Українська література ХХ століття

Іншим доказом того, що містична філософія Сходу була популярною теж серед французьких експресіоністів-малярів, є автопортрет Ван Гога, який він назвав «Поклонник вічного Будди». А на його картині «Зоряна ніч» зображено Бога і вічність, сонце і місяць сполучені у формі китайських символів «Ін» та «Янг» - двох суперечних аспектів всіх явищ і всього життя, - тобто чоловічого і жіночого, які, об'єднані в досконалому колі і означають «Бог і вічність». Знову ж його картина «Дорога з кипарисом» зображує земне життя у формі дерева, яке розкриває вічність, бо розділяє ці два протилежні аспекти, два окремі небесні світила: сонце і місяць. Характерна для творчості Стефаника образність, яка виявляє сполучення або полярне напруження протиріч, сягає корінням того ж таки світогляду.

Досліди відомого швейцарського науковця і психолога Карла Густава Юнга посилили переконання експресіоністів у правдивості їх світогляду і сприяли його пізнішому переродженню у символізм і кубізм.

Проте одну з найістотніших ролей у світогляді експресіоністів відіграв Едмунд Гуссерль, який був засновником феноменологічної школи у філософії. Його вважають батьком модерного експресіонізму (найвідомішими послідовними якого є Мартін Гайдеггер і Жан-Поль Сартр), а його теж можна зарахувати до тих, чия філософія стала базою експресіонізму. На його думку, психічний світ складається з монадних (неподільних) істот, буття є постійно в течії, і збагнути його можна лише інтуїцією. Саме в цьому подібність світогляду Стефаника до філософії Гусерля. Коли придивитися ближче до філософії Стефаникових героїв, то відразу видно, наскільки автор намагався змалювати їх «монадами», тобто без жодних масок. У своєму мистецтві Ван Гог, Матісс, Сезанн, Мунк намагалися змальовувати не зовнішність, а свідомість, внутрішню «структуру суті», онтологічне розкриття з експресивним вираженням. Зі змісту своїх творів Стефаник вилучив все несуттєве, побічне, декоративне, описове, залишаючи самі оголені явища і факти. Автор переборов зовнішність, проникав у її суть, словом висловлював внутрішній стан людської душі, найменші психічні конфлікти, емоції і пристрасті ставали у творах Стефаника матеріалізованими «структурами сутності».

Експресіонізм не був лише німецьким, а загальноєвропейським мистецьким та літературним явищем. Його найкращий літературний розвиток виявився в коротких новелах і оповіданнях, у поезії та в драматургії. В українській прозі найвизначнішим представником експресіонізму вважають галицького новеліста Василя Стефаника. Варто згадати експресіоністичний театр «Березіль» Леся Курбаса, драматургію Миколи Куліша (більшість його драм також йшла в Березолі) або малярську школу Олекси Новаківського у Львові.

Лірика Миколи Вороного та Олександра Олеся

На рубежі XІX-XX ст. очевидною стає криза реалізму, насамперед його натуралістичних модифікацій, в європейському мистецтві, обґрунтовуваних естетичними теоріями, суть яких знайшла оптимальне вираження у формулі «відображення життя у формах самого життя», і пов'язаних із статичним раціоналізмом у філософії. Їх дедалі успішніше витісняють активніші способи оформлення, зумовлені переважанням динамічного волюнтаризму (ідеалістичний напрям у філософії, представники якого вважають людську волю першоосновою і творцем дійсності) в світопочуванні й філософуванні. Це позначилося на європейській поезії кінця XІX - початку XX ст. не менше, ніж на живописі й музиці.

Ситуація в українській поезії цієї доби складалася дуже своєрідно. Очевидним було її відставання від європейської у формальних пошуках та й за ступенем суб'єктивації світу. Потім була затримка розвитку, викликана війною, а далі - вибухове піднесення в революційні роки. Все це зумовило дивне й повторене явище: співіснування цілого «віяла» поетичних напрямів та естетичних теорій, які в російській та європейській поезіях розвивалиса триваліше, послідовніше, виростаючи один з одного, або одне одного заперечуючи. Більше того, відбувалася контамінація елементів різних напрямів і концепцій. Окремі ж поети або поєднували риси цих напрямів, або набували нової субстанції. Часом це була органічна еволюція, і тоді поет переходив скорочений курс кількох етапів історії поезії. Інколи ж маємо принциповий (чи безпринциповий?) еклектизм або ж переорієнтацію.

Елементи такого розвитку зароджувалися раніше. Друга половина XІX ст. в українській поезії не була добою самих лиш епігонів Т. Шевченка, попри їхню очевидну перевагу. Естетична опозиція цьому епігонству формувалася в різних напрямках. Якщо М. Старицький намагався вдихнути нову енергію в соціальну та патріотичну лірику, в пізній поезії Лесі Українки поряд з неоромантичним пафосом з'являються елементи сюрреалізму, ускладнюєтъся асоціативність; поетеса вдається не лише до білого вірша, а й до верлібру. Уважно відгукується на естетичні новації у світі літератури «синтезувальний» І. Франка.

Початок нового століття ознаменований в українській поезії появою модернізму або, принаймні, модерністських маніфестів. Український модернізм був доволі аморфним явищем, переходовим між раннім неоромантизмом і символізмом, можна сказати, що не був свого роду протосимволізм.

Микола Вороний (1871-1942)

Творча практика Миколи Вороного розширювала сферу естетично-філософської поезії. Вводячи до української літератури нові жанрові, ритміко-метричні форми, оновлюючи віршову техніку, М. Вороний тяжів до символістсько-імпресіоністичної образності, тематика панкосмічного, урбаністичного, гедоністичного плану. Його поетичні цикли («Разок намиста», «За брамою раю», «Гротески», «Фата-моргана» та ін.) вирізнялись емоційністю й драматизмом розвитку художньої дії, яка проривала конкретику буденного життя філософськими тонами, сентиментальною романсовістю, грайливістю імпровізацій. Патріотична лірика М. Вороного, а також його переклади вливалися в традицію маршової, пісенної, баладної поезії, яка інтенсивно розвиватиметсья в XX ст.

Микола Вороний - поет, перекладач, театрознавець, режисер та публіцист, один із першорядних майстрів українського новітнього письменства. Амбасадор європейської культури в Україні, він був у цьому сенсі першопрохідцем, свідомим власного новаторства, «першим піонером вільної молодої естетичної поезії». Поет-модерніст, представник українського символізму ще до першої світової війни, він був речником естетизму.

