Мовна політика деяких зарубiжних держав

Протягом кількох століть шведського панування політичні й соціальні інституції Фінляндії розвивалися за шведським зразком. Представники шведськомовних еліт залишалися на верхівці соціальної драбини й після того, як країна опинилася під російським пануванням. Вони були керівниками великих підприємств, а мовою адміністрування та вищої освіти залишалася переважно чи виключно шведська [1].

Утвердження в правах фінської мови. Щоб зменшити шведський вплив на спірній прикордонній території, царський уряд лібералізував мовну політику, послабивши для фінів цензурні обмеження. Однак у 1850 р. росіяни спохопились: видавати книжки фінською мовою (крім сільськогосподарської та релігійної літератури) було заборонено. У 1863 p., під час вибуху польського повстання, царизм знову був змушений змінити тактику: було скликано фінський сейм (орган місцевої влади) і видано мовний едикт, що мав на меті протягом 20 років зрівняти в правах фінську й шведську мови в адміністративній сфері [1].

Національно-патріотичний рух, що виник у 1830-х роках, також спочатку був шведськомовним, однак його представники від перших кроків своєї діяльності визнавали провідну роль фінської культурної спадщини і при кожній нагоді намагалися утверджувати в правах фінську мову. Він став прикладом раптової кристалізації етнічної та мовної ідентичності. На початковому етапі руху до незалежності майже всі друковані матеріали на її підтримку і всі суперечки щодо способів її досягнення велися шведською. Насамперед, це відбувалося тому, що більшість авторів і диспутантів не володіла рідною мовою в належному обсязі. Юхан Снельман, філософ, публіцист, державний діяч, якому належить особлива роль у визнанні фінської мови офіційною, був у 1840-1860 pp. видавцем низки газет, що виходили фінською й шведською мовами. Як філософ він вважав основною передумовою розвитку свого народу становлення національної самосвідомості і надавав особливого значення мовній єдності країни.

Найзапекліша боротьба за мовну емансипацію точилася в освіті. Успіхи на цьому фронті забезпечили дивовижне перетворення фінської мови з соціально підпорядкованої в панівну. Як навчальний предмет фінську мову було запроваджено в школах із 1843 p., а першу школу з викладанням переважно фінською мовою було засновано у 1858 р. У 1880-х роках кількість учнів у фінськомовних школах зрівнялася, а згодом і перевищила кількість учнів у шведськомовних школах. На 1902 р. фінською мовою навчалася вже вдвічі більша кількість дітей, ніж шведською. На цей час серед людей з вищою освітою, що представляли соціальну верхівку, кількість фінськомовних перевищила кількість шведськомовних. Однак боротьба за освіту тривала, і запровадження фінської мови зустрічало спротив аж до кінця XIX ст. Це стимулювало заснування нових навчальних закладів і загальне піднесення рівня освіти. Зрештою, за питомою кількістю студентів і особливо студенток у вищих навчальних закладах фіни в середині XX ст. посіли провідне місце не тільки в скандинавському регіоні, а й загалом у Західній Європі.

«Університетське питання». Конкуренція між «старими» шведськомовними та «новими» фінськомовними вищими навчальними закладами сприяла піднесенню загального рівня освіти в країні. Зрештою, переважну кількість людей з вищою освітою становили тепер фіни [8].

Найпомітнішою частиною міжнаціонального протистояння в період між двома світовими війнами було так зване "університетське питання" - боротьба за фінську мову в Гельсинському університеті. У першій половині XIX ст. цей заклад був виключно шведськомовним. Однак, у другій половині століття кількість фінськомовних студентів стрімко зросла, тоді як основний контингент викладачів залишався шведськомовним. Студенти разом з молодшим викладацьким складом організували Академічне карельське товариство (Akateeminen Karjala-Seura), що вимагало цілковитої фінізації університету. Остаточного розв'язання університетського питання вдалося досягти аж після Другої світової війни: було гарантовано певну кількість вакансій для шведськомовних викладачів, а студентам надано право слухати лекції і складати екзамени своєю мовою. Згасанню мовного конфлікту сприяла так звана зимова війна 1939-1940 років з Радянським Союзом, що стала потужним консолідуючим фактором перед лицем зовнішнього агресора [4].

Отже, оскільки на початку XX ст. фінськомовне населення стало цілком виразною більшістю в різних соціальних прошарках і елітних групах, структурної бази для конфлікту на мовному ґрунті практично не існувало. Важливою рисою шведськомовної спільноти є те, що її представники, незалежно від етнічного походження, вважають Фінляндію своєю батьківщиною, тобто пов'язують свою ідентичність саме з цією країною, а не з сусідньою Швецією. У нинішньому фінському суспільстві переважаюча фінськомовна еліта здатна адекватно відгукуватися на потреби шведськомовної меншини.

Найпомітнішою зміною в системі освіти Фінляндії останніх десятиліть є те, що шведська мова вже не стає автоматично другою мовою, яку вивчають у школі. Точніше кажучи, в більшості шкіл основною іноземною мовою є англійська, тоді як у шведських школах, крім шведської мови, обов'язково викладається фінська. Хоча загальний рівень користування шведською мовою в Фінляндії пережив спад, але вона й надалі відіграє важливу роль у діловому житті, зокрема як регіональна мова міжскандинавського співробітництва.

Проголошення фінської та шведської мов державними. Після проголошення державної незалежності в грудні 1917 р. загострилися не тільки національні, але й соціальні антагонізми. Громадянська війна між червоними й білими, в якій останні зазнали поразки, стала пересторогою щодо можливості збройного втручання Радянської Росії у внутрішні справи Фінляндії. Загроза русифікації, що ставала дедалі реальнішою, сприяла солідаризації обох мовних груп (фінської й шведської), згуртованих загальнонаціональними інтересами. Конституцією 1919 р. (пункт 14) державними було проголошено обидві мови [4]. Особливістю цієї події було те, що фінська мова вже не потребувала державного захисту, нею користувалося понад 80% населення і понад половина населення столиці, яка свого часу зазнала найбільшої асиміляції з боку панівної шведської верхівки. Почуття захищеності й відносної безпеки щодо майбутнього своєї мови дало змогу фінській стороні виявити шляхетність з позиції сильнішого і надати рівний з власною мовою статус своїм колишнім сюзеренам. Історико-психологічним прологом до такого рішення було й те, що з 1863 р. ці мови вже перебували в номінально однаковому статусі офіційних.

