Українська література ХХ століття

Долю свого батька М. Вороного, який через деякий час після поверенення в Радянську Україну був висланий у північні табори, розділив його син Марко, який друкувався то під власним іменем, то під псевдонімом Антіох. Його багатообіцяючий талант не встиг розквітнути. Поезія Марка Вороного позначена експресією і багатою уявою, трагізмом світопочування, що виявляється то в апокаліптичних візіях, то в непозбутньо-предметних спогадах лихоліття революції та громадянської війни.

Зовсім інакше розвивалася літературна ситуація в 20-ті - 30-ті роки в Західній Україні, хоча на неї відчутно впливали події та зміни в Україні Наддніпрянській. Мистецьке життя тут відзначалося плюралізмом завдяки певній політичній та інтелектуальній свободі. Але й на ньому лежала печать гострої класової, політичної та ідеологічної боротьби, значною мірою інспірованої, а ще більше спотвореної тим, що йшло з Радянської України й що там відбувалося. Політика нищення українського народу, а потім і голодомор 1933 р. створили парадоксальну ситуацію, коли прорадянські налаштовані літератори, намагаючись виправдати те, що діялося в СРСР (на який покладали свої соціальні, політичні й національні надії), змушені були ігнорувати очевидні факти або просто обдурювати себе і інших. А тих, хто говорив сумну правду, «прогресисти» й прорадянці називали, слідом за офіційною радянською пропагандою, підлими наклепниками, платними підспівувачами імперіалізму. І вийшло ось що: писання «лівої» і «прогресистської» преси та літерату про Радянський Союз і Радянську Україну 30-х років багато в чому сприймаються сьогодні як тяжкий фальш, що кидає прикру тінь на весь «прогресивний» літературний рух у Західній Україні тих років, - тим паче, що «прогресисти» були надто вже нетерпимі до інакодумців, не тільки до політичних опонентів з таборів ОУН чи УНДО, а й навіть до всіх, хто не погоджувався брати на віру їхній просталінський ентузіазм або просто тримався осторонь політичних пристрастей, як-от Богдан-Ігор Антонич. У подальшому майже всі письменники-комуністи, які емігрували з Галичини до Радянської України, були розстріляні або загинули в концтаборах, а їхня творчість надовго потрапила під заборону. Нелегко довелося й тим, хто залишався в Західній Україні, - вони опинилися в політичній ізоляції та були дезорієнтовані, особливо після того, як Комінтерн під тиском Сталіна розпустив Компартію Польщі та КПЗУ.

Антиподи прорадянської групи - літератори політичної еміграції, насамперед поети «празької» та «варшавської» шкіл (усі вони були тісно пов'язані з літературним життям у Галичині, зокрема, більшість співпрацювала з «Вісником» Дмитра Донцова).

Найбільша колонія українських інтелігентів-емігрантів, зокрема літераторів, перебувала у Празі. Тут працював видатний український поет О. Олесь. З молодшого покоління «пражан» слід відзначити насамперед Ю. Драгана (1894-1926), автора єдиної збірки «Сагайдак» (1925). Як учень Г. Чупринки та О. Олеся, Ю. Драган, одначе, виробив власний стиль історіософської лірики, позначений екпресією, артистичним лаконізмом, природністю настрою, немовби перейнятого з «Слова о полку Ігоревім» та українських історичних пісень і дум.

У варшавській літературній групі вирізняютсья три найталановитіші поети: Н. Лівицька-Холодна (1902), автор камерної, інтимної лірики, Є. Маланюк (1897-1968), який починав ще в Подєбрадах, і Ю. Липа (1900-1944).

Є. Маланюк - один із найвизначніших українських поетів XX ст. З трагічною силою висловив любов до «степової Еллади», біль вигнанства. Він - із тих поетів, творча енергія яких сконцентрована в імперативній ідеї. Це - виковування героїчного національного духу в передчутті нових битв за історичне майбуття України з деяким домішком «донцовської» агресивності й нетерпимості, з образами «заліза» й «крові», з лексикою ненависті, що часом створює враження «дзеркальної» антитетичності жорстокій «класовій» риториці П. Тичини чи М. Бажана 30-х років. Водночас з великою силою звучать у Є. Маланюка загальнолюдські історіософські, філософські та екзистенціальні мотиви. Він - майстер строгої і врівноваженої форми, але за цим свідомим самообмеженням (що почасти йде і від культури форми неокласичної школи) відчувається сильний темперамент; метафорика його водночас разюча й проста; думка в нього стає емоцією і народжує образ. Маланюк активно виступав як глибокий, хоч нерідко і нетенденційний критик літератури, особливо сучасної йому; він гостро і дошкульно полемізував із своїми сучасникими - радянськими українськими письменниками, як і вони з ним.

Ю. Липа, син відомого одеського лікаря й літератора, за освітою також медик, відзначався різнобічністю захоплень: у полі його зору були історія, археологія, етнографія й етнологія, антропологія, психологія, філософія, соціологія, економіка, політика. Йому належить ряд книжок і багато статей з різних питань, так чи інакше пов'язаних з українською тематикою. Писав він ще прозу, есе, критичні статті, займався перекладами. Його творчість не позбавлена патріотичної дидактики, однак тексти настільки емоційні, стиль їх настільки індивідуальний, що звичайно ж, це художня література, а не політична публіцистика. Не чужі йому були й інтимна лірика, і лірика релігійна. Бурхливе й невгомонне життя Ю. Липи урвалося восени 1944 р. в Яворові, де він служив лікарем у загонах УПА.

Трохи осібно в літературному життї Західної України та еміграції (обидві ці ланки були пов'язані, зокрема, і рядом спільних видань, не кажучи вже про циркуляцію ідей та особисті контакти) стояла творчість поета з Лемківщини Богдана-Ігоря Антонича (1909-1937). Проживши коротке життя, він залишив невитравний слід в українській поезії. Бувши на рівні сучасних йому європейських естетичних уявлень і водночас дістаючи наснажливі імпульси від бурхливо зростаючої української радянської літератури (насамперед від поезії раннього П. Тичини), він створив власний самобутній і широкий художній світ. Його панівний пафос - благоговійне осягання вселенського буття, включеності в нього людської долі та людської індивідуальності. У ранній творчості Б.-І. Антонич ішов до цього через розкриття - в невичерпній і спонтанній імажиністській образності - глибинних зв'язків людини і природи. Потім він еволюціонував до потужно одухотвореного урбанізму, а структура його поетичної мови збагачувалася стихійною асоціативністю й сюрреалістичними виплесками підсвідомості. Складний світ інтелігентської самосвідомості в нього, з одного боку, «підключений» до якогось вселенського пантеїстичного дійства, метаморфоз самоодухотворливої матерії, а з іншого - має на собі печать конкретних національно-історичних трагедій і болів. Б-І Антонич об'єктивно виявився предтечею багатьох пошуків сучасної української поезії.

