Українська література ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українська література ХХ століття

(розгорнені конспекти лекцій)

Початок XX ст.: Загальні тенденції художнього розвитку

Динамічні еволюційні та революційні зміни в естетичній свідомості напередодні нової історичної доби формують розмаїте, поліфонічне художнє полотно - літературу XX ст. Прикметною ознакою стає тут, з одного боку, усвідомлення літератури як певного національного та історичного типу художньої творчості, а отже, акцентування її зв'язку з традицією, з іншого - радикальна переоцінка, вибір самої традиції, змагання різних тенденцій, зумовлених новітнім художньо-естетичним контекстом.

Дедалі чіткіше окреслювалися дві орієнтації: перша на збереження національно-культурної ідентичності (т. зв. народницька теорія), друга на загальноєвропейський літературний процес та його універсалізм (т. зв. теорії «європеїзації», «космополітизму», «модернізму», тощо). Умови для розмежування цих орієнтацій склалися ще в XІX ст., що стало періодом бурхливого піднесення національних літератур в Європі, а Україна переживала його насамперед на рівні колоніального (чи напівколоніального) «малоросійського письменства». Внаслідок останнього література виявляла особливе тяжіння до автономних художніх структур (бароко, бурлеск), до активного «продукування» з метою самозбереження, романтично-народницької ідеології, до засвоєння й закріплення дидактичних та етнографічних форм творчості, використання елементів здебільшого усної, а не писемної літературної мови тощо.

Основні художні зміни цього періоду пов'язані передусім із зародженням українського модернізму, що почав активно розвиватися наприкінці XІX ст. На відміну від європейського ранній український модернізм був явищем не лише естетичним, але передусім культурно-історичним.

Формування неонародницької та модерністської течій в українській літературі початку XX ст. було пов'язане з питаннями про шляхи й напрями національно-культурного самовизначення. Це надавало особливого драматизму полемікам і деклараціям, з'ясуванню їх відмінності та ідеологічного спрямування, сприяло розгортанню двох основних типів ідеології (модернізм і народництво), формуючи цілий спектр нових культурологічних понять і концепцій, спонукало до розгортання дискусій, появи творчих угруповань і партій. Можливо, не зовсім чітко окреслені й визначені такі поняття, як «народництво» і «неонародництво», «декаденство», «модернізм», «неоромантизм», «індивідуалізм», відбивали становлення нової критичної системи цінностей парадигми в українській культурній самосвідомості.

Значущість і національно-культурна закоріненість народницької теорії, рівень її популярності й розробленості в минулому позначились на трансформації інтенцій та форм раннього українського модернізму, у свою чергу модерністська критика спричинювала внутрішню переорієнтацію та еволюцію народництва, яке значно модернізується.

У самій літературі поєднуються риси, що визначають народницько-позитивістські уявлення, етнографічно та дидактично заокруглену стилістику об'єктивованої оповіді та розповіді від першої особи, притаманних традиційному українському письменству, і такі форми й структури європейського творчого досвіду, як інтелектуалізована індивідуальна і культурна рефлексія, міфологічні форми неофольклоризму і символізму, елементи психоаналізу («нова» школа української прози - М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, Марко Черемшина). На думку І. Франка, нова генерація прагнула «цілком модерним європейським способом зобразити своєрідність життя українського народу». «Нова» школа закріплювала переорієнтацію літератури на новітні форми й засоби зображення, відбивала еволюцію основних типів художнього мислення (від описового натуралізму до імпресіонізму й психологічного неореалізму).

*** Реалізм (від пізньолатин. realqs - речовинний) - художній напрям і стиль, позначений прагненням до максимально всеохоплюючого відбиття в мистецтві навколишнього світу та людини на основі пізнання закономірностей їх взаємин.

*** Психологізм - змалювання внутрішнього життя особистості як важливого моменту образу світу.

*** Натуралізм (від латин. natura - природа) - напрям у літературі та мистецтви постромантичної доби, який уважав своїм завданням дослідження дійсності методом споглядання та її максимального наслідування.

*** Неореалізм - Стильова течія в українській літературі, яка виявила себе у 20-ті ХХ ст., зокрема у творчості Г. Косинки, В. Підмогильного, Є. Плужника, Б. Антоненка-Давидовича, у 60-70-ті - у Гр. Тютюника та ін. Поставши на грунті класичного реалізму, але не сприйнявши лінійно міметичного принципу «зображення життя у формах життя», неореалісти визначали свій концептуальний принцип між документальною достовірністю, філософсько-аналітичним заглибленням у дійсність та ліричною стихією; подеколи промовиста деталь реалістичного письма сюжет. Неореалізм означає також подолання дистанції між суб'єктом та об'єктом зображення, притаманної класичному реалізмові. Подібні тенденції спостерігалися і в літературах інших країн, зокрема в італійському веризмі.