Мовна ситуація у столиці. Особливу сторінку в історії мовного життя Фінляндії вписала її столиця. Наприкінці XVIII ст. Гельсинки було переважно шведськомовним містом. Це була мова не тільки соціальних верхів, а й робітництва. Більше того, довколишні сільські райони - основне джерело міграції до міста - також були шведськомовними. Перший перепис населення, проведений в Гель синки у 1870 p., показав, що шведською мовою користувалися 57% мешканців, фінською - 27%, російською - 12%, іншими мовами (переважно німецькою) - 5%. Починаючи з цього часу, кількість фінськомовних мешканців столиці стала швидко зростати і через 20 років (у 1890 р.) зрівнялася у процентному відношенні з кількістю шведськомовних - по 46%. Ще через тридцять років (у 1920 р.) фінською мовою користувалися майже дві третини населення столиці (64%), а шведською - тільки третина (33%), іншими мовами - 3% [2].

Темпи мовних змін. Найімовірніше, що стрімкі темпи зростання кількості фінськомовних в останні десятиліття XIX ст. пояснюються поверненням до своїх етнічних коренів тих фінів, які були більшою чи меншою мірою асимільовані панівною культурою, але ще зберігали елементи фінської етнокультурної спадщини чи відчуття подвійної ідентичності за відомою формулою gente Finni natione Suedi. Після повернення основної маси "блудних синів" до лона рідної фінської мови темпи мовних змін стали повільнішими.

Шведська етнічна меншина позбулася своєї периферії - фінсько-шведських маргіналів, а "тверді шведи", умовно кажучи, ядро цієї меншини, отримали у правовій державі достатні умови для плекання своєї національної культури. У 1970 p., через сто років після першого перепису, кількість шведськомовних мешканців столиці становила 11%, а при наступному переписі в 1980 р. зменшилася тільки на 1%.

Цікаві дані щодо характеру фінсько-шведської двомовності фіксує перепис 1950 p.: загалом по країні 11% населення володіли обома мовами, 84% - тільки фінською і 5% - тільки шведською, тоді як у столиці кількість фінсько-шведських білінгвів становила 42% [10].

Зараз мовна ситуація у Фінляндії наступна: фінська 92% (офіційна), шведська 5.6% (офіційна), інші 2.4% (російськомовна меншість) - дані 2003 року.

3.7 Франція

Єдиною офіційною мовою Французької Ркспубліки відповідно до Розділу І «Про суверенітет» Статті 2 Конституції П'ятої Ресубліки (Конституційний закон № 92554 від 25 липня 1992 року), є французька мова. Подаємо мовою оригіналу: TITRE I «DE LA SOUVERAINETE» Article 2: «La langue de la Republique est le francais».

Франція, офіційна назва Французька Республіка (фр. France, Republique Francaise) - держава на заході Європи, республіка, що межує на північному сході з Бельгією і Німеччиною, на сході з Німеччиною, Швейцарією й Італією, південному-заході з Іспанією й Андоррою, на півдні омивається Середземним морем, на заході - Атлантичним океаном. Площа (разом з Корсикою) 543 965 км?. Столиця Париж. Заморські території - Гваделупа, Французька Гвіана, Мартиніка, Реюньйон, Сен-П'єр і Мікелон, Південні й Антарктичні території, Нова Каледонія, Французька Полінезія, Волліс і Футуна [5].

Населення - 61,1 млн. осіб (2002 р.). Близько 4,5 мільйона з них - іноземці: алжирці, португальці, італійці, іспанці, вірмени тощо. Щороку приблизно 10 тис. осіб отримують французьке громадянство.

Етнічний склад населення: французи - 83%, ельзасці - 2,7%, італійці - 2,3%, бретонці - 2%, португальці - 1,5%. Крім того, у країні проживає 700 тис. алжирців, 600 тис. іспанців, 550 тис. євреїв, 300 тис. мароканців, 300 тис. Поляків тощо [5].



Риунок 1. Етнічний склад Франції.

Французька мова утворена на території сучасної Франції з романського діалекту, який, своєю чергою, вийшов з латинської мови. Латинський діалект принесли римляни своїми мандрівками у 2-1 столітті до нашої ери. До цього мешканці сучасної Франції розмовляли галльською мовою, однією з різновидів кельтських мов. Найдавнішою пам'яткою французької (старофранцузької) мови вважають «Страсбурзькі клятви» (842 рік). Перша літературна пам'ятка -- «Секвенція про святу Євлалію» (881 рік) [27].

Не зважаючи на те що сьогодні французька мова відтісняється все більше і більше з позицій основного, в міжнародному плані вона стабільно займає позицію другої мови «brillant second» [16].

Французька мова звучить на п'яти континентах. Сьогодні у світі нараховується більше 180 млн. людей, для яких французька мова є рідною, або другою мовою, і ще близько 82,5 млн. його вивчають. За числом мовців французька мова знаходиться на 9 місці у світі, вона присутня у системах освіти всього світу [16]. Політика поширення французької мови спирається на мережу, яка складається із 800 спеціалізованих агентів, які працюють на місцях і співпрацюють з багатьма місцевими та міжнародними організаціями.

Розрізняють франкофонів з рідною французькою мовою (locuteurs a titre maternel) та франко фонів з другою французькою (locuteurs a titre secondaire). Співвідношення між першим та другим числами є індексом розповсюдження цієї мови [14]. Це співвідношення свідчить про суспільну значимість і міжнародний престиж мови. У французької мови цей індекс дорівнює 4.0, і за цим показником займає перше місце у світі.

Загальна кількість людей, що використовують цю мову, складає не менше 500 мільйонів чоловік. Серед них розрізняють [16]:

1. Реальних франкофонів.

2. Оказіональних франковонів - люди, які знають цю мову, але не використовують постійно.

3. люди, що вивчають французьку мову за межами франкомовного світу.

Французька мова присутня на всіх континентах: в Європі, Північній та Південній Америці, Африці, Азії, Океанії.

Французька мова зберігає достатньо сильні позиції як мова міжнародного спілкування. Вона є однією з офіційних мов ООН, ЮНЕСКО, МОП, ВОЗ, різноманітних міжнародних, суспільних організацій.

Карта мовної ситуації сучасної Франції



Рисунок 4. Мовна специфіка Франції [30].

На карті розкрито мовну ситуацію сучасної Франції. Легенда у лівому кутку має такий переклад:

1. Поширення лангдойля (мови північних народів Франції).

2. Поширення окситанської мови.

3. Поширення франко-провансальських мов.

4. Поширення інших мов романської групи.

5. Поширення мов не романської групи.