У «генеральному наступі» на всіх фронтах «будівництва соціалізму», в тому числі й на фронті ідеологічному, важливе місце відводилося викоріненню, по-перше, загальнолюдських моральних цінностей; по-друге, цінностей національної культури та духовності, національної самосвідомості взагалі, - оскільки й ті, й ті були перешкодою на шляху до дегуманізації й уніфікації, загального духовного рабства, що звалося цілковитою ідейно-політичною єдністю суспільства. Наступ вівся під прапорами класової боротьби, класового світогляду, класової політики, класової моралі, класової культури тощо. Поняття класовості містифікувалося й знелюднювалося. Літературу змушували брати найактивнішу участь у перекроюванні загальнолюдських та національних цінностей, - і вона це робила. Найбільше запопадливості доводилося виявляти в цьому багатьом із тих, хто відчував за собою «вину». Вони воювали з власними гуманістичними ідеалами і з самими собою - нерідко у формі викриття нібито ненависного класового ворога.

З трьох велиих українських поетів радянської доби - П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан - мабуть, найбільше був зламаний перший. Саме тому, що він був емоційно найвитонченішим і психологічно найтендітнішим, найбеззахиснішим у своїй душевній делікатності: генієм був... М. Рильського почасти рятувала класична урівноваженість натури, самовладання, деяка «олімпійська» відстороненість від щоденності, і його переорієнтація не супроводжувалася такими лютими самокартаннями, виведеними назовні, на адресу карикатурного ворога... М. Бажан - поет волі й раціо, поет щонайглибше керованої думки, і йому легше було засвоїти державний тон...

Стрілецька поезія

Художнє явище, яке історики літератури означають як «стрілецька поезія та пісня», репрезентують насамперед В. Бобинський (1898-1938), О. Бабій (1897-1975) та Р. Купчинський (1894-1978). Якщо твори першого виходили неодноразово (востаннє в 1990) у доволі повному обсязі й посіли певне місце в літературному процесі, правда, поруч із такими в стильовому плані відмінними від нього поетами, як С. Тудор та О. Гаврилюк, то два наступні не включилися в жодну радянську антологію і залишаються досі невідомими широкому загалу читачів.

О. Бабій (народився в 1897 р. на території теперішньої Івано-Франківщини, помер у 1975 р. в м. Чикаго) - син селянина: у лавах січових стрільців захищав, як і багато патріотично настроєних юнаків того часу Західно-українську Народну Республіку від польських окупантів (згодом написав на цю тему поему «Гуцульський курінь» та повість «Перші стежі», 1937); був одним із фундаторів, разом із В. Бобинським та Ю. Шкрумеляком, групи поетів-символістів «Митуса» (1922). Здобувши вищу освіту в Українському педагогічному інституті ім. М. Драгоманова в Празі зі ступенем доктора філології, брав активну участь у літературно-мистецькому житті Львова як письменник і журналіст. Високу оцінку його збіркам «Ненависть і любов» (1921) та «Поезії» (1923) дав В. Бобинський уже після того, як дороги їх розійшлися. У статті «Літературне життя по цей бік Збруча» він відзначив у них «справді своєрідні і тому беззакидні майже поезії, в яких автор хоче дати (й справді дає) вислів своєму почуттю, тісного зв'язку з живим життям народу, в них яскраво виявляється вразливість поета на суспільні кривди широких працюючих мас і безмір щирої любові селянської дитини до своїх найменших і єдиних братів. Ці поезії Бабія найдозріліші, найбільш мужні і найсупільніші під оглядом взаємовідношення внутрішньої і зовнішньої форми, що виступають тут не в штучному, накиненому, а в конечному, органічному зв'язку.

Життя й творча біографія Р. Купчинського (народився в 1894 р. на Тернопільщині, помер 1978 р. поблизу Нью-Йорка) багато в чому схожа з біографією О. Бабія. Теж воював у січовіх стрільцях, розповівши згодом про ці події в романі-трилогії «Заметіль» («Курилася доріженька», «Перед навалою», «У зворах Бескиду»); працював журналістом, зокрема в редакції газети «Діло». Великою популярністю користувалися пісні на його слова, а часто й з його музикою; багато з них сьогодні знову повертається до життя («Зажурились галичанки», «Човник хитається», «Накрила нічка», «Їхав стрілець на війноньку» та ін.), у яких яскріє багатий діапазон настроїв - від героїчно-урочистого до гумористичного. За життя Р. Купчинський не видав жодної збірки поезій, і лише в 1983 р. український поет і критик з Нью-Йорка Б. Бойчук упорядкував і випустив книжку «Недоспівані пісні».

Згаданих вище поетів об'єднувала, принаймні, на початку їх творчого шляху, зокрема, прихильність до символізму. У кожного з авторів вона мала свої особливості: якщо В. Бобинський прагнув переплавити в своєму стилі витонченість версифікації європейських поетів з українською фольклорною символікою, передати тонкі порухи підсвідомості, то О. Бабій був радше поетом споглядально-рефлективного плану, чиї вірші порушують проблеми людської цивілізації, життя і смерті, таємниці буття, у його творах зустрічається точна й несподівана метафора, А. Р. Купчинський любить персоніфікувати природу, при цьому або психологізує пейзаж, або матеріалізує через природні явища власний психологічний стан, іноді досягаючи в пейзажі поширеного філософського узагальнення.

На жаль, на повну силу не розкрився талант ні О. Бабія, ні талант Р. Купчинського. Відійшовши від захоплення символізмом на початку 20-х років, вони не знайшли засобу щодо його оновлення й поглиблення; О. Бабій збивався на багатослів'я й декларативність у віршах кінця 20-30-х рр., а Р. Купчинський майже перестав писати вірші. Те саме спостерігаємо і в інших поетів цієї групи: лиш коли-не-коли зблисне оригінальний образ у віршах Ю. Шкрумеляка, як, приміром, в «Авелевій жертві», Л. Лепкий залишився автором кількох популярних пісень, а М. Голубець, автор кількох збірок у стилі «Молодої музи» й віршів з воєнного часу, став відомий своїми дослідженнями з історії українського мистецтва.

Стрілецька поезія стала не тільки і, може, не стільки фактом історії української літератури, як фактором пробудження національної свідомості, державницьких змагань народу. Як літературне явище вона є перехідною ланкою між символізмом початку століття й новим поколінням поетів.

