Мовна політика деяких зарубiжних держав

Сьогодні у ФРН проживає близько дев'яти мільйонів іноземних громадян, у тому числі - близько трьох мільйонів турків і півмільйона арабів. Переважно саме ці жителі залишаються практично відмежованими від суспільного середовища. Вони не знають країни, її культури та мови. У ФРН державною мовою є німецька, - сказала канцлер Ангела Меркель - тому її вивчення є гарною інвестицією для тих, хто хоче жити в цій країні [5].

Таким чином, мовна політика Німеччини стосовно іммігрантів однозначна - іммігранти мають знати німецьку мову та користуватися нею у повсякденному житті з метою повної інтеграції в німецьке суспільство.

Ось ще один аспект німецької мовної політики за даними [6]. Утверджуючи німецьку мову за кордоном, а також добрі відносини з країнами, уряд ФРН виділив Узбекистану безвідплатну допомогу в розмірі 1,02 млн. євро. Її надано як перший грант у рамках угоди про "Сприяння розвитку професійної освіти". Ці кошти підуть на поліпшення професійної підготовки вчителів німецької мови, вдосконалення методики навчання, а також реалізацію наукових проектів. Загалом, згідно з проектом, Німеччина має намір виділити Узбекистану 7,6 млн. євро. На сьогоднішній день загальна сума наданих ФРН пільгових кредитів для реалізації проектів у соціально-економічній сфері становить понад 140 млн. євро. Одночасно посольство ФРН в Узбекистані передало протитуберкульозному диспансеру Ташкентської області гуманітарний вантаж вартістю 2,5 млн. євро, який складається з препаратів для лікування і профілактики туберкульозу, медичного обладнання та автомобілів.

Та не тільки по цивільній лінії поширюється німецька мова. Приведемо наступну інформацію Укрінформу за 2002 рік [6]. Дев'ятеро курсантів провідних вищих військових навчальних закладів Міністерства оборони України розпочали сьогодні стажування у підрозділах Бундесверу, повідомили Укрінформу з прес-служби українського військового відомства. По три кращі представники Одеського інституту Сухопутних військ, Харківського інституту танкових військ при Національному технічному університеті "Харківський політехнічний інститут" та Військового інституту артилерії при Сумському державному університеті протягом 25 діб стажуватимуться на посадах командирів мотопіхотних, танкових та артилерійських взводів відповідних підрозділів збройних сил Німеччини. Під час стажування майбутні українські офіцери отримають навички командування підрозділами іноземної армії, ознайомляться з організацією занять із бойової підготовки та навчально-виховним процесом особового складу. Усі курсанти, що прибули на стажування до Німеччини, пройшли відповідну підготовку, а високий рівень володіння німецькою мовою підтверджено тестуванням, проведеним у Посольстві Федеративної Республіки Німеччина в Україні.

Таким чином, сучасна закордонна мовна політика Німеччини, це різні форми практичного поширення німецької мови далеко за кордони Німеччини.

З огляду на боротьбу України з постколоніальним та посттоталітарним режимами, в якій головна увага звертається на функціонування в Україні посттоталітарної російської мови, ми, як видається, забули про імміграцію, яка в Україні за останніми даними складає до 1 млн. осіб. Яка мова звучить з вуст іммігрантів? Звичайно, російська! Судячи з мовної політики Німеччини (див. вище), там приділяється велика увага мовній та культурній інтеграції іммігрантів у німецькомовне середовище. Які форми має така інтеграція?

Чи пропонує наша країна мовні курси та заняття українською мовою? На факультетах з підготовки до навчання у вишах України іноземців панує теж російська! Чи пропонує радіоканал міжнародного віщання мовні курси, наприклад, так, як це пропонується радіостанцією «Німецька хвиля» (див. вище)?

Життя в «паралельних» світах (див. вище) є проблемою важливою і для значної частини українських громадян, які мають можливість, та ще й яку, отримувати пряму безпосередню інформацію з життя сусідніх країн і перейматися не долями, власне, України, мешканцями якої вони є, а долями і подіями держав, вплив на які наші іншомовні мешканці не мають ніяких. Наявність в Україні «паралельних суспільств» очевидна, адже хтось читає не україномовні часописи, що видаються у нас великими накладами, хтось дивиться велику кількість не україномовних телеканалів і таке ін. Було б цікаво замовити опитування респондентів стосовно мови телеканалів та радіопередач, а також часописів, які вони переглядають. Але вже зараз можна стверджувати, що більшість населення користується україномовними ЗМІ. Виключно україномовними є західні і деякі центральні регіони, а всі інші - це ті люди, які користуються як україномовними ЗМІ, так і російськомовними, адже ЗМІ іншими мовами в Україні практично відсутні.

3.5 Норвегія

держава русифікація іврит франкофонія

Ст. 3 Конституції Норвегії:Офіційна мова - норвезька.

Існує дві форми норвезької мови. Старонорвезька мова "букмол", або книжкова мова, (друга назва - "ріксмол" - державна мова), її використовують 80% населення. Близько 20% користуються новонорвезькою мовою "нюношк" (друга назва - лансмол - сільська мова), яка є сумішшю окремих діалектів норвезької мови. Всі норвежці вивчають обидві форми мови. У Норвегії проживають також представники національної меншини -- саамі, які використовують свою рідну мову.

Приблизно до IX ст. древні скандинави залишали по собі писемні згадки, створені за допомогою рунічного алфавіту, старших рун, - але це був, так би мовити, псевдоалфавіт, адже руни передавали передусім магічне значення, а кожен символ ніс автономне змістове навантаження. За часів вікінгів скандинавські мови поступово диференціюються і виокремлюється в давньонорвезьку, яку на письмі починають передавати молодшими рунами: їх шведсько-норвезьким варіантом.

Розвиток писемності прийшов до Норвегії разом з християнством, досить пізно - в XI ст., коли було запозичено латинське письмо. Проте вже у XIV ст. Норвегію охопила епідемія чуми, наслідком якої став повний занепад королівства (деякі історики говорять про втрату близько двох третин населення), яке тепер підпадало під владу Шведської, а згодом Данської Корони.