Французька мова налічує досить велику кількість діалектів, що видно на карті, тому саме через це виникають суперечності у країні стосовно мовного питання.

Французька мова є державною в таких країнах:

· Бельгія (поряд із нідерландською та німецькою);

· Буркіна Фасо;

· Бурунди (поряд з корунді та суахілі);

· Вануату (поряд із бісламом та англійською);

· Габон;

· Гаїті (наряду с гаїтянським креольським);

· Демократична Республіка Конго;

· Джибуті;

· частина Италії: Валле-д'Аоста (поряд з італійською);

· Камерун (поряд із англійською);

· Канада (на федеральному рівні -- поряд із англійською): Квебек (провінція); Нью-Брансуїк (поряд із англійською); Нунавут (поряд із англійською); Північно-Західні Території (поряд із англійською та ескімоськими мовами -- Chipewyan, Cree, Dogrib, Gwich'in, Inuktitut и Slavey); Юкон (поряд із англійською);

· Коморські острови (поряд із англійською та коморською);

· Конго-Браззавіль;

· Кот д'Івуар;

· Мадагаскар (наряду с малагасийским);

· Мали;

· Маврикій (поряд із англійською);

· Монако;

· Руанда (поряд із англійською та кіньяруанда);

· Сенегал;

· Сейшели (поряд із англійською);

· Того;

· Франція;

· Центрально-Африканська Республіка;

· Чад;

· Швейцарія (поряд з німецькою, італійською та рето-романською): Женева, Во, Вале, Юра, Невшатель; Фрібург, Берн (поряд з німецькою).

10 найбільш франкомовних країн:

№	Країна	Кількість франкомовних мешканців
1.	Франція	63 млн.
2.	Демократична республіка Конго	24,3 млн.
3.	Алжир	16 млн.
4.	Кот д'Івуар	12,7 млн.
5.	Канада	11,5 млн.
6.	Марокко	10,1 млн.
7.	Камерун	7,3 млн.
8.	Туніс	6,3 млн.
9.	Бельгія	6,3 млн.
10.	Румунія	6 млн.

Французька концепція щодо ствердження і збереження національної ідентичності, яка бере свій початок кілька сторіч тому, є актуальною зараз і заслуговує на особливу увагу. Поняття національної ідентичності в концепціях учених включає в себе кілька аспектів: це насамперед національна мова, національна культура, кулінарні традиції тощо. Збереження цих складових є справою національної гідності.

У кожній державі мовна політика є складовою національної політики, вона віддзеркалює її принципи, відповідає панівній ідеології. Спрямування і форми впровадження мовної політики детерміновані існуючим суспільно-політичним ладом, політичним режимом, міжетнічними відносинами.

Мовна політика Франції являє собою переважно центристську політику, спрямовану на єдину мову - французьку. Поняття «націоналізм» та невід'ємний від нього «патріотизм» у політичному дискурсі Франції сягає ще часів Великої Французької революції. У третьому параграфі Декларації прав людини від 1789 року (позиція розташування сама за себе свідчить про рівень важливості та пріоритетності) йдеться: «Принцип суверенності належить головним чином нації». Статус французької національної мови завжди був одним із центральних компонентів, що об'єднує республіканські сили [20].

Протягом усієї історії Франції влада і суспільство приділяли велику увагу стану і розвитку французької мови, тому, що на сучасному етапі французи називають терміном «мовне облаштування» (amenagement linguistique). Мовне облаштування має два пов'язаних між собою аспекти: зовнішній - визначення функцій мови в суспільстві та внутрішній - вдосконалення мови, його збагачення, розробка мовної норми, впорядкування орфографії.

Французьке мовне законодавство було і залишається одним із найпослідовніших та активних у світі.

Зупинимося на основних етапах мовного законодавства [18]. Перша у Європі лінгвістична постанова була прийнята на території Франції в 813 році. Церковний Собор у місті Тур постановив, щоб проповіді у церквах читалися не по-латині, а «народною романською мовою», яка зрозуміла простому народові. Це є свідченням народження французької мови. У 842 році французька мова стала офіційною письмовою після складання «Страсбургської клятви» - документ, який затверджував союз між онуками Карла Великого.

Другим важливим етапом стало правління Франціска І, під час якого спостерігається розвиток центральної монархічної влади і розширення територіальних володінь короля. Наказом Віллер-Коттре від 1539 року король оголосив, що всі офіційні документи в діловому листування будуть складатися французькою мовою. Вона стає офіційною державною мовою.

У ХVІІ столітті французька влада зайнялась внутрішніми проблемами мови, це передбачало формування стилів мови, граматики тощо. В 1631 році вийшла другом перша щоденна друкована газета «La Gazette», а в 1665 році - перший науковий журнал «Journal des savants». У 1635 році за ініціативи кардинала Рішельє була створена Французька академія, до задач якої входило створення словника, граматики, риторики та поетики.

Протягом всієї історії у Франції провадилась політика мовної централізації - розповсюдження по всій території країни єдиної мови та єдиної мовної норми. Провадили цю політику владні структури та правові заклади, церква і школа.

Що стосується «зовнішнього облаштування», то в ХVІІ-ХІХ столітті приєднання кожної нової іншомовної провінції супроводжувалось едиктом про обов'язкове вживання французької мови. Такі едикти з'явились після приєднання Фландрії (1684), Ельзацу (1685), Руссильона (1700), німецької Лотарингії (1748), Корсики (1768). Таким чином, Франція ставала поліетнічною державою, залишаючись при цьому монолінгвістичною.

Положення французької мови ще більше укріпилось в часи Великої французької революції. За наказом Установчих зборів у 1790 році абат Грегуар здійснив перший в історії Європи мовний перепис, розіславши по всім департаментам спеціальну анкету. Виявилось, що з 28 мільйонів населення 12 мільйонів не володіє французькою мовою і розмовляють діалектами (патуа) чи на регіональними мовами. У зв'язку з цим були прийняті заходи з викорінення місцевих діалектів. Декрет 1794 року узаконив використання лише французької мови під час оформлення будь-яких документів публічного характеру. Політика придушення мов і діалектів тривала півтора століття. Вона отримала назву «лінгвістичний якобізм».

Проведенню політики мовної централізації сприяло й те, що доступ до адміністративної посади у Франції вимагав високої обізнаності у французькій мові. Уведення обов'язкової шкільної освіти в 1882 році супроводжувалось забороною учням користуватися учням у школі їхньою рідною мовою та діалектами. Лише у 1955 році було прийнято закон Дексона, згідно з яким бретонська, баскська, окситанська, каталанська та корсиканська мови були допущені до шкільної освіти як факультативний предмет.

