Українська література ХХ століття

Розповідь подана через історію душі Степана Радченка - енергійного сільського юнака, який приїздить до Києва, вступає до технічного інституту і сподівається повернутися з новими знаннями на село. Та в Києві юнака захоплює літературне життя, він починає писати, стає відомим письменником і залишає навчання. Був певен, що вирушає «завойовувати» місто, це, здавалося, міщанське, вороже середовище, що місту потрібна «свіжа кров села», яка змінить «його вигляд і істоту. І він - один із цієї зміни, якій й долею призначено перемогти». Але, вгрузаючи поступово в нове життя, стає його апологетом, і думки про повернення остаточно зникають.

Проте це передусім - психологічний твір. Образ Степана Радченка далеко не однозначний, як його часто трактували. Письменник вивів людину, в якій постійно воюють добро і зло, яка інколи заради собистого утвердження здатна піти навіть на переступ, не страждатиме й від людських жертв, і разом - це неординарна особистість із виразною суспільною й психологічною неодновимірністю, не позбавлена вміння скептично, а то й іронічно, сприймати себе і навколишній світ. В романі, отже, відбилося - так чи інакше - уважне освоєння В.Підмогильним європейської літератури, зокрема творів «Батько Горіо» Бальзака, «Любий друг» Мопассана, «Кандід» Вольтера, які тоді перекладав В. Підмогильний.

Роман «Місто» переконав критику в тому, що письменник «цікавиться не людством, а людиною». Ця, на сьогодні цілком прийнятна характеристика, звучала далеко не позитивно в той час, коли в літературі вироблявся курс на уславлення колективізму, а психологізм зневажався як традиція «дрібнобуржуазна», як вияв ворожої ідеології. На традиції європейської класики закликали орієнтуватися й М. Хвильовий та ряд інших учасників літературної дискусії 1925-1928 рр. і передовсім це мав на увазі Й. Сталін, який у закритому листі (26 квітня 1926 р.) партійному керівництву республіки (Л. Кагановичу та ін.) характеризував національні проблеми на Україні як боротьбу «проти російської культури та її найвищого досягнення - ленінізму».

Володимир Винниченко (1880-1951)

Володимир Винниченко народився 16 липня 1880 р. в селі Веселий Кут Єлисаветградського повіту на Херсонщині (тепер Кіровоградська область) в родині робітників. У народній школі Володимир звернув на себе увагу неабиякими здібностями, і вчителька переконала батьків віддати хлопця до гімназії. Йому, наймитові, судилося зазнати того, що й іншим селянам-бідарям, заробітчанам, - жорстокої експлуатації, приниження людської гідності, голоду й відчаю, що вибухає сліпою помстою. У старших класах гімназії він був членом революційної організації, писав революційну поему, за яку одержав тиждень «карцеру», і зрештою його виключили з гімназії.

У Златополі В. Винниченко екстерном складає іспити за середню школу і з 1900 року стає студентом юридичного факультету Київського університету, де створив таємну студентську революційну організацію «Студентська громада». Та вже з першого курсу його виключають і ув'язнюють як члена місцевої організції Революційної Української Партії (РУП). Відтоді письменник не припиняє політичної діяльності. Йому заборонено жити в Києві, а про поновлення в університеті не могло було й мови. Тому вирушає на Полтавщину, де продовжує революційну агітацію. Забирають у солдати - а він тікає з війська й емігрує за кордон. Нелегально переходить кілька разів кордон із забороненою революційною літературою, та потрапляє до рук жандармів. Пригадали йому тут і дезертирство з армії - та на півтора року ув'язнили в камеру-одиночку Київської Лук'янівської в'язниці та в «дисциплінарний батальйон».

У 1902 р. Винниченко заявив про себе як літератор: опублікував твір «Сила і краса». Через виключення з університету його позбавлено права на відтермінування служби й забрано в солдати. Але замість того Володимира тримали під арештом в канцелярії, боячись його революційного впливу на товаришів. Вночі, переодягнувшись у цивільне ходив агітувати серед пролетаріату. Про цю діяльність довідалися і Винниченко під загрозою арешту емігрував до Галичини. У Львові він брав участь у виданні партійних газет, писав книги на революційні теми.

У 1903 р. при перевозі нелегальної літератури з Галичини до Києва на кордоні Винниченка знову заарештовано. Як дезертира і революціонера посадили у військову в'язницю і мали засудити до військової каторги. Пробув у в'язниці півтора роки і звідти його звільнила перша російська революція 1905 р. Під час ув'язнення Винниченко написав низку літературних творів. Повість «Голота» навіть отримала першу премію часопису «Київська старовина».

У 1905 р. Винниченко повернувся під чужим прізвищем в Україну, провадив революційну агітацію серед селян. Наступного року написав низку оповідань: «На пристані», «Раб краси», «Голод», «Малорос-європеєць», «Ланцюг» тощо. З'явилась друком перша збірка оповідань «Краса і сила» - як реакція відгук І. Франка: «І відкіля ти такий узявся? Серед млявої тонко артистичної та малосилої або ординарно шаблонової та безталанної генерації українських сучасних письменників виринуло щось таке дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом як саме життя, в суміш українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не має меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості».

«Кого у нас читають? - Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки інтереси сходяться на літературі? - Винниченка. Кого купують? Знов - Винниченка». Ця загальновідома оцінка видатного митця - свідчення неабиякої слави молодого тоді українського письменника. Слави заслуженої, бо в 1909 р., коли М. Коцюбинський захоплено вітав талановитого новеліста, драматурга В. Винниченка активно виставлялась на українській та російській сцені.

У 1907 р. Винниченко був знову заарештований і відсидів у в'язниці 8 місяців. Як тільки його випустили він ще раз емігрував. У цей період написав багато творів на соціальні та етичні теми: «Дисгармонія», «Щаблі життя», «Контрасти».

У 1908 р. він перебував у Швейцарії, Італії, Франції. Протягом 1910-1913 рр. письменник проживав у різних країнах Європи.

У 1914 р. Винниченко повернувся в Україну, перебував на нелегальному становищі. У 1917 р. став одним із організаторів і керівників Центральної Ради, згодом головою першого українського уряду - Генерального Секретаріату. Був одним із керівників Директорії - нового уряду Української Народної Республіки.

У 1918 р. був арештований гетьманськими офіцерами. Звільнений від арешту через протест української громадськості.

Болісні роздуми Винниченка про роз'єднаність українців відбились у драмі «Між двох сил» (1919 р.). Він розійшовся в поглядах з більшістю Директорії й уряду, виїхав за кордон.

