Українська література ХХ століття

«Рибам», потенційним художникам, музикантам і письменникам, бажано проживати у «морських країнах». Уже, починаючи з епіграфа «Перверзій» («Італія, благословенна Італія, лежала переді мною») передбачається таке екзотичне місце для «Риб». «Казкове місто над водами» Венеція - «притулок для митців і самітників», згори скидається на величезну рибу, що, до речі, «пожирає» Стаха Перфецького. Українське географічне положення також ототожнюється з італійським, венеційським. Стах Перфецький іноземним слухачам характеризує Україну як край, химерніший за Індію й Китай, оточений зусібіч водою: чотирма великими ріками Доном, Дністром, Дніпром і Дунаєм (кожна з назв походить від слова «вода»). Крім географічної схожості акцентується особлива увага на психічній, тобто ментальній («Для кожного італійця Україна могла б стати рідною ненею»). Українсько-італійський «міф» постає на культурологічному ґрунті: талановиті італійці, не знайшовши збуту своєї «продукції» на інших, західних землях, прийшли в Україну - «начинені вщерть архітектурними, малярськими, музичними, еротичними та філософськими ідеями». Українсько-італійське «безглуздя» виявляється в іменах, культурних алюзіях, культурних алюзіях, химерному історизмі тощо. Автор-поганин схиляється перед популярним в Італії язичницьким богом Сатурном, на честь котрого влаштовувалися веселі бенкети й забави. «Перверзія» - невипадково переграє і відомого італійського постмодерніста Умберто Еко, його роман «Ім'я троянди»: міжнародний семінар відбувається у бібліотечних стінах монастиря, а його пристрасті нагадують гріховний текст про сміх; символічної забарвленості в монастирських коридорах і залах набуває розкотистий гучний регіт бісівського героя Мавропуле; детективна історія про таємне вбивство перед монастирським вікном, звідки має пролунати постріл, вказує на популярну в сучасній літературі тему «парадизму», представлену в романах пост модерністів; Андрухович програє центральний символ У. Еко - заборонену містичну книгу (у майстерні друга Перфецького захована така книга-спокуса, яку слід читати лише справа наліво, перегортаючи сторінки кінчиком свяченого ножа, проказуючи за кожною дев'ять молитов) тощо.

Україна з її архетипним авантюрно-козацьким життєвим стилем, з визначальним емоційно-почуттєвим характером, так званою «кордоцентричністю», а також Італія з притаманною їй інтенсивністю і глибиною почуттєвих переживань, сильно розвиненою вітаїстичністю та мистецьким покликом стають вагомими символами в поясненні внутрішньої сутності головного героя, як і роману в цілому: почуттєвість українська і афективність італійська виражають сутність карнавалу як вічного свята життя - наскрізного образу «Перверзій».

Ідея карнавалу - центральна у поетично-прозовій творчості бубабіста Андруховича. Навколо неї розігрується постмодерна «Драма». Незважаючи на те, що читач у «Перверзії» відразу потрапляє у нуртуючу атмосферу особливого часопростору з всеохопною радістю буття і легкістю самих форм існування, карнавал має амбівалентний характер: він існує як ідеальне поняття (безчасся Золотого віку) і як реальне, що відбувається через своєрідне виродження справжнього Карнавалу. У першому романі («Рекреації») - карнавал внутрішньо надломлений, уражений спадком тоталітаризму. У другому («Московіада») карнавал - кінцесвітній. Тому суть доповіді Перфецького на міжнародному семінарі - дошукатися глибинної, вічної сутності карнавального змісту («Якщо під карнавалом розуміти граничне напруження сил життя у всій повноті та невичерпності чи так само вищий вияв битви любові зі смертю (смертю як порожнечею, як анти буттям, як нічим), то він і справді не повинен закінчитися ніколи»).

Карнавал усвідомлюється як архетип первісної, не враженої цивілізацією чуттєвості. Цивілізаційний поступ - наступ на емоційний світ людини. А пост карнавальне безглуздя - це власне занепад чуттєвості, сповільнення живої крові в «сонних артеріях», мертвотність. Венеційський «радісно-гіркий» карнавал, цей здавалося карнавал над усіма карнавалами, також глибоко вражений корозією розпаду. Присутність карнавалу нагадує Його відсутність, тобто того справжнього Карнавалу. Як пояснює головний «опікун» свята, доктор танатології, учений- карнаваліст Леонардо ді Казаллегра: «Ми у Венеції схильні думати, що сталося втрачення Карнавалу. Нам видно це. Цього не видно майже нікому - адже карнавал є, відбувається з року в рік, по декілька разів, з різних приводів, з вогнем і масками, з вином і танцями!... Карнавалу робиться чим раз більше, він повсюдний і неперервний, скажуть вам ще інші, які від лукавого

Але чи так насправді?... А якщо то вже тільки гола механіка, машинерія, холодна індустрія, суцільна консумпція, перманентне паразитування? А якщо це пастка?»