Мовна політика розвивається за трьома напрямками [20]:

1) у Франції;

2) у Європі;

3) у міжнародному плані.

У Франції уряд прагне закріпити французьку мову як засіб консолідації нації. Закон Ба-Лорьоля від 31 грудня 1975 року «Про використання французької мови» постановив, щоб реклама та технічний опис товарів складались французькою мовою або супроводжувались перекладом на французьку, трудові угоди, інформація для робітників мають даватися їх рідною мовою, але з обов'язковим перекладом на французьку мову. Але втілення закону не можна назвати успішним, оскільки не були встановлені штрафні санкції за його порушення.

25 липня 1992 року французька мова була офіційно оголошена мовою Франції («La langue de la Republique est le francaus). Міноритарні мови - мови етнічної меншості, мови великих груп емігрантів - всього 25 ідіом - розглядаються як національне багатство (patrimoine national). Францію проголошено полікультурною країною, але з однією національною мовою.

Генеральна Делегація з французької мови активно займається розвитком мови.

Що стосується Європи, то Франція прагне підтримати позиції своєї мови на континенті, в міжнародних організаціях. В Європейському суді, Європейському фінансовому суді та службах Європейської комісії саме французька частіше за все використовується саме французька мова як робоча, що частково пояснюється традицією юридичної та адміністративної компетентності у Франції.

Для збереження французької мови уряд організовує мовне стажування для чиновників нових членів ЄС, іноземних учених, журналістів, студентів і т.п.

В міжнародному плані роль французької мови укріплюється завдяки діяльності міжурядових та суспільних організацій. Перш за все мова йде про Франкофонію - асоціація п'ятдесяти франкомовних держав. Варто відзначити, що ця організація виникла не у Франції, а за кордоном. Докладніше про неї ми розповімо пізніше.

Найважливішою мовною інстанцією у Франції є Вища рада французької мови, яку очолює Голова Ради міністрів. Практична діяльність здійснюється Генеральною делегацією з французької мови.

Важливою задачею залишається посилення зацікавленості французькою мовою молодим поколінням. Для реалізації цієї задачі майже 100 000 французьких і сотні тисяч іноземних професорів здійснюють викладання, яке не має аналогів, у вищих навчальних закладах по всьому світу. Вивчення французької мови здійснюється в 33 країнах світу.

Велику роль відіграють організації Альянс Франсез, що має свої представництва в 133 країнах світу, де навчається 360 000 студентів. Задача цієї організації - розширювати використання французької мови у світі. Світська французька місія, створена 1902 руку, також виконує функцію розповсюдження французької мови та культури. Її навчальні заклади відкриті в 20 країнах, зокрема на Близькому Сході та в Африці. Свій внесок роблять більше 2000 лінгвістичних аташе, а також лектори у різноманітних навчальних закладах. Книги та культурна періодика залишаються головною формою французького впливу за кордоном.

Основні законодавчі акти про мову у Франції

№	Дата	Назва закону	Суть закону	Діє чи не діє на сучасному етапі
1	1539	Закон Віллер-Коттре	всі офіційні документи в діловому листування будуть складатися французькою мовою. Французька - державна мова.	Діє.
2	11. 01. 1951	Закон N 51-46	Стосується формування мови із місцевих діалектів.	Не діє.
3	31. 12. 1975	закон Bas-Lauriol (N 75-1349)	Стосується сфери використання французької мови.	Діє.
4	1986 (змінено 2001)	закон Leotard	Стосується свободи спілкування.	Діє.
5	4.08. 1994	Закон Тубона	Стосується сфери використання французької мови.	Діє.
6	1994-2004		Тексти-додатки до закону Тубона	Діє.
7	6.03. 1995	Циркуляр	Стосується сфери використання французької мови.	Діє.
8	2000	Кодекс виховання	Стосується мови викладання у навчальних закладах.	Діє.
9	31.07. 2001	Декрет №2001-733	Створення Академічної ради регіональних мов.	Діє.
10	19.04. 2001	Постанова «Регіональні мови»	Впровадження двомовної освіти з нахилом до вивчення регіональних мов у школах, коледжах, ліцеях.	Діє.
11	2002	«Регіональні мови»	Впровадження двомовної освіти з нахилом до вивчення регіональних мов у школах, коледжах, ліцеях.	Діє.
12	14.02. 2002	Циркуляр	Про вживання французької мови.	Діє.
13	2005	Закон Фійон	Програмний закон, який розкриває принципи дії школи у майбутньому.	Діє.
14	11.01 2007	Циркуляр	Про використання програм початкових шкіл.	Діє.

Таблиця 2. Основні законодавчі акти про мову у Франції [31]

№	Дата	Назва закону	Суть закону	Місце діє	Діє/не діє
1	1980	Рішення №2036	Надає право гаїтянській мові право офіційної.	Французька Полінезія	Діє.
2	1984	Закон №84-747	Компетенція регіонів Гваделупи, Гайани, Мартініки.	Гваделупа, Гайана, Мартініка	Діє.
3	1986	N 1266 СМ	Організація служби перекладу.	Французька Полінезія	Діє.
4	26.06 1992	Пропозиція	Пропозиція про офіційне визнання корсиканської мови.	Асамблея Корсики	Діє.
5	12.04. 1996	Закон №96-312	Проголошує самостійність Полінезії.	Французька Полінезія	Діє.
6	15.06 1999	Рішення Конституційної ради №99-412 DC	Європейський Статут мов регіональних. Або таких, що стосуються до меншості.		Діє.
7	2000	Розвиток культури за морем	Розглядає основні принципи розвитку культури за межами Франції.		Діє.
8	22.01 2002	Закон №2002-92		Корсика	Діє.
9	17.01 2002	Рішення Конституційної ради №2001-454 DC		Корсика	Діє.
10	2004	Закон №2004-192	Проголошує самостійність французької Полінезії.	Французька Полінезія	Діє.
11	2006	Закон, прийнятий Сенатом.	Дозволяє апробацію європейського Статуту місцевого самоврядування.		Діє.

Національна мова асоціюється не лише зі статусом країни, але і з її політичним впливом у світі. Мовне питання є актуальним на міжнародній політичній арені сьогодні як один із важелів ствердження своєї ідентичності.

Показово, що французький уряд тривалий час був єдиною країною Західної Європи, що не підписувала Хартію про регіональні мови та мови меншин (Charter on Regional and Minority Languages), прийняту Радою Європи у 1992 році. І навіть зараз, коли Франція нарешті підписала деякі статті Хартії, ще не відбулася її остаточна ратифікація.

