Мовна політика деяких зарубiжних держав

Безсумнівно, виходячи з принципів рівноправності народів на збереження і розвиток своїх мов, у законах республік Адигея, Алтай, Бурятія, Татарстан, Хакасія і Карачаєво-Черкеська Республіка закріплене право на державну підтримку всіх мов народів цих республік. Варто визнати, що найчастіше саме надання державним титульним мовам республік особливого пріоритету служить підставою для ескалації напруженості в міжнаціональних питаннях. Передусім сюди потрібно віднести вимоги з обов'язкового знання обох державних мов для кандидата на посаду найвищої особи республіки, а також розширене тлумачення переліку посад, обов'язковою умовою для яких є знання обох державних мов [3].

На даний момент вимога володіння президентом республіки обома державними мовами закріплена в конституціях республік Адигея, Башкортостан (хоча титульна мова не оголошена державною), Бурятія, Інгушетія, Саха (Якутія), Північна Осетія (Аланія), Татарстан, Тива. Подібне положення було виключено з Конституції Республіки Марій Ел у 1997 р.: у період підготовки і проведення виборів президентів цих республік вимоги мовного цензу викликали дорікання виборців. Наприклад, у квітні «Російська газета» 1998 року опублікувала лист дванадцяти представників громадських організацій Республіки Бурятії, де вони писали, що введення цензу осілості (не менш 10 років) і мовний бар'єр позбавляють приблизно 80% виборців пасивного виборчого права - права висувати свою кандидатуру на посаду президента Республіки Бурятія - глави суб'єкта Російської Федерації.

Конституція Російської Федерації, федеральні закони обмежень або додаткових умов з володіння державною мовою для кандидатів на виборчі посади федерального рівня, а також рівня суб'єктів РФ не вводять. Стаття четверта федерального закону «Про основні гарантії виборчих прав громадян РФ» говорить, що «громадянин РФ може обирати, бути обраним незалежно від мови». Очевидно, що проблема, яка пов'язана вимогою до кандидатів володіти обома державними мовами республіки, зачіпає сферу національних відносин.

Сьогодні мовна ситуація в республіках не сприяє освоєнню мови титульної нації людьми інших національностей, які володіють державною мовою Російської Федерації - російською мовою. До початку мовної реформи в Російській Федерації склалася ситуація, коли проживаюче в республіках нетитульне населення (більша його частина) не володіло мовою титульної національності, а вільно володіло державною мовою Російської Федерації. Крім того, і представники титульних народів не усі володіли мовою своєї національності, особливо ті, які проживають у містах. Тому відсоток людей, які володіють мовою (мовами) титульної національності прямо залежить від частки цієї національності в складі всього населення республіки. Такий етнос (етноси) становить більшість населення лише в республіках Дагестан, Інгушетія, Північна Осетія (Аланія), Тива, Чечня, Чувашія, а також у Кабардино-Балкарській Республіці.

Провівши багатобічні соціологічні дослідження з питань відношення до введення державної титульної мови людей різних національностей у Республіках Башкортостан і Татарстан, М.Н. Губогло прийшов до висновку: чим більша частка титульної національності, тим істотніше для неї самої і для представників інших національностей і, насамперед, для росіян, розуміння необхідності володіти її мовою [9].

Ніхто не заперечує конституційне право республік мати, нарівні з російською, свою мову державною мовою республіки, ніхто не заперечує право народів на захист і розвиток національних мов. Але реалізація цього права не повинна перешкоджати реалізації конституційних прав і свобод громадян. Уявляється сумнівним підхід, при якому вважається, що вимога знання обох державних мов до кандидата на посаду президента республіки підвищить престиж титульної мови, буде кадровою передумовою для заохочення і допомоги у вивченні національної мови представниками інших національностей. Є й інший погляд на проблему обов'язкового володіння обома державними мовами керівником республіки. Так, наприклад, директор Інституту етнології й антропології РАН В. А. Тишков уважає: «Для участі в керівництві та культурі необхідно встановлювати не принцип етнічної приналежності жителя республіки, а принцип участі в місцевій культурі; (поряд з можливим цензом осідлості), тобто, президентом Татарстану можна обрати не тільки етнічного татарина, але й росіянина, чуваша, але здатного розмовляти татарською мовою і, звичайно, того, котрий користується довірою необхідної частини електорату». Положення ст. 3 Закону «Про мови в Чувашській РСР» також заслуговує на увагу, оскільки в ньому відзначено, що «за знання двох державних мов встановлюється матеріальне заохочення». Хоча реалізація цього положення здається досить складною. Своєрідний підхід до підвищення престижу державної титульної мови своїх республік заклали в Конституціях законодавці Алтаю і Комі. Як відомо, у цих республіках немає вимоги до вищої посадової особи володіти обома державними мовами, однак при вступі на посаду голови республіки і Конституція Республіки Алтай (ст. 117) і Конституція Республіки Комі (ст. 83) зобов'язує їх приносити присягу на державних мовах відповідної республіки [2].

Статус мов національних меншостей в Росії. Держава проводить відносно національних меншин політику подвійного стандарту. На словах виражаються всілякі знаки уваги, а насправді десятки мільйонів громадян країни живуть із почуттям національної неповноцінності. У російському бюджеті немає графи витрат на підтримку національно-культурних потреб національних меншин, і вони не мають можливості навчати дітей рідною мовою. Українська громада, наприклад, вважає за необхідне включити до анкети питання про те, хотіли б ви навчати своїх дітей у Росії рідною мовою. На всю багатомільйонну українську громаду в Росії немає жодної школи з українською мовою навчання. На території Росії проживає близько 10 мільйонів вихідців з України.

У Російській Федерації українська мова викладається з великими труднощами факультативно за кошти батьків у недільних поодиноких школах Башкири, Тюмені й Сургута, де проживають етнічні українці. шкіл.