З часу підписання Кальмарської унії (1397) Норвегія починає відлік своєї колоніальної історії під гнітом Данії. Як наслідок, аж до 1814 року данська мова у царині політичній (адже владні структури Норвегії виконували лише представницькі функції Данської Корони), культурно-освітній (в Норвегії до 1811 року не було власного університету, і вся еліта виховувалася в традиціях Копенгагенського університету, а перше видавництво з'явилося в Норвегії лише 1643 року), економічній (торговельними зв'язками Норвегії керував виключно данський королівський двір, який і розпоряджався багатими норвезькими ресурсами). Функціональність норвезької мови було зведено до мінімуму. Норвегія зазнала важкої наруги над своєю мовою на той час: в Норвегії писали данською. До того ж, читаючи данське письмо на норвезький манер, норвежці виробили своєрідний варіант дано-норвезької, який став асоціюватися з мовою норвезьких аристократичних освічених кіл, передусім столичних, хоч і був нічим іншим, як перекрученою чужою мовою. А в той час, як соціальні низи, периферія, спілкувалися сотнями діалектів, подекуди малозрозумілих центральним регіонам країни в силу географічної розрізненості Норвегії, а проблема вироблення єдиного правопису, адекватного усім варіантам усної мови, не поставала як така через слабкість традицій писемності на периферії.

Тож після здобуття незалежності у 1814 році Норвегія успадкувала цілком хаотичну мовну ситуацію: в столиці панувала дано-норвезька (в усній практиці), літературною мовою вважалася та ж дано-норвезька (данський правопис з окремими норвезькими лексичними та синтаксичними особливостями), освічена периферія вживала поряд з дано-норвезькою чимало діалектизмів, тоді як простий норвезький селянин взагалі не вмів писати й читати своєю мовою, а мову, якою в церкві читали Євангеліє після Реформації (данську), вважав зразком освіченості й мудрості.

Мова і національна ідентичність. Саме в цей час в Європі поширюються ідеї виняткової ролі мови у становленні нації. У передових колах Норвегії точаться дискусії навколо мовного питання. Після здобуття відносної незалежності країна розділилася на два табори: один із них очолив видатний педагог і мовознавець Кнуд Кнудсен (1812-1895), започаткувавши рух «норвегізації» дано-норвезької мови - модернізації правопису шляхом заміни ряду данських слів специфічними норвезькими, а також впровадження властиво норвезьких граматичних та фонетичних форм. Його ідеї підтримували й широко пропагували класики норвезької літератури - Ю. Лі, А. Х'єлланд, Г. Ібсен, Б. Бйорнсон (останні брали активну участь у театральному житті країни, а тому боролися за перемогу норвезької вимови на сцені).

Цілком іншу ідею запропонував Івар Осен. Він вірив у те, що кожна нація має право на власну мову й власну писемність. І у 40-х роках XVIII століття він добився урядової стипендії на подорож країною, об'їхав практично усі регіони Норвегії, вивчив більшість діялектів, розробив на їх основі (а головно спираючись на західно-норвезький діалект, яким спілкується другий за чисельністю населення регіон Норвегії після південно-східного - ареалу навколо Осло) нову літературну мову, ляндсмол (буквально «сільська мова»). Дано-норвезьку відповідно охрестили ріксмол («державна мова», «мова королівства»). Однак фактично ляндсмол зі своїм істинно норвезьким правописом (фонетичним) безпосередньо не співвідносився із жодним діалектом, оскільки був синтезом більше ніж ста норвезьких діалектів, а тому йому відразу приклеїли ярлик штучності, вигадки, навіть авантюри. І хоча цей варіант літературної норвезької є набагато ближчим до давньонорвезької мови, аніж дано-норвезький, освічені кола чи не одностайно опротестували право ляндсмолу на існування, закидаючи йому присмак провінційності й простакуватості. Тож глибока дослідницька розвідка Осена могла залишитися в історії просто експериментом, якби не сталося диво і ляндсмол не підхопили самі майстри слова - письменники. А. Віньє одним із перших обрав саме цей варіант літературної норвезької мови. Він вірив у витіснення ріксмолу ляндсмолом, переконуючи у цьому в своїх чисельних статтях. Тоді як, наприклад, видатний прозаїк та драматург Б. Бйорнсон не визнавав за ляндсмолом права використання на державному рівні: «Я знаю цілу низку найліпших селянських родин в Норвегії. І всюди я, як і інші, переконувався, що у тих із них, які не послуговуються ріксмолом, рівень освіти сягає лише певної межі, а поза тією межею виступає ріксмол; і ті, хто отримав вищу освіту, засвідчують, що без ріксмолу їм би це ніколи не вдалося» [5].

Та все ж наведена цитата служить доказом лишень високого статусу ріксмолу, його перспективності, тоді як другосортність ляндсмолу випливала не із інтелектуальної бідності цієї норми літературної мови, а зі стереотипів, що побутували у суспільстві.

Наприкінці XIX ст. мовне питання, окрім національного, набирає ще й соціального забарвлення. Якщо з ляндсмолом асоціювала себе передусім сільська периферія та соціальні низи у містах, а ріксмол був символом елітарних кіл найбільших міст, а тому і мовою, якою послуговувалася владна верхівка суспільства, то проблема мови поступово входить у площину політичну, займаючи - відтепер назавжди - своє місце у політичних програмах партій.

Консервативна партія 1884 року на виборах до Стуртинґу поступилася лібералам. Як наслідок, 1885 року ляндсмол отримує статус другої державної мови в Норвегії. Так упродовж цілих 40 років літературна мова, побудована на основі істинно норвезьких говірок та діалектів, була змушена виборювати собі статус національного варіанту літературної мови, в той час як по суті своїй данська мова безперешкодно розвивалася на норвезьких теренах - вже понад пів століття після розірвання унії з Данією.

Мовний конфлікт. Відповідно до закону 1885 року в школах діти могли вибирати, яким варіантом мови навчатися, тоді як читати мусили вміти обома. Зважаючи на чималі розбіжності у правописі текстів, які учні читали, та правопису, яким вони повинні були користуватися на письмі, у свідомість норвежців поступово закладалася певна анархія правописних норм, фактично документально закріплена у документі 1893 року «Положення про свободу вибору».

Така мовна ситуація хвилювала державних мужів перспективою низького рівня грамотності нації. У 1907 і 1917 роках Сутртинґ провів дві послідовних правописних реформи на зближення обох мовних варіантів, вводячи подвійні форми вживання, написання та відмінювання слів.

