Мовна політика деяких зарубiжних держав

Таким чином, прийшовши в 1968 р. до влади в Канаді ліберальна адміністрація Е. _араб отримала базу для проведення нової політики в національному питанні -- обіцянка, яка багато в чому допомогла лібералам отримати перемогу на виборах.

З моменту винесення на обговорення після доповіді Королівської комісії з двомовності та двокультурності (1968 рік) політика _арабіна_ий_их_ості зустріла жорсткий опір прихильників ідеї “плавильного казана”, які були впевнені, що національні громади можуть досягти справедливості та рівних можливостей лише шляхом асиміляції.

Чому ж ця ідея отримала жорсткий опір значної частини суспільства?

У 60-70-ті роки минулого століття суспільні цінності й політична культура мали чітко виражену британську орієнтацію. Більшість населення Канади від покоління до покоління сприймала це як щось цілком природне. Тому можна зробити висновок, що політика двомовності й _арабіна_ий_их_ості загрожувала в першу чергу суспільно-політичній еліті та канадцям британського походження. Офіційна Оттава висловлювала серйозне занепокоєння тим, що в системі державного управління країни буде дві офіційні мови. Сама думка про те, що англомовні урядовці повинні будуть вивчати французьку мову, викликала незадоволення, бо вони не бачили в цьому жодного сенсу. Бюрократи розуміли, що реалізація цієї політики призведе до перерозподілу влади, і як тільки французькі канадці почали вимагати рівних мовних прав, правляча еліта повинна була б поступитися своєю владою. Багато дослідників сходяться у думці, що саме питання влади відіграє центральну роль в опорі цій політиці.

Закон про офіційні мови (Official Languages Act) все-таки було прийнято в 1969 році. Цей закон юридично закріплював рівність англійської та французької мов у федеральних закладах, тим самим забезпечивши повагу до мовних прав найбільших національних меншин. Вперше за всю історію країни встановлювалася рівноправність цих мов у всіх сферах, що підпадають під федеральну юрисдикцію. Згідно з цим законом усі федеральні міністерства, відомства та служби переводились на двомовну основу. Для тих державних службовців, які не знали французької мови, було встановлено термін для її вивчення.

Закон свідчить, що «англійська і французька мови є офіційними мовами Канади й у плані користування ними володіють рівними статусами і правами». Проте уряд пояснив, що встановлення в країні двох офіційних мов є лише визнання того факту, що переважна більшість канадців говорить саме на цих двох мовах і термін «офіційна» має значення тільки в плані визнання цієї мови як засобу комунікації, а не як вираз якого-небудь національного або культурного початку.

Закон передбачає видання всіх документів на двох мовах і відправлення державної служби на мові, яку вважають за краще громадяни, що користуються цією службою.

Закон визначив основні райони, де перш за все повинна забезпечуватися двомовна служба -- це так звані «двомовні райони», де меншість, яка говорить на одній з офіційних мов, складає не менше 10 %. Таким двомовним районом оголошена й федеральна столиця м. Оттава -- осереддя урядових установ. Як контрольно-наглядову службу закон встановив посаду комісара або спеціального вповноваженого з офіційних мов, у завдання якого входило стежити за здійсненням закону на практиці.

Для втілення закону в життя були потрібним серйозні й цілеспрямовані заходи із забезпечення двомовності. З цією метою була ухвалена «програма з розвитку двомовності», а при відомстві державного секретаря створений спеціальний відділ з її здійснення. Відділ розробив ряд заходів, що стосуються сфери освіти, державної служби, приватного сектора, мовної педагогіки і міжнародної співпраці. Важливою формою здійснення програми стала підтримка постановки навчання другій мові: французькій -- в англійській частині країни, англійській мові -- у французькій.

У 1971 році у своєму повідомленні в Палаті громад П'єр _араб висловив думку Комісії з двомовності та двокультурності, спеціально створеної урядом: „Не може бути однієї культурної політики для канадців британського і французького походження, а іншої - для аборигенів та осіб, що складають третину населення країни, тобто алофонів. Хоча існують дві офіційні мови, але немає офіційної культури, і ніяка етнічна група не має переваг пе_ара іншою». [1: 111-120]

Політика уряду П'єра _араб кінця 60-х - початку 70-х років кардинально змінила природу владних відносин у країні. _араб трактував вислів «справедливе суспільство» зовсім не як пустопорожнє гасло. Він вважав соціальний устрій Канади несправедливим. На власному досвіді він переконався в тому, що до франкомовних громадян ставляться як до нижчого класу. Їх терпіли через їхню чисельність, але не приймали. Для _араб такий стан справ був неприйнятний. Він не міг дозволити, щоб французькі канадці або інші національні спільноти залишались осторонь від політичного та суспільного життя держави. Ще до легалізації Акту про офіційні мови в 1971 році _араб неодноразово заявляв про свої наміри не відступатися від цієї ініціативи.

Якщо колись і була політика, якій вищі посадові особи Канади чинили опір, то це була політика _арабіна_ий_их_ості. Вони не вірили в поліетнічність Канади, вважаючи етнічне розмаїття тимчасовим явищем, й ототожнювали країну зі Сполученими Штатами, з “плавильним казаном”. Як не прикро це було для них, та все ж посадовці були змушені визнати, що франкомовні канадці не зникнуть, не асимілюються.

Концепція _арабіна_ий_их_ості суперечила уявленням правлячої еліти та посадовців про роль і сутність Канади, і вони розглядали ідеї _араб як додаткове ускладнення у своєму житті. Адже вони не тільки повинні були прийняти політику двомовності, а й включити національні меншини до політичного та економічного життя.

Але трапилося так, що політика П'єра _араб спричинила опір не лише серед канадців британського походження, а й серед франко-канадців, на підтримку яких вона, здавалося б, і була спрямована. Що ж не влаштовувало цю групу жителів Канади?

Квебецький рух проти закону від 1971 року очолював Роберт Бурасса, який усвідомлював, що ідея багатокультурної Канади створює сприятливі умови для реалізації концепції двох націй. Для Бурасса та інших націоналістів відмова від радикального націоналізму була неприйнятною. Вони розглядали себе, франко-канадців, як єдиний народ, як єдину націю, тому ставлення до етнічних меншин як до рівних виглядало в їхніх очах щонайменше зрадою канадської історії. А вислів _араб, що в тому разі, якщо чисельність італійців у Канаді буде дорівнювати чисельності французьких канадців, італійській мові буде надано статус офіційної, лише посилив націоналістичні настрої в країні. І хоча прем'єр-міністр насправді вірив у свої слова, вони лише загострили націоналістичні почуття та розпалили міжетнічну ворожнечу.