В інформаційному просторі, за винятком рідкісних рекламних оголошень, які не перекладаються з англійської, труднощів, пов'язаних з текстом у деяких спортивних передачах, та перепон, на які наражається введення в дію квот франкомовних пісень на радіостанціях (40%), Вища рада телерадіомовлення, за згаданим звітом, «не спостерегла жодних інших порушень», а «квоти поширення франкомовних і європейських творів на телевізії - дотримуються» [15].

З метою збереження своєї мови громадські організації складають численні листи протесту та заохочення. Вони проводять спільні заходи разом з іншими організаціями у Франції, в інших франкомовних країнах та звертаються до політиків і кандидатів у депутати стосовно порушень, скоєних у державному секторі Франції та в європейських установах. З їхньої ініціативи розпочинають судові справи проти приватних або державних підприємств, які, ігноруючи французьку, порушують права споживачів. Саме від них іде заклик до споживачів не купувати виробів підприємств, що не використовують французької мови у своєму виробничому процесі, продажу та пропаганді товарів. Ці організації розробляють засоби відстеження порушень, помічених їхніми членами, з метою випуску періодичного видання і відбору тих порушень, проти яких необхідно розпочати судову справу.

Вони активно вимагають показових санкцій проти французьких службовців у разі «мовного дезертирства», зокрема тих, хто представляє Францію у міжнародних організаціях, з'їздах, та на зустрічах у верхах. Саме ці громадські організації виступають проти знімання фільмів англійською мовою, що фінансуються бюджетними коштами [15].

У лютому 2007-го французькі профспілки прийшли до парламенту. Їх обурило, що людей, які не володіють іноземними мовами, можуть не взяти на роботу. Представники профспілок запевняли, що французької цілком достатньо для будь-якої посади, тож працедавці не мають права вимагати знання ще й англійської. Закликали також змусити всі іноземні компанії у Франції використовувати в роботі лише французьку [8].

Основним законом про мову у Франції є Закон Тубона [6, 32].

Закон Тубона (фр. Loi Toubon), повна офіційна назва -- закон 94-665 від 4 серпня 1994 року стосовно використання французької мови. Закон, виданий французьким урядом для закріплення статусу французької мови як основного в урядових документах, робочому місці, вивісках так маркуванні товарів, комерційних контрактів, ділових комунікаціях та деяких інших контекстах. Дія закону не розповсюджується на мережі та електронні засоби інформації, приватні та комерційні структури [7].

Приводом для запровадження закону стало поступове збільшення англійської мови у всіх сферах життя французького суспільства, що схвилювало французьку інтелігенцію, особливо Французьку академію.

Закон має другу іронічну назву - «закон Оллгуда» - loi Allgood («переклад» прізвища Toubon, осмислюється як tout + bon -- «все + добрий» -- англійською).

Автором закону став консервативний міністр культури Жак Тубон. Закон був сприйнятий негативно, дуже часто не об'єктивно інтерпретований британською та американською пресою. Французька влада навіть розпочала справу з приводу адміністративного правопорушення з боку одного з вузів США, а саме Політехнічний університет Атланти, у якого була філія у французькому місті Мец, у якій навчалося близько 200 студентів, але він не надавав інформацію про французьку мову. Справа була закрита, а сам Університет перевів інформацію на французьку і німецьку мову.

Закон Тубона критикують через його наслідки для мовних меншин Франції. Відповідно до закону, держава не фінансує викладання в школах мовами національних меншин. Тим самим відчутно обмежується сфера функціонування таких мов, як бретонський, провансальський та інші мови.

Особлива стаття цього закону призначена для боротьби із засиллям іноземних слів та виразів, що проникли до французької мови. Звичайно, були і критики цього закону, проте сам факт того, що він був прийнятим одним із перших, свідчить про його важливість для французів та їхнє занепокоєння майбутнім французької мови.

Закон Тубона передбачає значні штрафи за цілу низку порушень.

Так, для порушників він передбачає покарання від 5 000 до 25 000 французьких франків (тобто від 1 000 до 5 000 американських доларів). Ці останні заходи стали можливими лише завдяки спільній дії різних осіб, об'єднаних загальною прихильністю до французької мови. Певна кількість з них згуртувалася в асоціації такі як: «Франкомовна асоціація товариських зв'язків», «Право зрозуміти», «Майбутнє французької мови», «Інститут з питань культури, економіки та управління», «Захист французької мови», «Асоціація на захист та поширення французької мови», «Музика Франс плюс», «Опір рекламній агресії», «Альянс Шамплєна», «Заклик Європейського комітету поважати культури та мови Європи». I вже у 2000-у році -- через шість років від початку дії «закону Тубона» - Звіт до французького парламенту стверджує, що цей «закон добре виконується», що «суспільство дуже чутливе до французькомовного питання», а тому й «мобілізується, коли становище мови йому видається під загрозою». Однак, говориться там, «влада мусить виявляти пильність, волюнтаризм і уяву», оскільки французький закон усе частіше стикається з рішенням європейської судової практики та розвитком інформаційних технологій. Наприклад, стосовно інформування споживача, за даними цього звіту, Генеральна дирекція конкуренції, споживання та припинення обману 1999-го року в порівнянні з 1998-м підсилила свою активність - і, відповідно, відсоток правопорушень у сфері мови знизився на 1% до 11%, а судові наслідки порідшали зі 124 до 98 [3]. Стосовно захисту працівника, то тут справи гірші: щораз більше великих фірм роблять англійську мову робочою. Продовжуються також деякі правопорушення на міжнародних виставках та колоквіумах, де виступи, програми, матеріали французькою мовою зустрічають перепони.

Франкофонія (фр. La Francophonie) -- міжнародна організація співробітництва франкомовних країн світу. До її складу зараховано 56 членів, що є державами, або частинами держав світу, а також 14 спостерігачів. Головним критерієм для вступу до організації вважають не ступінь володіння французькою мовою населення тої чи іншої країни, а, скоріше, культурні зв'язки із Францією, що склалися протягом десятиліть, або навіть століть. Зокрема Україна є спостерігачем франкофонії [20]. У сучасному вигляді франкофонія існує з 1970 року. Девізом країни є французький вираз «Рівність, доповнення, солідарність» (фр. «egalite, complementarite, solidarite»).

Впреше термін «франкофонія» було використано у 1880 році французьким географом Онезісом Руклю. Близько 100 років це визначення стосувалося географічних територій, де вживається французька мова, або сукупність людей, які говорять французькою.