А в цей час в інтелектуальних колах, навпаки, визрівала суперечка навколо правописних варіантів норвезької літературної мови. Чи не до особистого рівня доходила вона поміж Нобелівським лауреатом К. Гамсуном та А. Ґарборґом, які від теплих дружніх стосунків перейшли до взаємних зауважень власне в контексті мовної суперечки. Обоє з початку своєї літературної діяльності орієнтувалися на «норвегізацію» літературної мови, пліч-о-пліч витримуючи нападки консервативної старої гвардії, апологетів «чистого ріксмолу». Проте з часом погляди А. Ґарборґа еволюціонували у бік радикальних мовних реформ, і він починає писати винятково ляндсмолом, тоді як Гамсун поступово ставав його ідейним опонентом. Позиційну конфронтацію між двома видатними діячами свого часу загострили державні спроби скорегувати розвиток обидвох мовних норм у напрямку уніфікації стандартів літературної мови, аж поки це протистояння не вилилося у т. зв. «мовну суперечку» на сторінках національної преси. 1918 року у провідній норвезькій газеті консервативних поглядів «Афтенпостен» К. Гамсун опублікував полемічну статтю «Sproget і faret» («Мова у небезпеці»), де гостро розкритикував реформи радикалізації ріксмолу, та й загалом ляндсмол і його апологетів. Наведемо хоча б оцю цитату, аби зрозуміти його позицію: «Літературна мова є вищою од розмовної, зовсім не нижчою, і анітрохи їй не рівною, а таки вищою, бо перша є власне літературною мовою, а друга - засіб спілкування, швидка допомога в біді, усний інструмент комунікації між людьми. Що то за культурна мова, яка пишеться як говірка?…

Використовувати мову - це не просто піддаватися своїй потребі говорити, висловлюватися, давати язикові волю. Ті, хто працює зі своєю мовою, і працює над своєю мовою, знають різницю, а ось більшість у Стортингу, навпаки, нічого не хочуть знати. Одне - це мова, інше - діалекти, розмовна мова, вульгарна говірка, арго, сленг… Де ж то чувано, аби дозволяти купці людей легалізовувати свій спосіб висловлювання яко мову! Щоби вони потім виправляли священиків, лікарів та письменників, адже то саме цей люд не вміє як слід говорити: «Диви-но сюди, як я пишу!» (остання фраза наведена новонорвезькою) [5].

Відповіддю на статтю Гамсуна став лист Ґарборґа до редакції газети. Коротенька цитата задля ілюстрації гостроти суперечки: «Він [Гамсун] хоче возсідати як божество на своєму норвезько-данському культурному престолі: бо ж провінційна данська - це не просто мова, це абсолютна мова, мова Кнута Гамсуна… Суть же в тому, що норвезька мова впустила глибші корені у норвезьку землицю, аніж Гамсун бажає визнавати…» [4].

Та держава, все-таки, і далі вела боротьбу за рівноправність та зближення обох варіантів. 1929 року Стуртинґ перейменував ляндсмол на «нюношк» (новонорвезька), а ріксмол на «букмол», стираючи у такий спосіб всі образливі відтінки з самих понять. Орфографічна реформа 1938 року скоротила кількість подвійних форм у букмолі та новонорвезькій, перенісши їх частину у ранг «побічних» форм (т. зв. форм у дужках), маючи на меті скерувати розвиток обох мовних норм до єдиної - у далекому майбутньому.

Сучасна ситуація. До завершення ХХ століття в результаті цілої низки державних ініціатив букмол та нюношк частково наблизилися одна до одної, проте так і не втратили свого самостійного значення, зберігши самобутній колорит. Державна програма, скерована на об'єднання обох варіантів літературної мови, зазнає поразки.

По-перше, близько 82% норвезьких школярів навчаються на букмолі, а 28 - послідовно обирають нюношк. І цей відсоток упродовж останніх 50 років є переконливо сталим. Одні періодичні видання друкуються винятково чистим букмолом, інші новонорвезькою, а ще інші дозволяють собі плутанину букмолу, нюношку та діалектизмів.

По-друге, в апологетів новонорвезької, як і у кожної порядної меншості, виросло болюче почуття образи. Спроба стерти їхню ідентичність викликає у них моральний спротив, що вже глибоко вкоренився у генотипі норвежця - прихильника нюношку. Окрім того, доморощені націоналісти та ксенофоби використовують нюношк як аргумент боротьби з напливом емігрантів, котрі не бажають вчити обидві норми літературної мови.

По-третє, на сторожі недоторканості обох літературних норм стоять письменники та культурні діячі з обох сторін. А як зауважив Гамсун, саме вони насамперед працюють з мовою. Митці слова керуються постулатом «дві мови - дві літератури» - і творять кожен свою історію. Співвідношення друкованої продукції на сьогодні 90:10 на користь букмолу. Хоча це цілком справедливо, якщо вірити фактам, згідно з якими близько 20% норвежців послуговуються новонорвезькою на письмі. Кожна з літератур має свої тенденції і напрямки розвитку, свої періоди розквіту та занепаду. А на зламі XX-XXI ст. новонорвезьку літературу нанесла на карту світу слава театру абсурду Йона Фоссе, якого західні критики охрестили спадкоємцем Ібсена (не так за жанрову схожість, як за ступінь популяризації норвезької літератури у світі). Окрім того, кожна література є надзвичайно своєрідною, і це перевага існування фактичної двомовності. Норвежці говорять навіть про неперекладні моменти при перекладі з новонорвезької на букмол і навпаки. Так, скажімо, Б. Бйорнсон ще 1907 року писав: «Візьмемо, скажімо, останнє оповідання К. Гамсуна, без сумніву, найбільшого майстра слова серед молодого покоління, і саме в цьому оповіданні він найбільше наблизився до ляндсмолу, - і все ж, якщо б перекласти його на ляндсмол, то неодмінно втратимо цю постійну гру поміж забавкою та серйозністю, що вже давно стало його стилем» [3].

Наведемо і слова нашого сучасника Йона Фоссе про переклад його п'єси «Хтось має прийти» на букмол, які також досить красномовно описує існування феномену двох літератур у Норвегії: «Новонорвезькою вона [п'єса] була коричневувато-фіолетовою, букмол же перетворив її у жовтувато-білу» [4].

Світова практика регулювання мовного питання свідчить про хибність абсолютизації ролі держави у мовному процесі. Адже численні мовні реформи в Норвегії були ефективними тільки тоді, коли вони лише декларували об'єктивний стан мовної ситуації, інакше суспільство їх або проігнорувало, або й геть відкинуло. Але такі висновки, звісно ж, справедливі тільки за умови демократичної форми державного управління.

У такому разі, звісно, постає контраргумент щодо так званого «хаосу» у писемній мовній практиці. Але цей «хаос» уже закрався у мову ЗМІ, у літературу, ба навіть у повсякденний вжиток. І зветься така ситуація не «хаосом», а логічно-плюралістичним розвитком літературної мови, зумовленим ланцюжком об'єктивних обставин. І не варто лякатися плюралізму. Поліваріантність абсолютно не прирікає на хаос. Зовсім навпаки - поліваріантність правописних форм передбачає правдивість, бо дає можливість висловитися так, як хочеться, а не так, як встановлено рамками. Плюралізм правописних норм - сприятливий ґрунт для творчого злету, стилістичних варіацій, барвиста гама для влучної передачі діалектів. Тож нетерпимість і антагонізм, котрий існує поміж прибічниками нового проекту правопису та їх опонентами, нічим не обґрунтовані.