Для націоналістичних сил Квебеку політика _арабіна_ий_их_ості _араб по суті означала відмову від Квебека як від окремого суспільства. Відмову, котра була і є неприйнятною. Політика _арабіна_ий_их_ості, яка проголошувала, що в Канаді не існує офіційної культури, була неприйнятною. На їхній погляд, повинна існувати офіційна культура, зокрема культура народу Квебека.

В червні 1973 р. парламент Канади прийняв спеціальну резолюцію «Офіційні мови на державній службі», яка була покликана не тільки закріпити проведення цієї політики, але й заспокоїти англомовну частину державного апарату. Зрештою, посади вищої ланки державного апарату будуть займатися тільки двомовними особами. На всі двомовні пости можуть бути найняті як і ті, хто знають обидві мови, так і ті, хто висловить бажання вивчати другу мову і протягом року пройде відповідне навчання.

По закінченні 7 років з моменту вступу в дію закону про офіційні мови, політика двомовності не досягла помітних результатів, рівний статус двох мов не досягнутий.

Незадовільний хід мовної реформи викликає цілком зрозумілу незадоволеність багатьох канадців і, перш за все, представників франко-канадської нації. На адресу служби з контролю за двомовністю збільшується потік скарг. Більш за все нарікань з боку населення з приводу відсутності або поганої постановки двомовної служби лунають на адресу таких служб, як пошта, авіація, служби найму й імміграції, залізничного транспорту, радіомовлення й телебачення, збройні сили, міський транспорт, податкова служба. Закон про офіційні мови й політика двомовності не принесли бажаних змін у становищі Квебека і франко-канадців, у тому числі й у сфери мови й культури. Ясно, що оплотом французької мови і _арабіна_ий_их_ос культури й у майбутньому залишається тільки Квебек.

Ця незадоволеність франко-канадців заходами федерального уряду в мовній політиці примусила 30 липня 1974 р. парламент Квебека прийняти закон про французьку мову. Прем'єр-міністр Квебека Бурасса, прихильник культурної автономії Квебека, оголосив, що закон має за мету забезпечення «культурного суверенітету» і являє собою перший важливий крок на шляху його досягнення.

Новий закон оголошує французьку мову офіційною мовою провінції Квебек разом з тим, що англійська і французька мови оголошені офіційними мовами Канади. Проте це не означає, що в провінції повинне бути введене одномов'я. Швидше за все, закон ставить за мету перетворити Квебек на двомовну провінцію з пануючим положенням французької мови. Закон визначає умови використання французької мови в основних сферах квебекського суспільства. Він наказує ведення діловодства в адміністративних установах на французькій мові, при публікації всіх офіційних документів саме французький текст має основну силу. За рідкісним виключенням, ніхто не буде призначатися на державну службу без належного знання французької мови. Всі організації і представники професій, пов'язані з обслуговуванням населення, зобов'язані надавати свої послуги і здійснювати контакти на французькій мові.

У сфері освіти встановлюється, що мовою навчання у Квебеці є французька мова, але школи, які ведуть викладання англійською мовою, можуть продовжувати це навчання. Хоча закон не зобов'язує дітей неангломовних іммігрантів відвідувати тільки французькі школи, він вимагає від вступаючих до школи учнів достатнього попереднього знання англійської мови, щоб діставати на ній освіту. Закон у сфері освіти вступив в дію з 1975/76 навчального року.

Федеральна влада негативно сприйняла законодавчий захід уряду _арабіна як своєрідний виклик і негативну відповідь на закон про офіційні мови й політику двомовності. Закон був вороже сприйнятий в англійській частині країни й перш за все «верхніми» верствами населення.

Оцінка багато в чому суперечливого закону про французьку мову є непростою справою. З одного боку, закон є необхідним і назрілим заходом, що відповідає інтересам збереження франко-канадської культури. Він відображає зростання франко-канадської національної самосвідомості, але водночас невирішеність франко-канадського питання. З іншого боку, закон не позбавлений націоналістичних рис.

Позиція Квебека стосовно найважливіших заходів федерального уряду в області мовної політики, а також перші підсумки цієї політики з повною визначеністю свідчать про те, наскільки гострими залишаються національні суперечності в Канаді в 70-ті роки XX _ар.

У той же час деяких результатів ця політика досягла. Поза сумнівом, що останніми роками лінгвістичне середовище стало в країні менш «зараженим»: все більша кількість канадців, а також і правлячі круги визнають право на рівне існування французької мови і франко-канадської культури й навіть схильні вважати їх однією зі специфічних _арабіна_ий_их_ості характеристик, що відрізняють країну від її могутнього сусіда -- Сполучених Штатів Америки.

Критики політики прем'єр-міністра П'єра _араб виділяли кілька основних моментів, у яких ця політика могла виявити свою неспроможність, але з часом усі ці побоювання не виправдались:

(2) процес набуття громадянства. Можна було б очікувати, що після 1971 року його темпи уповільняться, адже якщо _арабіна_ий_их_ості ототожнюється з відокремленістю, то навіщо ж людям канадське громадянство? Але фактично темпи набуття громадянства після 1971 року зросли, не зважаючи на усунення економічних стимулів (до 1971 року отримати посаду в органах федеральної державної служби могли лише громадяни Канади). Серед усіх національних груп, за винятком вихідців зі Сполученого Королівства та США, величезна кількість іммігрантів з різних країн подавала заяви на отримання громадянства. Якби ставлення уряду до національної відокремленості було позитивним, хіба б скоротив він у 1977 році строк отримання громадянства з п'яти до трьох років?

участь у політичному житті. На думку критиків, після 1971 року рівень участі також мав би знизитися, адже якщо _арабіна_ий_их_ості ототожнюється з відокремленістю, то навіщо людям брати участь у політичному процесі? Але якщо ми подивимось на сьогоднішній парламент Канади, то побачимо, що до його складу входить набагато більше представників канадського суспільства, ніж будь-коли. У Кабінеті міністрів є й негри, й сикхи, й аборигени, й італійські канадці. А в Палаті громад представників різних етнічних груп навіть більше.