Просвітительський і позитивістський об'єктивізм, раціоналізм та емпіризм заступаються прагненням до творчої суб'єктивності, художнього інтуїтивізму, естетичного синтетизму, а тенденційність і моралізаторство - увагою до питань філософсько-етичного плану, гострим психологічним аналізом індивідуальних характерів, сфери підсвідомого, соціальної та масової психології тощо. Аналогічні процеси відбуваютсья в поезії та драматургії.

Можна вибудовувати схему української літературної історії за зміною провідних, визначальних літературних напрямків, течій, стилів XX ст. - реалізм, неоромантизм, необароко, неокласицизм, модернізм (імпресіонізм, символізм, експресіонізм, футуризм, імажинізм, акмеїзм, сюрреалізм та ін.), соцреалізм (література в Україні 30-80 рр.), постмодернізм. Така схема вимагає віпдовідного груповання письменників, літерутних критиків, літературно-художних журналів.

Можливе конструювання схеми літературного процесу XX ст. за історико-хронологічним принципом і розглядання в межах конкретно-історичних відрізків характерних явищ в усій українській літературі - в Україні і поза нею. Певні особливості літературного процесу розглядаються в рамках таких історичних відтинків:

1. Початок XX ст. (до 1917 року). Ці хронологічні межі визначаються не тільки перебігом революції 1905-1917 рр., а й відходом із життя І. Франка (1916) та М. Коцюбинського і Лесі Українки (обоє померли в 1913 р.). Формування після 1905 р. Києва як літературної столиці України, розріст загальноукраїнської літературної періодики.

2. Період революції і національного державотворення. Література за часів Центральної Ради, УНР.

3. Літературний процес 20-х рр. Період утопій українських націонал-комуністів і поступової ліквідації національного відродження України. Значення Празької школи української літератури в розвитку провідних тенденцій літератури в Україні.

4. Розстріляне відродження і насаджування в літературі ідей соціалістичного реалізму. Література в умовах геноциду (голод 1923-1933 рр., сталінські репресії 1934-1939 рр.). Насадження комуністичної ідеології і вульгарної соціології в літературознавстві.

5. Література в період війни 1941-1945 рр. Друга хвиля еміграції Література в таборах Ді-Пі (МУР, розвиток української літературно-художньої періодики, книговидавнича справа).

6. Українська література післявоєнного періоду (від 1946 до кінця 50-х рр.) в Україні і поза нею.

7. Література в період відродження 60-х років. Самвидавівська література. Нью-Йоркська група в діаспорі.

8. Літературний процес 70-80 рр. в умовах брежнєвсько-сусловського ідеологічного засилля, репресій і форсованої русифікації. Формування сталих взаємин із діаспорою.

9. Українська література в період розпаду СРСР і утвердження національної і державної незалежності України. Література на сучасному етапі.

Це, зрозуміла річ, лише ескіз схеми літературного процесу XX ст. за історико-хронологічним принципом.

У зв'язку з соціальними та економічними змінами, коли відживають феодальні відносини, приходять відносини торговельно-промислові, в Англії виникає напрям сентименталізму, що заперечив класицизм. Елементи сентименталізму частково виявились у творчості Квітки-Основ'яненка («Маруся» та інші твори).

З початком XІX ст. настає доба національно-визвольних рухів у Європі, тоді виникає літературний напрям, характерний для цієї доби, романтизм. Романтизмом, наприклад, позначена рання творчість Тараса Шевченка, зокрема, його історичні поеми. Романтизмом пройнята творчість поетів Шевченкової доби: Метлинський, Костомаров, Куліш та передшевченкової: Петренко, Забіла, Боровиковський та інші, а також поетів Західної України: Шашкевич, Вагилевич, Головацький, Федькович.

У XІX ст. усталюєтсья літературний напрям реалізму. Література як мистецтво є відображенням дійсного, існуючого через розумове, уявне, чуттєве сприймання реалій, які складають основу значення слова, зміст мови. У цьому відношенні від початків виникнення мистецька література усіх стилів і напрямів має сприймальну реалістичну основу: пізнавльне та естетичне значення її завжди залишається незаперечним.

Історичні та політичні обставини: Загальні - У XІX ст. в Європі ширяться робітничі рухи з економічними вимогами - поліпшення заробітку, умов праці та захисту від визиску. У зв'язку з цими рухами ширяться ідеї соціальної справедливості її політичної свободи, творяться організації й партії з метою впровадити в життя ці ідеї. Виникають ідеї перебудови суспільного життя на основах демократії й соціальної справедливості - ідеї соціалізму, з численними в окремих країнах напрямами розуміння соціалізму та способів його здійснення. Найбільш радикальними виявились послідовники Маркса, що проголосив соціалізм переходовим етапом до кінцевої мети - запровадження комуністичного устрою, комунізму.