Бо ж мають, зрештою, норвежці дві норми літературної мови, сотні діалектів і - найбагатшу країну, де кількість виданих на душу населення у рік книг, до речі, сягає чи не найвищого у світі показника.Норвезькою (norsk) мовою говорять в основному в Норвеґії, де вона є офіційною мовою, а також американці норвезького походження в США, насамперед в центральних північних штатах. Загальна кількість мовців приблизно 4,7 млн. чоловік. Разом з шведською і данською, норвезька мова формує суцільне середовище більш-менш взаємозрозумілих місцевих і регіональних різновидів. Ці континентальні скандинавські мови разом з острівними, фарерською та ісляндською, а також деякі мертві мови, є північногерманськими мовами (також званими як скандинавські). Класифікація: індо-европейська, германська, північногерманська (скандинавська), західноскандинавська, норвезька мова.

Як встановлено законодавством і урядовою політикою, зараз є дві офіційні форми писемної норвезької - букмол (буквально «книжна мова») і нюношк (нюнорськ, нінорськ, ніношк) (буквально «нова норвезька»). Норвезька мовна рада рекомендує терміни - «норвезький букмол» і «норвезький нюношк».

В списках Міжнародної організації стандартизації (ISO) - ISO 639-1: no - норвезька; nb - букмол; nn - нюношк; ISO 639-2: nor, nob і nno; ISO 639-3: nor, nob і nno.

Мови, якими зараз говорять у Скандинавії розвинулися з давньоскандинавської (староскандинавської). 8 - 11 ст. були епохою вікінгів. Завдяки завойовницьким походам вони здобули володіння в Ірляндії, Шотляндії, північно-східній Англії і північній Франції, колонізували Фарерські острови, Ісляндію та Ґренляндію. По суті, завдяки вікінгам давньоскандинавська на якийсь час стала однією з найпоширеніших мов в Европі. Король Гаральд Світловолосий (Прекрасноволосий) об'єднав Норвеґію 872 року. В цей час використовували рунічний алфавіт. Знайдені письмена на кам'яних табличках з цього періоду історії, свідчать про на диво малу мовну різницю між різними регіонами. Рунічна писемність використовувана принаймні з 3-го століття. В 11 ст. Норвеґія прийняла християнство, а з ним - латинський алфавіт. Норвезькі рукописи латиною стали з'являтися приблизно сторіччя потому. Норвезька мова почала різнитися від сусідніх тоді ж.

Вікінги почали заселяти Ісляндію в 9-му столітті, принісши з собою староскандинавську мову. Згодом староскандинавська розбилася на «західний» і «східний» варіянти. Західна скандинавська поширена в Норвеґії (зокрема її заморських поселеннях в Ісляндії, Ґренляндії, на Фарерських островах і Шетляндських островах), тоді як східноскандинавська розвивалася в Данії і південно-центральній Швеції. Мови Ісляндії і Норвеґії залишалися дуже схожими приблизно до 14 ст., коли постали ті, що зараз відомі як староісляндська, і старонорвезька.

Від середини 14 ст. до середини 16 ст. норвезька пройшла шлях від середньонорвезької до сучасної норвезької. Основні зміни - спрощення морфології, фіксованіший синтаксис, а також значне запозичення середньонижньонімецьких слів. Аналогічно розвивалися шведська і данська мови, зберігаючи діялектний контінуум в континентальній Скандинавії цілим. Цього, однак, не відбулося з фарерською та ісляндською, так що ці мови втратили взаємозрозумілість з континентальною Скандинавією в цей період. Історично норвезька найближча до фарерської та ісляндської мов. Однак завдяки значному впливу данської мови і деякому впливу шведської, норвезька близька також і до цих мов. За сучаснішою класифікацією норвезька разом з данською і шведською входить у групу материкових скандинавських мов, на відміну від острівних скандинавських мов.

1380 року Норвеґія вступила в унію з Данією, і не мала свого власного короля. У 1397 - 1523 роках Кальмарська унія об'єднала Норвеґію, Швецію та Данію, а з 1536 року Норвеґія була підпорядкована королівству Данія-Норвеґія (офіційними мовами в ньому були данська і німецька) і перетворилася на підвладну провінцію. Данська стала повсюдною писемною (а згодом і розмовною) мовою для норвезького освіченого класу і витіснила норвезьку (спочатку в ділових документах, а після лютеранської реформації 1536 р. в Данії і Норвеґії - в церковній і світській літературі). Але насамперед це стосується мови норвезької еліти, простолюд як і раніше говорив норвезькою, тобто спілкувався сотнями діалектів, між якими існували значні розбіжності в словниковому складі, граматиці і синтаксисі (через деяку географічну ізоляцію окремих районів Норвеґії), і були подекуди малозрозумілими центральним регіонам країни. Усну данську міська еліта поступово засвоїла, передусім для офіційних випадків, і поступово її менш строгий різновид увійшов у повсякденне мовлення. Як наслідок, аж до 1814 року данська мова домінувала у політичному, культурно-освітньому (еліта переважно вчилася в Копенгаґенському університеті, тільки 1811 року король надав Норвеґії право на заснування власних університетів), економічному житті. При цьому вона так і не стала розмовною для значної більшості населення до закінчення унії в 1814 році, зате стала рідною для міської еліти. Повсякденна мова пройшла через процеси койнезації. Це нове дано-норвезьке койне була за суттю данською мовою зі східнонорвезькою вимовою, певною норвезькою лексикою, а також спрощеною граматикою. Хоча різновид по-данському урочистого звучання, як і раніше, більше використовувався на офіційних заходах.

1814 року Норвеґія здобула незалежність від Данії, але хоч вона й оголосила незалежність і прийняла демократичну конституцію, незабаром мусила вступити в нову особисту унію (спільний король) зі Швецією. Проте норвежці почали домагатися справжньої незалежності і суверенної держави. Частина цього націоналістичного руху була спрямована на розвиток незалежної норвезької мови. Три основні шляхи були: нічого не робити (норвезька писемна мова, наприклад, данська, вже відрізняється від шведської), норвеґізувати данську мову, або створити нову національну мову, основану на сучасних діялектах норвезької. Всі три підходи були спробувані.