У 1920 р. Винниченко приїхав в Україну, але незабаром востаннє залишив її 23 вересня 1920 р., відмовившись від співробітництва в уряді радянської Української. І вже на V Всеукраїнському з'їзді Рад у Харкові (25 лютого - 3 березня 1921 р.) його називатимуть запеклим націоналістом і ворогом радянської влади та ще й «узаконять» те спеціальною ухвалою. Зрозуміло, для того щоб поставити популярного письменника й політичного діяча «поза законом» як «ворога народу», потрібно було мати певні підстави. Ними виявились статті й заяви митця, які він друкував в органі Закордонної групи Української Комуністичної партії «Нова доба». Це передусім його «Лист до українських робітників і селян», дописи «Не в усьому чесні з собою», «Справозавдання в подорожі на Україну», а особливо - памфлет «Революція в небезпеці».

Основними причинами занепаду революції В. Винниченко вважав те, що в Росії і в Україні майже немає радянської влади, а є диктатура осіб, авторитетів, невеличкого абсолютного центру: «Всякі спроби творити щось нове, боротись за нові методи хоч би в середині партії, бюрократично караються. Ні свободи слова, ні свободи зібрань в партії немає».

Звісно, різке, безкомпромісне осудження диктатури партії, яка почала «витворювати з себе якусь упривілейовану касту», її політики абсолютного центрізму, недовіри до українців-комуністів, прихований курс на творення нової «єдиної і неділимої», не могло не викликати зливи ідеологічних «розвінчань» В. Винниченка-політика. Але дискредитувати письменника комуністична партія не наважувалася. В Україні він найпопулярніший з усіх письменників, як класиків, так і сучасних, він найчитабельніший. Доводилося миритися. До пори, до часу...

Критика чутливо зреагувала на щире зізнання, що так емоційно й чесно виливалося з душі на папір, бачила глибоке співчуття до гноблених і гнаних сільських трударів, безправних, вимуштруваних до механічної покори солдатів, здеморалізованих босяків і спраглих до свободи й правди пролетарів. Усе це В. Винниченко відтворив у повістях «Краса і сила», «Біля машини», «Голота», в оповіданнях «Суд», «Боротьба», «Темна сила», «Мнімий господін», «Честь», «Студент», «Солдатики!», «Федько-халамидник»..

Краще визначити образно-стильову особливість художнього мислення В. Винниченка-прозаїка важко. Він бачив життя в усій повноті його суперечностей і неоднозначностей вираження, сам переживав багато драматичних ситуацій і відтворював їх емоційно, гостро, правдиво. В українську літературу, яка пишалася талантами І. Франка і Лесі Українки, М. Коцюбинського і В. Стефаника, О. Кобилянської і М. Черемшини, яскравим метеором ввірвався бунтівливий дух революціонера. В. Винниченко пише оповідання й драми, повісті й комедії, публіцистічні статті й романи, які з охотою публікують російською мовою, хоча здебільшого він це робить сам, як, наприклад, роман «Чесність з собою», про нього сперечаються критики, його талантом, «як дорогим скарбом нашого народу», захоплений М. Коцюбинський.

Його п'єси й романи інтригували, захоплювали й дратували, бо черпав і ситуації, і характери з особисто пережитого у в'язницях, на засланні, в еміграції, сміливо «освоюючи» гострі соціально-політичні та морально-психологічні колізії своєю епохи. З'являютсья різні, найчастіше полярного змісту рецензії - від беззастережного прийняття до повного заперечення його творів, як аморальних, безжально сатиричних щодо свого, рідного. Емоційний і безкомпромісний, він бере з життя такі характери й долі, такі колізії та конфлікти, які українська література не освоювала. Для В. Винниченка не існує заборонених, психологічно «непосильних» тем і проблем. Зрада, компроміси, ренегатство, грубі, неупокорені прагнення, сексуальні проблеми, імпульсивно вибухаючі, темні, приховані в глибинах підсвідомості інстинкти, добро, «чесність з собою» - все це є об'єктом посиленого зацікавлення письменника.

Протягом 1924-1932 рр. «Рух» видав «Зібрання творів» В.Винниченка в 23 томах.

У 1930-1932 рр. «Книгоспілка» підготувала до друку «Зібрання творів» письменника в 28 томах, багато оповідань і повістей українською та російською мовою вийшли в Києві, Харкові, Москві, Ленінграді.

У вересні 1933 р. В. Винниченко написав відкритого листа до Політбюро КП (б)У, в якому звинуватив Сталіна в голодоморі й масових репресіях проти українського народу. Цей лист викликав різке заперечення на пленумі ЦК КП(б). З цього року творчість Винниченка була заборонена: книжки вилучені з бібліотек і знищені, літературознавці не досліджували праці, в школі твори не вивчалися. Самого автора назвали «буржуазним націоналістом».

Роки війни підірвали вже ослаблене здоров'я Винниченка. У 1951 р. письменник помер, похований на цвинтарі Мужена поблизу Канн у Франції.

В.Винниченко написав понад сто оповідань, п'єс, сценаріїв, статей і памфлетів, історико-політичний трактат «Відродження нації», двотомну етико-філософську працю «Конкордизм», чотирнадцять романів (один із них незавершений). Одинадцять великих творів В. Винниченко написав за кордоном. Після смерті письменника в його архіві залишилися невідомі читачеві романи «Поклади золота», «Вічний імператив», «Лепрозорій», «Слово за тобою, Сталіне!», низка оповідань, п'єс та сценаріїв, обсягове листування, збірка його малярських творів «Щоденник» за 1911-1915 рр. З-поміж недописаних творів - роман «Хмельниччина», серед нездійснених задумів - «Монографія визволення», «Роман боротьби», «Хроніка великого зрушення». Це орієнтовні назви майбутнього, запланованого ще на початку 20-х років «Роману мого життя» чи мемуарно-історичної «Хроніки українського відродження» (з доби останніх 50 років).