Порівняльна таблиця задоволення освітніх потреб росіян в Україні й українців у Російській Федерації (2008--2009 навчальний рік)'

Моніторінг забезпечення освітніх прав українців у Росії у 2009 році засвідчив сумні цифри. В Україні маємо 983 дитячі садочки з російською мовою виховання, які відвідують понад 167 тисяч дітей, у Росії - жодного україномовного дитсадка. В Україні 1 199 шкіл, де навчання ведеться російською мовою, в Росії жодної україномовної школи. У 1 755 українських школах вивчають як державну, так і російську мови, у Росії таких двомовних шкіл - нуль. Загалом в Україні російську вивчають майже 1,3 мільйона дітей, у Росії українську аж 205 школярів. В Україні факультативно вивчають російську 165,5 тисячі дітей - у Росії українську - 100 школярів. Також в українських ПТУ та вишах 1-ІУ рівнів акредитації російською навчаються понад 506 тисяч студентів, у Росії українською - жоден. В Україні було видано понад 5 мільйона навчальних посібників російською мовою, на це пішло більше 18,6 мільйона гривень із держбюджету, в Росії українською не видано жодного підручника (Соборська У. Абетка для сусіда // Україна молода.16.ХІІ.09). Така ж доля спіткає й вихідців із "братньої" Біорусі в Росії.

Ситуація зі знанням української мови в Російській Федерації на віміну від України вражаюча. Якщо російську мову не лише вивчають в освітніх закладах, а й вільно нею спілкуються, то українською мовою, звісно, після українців, володіють... росіяни аж 483. 715 людей. Це справжній показник "поваги" старшого брата до своєї молодшої сестри.

2005 року затверджена концепція Федеральної цільової програми «Російська мова (2006-2010)», її головним стрижнем розглядалося об'єднання народів РФ як єдиної нації саме за допомогою російської мови, знання й використання якої є обов'язковим для всіх громадян Російської Федерації. Крім того, відповідно до Закону РФ «Про російську мову» (прийнятого у травні 2005 р.), російська мова як державна у РФ підлягає обов'язковому використанню, у тому числі і в сфері судочинства.

Згідно з Федеральною цільовою програмою «Російська мова» на 2006 - 2010 рр. політика націлена на наступні питання:

розробка та відновлення мовної політики,

складання середньострокових і короткострокових програм різних рівнів (федеральних, республіканських, місцевих, міждержавних),

дослідження стану та функціонування російської мови,

розробка стандартів в галузі контролю якості володіння російською літературною мовою,

експертиза сучасних концепцій мовної освіти в вузах та загально освітніх закладах згідно з вимогами державних освітніх стандартів,

розробка курсів дистанційного вивчення російської мови,

аналіз впливу засобів масової інформації на процес вивчення російської мови,

видання словників російської мови та двомовних словників (російсько-національних, національно-російських) та інше[16].

Оскільки є термін «мовна політика», очевидно, що ця програма повинна торкатися питань усіх мов Росії, бо вони згідно з Конституцією «рівноправні» [2]. Але, якщо проаналізувати текст цієї програми, можна побачити, що більшість пунктів стосується саме російської мови. Існує лише одне нагадування про «рівноправність»: «розробка мовної політики в багатонаціональній державі» [16].

Чи існують програми стосовно інших мов? В останні роки значно розширилася сфера використання державних мов суб'єктів Федерації, багато з них вперше стали мовами освіти. Крім того, розробляються програми, що ставлять за мету створити сприятливі умови для вивчення рідної мови тією частиною народу, що з будь-якої причини виявилася за межами споконвічної території проживання. Наприклад, існує проект, спрямований на вивчення мусульманською молоддю Москви мов народів Росії тобто вивчення рідних мов. У деяких суб'єктах Росії, зокрема у Татарстані, формуються системи сприяння вивченню мови й культури титульного народу республіки за межами національно-державної освіти. Для цього нерідко використовуються сучасні технології: Казанський університет й інші організації для пропаганди татарської мови звертаються до Інтернету, що об'єднує татар, які живуть не тільки у своїй республіці, але й у різних регіонах Росії та за її межами [17].

«Несучасні» мови та мови, що домінують На сьогодні в районах Крайньої Півночі й Далекого Сходу офіційно зареєстровано 26 мов, однак, на думку провідного спеціаліста Інституту лінгвістичних досліджень РАН Н. Вахтина, фактично їх більше 40. Повноцінна писемність збереглася лише у двох народів; інші знають, як виглядає їхня рідна мова, в основному завдяки підручникам літератури для початкових класів. Можливість вивчити свою мову мають всі, але не мають найголовнішого - бажання вчити мову предків, бо немає потреби в її використанні [21].

Справді, у сучасних умовах необхідне знання так званих «домінуючих» мов, у Росії такими є російська й англійська. Остання взагалі домінує в планетарному масштабі, оскільки стала мовою міжнародного бізнесу й інформаційних технологій. Мови малих народів, як правило, сприймаються молодими людьми з етнічних груп як несучасні й непотрібні, в результаті молодь втрачає інтерес до використання мови своїх предків, але ж переважна більшість мов, що перебувають на грані знищення, унікальна. Мови, що замінюють їх, не здатні передати всю палітру термінів зникаючих мов, наприклад, якщо рядовий міський житель може назвати лише кілька їстівних рослин, то корінний житель півночі - кілька сотень. До Червоної книги мов Росії заносять все більше і більше мов, але законів нових не створюють, бо політика «повинна бути жорстка», але як бути з унікальністю мови, яка може назавжди зникнути?

Мови національних меншин Росії перебувають у різному становищі. Деякі стійко функціонують, при чому не тільки в розмовному варіанті, але іноді і в писемному, інші - зникають. Кількість носіїв мови не завжди є головним фактором, невеликі за кількістю носіїв мови Дагестану, які використовуються лише в одному аулі, є досі цілком стійкі (хоча всі їхні носії без винятку багатомовні). Багатомовний Північний Кавказ взагалі відрізняється стабільністю мовної ситуації. З іншими мовами, що мають більше число носіїв і часто є локалізованими в автономії, ситуація є набагато складнішою. Але, безсумнівно, в найгіршому стані перебувають так звані «народи Півночі». Можна припустити, що для стабільного існування мови меншини необхідна оптимальна культурна дистанція між нею та домінуючою мовою. Загрозу може складати як невелика дистанція, так і надмірна, як у народів Півночі Росії [10].