Визначний лірик і критик, «даноман» Йоган Вельгавен (Johan Welhaven, 1807 - 1873) очолював так звану партію «інтелігентів», обстоював необхідність зв'язку з естетично високорозвинутою культурою Данії, прагнув піднести норвезьку літературу на европейський рівень. В своїх творах використовував і типові норвезькі слова й звороти.

Його супериком був перший національний поет, основоложник «норвезького» напрямку літератури, керівник «норвезької» партії Генрік Верґеланд (Henrik Wergeland, 1808 - 1845). Він виступав за те, щоб норвезька література розвивалася на власному національному ґрунті. В результаті запеклої боротьби в 30-х роках перемогла «норвезька» традиція. Але при цьому Верґеланд, борючись за незалежну неданську писемну мову, вважав, що норвежці не повинні відмовлятися від данської мови, а поступово вводити в неї норвезькі слова і вирази. І від 1830-го деякі письменники експериментували з норвеґізованою данською, додаючи слова, які описували норвезькі обставини і народне життя, і приймаючи більш норвезький синтаксис. Тобто, така мова дуже багато чого брала з данської, але з часом поступово набувала норвезьких рис, збагачуючись лексикою норвезької розмовної мови, і норвеґізуючи також граматику і правопис (але залишалась доволі схожою на данську).

Це був перший (консервативніший) підхід до вироблення мови, просунутий діяльністю, зокрема, таких письменників, як Петер Асбйорнсен (Peter Asbjornsen, 1812 - 1885) і Йорґен Мое (Jorgen Moe, 1813 - 1882), які видали обсяжне зібрання «Норвезьких народних казок» («Norske Folke-Eventyr», 1843 - 1844, головне видання 1852).

Започаткував же рух «норвеґізації» дано-норвезької мови - модернізації правопису через заміну низки данських слів специфічними норвезькими, а також впровадження властиво норвезьких граматичних і фонетичних форм (відповідно до дано-норвезького койне, відомого як «культивованої повсякденної усної мови») - видатний педагог і мовознавець Кнуд Кнудсен (Knud Knudsen, 1812 - 1895), чиї праці з мовної реформи в середині 19 ст. були важливими для правопису 1907 року та подальшої реформи в 1917 році (тепер його часто називають «батьком букмолу»), а невеликі зміни в цьому напрямку були здійснені за першої офіційної реформи данської мови в Норвеґії 1862 року. Його ідеї підтримували й широко пропагували класики норвезької літератури (так звана «велика четвірка» золотого віку норвезької літератури) - Юнас (Йонас) Лі (Jonas Lye, 1833 - 1903), Александер Х'єланд (Alexander Kielland) (1849 - 1906), Генрік Ібсен (Henrik Ibsen, 1828 - 1906), Бйорнстьєрне Бйорнсон (1832 - 1910). В драмі Ібсена «Пер Ґюнті» є сатира на так званих «молстреверів», прихильників створення нової норвезької літературної мови, «ляндсмолу». Сам Ібсен був противником останнього і писав на норвезькому варіянті данської мови.

Тим часом націоналістичний рух прагнув розробити нову писемну норвезьку. Інший підхід до вироблення мови, на основі простонародної, запропонував Івар Осен (Ivar Aasen, 1813 - 1896). «Мені завжди ставало до болю прикро, коли чув, як ображали нашу простонародну мову і сміялися над нею, чи через невігластво, чи через доброзичливе бажання очистити її...» Геніяльний самоучка-лінгвіст, він розпочав свою роботу зі створення нової норвезької мови у 22 роки. Він вірив у те, що кожна нація має право на власну мову й власну писемність. Отримавши стипендію від Норвезького королівського наукового товариства, він у 1843 - 1847-х роках здійснювавав експедиції в різні регіони Норвеґії, вивчив більшість діялектів (які значною мірою уникли зовнішніх впливів, насамперед західнонорвезькі), а також дослідив «незіпсовану» ісляндську. Розробив на основі західних діялектів нову літературну мову, «Landsmal», так він назвав свою роботу, яка була опублікована в кількох книгах з 1848 по 1873 рік («Landsmal» - ляндсмол (лансмол) означає «національна мова»). Осен відбирав ті форми, що були найменше схожі на данську і були найархаїчнішими (еспедиції він здійснював ще впродовж 20 років). Назву "Landsmal" іноді тлумачать як «сільська мова» або «мова країни», хоча сам Осен такого значення їй не надавав. 1848 року Осен видав книгу «Граматика норвезької народної мови» («Det norske Folkesprogs Grammatikk), 1850 - «Словник норвезької народної мови» («Ordbog over det norske Folkesprog, 2-е вид. 1873), куди входило понад 25000 слів (видатний норвезький історик Петер Мунк (Peter Munch, 1810 - 1863) назвав словник «національним шедевром»).

Перші тексти на ляндсмолі вийшли в книзі «Зразки сільської мови в Норвеґії» («Prover af Landsmaalet i Norge», 1853). Якість мовознавчих праць Осена надзвичайно висока. До речі, сам Осен писав переважно данською. Хоча спочатку його роботи сприйняли з ентузіязмом і він дістав підтримку науковців (Мунка та ін.) і цей варіянт літературної норвезької набагато ближчий до давньонорвезької мови, ніж дано-норвезька, «освічені кола» досить дружно виступили проти нього, вважаючи його простакуватим. І оскільки фактично ляндсмол не ґрунтувався на якомусь певному діялекті, а був синтезом понад ста норвезьких діялектів, то «доброзичливці» йому майже відразу ж приклеїли ярлик штучності (вигадки) чи навіть авантюри. Але цю ґрунтовну працю Осена підтримали письменники. Осмунд Віньє (Aasmund Vinje, 1818 - 1870) - лірик і засновник норвезької журналістської традиції, перший значний письменник, який обрав нову мову, і обстоював її в своїх численних статтях (але організацією «мовного руху» і агітацією за ляндсмол зайнявся Арне Гарборґ вже аж в 1870-х роках). З іншого боку був видатний прозаїк і драматург, другий національний норвезький поет (і продовжувач справи ідейного вождя боротьби за незалежність Верґеланда) Бйорнсон Бйорнстьєрне [Bjornstjerne Bjornson (1832 - 1910) - норвезький письменник, лавреат Нобелівської премії в галузі літератури (1903), автор тексту норвезького національного гімну] не визнавав за ляндсмолом права використання на державному рівні (хоча з появою ляндсмолу він намагався навіть його вивчити, пробував в молодості писати на ньому вірші, але оскільки мова була для нього надто важкою, став прихильником варіянту Кнудсена і врешті цілком розчарувався в проєкті Осена).