Вороний Микола Кіндратович (псевдонім і криптонім - Арлекін, Віщий Олег, Homo, Sіrіsus, Кіндратович, Микольчик, М. В., К-ич, М., М-У-ко та інші) - майбутній літератор народився у теперішній Дніпропетровській області 7 грудня 1871 р. в сім'ї підприємливого міщанина. По матері походив із давнього роду Колачинських. Він дав свого часу Україні ректора Києво-Могилянської академії Прокопа Колачинського. Після навчання в початковій школі вчився в Харківському, потім Ростовському реальному училищах. Подавав до учнівських часописів вірші та статті. З училища його виключили після арешту за зв'язки з народовольцями та участь у таємних гуртках. Колишній в'язень потрапив під нагляд поліції втратив право вчитись у Російській імперії в університетах, жити в столицях і в університетських містах. Національну свідомість Вороного формував український театр корифеїв. 1893 р. прилучився до таємного антисамодержавного «Братства тарасівців».

Учителем, старшим товаришем для Вороного був Іван Франко. Попри неоднакові політичні погляди між радикалом і національним демократом Франком і «ніби марксистом» тодішнім Вороним, перший не міг не вплинути на нього. Франко залучив Вороного до співпраці з редколегією журналу «Житє і слово».

Вищу освіту Вороний почав здобувати у 1890-х роках у Віденському, а закінчив у Львівському університеті на філософському факультеті. Осівши до 1901 р. в Галичині, Вороний був неофіційним редактором журналу «Зоря», редагував газету «Громадський голос». За рекомендацією Франка недовгий час Микола Вороний працював режисером професійного театру Товариства «Руська бесіда», що започаткувало в творчій діяльності Вороного новий - театрально-режисерський і мистецтвознавчий - напрямок. Оскільки обставини цієї роботи були складними, то він відгукнувся на запрошення М. Кропивницького. Так почалося мандрівне життя імперією актора українських труп театральних колективів.

Вірші писав у «період боротьби двох покликань: чи до літератури, чи до театру» небагато й мимохіть. Не мав змоги шліфувати їх, до того ж засади модернізму передбачали поетизацію мінливих динамічно змінних переживань і хвилинних вражень. Входження початківця в літературу відбулося 1893-го року, коли львівська «Зоря» вмістила його присвяту «Дівчині» («Не журись, дівчино…»), написану на громадську тему в народнопісенному дусі.

Публікувався в періодичних виданнях «Зоря», «Літературно-науковий вістник», «Засів», «Дзвін», «Сяйво», «Рада», в антологіях, збірниках, декламаторах початку XX ст.: «Акорди», «Українська муза», в альманах «Складка», «За красою», «Дубове листя», «На вічну пам'ять Котляревському», «Багаття» та інших.

Поезія Вороного дедалі глибшає змістом, порушує загальносвітові теми, філософські питання («Мандрівні елегії»). Він одним з перших вводить у лірику тему міста, переймає ряд традиційних мотивів європейської поезії, де протиставляється поетична одухотвореність і буденність, утведжує нестримне прагнення людини до краси, світла, осягнення космосу («Ікар», «Сонячні хвилини»), розкриває трагізм духовної самотності (цикл «Осокорі»). Творчість Вороного знаменує розрив з народницькою традицією, їй притаманна різноманітність метричних форм і строфічних побудов. Тяжіння до модернізму не перешкоджало Вороному писати твори, пройняті щирою любов'ю до народу, шаною до його кращих синів («Краю мій рідний», «Горами, горами», «Привид», вірші, присвячені Т. Шевченкові, І. Франкові, М. Лисенкові). Водночас створює поезії, в яких висміює національну обмеженість, псевдопатріотизм, його антигуманістичну, аморальну сутність («Мерці», «Молодий патріот», «Старим патріотам»).

Переважно романтичні мотиви (туга за казковим і прекрасним світом у якому особа, нація, народ були б не відчуженими, тонка чутлівість до всіх життєвих дисонансів, активність творчого навіть фантастичного перетворення реальності, злиття символів і алегорій, натхненних довколишнім світом, з плином душевних настроїв, мрій тощо) поруч з особливою предметністю й конкретністю реалій оточення і символічних образів становлять особливу прибавливість поезії

Приєднавшись до РУП, автор був під час переїздів кимсь на зразок політичного емісара, транспортував українську революційну літературу. Належав також до Української соціал-демократичної робітничої партії, де з Лесею Українкою та М.Коцюбинським вони становили «літературну секцію». Акторський побут, Шопенгауер і захоплення французьким символізмом (насамперед Бодлер, Верлен), ненормований спосіб життя розладнали нерви. Вороний упав у чорний песимізм. У 1904 році розпався його шлюб, син залишився з дружиною. Відгуки цих переживань оформилися в поетичні цикли «За брамою раю» і «Разок намиста» - ліричну драму, споріднену з «Зів'ялим листям» Франка.

Вороний працював службовцем у Харкові, Одесі, Чернігові. З 1910 р. він урешті осів у Києві. Був конторником, діловодом. Ще до війни опублікував збірки «Ліричні поезії» (1911) та «В сяйві мрій» (1913). Їх захоплено привітали критики за високу художню культуру вірша, довершену форму, «європеїзм» і музичність, мовне багатство. Недовго працював у театрі Миколи Садовського, викладав у театральному училищі. Один із перших українських мистецтвознавців, Вороний 1913 р. видав книжкою під назвою «Театр і драма» свої театрознавчі праці.

Поет був активним учасником революції 1917 року. Його захопила атмосфера національного визволення і державного відродження. Вороний сприяв організації Центральної ради. Став директором-режисером першого державного Національного театру. В 1919 р. відбулося ціле національне свято - відзначався чвертьвіковий ювілей творчої праці Вороного. Його вітали на урочистій Академії лідери Директорії Володимир Винниченко і Симон Петлюра, який назвав ювіляра «отаманом духу». Йому було призначено пенсію, з якої ні копійки не одержав: наступали більшовики. Їхній переворот режисер Вороний не сприйняв, виїхав із українською владою, військом Генерального отамана С. Петлюри і його польськими союзниками. Працював аташе посольства УНР, секретарем і співредактором «Української трибуни».

Впродовж 1920-1926 років М. Вороний жив не тільки у Варшаві, а й на Волині та у Львові. Був у місті Лева директором Драматичної школи при консерваторії, викладав риторику на правничому факультеті Українського таємного університету. Видав збірку «За Україну» у 1921 р., книжку «Пензлем і пером», нарис «Драматична примадонна» та підручник «Режисер». У 1926 р. завідував літературною частиною при Харківській опері, викладав у Музично-драматичному інституті. У 1929 р. у видавництві «Рух» видати останній і найповніший свій збірник творів під назвою «Поезії». В цей час почалися сталінські репресії. Навесні 1934 р. за стандартним звинуваченням у «контрреволюційній діяльності» його заарештували. Не допомогло Вороному й те, що він був українським перекладачем партійного гімну «Інтернаціонал». Його вислали на три роки в Росію. Повернувшись, він не міг знайти роботи. Сина Марка було вислано у Сибір.

