Мовна політика деяких зарубiжних держав

Для порівняння можна навести такі факти: в 1935 році естонці та латиші становили відповідно 87,7% та 15,5% населення. Парламенти обох країн провели обмежувальні закони про громадянство (в Естонії - листопад 1991 року, у Латвії - б липень 1994 року), надавши громадянство лише громадянам перших, міжвоєнних республік та їх нащадкам. На даний момент громадянами Латвії є 72% її населення, а Естонії - 63%). Набути ж громадянства можна шляхом натуралізації, обов'язковою умовою якої є успішне складання іспиту з державної мови. Враховуючи те, що більшість іммігрантів радянського періоду місцевими мовами не володіли, мовна проблема була і залишається джерелом етнічних конфліктів у Балтійських країнах [16, с. 298].

Повертаючись до Литви, відзначимо, що головним джерелом етнічних конфліктів там є не російськомовне населення, що складає приблизно 10 %, а етнічні поляки, чиї 7% (261 000 осіб) населення Литви зосереджені переважно на південному сході Литви навколо Вільнюса. Так, у 1996-1997 роках конфлікт виник навколо польськомовної освіти у Литві. Міністр освіти Зіґмас Зінкевічюс заявив, що потреби у польських школах навколо Вільнюса немає, у свою чергу, польські активісти намагались перешкодити відкриттю литовських шкіл у Східній Литві.

Стосовно впливу російської мови в Литві нині можна сміливо стверджувати, що жодної загрози литовській мові немає. Одразу після виходу з СРСР і відновлення незалежності влада в країні вдалася до досить жорсткої, проте конкретно визначеної мовної політики. Тоді повністю на литовську перевели весь інформаційний простір, включаючи субтитри до російського кіно на телебаченні, і освіту (а це чи не найвпливовіші сфери сучасного життя). У кінотеатрах литовські субтитри є теж обов'язковими, адже 95% фільмів у литовських кінотеатрах транслюють мовою оригіналу, у тому числі й російські. Правда, попит на останні не великий - лише серед старшого покоління, тих, хто знає російську. Молодь натомість іде на англомовні, німецькомовні чи франкомовні фільми. На думку чиновників, литовці паралельно вивчають іноземні мови. Але всі рекорди з відвідуваності зривають-таки фільми, повністю дубльовані литовською. Як правило, це кінострічки для сімейного перегляду й дитячі анімаційні фільми (дублювати всі іноземномовні фільми литовською мовою прокатники не можуть собі дозволити).

За словами відомого правого політика Литовської Республіки Валентінаса Стундіса, аби закріпити пріоритетність литовської мови, навіть у школах нацменшин литовська мова стала провідною. При цьому, звісно, багато предметів викладалися і мовами нацменшин: „Тому дуже швидко все суспільство зрозуміло й перейшло на литовську мову, прийнявши той факт, що литовська мова є головною” - заявив Стундіс [28]. На сьогодні жодна з нацменшин Литви офіційно не заявляє про якісь мовні утиски. Їхні діти встигли адаптуватися до литовської ще на початку 90-х. Можна навести приклад мовної політики Литви щодо мов національних меншин зі сфери телекомунікаційного простору: кожен представник нацменшин має можливість своєю рідною мовою дивитися одну 10-хвилинну програму раз на тиждень на державному телебаченні. А при бажанні можливо дивитися телеканали своїх рідних країн через супутник.

Уряд Литовської Республіки спеціальним рішенням затвердив Програму вживання та розвитку державної мови й щороку виділяє кошти для її реалізації. Загалом, варто відзначити, що, в порівнянні з Латвією та Естонією, у Литві мовні проблеми не викликають бурхливого занепокоєння.

Наступні кілька статей є витягом із Закону Литовської Республіки "Про державну мову":

„Стаття 10. Офіційні заходи (сесії, з'їзди, збори, засідання, наради та ін.), які організовуються державними і віднесеними до самоврядування інституціями, державними установами, підприємствами, провадяться державною мовою. У випадку вживання промовцем іншої мови повинен здійснюватися переклад державною мовою.

Стаття. 21. Вимоги з володіння правильною державною мовою включаються в положення про атестацію державних службовців, педагогів, працівників засобів масової інформації і видавничої справи і застосовуються з урахуванням кваліфікації, займаної посади.

Стаття. 22. Засоби масової інформації (друк, телебачення, радіо та ін.) Литви, всі видавці книг та інших видань зобов'язані дотримуватися норм правильності литовської мови.

Стаття. 24. Будь-які дії, спрямовані проти статусу державної мови, визначеного Конституцією Литовської Республіки, є недопустимими.

Відповідальність за безпосереднє виконання положень цього Закону несуть керівники інституцій, установ, підприємств, служб та організацій. Особи, які порушують цей Закон, несуть відповідальність у встановленому законами порядку” [3].

Комісії з питань мови доручено, крім нормативної діяльності, також нагляд за виконанням законів з мовної політики. Фахівці мають змогу зважити не тільки на мовозгавчі предмети, а й екстралінгвістичний контекст державної мови - політичні, економічні та соціальні умови її існування. Рішення мовної комісії є обов'зковими для всіх організацій, установ, підприємств. Інший документ - Кодекс адміністративних порушень ЛР - передбачає засоби адміністративного впливу: попередження або грошове покарання ( від 100 до 2000 литів, тобто від 25 до 500 доларів США)

Штраф накладається за: невживання державної мови на печатках, бланках, вивісках, в опису товарів; при виконанні службових обов'язків, у діловодстві (внутрішньодержавному); за поданням документів недержавною мовою, непереклад державною мовою телевізійних та радіопередач, кіно та відеофільмів; невживання автентичних форм литовських топонімів: невиконання рішень Державної комісії литовської мови. Кошти від штрафів. попадають до державного бюджету. Ця комісія реалізує затверджену урядом і виконувану бюджетним кодексом Програму вживання та вдосконалення мови Литовської Республіки. Щороку для реалізації Програми виділяють близько 3 млн литів (700 ттис. дол.. США)[30]/

Таким чином, огляд проблем контролю та врегулювання мовних відносин в Литві засвідчив, що мовна політика в цій державі багато в чому збігається з політикою Латвії та Естонії.