В. Винниченко митець - яскрава індивідуальність, у якій поєдналися найсуттєвіші риси перехідної доби - від критичного реалізму до модернізму. У своїй творчості йому судилося прекинути своєрідний ідейно-естетичний «місток» до нової, стимульованої європейським мистецтвом української літератури і створити оригінальний мистецький світ. Цей світ увібрав і соціальний критицизм, аналіз історичних та соціально-політичних обставин, об'єктивне повістування, авторську оцінку дійсності, раціональне використання елементів поетики імпресіонізму та символізму тощо. Письменник сміливо долав межі психологічного пізнання людини, відриваючи нові перспективи розвитку реалізму й неоромантизму. Художній досвід, набутий М. Коцюбинським, Лесею Українкою, О. Кобилянською, естетичні пошуки українських модерністів (що гуртувались навколо журналів «Світ» (1906-1907); «Будучність» (1909), молодих львівських поетів (об'єднаних «Молодою музою»), київських поетів (друкувалися в «Українській хаті» - 1909-1914) настійно осмислювалися молодим В. Винниченком. Він творив на зламі двох культурно-стильових епох і, головне, не прагнув роз'єднати ланку традицій, а утвердити своєю творчістю неминучість і необхідність нових форм, прийомів і засобів для художнього пізнання людини в нових реаліях її буття. Митець володів даром органічного підпорядкування художньої структури твору ефективному емоційному «самовираженню» характерів, які в процесі сюжетного дійства розкривають глибинні психоемоційні - на рівні інтуїтивного, підсвідомого - імпульси-реакції на свої вчинки й на вчинки інших. Письменник не прийняв народницького етнографізму й побутового реалізму своїх попередників, а набував необмеженої свободи у творенні таких сюжетних колізій, завершення яких майже неможливо передбачити. Його герої в переважній більшості «не чекають» на схвалення чи на осудження своєї поведінки, бо діють в екстремальних морально-психологічних ситуаціях, які свідомо витворює письменник.

Ці соціально-моральні колізії, які спричиняють складні етичні конфлікти і змушують героїв вступати в боротьбу з фатумом, захищати себе шляхом вибору одного-єдиного рішення - основний засіб виявлення його героями своїх сил у боротьбі за право бути собою, бути суверенною особистістю, здолати «дисграмонію» між реальним і бажаним, бути «чесним з собою».

Вони воліють бути незалежними від натовпу, юрби, суспільної моралі, різного роду умовностей, приписів і обов'язковостей тільки тому, що йдуть за внутрішнім покликом бути вільними, а не рабами.

Майстерність художника виявилася передусім у творенні конфліктів, що героїв випробовують на моральну витривалість, збереження, на відстоювання свого «я». Складається враження, що його героїв провадить в цю круговерть випробувань якась таємнича сила, що причаїлася в глибинах підсвідомого і підштовхує людину зсередини на край прірви. Чи вистачить сил у неї зупинитися, зазирнути в темні глибини свого непізнаного «я», своїх інстинктів і жадань? Чи може людина бути «чесною з собою» в таких ситуаціях, коли, здається, від неї вже нічого не залежить? Як розв'язати конфлікти між розумом і серцем, між свідомістю та інстинктом, між обов'язком і почуттям?

Важливе місце в усьому творчому доробку майстра посідає його драматургія, адже п'єси В. Винниченка зіграли дуже важливу роль у становленні українського театру і в культурному відродженні українського народу. І формою, і змістом вони творили своєрідну, національно новаторську драматургію в річищі новітніх течій європейської драми, яку на той час репрезентували Г. Ібсен, А. Чехов, М. Метерлінк, К. Гауптман, А. Стріндбер. Талановитий драматург переакцентував тематику своїх п'єс на дослідження людської особистості, на морально-психологічне випробування внутрішніх сил людини у боротьбі за утвердження свого «я», своїх принципів і прагнень.

Винниченко-драматург усвідомлював, що український театр треба європеїзувати - надати йому філософської глибини, гостроти, динамізувати дію. Наскільки це вдалося, свідчить той факт, що його п'єси посіли провідне місце в репертуарах «Молодого театру» Леся Курбаса, українського театру М. Садовського та драматичного театру імені Івана Франка. В останньому протягом 1920-1921 рр. йшли п'єси «Гріх», «Дисгармонія», «Панна Мара», «Співочі товариства». Твори драматурга були популярними не лише в Україні, але й за її межами. З особливим успіхом у країнах західної Європи йшли драми Винниченка «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», «Закон», «Брехня». Їхня тематика - дослідження людської особистості, морально-психологічне випробовування внутрішніх сил людини в боротьбі за утвердження свого «я». Але інтерпретація тих тем і морально-етичні проблеми, що поставали з творів Винниченка, були новаторством в українській літературі початку ХХ століття. Герої цих п'єс прагнули незалежності від будь-кого і будь-чого: юрби, моралі, приписів, умовностей. Драми Винниченка - це стихія, бунт, виклик самому життю. Смілива тематика, свідомість та інстинкти, мораль, честь і зрада. Керуючись своїм відомим принципом «чесності з собою», як і знаменитим висловом Шопенгауера: «Філософові, як і поетові, мораль не повинна закривати правди», автор підіймав завісу, приникав у найпотаємніші схови психології і проводив експерименти на людській душі. Драматургія Винниченка вирізняється гостротою проблем, глибиною психологічних екскурсів, відсутністю шаблонності, образним мисленням, неореалістичними тенденціями, модерном, символізмом, «новими горизонтами», з яких глядач має змогу проникати в глибини світу підсвідомості.

У ці ж роки В. Винниченка виставляють і на російській сцені. Загалом, період 1910-1912 рр. - «зоряний час» для драматурга. У ці роки були написані, крім «Базару» й «Брехні» (1910), п'єси «Співочі товариства» (1911), «Чорна пантера і Білий Ведмідь» (1911), «Дочка жандарма» (1912), «Натусь» (1912); у 1913 р. з'явилися «Молода кров», згодом - «Мохноноге», «Мементо», «Гріх», «Кол-Нідре», «Над», «Великий секрет», «Пророк» (остання була надрукована лише після смерті автора).

На драматургію В. Винниченка новий театр покладав надію на осучаснення і проблематики, й стилістики сценічного мистецтва, на народження нової театральної культури європейського рівня.

Творча енергія В. Винниченка-художника не згасала. Він працює натхненно в різних жанрах, сповідуючи моральне кредо: «чесність із собою». Не шкодує ні оміщаненого, зденаціоналізованого робітника, задля соціального визволення якого прирікає себе на підпільну боротьбу, ні засліпленого міщанським колоритом дрібнобуржуазної «інтелігентності» заможного селянина, ні хижої юної селянки домашньої робітниці в місті, ні щирого поміщика-«малороса» з його українофільською патріархальщиною, ні самовпевненого російського чиновника-шовініста, ні наляканого, схильного до блискавичної мімікрії єврея-лихваря...