З якої причини зникають мови? У електронній енциклопедії «Мови світу» стверджується, що головною причиною зникнення мов полягає в тому, що виникає так званий «мовний перехід» або «перехід на іншу мову». Він відбуваються тоді, коли носії однієї мови адаптують мову більшості або мову, що вважається престижною, або мову респектабельних шарів суспільства.

Перше покоління є одномовним і не дуже добре знає основну мову, наступне - двомовне: діти знають рідну мову від батьків і говорять нею на вулиці. Третє покоління вживає її вдома і на вулиці, їх діти звинувачують своїх батьків у тому, що ті не навчили їх рідної мови: навіть якщо і намагаються вивчити мову своїх предків, у найкращому випадку вони володітимуть нею як другою мовою. На останніх етапах мовного переходу ми отримуємо «напівносіїв» мови, тобто тих, хто може розуміти мову, але не говорить нею або ж говорить, змішуючи її з основною мовою, що розцінюється старшим поколінням як погане знання [20].

Відсутність чіткої мовної політики. Розробка мовної політики Росії позначається певними ідеалістичними уявленнями. Закон регламентує лише деякі сфери вживання інших мов, головним чином такі, у яких застосування російської мови не є очевидним. Калмицьку і подібну їй мови на даному етапі не можна назвати зникаючими: у побутовому спілкуванні в сільській місцевості вони є досить стабільними. Але де зможуть використати отримані в школі знання калмицької мови діти, що живуть в Елісті, крім побутового спілкування із сільськими родичами? [18]

Погіршення ситуації зі зникаючими мовами особливо яскраво показує відсутність чіткої мовної політики в Росії.

Мовна політика, навіть якщо її немає в цілеспрямованому вигляді, стихійно проводиться. У сучасній Росії протистоять один одному стихійний процес поширення російської мови через економічні зв'язки, розвиток ринкових відносин,російськомовна вертикаль управління, міграція населення та свідома діяльність не на користь розвитку національних мов у російських республіках. І це протистояння буде існувати до того часу, доки держава не зрозуміє, якою має бути мовна політика.

Розділ ІІ. Постсоціалістичні країни Європи

2.1 Крайни балканського півострова

(держави постюгославського простору)

Югосламвія (Jugoslavija) -- держава колишнього соціалістичного табору, котра існувала у XX столітті на півдні Європи, на територіях, які належали на початку століття Австро-Угорщині, Сербії, Чорногорії та Османській імперії. До 1991 року Югославія була найбільшою державою на Балканах. Так склалось історично, що в країні мешкали люди різних національностей, і з часом відмінності між етнічними групами ставали все помітнішими.

31 січня 1946 року було прийнято Конституцію Федеративної Народної Республіки Югославії (ФНРЮ), в якій закріплювався її федеративний устрій в складі 6 республік: Боснія і Герцеговина (столиця Сараєво), Македонія (Скоп'є), Сербія (Бєлґрад), Словенія (Любляна), Хорватія (Заґреб) і Чорногорія (Тітоґрад - тепер Подгориця) та двох автономних країв у складі Сербії: Воєводина (Нові-Сад) та Косово (Пріштіна).

Населення (на 1981 р.): серби (8,2 млн.), хорвати (4,5), мусульмани (2,0), словенці (1,8), албанці (1,8), македонці (1,4), чорногорці (0,6), а також угорці, цигани, турки, словаки, болгари, румуни та ін. Серби становили більшість серед етнічних груп (36 %). 1991 року Югославія розпалась.

Історія виникнення держав і розвитку мов народів колишньої Югославії як в синхронічному, так і в діахронічному аспектах дає цікавий матеріал для роздумів і узагальнень, пов'язаних з темою "Мова і державність". Кожна окрема мова невід'ємна від історії народу і складається у зв'язку із його формуванням. Оскільки мова з'являється і живе не сама по собі, а всередині певної історичної і культурної ситуації, то при її оформленні значну роль відіграють національні, політичні, культурні, релігійні, географічні, іншомовні та інші елементи. Мови народів Балканського півострова оформилися у складних обставинах багатовікового життя на перехресті політичних, релігійних і культурних течій Заходу та Сходу, під впливом великих європейських осередків світської та церковної влади та у постійній зміні історичної, геополітичної та суспільної ситуації. Складність розвитку літературних мов у цьому регіоні спричинює насамперед діалектне розшарування, відмінність культурних традицій або цивілізацій (західної - латинської і східної - церковнослов'янської), наявність кількох азбук (латиниці, глаголиці, кирилиці), співіснування усної та писемної літературної традиції, інші фактори.

Історичний досвід південнослов'янських народів Балканського півострова доводить, що існування нації неможливе без єдиної мови. Залежно від певних історичних умов нація може мати свою державу; якщо ж власної державності не має, - то мова функціонує лише у деяких сферах життя, а загальнодержавні функції виконує мова панівної нації.

Аналізуючи хід історії, можна зробити висновок, що якщо певний час розвиток мов і створення держав відбувалися шляхом зближення народів, аж до появи єдиної сербохорватської, або хорватсько-сербської літературної мови і функціонування її у державних утвореннях на терені колишньої Югославії, то з 90-х років XX століття після відокремлення Хорватії починається і відділення літературних мов під гаслом "кожен народ має право називати свою мову своїм іменем" без огляду на історичні обставини її виникнення, формування та функціонування.

Сучасні славісти стали свідками унікального для такого невеликого часового відрізка явища - постання із однієї сербохорватської або хорватсько-сербської кількох т. зв. штокавських літературних мов - хорватської, сербської, потім боснійської (або босанської) і постановки питання про чорногорську.