Ідеї комунізму потрапляяють до Росії: партія Леніна, здійснивши в 1917 році революцію, проголошує себе комуністичною партією. Прихід до влади в Росії комуністів фатально позначився на всій історії України XX сторіччя. Україна залишається колонією Російської імперії, відновленої комуністами, стає засуджена на поступове знищення - перетворення на зрусифіковану провінцію так званого Радянського Союзу, витвором, яким маскується реставрована Російська імперія.

Напередодні та в перебігу подій першої російської революції 1905 року в Україні відроджується національно-визвольний рух. Перша світова війна пришвидшила національні визвольні рухи в Східній Європі, це привело до розпаду Російської та Австро-Угорської імперій, між якими були поділені землі України. В Росії відбулася друга революція - повалення самодержавного ладу у лютому 1917 року. Такі обставини пришвидшують розвиток національної визвольної революції на всіх українських землях.

У Києві 22 січня 1918 року проголошено незалежну державу українського народу - Українську Народну Республіку, у Львові - проголошено Західно-Українську Народню Республіку. Роком пізніше, 22 січня 1919 року, обидві українські республіки об'єдналися в одну соборну державу українського народу - Українську Народну Республіку.

Захопивши владу в Росії в жовтні 1917 року, комуністи повели збройну інтервенцію проти незалежних держав народів, що вийшли зі складу російської імперії. Збройна інтервенція Росії закінчилась окупацією Східної України та створенням на цьому терені Української Радянської Соціалістичної Республіки в складі Союзу Радянських Республік, утворення якого проголошено 30 грудня 1922 року.

Західні українські землі наслідком закінчення війни були поділені між трьома окупантами: до Польщі відійшла Галичина й Західна Волинь, до Румунії - Буковина, до Чехо-Словаччини - Закарпаття. Поділ України між чотирма окупантами затримався аж до початку другої світової війни. Такі історичні обставини склалися в період розвитку української літератури до 40 років XX сторіччя.

Розвиток літератури початку XX сторіччя. Поруч домінуючого загально в літературі, від початків свого виникнення, реалізму - з кінцем XІX ст. в Європі виникають нові мистецькі та літературні напрями - імпресіонізм, символізм та інші стилістичні й групові пізніші появлення, проголошувані деклараціями й маніфестами, що дістали загальну назву - модернізм, тобто, новітнє, нове. Ці нові напрями з'являютсья також в українській літературі та набувають свого розвитку, не завжди такого самого, як у Європі.

Модерне, нове виявилось в новому світосприйманні, в появі нової тематики та ідей в мистецтві й літературі, в застосуванні нових засобів зображення, зокрема досконалої метафоризації, в застосуванні психологізму зображення подій і людини.

Під діянням нових метод творчості та напрямів у літературі стає відмінним і реалізм: виникає означення його з цією відмінністю - «психологічний реалізм».

Модернізм у загальному його значенні проникає до творчості українських реалістів: прикметами імпресіонізму, символізму, застосуванням психологізму в більшій чи меншій мірі переймається творчість визначніших українських поетів і прозаїків кінця XІX ст.: Лесі Українки, М. Коцюбинського, В. Стефаника, І. Франка та багатьох нових авторів, зокрема, О. Кобилянської й В. Винниченка. Українське мистецтво й література стаютъ поряд з мистецтвом і літературою інших народів світу, зростають кількістю й якістю. Цим зростанням закінчується українське літературне XІX сторіччя й переходить у сторіччя XX. Зникла етнографічна обмеженість, перевага сільської тематики, фольклорність мови й засобів зображення. В українську літературу ввійшли нові стилі й напрями, прийшли нові молоді автори. Розвиваються українська літературна критика й літературознавство.

Зменшились у прозі побутові й пейзажні натуралістичні описи, розповіді «від автора», визначилось тяжіння до ліризму, увага до ритму прози, підтексту, зображення подій через сприймання їх персонажами, через їх психіку, емоції й настрої - все, що разом пов'язується з новими напрямами в літературі, зокрема, з імпресіонізмом та символізмом.

Загальна тендеція тогочасного літературного процесу виявлялася в прямуванні до звільнення літератури від надмірного соціологізму й ідеолгічної програмовості, в прямуванні до звільнення літератури від функції бути ілюстрацією до соціології й політики.

Поруч з новими великими здобутками українська література того часу мала також важливі втрати - втрату епіки за рахунок зростання лірики, кількісне збільшення поезії за рахунок зменшення прози, зменшення прозових жанрів великої форми, повістей і романів.

У надмірно тяжких обставинах розвиток української літератури відбувається в єдиному літературному процесі з його провідною настановою національного визволення України. У критиці й літературознавстві велась боротьба за єдину національну українську літературу. Великою працею в цій ділянці відзначилися Іван Франко, Михайло Грушевський, Сергій Єфремов та редактори й співробітники пресових органів і видавництв: М. Сріблянський, Дмитро Донцов, Іван Труш і багато інших. Особливість літературної праці на цьому відтинку полягала в тому, що багатьом поетам і прозаїкам доводилось бути одночасно критиками й дослідниками української літератури.