темпи оволодіння офіційними мовами - ключова мета політики _арабіна_ий_их_ості. Після 1971 року 98,6% канадців розмовляли однією з двох офіційних мов або ж розуміли одну з них. Рівень відвідування англійських і французьких мовних курсів ніколи не був таким високим: попит значно перевищував пропозицію в багатьох регіонах Канади. І якщо політика _арабіна_ий_их_ості _арабіна_ий_их_ мовний апартеїд, як це стверджують критики політики уряду, то чому темпи опанування офіційними мовами не знизилися після 1971 року? Критики не можуть навести жодного протилежного прикладу, бо це неправда.

кількість мішаних шлюбів. Після 1971 року цей показник зріс. Якщо в 1968 році лише 52% канадців позитивно ставилися до мішаних шлюбів, то в 1995 році їх кількість становила 81%). Чи свідчить це про національну відокремленість? Навпаки, деякі національні спільноти скаржаться, що вони втрачають свою самобутність саме через велику кількість мішаних шлюбів. Але з цим нічого не можна вдіяти. Громадяни Канади мають право одружуватися з ким завгодно, й уряд ніколи не втручався в цю сферу. Однак критики однаково продовжують наполягати на тому, нібито _арабіна_ий_их_ості породжує етнічну відокремленість.

(2) активність представників етнічних спільнот. Учені та політичні діячі підтверджують, що вона дедалі знижується. Але це й на краще - організації не повинні бути занадто чисельними й зовсім не обов'язково, щоб усі представники етнічних громад мали в них членство. Скорочення кількості членів спеціальних організацій національних меншин можна частково пояснити ак_арабіна_и участі представників етнічних спільнот у політичних, економічних, суспільних та інших асоціаціях основного суспільства після 1971 року. Коли в людей є можливість, вони прагнуть до інтеграції, а не до відокремлення.

Час показав, що політика двомовності та _арабіна_ий_их_ості не сприяла й не сприяє етнічному сепаратизму. Канада досягла набагато більших успіхів у справі інтеграції нацменшин у єдине ціле в порівнянні з іншими країнами, які відмовилися від політики двомовності та _арабіна_ий_их_ості. Уряд ніколи не намагався створювати національні гетто, ніколи не проводив політики мовного чи культурного апартеїду.

„Для _араб, основною метою _арабіна_ий_их_ості було створення символічної національності, зберігаючи при цьому національні, культурні та релігійні особливості. Коли він говорив, що в Канаді не існує офіційної культури, він хотів підкреслити, що жодна національна меншина не має переваги над іншою» - вважає дослідник цього питання Орест Кругляк [19].

Мовна політика урядів Канади 1982 - 2007. Офіційно двомовність отримала конституційне закріплення в 1982 році Канадською Хартією прав та свобод, що є частиною головного закону країни. В Конституції зафіксовано, що англійська та французька мови мають рівні права як офіційні мови; парламентські дебати можна проводити будь-якою з них; закони друкуються обома мовами; кожен громадянин країни має право на розгляд його справи в суді однією з двох мов (за його вибором), мовні меншини (наприклад, _арабіна_ий в англомовних провінціях та навпаки) мають повне право на освіту дітей у державних середніх закладах рідною мовою, якщо чисельність цієї групи населення це дозволяє.

Контроль над забезпеченням мовної рівноправності здійснює Комісар з питань офіційних мов, підзвітний Парламенту. Його головний обов'язок - стежити за виконанням Закону про офіційні мови (від 1969 року), розслідуючи відповідні скарги громадян країни та здійснюючи нагляд за роботою державних органів.

Переписи 1991 і 2001 років показали, що процентне співвідношення _арабіна_и і _арабіна_ий_ у останні роки залишається відносно стабільним. Хоча за останні 50 років чисельність _арабіна_ий_ у країні в цілому збільшилася, їхня частка в населенні зменшилася з 29% (1951 рік) до майже 24% (1991 рік) і залишалася на цьому рівні в 2001 році. Частково це пояснюється великим притоком іммігрантів, рідною мовою яких не є французька. Інша причина - пониження рівня народжуваності у квебекських жінок з початку 1960-х років. До 1951 року _арабіна_ий складали приблизно 30% загального населення Канади. Чисельність _арабіна_и в країні за ці роки також збільшилася, хоча їхня частка в населенні Канади залишається стабільною - 59-60%.

У 1996 році 17% населення, або 4,8 мільйона чоловік, могли говорити обома офіційними мовами, у порівнянні з 16% (4,4 мільйона) у 1991 році, або з 13% (2,9 мільйона) в 1971 році. 45 років назад, у 1956 році, двомовними були тільки 1,7 мільйона чоловік [8; 207 - 224].

Згідно з прийнятим у Канаді в 2003 році 5-річним планом дій з розвитку офіційних мов, на виконання якого було виділено більше 650 млн. доларів США, уряд збирається прискорити процес розповсюдження двомовності. У галузі освіти цей план за 10 років передбачає збільшення франкомовних дітей, що навчаються у французьких школах поза межами провінції Квебек, з 68% до 80%, та подвоєння кількості канадців, що вільно володіють другою мовою. У соціальній сфері планується розширення практики двомовності в системах дошкільної освіти, а також асиміляції іммігрантів; у сфері державного управління - при прийомі на роботу перевага буде надаватися особам, що вільно володіють обома офіційними мовами, а молодих співробітників будуть стимулювати до вивчення другої мови.

Сучасна ситуація щодо політики _арабіна_ий_их_ості. Чи залишилася _арабіна_ий_их_ості -- політикою рівних прав?

В рамках програми _арабіна_ий_их_ості кінця 80-х років минулого століття було зроблено ряд помилок через надмірний наголос на расових відносинах. У 1981 році було запроваджено програму, в якій уперше була підкреслена важливість урегулювання расових відносин. У той час це було надзвичайно важливим досягненням, яке розширювало політичний вимір соціальної справедливості. Але не планувалося, що расові питання переважатимуть над усіма іншими складовими програмами, що й сталося. Експерти дійшли висновку, що це трапилося через те, що політикам і урядовцям було значно легше мати справу саме з расовими відносинами, а не з більш суперечливими питаннями мов та культур національних меншин: врешті-решт хто і в якій державі буде чинити спротив розвитку позитивних расових відносин?