У 1938 р. Миколу Вороного заарештували, провели обшук і конфіскували частину книжок. 67-літнього письменника зачислили до міфічної «контрреволюційної української військово-націоналістиної організації». На жаль, не заступилася за відомого літератора Спілка письменників України.

Того ж року було виконано вирок про розстріл М. Вороного. Розстріляний 7 червня 1938 р. Архів Вороного зберігається в Інституті літертури імені Т. Г. Шевченка АН України.

Микола Вороний 1901 р. звертається до українських письменників з відкритим листом, що набув значення своєрідного маніфесту українського модернізму. В ньому він закликав до «європеїзму», пошуків нових шляхів у поезії, до написання творів, «де було б хоч трошки філософії, де хоч клаптик яснів би того далекого блакитного неба, що від віків манить нас своєю недосяжною красою, своєю незглибною таємничістю». Він хотів принести в українську літературу «блакитне небо», що його треба розуміти як символ краси, свободи й фантазії, містики, емоції, або, іншими словами, спробу побудови антипозитивістської естетики, однак не цілісної, а «клаптикової». Компромісність, бажання з'єднати екстреми й будувати нове, не руйнуючи старого, а майбутньому ставило «нове», тобто модернізм, під серйозну загрозу недовершеності. Все це дало відповідний результат: повстання проти традицій на цьому етапі не вийшло передовсім тому, що воно не передбачалося. 1903 р. він видав альманах «З-над хмар і з долин», покликаний «хоч почасти» наблизити українське літературне видання «до новітніх течій у напрямі європейської літератури». Альманах виявився еклектичним, а нове народилося кволим. Модернізм лишився в дискурсі, не перейшовши в художню практику. Модернізм М. Вороного був відносним, сказати б, поміркованим. У цьому невеликому тексті не просто відлунюють інші (переважно народницькі) тексти, він є своєрідною мозаїкою, зразком інтертекстуальності, де «сильний» народницький дискурс домінує над «слабшим», модерним. Вправна імітація народницького стилю з усіма його солодкими зворотами дає підстави припустити, що ця мова була для Вороного певною грою, правила якої він прекрасно знав. Але він мав і власний голос, який виявився в листах до Єфремова, Коцюбинського та інших. У них Вороний був відвертішим, прямішим і, найголовніше, чіткіше прояснював свої принципові ідеї. Зокрема він акцентував тему європейських зразків і орієнтацій. Йшлося про відмову від народницького шаблону, грубої тенденційності, про подолання естетичної глухоти. І несправедливими були звинувачення в «декадентстві», хворобливому індивідуалізмі, втечі у світ ілюзій, які переслідували М. Вороного від самого початку. Насправді ж він, приділяючи велику увагу естетичному оновленню поезії та її тематичному «розкріпаченою», аж ніяк не був позбавлений громадянськості й навіть публіцистичного темпераменту. Загалом його творчість, що тривала понад три десятиліття (до арешту 1934 р.), різноманітна, змістом і стилістикою неоднорідна, вона збагатила українську літературу і свого часу дала немалий імпульс новаторській енергії молоді, - хоча ця молодь дуже швидко переросла помірковані «дерзання» М. Вороного і почасти зробила його мішенню своїх (футуристи і конструктивісти) поглумок як немовбито символу рутинного традиціоналізму та претендуючої на «європеїзм» провінційності. В порівнянні з Лесею Українкою та Ольгою Кобилянською, які у своїх теоретизуваннях на теми мистецтва висловлювали цікаві та принципові погляди, Вороний - постать значно меншого масштабу. Однак саме він зробив спробу структурувати новий напрям. Це був заклик у м'якій формі орієнтуватися на європейську літературу, молоде покоління письменників, сучасність і свободу творчості. З одного боку, вперше відкрито прозвучала вимога творити сучасну, не закомплексовану ізоляціонізмом, минулою традицією чи будь-яким політичним покликанням літературу. З іншого - страшне іноземне слово «модернізм» не називалося, хоча в листі до літературного критика Сергія Єфремова Вороний більш відверто окреслював свою мету як спробу «дати щось modern`e». Modern`e (сам правопис уже досить красномовний), звичайно, означає щось a la західне, європейське. Головна особливість офіційного дискурсу Вороного - обережність. У кожному пункті своєї програми він застерігається від надмірностей. Він проповідує свободу творчості в цілому, а також свободу, яка б виключала натуралізм, «брутальність» зображення, а також і надмірний естетизм.

Естетизм - осердя платформи Вороного та його «модернізму». У нього звучить заклик відкинути «заспівані тенденції та вимушені моралі» на користь краси, естетики. Він проголосив себе першим українським митцем-естетом, артист. «Артист» став критичним псевдонімом Вороного ще в 90-х роках, а естетизм, або артистизм - «найприкметнішою тенденцією культурної свідомості новонародженої епохи модернізму в українській літературі». Якщо повернутися до закликів Вороного 1901 р. та його альманаху 1903 р., то вони, звичайно, розширили естетичні рамки культури, але не дали достатнього простору для її глибинної модернізації.

Як поетичне явище «модернізм» не мав серйозного критичного дискурсу. До появи журналу «Світ» у 1906 р., а пізніше видавництва «Молода муза», а ще пізніше львівської «Будучності» чи київської «Української хати» «модерністи» взагалі не мали трибуни. Крім того, вони не хотіли чи не вміли прямо маніфестувати свої наміри, теоретизувати на теми мистецтва на рівні статті, есе, естетичного трактату, художнього маніфесту. Однак усе те, що мало виявитися в теоретичних текстах, статтях, виявилося в поезії. Поезія певною мірою замінила дискурс. Першим і найприкметнішим виявом поетичної декларативності був відомий поетичний діалог між Іваном Франком і Миколою Вороним. Відповідь Миколи Вороного на Франкове послання мала епіграф з Бодлера: «Предметом поезії є тільки вона сама, а не дійсність». У тексті відображена двоїстість Вороного (не заперечуючи старе, запровадити нове). З одного боку, «Рубаюсь з ворогом, співаю, в піснях до бою закликаю», а з іншого - відчуваю, що одного бою замало і тому душа оголошує про свої права:

Душа бажає скинуть пута, що в їх здавен вона закута,

Бажає ширшого простору - схопитись і злетіти вгору,

Життя брудне, життя нікчемне забути і пізнать надземне,

Все неосяжне - охопити, незрозуміле зрозуміти!