Естонія

Стаття 6. Конституції Естонської Республіки зазначає: "Державною мовою Естонії є естонська мова"[18].

Дуже схожою на латвійську є ситуація в Естонії. А оскільки мовне законодавство Естонії є близьким до латвійського, то й проблеми перед естонським суспільством постають подібні. Так, Конгрес росіян Балтії, що відбувся у Таллінні 5-6 квітня 1997 року, гостро критикував Естонію та Латвію за недостатні можливості російськомовної освіти в цих країнах. Так само, як і у Латвії, з протилежного боку лунають заклики до жорсткішого захисту державних мов, які, щоправда, як у Латвії, не знаходять відгуку у державної влади. У лютому 1998 року Верховний Суд Естонії визнав, що закон, який змушує депутатів парламенту та місцевих рад говорити естонською мовою, є неконституційним. Президент Естонії Леннарт Мері тоді заявив, що цей закон порушує баланс влади, дозволяючи уряду визначати та перевіряти рівень володіння депутатами державною мовою. У листопаді 1998 року Рііґікоґу (парламент Естонії) відхилив поправку до Закону про парламентські вибори, що зобов'язувала депутатів парламенту та місцевих представників уряду володіти естонською мовою. Враховуючи те, що, скажімо, у Нарві - одному з найбільших міст Естонії - неестонське населення складає 94%, можна здогадуватись, наскільки негативними були б наслідки такого кроку. У той же час парламент вніс поправки до Закону про державну мову, згідно з якою державні службовці та всі інші, хто працює з громадськістю, повинні знати естонську мову у обсязі, достатньому для виконання своїх обов'язків. А 9 лютого 1999 року законодавці внесли ще одну поправку до цього ж закону, за якою знати державну мову зобов'язані й ті, хто працює у сфері послуг . Мовні питання зачіпають усі сфери життєдіяльності суспільства. У цьому плані показовим є такий випадок: на початку 1999 року виявилось, що 17% новобранців естонського війська не знають естонської мови. Командувач Збройних сил Естонії Йоганне Керт у зв'язку з цим планував розпочати курси естонської мови для новобранців.

Як можна побачили, мовне законодавство Латвії та Естонії є доволі суворим для осіб, які не володіють державними мовами цих держав, тим не менш, 1998 року до законодавства обох країн були внесені зміни, що дещо пом'якшили конфлікт з Росією, а також зачіпали й сферу мовної політики Естонії та Латвії. Мова йде про новий Закон про громадянство Латвії та поправки до Закону про громадянство Естонії. З жовтня 1998 року на референдумі виборці Латвії заблокували спробу відхилення нового ліберального Закону про громадянство, який скасовував так звані натуралізаційні вікна, за якими тільки певна частина негромадян могла пройти щороку натуралізацію, а також дозволяв дітям, що народилися у Латвії після відновлення незалежності, набути громадянство без мовного іспиту (на прохання батьків). 17 грудня 1998 року Президент Естонії Леннарт Мері обнародував поправки до Закону про громадянство, ухвалені раніше того ж місяця парламентом, за якими діти, народжені у Естонії після 26 лютого 1986 року, зможуть набути естонське громадянство також без іспиту з державної мови. Зміни, що вступили у дію 12 липня 1999 року, заторкнули приблизно 6500 дітей .

Етнонаціональна політика Естонії не є чимось винятковим у Балтійському регіоні. Вона, як і Латвія, вдалася до моделі етнонаціонального самозахисту, суть якої полягає у забезпеченні привілейованого становища титульного етносу через вибіркові умови набуття громадянства, мовну, кадрову політику. Мовна політика Естонії яскраво демонструє дію моделі етнонаціонального захисту як прикладу напрацювання чітких критеріїв належності до спільноти, що ототожнюється з титульним етносом - естонцями, і передбачає формування держави однієї нації. Але нації політичної - саме завдяки тому, що в основу формування естонської нації покладено не етнічний, а мовний критерій. Офіційне завдання мовної політики - відновити вживання естонської мови в усіх сферах життєдіяльності, особливо в освіті та новітніх технологіях. Однак політичні механізми коригування соціолінгвістичної ситуації завжди впливають на етнонаціональний баланс та злагоду в суспільстві.

Корені цієї моделі етнонаціональної політики в цілому і мовної зокрема бачимо в історії Естонії переважно другої половини XX століття. Естонія як незалежна держава постала 21 лютого 1918 року після Жовтневої революції і проіснувала до 16 червня 1940 року - початку радянської окупації. Її етніч-ний склад до радянської анексії був досить таки етногомогенним. Домінувала титульна нація - естонці; інші етнічні групи не перевищували 7,11 % від усього населення. Після відновлення естонської незалежності титульна нація становила 62 % населення. Більшість неестонського населення становили не етнічні та національні меншини, які проживали в Естонії до анексії, а росіяни та російськомовні громадяни СРСР, які мігрували до республіки. Естонці, як і латвійці, так і не стали частиною інтернаціональної радянської нації і увесь час плекали надію на відродження своєї держави і чинили пасивний опір політиці Радянського Союзу, що впроваджувалася на території Естонії. А етнонаціональна політика СРСР якраз і полягала в тому, щоб зруйнувати естонців як окремішню націю.