Між згуртуваннями письменників довкола пресових органів і окремих видань велась інтенсивна полеміка з питань нових напрямів у літературі, піднесення її мистецького рівня тощо.

Преса й література. У єднанні письменства всіх українських земель найбільшу роль відіграв Літературно-науковий вісник, всеукраїнський літературний журнал типу кращих європейських видань. Журнал був провідним друкованим органом українських письменників революційно-визвольної доби в Україні. Редакція журналу підкреслювала, що понад усе дбає про те, щоб її видання було вогнищем «спільної духовної праці для галичан, буковинців, українців, щоби бодай на тім полі, де не можуть розділити нас ніякі кордоним ми всі, по сей і по той бік Збруча, чули себе однією сім'єю».

Великою перешкодою тогочасного розвитку української літератури, як і попередніх періодів, було національне поневолення України, роз'єднання українських земель, відсутність у Східній Україні до 1905 року періодичної преси й видавництв (українська преса існувала під Австрією - в Галиччині й Буковині, частково в інших країнах).

Виданнями, що впливали на літературний процес, були - журнали «Молода Україна» (1900-1903), «Артистичний вісник» (1905), «Світ» (1906-1907), «Будучність» (1909), «Неділя» (1911-1912), «Нова Буковина» (1912-1913), «Ілюстрована Україна» (1913-1914); часописи «Діло» (1880-1914) й «Буковина» (1885-1910). Не були байдужі до літературного життя й інші періодичні видання.

«Молода Україна», орган студентської молоді, мав намір стати органом молоді всієї України, виховував у читачів почуття єдності галичан і наддніпрянців, виступав проти соціального й національного поневолення народу; на його сторінках дискутувалися важливі питання національного розвитку літератури. За браком коштів та під тиском урядових переслідувань видання припинило існування.

Видавці журналу «Неділя» намагалися зробити це видання «літописом літературно-наукового життя всієї України». Журнал «Ілюстрована Україна» видавався за зразком великих європейських ілюстрованих журналів, ілюструвався репродукціями з творів визначних малярів світу, багатим фотоматеріалом, містив репродукції з Т. Шевченка, О. Новаківського, О. Кульчицької, І. Северина й інших мистців.

Газета «Буковина» до останнього десятиріччя XІX ст. займала перше місце в публікуванні української та перекладної літератури. Велику популярність в справах літератури мала львівська газета «Діло»: вона прагнула широко охопити ці справи та надавала їм виразного національного спрямування.

На Наддніпрянщині діяв закон 1876 року, за яким українська періодика й література підлягали суворій забороні. І хоча після маніфесту 1905 року почалося творення періодичної преси, стало можливим довозити з Західної України українські видання, російський уряд чинив усякі перешкоди розвиткові української літератури в Східній Україні, намагався ізолювати її від Галичини, Буковини й Закарпаття. Одначне і в таких несприятливих умовах наддніпрянська періодика прагне поєднатися з періодикою галицькою й буковинською, докладає великих зусиль до пожвавлення літературного життя.

За підрахунками часопису «Дніпрові хвилі», що видавався у Катеринославі (тепер Дніпропетровськ), до 1912 року виходило українських періодичних видань - 11 у Галичині, 2 на Буковині; після 1912 року на Наддніпрянщині - 12, в Галичині більше як 50, на Буковині - 5, в Америці - 11, всього понад 80 часописів і журналів. Виходили українські періодичні видання в Канаді, Бразилії та інших країнах. Під Австрією, у Відні й Будапешті, виходили українські видання німецькою мовою. Завдяки їм українська література ширилась серед закордонних читачів.

Періодика в Україні під Росією мала дуже обмежені можливості розвитку. Місцева адміністрація конфісковувала наклади газет і журналів, що не визнавали ідеологічного диктату, арештовувала редакторів, залякувала й арештовувала передплатників і читачів. З відносно невеликого числа періодичних видань майже всі припинили існування через цензурні утиски й урядові заборони. Замість забороненої «Громадської думки» - 1906 р. почав виходити щоденник «Рада», що проіснував найдовше, - до липня 1914 року (був заборонений перед початком війни). Видавався на кошти Є. Чикаленка. Це був орган культурно-національного напряму, дотримувався демократичних настанов, гостро засуджав антисемітизм, розпалюваний російськими шовіністичними організаціями та пресою в Україні. Часопис приділяв багато уваги літературі, театрові, музиці й мистецтву.

Велике значення для розвитку літератури мав журнал «Українська хата», основне місце посідали в ньому літературні твори, критика й публіцистика, а головним завданням редакція ставила «пробудження національної свідомості» й розвиток рідного письменства, культури і мистецтва.