Але надмірний наголос на цьому питанні відвернув увагу від інших важливих проблем:

зникнення мов деяких національних меншин та етнічних груп. У Канаді сприяння збереженню мов національних меншин та етнічних спільнот було дійсно величезною проблемою. В той час, як офіційна мовна політика домінувала, мови національних меншин поступово припиняли своє існування, а програми з їх збереження не розроблялися;

недостатній доступ національних меншин до державних програм. Ор_ара влади різного рівня ігнорували вимоги представників етнічних спільнот;

однобічність політики двомовності: значна кількість канадців знає англійську мову (для одних вона є рідною, для інших -- вивченою). А французьку мову знають лише ті канадці, для яких вона рідна.

Офіційна Оттава не мала ніякого бажання вирішувати ці проблеми і з радістю маскувалася програмою _арабіна_ий_их_ості. Урядовці часто послуговувалися зручним для них визначенням інших складових цієї програми, що дозволяло їм залишати поза увагою деякі національні спільноти. Тож, наприклад, коли мова йшла про віддання переваги новим етнічним групам, влада повідомляла: “Традиційні групи мають справедливу частку ресурсів”, маючи на увазі, що “їх можна ігнорувати”, не звертаючи уваги на те, що насправді ситуація виглядала зовсім інакше [19]. Відтак спільноти та організації національних меншин, котрі не мали расових проблем, злочинності або не були “новими”, просто виключалися з програми. Це, на думку багатьох авторів, була найбільша помилка, яка призвела до скорочення кількості прихильників політики _арабіна_ий_их_ості. Етнічні українці, німці, італійці та скандинави цілком справедливо не вірили, що програма розповсюджується й на них. Вони почали відмовчуватися, не висували вимог - і уряд почав їх ігнорувати. Це дійсно була трагедія, адже ці групи належали до найпалкіших прихильників політики _арабіна_ий_их_ості й часто давали міністрам цінні рекомендації щодо програм. Їхні голоси були втрачені. Можна сказати, що ніхто не виграв від скорочення пріоритетів програми, але ресурси та бю_арабі кошти були марно витраченими.

Така точка зору ні в якому разі не применшує значення проблем расових відносин, а звертає увагу на те, що для їх вирішення мають докладатися всі можливі зусилля, але не ціною ігнорування інших не менш важливих проблем.

Політика _арабіна_ий_их_ості планувалася як політика рівної участі, націлена на створення відповідальних інститутів громадянського суспільства. Тому необхідно зазначити, що відповідальність за ситуацію, яка склалася, несуть не тільки політики, а й національно-культурні спільноти, адже вони погоджувалися з тим напрямком, у якому реалізувалася програма, і нічого не робили для того, щоб змінити це становище.

Розвиток політики двомовності та _арабіна_ий_их_ості пройшов довгий і складний шлях. Це була подорож, яка принесла значний успіх, хоч багато недоліків і досі не виправлено. Восени 2002 року в Едмонтоні відбулася міжнародна конференція на тему “Канада: глобальна модель багатокультурної держави” (“Canada: A Global Model for a Multicultural State”), учасники якої дійшли спільної думки, що Канада дійсно стала такою державою. В усьому світі канадське суспільство вважається надзвичайно успішним, країна виступає основним ініціатором прийняття міжнародного механізму культурної розмаїтості -- механізму, який у разі ухвалення дозволить країнам захищати та розвивати багатогранність етнічних меншин. З різних країн світу до Канади приїжджають делегації, щоб ознайомитися з її політикою багатокультурності та навчитися вирішенню проблем, спричинених етнічною розмаїтістю.

Канади не є досконалою, але все ж таки вона відіграла важливу роль у формуванні сучасного мирного суспільства: було створено не суспільство національних гетто, а суспільство рівної участі [19].

Мовна політика Квебеку. Мовні вимоги -- надання рівного з іншими мовами статусу, розширення сфери використання -- входять у мовну політику Квебеку і відносяться до нових соціоекономічних цілей глобалізації.

Основоположні принципи мовної політики в Квебеці записані в канадській конституції, в якій визначено статус французької мови на території Квебеку, її взаємовідношення з англійською мовою, автохтонними й іммігрантськими мовами.

Згідно з проголошеною політикою, французька є офіційною мовою Квебеку і спільною мовою публічного життя. Основним постулатом мовної політики Квебеку є положення про те, що французька мова повинна функціонувати на північноамериканському континенті. Цієї мети можна досягти, надаючи їй захист і максимум шансів на збереження у Квебеці -- єдиній території, де французька є мовою більшості населення.

Отже, французька мова -- це інструмент публічної комунікації, необхідний усім, а також засіб спілкування всіх квебекців незалежно від національної приналежності.

Вказана мета є об'єктом широкого політичного і соціального консенсусу. Основним законом виступає Хартія французької мови, положення якої складають суть мовної політики у Квебеці. Документ упроваджує в мовне облаштування соціальні аспекти й відносини та зачіпає такі сфери, які можуть вплинути на соціоекономічний статус французької мови, а саме: законодавча сфера, публічне адміністрування, _арабіна_ий_и діяльність, сфера юстиції, трудові відносини, сфера товарообміну й освіта.

Квебекська мовна політика направлена на просування французької мови, однак, слід зауважити, що вона не носить суто монополістичного одномовного характеру. Існує довгий перелік помилок відносно квебекськой мовної політики:

у Квебеку _арабіна_и заборонено використовувати англійську мову;

у шкільній освіті використовується виключно французька мова, _арабіна_и не допускають у приватні та двомовні школи;

в судовій системі осуджений має право на адвоката, який говорить англійською;

англійська мова заборонена у вуличних текстах.

Мовна політика у Квебеці прагне зберігати баланс між затвердженням французького характеру квебекського суспільства, мажоритарне населення якого представлене _арабіна_ий_и (81,4 % від загального складу населення), співтовариствами _арабіна_и (8,3 % населення), аллофонів (10,3 %) і автохтонів (1,1 %), які проживають на спільній території.