Мовний і державницький досвід сербів, хорватів, чорногорців та інших південних слов'янських народів доводить, що не існує безпосереднього зв'язку між поняттями "мова" і "державність".

Мова не є однією з трьох основних ознак держави, але вона обслуговує потреби суспільства і безпосередньо самої держави: без мови неможливе функціонування системи органів і установ, що здійснюють державну владу, створення законів, що закріплюють певну систему норм її існування, зрештою, мова через своїх носіїв може об'єднувати території розповсюдження юрисдикції даної держави. З іншого боку вона є безперечною умовою існування народу і нації. Хоча, на відміну від "народності" "як історично сформованої мовної, територіальної, економічної і культурної спільноти людей", поняття вищого рівня - "нація", - поряд з іншими складовими потребує формування літературної мови, деяких особливостей культури і характеру цих людей [1].

Народи у давніх південних слов'ян складалися традиційно - з декількох племен близьких за своїм походженням і мовою. Завдяки територіальному, культурному і господарському зближенню мова одного з етнічних компонентів (більш чисельного або більш розвиненого) стає мовою народності, а інші залишаються в статусі діалектів.

Становлення держав південних слов'ян сприяло зміцненню народів. Розквіт давньої держави хорватів припадає на IX - X століття, чорногорців (спочатку під назвою Зета, а з XII століття - Дукля) - сер. X - сер. XI століття, сербів (давня назва Рашка), як і держави православних слов'ян Боснії - XII-XIII століття.

На початок XV століття остаточно сформувалися діалекти сучасної сербохорватської мови (у лінгвістичному розумінні): штокавський, кайкавський, чакавський і торлацький, як етнічні спільноти оформились сербський і хорватський народи, мова першого була штокавською, а другого - кайкавською і чакавською. До нас дійшли і пам'ятки тих часів, писані словенськими азбуками - кирилицею, глаголицею і т. зв. "босанчицею" - різновидом кирилиці.

Після втрати державності (хорвати з 1102 року підпадають під владу угорців, а території сербів, чорногорців (у складі тодішньої сербської держави) та Боснії з другої половини XIV - першої половини XV століття завойовує Оттоманська імперія) югослов'янські народи опиняються в ситуації протистояння впливу чужої культури. Формування націй відбувається за відсутності власної держави, через що їх мови функціонують лише у певних сферах життя. В той же час середньовічні шляхи розвитку літературних мов південних слов'ян були різними: тоді коли серби під турецьким гнітом для збереження насамперед релігійної, а потім національної самобутності в нечисленних культурних осередках підтримували старослов'янську мову сербської редакції, у хорватів порівняно швидко на зміну латинській прийшла літературна мова на народній регіональній основі. Так у XIV - на початку XV століття це був чакавський діалект, в XVI - XVII ст. його естафету переймає штокавський ікавського та ієкавського наріч, а з XVІІI ст. - кайкавський. На території Боснії розривається література на ієкавському та ікавському штокавському діалекті.

Становлення слов'янських націй (починаючи з XIV століття) ґрунтувалося на спільності економічних зв'язків, території, мові, а також національних особливостях культури і психології. Ці фактори з часом привели до формування національної самосвідомості, котра стає важливою умовою існування і розвитку націй, що об'єднуються тепер не лише об'єктивно, а й зв'язками, котрі засновані на усвідомленні етнічної спільності, відданості національній мові, території, культурі.

Широке розселення штокавського населення, що тікало від турецької навали у цій частині Балканського півострова, не лише стало найважливішим чинником найбільшого територіального поширення штокавського діалекту ієкавського типу, а й вирішило у XIX столітті питання про основу сербохорватської або хорватсько-сербської літературної мови.

У XV і XVI, а особливо XVII столітті життя спонукало людей думати про слов'янську співдружність і про перспективи спільних дій проти загарбників. "Штокавщина" була культурною необхідністю, єдиною логічною перспективою, що вела до об'єднання майже всього югослов'янського кола в єдину літературну область, мостом, що зв'язував дві найсильніші національні групи на слов'янському півдні - сербів та хорватів. Про інтерес до народної мови (найбільш територіально розповсюдженого штокавського діалекту) свідчать, наприклад, перша граматика Бартола Кашича "Institutiones linguae illyricae" (Рим, 1604 p.). 3 передмови до цієї книги дізнаємося, що боснійське наріччя (так автор називає штокавщину) розповсюдженіше за інші, що вже в той час існує потреба в такій літературній мові, котру зможуть зрозуміти всі південні слов'яни, незважаючи на віросповідання і область проживання. При цьому особливо згадує сербів і рашан (жителів сербської середньовічної держави Рашки), ''напіввіруючих" і турків (тобто місцевих мусульман) і каже, що вони розуміють його мову так само, як і свою. Інтелектуальний аспект ідеї югослов'янської єдності і співдружності сформулював у XVII столітті хорватський культурний діяч і літератор Юрай Крижанич (1618-1683), котрий, щоправда, надії на допомогу у звільненні слов'янських народів покладав на Росію. Інший, не менш відомий, хорват Павел Рітер Вітезович (1652-1713) вважав, що весь південнослов'янський простір від Альп і Егейського моря являє собою єдину національну цілісність, хоча й вибрав хорватське ім'я для цієї території. Його концепція засновувалася на ідеї розбудови цієї єдності на основі рівноправної участі і стихійного злиття всіх окремих частин [2].

На тих же позиціях стояв і відомий сербський просвітитель Доситей Обрадович (1739-1811), котрий "...обійшовши Банат, Срем, Славонію, Хорватію, Далмацію, Чорногорію і Сербію, вивчивши суть справи, у народній цілісності об'єднував не лише всіх православних сербів, а й співплемінників інших вір. Особливо він наголошував на національній ідентичності з мусульманами" [3].