За радянських часів всі публічні сфери життя було русифіковано для того, щоб полегшити інтеграцію в естонське суспільство неестонських прибульців. Тому для того, щоб отримати роботу певного статусу, естонці мали вивчити російську мову. Російській мові було фактично надано статус другої державної мови (не як іноземної) в освіті, в деяких сферах державного життя вона стала першою. Знання ж місцевої мови російськомовні мігранти не вважали за потрібне, цим пояснюється низький рівень володіння нею (13 - 20 % серед неестонців). У прибульців не було жодних стимулів вивчати мову країни проживання, а тим більше шанувати її культуру. Зрозуміло, якщо естонцям відмовляли в етнічній належності, то іншим етносам Естонії, за винятком росіян, теж відмовлялося в етнічній належності та мовних правах. На додачу, після введення радянських збройних сил в Естонії почали масово з'являтися російські робітники і колгоспники, яких надсилав уряд СРСР через систему оргнабору. Таким чином, частка титульної нації постійно скорочувалася: якщо на початку радянської окупації вона становила 97,3 %, то у 1989 - лише 61,5 %. Одночасно з напливом прибульців розпочалися необоротні зміни мовної ієрархії. Естонська мова витіснялася російською не тільки тому, що неестонці не бажали обтяжувати себе її вивченням, а й тому, що Естонія була безпосередньо підпорядкована Москві в банківській, військовій, транспортній, енергетичній сфері, статистиці тощо. А Москва ніколи не обтяжувала себе знанням локальних мов чи перекладами з них. Соціальний статус естонців знижувався, занепадала естонська мова, тоді як російська процвітала. І не тільки тому, що російська була обов'язковою та єдиною мовою міжнаціонального спілкування. В Естонії утворилося ціле ро-сійськомовне середовище, яке складалося з мереж заводів, інституцій та установ, що функціонувало паралельно з естонським соціолінгвістичним середовищем і охоплювало усі сфери життя людини, включно з дозвіллям, спальними районами, та забезпечувало освіту повного циклу та сервіс російською мовою. В результаті штучно створене в Естонії російськомовне середовище дуже мало контактувало з естонцями, перешкоджаючи інтеграції соціуму. Представники інших національностей та етносів активно асимілювалися російськомовним середовищем. До цієї категорії належали українці, білоруси, поляки, татари, євреї. Згідно з переписом 1989 року, серед згаданих національностей лише 40 % використовували рідну мову як першу, 52 % було русифіковано, лише 8 % перейшли до естономовного середовища. Частка осіб, які назвали російську мову рідною, становила 78,4 % серед євреїв, 67,1 % серед білорусів, 63,4 % серед поляків, 56,5 % серед німців, 54,5 % серед українців. Ситуація стала катастрофічною.

Щоб протидіяти естономовному середовищу та інтеграції прибульців на базі естонської мови, використовувалися такі засоби:

* постійне розширення російської мови в сфері адміністрування та мас-медіа;

* масова русифікація всіх рівнів освіти.

Така мовна політика мала нищівні наслідки і для титульної нації. Вже наприкінці 1980-х років естонське суспільство почало трансформуватися й чинити опір політиці Москви. Домінують націоналістичні тенденції. Власне, місцевий націоналізм поклав край всій радянській імперії. Естонія не стала винятком. Законодавці розуміли, що саме мовна політика є наріжним каменем відтворення етнічної палітри Естонії початку 1940-х років, оскільки саме вона стала механізмом її розмивання. Естонія, як і інші балтійські держави, скористалася перевагами „перебудови" і пішла далі, ніж передбачала Москва, домігшись відновлення національного суверенітету і права на домінування в країні естонської мови і культури. Спочатку естонську мову було проголошено офіційною через внесення 1988 року поправки до Конституції Верховним Судом. Розпочалися заходи зі зміни мовної ієрархії та повернення естонській мові статусу єдиної державної. У серпні 1990 року естонський уряд скасовує акти усіх рівнів, які дискримінують використання естонської мови, і вирішує створити орган підготовки закону про мову. 23 листопада було створено Національну мовну колегію (National Language Board). Цей орган відповідав за планування мовної політики, слідкував за використанням естонської мови як рідної і як другої. Головним завдання Національної мовної колегії було вироблення мовної політики та стратегій мовного планування, аналіз передумов прийняття закону про мову, нагляд за розробкою термінології тощо. В Естонії спостерігалася конфронтація між двома мовними спільнотами, які ототожнювали себе з двома різними етносами. Титульна нація - естонці почувалася вповноваженою історією покласти край окупації та гнобленню, включаючи й мовне гноблення. Російськомовна громада не чекала такого повороту подій, отож виявилася неготовою зустріти жорсткі вимоги, пов'язані зі знанням мови, натуралізацією, працевлаштуванням, що з них випливали.

Перший закон про мову було прийнято 1989 року . Цей закон мав на меті розпочати трансформаційний процес зміни мовної ієрархії в Естонії. І хоча він надавав естонській мові статусу єдиної державної, але здебільш обслуговував перехідний період до встановлення домінування титульної нації та її мови в державі. З точки зору політичної доцільності застосування закону 1989 року базувалося на принципі естоно-російського білінгвізму, який вимагав від працівників певних професій знання як естонської, так і російської мови (у більшості випадків словникового запасу останньої обсягом 1000 слів вистачало). Закон про мову передбачав чотирирічний перехідний період для вивчення естонської мови і витіснення російської, він остаточно набрав сили 1993 року. Закон був покликаний вирішити не лише мовну проблему, а й етнонаціональну. А головною проблемою Естонії було катастрофічне зростання російськомовного монолінгвізму, низький статус естонської мови в багатьох сферах життя та в регіонах. Тому головними принципами закону про мову 1989 року були:

* принцип білінгвізму сфери послуг та державної сфери з правом клієнтів і споживачів обирати мову спілкування з одночасним впровадженням обмежень щодо одномовності працівників сфери послуг, що фактично стали обмеженнями для одномовних російськомовних жителів на той час, з точки зору кар'єри та вертикальної мобільності;

* мовний критерій замінив критерій етнічної належності у відтворенні титульного етносу. Законодавець поставив у центр національної ідентичності саме мову як запоруку національного відродження. Щоб стати представником титульної нації достатньо належним чином оволодіти державною мовою, базовими законами та історією. Ці вимоги відкриті для кожного негромадянина, тому вважаються в Естонії цілком демократичними;

* закон про мову мав більше декларативних положень, які ніколи не реалізовувалися у виписаному сценарії [13].

Водночас мовна політика мала на меті відновлення домінування титульного етносу через жорсткі мовні вимоги. Таким чином, мовна політика, що проводилася в Естонії на основі закону про мову 1989 року, задекларувала майбутню модель етнонаціонального розвитку країни. Жорсткі мовні вимоги при працевлаштуванні вказували російськомовній меншині на втрату домінантного статусу в країні та необхідність переходити не лише в іншу мовну ієрархію, а й ієрархію етнічних взаємовідносин за принципом меншина - більшість, а не більшість - меншина.