Назва данської мови в Норвеґії було темою гарячих суперечок впродовж 19-го століття. Її прихильники стверджували, що це була мова, загальна для Норвеґії і Данії, і не більше данська ніж норвезька. Прихильники ж ляндсмолу вважали, що не повинен бути латентним данський характер мови. Для норвезького різновиду писемної данської, а також розмовної дано-норвезької у 1899 році Бйорнсон запропонував нейтральну назву «ріксмол» (riksmal), що означає «національна мова» (як і ляндсмол), і вона була офіційно прийнята 1907 року при реформі правопису. Бйорнсон став засновником ріксмол-руху для боротьби з все більшим впливом прихильників ляндсмолу, а згодом Товариства прихильників ріксмолу - Ріксмолфорбундет (Riksmalsforbundet, 1907), керівником якого був до своєї смерті. Назву «ріксмол» іноді тлумачать як «державна мова» («мова королівства»), але це другорядне значення, в кращому разі, порівняно з данським ріґсмолом (rigsmal), звідки назва було запозичена. Це була адаптація писемної данської, яка широко використовувалася після чотиривікової унії з Данією. Так дано-норвезька мова отримала нову назву. Коли велика консервативна газета «Афтенпростен» («Aftenposten») прийняла ортографію 1907 року в 1923 році, данська практично вийшла з використання в Норвеґії.

Наприкінці 19 ст. мовне питання, окрім національного, набрало ще й соціяльного забарвлення, оскільки з ляндсмолом пов'язувалися передусім сільська периферія та соціяльні низи у містах, а з ріксмолом - міська еліта. Консервативна партія 1884 року на виборах до Стортинґу поступилася лібералам і вже 1885 року ляндсмол отримує статус другої державної мови в Норвеґії. Відповідно до закону 1885 року в школах діти могли вибирати, яким варіянтом мови навчатися, але читати мусили вміти обома.

Стортинґ розірвав унію з Швецією 07.06.1905. У 1907 і 1917 роках він провів дві послідовні правописні реформи на зближення обох мовних варіянтів, заводячи подвійні форми вживання, написання та відмінювання слів. Навколо цих варіянтів розгорілася запекла дискусія. Видатні норвезькі письменники нобелівський лавреат 1920 р. Кнут Гамсун (Knut Hamsun, 1859 - 1952) та Арне Ґарборґ (Arne Garborg, 1851 - 1924) перейшли від дружніх стосунків до взаємних уїдливих зауваг через мовну суперечку, хоча обидва спочатку підтримували «норвеґізацію» літературної мови, будучи противниками «чистого ріксмолу». Але згодом А. Ґарборґ починає писати винятково ляндсмолом, переклав ним «Одісею», підтримує відповідний рух (зокрема, через заснований ним тижневик «Fedraheim», 1877), тоді як Гамсун поступово став його ідейним опонентом.

[Позиційну конфронтацію між двома видатними діячами свого часу загострили державні спроби скорегувати розвиток обох мовних норм у напрямку уніфікації стандартів літературної мови, аж поки це протистояння не вилилося у т. зв. «мовну суперечку» на сторінках національної преси. 1918 року у провідній норвезькій газеті консервативних поглядів «Афтенпостен» К. Гамсун опублікував полемічну статтю «Sproget і faret» («Мова у небезпеці»), де гостро розкритикував реформи радикалізації ріксмолу, та й загалом ляндсмол і його апологетів…: «…Літературна мова є вищою од розмовної, зовсім не нижчою, і анітрохи їй не рівною, а таки вищою, бо перша є власне літературною мовою, а друга - засіб спілкування, швидка допомога в біді, усний інструмент комунікації між людьми. Що то за культурна мова, яка пишеться як говірка?… Використовувати мову - це не просто піддаватися своїй потребі говорити, висловлюватися, давати язикові волю. Ті, хто працює зі своєю мовою, і працює над своєю мовою, знають різницю, а ось більшість у Стортинґу, навпаки, нічого не хочуть знати. Одне - це мова, інше - діялекти, розмовна мова, вульгарна говірка, арґо, сленг… Де ж то чувано, аби дозволяти купці людей леґалізовувати свій спосіб висловлювання яко мову! Щоби вони потім виправляли священиків, лікарів та письменників, адже то саме цей люд не вміє як слід говорити…». Відповіддю на статтю Гамсуна став лист Ґарборґа до редакції газети: ««Він хоче возсідати як божество на своєму норвезько-данському культурному престолі: бо ж провінційна данська - це не просто мова, це абсолютна мова, мова Кнута Гамсуна… Суть же в тому, що норвезька мова впустила глибші корені у норвезьку землицю, аніж Гамсун бажає визнавати…» (Ірина Сабор «Правописна криза»: норвезький досвід («Ї», 2004, № 2004)]

Реформа 1917 року внесла в ріксмол деякі елементи з норвезьких діялектів і ляндсмолу як факультативні, альтернативні традиційній дано-норвезькій формі. Це було частиною офіційної політики, щоб обидві норвезькі мови стали ближчими одна до одної, маючи намір в кінцевому підсумку об'єднати їх в одну. Ці зміни наразилися на опір з боку ріксмол-руху і захисників ріксмолу (Ріксмолвернет) [Riksmalsvernet - створена 30.10.1919 р. організація обстоювала природний розвиток мови, в 1981 році увійшла до складу Норвезької академії мови і літератури]. Держава ж і далі вела боротьбу за рівноправність та зближення обох варіянтів. 1929 року Стортинґ перейменував ляндсмол на нюношк, а ріксмол на букмол (пропозиція назвати писемну мову дано-норвезькою не пройшла в Лаґтинґу (верхній палаті норвезького парламенту, Стортинґу)). Назва «нюношк» («нова норвезька»), мовний термін для сучасної норвезької, був вибраний для контрасту з данською та наголошування на історичних зв'язках зі старонорвезькою. Сьогодні цього значення часто не знають, і зазвичай помилково вважають, що це «нова» норвезька на відміну від «справжнього» норвезького букмолу. Ріксмол і букмол ґрунтуються на данській писемній традиції в Норвеґії, їхній фундамент заклав Кнуд Кнудсен і продовжено розвиток за реформ 1907 і 1917 років.

Ортографічна реформа 1938 року скоротила кількість подвійних форм у букмолі та нюношку, перенісши їх частину у ранг «побічних» форм (т. зв. форм у дужках). 1938 року реформа в букмол ввела багато елементів з діялектів і нюношку та, що важливіше, багато традиційних дано-норвезьких форм були вилучені. Це стало результатом державної політики - «політика зближення» [tiln?rmingspolitikken - домінантна політика з приблизно 1917 по 1966 роки] - поєднати нюношк і букмол в одній мові, названій самношком («samnorsk» - буквально «спільна норвезька»), маючи на меті скерувати розвиток обох мовних норм до гіпотетичної єдиної майбутньої норвезької писемної норми. Слово «samnorsk» вперше вжив Арне Ґарборґ в 1877 році, але традиційно його пов'язують з Мольтке Мо (Moltke Moe), що розглянув його в своїй статті 1909 року.