Короткочасно існували часописи - «Світова зірниця», «Засів», «Маяк», «Згода», «Слово», «Боротьба», «Нова рада» - щоденник, «Наша думка» - в Петербурзі, «Шлях» - у Москві та понад 10 інших часописів різних напрямів.

Така сама доля була нечисленних журналів - «Нова громада», «Вісник культури й життя», «Рідний край», «Україна», «Дзвін», «Степ», «Основа», ілюстрованого місячника «Сяйво», «Український студент», «Український учитель», педагогічного журналу «Світло», гумористичного - «Шершень».

Виходили альманахи, антології й збірники: «Акорди», «Червоні квіти», «Левада», «Січ», «Кладка», «Хвиля за хвилею», «З-над хмар і долин», «На вічну пам'ять Котляревському», «З потоку життя», «Багаття», «Досвітні огні», «Терновий вінок», «З неволі», «Розмова», «За красою» та інші; антологія поезії «Українська муза», тритомова антологія «Вік». Усі вони були калічені цензурою, конфіскувалися частково й цілком та були остаточно заборонені. Під час війни Росія заборонила всі українські видання на окупованих теренах Західної України.

Перед літературою, мовою і літературознавством стояли тотожні завдання. Історично 20-30 роки мусіли завершити перехід з етнографічно-народницьких позицій на національні, ствердити заперечення перших і розкриття других. Народ консолідувався в націю. Етнографічний провінціалізм перетоплювався в органічну суцільність національної акції. Подолання провінціалізму на всіх ділянках культурного і суспільного життя, - ось що було написане на прапорах носіїв ідей нового часу.

В галузі мови в 20-30 роках справа йшла про етапи завершування процесу формування єдиної літературної мови. Хоч процес поширення літературної мови в національних масштабах територіально і лишився недоведеним до кінця і літературна мова не опанувала всього географічного простору, на якому жив український народ, все ж таки «переднаціональний», «етнографічно-мовного» словника Дм. Яворницького був остаточно перейдений.

20-ті роки розв'язали основну проблему в галузі мови; колосально збагатили літературну лексику мобілізацією живої мови; нормалізували й усталили літературну мову, уніфікували правопис і виробили фахову наукову й технічну термінологію. Ціла армія т.зв. «редакторів мови» або «літредакторів» працювала над запровадженням устійненої мови, обґрунтованими посиланням на «місцеві етнографічні діалектизми», - цей народницький, переднаціональний етап мовного провінціалізму відійшов безповоротно в минуле.

Отже, протягом 20-их років низка важливих завдань була розв'язана: в українській літературі стався різкий злам, вона перестала бути провінційним відгуком російської; в галузі мови була переможена локально-етнографічна провінціальність, і процес урегулювання та устійнення єдиної літературної мови був остаточно вирішений.

Так розвивалася мова й література. Приблизно так було і з літературознавством.

Народництво стало анахронізмом. Воно збакрутувало, і найменше не відповідаючи завданням, висуненим суворою дійсністю. Черговою проблемою українського літературознавства на порозі 20-их років стало розмежування двох напрямків: народницького і а-народницького та антинародницького.

Європеїзацію української літератури і розрив із провінційним наслідуванням російської обстоювали представники протилежного напрямку. Вони були проти спрощеного, вульгарного демократизму в літературознавчих оцінках, проти а-естетичного зрівняльництва в ставленні до письменників. На їх погляд, селянськість письменника ще не була аргументом, який промовляв або не промовляв би на його користь.

Вони були принциповими ворогами провінціалізму. Вони не вважали просвітянство за безпосереднє завдання української літератури, а просвітництво - за настановчу її засаду. Боротьба з народниками була боротьбою з представниками напрямку в літературознавстві, який відповідав етапові в суспільно-громадському житті, вже пройденому. Це була боротьба двох світоглядів. В основу загальнотеоретичних настанов було покладене поняття епохи, хоч і без того, щоб запровадити його послідовно в літературознавчу практику або ж цілком і до кінця усвідомити ті логічні висновки, до яких мусіло привести його визнання.

З сказаного видно, як чітко в 20-их роках розмежувалися ці два літературознавчі напрямки. Проблема розмежування була розв'язана, але до кінця доведена не була. Зрештою в українському літературознавстві, особливо в другій половині 20-их років, склалася своєрідна компромісна ситуація.

На порозі 30-их років перед літературознавством стояло зовсім чітке і виразне завдання: ліквідувати компромісну ситуацію і довести до кінця розмежування обох напрямків у літературознавстві.

Та цього не сталося. Більше того, наступ на початку 30-их років проти літературознавства 20-их років призвів до більш ніж своєрідних, майже парадоксальних наслідків.