В дусі таких досить спрощених декларацій написаний цей хрестоматійний вірш, який задав тон поезії, що дістала назву «модерної». У Миколи Вороного нібито присутній увесь комплекс європейських, західних модерністичних тем. Він пише про місто, а не про село, Красу, а не Батьківщину, нудьгу, а не радість. Він перебуває під впливом Верлена та Бодлера. Нарешті, пробує писати про почуття, передовсім про любов. Любовний вірш, як і любовний дискурс, належав до найбільш нерозвинутих в українській традиції. До «Зів'ялого листя» Івана Франка любов не мала своєї мови, за винятком народницьких кліше. Любов у Вороного платонічна («Любов - це талісман, Урочий подарунок, Любов - кип'ячий трунок З ілюзій та оман…»; або по-народницьки: «Та коли ти Вкраїни не кохаєш, - Ти не моя!»)

Під впливом французьких символістів Вороний іноді експериментує з ритмами й формами. Водночас він почувається дуже комфортно, застосовуючи народницькі кліше в різного роду творів до дати («На свято відкриття пам'ятника Іванові Котляревському» або в посвятах Франкові, Лесі Українці та ін). Його «Балада моря» - одна з кращих літературних епітафій Лесі Українці.

Вершина риторики Вороного - знаменитий вірш «Краса!» (1912), який завершується строфою:

Її я славлю, і хвалю, І кожну їй хвилину Готов оддати без жалю.

Мій друже, я Красу люблю… Як рідну Україну!

«Модернізм» цього роду виник із бажання протиставити нові ідеї естетизму інтелектуального західництва старому народництву. Народництво як філософія вичерпувалося, в культурі з'явилося відчуття необхідності заміни старих ідеалів новими. Для поетів нові ідеї починалися й закінчувалися головним чином ідеєю краси. Краса була символом пріоритету естетики над усім іншим. На жаль, вона так і залишилася символом, знаком, риторичною фігурою. Крім того, у формулі «люблю Красу, як Україну» або в її іншому парафразі: «Яка краса - відродження країни!» - виявилася амбівалентність «модернізму», поверховість його естетизму й небажання емансипуватися від народництва. Мова була найслабшим місцем Вороного. Для нових ідей треба було виробити нову мову, що в цілому йому не вдалося. У його віршах багато кліше («Тужить зелена діброва, Плаче травиця шовкова, Хилиться квітка чудова…») і просто банальностей: «Людський вік - недовгий вік». І так далі весь вірш «Епіталама»:

Доки в серці є чуття, Щоб кохатись і кохати,

Поспішайте від життя Взяти все і все віддати!

Схожі імперативні конструкції полюбляв і Олександр Олесь, якого теж часом зараховували до «модерністів». Його найуславленіші рядки:

Сміються, плачуть солов'ї І б'ють піснями в груди:

«Цілуй її, цілуй її, - Знов молодість не буде!»

Власне, і Вороний, і Олесь декларують свій гедонізм (ідеалістичний напрям в етиці, за яким насолода, приємність є найвищим благом, метою життя). Тобто у вірші йдеться не про поетичне переживання почуття, а лише про заклик до нього.

Значну літературну історію має «Євшан-зілля» - патріотичне майстерне опрацювання легенди з Іпатіївського літопису (1899 р.). У Вороного сюжет про полоняника князя Володимира Мономаха половецького ханенка (він зріс у розлуці з рідним краєм, збайдужів до нього, і лише запах степової трави, а не рідне слово й пісня, повернув йому патріотичну пам'ять, а його самого - батьківщині) став матеріалом ідейно-естетичної трансформації. Чарівне Євшан-зілля набуло в поемі сили патріотичної пам'яті, духу народу. Це поетична версія епіграфа з Іпатіївського літопису, тож Вороний надав літописному мотиву нового мистецького життя. Поет уміщував поему в усіх своїх збірниках та альманахах. Після цензурної конфіскації - «за націоналізм» - у 1929 р. поема в Радянському Союзі не видавалася.

Олександр Олесь (1878-1944)

У 1903 р. розпочався творчий шлях О. Олеся, з чиїм іменем пов'язана ціла доба української поезії. Завдяки творам першого періоду поет увійшов в українську літературу як витончений лірик, поет любові й «пораненого серця». Академік С. Єфремов писав, що в цій своїй улюбленій сфері інтимної лірики Олесь «дає зразки справжньої високої поезії» - то лагідної, почасти - гейнівської, то впалої в розпач.

Олександр Іванович Кандиба народився у Сумській області 1878 р. В 11 років помирає батько і його виховує лише мати. У цьому віці знав напам'ять і співав «Кобзаря». Навчався в початковій школі, двокласному училищі, був вільним слухачем на агрономічному відділенні Київської політехніки. Олесь прожив свої дитячі і молодечі роки на межі старої Гетьманщини і Слобожанщини, на горішній Сулі, недалеко м. Білополя, в тодішнім Лебединськім повіті Харківщини. Його дід по матері орендував велиий панський маєток в селі Верхосулі, на північнім краю українського степу, і тут прожив свої молодечі літа. З 1903 р. він - студент Харківського ветеринарного інституту. 1903 р. Олесь відвідав Полтаву під час свята на честь відкриття пам'ятника Іванові Котляревському, познайомився з чільними діячами українського письменства. Це надихнуло його, допомогло визначити літературний шлях.

Модерністська основа світовідчування, з характерним апокаліптичним протиставленням тлінного, минущого і безкінечного, вічного, стає в його поезіях і драматичних творах («По дорозі в Казку», «Трагедія серця», «Танець життя», «Художники») джерелом для розгортання настроїв, що відбивають драматизм переживання можливого розриву духовних, сімейних, родових, космічних зв'язків та застерігають від цього. Передчуття Апокаліпсису XX віку, хворобливі й криваві примари народження нового світу відбилися в тонкій духовно-дисгармонійній і водночас рухливо-змінній архітектоніці поезій («Щороку») О. Олеся, в петеїстичному універсумі голосів природи, людини та історії. Лірика поета складалася як поезія контрастів, драм і водночас туги та меланхолії.

В поезії серця, що нерозлучно спливається з поезією природи і займає таке велике місце в перших збірках Олеся, він являється майстром півтонів. Сердечні відчування лежать в одній площині з відчуваннями природи. В них дуже мало еротизму, дуже рідко виступає пожадливе почуття, зовсім чуже задоволене раюваннє.