Іншими словами, подібні установки «переводяться» в поле мовної політики за допомогою ухвалення ряду заходів, що сприяють уживанню французької мови, але, в той же час, дозволяють використовувати й інші мови:

дозволяється використання французької або англійської мов в судових інстанціях;

білінгвізм закріплений законом;

_арабіна_ий_их населенню _арабіна_и гарантовано право отримувати освіту англійською мовою;

за _арабіна_ий визнається право отримувати послуги в системах соціального страхування й охорони здоров'я;

поважається право інституційних структур використовувати англійську мову;

визнаються права корінних народів підтримувати і розвивати свої культури та мови;

у публічному адмініструванні допускаються й інші мови, а не лише французька;

дозволено використовувати мови, відмінні від французької, на етикетках товарів споживання. Французька мова зберігає при цьому рівне положення;

разом із французькою дозволяється використовувати й інші мови в надписах на афішах та в комерційних публікаціях. Проте французька мова посідає домінуюче місце [3; 184].

Незважаючи на це, досягнутий мовний баланс у Квебеці залишається дуже крихким.

Через геополітичну ситуацію, що склалася, Квебек виражає заклопотаність тим, яку роль відіграє французька мова в контексті економічної інтеграції на американському континенті. Нові вимоги до мовного облаштування можуть порушити існуючий баланс мов між чотирма мовними групами. Статистика свідчить, що 40 % здійснюють комунікацію іспанською мовою, 38 % -- англійською, 20 % населення говорить португальською і менше 2 % --французькою мовою.

Можна передбачити, чому Квебек прагне надавати всесторонню підтримку подальшому закріпленню офіційного статусу французької мови. У разі позитивного результату французька мова змогла б зайняти разом з іспанською і португальською рівноправне положення і бути засобом комунікації між панамериканськими організаціями.

Квебек прагне також закріпити принцип мультилінгвізму у сфері торгових відносин і виражає готовність поважати й захищати споживачів, що імпортують продукцію з різних країн, а також виробників, з якими ведеться торгівля. У зв'язку з цим доцільно торкнутися питання про технічні норми і стандарти, яке теж знаходиться в полі зору різних мов і культур.

Принцип мультилінгвізму підтримується Квебеком і за допомогою розширення освітніх програм на американському континенті, які дають можливість зміцнити зв'язки між народами. Особливий наголос робиться на підтримці індивідуального мультилінгвізму. Відомо, що міністр освіти Квебеку виступив з ініціативою ввести в середній школі обов'язкове вивчення двох іноземних мов (іспанської і португальської), поширених як засоби комунікації в Північній та Південній Америці.

Крім того, Інституту французької мови Квебеку надали право стратегічного розвитку терміносистем французької та інших романських мов, пріоритетних для процесу _арабіна_ий_их_о інтеграції. Проект носить назву «Великий термінологічний словник». Банк словника вже налічує понад 3 мільйони французьких і англійських термінів.

Поняття Франкофонії

Слово «франкофонія» вперше було використане близько ста років тому французьким географом Онезімом Реклю (Onesime Reclus), щоб об'єднати населення і території, де говорять французькою мовою.

У сучасних наукових і університетських центрах Квебеку ведеться робота із закріплення сучасних територіальних особливостей квебекського варіанту французької мови.

Генеральний секретар міжнародної організації Франкофонії пан Абду Діуф так охарактеризував рух франкофонії у своєму виступі з нагоди відкриття конференції в Паризькому інституті політичних наук: «В цей період часу не існує єдиної французької мови, норми якої закріплені в якомусь словнику. Всі наші варіанти є, по суті, варіантами франкофонії, які збагатили французьку мову в його глобальності. Що може бути кращим, ніж прагнення відкрити оригінальність і особливості територіальних варіантів з метою подальшого навчання?»

Курс на забезпечення культурної різноманітності, просування мовної варіативності повинен становити область пріоритетного втручання держави в процес формулювання мовної політики стосовно приватної соціополітичної ситуації.

У ході здійснення наміченої програми дій потрібно спиратися на такі багатоканальні організації, як Франкофонія.

На наднаціональному рівні організація Франкофонії повинна йти на розширення співпраці з організаціями з підтримки життєздатності іспанської та _арабіна_ий_их мов, які у кінцевому результаті прагнуть досягнути лінгвістичного плюралізму. Ці рухи об'єднують 79 держав і урядів та представляють 1,263 мільярда людей на 5 континентах. Франкомовні проживають в Африці, Америці, Азії, Європі й Океанії.

Мови корінних народів Канади

Статус корінних народів у Канаді мають індіанці, інуїти та метиси (згідно з Конституційним Актом 1982 p.).

Тенденції розвитку мов Канади призводять до вимирання мов канадських аборигенів - індіанців та ескімосів. За останні 100 років зникли вже 10 мов, на межі зникнення знаходяться ще стільки ж. Близько 800 тис. канадців вважають себе аборигенами, але лише 208 тис. з них назвали рідною свою корінну мову. Тих же, хто розмовляє на одній з аборигенних мов удома, у сім'ї, ще менше - всього 16 тис. Зараз в Канаді існують 50 аборигенних мов, які належать до 11 мовних сімей. Демографи стверджують, що лише кілька з них достатньо розповсюджені, щоб вважати їх життєздатними. Найбільш розпо_арабіна -- алгонкін (Algonquain), різними її діалектами користуються індіанці Крі (Сгее), що живуть в Онтаріо та Квебеці, _араб (Huron), що також живуть у Квебеці, блекфут (Blackfoot) з південної Альберти, оджибуей (Ojibway) з _арабіна та Онтаріо, та малісіт (Maliseet) з Нью-Брунзвіка.

Найбільш високий рівень використання рідної мови в інуїтів (75%), серед індіанців та метисів рівень використання рідної мови складає відповідно 35 и 9%. На території Нунавут місцева мова ескімосів інуктікут стала третьою державною офіційною мовою [14].

Яке значення поняття “корінні народи” в міжнародних правових актах?

За останні десятиліття термін “корінні народи”, який раніше доволі рідко використовувався на конституційному рівні, став дуже популярним і з'явився в конституціях багатьох держав. Це зумовлено такими причинами: зростаючою суспільною активністю політичних еліт корінних народів, більшою ознайомленістю цих народів зі становищем аналогічних народів в інших регіонах світу, зміною ставлення до них з боку _арабіна_ий_их_ост спільнот, в рамках яких вони існують, новим підходом органів державної влади до взаємовідносин з корінними народами під впливом норм міжнародного права. Міжнародне ж право вкладає кілька основних аспектів в поняття “корінні народи”:

“Аборигенність”. Аборигенами вважається споконвічне населення певної території, народи, які заселили її раніше за інших та проживають на ній у теперішній час. У Канаді використовується термін, що гарно відображає це поняття: корінні народи називають “першими націями” (First Nations).