З кону сходять як представники «чистого» народництва, спадкові, так би мовити, носії традиціоналістичного народництва в літературознавстві, так, у свою чергу, за деякий час і представники протилежного напрямку (антинародницького). Ні перші, ні другі не затримують позицій, які вони займали в роки 1924-1929. Кермо проводу переходить у руки представників напряму, який в застосуванні і в аспекті 30-их років годилося б означити як неонародництво.

«Раціоналістичний розум (ratіo ratіonalіs) не завжди збігається з «історичним розумом» (ratіo hіstorіca). Спроба народників побудувати свою раціоналістичну схему історико-літературного процесу різко розійшлася з розумом історичного процесу. Історія діє часто за власними законами. Та історизм нашого часу не має нічого спільного з тим «реалістичним історизмом», що в другій половині XІX ст. виріс із заперечення «романтичного міфологізму» першої половини XІX ст. і для якого історія була сукупністю реальних подій, сумою фактів.

І, нарешті, остання проблема - проблема «потебнянської спадщини». Проблема потебнянської спадщини - це проблема зв'язків фолкльору і літератури, проблема переходу від «фолкльорного образу» до «поетичного», проблема побудови історичної поетики.

Досліджуючи фолкльорні образи, Костомаров досліджував їх зв'язки між собою. Потебня вказав, що за зв'язком пісенних образів треба шукати зв'язків уявлень - геніальна вказівка, побіжно, майже ненароком, кинена Потебнею в примітці, але яка вирішує суть справи. Адже ж у фолкльорі «поезія» безпосередньо пов'язана з «ідеологією». Історична поетика в літературознавстві може бути побудована тільки при умові, якщо цілком чітко і конкретно зрозуміти, що «поезія» й «мислення» первісно в фолкльорі були тотожні.

Значення Потебні полягає зовсім не в тому, що він вказав на аналогію між внутрішньою формою слова і поетичного образу, як гадали «потебнянці», а в тому, що він чітко освідомив основоположний для історичного розуміння фолклору факт, що фолклорні образи в своїй генезі склалися на тому етапі мовного розвитку, коли граматичні категорії були ще недиференційовані, отже, на етапі ще нерозвиненого речення. Для Потебні був цілком ясний зв'язок творення міфів, зв'язок «міфічного мислення» з процесом утворення «граматичних категорій».

Проблема фолклорних основ поезії, переходу від мови до фолклору і від фолклору до поезії, проблема побудови історичної поетики залишається одним з чергових завдань українського літературознавства.

Драматургія Лесі Українки

Леся Українка увійшла в історію української літератури як геніальна поетеса і драматург, прозаїк, критик, публіцист і перекладач. Вона стала не тільки чільною постаттю свого літературного покоління, а й символом новаторства в змісті і формі, ідеях і засобах їх тонкого художнього втілення.

У творчості письменниці останнього десятиліття переважає драматургія. За порівняно короткий час Леся Українка написала понад двадцять драматичних творів, які стали новим явищем в українській літературі і театральній культурі, принесли письменниці славу драматурга-новатора. Вона створює не знані досі в національній драмі образи, започатковує нові жанрові форми з незвичайним фабульним наповненням. Єгипет фараонів, Вавілон, Іудея, Еллада, Римська імперія часів раннього християнства, середньовічна Іспанія і перші поселення колоністів у Північній Америці, нарешті українська та іншонаціональна міфологія - весь цей колосальний матеріал систематизується, художньо осмислюється. Та поява на Україні драматурга-новатора була явищем закономірним. Новаторство Лесі Українки випливало з необхідності дальшого розвитку національної театральної культури. Вже перша її драма «Блакитна троянда» (1896) була полемічно спрямована проти традиційної реалістично-побутової драматургії. Зокрема, була очевидною тенденція оновлення «сільської драми». Дійові особи тут виключно міські інтелігенти, об'єкти їхніх дискусій - новітні віяння в мистецтві, науці, філософії. Сюжет твору, розвиток інтриги вибудовується на проблемі спадковості, яка у зв'язку з новими науковими відкриттями хвилювала не лише вчених, а й письменників (Золя, Ібсен, Гауптман, Апухтін). Зіткнення непримиренних поглядів, художньо-філософський синтез ідеологічних і морально-етичних проблем, наявність сильної особистості - такі риси характеризують драматичні поеми «Одержима» (1901), «Вавілонський полон» (1903), «На руїнах» (1904). В «Осінній казці» (1905) крізь фантастичні постаті, умовні ситуації немовби «просвічується» політична атмосфера того часу, розстановка суспільних сил в даний історичний момент. У драматичній поемі «Кассандра» (1907) відбились дискусії української інтелігенції, яка в складний історичний момент шукала шляхів до правди, замислювалась над тим, яка правда потрібна людям, але в силу своєї суспільної ізольованості не знала способу її досягнення. У зв'язку з цим гостро прозвучало тут питання про співвідношення слова і діла, слова і переконання, віри в те слово, правди й неправди, що використовується часто в егоїстичних інтересах.