Революція 1905-1907 рр. стала переломним етапом у творчому розвитку О. Олеся: громадянські й патріотичні мотиви опановують його поезію. Він дебютує публікацією диптиху «З пісень молодості» в одеському збірнику «Багаття», переклав «Марсельєзу» й інші революційні пісні. Іван Франко незаслужено звів зміст його лірики лише до щебетання пташок і поцілунків. Незважаючи на це, Олесь, таки випускав одну за одною наступні книжки віршів. Спершу другу - «Будь мечем моїм!» (1909), а за нею - «Поезія. Книга ІІІ» (1911). Автор зазвичай нумерував збірки, далеко не завжди даючи оригінальну назву.

«Журба і радість», навіяні ними, однаково ясні й блаженні. В дальших роках (1911-3) він постарався поблигити мотиви і настрої, які його займали, в ряді коротких драматичних поем «Над Дніпром», «Трагедія серця», «Тихого вечера», «Осінь», «При світі ватри». Характеристичне й тут тісне об'єднання поезії природи з поезією серця. Виступаючи в передреволюційній атмосфері в лавах молоді і разом з нею відчуваючи всім своїм єством приливи і відливи революційної енергії, поет свідомо хотів віддати своє слово в службу революційному відродженню свого народу. Слова «Будь мечем моїм» Олесь хотів поставити й заголовком своєї другої книги, що містила поезії 1907 і 1908 р., в котрих особливо сильно відбивались ці громадські настрої. Але в тодішніх цензурних умовах такий заголовок був неможливий. Його «Три менти» пролунали як бойовий наказ серед напруженої тиші. Незрівнянний вірш «Яка краса - відродження країни!» проспіваний був з поетом всім громадянством, як пісня перемоги. Трагедію революційного проводиря і маси-юрби з її інерцією і вульгарним скептицизмом або так званим «здоровим розумом», глибоко відчувши її в тодішніх відносинах, поет висвітлив у найбільшому і, мабуть, чи не найкращому своєму творі, написаному в 1912 р. Один із найкращих витворів поета - навіяний смертю українського композитора Миколи Лисенка «Злотна Нитка» в високопоетичній, витриманій формі малює іншу трагедію творчого духа: урвання творчості смертю творця в її розгарі серед невтілених помислів і невиспіваних пісень.

В Києві Олесь - один із організаторів і провідний автор журналу «Українська хата», співредактор «Літературно-наукового вісника». Нові обсяги майстерності Олесь здобув внаслідок мандрів Середземним морем і Карпатами. Під час перебування в Італії написав низку марин із неповторними тропами. Захопився самобутнім гуцульським краєм, тут митця застала перша світова війна. Біль від його руйнування вилився у поетичному циклі «На зелених горах».

У 1914 р. в Києві вийшов томик «Драматичних етюдів» Олеся - доказ його можливостей у новому літературному роді, помітне явище символізму. В роки боротьби УНР був політичним діячем, працював культурним аташе УНР в Будапешті. Після більшовицької окупації України, збагнувши, що боротьба за національну державу програна, Олесь був змушений емігрувати. Це були часи штучного голодомору 1933 р., репресій над українською інтелігенцією. Олесь організував Комітет допомоги голодуючим в Україні, був ініціатором створення «Союзу українських журналістів і письменників», підтримав ідею створення у Відні Українського Вільного університету (і був обраний його першим почесним доктором), заснував журнали «На переломі» й «Сміх». Видав збірку «Чужиною» (1919 р.).

У 1923 р. Олесь із родиною змінив Відень на Прагу - осередок українського емігрантського життя. В останнє десятиліття життя розкрив свій талант дитячого письменника. Остання ж його поетична збірка «Цвіте трояндами» вийшла друком у 1939 р. через півроку після урочистого відзначення сорокаліття його літературної діяльності він поліг у чеську землю, похований у Празі. В еміграції Олександр Олесь був чільним ліриком. Його кращі вірші покладено на музику понад вісімдесятьма композиторами. Олесь-лірик зміг осягнути дух музики, що сягає глибин людської і народної душі.

Творчість Олеся не стала декларативною, процеси історичні, суспільно-політичні, народний рух він сприймав не як «утилітарист», а як «естет». Власне, категорія «краси» - одна з головних у творчості Олеся (як і у Миколи Вороного) - набуває в нього соціального та етичного наповнення, співвідноситъся з народними ідеалами правди й справедливості, із законним правом народу на самостійне буття. Ось чому співець «краси» стає і співцем національного визволення. В Українській Народній Республіці він бачить здійснення споконвічних надій свого народу - і своїх власних - на вільне життя у власній державі. Цій своїй мрії він залишається вірним і в еміграції в Празі, хоча часом вона вже уявляється йому ілюзорною і вбирається у барви трагічної безнадії. О. Олесь реформував українську поезію, він не тільки розвинув її неоромантичні та символістичні тенденції, не тільки знайшов «споріднення» модерністичному художньому мисленню - в народно-поетичному, не лише збагатив мелос українського вірша та його тропіку, - він, головне, вдихнув в українську поезію дух невичерпної індивідуалізації внутрішнього життя, вніс до неї щонайтонший ліричний психологізм і спонтанну задушевність, - і за допомогою цієї граничної інтимізації (що емоціоналізувала і його національно-політичний ідеал). Парадоксальним чином причастився до загальнолюдської духовної проблематики, спрямував українську поезію в річище сучасної йому європейської, або принаймні, дав новий стимул рухові в цьому напрямі. І хоча молодші його сподвижники, спийнявши цей стимул, пішли далі (найталантовитіші з них), часом його і заперечуючи, естетично долаючи (втім, чимало було й наслідувальників-профанаторів), - все ж «олесівський» посил, імпульс був одним із найпомітніших і найплідніших в українській поезії першої чверті XX ст. Об'єктивне ж художнє значення його творчості, певна річ, виходить далеко за ці часові межі зберігатиметься тривалий час.

В амплуа лірика Олесь буквально за один день прославився. Як перший український лірик, він зайняв своє місце в літературній історії. Однак і його лірика ще не вміла по-справжньому говорити про любов. Його любов, як і його самотність або нудьга, були поверховими, непереконливими, декларативними. З віршів Олеся неможливо збагнути, чому, власне, ліричний герой самотній. Ряд кліше - хмари, квіти, віти, птахи, хвилі й нескінченні айстри-лілеї - переходять із вірша у вірш. Брак слова, яке б точно втілило його почуття, відчуває сам Олесь, адже в одному з ранніх віршів пише:

Ах, скільки струн в душі дзвенить!

Ах, скільки срібних мрій літає!

В які слова людські їх влить?!