Відповідно, букмол і нюношк стали ближчими внаслідок реформи 1938 року. 1946 року опитування показало, що цю політику підтримували 79% норвежців. Але так званий радикальний букмол або самношк наразився на ще більший опір з боку ріксмол-руху в 1950-х роках під керівництвом Арнульфа Еверланда (Arnulf Overland, 1889 - 1968), письменника, очільника Ріксмолфорбундета (1947 - 56). Супротивникам офіційної політики все-таки вдалося створити масовий рух протесту проти самношку в 1950-х років, борючись, зокрема, використовували «радикальні» форми в букмольських шкільних підручниках. З 1952 р. провідна центральна газета «Афтенпостен» дотримувалася ортографії ріксмолу, яку розробляв Ріксмолфорбундет. Це Товариство прихильників ріксмолу, зокрема, організувало з 1951 по 1954 рік батьківську кампанію проти самношку. Так, було зібрано понад 400000 підписів проти самношку, подано позов до суду тощо. 1953 року засновано Норвезьку академію мови та літератури (Det Norske Akademi for Sprog og Litteratur) - недержавну організацію, яка стала відповідальною за нормування ріксмолу, визначає прийнятну ортографію, граматику й лексику. Реформа 1938 року була частково повернута назад в 1959, 1981 і 2005 роках.

На відміну від букмолу ріксмол після реформи 1917 р. не був під впливом «політики зближення». Тепер ріксмол означає помірний, в основному до 1938 року, неофіційний варіянт букмолу, який все ще використовують і який регулює Норвезька академія та підтримує Ріксмолфорбундет. Ріксмол пройшов через низку ортографічних реформ, але жодна не була такою глибокою, як ті, через які пройшов букмол. Ріксмолвернет опублікував словник ріксмолу («Norsk riksmalsordbok») у чотирьох томах в період з 1937 по 1957 року, і два додаткових томи опублікувала 1995 року Норвезька академія. Що цікаво, редактор останніх томів Гаральд Норенґ (Harald Noreng) зазначає, що «два нових томи містять значну кількість діялектного і регіонального матеріялу з газет, що виходять в різних регіонах країни», а проникнення в ріксмол діялектизмів він пояснює необхідністю протистояти «зовнішньому тискові» з боку анґліцизмів і американізмів. [А в той же час Норвезька мовна рада прийняла рішення (18.01.1996 р.), згідно з яким 54 англіцизми отримали норвеґізоване написання (поряд з допустимим англійським): displei/display (дисплей) тощо, що спричинило бурхливу дискусію (оскільки, на думку пуристів, фактично прирівнює ці слова до істинно норвезьких)].

Після останньої реформи букмолу, різниця між букмолом і ріксмолом зменшилася і порівняна з розбіжностями, наприклад, між американською і британською англійською, але Норвезька академія, як і раніше, дотримується свого власного стандарту.

Реформа 1959 року завернула частково назад реформу 1938 року щодо букмолу, але нюношк була змінений у напрямку зближення з букмолом

[серед останнього - прийняття (в 1996 р.) написання «Norge» («Норвеґія»), як допустимого поряд з традиційним, але рідко вживаним (за винятком прихильників нонюшка («Mallaget»); Noregs Mallag (Мовна організація Норвеґії) - провідна організація сприяння нюношку) «Noreg»].

Відтоді букмол ще більше повернувся до традиційного ріксмолу, тоді як нюношк, як і раніше, дотримується стандарту 1959 року.

1981 року Стортинґ прийняв більшість обстоюваних «ріксмольцями» форм як рівноправні. 1983 року, в свою чергу, Норвезька академія мови і літератури визнала можливість використовувати в ріксмолі букмольські форми. 1993 року газета «Афтенпостен» в основному перейшла на офіційний букмол.

В процесі розвитку нюношка його за допомогою численних реформ усе більше віддаляли від західних діалектів убік східних. Існує також неофіційна форма нюношку, консервативніший стандарт, так званий «гоґношк» (Hognorsk), що означає «висока норвезька», це термін для консервативного різновиду норвезької мови форми нюношк, в якому відкинуто реформи після 1917 року, і, отже, він близький до оригінального ляндсмолу Івара Аасена. Професор Т. Ганаас [T. Hannaas (1874 - 1929) - норвезький мовознавець, 1926 - 29 - голова Мовної організації Норвеґії], що виступав за введення цього терміну в статті 1922 року («Hognorsk eller flatnorsk?»), використовував його за аналогією з високою німецькою (Hochdeutsch), вказуючи на те, що Івар Аасен, творець ортографії нюноршку, особливо цінував діялекти гірських районах середньої та західної частин Норвеґії, на відміну від діялектів низовини на сході Норвеґії, які Ганаас називає «flatnorsk» («нижня норвезька»), подібно до «Plattdeutsch» («нижньонімецької»). Сьогодні поняття «висока» розуміють ширше, вважаючи, що гоґношк стоїть вище за норвезькі діялекти, і як спільний мовний знаменник і як національне культурне самовираження. Гоґношк-рух виріс з опозиції до офіційної самношк-політики, спрямованої на згладження розходжень між нюношком та іншим основним різновидом норвезької мови, букмолом. Реформи в цьому напрямку були проведені в 1938 і 1959 році. Гоґношк тепер підтримує Товариство Івара Aасена та активісти згуртовані журналом «Malmannen», але має порівняно невелику кількість активних користувачів.

Після 1960 року політика спрямована на розвиток самношку мала незначний вплив, з 1966 року практично припинена, офіційно відмовилися від неї в 2002 році.

Отже, історично склалося так, що букмол є норвеґізованим різновидом данської (і за походженням, так би мовити, міською мовою), тоді як нюношк заснований на норвезьких діялектах і пуристичній опозиції данській мові (і за походженням, так би мовити, сільською мовою). Данці жартують, що букмол - це данська з помилками.