Богдан Лепкий та «Молода муза»

Богдан Лепкий народився 9 листопада 1872 р. в родині сільського священика. Батько був людиною освіченою і прогресивною. Він закінчив Львівський університет (класична філологія і теологія), брав участь у виданні часопису «Правда», підготовці підручників до школи. Мав ґрунтовну філологічну освіту, вільно володів польської та німецькою (вірші німецькою мовою навіть друкував у журналах). Згодом Богдан Лепкий назве батька найсуворішим критиком.

Дитинство Богдана було безхмарним, але коли він мав п'ять років, раптово - за одну ніч - померли від дифтерії дві його молодші сестри і брат, що дуже вплинуло на вразливу натуру хлопчика, який і сам ледве вижив.

Перші знання майбутній письменник одержав у батьківському домі. Швидко - за одну зиму - навчився читати, писати й рахувати. Батько розповідав йому і про пригоди Робінзона Крузо, і про письменників, художників, портрети яких висіли на стінах, старенька нянька, родом з Наддніпрянської України, співала чумацьких пісень, а від діда по матері Михайла Глібовицького, який замолоду був знайомий з Маркіяном Шашкевичем, допитливий хлопчина дізнався про давні части, історичні події на Україні.

Домашній учитель Богдана - Дмитро Бахталовський знайомив його не тільки з основами шкільної науки, а й з творами літератури, завдяки чому його учень вже в дитинстві знав напам'ять багато віршів Тараса Шевченка, читав «Марусю» Г. Квітки-Основ'яненка.

Коли Богдана Лепкого віддали шестилітнім хлопцем до бережанської школи з польською мовою навчання то він потрапив відразу у другий клас.

Після школи Б. Лепкий вступив до гімназії в Бережанах. Гімназія була польською, з класичним нахилом. Про цей навчальний заклад того часу існують різні, часом взаємно протилежні, свідчення. Бережани були провінційним містечком, без залізничного сполучення з великими містами, отже, й відірваним від центрів культурного життя. Не дивно, що інспектор зі Львова приїздив сюди для перевірки раз у кілька років.

В усякому разі, Б. Лепкому і гімназія, і Бережани як осередок культурного життя дали немало. В гімназії були український та польський хори. Щороку влаштовувались міцкевичівський, а згодом і шевченківський концерти. Час від часу приїздив сюди мандрівний театр «Руської бесіди».

Українська мова та література спершу в гімназії не викладалися зовсім, потім їх було введено в программу, коли Лепкий був у п'ятому класі. За свідченням сучасників, конфліктів між учнями на національній основі не було, на концерти й театральні вистави ходила і українська, і польська молодь. Загострення польсько-українських національних відносин Б. Лепкий пов'язує з появою роману Генріха Сенкевича «Вогнем і мечем» про події національно-визвольної війни українського народу під керівництвом Богдана Хмельницького, зображені у викривленому світлі, що обурило українських гімназистів.

Після закінчення гімназії Б. Лепкий вступив у Відні до Академії мистецтв, але навчання у ній морального задоволення не принесло, він відчув, що розминувся зі своїм справжним покликанням. Він став відвідувати лекції у Віденському університеті, в тому числі й відомого славіста Ватрослава Ягича. Став учасником студентського товариства «Січ», брав участь у дискусіях на літературні та суспільно-політичні теми, близько зійшовся з майбутнім відомим фольклористом Філаретом Колессою, Михайлом Новицьким та іншими студентами-українцями.

Згодом Б. Лепкий переходить до Львівського університету, де рівень викладання був не такий високий, як у Відні.

На ті роки припадає активна літературна діяльність Б. Лепкого: він пише поезії, оповідання, перекладає, виступає з доповідями на засіданнях студентського товариства «Ватра». З 1895 р. його твори починають дедалі частіше з'являтися на сторінках «Діла», «Буковини» та інших періодичних видань.

Але в тому ж, 1895 р. поет захворів від перенапруження, і лікарі порадили йому відпочити. Він поїхав до батьків, що жили тепер у с. Жукові, куди перебралися в 1891 р., коли Богдан закінчив гімназію. Село було недалеко від Бережан, всього шість кілометрів. Це було прогресивне село, до якого доходили культурні віяння: сюди приїздив театр, виступали сільські хори. Частим гостем у родині Лепких був письмениик, автор повістей «Олюнька», «В чужім гнізді», «За сестрою» Андрій Чайковський.

У Жуків Богдан приїздив щороку на «вакації», тут він задумав або написав цілу низку віршів (цикл «Село») та оповідань («Мати», «Кара», «Небіжчик»). У Жукові молодий поет познайомився з І. Франком.

Після закінчення Львівського університету (1895) - знову Бережани, гімназія, де Б. Лепкий стає вчителем української та німецької мов і літератур. Він швидко здобуває авторитет серед колег, повагу серед гімназистів блискучими лекціями, врівноваженістю, прагненням внести свіжий струмінь у викладання, познайомити слухачів з новинками літератури. Знайоме культурно-мистецьке середовище, близькість до батьківської оселі - все це створювало сприятливий клімат для творчості. Ціла низка віршів, оповідань («Стріча», «Для брата», «В світ за очі», «Дивак»), перекладів, літературно-критичних студій (дослідження про творчість М. Конопніцької) - результат кількарічного бережанського періоду. Спробував письменник свої сили і в жанрі драматургії, написавши п'єсу «За хлібом», яку поставив театр «Руської бесіди».

На початку 1899 р. у Кракові в Ягеллонському університеті було відкрито лекторат української мови і літератури і викладати ці предмети запрошено Б. Лепкого. І от восени 1899 р. він переїжджає сюди з молодою дружиною Олесею. З Краковом відтепер зв'язано майже все творче життя письменника.

Краків - тодішній центр польської науки і культури з бурхливим громадським і культурним життям - був наче контрастом тихим Бережанам, та душа письменника прагнула цього, і він активно поринув у його вир. Молодий український літератор швидко заприязнився з польськими письменниками С. Виспянським, В. Орканом, К. Тетмайєром, цікавився творчістю учасників літературної організації «Молода Польща». Живучи в Кракові, Б. Лепкий не почував себе відірваним від українського культурного життя.

В часи Б. Лепкого українська громада була тут доволі чисельною, налічувала близько 40 осіб. Збиралися вечорами по суботах у читальні «Просвіта» обговорювали новини літератури, співали, танцювали. Незабаром оселя Лепких стала своєрідною «українською амбасадою» у Кракові. Сюди часто приходили Василь Стефаник, Остап Луцький, Кирило Студинський, Михайло Бойчук, Кирило Трильовський, В'ячеслав Липинський та інші відомі громадські діячі, художники, письменники.