Ні слів людських для їх немає…

Вони ж так прагнуть в слові жить…

Олесь підсвідомо відчув і сформулював свою головну артистичну проблему, яка була також і проблемою цілого покоління українських поетів: для того, що він прагнув зробити, бракувало слів. Ішлося про зміну поетичної мови, потребу в якій Олесь тонко відчував на підсвідомому рівні. Певною мірою його поезія була такою спробою. Однак модернізувати мову Олесю не вдалося. Він просто розвинув у ній свою, досить вузьку стильову манеру. Крім того, Олесь залишається доволі обмеженим у репертуарі своїх форм, метрики, ритму. Він виробив певні кліше й постійно їх використовував. Головною риторичною моделлю залишався вже знайомий імператив. Олеся визначали як «індивідуаліста-романтика з народницьким відтінком».

Богдан-Ігор Антонич (1909-1937)

Це один із українських поетичних геніїв ХХ ст. Народився на Лемківщині 1909 року в родині заможного священика. Його рідне село тепер на території Польщі. У 1914 р. родина Антоничів переїхала на чотири роки до Відня. У 1919 р. заарештовують батька за домагання прав для галицької Лемківщини.

Україна в цей час переживала історичний момент. На початку 1919 р. об'єдналися дві молоді держави: УНР та ЗУНР. Відбувся акт об'єднання українських земель: галичан, які були від Польщею, східняків у складі УРСР. На період такого національного ентузіазму припали шкільні роки Богдана-Ігоря.

Через слабке здоров'я хлопець до 11 років вчився удома з приватною вчителькою, згодом 8 років вчився у гімназії. Ще під час навчання в гімназії почав писати твори, захоплювався музикою, грав на скрипці. Виступав на шкільних концертах і навіть компонував мелодії. Малював і серйозно цікавився образотворчим мистецтвом.

1928 р. Б-І. Антонич закінчив гімназію і вступив на філософський факультет Львівського університету (спеціальність - слов'янська філологія, болгарська мова).

З 1931 р. почав друкуватися в періодиці, з'являється його перша збірка «Привітання життя».

У 1933 р. закінчує студії в університеті з дипломом магістра філософії і стає вільним літератором. Музичне обдарування - ось звідки починається помітна схожість окремих віршів Антонича і Павла Тичини.

Від 1934 р. Б.-І. Антонич активно друкується в західноукраїнських часописах, видає збірку «Три перстені», за яку отримав літературну премію Товариства українських письменників і журналістів ім. Івана Франка. За неповних чотири роки поет готує до друку чотири книги поезій, працює над малою прозою, пише лібрето до опери «Довбуш», працює над романом «На тому березі», який не закінчив, пробує себе у ролі мистецтвознавця. У 1936 р. виходить найбільша прижиттєва збірка Б.-І. Антонича «Книга Лева».

У 1937 р. Антонич помер. Захворів на апендицит і після вдалої операції вже мав намір виписуватися з лікарні додому. Але друга важка недуга - запалення легенів - підкосила його навіки. Похований на Янівському цвинтарі у Львові.

Збірки «Зелена Євангелія» та «Ротації» вийшли у 1938 р. посмертно.

«Зелена євангелія» - це книга природи, «Ротації» - книга міста й цивілізації, а «Велика гармонія» - книга віри. Антонич цікавиться колективною пам'яттю й уявою праслов'ян. Префікс пра- багато значить у його світогляді. Поета манить глибина віків і далекі покоління. Тут час розгортається у дві фігури - лінії і кола. Коловий час - це час вічних повернень і перевтілень. Добрий приклад такого розуміння часу дає календарна обрядовість у фольклорі, що ніби повертає нас певного дня до тих самих, щороку повторюваних ритуалів: щедрувань, колядувань, накликання весни. Ідея про безсмертя як безконечну мандрівку душі захоплювала поета. Тому не варто думати, що написавши:

Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,

На вишнях тих, що їх оспівував Шевченко - («Вишні»)

він пожартував або впав в якусь хворобливу уяву. Для Антонича - це досить серйозна світоглядна заява. Так він визначає власне духовне походження й обирає свою традицію, пам'ятаючи, що навіть найоригінальніший митець може породити лише частину самого себе, решту він свідомо успадковує від попередників. Поет применшує власні амбіції (всього лиш хрущ на шевченкових вишнях), а разом з тим захоплюється землею, яка дає йому натхнення.

Творчість Антонича споріднена з фольклором, він посилався у власних віршах на християнську міфологію, пов'язану зі старозавітними переказами, канонічними євангеліями і навіть апокрифами. Особливо прикметною тут виглядає «Книга Лева», де поет вдається до міфів про походження стихій, світил, землі тощо. В останніх двох збірках - «Зелена євангелія» та «Ротації» - Антонич дає ліричні переспіви початків існування: «Перша глава Біблії», «Міф», а також картини апокаліпсису: «Кінець світу», «Сурми останнього дня».

Крім того, Богдан-Ігор Антонич використовував мотиви античності (єгипетської, індійської, грецької) й поганської міфології слов'ян про великий колообіг життя у Всесвіті. Він понад усе цікавився так званими дописемними культурами. Його цікавила думка про творення новітніх міфів, що народжуються на наших очах. Писати вірші - це вже означало для нього займатися міфотворенням. Поет міряє час не місяцями чи роками, а століттями. Шукаючи затерті сліди минулих народів і завмерлих культур, він бачить себе доісторичною людиною, з правіку пов'язаною зі своїм місцем під сонцем, зі своєю землею.

В Антонича не знайдете зверхнього погляду людини як царя природи, навпаки, він підкреслює, наскільки рівними і схожими є живі істоти, люди та рослини. Основним образом його поезії став образ землі як стихії. Антонич був переконаний, що джерело всіх слов'янських вірувань треба шукати саме тут. Із землі народжується життя. Земля і небо - фундамент і дах світового дому:

Стіл ясеновий, на столі

Слов'янський дзбан, у дзбані сонце.

Ти поклоняйся лиш землі,

Землі стобарвній, наче сон цей! («Зелена Євангелія»)

У «Привітанні життя» він починав як романтичний бунтівник, тоді звернувся до мрій і спогадів дитинства у «Трьох перстенях» і, врешті, наново відкрив себе у ролі міфотворця, чию манеру письма можна описати як щось на межі символізму й авангарду. Він намагався відтворити суперечності притаманні земному світові в часі і просторі. У центрі Антоничевої естетики перебуває позасвітня краса, з якою споріднена краса земна, і яка, в його розумінні, творить «велику гармонію» - абсолютну істину. Поет вважав, що лише мистецтво може надати досконалість жахливому досвідові життя. Антонич поділяв символістську тугу за вищим світом, особливості уяви й специфічну музичність вірша; з авангардом його пов'язували позиція нерухомого спостерігача, парафраз і ретельна робота зі словом. У такий спосіб він досягнув у поезії співпраці раціонального та ірраціонального начал.