Письменника глибоко вражає хворобливе, патологічне, егоцентричне в людині, незважаючи на те, до якого світу - буржуазного чи пролетарського - вона належить. Він із тривогою спостерігає наростання таких суспільних настроїв і переживань, які сприяють формуванню здеморалізованих, одержимих ідеєю насильства в здобутті влади, спраглих до помсти фанатиків у подобі гордих «надлюдей», які готові в ім'я досягнення мети підкорити й партійних і безпартійних добрих і злих, чесних і моральних (драма «Щаблі життя», романи «Чесність з собою», «Рівновага», «По-свій!», «Божки», «Хочу», «Записки Кирпатого Мефістофеля»).

Незабаром із мандатом ЦК УСДРП письменник вирушає за кордон, начебто для участі в міжнародній соціалістичній конференції, але зупиняється в Австрії. Втішається спокоєм, самотністю, намагається взятися до праці, але його думки повсякчасно на Україні.

Після цього Винниченко пориває з УНР. Після закордонної конференції УСДРП 14 вересня 1919 р. він із кількома колегами виходить з УСДРП і створює у Відні Закордонну групу Української Комуністичної партії, організовує політичний, економічний і науковий тижневик «Нова доба», який починає виходити з березня 1920 р.

На сторінках «Нової доби» він публікує багато своїх статей, де аналізує минулі події, викладає свої погляди та позицію щодо розвитку політичної ситуації в Україні, гостро засуджує політику Директорії і продовжує переговори стосовно виїзду до Москви, наполягаючи на своїх умовах: «Самостійність державна; цілком незалежний, чисто національний український уряд; українська мова в усіх інституціях, урядах, школах; не тільки посередні, але й безпосереднє, активне національне визволення; незалежне військо, військовий і економічний союз та взаємна найтісніша допомога. Без вирішення цих питань їхати не можу».

Звісно, ці умови, вибудувані, по суті, на принципах конфедерації, не могли бути прийняті, тим паче за відсутності В. Винниченка. Тому він вирішує все ж таки повернутися, щоб домагатися поставленої мети. Свідомо готується «йти на всі труднощі, небезпеки, на кров і вигнання», жертвує затишком, спокоєм, планами улюбленої творчої праці - аби лише була з того якась користь для рідного народу. На цей крок він наважується й тому, щоб своїм прикладом заохотити інших, переконати в необхідності будувати нову Україну.

Переживаючи за Україну, за майбутнє українського народу, В.Винниченко намагається переконати міжнародну громадськість зверненнями до політичних діячів і до Організації Об'єднаних Націй в необхідності згуртування усіх миролюбних сил у боротьбі проти ядерної війни, за збереження природи, за утвердження принципів організації суспісльства й світу на соціалістичних засадах, до «світового миру без бомб і барикад». Він то висуває напередодні війни з фашизмом ідею європейського протекторату над Україною, то проголошує ідею колектократії - ідею кооперативної форми організації виробитництва, вільної творчої праці, відсутності найму та експлуатації...

Вже напередодні смерті, 1950 року, він звертається до української еміграції, роз'єднаної різними течіями, із запереченням поширеної на Заході думки щодо існування української держави тільки в еміграції, тільки «морально», тільки під прапором державності, який тримають дві чи три невеличкі групки людей, котрі називають себе «урядами»: «Українська держава і державність на Україні є. Ні відмовлати їй, ні творити нема потреби. Тридцять років тому її виборов, відновив і створив український народ. За неї він тридцять років не преставав і не перестає боротись, за неї він ніс і несе там, на Україні, величезні жертви своїми кращими синами, замученими по тюрмах, таборах, каторгах».

Із цим спраглим переконанням видатний письменник та політичний діяч В. Винниченко відходить із життя.

Володимир Винниченко займає виняткове місце в українській літературі і, особливо, в історії української драматургії, українського модерного театру. Його твори значною мірою сприяли модернізації українського театру, виведенню його на європейський рівень. Своєю формою і своїм змістом вони відтворювали своєрідну національну новаторську драматургію в дусі новітніх течій європейської драми - драм Ібсена, А. Чехова, М. Метерлінка.

Олександр Довженко (1894-1956)

Видатний режисер, письменник, сценарист і педагог Олександр Довженко народився на Чернігівщині 1894 року у селянській сім'ї. Чотирнадцять дітей мали вирости у його батьків, але багато з них померли у зовсім юному віці. «Автобіографія» митця свідчить, що з багатодітної сім'ї жити лишилися тільки Сашко і його сестра.

Сашко вчився у парафіяльній школі, потім у Сосницькому міському чотирикласному училищі, і, закінчивши його на «відмінно», 1911 року вступає до Глухівського учительського інституту. У студентські роки він уже заявляє про себе як про людину мистецтва, демонструючи при цьому неабиякий талант яскравого просвітителя і культурного діяча. Юнак дуже багато читає, малює і бере участь у виставках, навіть в одному із сіл організовує етнографічний хор.

По закінченні інституту з 1914 року вчителює. За призначенням Олександра Довженка як молодого фахівця направили до другого Житомирського вищого початкового училища, а там довелося йому викладати фізику і природознавство, географію та історію, і навіть гімнастику. Втім, і при такому рясному розмаїтті навчальних дисциплін молодий учитель досить швидко завойовує дитячі серця.

У 1917 році Довженко переїздить до Києва, де спочатку продовжує вчительську кар'єру, а невдовзі вступає на економічний факультет Комерційного інституту.

1918 року він стає головою громади Комерційного інституту, а у 1920 році бере участь у житомирському та київському підпіллі. Працював у Київському губернському відділі народної освіти й мистецтва, був комісаром Першого театру Української Радянської республіки - театру імені Т. Г. Шевченка. 1921-1923 роки - період, коли О. Довженко перебуває на дипломатичній службі. З осені 1921 року він працює завідувачем відділу при українському посольстві у Варшаві, а з весни 1922 року обіймає посаду секретаря консульського відділу торговельного представництва УНР у Німеччині. Тут він вступає до приватної художньої майстерні професора Віллі Еккеля, відвідує лекції у Берлінській академічній вищій школі образотворчого мистецтва й, отримуючи урядову стипендію, навчається живопису в Мюнхені.

У липні 1923 року Олександр Петрович повертається до Харкова і досить швидко завойовує популярність як художник-карикатурист. Його карикатури (здебільшого політичні) з'являються у газеті «Вісті ВУЦІК» під псевдонімом «Сашко». Працюючи у «Вістях» на посаді художника-ілюстратора до 1926 року, Довженко бере найактивнішу участь у літературно-мистецьких зустрічах та дискусіях. Він належав до спілки пролетарських письменників «Гарт» та літературної організації ВАПЛІТЕ.