По дорозі в Італію гостював у Лепких Михайло Коцюбинський, бували у нього письменниця Ольга Кобилянська, фольклорист Федір Вовк...

У середовищі учасників львівскої літературної групи «Молода муза», до якої Лепкий теж належав, його називали професором, хоч був він не багато старшим від Петра Карманського чи Василя Пачовського, а від Михайла Яцківа - всього на рік. Але цьому поважному професорові шматок хліба давався нелегко: крім роботи в університеті, де був на посаді лектора, доводилося викладати в приватних гімназіях, виступати з лекціями на різних курсах. А тут ще несподівано в 1901 р. помер батько, і треба було допомагати матері та чотирьом молодшим братам і сестрам. Для літературної роботи лишалися ночі, які Лепкий намагається використати максимально. Одна за одною виходять книжки його оповідань «З села» (1898 р), «Оповідання», «Щаслива година» (1901), «В глухім куті» (1903), «По дорозі життя» (1905), «Кидаю слова» (1911); збірки віршів «Стрічки» (1901), «Листки падуть», «Осінь» (1902), «На чужині» (1904), «З глибин душі» (1905), «Для ідеї» (1911), «З-над моря» (1913); літературознавчі дослідження «Василь Стефаник» (1903), «Начерк історії української літератури» (1904), «Маркіян Шашкевич» (1910), «Про життя великого поета Тараса Шевченка» (1911); переклади польською мовою «Слова о полку Ігоревім» (1905); та збірки оповідань М. Коцюбинського «В путах шайтана» (1906).

Цей далеко не повний перелік видань свідчить передусім про широту творчих інтересів письменника та його виняткову працездатність. Його твори починають перекладати польською, російською, чеською, німецькою, угорською та сербською мовами.

Поступово полегшувалося матеріальне становище: Б. Лепкий склав іспит на професора гімназії і, крім цього, став доцентом «виділових курсів» для вдосконалення кваліфікації вчителів.

Восени 1915 р. Лепкого мобілізовують. Немолодого вже письменника послали б на фронт, якби друзі не подбали про його призначення для культурно-освітньої роботи в табір для військовополонених.

Незабаром Б. Лепкий опинився в Німеччині. Умови утримання полонених тут були кращі, ніж в Австрії. Деякий час він перебував у містечку Раштатті, а потім, у 1916 р., перебрався до Вецлара.

Старовинне містечко Вецлар над річкою Ляном, здається, овіяне романтикою. Тут колись жив великий німецький поет Й. В. Гете, все дихало пам'яттю про нього. Та романтичні легенди і спогади різко контрастували з суворою дійсністю: тут був розташований табір з десятьма тисячами військовополонених українців.

Праця в таборі була нелегка. Хоч німецьке населення ставилося до полонених досить прихильно, вчорашні солдати вороже сприймали і культурно-освітню роботу, і створення ремісничих майстерень і називали зрадниками тих, хто брав участь у виставах, концертах чи працював майстрами. Якось під час вистави «На перші гулі» за п'єсою С. Васильченка раптово погасло світло і ледь не зчинилася кривава бійка.

Події війни знайшли відображення у багатьох поетичних і прозових творах Б. Лепкого. Передусім, у великій поемі «Буря», з якої, на жаль, лишилися тільки фрагменти, а також у циклах «Іntermezzo”, оповіданнях і нарисах «Вечір», «Дзвони», «Душа», «Свої» та ін. У 1925 р. Б. Лепкий повертається до Кракова, де стає професором Ягеллонського університету. Знову розгортається його творча праця та видавнича діяльність.

Після окупації Польщі фашистською Німеччиною становище письменника стало особливо важким: він втратив посаду в Краківському університеті. Помер письменник 21 липня 1941 р., похований у Кракові на Раковецькому цвинтарі. В 1972 р. на могилі встановлено барельєф, а його ім'ям названо одну з вулиць міста.

Поезії: «Заспів», «Моя душа, як струна тая», «Наші гори», «Журавлі», «Бачиш», «Буря», «Василеві Стефаникові», «Мої пісні», «Кидаю слова».

Найвищу красу і справедливість Лепкий убачав у здійсненні патріотичної мрії про відродження гетьманської столиці Батурина, про визволення українців. Справжніми висотами духу для Лепкого була самовіддана творчість, опоетизована, наприклад, у посвяті Стефаникові, постійне життєве змагання. Воно піднесене у віршах, присвячених Іванові Мазепі («Мазепа», «Полтава», «Ой гіркі тоті бенкети» тощо). «Візитною карткою» лірика є славнозвісний вірш «Журавлі» («Видиш, брате мій…»). У контексті розділу «Осінь» (тут є мотиви втрати рідної сторони, смерті) цей вірш про далеку і важку дорогу журавлів набув метафористичного значення вимушеної зміни батьківщини на чужину, скажімо, емігрантами. Час та історія надали віршу нових значень. Оскільки «Журавлі» поклав на музику брат автора січовий стрілець Левко Лепкий, а також ще 7 композиторів, то твір став асоціюватися зі збройними змаганнями січових стрільців та відлетом загиблих патріотів у вічність.

До особливого ряду релігійно-патріотичних творів належить прекрасна поезія «В Різдвяну ніч 1915 р.». Він заснований на враженнях від чутих колядок і старовинних історичних пісень. Сприйняття одної з них, імовірно, з княжих часів, про «похід по славу, аж на схід», переросло в ідею оновлення життя пісень, повернення України до минулої слави. Інші святкові вірші, «На Святий вечір», «Великодні дзвони», «На свята» теж уписували у серце віру в кращу долю України. Загалом Лепкий створив приблизно півсотні святкових творів, що розкривають релігійно-моральну природу поезії митця, який слідом за Шевченком плекав християнську духовність (вірш «На Голгофу»). Проза Лепкого відповідала традиції класичного реалізму і була неонародницькою.