Самобутність народів, що найбільше проявляється в мові та культурі. Збереження самобутності потребує збереження традиційного способу життя і господарювання, які суттєво відрізняються від сучасних. Нерідко буває так, що збереження традиційного способу господарювання є умовою збереження етносу.

Спроби правового врегулювання статусу корінних народів Канади проводилися ще з давніх часів:

Королівська прокламація про корінні народи Канади 1763p., що формально визнає права аборигенних народів Канади, визначає території, які за ними закріплюються, та надає їм певні права щодо їхнього використання. Але врегулювання статусу “індіанців та земель, зарезервованих за ними” є виключно правом та повноваженням Парламенту Канади (п.24 ст.91).

Конституційний Акт 1982 р. містить норми, які підтверджують існування споконвічних прав корінних народів, та надає цим правам нового, конституційного рівня, забезпечуючи їм підвищений захист.

Важливим аспектом урегулювання статусу корінних народів є питання освіти, бо збереження етнічної ідентичності можливе лише в умовах ознайомлення дітей з культурою предків та вивчення рідної мови. В Акті про індіанців канадська влада намагається врегулювати це питання. Цей документ передбачає обов'язкову початкову освіту, надає відповідні повноваження Раді Племені та Міністра. Експерти відзначають, що в реалізації цих планів існують об'єктивні труднощі, пов'язані із суттєвою різницею між традиційною культурою корінних народів та сучасними системами освіти. Об'єднати ці дві позиції в освітніх програмах -- складне завдання, над яким працюють спеціальні комітети зі справ корінних народів Канади. Початкова освіта в Канаді ведеться дев'ятьма місцевими мовами.

Політика двомовності в Канаді пройшла довгий і складний шлях. В її рамках було зроблено багато помилок, але ця політика принесла й значний успіх. Із різних країн світу до Канади приїжджають делегації, щоб ознайомитися з її політикою _арабіна_ий_их_ості та навчитися вирішенню проблем, спричинених національною розмаїтістю.

Досягнення політики _арабіна_ий_их_ості - беззаперечні, роль Канади у міжнародному суспільстві - величезна, але не менша й роль національних спільнот у самій країні. Сьогодні їм вже не потрібно відстоювати свої права, бо ніхто їх не пригнічує. Сьогодні французам не потрібно перекладати офіційні заяви на англійську чи навпаки.

Канадське суспільство отримало стабільність, можливо, тимчасову, але це воно зробило саме завдяки політиці, яка мала на меті врегулювати відносини серед національних меншин, - політиці двомовності та _арабіна_ий_их_ості.

Серед головних недоліків цієї політики можна назвати те, що хоча обидві мови (англійська та французька) й отримали формальну рівноправність, все-одно канадська двомовність носить однобічний характер: франкомовне населення знає англійську, а англоканадці не мають ніякої необхідності вчити французьку.

Зараз уряд Канади планує виділити значні ресурси на вирішення цієї проблеми, але це, на жаль, поки що лише плани.

Офіційні мови Канади

Офіційними мовами Канади є англійська та французька, вони користуються однаковим статусом, правами і привілеями щодо вживання в усіх інститутах Парламенту та уряду Канади.

Офіційними мовами Нью-Брунзвіка є англійська та французька, вони користуються однаковим статусом, правами і привілеями щодо вживання в усіх інститутах легіслатури та Нью-Брунзвіка.

Жодне положення цієї Хартії не обмежує повноважень Парламенту чи легіслатури підвищити рівність статусу або вживання англійської і французької мов.

(1) Англомовна громада і франкомовна громада у Нью-Брунзвіці мають однаковий статус і рівні права та привілеї, включно з правом на осібні учбові заклади та такі осібні культурні інститути, в яких існує потреба для збереження і розвитку цих громад.

(2) Затверджується роль легіслатури та уряду Нью-Брунзвіка у збереженні і посиленні статусу, прав і привілеїв, згаданих у Підрозділі (1).(83.1)

Кожен має право вживати англійську або французьку під час дебатів або інших проваджень Парламенту.(84)

(2) Кожен має право вживати англійську або французьку під час дебатів або інших проваджень легіслатури Нью-Брунзвіка.(85)

(1) Закони, документи і хроніка Парламенту друкуються і видаються англійською та французькою мовами, і обидва тексти мають однакову автентичність.(86)

(2) Закони, документи і хроніка легіслатури Нью-Брунзвіка друкуються і видаються англійською та французькою мовами, і обидва тексти мають однакову автентичність.(87)

19. (1) Будь-хто має право користуватися англійською або ж французькою мовою в будь-якому суді, виступах і заявах в будь-якому суд чи судочинстві, впровадженому будь-яким судом, установленим Парламентом.(88)

(2) Будь-хто має право користуватися англійською або ж французькою мовою в будь-якому суд, виступах і заявах в будь-якому суді чи судочинстві, впровадженому будь-яким судом Нью-Брунзвіка.(89)

20. (1) Будь-який представник загалу в Канаді має право спілкуватися і отримувати наявні послуги від голови або головної контори будь-якої інституції Парламенту чи уряду Канади англійською чи французькою мовами, а також має таке ж право щодо будь-якої іншої контори будь-якої подібної інституції, де

(a) існує значна потреба отримувати і видавати повідомлення цієї контори такою мовою;

(b) виходячи з природи такої контори, має рацію, щоб отримання і видача повідомлень цієї контори здійснювалося обома мовами - англійською та французькою.

(2) Будь-який представник загалу в Нью-Брунзвіці має право спілкуватися і отримувати наявні послуги від голови або головної контори будь-якої інституції легіслатури чи уряду Нью-Брунзвіка англійською чи французькою мовами.

Жодне положення Розділів з 16-го по 20-ий не скасовує чи не обмежує будь-якого права, привілею чи обов'язку стосовно англійської та французької мов, або однієї з них, який існує чи зберігається силою будь-якого положення Конституції Канади.(90)

Жодне положення Розділів з 16-го по 20-ий не скасовує чи не обмежує будь-якого заснованого на законі чи звичаї права чи привілею, яке набули чи яким користувалися перед або після набуття чинності даною Хартією стосовно будь-якої мови, відмінної від англійської або французької.