Велика цінність спадщини Антонича в тому, що йому вдалося поєднати ідеї авангарду і міфопоетики, що робить його центральною постаттю в українській поезії ХХ ст.

«Празька школа»

«Празьку школу» створили у 20-х роках представники української інтелігенції, які з політичних міркувань емігрували з України до Чехословаччини. Центром еміграції стають Прага і Подєбради. Громадське, літературне, культурне життя українського осередку в Чехословаччині було активним: діяли видавництва, функціонували вищі навчальні заклади, на сторінках журналів виступали письменники-емігранти й автори з України, традиційними були літературно-мистецькі вечори та зустрічі. У таких умовах виникає літературне явище, назване «Празькою школою», до якої належали Євген Маланюк, Наталя Лівицька-Холодна, Олена Теліга, Оксана Лятуринська, Олег Ольжич.

«Празьку школу» репрезентують поети, чия творчість почалася в еміграції, переважно в Празі та Подєбрадях, хоча деякі з них згодом виїхали з Чехо-словаччини: Євген Маланюк, Наталя Лівицька-Холодна й Олена Теліга до Варшави; Василь Хмелюк - до Парижа; Олекса Стефанович, Оксана Лятуринська, Галя Мазуренко та Олег Ольжич залишалися тут до кінця другої світової війни...

Термін «празька школа» здебільшого умовний - в тому розумінні, що це не була група, об'єднана організаційно, яка б мала свій статут, чи принаймні якусь чітку ідеологічну та естетичну платформу. Тому ставлення до цього терміна було неоднозначне. Приміром, Є. Маланюк взагалі заперечував існування якоїсь «празької групи», а Н. Лівицька-Холодна, окреслюючи цю групу, включала до неї поетів, які жили у Варшаві, й не включала членів групи «Жовтневе коло» радянської орієнтації.

Ю. Дараган (1894-1926) - перший поет, в якого виразно окреслився комплекс ідей і почувань, характерний для «пражан»; прожив мало, всього тридцять два роки. У таборах інтернованих, куди він потрапив після поразки військ УНР, захворів на туберкульоз, який звів його в могилу у 1926 р. Поетеса О. Лятуринська, яка надзвичайно високо оцінювала поезію Ю. Дарагана, написала зворушливий спогад: одна з її приятельок мала збірочку його віршів «Сагайдак» (єдину, яку поет встиг видати за рік до смерті) з дарчим написом «Милій панночці з фіалками». Потім ця «панночка» в роковини смерті ходила на його могилу в Олшанах, щоб на неї покласти букетик свіжих квітів. Її наступниця - вже сама О. Лятуринська - одного разу не знайшла могили: рів зрівняли, бо минув десятирічний термін її найняття.

О. Лятуринська (1902-1970) народилася в 1902 р. на Волині, померла в 1970 р. у м. Мінеаполісі (США). Особиста доля поетеси склалася драматично. Дитинство її минуло серед щедрої волинської природи коло хутора Вишневця недалеко від м. Кременця. В її батьків (далекий предок батька був француз Лятур) було восьмеро дітей, Оксана серед них наймолодша. Видана силоміць батьком у сімнадцятирічному віці заміж, вона втекла від нелюбого чоловіка й з пригодами дісталася до Чехословаччини. Завершивши середню освіту в Українській гімназії, вчилася в Карловому університеті, Українській мистецькій студії та Чеській вищій промисловій школі у Празі. Була талановитим скульптором, брала участь у ходожніх виставках, та в 1945 р. під час воєнних подій твори її пропали, а саму авторку спіткало лиха - вона майже зовсім втратила слух. По війні переселилася до США, де жила самотньо до смерті. Поетична творчість О. Лятуринської міжвоєнного періоду обмежується двома її збірками: «Гусла» (1938) та «Княжа емаль» (1941), які, проте, поставили її ім'я серед найталановитіших представників «празької школи».

О. Лятуринська назвала свою першу збірку «Княжа емаль», і ця назва найкраще, найточніше передає характер її світосприймання. Авторка добре обізнана з княжою епохою, де пущі й нетрі, де «зуб, ратище, копито, пазур» постійно чатують на людину, де «муж ішов на силу вражу», де і «гучні, меткі на гони, Перуна стріли, коні», але - «упали вежі, впали стіни, і зрівняно вали». Ця язичницько-ранньохристиянська атмосфера - не архаїка, а спосіб оживити історію. Спресованість зображення обумовлює лаконічність вислову, де немає ні розлогої метафори, ні навіть емоційно забарвленого епітета, а сам вірш стиснений, мов пружина. Смисловий простір поезії О. Лятуринської створює те, що за кожною деталлю проступають ниті зв'язку особистості їз світом пущ, з оживленою природою, з великим світом, що простягся перед очима і відбився у душі, закарбувався в пам'яті. За спостереженням Ю. Шевельова, поезію О. Лятуринської пронизує традиційна обрядовість, завдяки якій здійснюється живий зв'язок особистості не тільки з людським гуртом, а із всесвітом.

Поезія Н. Лівицької-Холодної (1902 р. н.) постає в еротичному вияві, через витончену, внутрішньо складну, але зовні прозору образну структуру. В її віршах не знайдемо ні традиційних персонажів слов'янської міфології, як у О. Лятуринської, ні героїки походів княжої дружини, ні насичення пейзажу язичницькою символікою. Лірична героїня Н. Лівицької-Холодної відчуває в собі темний голос крові й уявляє себе то «поганкою з монгольських степів» то бранкою татарина, яка наділена відьомським хистом любовного привороту, що несе з собою смерть, вона мовби посестра гоголівської сотниківни. Однак грань між реальним людським переживанням і художньою містифікацією настільки тонка, що відкривається не кожному навіть досвідченому оку. Тим-то збірка поетеси «Вогонь і попіл», де ці мотиви яскраво втілені, викликала дуже неоднозначну оцінку.

Н. Лівицька-Холодна і своєю біографією, і поглядами була подібна до інших своїх ровесників з «празької школи». Дочка визначного політичного діяча Української Народної Республіки Андрія Лівицького (деякий час був міністром УНР), вона виїхала на Захід, не встигнувши навіть закінчити гімназію, і середню освіту здобула вже в Подєбрадах, відтак вивчала романістику в Карловому університеті в Празі, а після переїзду до Варшави там закінчувала університетські студії. (Після другої світової війни переїхала до США, де мешкає досі поблизу Нью-Йорка).