1926-1928 роки - період Довженкового злету як кіномитця, і злет цей саме в зазначені роки відбувається на Одеській кіностудії. 1926 року Олександр Довженко поставив повнометражну комедію «Вася-реформатор», де виступив сценаристом і співрежисером. Даною комедією було започатковано дитячий радянський кінематограф. Цього ж року з'явився його короткометражний фільм «Ягідка кохання» (сценарій і режисура). У 1927 році Довженко знімає революційно-пригодницький фільм «Сумка дипкур'єра» в якому зіграв свою єдину за все життя роль кочегара, заявивши про себе при цьому як талановитий актор: в епізодичній ролі йому вдалося створити привабливий символічно-патетичний образ.

Самобутня творча індивідуальність митця розкрилась у новаторському фільмі «Звенигора» (1928 рік). Фільм віртуозно поєднав історію, казково-міфологічну сюжетику і хроніку громадянської війни, епос, лірику, сатиру і глибинну філософію. Так, уперше в історії кіномистецтва до тканини одного фільму вводилися одночасно епічна, філософська і лірична стихії.

Наскрізний мотив «Звенигори» - фольклорна колізія пошуків скарбу. Головний герой кіноповісті, давній український дід, який є персоніфікацією роду, впродовж тисячі років шукає чарівний скарб, який може принести йому щастя.

Ніколи вже більше у Довженка не буде такої таємничої і первозданної природи, як у цьому творі. Саме зі «Звенигори» у творчості письменника з'являється тема, яка лейтмотивом пройде і крізь дві наступні його кіноповісті - «Арсенал» і «Землю»: пошук істини в одвічній єдності людини і природи, віра в те, що справжнє щастя можна віднайти лише в їхній гармонії. Довженко намагався створити цю єдність, показуючи у творі героя і природу в багатовимірних і складних стосунках, у взаємодії. Трагедію людини митець пояснює розривом цих зв'язків, відторгненням людини від природи, від землі, втратою пам'яті про своє минуле, переходом у світ відлюдності. Ось чому Дід, який є одночасно фольклорно-міфологічним і реальним героєм, проходить через усю кіноповість «Звенигора».

На шляху закріплення жанру кіноповісті в українській літературі О. Довженко «Звенигорою» починає складний процес дифузії літературних та мистецьких жанрів.

Художнє моделювання образів у «Звенигорі» розкривається в аспекті осмислення філософської категорії сенсу людського існування - скарбу, в аспекті історичного творення культурних цінностей народу, в аспекті осмислення взаємозв'язків особистості й соціуму, особистості й особистості. О. Довженко відтворює не тільки складність внутрішньосоціальних зв'язків, людина постає як світ зі своєю відкритою системою цінностей, які піддаються осмисленню, а відтак детермінують людину у процесі історичного і національного розвитку.

«Звенигора» була помітним явищем у кіномистецтві 20-х років. Вона свідчила про народження потужного самобутнього таланту. Справді, тут не тільки органічно переплелися героїчна і водночас трагічна історія волелюбного українського народу, «а й всепроникаюча філософська масштабність, не лише невичерпний фольклорний дивосвіт, а й гідний захоплення високий ліро-епос». Митець, ніби перебравши надбання століть, дійшов висновку: скарби народної поезії повинні відбивати сучасний зміст, сприяти творенню образів нових людей. Фільм швидко обійшов екрани багатьох країн, демонструвався у Москві, два великі його перегляди, що закінчилися оваціями, відбулися в Парижі, потім картина пройшла по екранах Бельгії, Голландії, Англії, Аргентини, Канади, Мексики, США, Туреччини та інших країн.

У 1929 році Олександр Петрович Довженко знімає стрічку «Арсенал» за власною кіноповістю, написаною 1928 року.

Історична кінопоема «Арсенал» - це не роман, не повість, не драма. Навіть не спектакль. А трагічна ода, справжня поема. «Арсенал», як і «Звенигора», - епічний твір, який складається із семи частин (пісень); у змістовно-сюжетному плані кожна з них викінчена. Вже на початку твору імперіалістична війна зображується О. Довженком передусім як трагедія матері: «В хаті злидні й пустота, тільки жінка з слідами важкої праці і нестатків. Руки, як цівки, спущені, очі вицвіли. Смуток». Кінопоема починається епічно-пісенним висловом: «Ой було в матері три сини. Була війна». Через три абзаци: «Нема в матері трьох синів», - і ми наче чуємо слова з кобзарської думи.

«Арсенал» засвідчив, що митець уже вповні визначив своє творче кредо: фільм позначений чіткістю ідейних оцінок, гостротою проблематики, стрункістю композиції, глибоким осмисленням народної етики й естетики. Цей твір вирізнявся символічністю, поетичністю і динамізмом.

В «Арсеналі» постав новий герой Довженка - українець, який виборює собі право на життя. Герой «Арсеналу» Тиміш Стоян не без гордості, відповідаючи своїм ворогам на питання, хто він є, заявляє: «Український робітник!», акцентуючи на своїй національній належності. Героя «Арсеналу» Тимоша Стояна так само символічно не можуть взяти кулі, як колись кулі та вогонь не брали запорізьких козаків.

Фільми Довженка, зняті у 20-ті роки, відбулися як ліро-епічні твори, насичені передусім зображальними засобами. Для Довженкової стилістики цього періоду були характерні повільне чергування й накопичення окремих живописних картин-кадрів. Композиція, освітлення кожного кадру - ось те головне, чим він скористався для розкриття свого ідейного надзавдання. Вже в «Арсеналі» рельєфно проявилися поетико-літературна манера Довженка.

Починаючи від стрічки «Арсенал» Довженко ставить фільми лише за власними сценаріями. Саме корифей українського кінематографу започаткував, розробив і утвердив у художній літературі новий жанр кіноповісті, в якому синтезував жанрові ознаки кіномистецтва (динаміка і рельєфність зображення) і прози (епічність і психологізм).

Шедевр світового кіно - кінострічка «Земля» - з'явилася 1930 року і виводить українське кіномистецтво на міжнародний рівень, принісши Довженкові заслужену світову славу. Варто згадати, що свого часу цей фільм не уник брутальної вульгаризованої критики.