Ідея єдиної національної спільноти, обґрунтована і розвинена видатними культурними діячами, дозволила досягти важливих результатів у справі формування нації - під хорватським іменем об'єдналися всі адміністративно і географічно розділені частини Хорватії, а під хорватським іменем - всі католики сербохорватської мови [4].

Турецьке ярмо визначило пріоритет і об'єднуючу силу в тогочасному сербському суспільстві - збереження і укріплення православ'я для захисту від потурчення. Така мета спричинила специфічну мовну ситуацію - використання спорідненої мови в якості літературної. Після переселення частини сербів до Угорщини наприкінці XVIII століття, для захисту православ'я і необхідності прилучення до тогочасних досягнень цивілізації через посередництво єдиновірних братів-слов'ян, після кількарічної роботи вчителів з Російської імперії М. Суворова у "Слов'янській школі" (з 1726 року) та Е. Козачинського у "Латинській школі'' (з 1733 року), статусу літературної сербської мови набула т. зв. російськослов'янська (російська редакція старослов'янської мови). Певний час в умовах відсутності державності для сербів це була мова школи, літератури, богослужіння та ін. Специфічність такої мовної ситуації (існування державних угорської та німецької, літературної російськослов'янської, розмовної народної сербської) призвела до виникнення слов'яносербської мови (мовного субстрату з латинськими, угорськими, німецькими, сербськими, російськими елементами). Справжнім революційним переворотом у сербському суспільстві, у молодій державі, яка тільки-но піднялася на ноги, стала літературно-мовна реформа на народній штокавській ієкавській основі Вука Караджича 1818 року.

У XIX столітті, в атмосфері загального піднесення національно-визвольної боротьби, пробуджуються до життя державницькі настрої сформованих вже на той час націй; а романтизм як напрямок в літературі і культурі загострює увагу на народній мові, національній самобутності народів. З середини XIX століття фактично відроджена державність Сербії, (пізніше в її складі і Чорногорії). Потреби молодої держави обслуговує сербська літературна мова на народній основі - східногерцеговинському штокавському діалекті ієкавського типу. Введення літературної мови на народній основі в період пробудження національної свідомості народів Європи взагалі, хоч і не відразу, стало безумовно прогресивним кроком на шляху становлення сербської державності.

Сильний національний рух у Хорватії організовується у 30-х роках XIX століття, що, як відповідна реакція на процеси зугорщення та понімечення хорватського суспільства, найяскравішого свого оформлення набуває в русі ілліризму, і з самого початку цей рух має югослов'янський характер, котрий був панівною ідеєю для всіх найбільш видатних хорватських мислителів. Початком культурного і політичного відродження Хорватії вважається заклик лідера ілліризму Людевіта Гая у газеті "Даниця хорватська, славонська і далматинська": "Світлим і високоповажним добродіям усіх станів та ступенів слов'янського народу в південних сторонах, а саме: до хорватів, славонців, далматинців, дубровчан, сербів, країнців, штаєрців, корошців, істрійців, босняків і інших слов'ян, до всіх, хто любить і захищає наш рід і нашу мову".

Перелік імен жителів окремих адміністративних утворень свідчить про територіальну розрізненість, хоча за постулатами нової ідейної течії для назв національностей тепер має використовуватися слово "іллірієць". Питання народної мови і права користуватися нею не лише на побутовому рівні, а й у державних установах, піднімається на рівні парламенту. Тогочасна Хорватія складалася із трьох адміністративних частин - безпосередньо Хорватії, Далмації та Славонії і входила до Австро-Угорщини. Хорватська мова, на противагу державним німецькій та угорській, була мовою побутового спілкування та національної літератури. У тогочасному хорватському суспільстві співіснують дві течії. Сильні позиції мало "маджаронство", прибічники якого виступали за розвиток державності в рамках Австро-Угорщини шляхом відмови від своєї мови. На противагу йому виступив і переміг "ілліризм" як ідея югослов'янської єдності на основі етнічної та мовної спільності. Ілліризм був необхідний хорватській нації, оскільки він чинив опір угорському гніту силою не лише одного мільйона хорватів, але й ідеєю про великий багатолюдний народ, що проживає на величезному просторі від Варни до Валаха. Сербська нація в той час не потребувала цієї ідеї, розбудовуючи свою державу після звільнення від турків.

Ідея ілліризму була частково втілена у вирішенні мовного питання: 1850 року у Відні відбулася зустріч кількох провідних діячів культури Сербії і Хорватії, серед них В.Караджича та Л.Гая з приводу підписання "Літературного договору", за яким створювалася спільна мова сербів та хорватів на основі штокавського діалекту ієкавського типу.

За цим договором хорвати приймали за основу літературної мови східногерцеговинський штокавський діалект ієкавського наріччя на противагу активній на той час хорватській літературній мові кайкавського діалекту. Активна робота видатних культурних діячів та науковців створила міцну базу нової літературної мови: в кінці XIX століття видана "Граматика і стилістика хорватської або сербської мови" Томи Маретича (1899 рік), започаткована робота над "Словником хорватської або сербської мови" (1880 рік) та ін. Політичні й історичні умови всіляко сприяють її впровадженню в усі сфери життя.

Визволення з-під турецького гніту відкриває південним слов'янам нові шляхи для розвитку державності і власної мови. У 1872 році Боснія опиняється у складі Австро-Угорщини, уряд якої для посилення своїх позицій проводить політику заохочення національного руху (наприклад, 1890 року виданий підручник "Граматика боснійської мови").

Перша світова війна і її підсумки переділяють політичні кордони Балканського півострова. У 1918 році проголошується створення Королівства сербів, хорватів і словенців, до складу якого ввійшли Сербія (що вже на той час мала незалежність, державність, була однією з держав-переможниць), Боснія та "австрійські слов'яни" - хорвати, далматинці та славонці. Роль державної мови у цьому і подальших державних югославських утвореннях відігравала сербохорватська або хорватсько-сербська мова.

