон повністю не вирішує. Основний закон проголошує прагнення до усунення англійської з офіційного вжитку [8, стаття 344, п. 2(b)], але єдиною мовою судочинства залишає англійську [8, стаття 348], примушуючи, таким чином, кожного, хто хоче, наприклад, отримати юридичну освіту, вивчати мову колонізаторів. Питання про вживання англійської мови в інших офіційних сферах як на рівні штатів, так і на рівні Союзу автори Конституції відклали на 15 років [8, статті 120, 210, 343]. Але хоча минуло вже набагато більше 15 років, у протистоянні «хінді - англійська» ще досі не поставлено крапку. Різні уряди і склади Парламенту приймали рішення по цьому питанню всупереч одне одному: то перемагали прибічники хінді (40-ті - 50-ті роки), то прихильники англійської (60-ті -70-ті роки). У підсумку англійська набула статусу асоційованої мови або «допоміжної державної», проте сфера її реального вжитку та соціальний престиж майже не змінилися [2, с.57 - 70].