У своєму кіносценарії, як і в його екранній реалізації, Олександр Довженко прагнув до узагальнено-поетичного осмислення найскладніших соціальних процесів, зокрема, гострої класової боротьби, яка точилася в ті роки.

«Земля» - твір поліаспектний, і його основне та водночас парадоксальне звучання простежується у взаємодії історичної і міфологічної символіки (портрети-фрески селян, яблука і соняшники на весь екран і т. ін.). Як відомо, в народі завжди жило прагнення до кращого майбутнього, мрія про гармонійне життя ніколи не полишала його. Народ пов'язував свій ідеал з прекасною і могутньою людиною. Очевидно, ця апріорна віра в справжню людину, це глибинне начало теж чимось нагадують міф, але вони «вмонтовані» в діалетичну концепцію дійсності, через них О. Довженко і виражає свій погляд на світ.

Суперечності тодішнього життя позначилися і на Довженковій творчості. Це відчутно насамперед у «Землі», де з пафосом і патетикою йдеться про колективізацію, про розорювання меж і перетворення земельних клаптиків селян-власників на колективне колгоспне поле.

Варто нагадати, що голодомор 1933 року розвіяв оманливі ілюзії багатъох прихильників колективного господарювання на землі. Там, де йшлося про ідеологічні настанови, що були на часі, твори Довженка сьогодні можуть сприйматися як дещо тенденційні. Але митець при цьому справді досяг високого рівня художнього узагальнення, і тому його патетика, його пафос, що звеличували просту людину, трудівника, позначеного глибинною внутрішньою красою, могутністю і силою духу, були цілковито виправдані. Трагедійні конфлікти селянської буттєвості Довженко розкривав на тлі поетичного оспівування розкішної української природи, яка має сили постійно оновлювати свою незбагненну красу.

Піднесені, величні образи народження і смерті людини, її кохання і праці зливалися в яскравий філософічний твір і наближали творчість Довженка до найкращих літературних взірців української словесності - до народної пісні, прози М. Гоголя, поезій Т. Шевченка.

Коли мине час, Олександр Довженко візьметься за прозовий текст своєї «Землі» (прозовий твір було закінчено у 1952 році).

«Земля» здобула заслужене визнання. Так, 1958 року на всесвітній виставці кіномистецтва у Брюсселі 117 відомих кінознавців і кінокритиків із 20 країн, добираючи 12 найкращих фільмів усіх часів і народів, назвали і «Землю» О. Довженка.

Ще під час зйомок «Землі» Олександру Довженку довелося побувати у Німеччині. У 1930 році разом із Юлією Солнцевою, своєю дружиною і надалі - співрежисером, Олександр Довженко виїжджає у поважне закордонне відрядження. Він демонструє «Звенигору», «Арсенал» і «Землю» у Берліні, Гамбургу, Празі, Парижі, Лондоні, дає численні прес-конференції, спілкується з журналістами і кіномитцями, особисто знайомисться з Роменом Ролланом, Анрі Барбюсом, Леоном Муссінаком, Гербертом Уелсом, Любомиром Лігартом, Альбертом Ейнштейном.

У 30-х роках О.Довженко постав як самобутній кінорежисер, фундатор поетичного кіно, визнаний світом митець. Чарлі Чаплін зазначав: «Слов'янство поки що дало світові в кінематографії одного великого митця, мислителя і поета - Олександра Довженка».

1932 року до 15-ї річниці Жовтневої революції О. Довженко ставить свою першу звукову стрічку - фільм «Іван». Тут кіномитець контамінує публіцистику, кінодокументалістику і художній кінематограф: документальні кадри публіцистичного навантаження органічно вводяться у художню канву кінострічки. Цей фільм з особливою силою передавав не лише образ могутнього Дніпра, а й торкався проблем поміркованого ставлення до цієї національної святині. На тлі розповсюдженої тоді «теорії безконфліктності» виникають і загострюються непорозуміння між самогутнім митцем і тодішнім керівництвом Кіївської кіностудії. Фільм «Іван» зазнає численних несправедливих нападок, його знімають з екрана, а Довженка звільняють з роботи. Тому митець прийняв рішення працювати на «Мосфільмі».

На початку 1935 року Довженка відмічено високою державною винагородою - орденом Леніна.

Наприкінці цього ж року на екрани виходить «Аероград» - стрічка про Далекий Схід, про віру у неосяжний край майбутнього та про невичерпність його природних багатств. Але навіть у цьому оптимістично-соцреалістичному фільмові відчувається потаємна тривога: фільм сповнений передчуття небезпеки майбутньої війни.

Рік 1929 стає роком виходу на екрани героїчної епопеї «Щорс», поставленої на Київській кіностудії. Як і в «Арсеналі», у цій картині сусідять документальність і алегоричність героїко-романтичний струмінь. Олександр Довженко виступає тут і як філософ, і як літописець, і як історик. Втім, замість узагальнених алегоричних героїв «Арсеналу», на екран виведено постаті конкретних історичних особистостей, котрі уособлюють український національний характер. Але при всій історичній достовірності ці образи зберігають романтичний розмах, піднесеність героїв народної епопеї. Сюжетна колізія кінострічки - це бойовий похід дивізії Щорса. У художньому просторі розкриття цієї лінії батальні епізоди перемежовуються лірико-психологічними сценами, сповненими роздумів, народного гумору, високих душевних почуттів персонажів. Навіть пейзаж тут слугує не тлом, на якому розгортаються події, а є елементом образу рідної землі, заради якої герої фільму йдуть на смерть. У масових сценах майстерно контаміновані просторова масштабність та динамічність дії.

Епопею «Щорс» у 1941 році було відзначено Державною премією СРСР.

Олександр Довженко першим з-поміж великих майстрів ігрового кіно взяв участь у розробленні художніх засобів воєнної кінопубліцистики.

У 1940 році він поставив документальний фільм «Визволення» про возз'єднання Західної України з УРСР, і цей фільм став одним із найбільших творчих провалів режисера.

Навесні 1941 року О. Довженком завершено кіноповість «Тарас Бульба» за відомим твором Гоголя. Навіть розпочалися зйомки фільму, які були обірвані війною.

З початком Великої Вітчизняної війни Олександр Довженко, вже у п'ятидесятилітньому віці та не при великому здоров'ї, проситься на фронт. Зазнавши відмови, спочатку евакуюється до Уфи, потім до Ашхабада, але зрештою домагається свого. Уже в статтях «До зброї» і «Ворог буде розгромлений» (1941) Довженко закликає письменників, інших діячів культури передавати від роду до роду славу предків, множити її.