Як відомо, в межах колишньої СФРЮ з великої кількості народів та народностей титульними у своїх республіках були серби, хорвати, мусульмани (колишні етнічні серби, що за часи багатовікового турецького панування прийняли іслам і отримали статус національності згідно з Конституцією 1974 року), чорногорці, словенці і македонці. Сербохорватська або хорватсько-сербська мова побутувала у двох рівноправних варіантах - східному екавському (із заміною колишнього "ять" звуком "е") на великій частині території Сербії, та західному єкавському (заміна "ять" звукосполученнями "є", "іє") у західній Сербії, Хорватії, Чорногорії, Боснії та Герцеговині. Це була мова літератури і культури сербів, хорватів, чорногорців, боснійців (тобто жителів Боснії і Герцеговини) з часу літературномовної реформи Вука Караджича і руху ілліризму до 90-х років XX століття.

Після фактичного розпаду СФРЮ за підтримки сильних країн Заходу утворилося кілька нових незалежних державних утворень - СРЮ (у складі Сербії і Чорногорії), Хорватія, Боснія та Герцеговина, Словенія і Македонія. Становленню державності двох останніх сприяли відповідно словенська мова із давньою літературною традицією і македонська літературна мова, унормована в середині XX століття.

Отже, на даний момент на місці колишньої сербсько-хорватської мови, лінгвістичні критерії існування якої у двох варіантах важко заперечити (про що свідчить існування терміна ''сербохорватська мова" в сербській науковій літературі і "хорватсько-сербська мовна діасистема" у хорватській), виступають достатньо унормовані сербська і хорватська, політично визріла "боснійська" ("бошняцька", "босанська") та перші кроки робить "чорногорська" внаслідок протистояння центру та периферії (Сербії і Чорногорії в складі СРЮ). Здобуття державності або впевнений рух по шляху до неї, як не раз вже траплялося в історії югослов'янських народів, дає поштовх розвитку власної, національної мови.

Утвердження державних мов сербів, хорватів, боснійців та чорногорців.Так само, як і будь-якій новоствореній державі, новооформлюваним (т. зв. штокавським - за назвою покладеного в основу діалекту) літературним мовам країн колишньої Югославії потрібне визнання на міжнародній арені. Одним із шляхів зміцнення державності є зміцнення та піднесення їхнього авторитету на міжнародній арені, активна робота з метою запровадження та поширеного вивчення нових державних мов у науково-освітянських установах інших країн. Така робота у новостворених югославських країнах проводиться (або запроваджується) у кількох напрямках, а саме у:

- проведенні наукових конференцій, круглих столів на теми становлення, розвитку, сучасного стану кожної мови для полегшення наукового і професійного спілкування місцевих і іноземних славістів;

- виданні спеціальної наукової, навчальної та довідкової літератури;

- активній роботі літніх мовних шкіл, фольклорних експедицій, таборів для іноземних студентів;

- відрядженні компетентних лекторів до університетів та інших навчальних закладів для допомоги славістичним кафедрам у підготовці кваліфікованих спеціалістів;

- наданні необхідної матеріальної допомоги лекторам і підтримка інституту лекторату книгами і навчальними матеріалами.

Сербія

Стаття 8 Конституції Республіки Сербія говорить: У Республіці Сербії сербсько-хорватської мови і кирилиці офіційно вживається, в той час як латинські алфавіт офіційно вживається у порядку, встановленому законом. У регіонах Республіки Сербії, населених національними меншинами, їх власнімови і алфавіти офіційно вживається, а також, в порядку, встановленому законом.

Сербська мова, незважаючи на всі політичні, економічні та соціальні обставини, що склалися навколо СР Югославії, й надалі посідає одне з провідних місць на славістичних кафедрах університетів світу. Викладання ведеться паралельно з іншими славістичними дисциплінами. У деяких країнах колишня сербсько-хорватська мова поділена на сербську та хорватську (наприклад, кафедра слов'янської філології КНУ), де зараз сербістика існує паралельно із кроатистикою (хорватистикою), в деяких країнах кроатистика повністю замінила собою колишню сербо-хорватську мову, а в деяких країнах мова продовжує вивчатися як сербо-хорватська або хорватсько-сербська у двох варіантах. Можна припустити, що політичні умови, які склалися на територіях, де колись говорили єдиною мовою, спроможні вивести на лінгвістичну арену низку нових мов - босанську, чорногорську тощо.

За даними "Завода за стране jезике" (СРЮ, м.Белград), сербську мову та літературу, у рамках славістичних кафедр, сьогодні вивчають в університетах багатьох країнах світу. У 16 з них на 43 академічних кафедрах працюють лектори сербської мови, незважаючи на те, що майже зі всіма цими країнами Сербія не має підписаних двосторонніх угод про культурно-просвітницьку співпрацю.

Для популяризації сербської мови у світі і допомоги сербістам Міжнародний славістичний центр та Інститут міжнародного наукового просвітницького, культурного і технічного співробітництва щороку організовують традиційний Семінар сербської мови і літератури для іноземних студентів та Наукову конференцію славістів.

Найповніше та найширше слов'янські мови традиційно вивчаються у слов'янських країнах.. Але найґрунтовнішим вивчення сербської мови та літератури й надалі залишається у Московському державному університеті, Університеті Санкт-Петербурга, Київському національному університеті та у Мінському університеті. В Україні, окрім кафедри слов'янської філології КНУ, сербську мову вивчають в інституті "Слов'янський університет", на кафедрах славістики Львівського, Одеського університетів, у низці приватних та напівприватних вищих учбових закладів.

У сучасній хорватській науковій літературі з'явився новий лінгвістичний термін - "хорватсько-сербська діасистема"; тепер зв'язок між сучасною хорватською та сербською мовами розглядається тільки в межах цієї діасистеми.

Сучасна хорватсько-сербська діасистема складається з 4 діалектів, або наріч: кайкавського, чакавського, штокавського та торлацького [5].