1995 року було ухвалено новий закон про мову . В першій його статті зазначено, що естонська мова - єдина державна. Будь-які інші мови, навіть мови історичних етнічних меншин, вважаються іноземними (ст. 2.) Це викликало бурю незадоволення російського етносу. Навіть попри те, що естонський закон про мову не такий жорсткий, як латвійський. Статті 8 і 10 закону про мову проголошують такі винятки: „В усному спілкуванні між працівниками органів державної влади та місцевого самоврядування, за недостатнього рівня володіння естонською мовою за взаємною згодою, припускається використання іноземної мови, якою володіють працівники" та „особа, що звертається до органів державної влади і місцевого самоврядування, має право отримати відповідь поряд з естонською мовою також мовою національної меншини, коли щонайменше половина постійних жителів адміністративної одиниці належать до цієї національної меншини"[23]. Однак можливості використання інших мов суттєво обмежені. Після прийняття досить жорсткого закону про громадянство більша частина представників нетитульної нації Естонії отримали статус негромадян, який позбавляє їх усіх політичних прав та суттєво обмежує економічні права. Лише особи, які були громадянами до анексії Естонії в 1940 році та їх нащадки визнавалася громадянами. Таких на момент здобуття незалежності було близько 62 %. Всі інші отримали право натуралізуватися. А головною передумовою натуралізації є володіння естонською мовою. Уряд Естонії під тиском демократичних інституцій ЄС спростив мовний тест для аплікантів на естонське громадянство, вилучивши 10 % найскладніших запитань. Успіхи охочих здобути громадянство країни проживання зросли. Але, згідно з опитуваннями, 50 % - 70 % негромадян неспроможні, за їх власною оцінкою, виконати вимоги щодо знання естонської мови. З іншого боку, 50 % - 60 % російськомовних негромадян хотіли б здобути естонське громадянство, якби мовні вимоги не були такими жорстким. Масових програм вивчення естонської мови протягом 1990-х років з належним фінансуванням не було, тому мовні вимоги гальмують процес натуралізації негромадян і досі. Мовне законодавство не просто підвищило статус естонської мови, воно вплинуло на процес формування естонської еліти через перерозподіл влади на користь титульного етносу, який володів мовою і замінив у владі представників російського етносу завдяки відповідності мовному критерію як головному при обійманні будь-якої посади.

Мовна політика мала чітке етнонаціональне завдання - відродження Естонії як держави естонців. Це не могло не викликати невдоволення в неестонців, які, тим більше, є негромадянами. В країні навіть виник спеціальний термін, який обслуговував зміну мовної ієрархії в суспільстві - „мовне планування". Це планування, точніше - послідовна мовна політика, впроваджувалося через понад 400 законодавчих актів, Конституцію та безліч інших нормативних документів. Найповніше завдання мовної політики Естонії відображені в Конституції. Національне будівництво Естонії як національної незалежної держави досить збалансоване в тексті Основного Закону. Воно здійснюється через впровадження естонської мови як офіційної (національної) мови, а також ієрархії та регулювання мов національних меншин. Конституція проголошує Естонію як національну державу (державу - націю), політично унітарну (ст. 2). Тобто, будь-які етнічні автономії, створення яких вимагала російськомовна меншина, є антиконституційними. На практиці дві головні характеристики національного будівництва, а саме - запровадження єдиної офіційної мови та ієрархізація мов меншин, призвели до запровадження Конституцією двох мовних режимів: естонський монолінгвізм на всій території Естонії, білінгвізм меншин зі знанням естонської мови поряд з рідною. Крім того, Конституція передбачає впровадження функціонального режиму іноземної мови при потребі. Саме монолінгвістичний режим створювався за допомогою вимогливого та безкомпромісного мовного законодавства.

У 2000 року вносилися зміни до мовного законодавства, завдяки чому воно стало ще більш жорстким стосовно тих жителів країни, які недостатньо мірою володіють естонською мовою. Представники всіх професій бізнес-середовища, сфери громадського обслуговування, органів влади мали підтвердити свій рівень володіння мовою. Естонські законодавці вважають, що вони в такий спосіб захищають більш фундаментальне право людини, витворюючи монолінгвістичне середовище - право спілкуватися на всій території Естонії рідною мовою, запроваджене ст. 4 закону про мову. Виконання мовних зобов'язань ст. 5 закону про мову (вимога знання та використання естонської мови) делегувалося до працівників державних інституцій та органів місцевого самоврядування у веденні справ з усіма іншими організаціями чи фізичними особами. Єдине, в чому мовне законодавство пішло на поступки вимогам Євросоюзу, це впровадження єдиної європейської системи оцінювання рівня володіння естонською мовою [23]. Згідно з нею рівень компетенції в естонській мові поділяється на три основні категорії:

* основний (базовий) рівень володіння (раніше поділявся на три рівні - А, В,С);

* середній рівень володіння (D);

* вищий рівень (раніше мав два рівні - Е, F).

Водночас на регіональному рівні для захисту мовних та етнічних меншин Естонії існують два двомовні режими. Територіальний двомовний режим прописаний в ст. 51(2) та ст. 52(2) Конституції, згідно з яким в адміністративних одиницях, де постійні жителі належать до етнічної меншини, всі мають право вимагати від органів державної влади та органів місцевого самоврядування та їх чиновників давати відповіді на запити і звернення мовою етнічної меншини. Місцеві органи влади можуть також використовувати мову більшості територіального утворення постійних жителів (а на національному рівні - етнічної або мовної меншини) у внутрішньому спілкуванні.

Другий різновид двомовного режиму базується на культурній автономії. Ст. 50 Конституції гарантує етнічним меншинам „право з метою збереження їх національної культури формувати органи місцевого самоврядування згідно з порядком, встановленим Законом про культурну автономію національних меншин". Цей закон було прийнято 1993 року як відповідник законові 1925 року. Тоді Ліга Націй визнала естонський закон взірцевим для впровадження культурної автономії для національних меншин. Нинішній закон дещо спрощений. Він визначає національними меншинами громадян Естонії, які живуть на території Естонії, мають довготривалі та міцні зв'язки з Естонією, віддалені від естонського етносу за етнічними, культурними, релігійними характеристиками, вмотивовані збереженням їх культурних, мовних традицій на базі спільної ідентичності.