Всякий зіграний у сучасності карнавал - це завше «втрата Карнавалу». Він нагадує застигле у віках мистецтво, Венецію з антикварною пліснявою і накопиченням розкоші, це найпотворніше місто, як скаже один з героїв роману. Звідси, від застиглого мистецького світу народжується в Андруховича романтична туга за справжністю, за тим живим «емоційним тисненням», від якого митець, або просто людина прагнуть звільнитися у художньому творі, або на карнавальній площі. І герой-самітник з його індивідуальний святом на тлі загального святкового виродження (мертвого міста-мистецтва).

Божественна Венеція несподівано виступає як продовження апокаліптичного міста Москви («Московіада»). Тут і навмисна подібність: найпрекрасніше місто Європи гине так само, поступово поглинаючись водою («Ми можемо стати свідками того, як з того міста евакуюють все живе, бо жити в ньому буде просто неможливо. Я побачив у цьому страшну метафору людського безсилля культурою порятувати світ»). Казкова, богемна Венеція не менше вражена розпадом, ніж потворна, «малокультурна» Москва. Недаремно і міжнародний семінар під дивною назвою «Посткарнавальне безумство світу: що на обрії?» організований фундацією «La morte dі Venezіa». Дошукуючись істинних причин смерті Венеції, що власне виступає тут символом світу, старий карнаваліст Казаллегра запевняє, що «правдива смерть Венеції настане не від поглинання морем чи пісками, не від потопів чи громів небесних»: «Усе це тільки зовнішнє, себто позірне, несуттєве». Символом безумства як розпаду світу постане розкол між чоловіком і жінкою, між Адамом і Стахом: пост карнавальний - як постлюбоний час.

Ідея карнавалу тісно пов'язана із наскрізною ідеєю творчості Андруховича - «поясненням» України. І в «Рекреації», і в «Московіаді», і в «Перверзії» він створює її екзотичний емоційно-почуттєвий «краєвид». У першому романі письменник представив Україну з самої її реальної даності, у другому - через протилежність (Москву), в останньому - генетично спорідненою Італією. «Проти кожного пригнічення - психічного, фізичного, морального, себто чужоземного, проти обставин і завойовників, проти венеричних хвороб і сказу, проти Сходу і проти Заходу, проти всього на світі і проти всього світу ми мали Свято...»; «...Ми явили собою прекрасне збочення...» - такі підсумкові ідеї «України» як химерного життя, народженого із тотальної смерті, як карнавального бенкету під час чуми, як веселого «опору безглуздю» і як «безглуздя» такого опору. Україна - незбагненне свято життя, свято на тлі похмурого (багато мудрості - багато печалі) європейського світу. Одне слово, карнавал, збочення (звідси полісемантичність назви роману).

«Перверзія» - це також про український літературний карнавал - бубабізм. Постановка поезо-опери «Крайслер Імперіал» за творами бубабістів 1-4 жовтня 1992 року у Львові стане частиною «карнавального» історизму. Режисер опери «Орфей у Венеції» Метью Кулікофф (львівський режисер його прототип) - alter ego письменника-бубабіста-постмодерніста, його «божевільного наміру» «створити оперу над операми, оперу опер, де сама стихія оперовості, її внутрішня даність, її субстанція пародіюється, переосмислюється...» Суть цього божевільного наміру втілює метафора «pastіccіo» - «коли нові опери створювалися на підставі деконструювання та перекомбінування елементів з опер уже існуючих». «Я чудував, як ніколи», - скаже герой-режисер, але ці слова, безсумнівно, авторські. У своєму підсумково-карнавальному творі Андрухович досягає тотального штукарства, підсиленого прощальним настроєм. У «Крайслері Імперіалі», цій бубабістській осанні поезо-оперній акції львівського режисера, Андрухович напише, що тоді, під час вистави, прийшло розуміння завершення («І ось раптом усі зрозуміли, що це кінець. Щось завершилося, щось вичерпало себе. Поезо-опера підвела риску»). «Перверзія» - як прощання з карнавалом в українській літературі повторила те, що Андрухович написав 1993 року в «Аве, Крайслері»: «Але хіба може померти те, що не має початку й кінця? Хіба може померти Бу-Ба-Бу, ця Триєдність і Три відмінність, і Шестирукість, а отже і Шестикрилість? Але по-іншому спитаюся: чи може душа з її кров'ю та реготом, поезія, лихослів'я, вино, музика, балаган, любов, зухвальство, буфонада, ритуал, магія, театр, сміх, плач, кайф, смак, джаз, рок, джаз-рок? Чи можуть ці речі померти?»