Основою для сучасної хорватської літературної, тобто для стандартизованої мови, є новоштокавські говори (західні та східногерцеговинські), але у розвитку мови також брали участь і інші хорватські наріччя (кайкавське та чакавське, а також староштокавський славонський та східнобоснійський діалекти).

Відповідно до нових політичних умов, що склалися після 1990 року, коли Хорватія здобула незалежність та міжнародне визнання, у країні нового спрямування та розмірів розпочалася наукова робота, зокрема і на рівні філології. Хорватія

Стаття12 Конституції Хорватії наголошує: Хорватською мовою та латиниці повинні бути офіційно використовується в Республіці Хорватія. В окремих місцевих одиниць іншої мови і кирилиці або інший сценарій може, поряд з хорватським мовою і латиницею, бути введений в офіційне використання в умовах, передбачених законом.

У 1990 році світ побачило друге видання граматики хорватської літературної мови, виходить фототипне видання "Хорватського правопису" 1971 року, у 1991 - "Словник хорватської мови" за редакцією Владимира Анича, "Словник відмінностей хорватської та сербської мов" за редакцією Владимира Бродняка, "Проекти граматики" авторів Степана Бабича, Далібора Брозовича, Мілана Могуша та інших, у 1992 році виходить сьоме видання "Граматики хорватської мови" під редакцією Стєпка Тежака та Стєпана Бабича.

Від часу здобуття незалежності Хорватія відразу ж почала проводити наступальну політику у справі пропагування своєї мови за кордоном. Студенти з різних країн світу приїздять до літніх мовних та культурологічних шкіл, активно працює хорватська "Матиця іселеника" (емігрантів), яка надає можливість всім хорватам, які мешкають у світі, зберегти свою мову, культуру та національну свідомість, кожний хорватський лектор, що працює за кордоном, надає своїм студентам-хорватистам дві стипендії на один семестр для навчання на філологічному факультеті Загребського університету, славістичні кафедри отримують від хорватської сторони подарунки у вигляді книг, підручників, посібників та словників. Нині Хорватія у різних країнах світу має понад 40 своїх лекторів, займається видавництвом підручників хорватської мови для іноземців (серія підручників для початківців "Dobro dosli!'', 1 та 2 рівень, Загреб, 1993 рік), виданням літератури культурологічного напрямку типу "Етнографія хорватів" (Загреб, 1998 рік), "Дві тисячі років писемності у Хорватії" англійською мовою (Загреб, 1989 рік), "Хорватська мова у хорватському парламенті" (Загреб, 1997 рік), "Хорватія - Україна: культурні зв'язки від Адріатики до Дніпра" (Загреб, 1996 рік) тощо.

В результаті війни, що тривала на території Боснії та Герцеговини після розпаду СФРЮ, в мультиетнічному суспільстві державотворчу функцію отримують мусульмани - специфічне національне утворення, вперше законодавчо оформлене у Конституції СФРЮ 1974 року. Для потреб нової держави розбудовується своя літературна мова - боснійська, яка повинна відігравати роль об'єднуючого фактора.

Стаття 6 Конституції федерації Боснія і Герцоговина:

(1) Офіційними мовами федерації Боснія і Герцеговина є: боснійська, хорватська, сербська. Офіційним шрифтом є кирилиця і латиниця.

Інші мови можуть використовуватись для спілкування та пояснення.

Владою республіки проводяться заходи з пропаганди власної державної мови. Нині маємо інформацію про заснування "Матиці боснійської" (відповідно до відомих осередків культурної, просвітницької та наукової діяльності у СРЮ - ''Матиця сербська" та в Хорватії - "Матиця хорватська"). Побачив світ підручник "Боснійська мова" автора Сенахіда Халіловича, виданий у місті Сараєво у 1991 році видавництвом "Боснійське коло". В анотації зазначено, що у цій книзі "...говориться про мову, яку давні боснійці, босанці або бошняці називали боснійською або бошнячкою мовою, давши їй своє імення та ім'я своєї країни". Книга містить п'ятнадцять вибраних творів, написаних боснійською мовою, автори яких не тільки фахівці-мовознавці, але й відомі письменники, публіцисти, історики та інші.

Останнім часом також вийшли такі видання як "Граматика боснійської мови" (репринтне видання підручника 1890 року, Сараєво, 1996 рік), книги "Боснія, боснійство та боснійська мова", "Боснійська мова у 100 запитаннях та 100 відповідях" (автор Джевад Яхич, в-во "Матиця боснійська", 1999 рік), "Боснійський народ та його мова" (автор Джевад Яхич, в-во "Лілян", 1999 рік), "Інтерпункція у теорії та практиці боснійської, хорватської та сербської мови" (автор Мустафа Аянович, в-во "Боснійська книга", 1997 рік) тощо.

Анотація до підручника "Граматика боснійської мови" містить відомості про те, що це видання є репринтним виданням підручника боснійської мови для середніх шкіл 1890 року. "Сьогодні, коли у широких політичних та наукових колах на території колишньої Югославії ведуться гучні розмови та суперечки щодо (не)існування боснійської мови, ця книга, як живий доказ імені та традиції боснійської мови, може допомогти у справі спростування багатьох проблем, пов'язаних з цим делікатним питанням" [6].

У останні часи тенденція до оформлення своєї окремої мови спостерігається і в Чорногорії. Незадоволення Чорногорії своїм становищем у СФРЮ (як в політиці, економіці так і в сфері культури) все частіше спричиняє постановку питання рівноправності двох варіантів сербської літературної мови, аж до виділення самостійної чорногорської літературної мови на основі ієкавського діалекту, на противагу сербській "екавиці". Цю проблему чорногорська сторона тільки починає розробляти. Нещодавно на кафедру слов'янської філології КНУ надійшло запрошення до участі у міжнародній конференції, присвяченій проблемам існування "штокавських мов", а саме - сербської, хорватської, боснійської та чорногорської. Конференція ця організовується альтернативним просвітницьким центром з м.Цетинє (Чорногорія).