Пошук історичного тривання українського народу, його трагізму у минулому склав характерну рису творчості Лепкого 20-40-х років. Княжу Україну белетрист зобразив у добу княгині Ольги й облоги Києва печенігами (повість «Вадим», джерелом якої був Іпатіївський літопис, історія М.Грушевського) та походу на половців Ігоря Святославовича. Головною справою письменника-історика стало написання в другій половині 20-х років циклу повістей «Мазепа». До нього увійшли «Мотря», «Не вбивай», «Батурин», «Полтава». Епопея, що значно переросла задуманий обсяг трилогії, стала пенталогією, завершила повість «З-під Полтави до Бендер», видана вже після смерті автора. У зображенні світового образу гетьмана, про якого писали не лише українські, російські, польські, шведські, а й французькі, англійські автори, Лепкий відмовився від традиції зображувати Мазепу таким собі героєм-коханцем, а зобразив в об'єктивному історичному ключі з власне українського патріотичного погляду, на основі вивчення історичних універсалів Мазепи, листів Карла ХІІ, документів Петра І, праці про війну і художніх джерел відтворив події ХVІІІ ст. Автор різнобічно зобразив образ гетьмана Мазепи як приватної людини і державного діяча-патріота, справжнього європейця, який ненавидить прояви варварства. У системі дійових осіб український гетьман і шведський король-лицар Карл ХІІ протиставлені жорстокому московському царю Петрові І, який лише вдає просвіченого європейця: «Оба молоді, Карло і Петро. Один геніальний варвар, а другий фантастичний герой». Лепкий - майстер портретної деталі (молодечі очі Мазепи; лев'яча манера триматися і мозолясті руки царя), творець оригінальних інтер'єрів палаців Мазепи, що характеризують господаря як естета.

Повість «Мотря» не обмежилася романтичним відтворенням перипетій кохання старіючого гетьмана і його молодої хрещениці Мотрі Кочубеївни, а й увела читачів у скрутну добу України та складне у всіх відношеннях становище Мазепи. Він був змушений зберігати лояльність до Петра І водночас шукати шляхи для виступу проти царя задля порятунку батьківщини. «Мазепа» - визначне явище української історичної белетристики. Це перша талановита епопея про Мазепу відповідно до історичної правди про його боротьби в тяжку історичну добу за незалежність України.

Найкращим пам'ятником митцеві, вченому і педагогові залишився корпус його численних праць. У тім числі перекладних: Лепкий майстерно зінтерпретував українською, польською і німецькою «Слово о полку Ігоревім», твори Т.Шевченка, І. Франка, М.Коцюбинського, а твори П. Б. Шеллі, Г. Гейне, М. Конопніцької, М. Лермонтова, В. Короленка, драму «Саломея» О. Вайльда переклав українською мовою.

Поезія «Молодої музи»

Розвиток української літератури кінця ХІХ- початку ХХ ст. спричинився до появи нових літературно-мистецьких явищ, які значною мірою відрізняються від тих мистецьких постатей, що були характерні для літератури ХІХ ст. постала необхідність змін тих естетичних критеріїв, що усталилися на той час у літературі і були пов'язані передусім із реалістичним зображенням дійсності. Іван Франко у статті «З останніх десятиліть ХІХ віку» писав, що в останні десятиліття ХІХ ст. на українському літературному горизонті виникла група молодих письменників, вихованих на зразках найновішої європейської літератури, яка основну увагу звертає на психологію героя. «Нова белетристика - се незвичайно тонка філігранова робота; її змагання - наблизитися скільки можна до музики… Вона незвичайно дбає о форму, о мелодійність слова, о ритмічність бесіди».

Психологізація літературного процесу того часу була викликана цілим комплексом суспільних, філософських та культурних змін, які стали очевидними наприкінці ХІХ ст. Передусім це був антипозитивістський перелом у філософії, артистична метафізика Ф. Ніцше, волюнтаризм А. Шопенґауера, інтуїтивізм А. Берґсона.

Після поезії Миколи Вороного наступним етапом творення модерністичного дискурсу в українській літературі була літературна організація «Молода муза», що виникла у Львові в 1907-1909 рр. Поети, що входили до «Молодої музи», були дуже неоднозначними, а іноді навіть і протилежними у своїх поглядах: Богдан Лепкий, Василь Пачовський, Петро Карманський, Остап Луцький та інші. Богдан Лепкий згадував, що молодомузівці збиралися в своїй улюбленій кав'ярні «Монополь». Молоді люди, які вважали себе літературною богемою, «на той час студенти чи кілька років по закінченні студій» приходили сюди не лише посмакувати кавою, а й інтелектуально збагатитися в дискусіях. Особливого значення набув приїзд до Львова знаного краківського професора Богдана Лепкого. Краківський гість досить ґрунтовно розповідав про новини: нові підходи до зображення життя у літературі, що найяскравіше проявилися у творах таких письменників «Молодої Польщі», як С. Пшибишевський, С. Жеромський, К. Тетмаєр. Чималий вплив на організацію «Молода муза» мали ідеї польського поета Станіслава Пшибишевського, основні тези якого були опубліковані на сторінках польського журналу «Життя» (Краків, 1899, 1 січня). Цей маніфест цілком відривав мистецтво від життя. Ось деякі положення маніфесту Станіслава Пшибишевського: «Мистецтво не має ніякої мети, його мета сама в собі, воно є абсолютне, бо воно відображає Абсолют, а саме Душу. То ж як абсолют воно не може вкластися в ніякі рамки, воно не може служити ніякій ідеї… Тенденційне мистецтво, мистецтво-насолода, мистецтво-патріотизм, мистецтво, що має моральну чи соціальну мету, перестає бути мистецтвом і стає «євангелієм убогих» для тих, хто не вміє думати чи не має достатньої освіти, щоб читати підручники».

Прийоми модерного підходу до відтворення дійсності, що їх проповідували молодомузівці, мали немалий вплив на дальший розвиток всієї української літератури початку ХХ ст. Члени «Молодої музи» намагалися виступити проти провінційності, сірої буденщини, міщанства, брехні й продажності красного письменства. Вони розробляли патріотичну тематику, у своїх творах осмислюють важливу роль особистості в історії людства, особистості, що здатна скерувати енергію народу на боротьбу за її незалежність.

Літературно-естетична програма «Молодої музи» була втілена в кількох програмних документах, автором яких був Остап Луцький: передмові альманаху «За красою», збірці пародій «Без маски» та у маніфесті «Молода муза». Основний пафос виступів Остапа Луцького пов'язаний з підтримкою талановитих молодих сучасників: О. Кобилянської, В. Стефаника, М. Коцюбинського, Б. Лепкого та інших.

У 1903 р. Остап Луцький під псевдонімом видав скандально відому збірку «Без маски», в якій умістив пародію «Іван Хромко». Пародія мала бути саморозчаруванням відомого поета та вченого своєю працею, своїм життям. Зрозуміло, що пародія завдала нестерпного болю самому Франкові, який не забарився з відповіддю, яка свідчила про блиск полемічного таланту письменника. Чому з'явився такий різкий випад Івана Франка проти молодої людини, що втрачає всіляку віру і надію в торжество справедливості? Дев'ятнадцятирічний юнак у молодечому запалі виступив проти авторитету відомого письменника та знаного громадського діяча. Франкова відповідь призвела до нервового зриву та тривалої хвороби Остапа Луцького.