У 1958-1960 році Франція надала незалежність більшій частині своїх африканських колоній. Ідеї лідерів африканських країн (Л. С. Сенгор (Сенегал), А. Діорі (Нігер), Х. Бургіба (Туніс), Н. Сіанук (Камбоджа) стосовно проектів збереження солідарності та міцних зв'язків з колишньою метрополією, втіляться в життя на першому Саміті Франкофонії у 1986 році.

Варто зазначити, що французька мова, не дивлячись на офіційний статус в більшості колишніх африканських колоній, мало поширена там у щоденному спілкуванні, але все ж вона відіграє там надзвичайно важливу роль. Ця мова використовується у сфері адміністративного управління, в освіті, є мовою політичних еліт, інтелігенції, більша частина преси виходила і виходить французькою. Крім того, ця мова є мовби засобом об'єднання значної кількості дрібних етнічних та племінних груп в середині країн. Французька мова - мова міжнародного спілкування у цих африканських країн. Але найважливіше те, що, розвиваючи співробітництво із Францією та іншими багатьма франкофонними країнами Півночі (Швейцарія, Бельгія, Канада), країни Африки хотіли вирішити свої економічні проблеми, отримати доступ до «модернізації».

Вона базується на спільності мовного та культурного спадку, а не на факті приналежності до колишньої колоніальної імперії. Франкофонія задумувалась не як економічне об'єднання.

На початковому етапі в співробітництві франкофонних країн привалював культурний фактор. Так, 1960 року була створена Конференція міністрів національної освіти франкофонних держав (CONFEMEN), перший із офіційних інститутів франкофонії. Він і зараз тісно співпрацює з МОФ. 1961 року була створена Асоціація університетів, що використовують повністю чи частково французьку мову (AUPELF), зараз має статус Агентства університетів Франкофонії. У 1967 році була створена Міжнародна асоціація депутатів французької мови (AIPLF), яка зараз є Парламентською асамблеєю Франкофонії (APF).

Відбулася суттєва політизація цієї організації. У 1969 році була створена Конференція міністрів молоді та спорту, яка з 1985 року організує Ігри Франкофонії у формі зустрічі спортсменів.

Протягом останніх років розвитку Франкофонії створювались і інші культурні організації. Наприклад, з 1984 року функціонує TV5, супутниковий канал, який працює 24 години на добу і транслюється по всьому світу, сьогодні має статус оператора Франкофонії. У 1989 році було створено Міжнародний університет французької мови для розвитку Африки (Університет Сенгора та Александрії). Він має величезне значення для підготовки високопрофесійних спеціалістів в галузі розвитку (що має і політичне, і економічне значення).

З 1970 року починається якісно новий етап розвитку Франкофонії. У 1960 році проведена перша конференція франкофонних держав в Ніамі (Нігер). З 20 березня 1970 року починається історія інституційної Франкофонії, тобто принципово новий рівень координаційних зусиль держав-членів: було створено Агентство з культурної та технічної співпраці (АССТ), його проект був розроблений Загальною Афро-Малагасійською Організацією (ОСАМ), Хартія АССТ була підписана в Ніамі 21 державою.

З 1986 року проводяться Саміті Франкофонії, на яких присутні всі держави-члени, на яких торкаються найважливіших політичних та економічних питань, приймаються програми зі співпраці, вирішуються питання про приєднання нових членів. У роботі Самітів приймають участь держави з 4 статусами: повноправні члени, регіони, асоціативні держави, спостерігачі; передбачено також статус «спеціального гостя» для територія, які не мають державного статусу

Саміти Франкофонії

№	Дата проведення:	Місце проведення	Рішення
1.	1986	Париж (Франція)	28 практичних рішень у рамках трьох стратегічних напрямків: 1. «Постійна домовленість у діях, що дозволить відігравати реальну роль у світовій рівновазі». 2. «Французька мова, спосіб прогресу та модернізації». 3. «Запровадження конкретних та активних програм».
2.	1987	Квебек (Канада)	Посилення економічної ролі Франкофонії. Створено Діловий форум Франкофонії (Forum francophone des affaires).
3.	1989	Дакар (Сенегал)	Пропозиція Ф. Міттерана списати борг в 16 млрд. франків 35 африканським країнам.
4.	1991	Париж (Франція)
5.	1993	Маврикія	Політичні рішення у сфері «Права людини і розвиток», «єдність в різноманітті».
6.	1995	Котону (Бенін)	Прийнято низку політичних резолюцій. Введено посаду Генерального секретаря.
7.	1997	Ханоя (Вьєтнам)	Збільшується значення Франкофонії у міжнародному масштабі.
8.	1999	Монктон (Канада)	Заходи щодо укріплення демократії у державах Франкофонії. Прийняття Бейрутської декларації, яка стосувалася найважливіших світових політичних подій.
9.	2002	Бейрут (Ліван)
10.	2004	Уагадугу (Буркина Фасо)	Декларація Уагадугу (основна ідея - «єдиний простір для тривалого розвитку»), «Стратегічний десятилітній план». Прийнято ряд політичних рішень стосовно ситуації у Кот-д'Івуарі та на Близькому Сході.
11.	2006	Бухарест (Румунія)	Низка рішень з питання «Освіта та нові інформаційні технології»
12.	2008	Квебек (провинція Квебек, Канада)
13.	Пройде 22-24.10. 2010	Монтре (Швейцарія)

Країни-члени Франкофонії

№	Країна	Рік прийняття	№	Країна	Рік прийняття
1	Албанія	1999	28	Лаос	1991
2	Андорра	2004	29	Латвія	2008
3	Бельгія	1970	30	Ліван	1973
4	Бенін	1970	31	Люксембург	1970
5	Болгарія	1993	32	Маврикій	1970
6	Буркіно Фасо	1970	33	Мавританія	1980
7	Бурунди	1970	34	Мадагаскар	1989
8	Вануату	1979	35	Малі	1970
9	Вірменія	2008	36	Марокко	1981
10	Вьєтнам	1970	37	Молдова	1996
11	Габон	1970	38	Монако	1970
12	Гаїті	1970	39	Нігер	1970
13	Гана	2006	40	Республіка Конго	1981
14	Гвінея	1981	41	Республика Македонія	2001
15	Гвінея-Бісау	1979	42	Руанда	1970
16	Греція	2004	43	Румунія	1993
17	Демократична республіка Конго	1977	44	Сан-Томе і Принсипі	1999
18	Джибуті	1977	45	Сейшели	1976
19	Домініка	1979	46	Сенегал	1970
20	Єгипет	1983	47	Сент-Люсія	1981
21	Кабо-Верде	1996	48	Того	1970
22	Камбоджа	1993	49	Туніс	1970
23	Камерун	1991	50	Україна	2008
24	Канада	1970	51	Франція	1970
25	Кіпр	2006	52	Центральноафриканська Республіка	1973
26	Коморські острови	1977	53	Чад	1970
27	Кот-д'ИІвуар		54	Швейцарія	1996
			55	Екваторіальна Гвінея	1989

На саміті Франкофонії в Бухаресті у 2006 році Україна набула статусу держави-спостерігача і вперше у цій якості взяла участь у саміті в Квебеку (Канада) у 2008 році.