Крім вже згаданих драматичних поем «Одержима», «В катакомбах» сюди слід віднести також пізіше написані «Руфін і Прісцілла» (1910), «На полі крові» (1908), «Адвокат Мартіан» (1911), «Йоганна, жінка Хусова» (1909). Одним із кращих драматичних творів Лесі Українки є її «Камінний господар» (1912). Добро і зло, вірність і зрада, поетичне покликання і сіра буденщина зіткнулись у драмі-казці «Лісова пісня» (1911), яка розказує про красу людських почуттів і згубність духовного гноблення, про необхідність збереження гармонії між людиною і природою.

Першим твором Лесі Українки в жанрі драматичної поеми була «Одержима», написана 1901 року в Мінську біля ліжка помираючого від туберкульозу її друга і коханої людини Сергія Мержинського, написана за одну ніч, в ситуації екстремальній і трагічній. Згодом у листі до Франка поетеса писала: «От ви кажете, що в моїй «Одержимій» епічний тон не витриманий, що навіть і вона лірична. Діло сьогодні пішло на щирість, то признаюся Вам, що я її в таку ніч писала, після якої, певне, буду довго жити, коли вже тоді жива осталась. І навіть писала, не перетравивши туги, а в самому її апогеї. Якби мене хтось спитав, як я з того всього жива вийшла, то я б теж могла відповісти «Я з того створила драму»».

Поема створена на біблійному сюжеті - історії останніх днів Ісуса Христа перед його захопленням римськими легіонерами і розп'яттям на горі Голгофі. Цей короткий період вміщує відвідини Месії одержимою жінкою, яка приносить йому духмяну олію, миро, що використовували лише царі, але не прості смертні - ця жертва не потрібна Месії.

Але в «Одержимій» Міріам приносить не миро і не інші дари матеріальні, а свою любов і відданість, свою живу душу, своє бажання підтримати, порятувати Месію від його трагічної самотності серед юрби.

В розмові-діалозі, що згодом відбувся, її спроба наблизитись до Учителя, допомогти - з любові, а не з користі, з палкого бажання розділити його самотність, Месія відштовхне одержиму, закріпивши назавжди своє жахливо-трагічне відчуження словами: «Яке тобі до мене діло, жінко?» А раніше прозвучать з уст Месії ще більш гіркі слова: «Ти дорівнятись хочеш?..» І саме тоді, коли Міріам говорить про спільне в них, у їхніх неспокійних душах, їхніх прагненнях («Але ти, учителю, покинув той спокій, що був у тебе в тихім Лазареті?.»). Можливо, в цій гіркій репліці звучить і не презирство до жінки, не підкреслення своєї вищості чи обраності, а розуміння Месією тієї трагічної істини, що свою місію він має здійснити сам, бо він покликаний для цього. І ніхто не повинен нести його ноші, ділити з ним його страждання…

Більш прозорий, психологічний та ідейно послідовний центральний образ «одержимої духом» жінки - Міріам. Саме вона відкриває той ряд героїв драматичних творів Лесі Українки, які стануть носіями й виразниками її світогляду, пройнятого духом вільнолюбства. Для Міріам неприйнятні ідеї всепрощення, рівної любові до друзів і ворогів, непротивлення злу, рабської покори. Вона змагається з Месією, бореться з ним - за нього самого. Міріам «озброєна в свою ненависть». Обурення й ненависть охоплюють жінку у Гетсиманському саду, як глибоким і спокійним сном сплять учні Месії, вони не вберегли, не захистили вчителя перед ув'язненням і стратою.

Уся 3-тя дія - це пристрасний монолог Міріам на Голгофі, під хрестом, на якому розіпнуто Месію. Вона ридає, оповідаючи, як він умер, зраджений землею й небом, як завжди, одинокий. Згадує боязких друзів, що тричі відрікалися від нього, родину, що ніколи не бачила в ньому пророка, не розуміла і його людські страждання. Закінчується монолог словами, в яких звучить потреба духовної єдності, довіри, відданості - всього, що несе справжня любов: «Де ж ще більше горя, як не могти віддать за друга душу?» В них - головна ідейно-поетична думка твору, її емоційний стрижень.

В «Одержимій» є нечуване моральне-етичне відкриття, котре могло б бути актуальним для духовного життя людства. Адже тут, може, вперше в історії світової літератури піддається сумніву доцільність такої жертви в ім'я такого людства. Міріам вважає, що Христос - властиво, єдиний, за кого варто йти на муку. Вона подолає ту страшну реальність, що Месія помер за всіх, а за нього ніхто померти не здатен. Христос - це спокута за людські гріхи перед Богом.

Міріам - спокута за людські гріхи перед Христом. Образом Міріам Леся Українка захистила людство від звинувачення, що воно не варте, щоб за нього йти на Голгофу.