Проте Ю. Андрухович розуміє, що як стиль, як текст, як література - завершилося. «Перверзія» - це також фінальне догравання «Рекреацій» та «Московіади», прощальний бенкет. Тому прізвище героя Перфецький (від перфект) означає й завершення, остаточну бенефісну подію. «Моє самогубство прошу розцінювати як естетичний акт», - ці слова запише у своєму заповіті Стах Перфецький. Так азартний гравець сходить зі сцени. Власне й Андрухович прощається зі своєю письменницькою роллю фанатичного карнаваліста. У післяслові до сенсаційної книги про Перфецького автор бадьоро переконує читача, що він живий, що життя не закінчилося, естетичне самогубство - його книга, від якої він утікає до нового життя. З чого почне цього разу Андрухович - невідомо. Але з його останнього роману зрозуміло, що має бути щось цілковито інше: карнавальний час безглуздого світу завершився.

Оксана Забужко (рік народження 1960)

Оксана Забужко - авторка першого українського бестселера. Поетка, прозаїк, есеїст, філософ. Народилася 19 вересня 1960 року в м. Луцьк. Закінчила філософський факультет та аспірантуру Київського університету імені Тараса Шевченка, захистила кандидатську дисертацію з естетики на тему: «Естетична природа лірики як роду мистецтва». Співпрацює з Інститутом філософії НАН України імені Григорія Сковороди. Викладала україністику в американських університетах (1994), виступала із лекціями у Стокгольмському, Колумбійському, Єйльському університетах. Авторка поетичних збірок «Травневий іній» (1985), «Диригент останньої свічки» (1990), «Автостоп» (1994), «Новий закон Архімеда: Вибрані вірші 1980-1998» (2000), роману «Польові дослідження з українського сексу» (1996), що неодноразово перевидавався, повісті «Казка про калинову сопілку» (1998), книги прози «Сестро, сестро...» (2003, 2005). Є авторкою філософських праць «Дві культури» (1990), «Філософія Української ідеї та європейський контекст: франківський період» (1992;1993), «Шевченків міф України: Спроби філософського аналізу» (1997;2001), книжки есеїв «Хроніки від Фортінбраса: Вибрана есеїситика 90-х» (1999, 2001, 2006), «Репортаж із 2000-го року» (2001); «Let my people go: 15 текстів про українську революцію» (2005, 2006), «Notre Dame d`Ukraіne: Українка в конфлікті міфологій» (2007).

Твори Оксани Забужко перекладалися шістнадцятьома мовами світу і 1997 р. удостоєні Поетичної Премії Global Commіtment Foundatіon. Серед інших її літературних нагород - премії Фонду імені Щербань-Лапіка, Фундації Ковалевих, Фонду Рокфеллера, Департаменту культури м. Мюнхена, Департаменту культури м. Ґраца та ін.

Роман О. Забужко «Польові дослідження з українського сексу» став українським бестселером. Інтерес читачів до нього не один рік залишається стабільно високим. Поява книжки на ринку супроводжувалася скандалом, який мав на меті розрекламувати авторку та її твір. Літературний критик Т. Гундорова зазначила, що О. Забужко намагалася написати жіночий роман, тобто твір масової літератури, який «зростається з інтелектуальним есеєм, переплітаючи прозу й віршовану мову, патріотику та риторику». «Польові дослідження» передають ліберальну візію жіночого самоствердження, потребу любові, тугу за материнством. Роман став дуже серйозним приводом для розмови про фемінізм, одним із перших серйозних романів про проблему жіночності в українській літературі. «Польові дослідження» Н. Монахова схильна розглядати не тільки як «роман виховання», а й як керівництво до дії: «А це вже перший крок від бездумного каяття до самоосмислення, а отже, і до свідомої роботи - як на особистісному рівні - на рівні кожного із нас, так і на національному, чи радше - державному рівні» і підкреслює намір О. Забужко створити «літературу як форму національної терапії». Авторка започаткувала в українському суспільстві дискусію на тему жінки й жіночності, а в літературі - на тему жіночого письма й жіночого погляду на сучасний світ.

О. Забужко вміє переконувати, коли пише про свободу духу й можливість існування в усій світовій культурі нараз, про межовий досвід, про літературу як велику транснаціональну резервацію і душу. Полемічність у творчості О. Забужко свідчить, що її турбують філософські питання. Довіряючи підсвідомості у творчості, вона водночас культивує раціональне ставлення до життя, порушуючи феміністичну проблему, продовжує оберігати традицію, наголошуючи на культурному контексті, не може відмовитися від ідеї опору.