Як митець вона не піддавалася спокусі прямолінійної політичної риторики, прагнула зберегти право на творчу й людську індивідуальність, право на повноту емоцій з погляду жінки. Це не завжди знаходило прихильність і розуміння у цей складний, до краю заідеологізований час.

Тож не дивно, що тільки значно пізніше збірка «Вогонь і попіл» була оцінена як неординарне художнє явище, що виникло на перехресті літературних впливів і взаємозв'язків. Збірка «Сім літер» цілком інша за темою й за тональністю. Назва прочитується як «Україна», основний мотив - емігрантська доля, трагедія степового перекотиполя на бруках європейський міст, туга за рідною землею. Натомість мотивів туги за батьківщиною - сповнений глибокого болю, іноді тут вловлюється і відоме Лесине «без надії сподіваюсь», але частіше це прощання з рідною землею назавжди, «чорний льох чужини», здається, вже ніколи не розвіє свого мороку. Батьківщина стає вже спомином, казкою але казкову ідилію порушує голос реальності - через кордони доноситься «зойк голодного села».

У віршах Н. Лівицької-Холодної віднаходять і сліди прихованої полеміки з іншими представниками «празької школи» - Є. Маланюком, Ю. Липою, О. Ольжичем. Ця полеміка спричинена не браком національно-патріотичних почуттів поетеси, а остоюванням права залишатися жінкою, просто людиною, права не тільки на високий злет, а й на сумнів, на увесь спектр настроїв і переживань, надто в такий складний і тривожний для батьківщини час, надто в таких складних і важких умовах еміграційного життя.

Олекса Стефанович (1899-1970) - уже перші, надруковані на початку 20-х років XX ст., вірші О. Стефановича привернули увагу літературних кіл української еміграції у тогочасній Чехословаччині. Згодом він зажив слави одного з найталановитіших поетів «празької школи», але його замкнутість, самоізольованість і, очевидно, особлива вимогливість, не дали змоги помножити її, самоутвердитись уже в новій, другій еміграції, де він жив більш ніж скромно, опинившись фактично поза літературним життям української громади. На Україну оригінальна поезія О. Стефановича не дійшла, не мала тут жодного відгуку й визнання.

Стефанович народився 5 жовтня 1899 р. в селі Милятині Острозького повіту на Волині в сім'ї православного священика. У 1919 р. закінчив Волинську духовну семінарію у Житомирі, та духовну стезю не обрав. 1922 р. виїхав до Чехословаччини, там закінчив філософський факультет Празького Карлового університету (1928), відвідував також заняття в Українському вільному університеті, захистив докторську дисертацію на тему «А. Метлинський - поет» (1932). У Празі постійного заробітку не мав, терпів велику матеріальну скруту, підробляв домашнім учителем, різноробом. 1944 р. його силоміць вивезли в робітничі табори до Німеччини, де він прожив до 1949 р. Цього ж року прибув до США, працював робітником на фабриці в м. Буффало, навчав дітей в українській православній суботній школі, жив самотньо, убого. Помер 4 січня 1970 р.

За цими, зовні скупими фактами життя О. Стефановича приховане велике й напружене інтелектуальне життя поета, яке реалізувалося у його натхненній поетичній спадщині. Друкуватися О. Стефанович почав 1923 р. в українській емігрантській пресі - журналах «Нова Україна», «Веселка», «Український студент», «Студентський вісник», згодом у львівському «Літературно-науковому віснику». Перша його книжка «Поезії. Збірка І. (1923-1926)» вийшла у Празі в 1927 р. «коштом «Українського Союзу студентської еміграції з північно-західних земель України»; друга збірка поезій з'явилася теж у Празі в 1939 р. Живучи в США, О. Стефанович підготував до друку збірку «Кінцесвітне», яка за життя поета надрукована не була. Вони увійшли до «Зібраних творів» О. Стефановича (Торонто, 1975), упорядкованих Б. Бойчуком, зі вступною статтею І. Фізера.

Значне місце в його поезії посідає біблійна, релігійна тема, опрацьована на різних рівнях - від світлих різдвяних віршів до глибоких філософсько-містичних роздумів про суть християнства і його трактування кінця світу. Висвітлюється вона не в ортодоксально-догматичній, а в морально-побутовій і філософській площинах із залуженням народного розуміння важливіших подій всесвітньої історії. Улюблені його теми - Різдво Христове, Великдень, яскраві євангельськії історії, молитви. Особливо вражаючі є змальовані апокаліптичні картини, написані 1942 р., в розпал другої світової війни. Біблійна тема у поезії О. Стефановича співіснує з язичницькою, дохристиянською українською міфологією, складає своєрідне поетичне двовір'я, суголосне двовір'ю в народній пезії. Його образи Перуна, Ярила, Либеді, Дива, русалок, водяників, лісунів, полісунів, Лади живуть у тих же часових і просторових вимірах, що в біблійні образи. Паралельно опрацьовував О. Стефанович й античні мотиви. Апокаліптичними візіями пройнята остання збірка поезій О. Стефановича «Кінцесвітне», над якою поет працював в останні роки життя, хоч задум виник ще у Празі.

Порівняння поезії О. Стефановича з творчістю тогочасних поетів в Україні тягне нитку до раннього П. Тичини, неокласиків і С. Плужника. Між ними багато спільного як у тематиці, так і в поетиці, вибагливій простоті й безпосередньості вислову. Як поети йому найбільше імпонували О. Влизько і О. Ольжич.

Євген Маланюк (1897-1968)

У статті «Хто є найбільший поет в Україні?» Іван Багряний іронічно писав: «Якщо по зросту - то Маланюк». Але у одночасно ставив його на друге місце після Т. Шевченка.

Є. Маланюк народився 20 січня 1897 р. в с. Ново-Архангельську на Херсонщині, що за доби Запорозької Січі було знане як місто Архангела Михаїла і мало понад 10 тисяч мешканців, в родині українських інтелігентів. Батько походив зі старого козацького роду, любив мистецтво і науку, багато працював, але був незібраний, невгамовний, через що ніколи не мав постійного місця праці. В лінії батька були чумаки, осілі запорожці, хоч засновники роду, найбільш правдоподібно, прийшли з Покуття. Дід, замолоду ще чумак, мав виразну поставу гуцула. Прізвище Маланюк фігурує в реєстрах старшини доби Хмельниччини. Мати була дочкою чорногорця - Івана Стоянова, військовика із сербських осадчих, який походив з тих переселенців, що їх спроваджувла Катерина ІІ для колонізації земель... Євген Маланюк зворушливо любив батьків і відчував проекцію їхніх доль на свою: «Матері я завдячую дві речі: серце і мистецтво. Батькові - життєву свою невдачу».