Права на освіту мовою меншин

23. (1) Громадяни Канади,

(а) першою вивченою і досі зрозумілою мовою яких є мова англомовної чи франкомовної меншини населення провінції, де вони мешкають, або (b) які отримали початкову шкільну освіту в Канаді англійською чи французькою мовою і нині мешкають у провінції, де мова, котрою вони отримали цю освіту, є мовою англомовної чи франкомовної меншини населення цієї провінції, мають право на те, щоб їхні дути отримали початкову та середню шкільну освіту такою ж мовою у тій самий провінції.(91)

(2)Громадяни Канади, хоч одна дитина яких отримала чи нині отримує початкову чи середню шкільну освіту в Канаді англійською або французькою мовою, мають право, щоб усі їхні діти отримали початкову і середню шкільну освіту тією ж мовою.

(3)Права громадян Канади за Підрозділами (1) і (2) на отримання їхніми дітьми початкової та середньої шкільної освіти мовою англомовної чи франкомовної меншини населення у провінції

(a) застосовується, хоч коли б у цій провінції чисельність дітей громадян, які мають таке право, достатнє для того, щоб забезпечити надання їм державним коштом освіти мовою такої меншини населення;

(b) включають, у рази, якщо число дітей є достатнім, право на те, щоб таку освіту було ними отримано у шкільних освітніх закладах з викладанням мовою меншини, що існують державним коштом.

Права тубільних народів Канади

35. (1) Цим визнаються і утверджуються існуючі аборигенні договірні права тубільних народів Канади.

(2)У цьому Законі поняття «тубільні народи Канади» включає індіанців, інуїтів і метисів.

(3)Задля більшої ясності, поняття «договірних прав», ужите в підрозділі (1), включає права, що існують нині або можуть набуватися силою угод про використання земель.

(4)Незалежно від будь-яких інших положень цього Закону, аборигенні та договірні права, на які посилається підрозділ (1), гарантуються у рівній мірі особам чоловічої і жіночої статі.(94)

35.1 Уряд Канади і уряди провінцій зобов'язані додержуватися тієї засади, що, перш ніж вносити будь - яку поправку до Класу 24 Розділу 91 Конституційного закону 1867 року, до Розділу 25 цього Закону або до цієї Частини,

(а)Прем'єр-міністром Канади скликаються конституційні перемовини за участю Прем'єр-міністра Канади та перших міністрів провінцій, до порядку денної яких вноситься питання, пов'язане з пропонованою поправкою;

(b)Прем'єр-міністр Канади запрошує представників тубільних народів Канади для участі в обговоренні такого питання.

Право на рівність

15. (1) Рівність перед законом і на підставі закону, рівний захист і заступництво збоку закону. Закон не робить відмінностей для осіб і в рівній мірі застосовується до всіх, і всі мають право на рівний захист і рівне заступництво закону, незалежно від яких-небудь відмінностей, зокрема, заснованих на ознаках раси, національного або етнічного походження, кольору шкіри, релігії, статі, віку або унаслідок психічних або фізичних недоліків.

(2) Програми з соціального захисту. Параграф 1 не перешкоджає ухваленню законів, програм або діяльності, направленої на поліпшення положення окремих осіб і груп населення, що знаходяться в несприятливих умовах зокрема, унаслідок їхньої раси, національного або етнічного походження, кольору шкіри, віросповідання, статі, віку або унаслідок психічних або фізичних недоліків.\

Розділ V. Азія

5.1 Ізраїль

Загальна мовна ситуація в Ізраїлі.

Приблизно сто років тому мовна ситуація в ІзраЇлі

була зовсім іншою: Оттоманська Палестина була населена головним чином арабомовними і мовцями ладино, евреями-сефардами та євреями-ашкеназами, що говорять на ідиш. Турецька мова була мовою офіційних структур. Вивчення будь-яких мовних феноменів в Ізраїлі не може оминути унікальної історії "відродження івриту". Складна мовна реалія, у якій знайшли своє відбиття усі перипетії соціально-політичної історії цієї країни говорить про те, що понад дві тисячі років іврит вважався "мертвою мовою". Однак професор X. Рабін у статті "Безперервність розвитку сучасного літературного івриту" переконливо доводить, що іврит ніколи не був мертвою мовою. "Сучасний іврит не виник у результаті штучного синтезу джерел тисячолітньої давнини. Процес розвитку й відновлення літературного івриту - це безперервний ланцюг, де кожне нове покоління користується "відкриттями" своїх попередників".

Зародження єврейського мультилінгвізму відбулося ще на початку І тисячоліття до н.е. У той час євреї Палестини розмовляли арамейською, грецькою, на івриті, використовували й латинь.

У єврейських громадах століттями складалася традиція диглосії - розподілу функцій між двома мовами або діалектами. Іврит використовувався для духовних й освітніх цілей, а мови країн розповсюдження - у повсякденному спілкуванні. У зв'язку з рядом військово-політичних, демографічних й економічних питань євреї змушені були постійно контактувати з іншими народами, що призвело до того, що іврит зник з повсякденного вжитку на дві тисячі років, фактично застигши у своєму розвитку.

Ця стародавня мова вважалася мертвою приблизно до 1880 року, після чого її знову було повернено до життя. Символом відродження івриту став Елі-езер Бен-Єгуда (1858 - 1922), який зробив перші спроби відновлення і модернізації мови тисячолітньої давнини [6, с.184].

Еліезер Бен-Єгуда (1858-1922) робив перші спроби відродження й модернізації івриту перебуваючи ще в Росії, а після переїзду в Палестину він інтенсифікував свою діяльність і знайшов активних сподвижників.

В 1903 році відбулася важлива подія для розвитку й поширення івриту - створена «Асоціація вчителів в Ерець-Ісраелі».

Відродження розмовного івриту стало, наприклад, однією з головних цілей громадської організації під назвою "Ліга захисту івриту". В 1924 році її лідери звернулися до єврейської громади із закликом "об'єднати свої зусилля для введення івриту в повсякденне життя, збиратися щоб обговорювати й разом вирішувати, які міри необхідно приймати для досягнення наміченої мети".

Відродження івриту було воістину всенародною справою. Наприклад, свідчення з листа з Палестини в 1919 році: "... Населення колоній наполягає на спілкуванні на івриті й заперечує проти вживання будь-якої іншої мови. "Іврит і тільки іврит - їхнє гасло. Можеш уявити, як важко подружитися з ким-небудь, якщо не можеш вільно спілкуватися з ними" .