2007 року в Естонії був прийнятий останній закон стосовно мови. Російськомовні парламентарії Естонії підтримали внесення в конституцію преамбули про особливий статус естонської мови. За рішення парламенту Естонії, що підтримав пропозицію конституційної комісії про внесення змін у текст основного закону Естонської Республіки у вигляді преамбули про додання естонській мові "особливого статусу" і необхідності її захисту, проголосували п'ять із семи російськомовних депутатів. Про це 20 лютого 2007 року повідомили в прес-службі парламенту Естонії. Впроваджуючи заходи у сфері освіти, естонська влада починає вводити уроки естонської мови і літератури у гімназіях російської меншини в Естонії. Російські діячі протестують, посилаючись на нібито зниження рівня освіти. Учні перших класів російськомовних ліцеїв в Естонії з вересня вже вивчають естонську літературу естонською мовою. У наступні роки державна мова поступово запроваджуватиметься у ліцеях при вивченні суспільствознавства, географії і музики. Метою міністерства освіти є викладання естонською 60% навчальних предметів у ліцеї, і цього рівня планують досягти у 2011 році. Досі російськомовні учні аж до отримання атестату зрілості вивчали естонську лише на уроках з державної мови і нерідко через незнання державної мови обирали для здобуття вищої освіти російські вузи.ДОО

Хоча Таллінн переконує, що поступове запровадження естонської мови має полегшити інтеграцію росіян, рішення уряду викликало гострі протести російської меншини. «Якщо вони хочуть поліпшити рівень знання естонської, нехай збільшать кількість уроків мови. Вивчення інших предметів естонською знизить рівень знань, бо діти не все розуміють», - переконує один із діячів російської меншини Андрій Красноглазов з талліннського центру російської мови. На початку року естонські росіяни бунтували проти «занадто складних» підручників з естонської літератури. Влада не хотіла політичного трактування цього інциденту Москвою для розпалювання естонсько-російських дискусій і протистояння, що тривали з часу квітневих заворушень через перенесення могил і пам'ятника радянським солдатам з центру Таллінна на кладовище, але й не збиралась відступати, тому діяла розважливо та наполегливо. «Спротив естонській мові в школах є черговою формою зневаги до нашої державності», -- пояснює політолог Томас Аас.

Таке рішення латвійського сейму, який у 2004 році наказав вивчати 60% предметів латиською, призвело три роки тому до демонстрацій у Ризі. Російськомовна меншина (головним чином росіяни, але є серед них і наші «малороси» та білоруси) становить 26% мешканців Естонії, а в російськомовних школах навчається приблизно 20% учнів (33 тисячі). Російські вчителі з етнічно змішаних територій твердять, що естонські куратори обмежують вивчення англійської у молодших класах, бо останніми роками учні (естонці й росіяни) почали спілкуватися між собою англійською, а не естонською.

1.3 Російська Федерація

Конституція Російської Федерації (ст. 65) проголошує Росію Федеративною державою, яка складається з 89 рівноправних суб'єктів. До складу Росії входять 21 республіка, 6 країв, 49 областей, 2 міста федерального значення, 1 автономна область і 10 автономних округів [6]. Конституція Російської Федерації (ст. 68) визначає:

1. Державною мовою Російської Федерації на всій її території є російська.

2. Республіки мають право самостійно визначати державні мови. В органах державної влади, органах місцевого самоврядування, державних установах республік вони вживаються поряд із державною російською мовою.

3. Російська Федерація гарантує всім народам, що входять до її складу, право на збереження рідної мови, створення умов для її вивчення та розвитку.

Росія - не тільки федеративна, але і багатонаціональна держава. За даними перепису населення 1989 р., на її території проживали представники 128 національностей. Останні дані Інституту етнології й антропології РАН подають уже іншу кількість - 176. У складі Російської Федерації можна виділити 32 суб'єкти (це більше третини всіх суб'єктів), що тією чи іншою мірою є національними утвореннями (республіки, автономна область і автономні округи), вони займають понад 53 % всієї території Росії. Але оскільки ряд цих суб'єктів розташований у районах із екстремальними фізико-географічними умовами, частина населення, що там проживає, значно менша - приблизно 17,6 % жителів Росії. Свої назви (титули) ці суб'єкти, як правило, одержували від імені народностей, які проживали на цій території зі стародавніх часів, тому ці народи ще називають титульними [11].

Незважаючи на те, що Конституція РФ називає всі суб'єкти рівноправними, на відміну від інших, республіки визнаються державами, мають свої конституції, мають право встановлювати свої державні мови, а також визначати своє громадянство. Такими правами серед усіх суб'єктів Російської Федерації користуються винятково республіки. Варто відзначити, що республіки відрізняються між собою не тільки за географічним розташуванням на карті, а й за розмірами площі, чисельністю населення. Наприклад, площа Адигеї у 408 разів менша, ніж територія Республіки Саха (Якутія) (порівн.: 7,6 тис. кв. км і 3103,2 тис. кв. км), кількість жителів Башкортостану більш ніж у 20 разів перевищує населення Республіки Алтай (порівн.: 3964 тис. людей, і 192 тис. людей.), у Карелії лише кожен десятий житель є представником титульної національності, а в Чуваській Республіці частка чувашів серед населення республіки складає майже 70 % [10].

Державна мовна політика Російської Федерації зобов'язана забезпечити рішення цілого ряду найважливіших завдань стосовно мови. Основними об'єктами правового врегулювання й, відповідно, предметами ведення державної мовної політики можуть бути:

* державна мова Російської Федерації;

* державні мови республік Російської Федерації;

кожна з мов народів Росії як світова мова;

кожна з мов народів Росії як рідна мова.

Насамперед необхідно визначити ставлення держави до підтримки, розвитку, використання й обмеження використання державної мови Російської Федерації для вирішення ряду завдань. Під використанням мови варто розуміти одержання або передачу усних або письмових повідомлень, а також будь-яке інше доведення інформації із загальноприйнятого ділового обігу зазначеною мовою до відомості громадян або посадових осіб [1]. Тоді вимогою використання мови є передбачене у встановленому порядку закріплення граматичних, лінгвістичних, стилістичних або інших мовних форм, у тому числі обов'язковість або, навпаки, неприпустимість уживання зазначених форм, а також даної мови в цілому. Федеральний закон може надати право кожному відомству вибрати у якості рекомендованого певний набір словників або посібників із вже існуючого переліку видань за предметом своєї діяльності .