Упродовж 1942-1943 років він як політпрацівник і військовий кореспондент працює у самому вирі воєнних подій - на Північно-Західному, Сталінградському, Воронезькому фронтах, бере участь у визволенні Харкова і Києва. Водночас активно пише кіносценарії, статті, нариси, оповідання, виступає по радіо, плідно ставить документальні фільми. Так, у воєнні роки ним у співрежисурі з Ю.Солнцевою та Я.Авдієнком поставлено документальні фільми «Битва за нашу Радянську Україну» (1943) та «Перемога на Правобережній Україні і вигнання німецьких загарбників за межі українських радянських земель» (1944). Тут митець проявив себе як віртуоз монтажу і карбованого дикторського тексту. До матеріалу цих картин, взятого операторами у різних військових частинах, у радянському тилу, у тилу супротивника, у партизанів, Довженко додав кадри німецької кінохроніки.

У 1942-1943 роках написано кіноповість «Україна в огні», у 1944-1945 роках - «Повість полум'яних літ», оповідання «Ніч перед боєм», «Відступник», «Стій, смерть, зупинись!», «На колючому дроті». Твори Довженка у цей час друкували й українською, і російською мовами, і їх великі тиражі разом зі зброєю відправляли на фронт.

У жанрово і тематично різнобарвному творчому доробку О. Довженка періоду війни на перший план виступає українська проблематика. Будучи від природи надзвичайно вразливим, митець від перших днів війни був особливо уважним до найскладніших і найтрагічніших моментів воєнної дійсності.

Письменник саме у творчому доробку воєнної доби заговорив сміливо, щиро, вражаюче про трагедію рідного народу. Здавна обмежене національне почуття митця, підсилене народним гумором, вилилося у сильні, палкі слова його щоденникових записів, оповідань, нарисів, кіноповістей. Трагедія рідної Батьківщини, страджання її людей («ідея Батьківщини - це не тільки земля, а рідні люди») визначили напрям мислення і письменницької практики О. Довженка. Образ знедоленої України, її народу, виведений у шевченківському високотрагедійному ключі, став для О. Довженка призмою, крізь яку письменник вдивлявся в навколишнє життя, глибоко осмислюючи його події, факти, суспільні й моральні явища. І хоча патріотична тема в літературі того часу була загальною, єдиною великою темою, проте вона наповнювалася найчастіше ідеологічним змістом: образ Вітчизни-України мав «мобілізувати дух радянських людей», «підносити їх соціальну громадську самосвідомість», вселяти надію на перемогу. Любов літераторів до рідної землі, таким чином, не повинна була виходити за межі радянського патріотизму. О. Довженко перший і єдиний у тогочасній літературі зробив найрішучіший крок: тема долі українського народу стала домінантною в його творчості періоду війни, що викликало невдоволення критики. Пізніше цензура підмінить у його «Перемозі, «Україні в огні», «Щоденнику», «Повісті полум'яних літ» небезпечне слово «Україна», спокійнішим «Батьківщина» або ж словосполученням «Радянська Україна», знищуючи таким чином первинний національно-патріотичний зміст Довженкових творів і надаючи їм не етнокультурного, а соціально-політичного забарвлення.

Війна впливає і на оформлення довготривалих тематичних пошуків. Над своєю «Зачарованою Десною» письменник почав працювати ще в 1942-му році. Та й його «Щоденник», що є на сьогодні своєрідним літописом історії війни і водночас складним і суперечливим філософсько-літературним твором, до краю сповнений тривожними думками і роздумами про фізичні та моральні втрати, які несе український народ.

Цей же мотив знайдемо і в оповіданнях «На колючому дроті», «Відступник», кіноповісті «Повість полум'яних літ». Найбільше і найвиразніше говорить про це О. Довженко в «Україні в огні» - творі надзвичайно правдивому та сміливому, як на той час. Романтик за світовідчуттям, О. Довженко вважав історичну пам'ять джерелом безсмерття народу. Проте в це поняття письменник вкладав не лише закарбування в народній пам'яті певних суспільних подій та фактів, але й збереження моральних законів, етичних норм, світобачення, що визначають дух нації, бо «історія є рівнодіюча всіх духовних сил і здібностей народу».

Саме в роки війни проблема збереження історичної пам'яті набуває найширішого, надзвичайно загостреного звучання. В «Україні в огні» Олександр Довженко порушує важливі морально-етичні проблеми гуманізму, патріотизму і довіри до людини. Варто схилити голову перед громадянською мужністю митця, який ризикнув першим в українській радянській літературі показати найтрагічніший період Великої Вітчизняної війни - її самий початок, коли радянські війська відступали, коли Україна опинилася під тягарем фашистської окупації. Почав писати з кінця, потім повернувся до мирних днів. Принцип ретроспективного зіставлення подій визнвчив і сюжет, і композицію твору: трагедія війни надовго розлучає членів родини Запорожця, які уособлюють весь український народ, розтоптаний окупантами. О. Довженко поспішав, бо реально вже бачив майбутній фільм. Він хотів розказати «правду про народ і його біду», про палаючу в огненному кільці між двох імперій Україну. У творі не було піднесеного пафосу, оспівування тріумфального руху Червоної Армії, жодного слова не сказав і про Сталіна. Його повість стала криком болю, першим гострим, вразливим сприйманням фашистської навали. О. Довженко не оминав гострих проблем, устами героїв запитував самого вождя, як же сталося, що не «б'ємо ворога на його території». Ясна річ, кіноповість не сподобалась Сталіну, і він заборонив її для друку і для постановки… «… мені важко од свідомості, записував у щоденнику О. Довженко, - що «Україна в огні» - це правда». Але Сталін думав по-іншому. У січні 1944 року скликали навіть спеціальне засідання політбюро ЦК ВКП(б), на якому було затавровано О. Довженка «як ворожого політиці партії та інтересам українського й усього радянського народу». Письменника вивели зі складу комітетів і редколегій, звільнили з посади художнього керівника Київської кіностудії і назавжди вислали з України. Тільки 1966 року кіноповість уперше надрукували з багатьма цезурними правками.

Серед багатьох проблем, що їх письменник торкається на сторінках «Щоденника», неабияке місце посідає саме проблема збереження історичної пам'яті народу, її осмислення. Письменника турбує, наприклад, те, що в країні занедбано музеї, розкрадаються цінності Лаври, знищуються пам'ятки старовини.