У зв'язку із нещодавнім поділом, викладання колишньої сербо-хорватської мови на славістичних кафедрах світу іноді опиняється у складних ситуаціях. На деяких славістичних кафедрах Німеччини, наприклад, вивчається сербська, хорватська та боснійська мови, і в кожній з цих літератур вивчається творчість Іво Андрича як "їхнього" письменника. Завдяки своєму мультиетнічному походженню єдиний югославський Нобелівський лауреат міг би бути одночасно і сербом, і хорватом, і боснійцем (народився у Боснії, мати за походженням хорватка, сам вважав себе сербом). Численні славісти звертають увагу на те, що відокремлення чорногорської мови та можливе заснування кафедр чорногорської мови може призвести до постановки нових запитань - яким літературам належатиме творчість П.Нєгоша, М.Лалича, М.Бечковича та інших видатних письменників.

2.2 Боларія

ВИТЯГ ІЗ КОНСТИТУЦІЇ БОЛГАРІЇ.

Ст. 3.

Офіційна мова Республіки Болгарія - болгарська.

Ст. 36.

(1) Вивчення і використання болгарської мови є правом і обов'язком кожного болгарського громадянина.

(2) Громадяни, для яких болгарська мова не є рідною, мають право поряд з обов'язковим вивченням болгарської мови вивчати та користуватися рідною мовою.

Болгарія (болг. България), Республіка Болгарія - держава у Півд.-Сх. Європі. Розташована в східній частині Балканського півострова. Межує на півночі вздовж Дунаю з Румунією, на півдні - з Грецією і Туреччиною, на заході - з Югославією і Македонією. Офіційна мова - болгарська [5].

Цікаво, що значна кількість громадян Болгарії (близько 68 тис. чол.) під час останнього перепису населення не змогла визначитися зі своєю національною приналежністю. Проте статистично у зв'язку із еміграційними процесами, що відбувалися після Другої світової війни Болгарія стала моноетнічною країною. На сьогодні 85,67% населення країни становлять болгари (до них належать і македонці, яких офіційно визнано етнічними болгарами). Внаслідок тривалого перебування у складі Туреччини найчисельнішою національною меншиною у цій країні є турки (9,4%), які проживають переважно у сільській місцевості на північному сході та півдні країни. Окрім того, у Болгарії мешкає значна кількість циган (близько 3,7% населення), вірменів (0,16%), а також румунів, євреїв та греків [7].

Болгарія є також досить однорідною за релігійним складом. 83,5 % її мешканців сповідують православ'я, 8,5% є мусульманами, а 1,5% - прибічники католицизму [4].

Кожна мова розвивається за власними законами. Але оскільки мова - це явище суспільне, то її існування та розвиток неможливі без участі людей, суспільства, яке користується цією мовою. Вплив на мовні явища історичних умов та державного устрою беззаперечний. Але який це вплив - позитивний, конструктивний чи негативний - може показати лише час.

В історії болгарської мови період другої половини XIX ст. - першої половини XX ст. має особливе значення. Саме в цей час болгарська мова набуває статусу літературної, формуються її основні риси і, що важливо, вона стає державною мовою. Розглянемо основні етапи становлення болгарської мови кінця XIX - початку XX ст., її утвердження як літературної та державної мови і вплив держави на мовні процеси цього періоду.

Друга половина XIX ст. - період після Кримської війни 1853-1856 pp., коли гостро постає так зване «східне питання», що безпосередньо стосується болгарського народу, який входить до складу Османської імперії. Кримська війна мала широкий резонанс у Болгарії. Болгари плекали надії на визволення з османського ярма. Ще під час війни в країні починають виникати нові політичні організації, метою яких було визволення народу (1853 р. - «Тайно общество», 1854 р. - «Букурещкия комитет»). Після Кримської війни піднялась велика хвиля національного відродження, що охопила весь народ. Загальне політичне, духовне, національне відродження поставило на перше місце питання автономності та незалежності у всіх сферах: церковній, політичній, мовній та освітній. Багато болгар, що навчались та працювали за кордоном, повертаються до Болгарії і створюють авангард активістів, поширюючи нові прогресивні думки та погляди. Це Л. Каравелов, Хр. Ботев, М. Дринов, М. Балабанов, Р. Жинзифов, К. Миладинов. Вони долучаються до реформування освіти, відкривають нові школи, займаються книгодрукуванням та видавничою справою, оновлюють літературний процес. Прогресивні діячі того часу несуть подвійний тягар - за відсутності держави вони вирішують проблеми державного рівня у галузі освіти.

В такій складній та бурхливій ситуації питання літературної болгарської мови виступає на перший план. До цього процесу підключаються майже всі верстви суспільства. Два основних питання, які потрібно було вирішити протягом цього періоду, стосувалися ролі та місця старослов'янської мови у новоболгарській та пошуки діалектної основи, на якій вибудується новоболгарська мова.

Питання ролі та місця старослов'янської мови вирішилося до другої половини XIX ст. Її використання вже в той час стало обмеженим. Деякі провідні вчені пропагують ідею створення літературної мови на основі старослов'янської, але жива, розмовна мова все активніше використовується у публіцистиці, літературній творчості. Старослов'янська мова у другій половині XIX ст. починає виконувати роль джерела для поповнення народних зображальних засобів та стилістичних особливостей. Таку мовну концепцію, зокрема, підтримує П. Берон у своєму творі «Буквар с различни поучения» [3].

Другим важливим питанням творення літературної мови було питання діалектної основи, на якій повинна була сформуватися болгарська літературна мова. Мовна літературна практика середини XIX ст. має достатньо доказів яскравих протиріч у житті народу: з одного боку - розуміння потреб у реформуванні мови та консолідації, єдності у вирішенні цієї потреби, з іншого боку - функціонування такої літературної мови, яка нікого не задовольняє.