У соціальній політиці сіонізму навіть і до державотворення Ізраїль в 1948 році домінувала ідея зречення від сторіч існування в діаспорі. Всі репатріанти незалежно від країни виходу й від того на якій мові вони говорили, повинні були бути асимільовані в єдиному "плавильному казані" у своїй новій країні, щоб утворився новий ізраїльський єврейський народ. Така політика форсованого соціального будівництва не є унікальним єврейським винаходом, вона характерна для XX століття й аналогічна прагненню формування нових американських націй у США й створенню нової спільності -- Радянський народ -- у СРСР.

Як ритуал зречення від минулого й початку нового етапу в житті передбачалися гебраізуровати імена й прізвища, і багато хто робили це з більшим ентузіазмом. Так, російське ім'я Світлана перетворювалося в Ора або Орит (світло на івриті -- "ор"), німецька або ідиш прізвище Штейн ("камінь") переводилася на іврит як Звен, Села або Цур. Інші обирали собі й своїм дітям біблійні імена [2, с.12].

Таким чином, сіоністська мовна політика була націлена на встановлення й зміцнення статусу івриту і як офіційної мови, і як мови повсякденного спілкування. Для цього було кілька причин. Історичних і культурних корінь івриту сходили до біблійного періоду, коли єврейський народ існував як нації в країні Ізраїлю. Тому було цілком природно, формуючи нову державу на своїй древній землі, вибрати свою древню мову. Очікувалося, що євреї приїдуть із різних країн, і для їхнього об'єднання протягом століть розсіювання, вибір її як загальну мову представлялася природним, хоча пропонувалися також англійська і німецька. Вибір мови обговорювався не тільки на офіційному рівні, але й у родинах, які повинні були вирішити на якій мові спілкуватися будинку. Після деяких дебатів більшість віддала перевагу івриту, а меншостям довелося підкоритися

Одна з відкинутих мов, на якій говорили вихідці із країн Східної Європи (а вони в той час становили більшість) був ідиш, оскільки вважалося, що він пов'язаний з гірким минулим єврейської історії. Пізніше об'єктами аналогічної боротьби в різний час ставали арабська, англійська, французька і російська мови.

Боротьба з мовою ідиш була досить жорстокою. "Союз зміцнення івриту" оголосив її чи не "ворогом народу". В 1937 році цей союз розгорнув кампанію проти використання ідишу й звернувся в муніципалітет Тель-Авіва із пропозицією заборонити публічні виступи й подання театру Габима на ідиші, сприймаючи їх як погрозу івриту. Це була справжня мовна війна, і іврит вийшов у ній "переможцем". Сьогодні ідиш зберігся як мова спілкування тільки в найбільш консервативному ультра ортодоксальному секторі ашкеназськой релігійної громади. ідиш служить їм мовою повсякденного спілкування усередині громади, а іврит -- для молитов, релігійного утворення й спілкування з івритомовним оточенням.

Коли в 1948 році була утворена держава Ізраїль, іврит став її офіційною мовою. Оскільки Ізраїль був створений як центр репатріації євреїв із усього світу, іммігранти, носи різних мов, приїжджали и продовжують прибувати з різних країн розсіювання. У перші роки було багато людей, для яких ця мова не була рідною або домінантною, і тому кілька разів на день транслювалися спеціальні випуски новин ізраїльського радіо на "легкому'1 івриті -- з адаптованою лексикою й у трохи вповільненому темпі - для полегшення сприйняття інформації на початкових етапах оволодіння мовою. На ранніх етапах розвитку культури Ізраїлю дискутувалися різні ідеї, що стосуються можливих шляхів розвитку мовної ситуації, наприклад: використати іврит у його традиційній формі або ввести латинський алфавіт і напрямок письма ліворуч -- праворуч, як це прийнято в більшості мов. ідиш був рідною мовою більшості, однак його близькість до німецької й хворобливі емоційні асоціації, пов'язані з катастрофою єврейського народу в другій світовій війні, зробили його поширення в державі Ізраїль практично неможливим.

Під час Британського мандата, що тривав з 1917 по 1948 рік, англійська була офіційною мовою Палестини, і нею говорили як представники влади, так і місцеве населення й багато іммігрантів. Природно що вона розглядалася в якості можливої основної мови держави Ізраїлю, але й ця мова була відкинута як чужа, що асоціюється з колоніальним правлінням [З, с.36].

Однак навіть у розпал сіоністського ентузіазму не відчувалося офіційного диктату у використанні тільки однієї мови. Кнесет не приймав спеціальних рішень із цього приводу, через що, як і в багатьох інших сферах, тривала дія законів і постанов часів Британського мандата. В 1922 році Королівський указ установив, що офіційними мовами в Палестині є англійська, арабська і іврит (саме в такому порядку). Після виправлення, прийнятого в 1949 році, англійська мова втратила статус офіційної, іврит був проголошений першою державною мовою, а арабський - другою. З тих пір Держава Ізраїль приклала чималі зусилля для зміцнення домінантного статусу мови іврит.

Академія мови іврит, сформована за рішенням Кнесету в 1953 році як офіційний орган для роботи над розвитком мови, продовжує роботу неформальної Ради мови іврит (Ваад ха-лашон ха-іврит), заснованої Еліезером Бен-Єгудой ще в 1888 році. Академія визначає стандарти мови, публікує нові івритські слова, що замінюють термінологію, засновану на іншомовному корінні. В 1998 році, коли іврит уже давно затвердився як перша мова країни, Кнесет ще раз повернувся до питання про захист національної мови, прийнявши виправлення до Закону про телебачення й радіомовлення -- Закон про підтримку пісень на івриті. У виконання цього закону один з каналів ізраїльського радіомовлення (третій канал) транслює винятково івритські пісні, а всі інші радіостанції транслюють також пісні, що виконують іншими мовами. Важко сказати, наскільки даний закон реально сприяє підтримці статусу національної мови або розвитку національної культури, однак той факт, що це питання виявилося на порядку денному ізраїльського парламенту через століття після встановлення державної незалежності, служить незаперечним індикатором того, що мовна ситуація в Ізраїлі усе ще не стабілізувалася остаточно [9, с.49].