ЛуГоСад

Поетичний гурт «ЛуГоСад» заснований у 1984 р. львівськими поетами Іваном Лучуком, Назаром Гончаром, Романом Садловським. У 1986 р. вони видали альманах ЛуГоСад І та ЛуГоСад ІІ, а також збірки Назара Гончара «Усміхнений Елегіон» та Романа Садловського «Антологія». «Методологічна основа» творчості ЛуГоСаду - теорія поетичного ар'єрґарду (ідея і аргументування лугосадівсько-ар'єрґардної теорії - Тарас Лучук).

У лютому 1994 р. відбулася академічна наукова конференція «Літературний ар'єрґард», присвячена 10-літтю ЛуГоСаду. Окремі вірші лугосадівців перекладені німецькою, польською, білоруською, словацькою, болгарською, англійською, італійською мовами.

Пропала Грамота

Літературне угрупування трьох київських поетів: Юрка Позаяка, Віктора Недоступна та Семена Либоня. Існувала в кінці 80-х - на початку 90-х рр. «Пропала грамота» була заявлена як авангардний проект. У 1991 р. «Пропала грамота» випустила грамоту з однойменною назвою.

«Нова дегенерація»

Поетичне літугрупування, існувало у 1991-1994 рр., складалось із трьох літераторів, вихідців з Івано-Франківської області - Івана Андрусика, Степана Процюка та Івана Ципердюка. У 1992 р. літугрупування видало три перші збірки названих поетів під однією обкладинкою. Загальна назва цього проекту була також «Нова дегенерація». Передмову написва Ю. Андрухович. тексти членів «Нової дегенерації» перебувають у дискурсивній сфері неомодерних практик.

Список рекомендованої літератури

1. Агєєва В. Поетеса зламу століть. Творчість Лесі Українки в постмодерній інтерпретації, Київ: Либідь, 2001. - 264 с.

2. Антологія української поезії. -Київ: Державне видавництво художньої літератури. 1957. 4 т.

3. Антологија украјинске поезије XVІ-XX века „У инат ветровима“, приређивач др. Људмила Поповић. - Српско Сарајево: Завод за уџбенике и наставна средства Републике Српске, 2002. - 645 с.

4. Бернадська Н. Українська література ХХ століття. -Київ: Знання-Прес, 2006.

5. Біла А. Український літературний авангард: пошуки, стильові напрямки. -Київ: Смолоскип, 2006.

6. Грушевський М. Історія україньскої літератури. -Київ: Либідь, 1993, І: 386, ІІ: 261, ІІІ: 282 с.

7. Денисюк І. Розвиток української малої прози ХІХ-поч.ХХст. Львів: Академічний експрес, 1999. -277 с.

8. . Забужко С. Хроніки від Фортінбраса. Вибрана есеїстика 90-х. -Київ: Факт, 1999. - 340 с.

9. Забужко О. Notre Dame d`Ukraіne: Українка в конфлікті міфологій. - 2-е вид., виправл. - Киїів: Факт, 2007. - 640 с.

10. Зборовська Н. Феміністичні роздуми. На карнавалі мертвих поцілунків. - Львів: Літопис, 1999. - 336 с.

11. Історія української літератури, кінець ХІХ - початок ХХ ст. (у двох книгах). -Київ: Либідь, 2006.

12. Історія української культури. Том 4, книга 2. -Київ: Наукова думка, 2003.

13. Лавріненко Ю. Розстріляне відродження. Антологія 1917-1933. -Київ: Смолоскип, 2004.

14. Литвин В.М. Історія України. -Київ: Наукова думка, 2006. - 728 с.

15. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. -Київ: Либідь, 1999. - 447 с.

16. Поповић Љ. Фокусна перспектива украјинске књижевности. Универзитет у Београду. Филолошки факултет. -Београд, 2007. - 254 с.

17. Поповић Љ. Жигосани. Антологија поезије репресованих украјинских песника; избор, поговор и коментари Људмиле Поповић; (преводилац Миодраг Сибиновић). - Нови Сад: Национални савез Украјинаца, 2006. - 325 с.

18. Серця живе джерело: Антологія поезій. -Івано-Франківськ: Новая зоря, 2000. -175 с.

19. Тамаш Ј. Историја русинске књижевности. -Нови Сад: Прометеј, Руске слово. 2002. - 672 с.

20. Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ століття (в чотирьох книгах). - Київ:Аконіт, 2003.

21. Харчук Р. Сучасна українська проза: постмодерний період. - К.: ВЦ «Академія», 2008. - 248 с.

Размещено на Allbest.ru