Питання мовної політики будь-якої країни завжди буде актуальним доти, доки живе і розвивається країна, а разом із нею її національна мова, доти, доки розвивається саме людство. В контексті сьогоднішньої масової глобалізації жодна країна не може бути спокійна за свою мову, оскільки вона перебуває під постійним тиском більш впливових мов, зокрема таких як англійська у світовому масштабі, та російська - для української мови. Франція не стала винятком, не дивлячись на досить потужну законодавчу базу, яка захищає національну мову.

Французький досвід корисний Україні за умови врахуванням сьогоденних реалій. Першочерговим нашим завданням у мовній сфері повинно бути відверте визнання важливості пропаганди української мови - насамперед на внутрішньодержавному рівні. Враховуючи складний період утисків української мови, ганебну політику русифікації, взагалі непросту мовну ситуацію в Україні та наявність значної російської меншини, не можна обійтися без протекціонізму щодо українськомовних книги і преси, телебачення і радіо.

Розділ ІV. Північна Америка

КАНАДА

Населення Канади ділиться на три лінгвістичні групи: _арабіна_ - канадці, рідною мовою яких є англійська; _арабіна_ий - канадці, рідною мовою яких є французька; аллофони - канадці, рідною мовою яких є яка-небудь інша мова.

Чисельність _арабіна_ий_ зараз складає більше 7 мільйонів чоловік - це майже четверта частина населення країни. Їхня мова, закони, релігія і звичаї - відмінна риса канадської культури.

Домінуючі групи концентруються в конкретних районах: _арабіна_ий розташовуються головним чином у провінції Квебек і в прилеглих частинах Онтаріо, в Нью-Брунзвіку, а також Манітобе. Проте існують незначні концентрації їх і на інших територіях Канади, тоді як _арабіна_ проживають по всій країні.

Етнічна строкатість населення Канади принесла цій країні не тільки неповторний колорит і своєрідність, але й гострі, _арабіна_ий_их_о національні проблеми, які призвели в 60--70-х роках XX _ар. Канадську Конфедерацію до найбільшої кризи за всю її історію. Головне осереддя всього комплексу національних проблем -- це питання про взаємини двох основних етнічних народностей країни: англо-канадської і франко-канадскої. Як відомо, у Канаді (за переписом 1971 р.) з 21,5 млн. канадців жителі англійського походження складали 9,6 млн., французького -- 6,2 млн. В основі франко-канадского національного питання лежить соціально-економічне й політичне нерівноправ'я канадців французького походження, що склалося історично, й основної території їхнього мешкання -- провінції Квебек - у системі Канадської держави взагалі. Протягом 200 років франко-канадці сформувалися в компактну етнічну спільність з національною самосвідомістю, вели боротьбу за збереження власного етносу, попри зусилля англо-канадської частини правлячих кругів країни асимілювати цей етнос. Сьогодні сам факт виживання й існування франко-канадців у Канаді вже не береться під сумнів, але це не означає, що вони, довівши й затвердивши своє право на існування, отримали в той же час справедливе й рівне становище в країні. Однією зі сфер вияву невирішеності національного питання в сучасній Канаді є область етнолінгвістичних відносин і мовної політики. Мова завжди була одним з найважливіших і невід'ємних чинників існування тієї або іншої нації, а політика в області мови -- могутнім засобом етнічної консолідації або ж асиміляції. Не дивно, що за останні роки в Канаді навколо цього питання розгорілися суспільна полеміка, яка заслуговує найпильнішої уваги.

Мовна політика Канади - результат історичних взаємовідносин між англійцями та французами, а також відображення важливої історичної, політичної та культурної ролі франкомовного Квебеку. Прем'єр-міністр Канади за традицією виступає з промовами в Парламенті та на важливих заходах частково французькою, частково - англійською. Керівники всіх чотирьох федеральних партій вільно володіють обома мовами, усі канадські державні службовці також мають володіти ними. Уся федеральна література - від податкових декларацій до звітів - видається англійською та французькою мовами.

На відміну від федеральної мовної політики, провінції самостійно встановлюють офіційну мову на своїй території. Офіційною мовою в усіх провінціях та територіях, за виключенням Квебеку (офіційна мова - французька) та Нью-Брунзвіку (єдина провінція, де обидві мови визнано державними), є англійська. Відомо, що в англомовних провінціях Канади великою популярністю користуються ті навчальні заклади, де викладання предметів ведеться французькою, бо в сучасній Канаді двомовність - це величезна перевага для людини, що бажає отримати гарну посаду. На території Нунавут офіційною мовою є інуктікут (ескімоська мова) - рідна мова більшості населення (інуітів).

Історичні передумови закріплення двомовності в Канаді. Чим же зумовлена така мовна ситуація в сучасному канадському суспільстві?

Перше французьке поселення було засновано у 1605 році, а перше англійське - в 1622 р. Освоєння Канади французами (тоді країна називалася la Nouvelle France - Нова Франція) велося протягом XVI - значної частини XVIII століття. Офіційно ця територія була названа володінням францу_арабін королівства в 1663 році, але вже через 50 років, у 1713 році, Франція була змушена віддати англійцям згідно з Утрехтським миром східну частину Нової Франції - Акадію, яку англійці перейменували у Нову Шотландію. Жителям Акадії довелося залишити цю територію й розселитися по всій країні, але жителі інших поселень залишилися жити на своїх місцях. Після Семирічної війни (1756-1763 роки) англійці ще більше розширили свої володіння за рахунок придбання Нової Франції.

Втрату Францією своєї канадської колонії було закріплено Паризьким договором 1763 року. На той час у Канаді налічувалося приблизно 60 тисяч французів, що, головним чином, жили в районі між Квебеком та Монреалем. Війна за незалежність у Сполучених Штатах Америки призвела до змін у політичній ситуації й у Канаді. Велика кількість переселенців англійського походження приїхала до країни, що значно змінило співвідношення між франкомовним та англомовним населенням.