Формальне заснування «Молодої музи» треба завдячувати випадкові. Найближчі друзі, молоді письменники (Б. Лепкий, В. Пачовський, П. Карманський, М. Яцків, О. Луцький та інші) зібралися в один гурт для зазначення своєї солідарності в розумінні артистичної творчості і почали видавати свої твори під спільним кличем: «Молода муза». Пізніший прихід до «Молодої музи» скульптора Михайла Паращука, як і художника Модеста Сосенка мало засвідчити загальномистецький характер організації. На передній план у літературі виходить тип людини, що втрачає всіляку віру і надію в торжество справедливості. На кінець 1907 року під брендом «Молодої музи» вийшло з друку 8 книжок. Франко підтримав як критик збірку О. Луцького «З моїх днів», високо оцінюючи її. Після згаданої полеміки у відомому «Нарисі українсько-руської літератури до 1890 р.» Іван Франко писав: «Остап Луцький належить справді наймолодшої генерації наших поетів…, але цією збіркою своїх віршів стає на виднім місці в їх ряді. Не лише форма його віршів викінчена і вишліфувана дуже гарно, не лише мова… Остап Луцький вирізняється від своїх найближчих сусідів на нашому молодому Парнасі також сильніше виробленою індивідуальністю і енергією волі».

Про Василя Пачовського Іван Франко писав: «…в Пачовськім нам виявляється неабиякий майстер нашого слова, правдивий талановитий поет, що незвичайно глибоко вслухався в мелодію нашої пісні і нашої мови, що володіє технікою вірша, як мало хто у нас, і вміє за одним дотиком порушити в душі симпатичні струни, збудити пожаданий настрій і видержати його до кінця». Перші три поетичні збірки В. Пачовського стали лінією зв'язку між раннім українським модернізмом та пізнішою течією - символізмом, найяскравішим представником якого була поезія Павла Тичини. Найважливішою темою поезії Пачовського після невдачі визвольних змагань 1918-1920 рр. стає тема визволення України від іноземних поневолювачів. Визвольна тема є магістральною. Особливе місце в утвердженні України як держави займають драми «Сон української ночі», «Сонце Руїни», містичний епос «Золоті ворота». Образ Золотих Воріт, що мають поєднати ідеї Сходу і Заходу Європи - символ майбутньої української держави. У цих візіях Пачовського помітні сліди впливу ідей О. Шпенґлера з його праці «Присмерк Європи». Така ж назва останньої пісні «Золотих воріт». Поетична візія майбутнього України - утворення самостійної України в її етнографічних межах зі столицею в Києві, в українському Римі, де мусять стати Золоті Ворота двох світів - Сходу і Заходу, Азії та Європи. Перша частина поеми має назву «Пекло України», друга - «Чистилище України», що складається з 33 пісень на прикладі героїчної і трагічної історії, наближає твір до «Божественної комедії» Данте. Третя частина «Небо України» була незакінчена. В ній автор хотів розв'язати загадку буття нації і свою як людини, бо, маючи державу, він може творити вищі цінності людського духу. Василь Пачовський - один з найталановитіших молодомузівців, поет національної ідеї, активний борець за українську державність.

Найважливішим у діяльності «Молодої музи» було те, що вона була однією з ланок в ланцюгові літературних організацій багатьох країн Європи - «Молода Бельгія», «Молода Німеччина», «Молода Польща» та інші, що проголосили своїм гаслом символізм та служіння красі. Так, в одному з номерів журналу «Світ» стверджувалося, що «Молода муза» репрезентує відомий в інших народів напрямок символістичний, модерністичний, естетичний. Мета цього напрямку - служити красі.

У першому числі молодмузівського двотижневика «Світ» від 24 лютого 1906 р. був уміщений своєрідний маніфест «Наше слово», де так визначалася місія нової групи. На перший погляд, маємо нібито відмову від громадянських аспірацій, - декларацію, дивну в добу піднесення суспільно-політичних рухів (під впливом революції 1905 р. в Російській імперії). Але насправді тут більше було епатуючого виклику (в бажанні ствердити свою незалежність), ніж реальної продуманої й принципової поезії. Більшості молодомузців так і не вдалося «звільнитися» від соціальних та національних тем, мотивів, болю, і вони так чи інакше озивалися в їхній творчості. Загалом кажучи, «Молода муза» мала значні заслуги перед українською літературою: насамперед у розробці «вічних» мотивів, спробі виходу на загальнолюдську духовну проблематику (здебільшого в здрібненому масштабі), увазі до того світу «Добра і Краси», збагаченні формальних прийомів, шліфуванні ефоніки та ін. Але повністю розкрити свої творчі потенції «Молода муза» не змогла. Через фінансові, матеріально-організаційні труднощі, за умов байдужості значної частини громадянства до національної культури вона проіснувала недовго. Власне, видавництво припинило своє існування вже в 1909 р. Звичайно, творчість молодомузців на цьому не урвалася. Дехто з них активно працював у літературі й далі, творчо зростав, здобув авторитет і визнання поважної величини в національній культурі. Насамперед це стосується Богдана Лепкого, Петра Карманського, Василя Пачовського і Михайла Яцківа.

У поезії Богдана Лепкого виразно простежується фольклорний струмінь, який він прагнув поєднати з духовними тривогами інтелігента початку XX ст. та з індивідуалістьскими мотивами (медитації про життя і смерть, минущість усього сущого, самоту; почасти й мотиви світового болю). Та, мабуть, найуспішніше витримали випробування часом соціально-гуманістичні та національно-патріотичні поезії Б. Лепкого. Модерністичні тенденції більше виражені в поезії Василя Пачовського.

Симпатиками «Молодої музи» в Наддніпрянській Україні були літератори, що гуртувалися навколо київської «Української хати» (1909-1914), яку редагували П. Богацький і М. Шаповал і на сторінках якої критики М. Сріблянський (псевдонім М. Шаповал), М. Євшан, О. Грицай боронили й пропагували те, що їм здавалося модерністськими тенденціями української літератури - в них вони вбачали її майбутнє. «Чиста краса» у хатян трохи несподіваним чином поєднувалася з національною ідеєю. Поезія в журналі була репрезентована творами О. Олеся, Григорія Чупринки, Миколи Вороного, а також Максима Рильського, Павла Тичини, Михаля Семенка та інших тогочасних початківців. (З прозаїків і драматругів у ній друкувалися О. Кобилянська, В. Винниченко та ін).