Норвеґія має офіційну «консультативну раду» - «Sprakradet»

[Мовна рада (Sprakradet) - урядовий консультативний орган з питань, пов'язаних з двома формами норвезької мови: букмолом і нюношком. Рада стала в 2005 році наступницею Норвезької мовної ради (Norsk sprakrad), створеної 1972 року і яка, своєю чергою, стала наступницею створеного 1952 року Норвезького мовного комітету (Norsk spraknemnd). Серед найважливіших завдань Норвезької мовної ради - нормування букмолу і нюношку, контроль якості мови підручників. 2003 року Стортинґ схвалив пропозицію про перетворення Норвезької мовної ради на національний центр з норвезької мови, який займатиметься багатьма попередніми справами і особливу увагу приділятиме зміцненню і захисту норвезької мови і мовної рівноправності. Новий орган створено 01.01.2005, у травні 2005 визначено його назву - Мовна рада (Sprakradet)] - яка встановлює, після схвалення Міністерства культури, офіційну ортографію, граматику й лексику норвезької мови.

І нюношк і букмол мають велике розмаїття необов'язкових форм. Букмол, який використовує форми, близькі до ріксмолу називають, залежно від оцінювача, поміркованим або консервативним, тоді як букмол, який використовує форми, близькі до нюношку називають радикальним. Нюношк має форми, близькі до початкового ляндсмолу і форми, які близькі до букмолу.

Ріксмол і консервативна версія букмолу були де-факто стандартом писемної мови Норвеґії протягом більшої частини 20-го століття, яку використовували великі газети, енциклопедії, а також значна частина населення столиці Осло, прилеглих районів і інших міст, є також багата літературна традиція. Після реформ 1981 року та 2003 (чинна з 2005 року), офіційний букмол дуже близький до сучасного ріксмолу.

Близько 86% від загального числа учнів початкової і неповної середньої школи в Норвеґії отримують освіту на букмолі, тоді як близько 14% отримують освіту на нюношку (така пропорція практично не змінюється впродовж десятків років). З восьмого класу року учні повинні вивчати обидві. З 431 муніципалітетів Норвеґії, 161 заявили, що вони хочуть спілкуватися з центральними органами влади на букмолі, 116 (12% від загальної чисельності населення) на нюношку, а 156 - нейтральні. Великі національні газети («Aftenposten», «Dagbladet» і «VG») публікують на букмолі або ріксмолі. Деякі великі регіональні газети (зокрема «Bergens Tidende» і «Stavanger Aftenblad»), багато політичних журналів, і багато місцевих газет використовують і букмол і нюношк.

На відміну від більшості стандартних мов, нема офіційно узаконеного стандарту усної норвезької (букмолу і нюношку), і більшість норвежців говорять на своєму власному діялекті за будь-яких обставин. Існують, однак, усні різновиди норвезької, близькі або значною мірою ідентичні писемному букмолу. Букмол відповідає приблизно найпоширенішому різновиду, на якому говорить міський вищий і середній клас, особливо в східній частині південної Норвеґії, де столиця Осло. «Можна тому сказати, що букмол має усну реалізацію, яку можна назвати неофіційним розмовним стандартом норвезької. Його фактично часто називають стандартним східнонорвезьким (Ostnorsk)» (Ґ.Крістоферсен), на ньому переважно навчають іноземних студентів.

Опитування 2005 року показало, що 86,3% використовують передусім букмол як повсякденну письмову мову, 5,5% використовують обидві букмол і нюношк, і 7,5% використовують насамперед нюшошк. Таким чином, лише 13% часто використовують письмовий нюношк, хоча більшість розмовних діялектів схожіші більше на нюношк, ніж на букмол. Взагалі кажучи, букмол і ріксмол частіше вживають у міських і приміських районах; нюношк - в сільських районах, особливо в Західній Норвеґії. Норвезька телерадіокорпорація мовить і на букмолі, і на нюношку, і всі урядові установи повинні підтримувати обидві писемні мови. Букмол використовується в 92% від усіх письмових публікацій, нюношк у 8% (2000 р.). За обома багата літературна традиція, наприклад, сьогодні на нюшошку пише видатний письменник і один з найвідоміших драмататургів сучасності Йон Фосе (Jon Fosse, н. 1959). Ріксмол розвивала Сіґрід Унсет (Sigrid Undset, 1882 - 1949), нобелівський лавреат 1928 року. Останнім часом нюношк використовується як аргумент боротьби з напливом емігрантів, котрі не бажають вчити обидві норми літературної мови.

Діалекти мають значну підтримку на місцях, в народу, і держави. Як заявив представник Норвезької мовної ради Ґейр Віґен (Geir Viggen) позиція ради така: «Будь-яка жінка і чоловік можуть бути цілком впевнені, що мова, на якій говорять у них вдома, і є добра норвезька мова» (інтерв'ю газеті «Афтенпостен» 21.01.1996 р.).

У норвезькому дискурсі, термін «дано-норвезька» рідко використовують з посиланням на сучасний букмол і розмовні різновиди. Належність мови була гаряче обговорюваною темою. Історично склалося так, що багато хто прихильників нюношку вважали, що нюношк, це єдина справді норвезька мова, оскільки букмол є реліктом подвійної монархії, тому термін «дано-норвезька» застосовний до букмолу може бути використаний для зневаження або делегітимації мови, тому її користувачі і прихильники, як правило, не люблять підкреслювати зв'язок з данською (звідси й нейтральні назви ріксмол і букмол, відповідно, національна і книжна мови).

Попри все, букмол і нюношк - лише варіанти однієї норвезької мови.

3.6 Фінляндія

Протягом багатьох століть фіни перебували під владою Швеції і Росії. Шведська мова й нині переважає на західних і південних околицях Фінляндії та на Аландських островах. Нею розмовляє 6% населення Фінляндії. Частина носіїв шведської мови - нащадки шведських поселенців, що прибули сюди в ІХ - ХІІІ ст.ст., але є серед них і етнічні фіни, що зазнали асиміляції в той час, коли шведська мова була ознакою належності до панівної, освіченої верстви.

У середні віки, в період унії королівств Данії, Норвегії та Швеції (кінець XIV - початок XVI ст.ст.), фіни мали внутрішню автономію. Однак, із середини XVII ст. шведизація посилилася і країну було перетворено в сукупність звичайних губерній шведського королівства. До 1863 р. шведська мова неподільно панувала в офіційно-діловій сфері, освіті, культурі тощо. У 1742 р. під час російсько-шведської війни (1741-1743 pp.) було оприлюднено маніфест російської імператриці Єлизавети Петрівни із закликом до утворення за допомогою Росії незалежної Фінляндії. У дворянсько-офіцерських колах зростали анти шведські настрої. Після війни 1808-1809 pp. Фінляндія ввійшла до складу Росії як Велике князівство Фінляндське, головою якого вважався російський імператор, а керівництво на місцях здійснював призначений ним генерал-губернатор.