Рання мовна політика Канади виходила зі звичайних практичних та комерційних суджень: при встановленні нових контактів колоністам зручніше було користуватися звичними для них європейськими мовами, а інтереси місцевого населення ніколи не приймалися до уваги. Але протиріччя між коло_арабіна_и силами в Північній Америці поклало початок конфлікту та створенню характерної мовної політики щодо використання англійської та французької мов як державних.

Акт про Британську Північну Америку від 1867 року надавав французькій мові офіційного статусу, поряд з англійською, у федеральному парламенті та федеральних судах, а також у судах та легіслатурі провінції Квебек [6: 64]. Але державною мовою тоді визнавалася лише англійська, що домінувала в усіх сферах канадського суспільства. Англомовне населення було фактично розповсюджено по всій країні, а франкомовне - лише у провінціях Квебек, Нью-Брунзвік, Онтаріо та Манітоба.

Історія показала, що це були лише ілюзії національної рівності. За сто років існування Канадської Конфедерації склалася система явної нерівності двох основних мов у всіх сферах суспільного життя країни. Мовою ділового світу затвердилася англійська мова, оскільки англо-канадському і американському капіталу належить в Канаді, у тому числі в самому Квебеці, левова частка підприємств і банків. Усі найпрестижніші й найвисокооплачуваніші посади в канадському діловому суспільстві посідають англомовні жителі.

Довгий час мовна поведінка жителів Канади була соціально зумовлена: англо-канадці, яких була більшість у країні, вважали, що французька мова жителів Канади (French Canadian Patois) - неповноцінна й не має нічого спільного з мовою метрополії (Parisian French), а тим паче - з англійською мовою. Боротьба за сфери впливу між двома головними мовами Канади велася протягом усього співіснування франко-канадців та їх англомовних співвітчизників, приймаючи у різний час різні форми. На ранніх етапах розвитку канадського суспільства це була боротьба французької мови за виживання, яка знаходила свої прояви в намаганні зберегти свою мову в родині, богослужіннях та освіті. Але починаючи з 20-х років XX сторіччя, боротьба квебекців за розширення використання французької мови в житті держави та суспільства значно посилилася, частково змінивши свою мету - не лише зберегти позиції французької мови у суспільстві, а й позбавити англійську її привілейованого статусу, надати можливість квебекцям жити та працювати в їх рідному франкомовному середовищі, а також змусити англомовних канадців вивчити другу мову. Діяльність щодо вирішення цього питання вирізнялася й досі вирізняється винятковою послідовністю та цілеспрямованістю. Необхідно також додати, що навіть заходи уряду Квебеку щодо сфер, навіть на перший погляд, не пов'язаних з мовною політикою, також сприяли зміцненню мовної самосвідомості жителів цієї провінції.Квебек - найбільша провінція Канади, у якій проживають 6 млн. франко-канадців, усього в Канаді проживає більш ніж 7 млн. франко-канадців. Довгий час багатства Квебеку належали англо-канадцям та американцям. Це спровокувало у квебецькому суспільстві розвиток, так би мовити, комплексу «меншовартісності».

Принижений статус французької мови і франко-канадської нації в цілому призвів до мовної асиміляції франкомовних жителів країни. Багато канадців французького походження, що проживають за межами Квебека, втратили свою мову й інтегрувалися в англомовне середовище. На думку професора демографії з Монреальського університету Ж. Анріпіна, який входив до комісії з вивчення імміграційної політики в Канаді, демографічна тенденція така, що до 2000 р. канадців, говорять на французькій мові, лишилося всього 23% і вони проживають виключно в Квебеці (93% в порівнянні з 83% в 1971p.). Основна причина цього явища в тому, що 95% тих, хто прибуває до Канади іммігруючи, асимілюються в англомовному середовищі.

Мовна ситуація стала одним з важливих чинників, що обумовили загострення національного питання й підйом франко-канадського національного руху в 60-х -- на початку 70-х років. Популярним гаслом цього руху стала вимога рівноправності двох мов, збереження національної спільності франко-канадців. Кризова ситуація у відносинах між двома основними націями країни змусила уряд зайнятися проблемою національних відносин і шукати якийсь вихід із кризової ситуації.

З приходом у 1960 р. до влади активної групи молодих лібералів, гасла яких „Будьте господарями власного дому» („Maitres chez nous») і „Ми чекаємо на зміни» (“Jlfaut que ca change”) захопили душі та серця квебекців, почався час змін, що зазвичай називається “тихою революцією”.

Комплекс дій нової влади було розпочато з реформування освіти, зі спрямування її на практичні потреби суспільства, для створення нової генерації висококваліфікованих працівників, що будуть вести справи рідною, французькою мовою. Розвиваючи промисловість країни (спочатку - завдяки кредитам США, які доволі швидко були повернені), Квебек не забував і про розвиток самосвідомості своїх жителів - левова частина прибутків спрямовувалась на захист та підтримку власної національної мови та культури. У 1974 році єди_ар офіційною мовою провінції Квебек було проголошено французьку.

Зараз більшість дослідників вважають, що “тиха революція” у провінції Квебек була одним з основних чинників прийняття урядом П'єра _араб комплексу законів щодо мови та культури Канади, метою яких була зміна концепції щодо титульного етносу Канади.

З метою нейтралізувати франко-канадський національний рух і знайти таку форму національного союзу, яка б задовольняла обидві основні етнічні групи, федеральний парламент ще в 1963 р. утворив спеціальну королівську комісію з двомовності і двох культур. Перед комісією було поставлено завдання виробити рекомендації з подолання національних суперечностей і зміцнення єдності Канади, заснованої «на рівному партнерстві двох націй-засновниць з урахуванням внеску інших етнічних груп у культурне багатство Канади».

Торкаючись проблеми офіційних мов Канади, комісія дійшла висновку, що в країні немає не тільки справжньої, але й формальної рівності двох мов. У зв'язку з цим були вироблені рекомендації й запропонована програма реформ у сфері мовної політики. Рекомендувалося перетворити всі федеральні інститути так, щоб вони дійсно відображали лінгвістичний дуалізм Канади. Рекомендації були направлені на забезпечення «рівних можливостей» для двох мовних общин, на визнання права батьків навчати своїх дітей одною з мов на вибір, орієнтацію всієї системи освіти на заохочення «лінгвістичного дуалізму Канади» і «співробітництва між двома общинами».