О. Довженкові болить, що народ вкрай мало знає своїх героїв. Він переймається долею Кам'янець-Подільської башти, Нікольського собору, Чернігівського музею, Спаської церкви. Про ці й інші факти занепаду історичної культурної спадщини українського народу знаходимо немало висловлювань, думок у воєнних записниках О. Довженка. Між понівеченими пам'ятками героїчного минулого народу і подіями, явищами сучасного життя письменник вбачив безпосередній зв'язок. Всякий вплив «непошани до старовини, до свого минулого, до історії» митець розглядав як моральну деградацію народу, яка може привести його до загибелі, - духовно-світоглядної, а з часом і до власне державної.

Майбутнє народу, заради якого Довженко жив і творив, хвилювало його як найбільше й постійно. Яка доля чекає кожного за умови, коли «Україна поруйнована, як ні одна країна в світі? Загинули міста, села, пограбовано музеї. Що залишить у спадок нащадкам письменникове покоління, яке вкрай зубожіло на історичну пам'ять? Як оживити духовність української нації?». Дезертирство, культурно-мовна асиміляція, зрада Батьківщині - це наслідок безпам'ятства народу, над якими О. Довженко постійно розміркував, дійшовши висновку, що війна впливає на виродження народу, його моральне зубожіння.

Черпаючи з життя сюжети творів, художньо обрамляючи їх, О. Довженко засвідчив вірність своїй манері художніх узагальнень. Образи простих бійців, жінок, дідів обростали ознаками казкових велетнів, дивували своєю силою волі. Цьому певною мірою сприяло творче використання письменником багатств народного художнього мислення.

У «Повісті полум'яних літ», роботу над якою було закінчено 1944 року (Ю. Сонцева екранізувала її у 1961 році), головним героєм війни постав не вождь, як того вимагала офіційна ідеологія, а народ, непереможність якого уособлює твору вистачило громадянської відповідальності перед нащадками, аби знову відкрито говорити про те, про що більшість митців прагнула мовчати: про підневільне життя окупованої України, про генералітет союзних армій, про надмірні втрати при форсуванні Дніпра. Звісна річ, що за життя Довженка цей твір не був ані надрукований, ані поставлений. Надалі Довженка змушують опрацювати цілу низку тем, яка не входима до його творчих планів.

1948 року він пише п'єсу «Життя в цвіту», присвячену І. Мічуріну, і цього ж року ставить кольоровий фільм «Мічурін», який 1949 року здобув Державну премію СРСР, яка означала офіційну його реабілітацію після «України в огні». Потім написано кілька кіноповістей: 1949 року - «Прощай, Америко!», 1952 - «Антарктида», 1956 - «Поема про море».

Протягом 1949-1956 рр. О. Довженко викладав у Всесоюзному Державному інституті кінематографії, став професором цього навчального закладу.

У 1956 р. у березневому номері журналу «Дніпро» була опублікована «Зачарована Десна», з цього приводу О. Довженко дуже радів. У цей час була завершена й «Поема про море». У листопаді розпочались зйомки однойменного фільму, але О. Довженко раптово помер. На «Поемі про море», присвяченій будівникам Каховської ГЕС, варто зупинитися докладніше. Саме тут Довженко знову порушує цілу низку пекучих соціальних та морально-етичних проблем, які на той час офіційно табуйовані для радянської літератури, як-от: занепад села, втрата історичної пам'яті, зневага до землі, бездуховність, зубожіння людської душі, функціонерсько-бюрократичне ставлення до людини тощо.

Цю кіноповість у 1958 році екранізувала Ю. Солнцева, 1959 року фільм здобув Ленінську премію.

Ідея цього твору виникла у О. Довженка ще під час Великої Вітчизняної війни. У березні 1948 року письменник декларує свій задум написати твір з великими екскурсами до власної біографії, але з'являється «Зачарована Десна» лише 1955 року, за рік до смерті митця. Твір, багато в чому автобіографічний, мав виразну новаторську будову: оповідачем у ньому був сам письменник, який виступав у двох іпостасях - як автор, зрілий митець, що міркує про майбутнє у зіставленні з власним автобіографічним досвідом та історичним досвідом своєї землі, і як герой кіноповісті - маленький Сашко, на внутрішньому світі якого і було зосереджено основну увагу. Саме тому і розповідь має відповідно двоплановий характер. На першому плані світ своєрідним чином відтворюється у дитячій свідомості, а на другому спостерігаємо зрілі філософські роздуми митця про сенс людської екзистенції, про місце дитинства у подальшому становленні людини як особистості.

«Зачарована Десна» стала художньо-філософським осмисленням народного буття, тісно переплетеного з чарівною української природою. Сам Довженко скромно назвав цей твір «коротким нарисом автобіографічного кінооповідання», хоча значно вийшов за ці вузькі жанрові межі, створивши повість про сувору правду життя українського села початку XX століття. У повісті ми не знайдемо чіткого сюжету із відповідною послідовністю подій. Втім, певна еклектичність її архітектоніки не знижує ваги Довженкових спогадів про життя, про своє селянське дитинство, красу одвічної людської праці на землі. Зі сторінок кіноповісті звучить віковічна народна мораль, сяє глибока селянська мудрість.

У 1957 р. вийшла друком збірка повістей митця «Зачарована Десна», від якої фактично почався «відлік» письменницької слави.

У 1957 році ім'я Олександра Петровича Довженка було присвоєно Київській кіностудії.

1959 року «Поема про море» була оцінена Ленінською премією. І у 1958 році Юлія Солнцева поставила за цим кіносценарієм широкоекранний фільм. Вона ж подарувала екране життя «Повісті полум'яних літ» (1961) і «Зачарованій Десні» (1954). До речі, фільм «Зачарована Десна» 1965 року було відмічено Спеціальним дипломом XІІІ Міжнародного кінофестивалю у Сан-Себастьяні.

За своє творче життя О. Довженко поставив 14 ігрових і документальних фільмів, написав 15 літературних сценаріїв і кіноповістей, дві п'єси, автобіографічну повість, понад 20 оповідань і новел, ряд публіцистичних статей і теоретичних праць, присвячених питанням кіномистецтва. Його кінопоеми «Звенигора» (1928) та «Арсенал» (1929), кіноповість «Земля» (1930) були визнані світовою кінокритикою шедеврами світового кінематографа, а О. Довженко - першим поетом кіно. Низку кіноповістей О. Довженка було екранізовано після його смерті: «Повість полум'яних літ» (1944, 1961), «Поема про море» (1956, 1958), «Зачарована Десна» (1956, 1957).