Отже, «Молода муза» була ланцюгом літературного процесу у Європі. Водночас «Молода муза» якнайтісніше пов'язана з тими новими віяннями, які захопили Україну на початку ХХ ст., що було свідченням активності української літератури того часу в загальноєвропейському літературному процесі.

Імпресіонізм та експресіонізм

*** Імпресіонізм (від фр. іmpressіon - враження) - напрям у мистецтві, який основним завданням вважав ушляхетнене, витончене відтворення особистісних вражень та спостережень, мінливих миттєвих відчуттів та переживань. Сформувався у Франції в другій половині XІX ст. насамперед у малярстві (назва пішла від картинки К. Моне «Імпресія. Схід сонця», 1873). Його представники - художники К. Моне, Е. Моне, О. Ренуар, Е. Дега та ін. - основним завданням вважали найприродніше зобразити зовнішній світ, витончено передати свої миттєві враження, настрої. Імпресіонізм на межі XІX - XX ст. став вагомим компонентом європейського письменства. Але у літературі імпресіонізм не знаходив такого програмового характеру, як у малярстві, не мав свого окремого угруповання, наближався то до натуралізму (у прозі), то до символізму (в поезії). Його представники змальовували світ таким, яким він видавався в процесі перцепції. Ставилося за мету передати те, яким видався світ у даний момент через призму суб'єктивного сприйняття. Це зумовило функціональні та композиційні зміни опису: опис став епізодичним, фрагментарним, суб'єктивним. Імпресіоністичні тенденції викликали також зміни в характері оповіді епічних жанрів: вона певною мірою ліризувалася, що спричинило піднесення ролі й розширення функції внутрішнього монологу. У французькій прозі імпресіонізм представляють брати Гонкури, А. Доде, Гі де Мопассан, в австрійській С. Цвейг, А. Шніцлер, у польскій - С. Віткевич, С. Жеромський та ін. Елементи імпресіонізму (зокрема, характерне для нього пленерне бачення, реалізоване найчастіше через метафору, що виконує настроєву функцію) зустрічаємо у творах українських письменників, наприклад, у М. Коцюбинського: «На камені», «По-людському», «Тіні забутих предків», “Іntermezzo”, «Цвіт яблуні» та ін. Тут естетична функція кольорів, світлотіней, звукових барв і тонів, передача різних внутрішніх почуттєвих станів автора домінують над іншими художніми засадами. Імпресіоністичні тенденції спостерігаємо у творчості письменників 20-30-х XX ст. - Г. Михайличенка («Блакитний роман»), М. Хвильового («Сині етюди»), Мирослава Ірчана («Карпатська ніч») та ін. У ліриці імпресіоністичні тенденції найвиразніше виявилися у французького поета П. Верлена, але без таких модифікацій, як у епічному жанрі. Великого значення надавалося звуковому настроєвому оформленню, музичності вірша. В українській поезії імпресіонізм позначена творча практика П. Тичини, В. Чумака та ін. Характерними у цьому плані є символістсько-імпресіоністичне змалювання ранку М. Йогансеном.

У драматичній творчості імпресіонізм виявляється в розслабленні фабульної структури, розбиванні сценічної дії на значущі елементи, використанні незакінчених фраз, думок, створенні невловного настрою, а також у високому ступені поетизації драми. Подібно до лірики імпресіонізм найчастіше поєднується в драмі з символізмом, що простежується у творчості М. Метерлінка, О. Уальда, С. Виспянського. В українській драматургії імпресіонізм виявляється меншою мірою, проте його елементи притаманні символістській п'єсі С. Черкасенка «Казка старого млина», п'єсі «Бенкет» М. Рильського та ін.

*** Експресіонізм (лат. expressіon - вираження) - літературно-мистецька стильова тенденція авангардизму, що оформилася в Німеччині на початку ХХ ст., передовсім у малярському середовищі (об'єднання «Міст» та «Синій вершник»), проіснувавши до початку 30-х. Джерела експресіонізму наявні в романтизмі, у «філософії життя» (Ф. Ніцше, А. Бергсон, А. Шопенгауер та ін.), його естетика постала на запереченні не тільки міметичних різновидів мистецтва, а й імпресіонізму, який спирався на вираження миттєвих вражень митця. Основний творчий принцип експресіонізму - відображення загостреного суб'єктивного світобачення через гіпертрофоване авторське «Я», напругу його переживань та емоцій, бурхливу реакцію на дегуманізацію суспільства, знеосіблення в ньому людини, на розпад духовності, засвідчений катаклізмами світового масштабу початку ХХ ст., зокрема першою світовою війною та революціями. Для експресіонізму характерні «нервова» емоційність та ірраціональність, символ, гіпербола, гротеск, фрагментарність та плакатність письма, позбавленого прикрас, схильного або до монохромності, або до підкресленого контрастування барв, мотивів тощо. Тому часто у творах експресіоністів поєднувалися протилежні явища - примітивізм буденщини з космічним безміром, побутове мовлення з вишуканими поетизмами, вульгарність із високим пафосом, пацифістські інтонації з активним революціонізмом, екзистенціональні мотиви, зумовлені жахом буття, з прокомуністичними. Найяскравіше експресіонізм проявився у ліриці, зокрема в поетичному зображенні сновидінь, гротескних поемах чи «пролетарських піснях» (Г. Тракль, Ф. Верфель, Б. Брехт та ін.), у театральному мистецтві (Г. Кайзер, Е. Толлер, Е. Барлах, ранній Б. Брехт та ін.), у прозі Ф. Верфеля, І. Франка, М. Брода та ін. Хоч термін експресіонізм вперше застосував засновник експресіоністичного німецького часопису «Штурм» Х. Вальден у 1911, експресіонізм уже існував у мистецтві та літературі, зокрема й українській. Певні його характерні риси спостерігалися у новелах В. Стефаника, розкривалися пізніше в поезії Т. Осьмачки, М. Бажана, Юрія Клена, у прозі («Поза межами болю» О. Турянського), у драматургії (М. Куліш), у театральному мистецтві, передовсім у театрі «Березіль» Леся Курбаса, який обстоював стиль «експресивного реалізму».

Імпресіонізм та експресіонізм - це два мистецькі напрямки з протилежними світоглядами, що позначилися на зламі ХІХ і ХХ сторіч і є наслідком бунту молодого покоління проти раціоналізму, позитивізму другої половини ХІХ сторіччя. Основою нового філософського світосприйняття був ідеалізм, а перш за все ірраціоналізм, що заперечував можливість пізнання за допомогою виключно інтелекту та наукових методів. Відновилася давня суперечка світоглядів між тими течіями, які наголошували одна - раціональний, друга - чуттєвий принципи.