При реалізації державної мовної політики Російської Федерації необхідно враховувати розподіл владних повноважень. Використання державної мови Республіки, що входить до складу Російської Федерації, є предметом вирішення цієї ж Республіки. Федеральна влада не завжди може регулювати використання будь-якої мови народів Росії, федеральні органи влади лише «гарантують підтримку» й «сприяють» розвитку та існуванню мов народів Росії, не «керують» [1]. Органи влади не уповноважені встановлювати перелік або список таких мов, визначати мінімальну кількість етнічних носіїв мови, так само як враховувати інші показники, процедури або правила для віднесення або виключення даної мови із сукупності мов народів Росії. Особливі заходи державної мовної політики Російської Федерації пов'язані з віднесенням мов народів Росії до об'єктів світової або національної культури.

У рамках реалізації державної мовної політики передбачається не тільки повноцінне вивчення російської мови, але й цілий ряд кваліфікаційно-атестаційних заходів, починаючи зі шкільних випускних іспитів і вступних іспитів до ВНЗ та закінчуючи різноманітними системами післядипломної освіти, правилами присвоєння вчених ступенів або звань та ін.

У Концепції державної національної політики Російської Федерації, затвердженої Указом Президента від 15 червня 1996 р. № 909, серед основних принципів державної національної політики значне місце приділяється захистові мовних прав особистості і народів. До цих принципів відносяться:

* рівність прав і свобод людини і громадянина, незалежно від його раси, національності, мови, приналежності до релігії, соціальних груп і суспільних об'єднань;

заборона будь-яких форм обмеження прав громадян за ознаками соціальної, національної, мовної або релігійної приналежності;

сприяння розвитку національних культур і мов народів Російської Федерації;

* заборона діяльності, спрямованої на підрив безпеки держави, порушення соціальної, расової, національної і релігійної ворожнечі, ненависті або ворожнечі;

* захист прав і інтересів громадян Російської Федерації за її межами, підтримка співвітчизників, які проживають в інших країнах, у збереженні і розвитку рідної мови, культури і національних традицій, у зміцненні їхніх зв'язків з Батьківщиною відповідно до норм міжнародного права.

Закон про державну мову Російської Федерації стверджує, що захист та підтримка російської мови сприяють збільшенню та взаємозбагаченню духовної культури народів РФ (ст. 1 п. 5). У той же час у Законі «Про мови народів Російської Федерації» проголошується, що "держава на всій території РСФСР сприяє розвитку національних мов, двомовності й багатомовності [1].

Ці політично і науково обґрунтовані законодавчі акти передбачають соціальні, юридичні й економічні заходи, спрямовані на підтримку всіх базових потреб існування мов, розвиток комунікативних ресурсів кожної мови - корінних і некорінних етносів Росії. У законі "Про мови народів РФ" і республіканських законах про мови акцентується базова потреба у збереженні (комунікативний ресурс лінгвістичної безпеки) і розвитку (енергетичний комунікативний ресурс) мов. Проголосивши мови народів РФ національним надбанням держави, закон гарантує вільний і рівноправний розвиток мов, незалежно від чисельності її носіїв, а також вільний розвиток таких важливих компонентів, як двомовність і багатомовність.

Уряд РФ зобов'язаний забезпечувати функціонування російської мови як державної мови Російської Федерації, а також розробку цільових програм щодо збереження і розвитку мов. Держава зобов'язана фінансувати такі програми, передбачаючи у федеральному бюджеті кошти на їхню реалізацію: на удосконалення системи загальної освіти, на створення установ, підготовку фахівців, на організацію і забезпечення викладання рідної мови. Базова потреба у збереженні мов і самобутніх культур, особливо не чисельних субетнічних груп, підтримується комплексом законів: «Про національно-культурну автономію», «Рамкова концепція про захист національних меншинств», «Про загальні принципи організації общин корінних мало чисельних народів Півночі, Сибіру та Далекого Сходу Російської Федерації» та ін. [6]. Особливо важливе значення для відіграє Закон «Про гарантії прав корінних мало чисельних народів Російської Федерації», який передбачає розробку системи заходів: а) по захисту і збереженню їхнього традиційного способу життя, тобто відтворенню сформованого способу життєзабезпечення, побудованого на історичному досвіді їх предків в галузі природокористування, самобутньої соціальної організації проживання, самобутньої культури, звичаїв і вірувань; б) по захисту споконвічного середовища проживання мало чисельних народів, тобто по збереженню ареалу, у межах якого вони здійснюють культурну і самобутню життєдіяльність і який у значній мірі визначає їх самоідентифікацію, їх етнічну самосвідомість. Ці елементи культурної і мовної політики держави на сучасному етапі задовольняють вимоги лінгвістичної безпеки мов народів Росії.

Енергетичні ресурси мов також є об'єктом державної турботи і підтримки, їх розвиток гарантується законом «Про мови народів Російської Федерації», сукупністю прав, якими володіє особистість і народ: право вільного вибору мови спілкування і виховання (гл. 2 закону); право створювати писемність і розвивати літературну форму рідної мови (ст. 10.4); право в офіційно-діловому спілкуванні використовувати рідну мову із забезпеченням перекладу державною (ст. 15 і 18); право республік-суб'єктів Федерації установлювати відповідно до Конституції свої державні мови, нарівні з російською як державною мовою Російської Федерації на всій її території (ст. 3). Таким чином, відбиті в законодавчих актах принципи мовної політики формують рівні можливості і створюють умови для реалізації всіх компонентів, з яких складається енергетичний потенціал мови, його комунікативний ресурс (мова виховання, тобто мова в родині, мова повсякденного спілкування; літературна форма мови; державна мова).

У мовному законодавстві РФ враховані, окрім енергетичної потреби і потреби мов у безпеці, й інші базові потреби, які стимулюють розширення сфер їх використання. Так, транспортному комунікативному ресурсові відповідає ст. 20 закону «Про мови Російської Федерації», який передбачає розвиток засобів масової комунікації і перекладацької діяльності будь-яких мов «із врахуванням інтересів населення», а також ст. 7.1 у тій частині, де йдеться про «створення умов для розповсюдження через засоби масової інформації повідомлень і матеріалів мовами народів РФ». Та ж стаття містить підтримку базової виробничої потреби в житті мов, яка виражається у державному сприянні друкарству, виданню літератури цими мовами.