Панування імпресіонізму в мистецтві та літературі Західної Європи тривало приблизно від 1860 до 1910 року. Група французьких малярів-імпресіоністів виставила свої картини вперше 1874 року в одній з галерей Парижу. До найвизначніших митців цього напрямку належали: Клод Моне, Едуард Моне, Огюст Ренуар, Каміль Піссаро й Едгар Дега. Проте вже відкритий 1884 року так званий «Салон незалежних» став осередком відмінного від імпресіонізму, найновішого мистецтва. Десять років після першої імпресіоністської виставки почали експресіоністи теж виставляти свої картини. Едвард Мунк - норвезький експресіоніст, який викликав скандал виставкою своїх творів 1892 року в Об'єднанні митців у Берліні. Через вороже ставлення публіки до виставки її довелося закрити. Згодом його малюнки здобули собі таку популярність, що вплив творчості Мунка виразно позначився на німецьких експресіоністах. Коли одночасно існують два протилежні напрямки, суперечності між ними загострюються і наступає ідеологічна суперечка. У таких випадках перемагає новіша, молодша течія.

До найвизначніших митців-експресіоністів у Франції належали Вінцент Ван Гог, Поль Сезанн, Поль Гоген та Анрі Матіс. Картини трьох перших митців виставлено вперше поза Францією в галереї «Графтон» у Лондоні 1910 року, а з 1911 року ця виставка мала теж успіх в Берліні. Власне тому 1910 рік вважають роком початку експресіонізму. Проте назва «експресіонізм», та й сама творча манера, існувала серед французьких митців вже майже десять років перед її популяризацією в Європі; започатковано її у мистецькому колі Анрі Матіса. Тому добу панування експресіонізму можна визначити між 1901 та 1925 роками. У Європі вживали ще дві назви експресіонізму: неоімпресіонізм і постімпресіонізм. Обидва напрямки - імпресіонізм та експресіонізм - започаткували образотворчі митці; однак цей стиль перекинувся дуже швидко з малярства також на музику і на літературу.

В Німеччині експресіонізм здобув виняткову популярність, викликавши там справжню революцію в мистецтві та бунт проти механізованого світу, позбавленого ідеалізму. Тому експресіонізм часто вважають національним німецьким напрямком, хоч насправді він був уже з самого початку інтернаціональним напрямком. Експресіонізм, що почався як реакція проти імпресіонізму, пройшов кілька етапів у своєму розвитку. Дійшовши до абстрактної творчості, він швидко згасає як окрема течія.

В основі кожного мистецького напрямку лежить своєрідне філософське підґрунтя, сприйняття дійсності. Мартін Гайдегер твердив, що «мистецтво в буквальному сенсі є світоглядом». Імпресіонізм - це завершення реалістичного напрямку, це завмирання в мистецтві і в літературі всіх реалістичних тенденцій. Реалізм, як мистецький напрямок, виявився у своїх трьох основних фазах (реалізм як такий, натуралізм та імпресіонізм). Через суб'єктивізм, ідеалізм і впровадження духовного аспекту як головного у творчість експресіонізм започаткував так званий «авангардизм», тобто цілком відмінне, революційне сприймання дійсності у представників модерністичних течій. Творчість теж набула нових засобів і форм вияву. Крім експресіонізму, з'явилися у той самий час, і пізніше, ще такі напрямки: неоромантизм, символізм, кубізм, футуризм та сюрреалізм. З появою експресіонізму як світоглядної бази мистецтва закінчується доба модернізму і приблизно десь від початку ХХ сторіччя аж до сьогодні ми є свідками існування в мистецтві та літературі сучасних стилів.

Експресіоністи вважали, що абстрактний дух викликає почуття єдності між людьми, єдності зі світом і космосом. Всесвіт стає духовною власністю людини, смерть втрачає своє значення, бо душа живе вічно. Нова мистецька психологія шукає спільного в людині, тварині, рослині та в усій природі. Гармонія розбитого на частки світу має бути відбудована. Митець прямує до поєднання не з матеріальним світом, а з космосом. Вони прямують до духовного й абсолютного, а дійсність має бути наново створена. Образ світу в чистій формі є лише в нас самих, саме його митець повинен показувати в своїх творах. Вся творчість митців-експресіоністів стає візією. Вони не зображають, вони переживають, не відтворюють, а оформлюють. Для експресіоністів важливо, щоб мистецтво відображало свідомість людини, її внутрішні переживання та емоції і щоб воно було теж експресією ритму та руху життя. Їх метою було показати всі аспекти життя без жодної ідеалізації, погані і гарні, підлі й шляхетні, злі і добрі, сумні і радісні, бо всі вони є виявом людської духовності. Для них істотною була експресивна сила динамізму, що виявляла психіку людини, її злі або добрі прикмети. Тому не краса, а експресія, - сила духовного виразу, стала характерною властивістю естетики експресіонізму. На противагу до фіксування моментального враження від дійсності, тобто імпресії, і цілковитої пасивності суб'єкта, ми маємо тепер динамічного, активного суб'єкта, вияв його експресії, створеної інтуїтивною візією суб'єкта. Молоде покоління не боїться суб'єктивно сприймати дійсність та індивідуально її оформлювати. На світогляд експресіоністів великий вплив мала філософія Артура Шопенгауера. Експресіоністи на відміну від ніцшеанської вищої «надлюдини» прагнули віднайти у так званій «новій» людині все просте і навіть примітивне, бо воно спільне усьому людству і усій природі. Це виявляється в творах частим зверненням до селянських, робітничих тем, бо там простота і примітивність не замасковані. Саме тому Поль Гоген виїхав із Франції на Таїті, щоб там малювати тубільців. Так само вислови Василя Стефаника, що йому більше відповідає селянська тематика, ніж інтелігентська, є виразом цього переконання.

Одна з подібностей між Шопенгауером і експресіоністами полягає в тому, що вони як і німецький філософ, перебували під впливом орієнтальної містики. Сама назва найважливішої праці Шопенгауера «Світ як воля і уявлення» вказує на те, що весь світ для нього є лише уявленням людини, ілюзорною «Маєю». До речі, буддистський термін «Мая» на означення ілюзорності зовнішнього світу експресіоністи теж часто вживали у своїх творах. Він зустрічається в листуванні Василя Стефаника разом із «нірваною» та іншими термінами.