Що стосується останньої з п'яти базових потреб (росту інформаційного потенціалу мов), цьому сприяють положення закону про підтримку наукових досліджень в області збереження, вивчення і розвитку мов, оскільки ці дослідження проводяться не тільки в рамках гуманітарних наук, але й торкаються проблеми природокористування, екології, енергетики, тобто сприяють розвиткові наук, росту знання з використанням тієї чи іншої мови.

Мовна і культурна політика Росії знаходиться під постійною увагою владних структур, вона займає велике місце в роботі Державної Ради Федерації. Комітет зі справ національностей веде розробку проектів нових законів з метою удосконалення умов культурного і мовного життя країни. У стадії розробки знаходяться «Конвенція Співдружності незалежних держав про статус російської мови», «Про вповноваження Федеральних зборів РФ щодо прав громадян і народів на національно-культурний розвиток», «Про основи національних відносин» [14].

Статусом державної мови Росії володіє російська мова у відповідності із Законом РСФСР «Про мови народів РСФСР» (1991р.) і Конституцією Російської Федерації. У Конституції (ст. 68, п. 2) закріплене також право республік на встановлення своїх державних мов. У Російській Федерації є тенденції до втрати населенням інших національностей знання рідної мови і визнанням російської. Так, до половини карелів, більшої третини башкирів, комі, мордвів, удмуртів, 20-25% марійців і чувашів вважають рідною російську мову. Тільки з 1970-го по 1989 р. збільшилася вдвічі та їх частина, яка припинила володіти мовами своєї національності. Разом із цим зменшився і престиж навчання дітей у національних школах: у другій половині 1980-х років лише 9% дітей населення інших національностей РСФСР навчалися у школі, де викладалися 44 рідні мови (не враховуючи мов народів союзних республік), 26 мов існували лише як навчальний предмет, викладання здійснювалося 18 мовами.

Становище потрібно було виправляти передусім за допомогою законодавчих мір, таким чином Верховною Радою Російської Федерації був прийнятий Закон «Про мови народів РСФСР» від 25 жовтня 1991 р. - явище досить знаменне і важливе. Прийнятий вперше в законодавчій практиці Росії, він ліквідував істотний недолік у правовому регулюванні мовних відносин і регламентував усі основні питання використання мов на території Російської Федерації. Він визначив основи правового положення мов народів, які проживають у Росії, гарантії їхнього захисту, врегулював їх використання у різних сферах державної діяльності, відкрив можливість встановлення відповідальності за пропаганду ворожнечі і зневаги до будь-якої мови, порушення конституційно встановлених принципів національної політики, створення обмежень і привілеїв у використанні мов. У Законі було враховано досвід, накопичений при створенні Закону СРСР «Про мови народів СРСР», (1990 р.), а також юридичні документи стосовно мов зарубіжних країн.

Цей документ спирається на конституційне врегулювання застосування мов і розвиває відповідні положення діючої Конституції РФ, зокрема ч. 2 ст. 46, яка формулює загальне правило про те, що кожен має право спілкуватися рідною мовою, у тому числі й під час навчання, і ст. 171, яка визначає правила вживання мов при здійсненні правосуддя в Російській Федерації. Федеральний закон являє собою солідну базу, принципову основу для республіканського законодавства про мови, в якому (з урахуванням місцевої специфіки, національного складу населення, ступеня розвитку і використання в республіці мов) можна повно і розгорнуто врегулювати всі конкретні питання мовної політики. Кожна республіка може визначити, яка мова або мови є в ній державними, які міри передбачаються для захисту національної мови, у яких сферах життя вона може використовуватися [5].

Мовне і культурне існування будь-якого народу відбувається за умов дії декількох проблем. Фундаментальною є проблема відтворення і розвитку: кожен етнос, кожна національна спільність націлена на те, щоб забезпечити власне відтворення, життєздатність. Мова і культура - головні показники національної самобутності, на їхнє збереження і відтворення спрямовані інтелектуальні, моральні, творчі зусилля кожного етнічного суб'єкта-носія відповідної мови і культури. Однак у світі, який змінюється, тільки збереження і відтворення виявляється недостатнім: освоєння світу вимагає розвитку, виходу за межі власної культури для вирішення проблем, які виникають у зв'язку з новою реальністю, новими відносинами суб'єкта з оточенням. Так виникає проблема відтворення і розвитку, яка стосується кожного етносу, кожного індивіда-носія мови і культури.

Відтворення і розвиток, які складають базу національної самосвідомості, підтримуються державними утвореннями, владними структурами різних рівнів. Ступінь суверенності цих утворень у різних суб'єктах Федерації може вступати у протиріччі із роллю держави всередині Росії в цілому, особливо коли це стосується рішень у сфері мовної політики. Так, у низці випадків виникає тенденція до мовного етатизму, крайні прояви якого, аж до мовного націоналізму і мовного терору, можна спостерігати в країнах Балтії. У республіках-суб'єктах РФ можливе витіснення російської мови як мови державного і мови міжнаціонального спілкування з політичного, економічного і культурного життя, що не сприяє зміцненню цілісності Російської держави. Для національних суб'єктів Федерації перехід у внутрішньому житті до мови титульної нації несе за собою небезпеку ізоляціонізму і послаблює суверенну роль федеральної влади. Таким чином, виникає друга проблема: протиріччя між посиленням суверенітету нації-держави (суб'єкта РФ) у сфері мовної політики, з одного боку, і загальносвітовою тенденцією до розмивання, послаблення суверенітету на тлі глобалізаційних процесів у промислово-економічних, ринково-фінансових, військово-технічних, інформаційних, екологічної сферах, з іншого.

Третя проблема породжується світовими інтеграційними процесами в галузі культури. Глобальна світова культура, яка реально формується сьогодні на основі ділової культури модернізації, загрожую насамперед «відтворенню» національної культури; призводить до культурної асиміляції та втрати національної свідомості, яка просто втрачається при спробах самої нації «засвоїти краще» із всесвітнього фонду технологій бізнесу. Таким чином «світова культура» виявляється пов'язаною з інтересами тих, хто не належить до міжнародної родини «багатих та відомих», і хто воліє керуватися власними національними інтересами. Найнегативніший вплив на існування і відтворення національної культури відіграє модель американського консюмеризму, це пов'язано з так званим міжнародним демонстраційним ефектом, під яким розуміється широке поширення у світі, і в Росії зокрема, інформації про Захід, про життєвий стиль "багатих і відомих". До того ж цей вплив не обмежується культурними феноменами, а впливає на мову, залишаючи свій слід на ментальності носіїв національної культури. Таким чином, третю проблему можна висловити так: національна культура проти глобальної світової культури [2].

Якщо уявити собі лінгвістичну карту Росії, на якій позначені межі проживаючих етносів, то відразу виділяться чотири зони найбільшої «лінгворізноманітності», чотири зони найбільшої концентрації генетично й типологічно різних за структурою мов - Дагестан з його 32 національними мовами корінних народів; Сибір (у тому числі райони крайньої Півночі), на просторах якого функціонують більше 40 мов різних родин і груп; Північний Кавказ, у межах якого поширені мови більше 20 етносів (15 корінних) і Далекий Схід, народи якого говорять 20 мовами. Таким чином, лінгвістична карта Росії виглядає досить насичено й різноманітно: мови "більших" народів межують із мовами малочислених національностей, але всі мови мають рівні права в юридичному, політичному, психологічному, етнокультурному значенні, однак у функціональному відношенні всі вони характеризуються неоднаковими можливостями, оскільки мають різні зовнішні системи.

Мови 100 корінних етносів Росії розрізняються між собою не тільки за внутрішньою будовою, генеалогією і пристосованістю до середовища проживання відповідного етносу. Як зазначалося раніше, вони розрізняються також збалансованими зовнішньо лінгвістичними характеристиками, сукупністю соціальних функцій, які вони здійснюють і сферами, які обслуговують. Мова, яка претендує на статус державної, повинна у своїй зовнішній системі мати повний набір компонентів, які відповідають насамперед енергетичним і інформаційної базовим потребам, тобто вона повинна бути літературною і повинна обслуговувати дві найважливіші сфери життя держави і суспільства - офіційно-ділову і наукову. Якості «літературної» мова здобуває в процесі історичного побутування народу і розвитку письмової мови, культури, освіти і засобів масової комунікації, преси насамперед. Інформаційний комунікативний ресурс мова здобуває в результаті розвитку природних, інженерно-технічних і гуманітарних наук на її базі. Статус «літературної» - необхідна, але ще не достатня умова для виконання мовою ролі державної. Літературних мов у РФ більше, ніж мов державних. Протиріччя виникає в тому випадку, якщо на роль державної претендує мова, яка не відповідає вимогам функціонування в сфері науки, фахової освіти й у сфері державного керування. Цю четверту проблему можна позначити як протиставлення літературної і державної мови.

Ця мовна проблема - складна і дуже важлива частина рішення національного питання. У Російській Федерації з другої половини 1990 р. паралельно з перебудовою державності на нових федеративних засадах почала набирати силу і мовна реформа. Практично всі республіки своєю державною мовою, разом з російською, оголосили мову (мови) титульної національності, що відбилося в їх конституціях, а також у законах про мови республік.

У республіках Марій Ел, Мордовія і Північна Осетія (Аланія) державними визнано два варіанти однієї літературної мови: у Марій Ел - марійський (гірський, луговий), у Мордовії - мордовський (мокшанський, ерзянський), у Північній Осетії - осетинський (іронський і дигорський діалекти). У Кабардино-Балкарській Республіці обидві титульні мови визнані державними -кабардинська і балкарська. У Карачаєво-Черкеській Республіці державними мовами є абазинська, карачаївська, ногайська, черкеська.

Як і всі республіки, обравши шлях визнання титульних мов державними, Конституція Республіки Дагестан визнає всі мови народів Дагестану державними, але без їх поіменного зазначення. У проекті ж закону «Про мови народів Дагестану» (1993 р.) говориться, що державними мовами на території Республіки Дагестан є літературні письмові мови Дагестану: аварська, агульська, азербайджанська, даргинська, кумикська, лакська, лезгинська, ногайська, рутульська, табасаранська, татська, цахурська, чеченська і російська мови. Конституції республік Карелія і Башкортостан пропонують статус державних встановлювати законами, але такі закони існують лише в проектах. Таким чином, у Карелії і Башкортостані, відповідно до Конституції Російської Федерації, державною мовою є поки що тільки російська мова.

Закони про мови прийняті в 14 республіках:

Чуваської РСР (1990),Тувинської АРСР (1990); Калмицької РСР (1991)Бурятія (1992); Республіки Комі (1992);Республіки Татарстан(1992); Республіки Хакасія (1992); Республіки Саха (Якутія) (1992); Республіки Алтай (1993);Республіки Адигея( 1994); Кабардино-Балкарської Республіки (1995); Республіки Марій Ел(1995); Карачаєво-Черкеської Республіки (1996);Республіки Інгушетія (1996).

Законами, зазначеними вище, у республіках, поряд з російською мовою, визнані державними 18 мов республік, крім того, мордовська, осетинська і удмуртська є державними згідно з конституціями відповідних республік. Таким чином, 21 мова титульних націй-республік визнана державною. Оскільки в деяких республіках державні мови ще не визначені, а державні мови Дагестану не визначені поіменно у законодавчому порядку, то перелік державних мов у республіках буде рости. З урахуванням проектів мовних законів загальна кількість державних мов у республіках може досягти тридцяти семи. В деяких республіках у зв'язку з наданням статусу державної титульній мові, ця мова є об'єктом особливої турботи держави. Наприклад, у ст. 18 Степового Укладення (Основного Закону) Республіки Калмикія - Хальмг Тангч стверджується: «Калмицька мова є основою національної самосвідомості калмицького народу. Її відродження, збереження, розвиток і розширення середовища використання є пріоритетними завданнями органів влади Республіки Калмикія». Подібні положення про особливу увагу до державних титульних мов можна знайти в законах республік Комі, Саха (Якутія), Чувашії, Інгушетії, Марій Ел і Кабардино-Балкарської Республіки. В законі Республіки Тива декларується, що надання тувинській мові статусу державної є правовим гарантом для заохочення і допомоги у вивченні тувинської мови представниками інших національностей.