Поетичні і філософські проблеми, порушені в «Одержимій», - ненависті до рабського духу, героїзму самопожертви, що постає з любові до людини, людей; одвічна моральна проблема страху владик перед вільним словом і думкою.

Драматичну поему «Бояриня» було створено в 1910 р. в Єгипті. Сюжет твору вперше було побудовано на матеріалі української історії. Це була відповідь критикам, які дорікали поетесі за екзотичні сюжети, що сприймались буквально.

В «Боярині» відбито один із найскладніших, найтрагічніших часів історії України - добу Руїни. Настала вона після визвольної війни українців проти Польщі під проводом Богдана Хмельницького, коли ослаблену кількома роками боротьби націю, народ, край поділили навпіл: Правобережжя відійшло полякам, на Лівобережжі закріпився протекторат Москви. Після Переяславських угод багато дітей козацької старшини переїздили до Москви і ставали на службу російському цареві, поповнюючи ряди боярства. Основним історичним джерелом для письменниці послужила монографія М. Костомарова «Руїна». Звідси Леся взяла ідеологічні засади й увесь побутово-психологічний та історичний фон твору. Вона взагалі брала для своїх творів не епохи розквіту і слави, а епохи революцій, кривавих переворотів, страшних катаклізмів, неволі, полону тощо. Їй добре була відома психологія людей, що жили після розгрому, «на руїнах». Змалювала те, що бачила й чула.

Перша дія драматичної поеми, яка відбувається в Україні, в садибі Оксаниних батьків, «значного козака з старшини» Олекси Перебійного та його дружини - містить водночас експозицію і зав'язку твору. До своєї старосвітської родини батько запросив гостя - молодого московського боярина Степана з посольства. Запросив як сина загиблого у війні друга. Виявляє симпатію до юнака й Оксана, дочка Перебійних; цей взаємний потяг швидко переростає у почуття кохання. Інші стосунки виникають між Степаном і старшим сином Перебійних молодим козаком Іваном. Зневага Івана до боярина спалахує нестримно й гостро; у короткій розмові розкриваються складні й наболілі стосунки України з її підступними сусідами - Москвою і Польщею.

Показуючи трагедію українців, які опинилися між двома небезпеками, Леся не робить такого, як Степан, свідомим зрадником батьківщини. Увесь характер образ доводить, що він - слабовільна жертва обставин. Батько своєю присягою Москві вирішив його долю, а Степан - з тих м'яких, нерішучих, пересічних натур, що воліють краще пристосовуватись і діяти по можливості, ніж протестувати чи боротися. Його мрія - одружитися з любою дівчиною-українкою, щоб мати вдома, в Москві, свій маленький, затишний куточок України.

Перша частина Степанової мрії збувається: герой одружується з красунею-козачкою, однак створити «тихий рай» у своєму боярському теремі йому не щастить.

У ІІ, ІІІ, ІV діях («В Москві», «Терем») повільно й психологічно глибоко розкривається трагедія жінки, яка потрапила у справжню пастку, в неволю. Передусім Оксану вражають принизливі звичаї: жінка не вільна в своїй поведінці - їй не довіряють; не може брати участь в розмові чоловіків, а лише частувати, а під час зустрічі й частування гостя має цілувати його в уста… Ворожість оточення відчувається і з боку московських мотрон, які зневажливо насміхаються і пліткують про матір і дружину Степана навіть у церкві.

Вражають і сумні звістки з України: братовбивча війна, що її розпочав Дорошенко, закликавши на поміч татар. Переляканий Степан боїться нести до царя листа, якого привезли люди з України, жаліючись на утиски, на кривди, забороняє Оксані надсилати листа й гроші до подруги - щоб їх не запідозрили у співчутті гетьманові. Щоправда, згодом, коли виступ під проводом Гетьмана Дорошенка було придушено, він пропонує Оксані поїхати додому, бо «там уже все втихомирилось». І у відповідь почує: «Утихомирилось? Зломилась воля, Україна лягла Москві під ноги, се мир по-твоєму - ота руїна?». З болем, гіркотою, презирством жінка додає: «А я дивую, ти з яким лицем збираєшся з'явитись на Вкраїні?» Поетеса відтворила, з одного боку, ту активну українську інтелігенцію, яка рвалася до боротьби за суверенітет української державності, і, з другого боку, ту продажну українську інтелігенцію, яка заради «панства великого» зрадила українські традиції й, помосковившись, добровільно впряглася в чужинецьке ярмо.

Оксана, придивившись до коханого чоловіка в московських палатах, його життя, поведінки, розуміє, що він дедалі більше втрачає свою людську, а відтак і національну гідність, упокорився, вірно служить цареві й московській державі. Для нього вже не існує трагедії розриву з батьківщиною. І, помираючи, Оксана з болем порадить Степанові: «Як я вмру, ти не бери вже вдруге українки, візьми московку ліпше…».

Весь твір пронизаний почуттям ностальгії. Образ Оксани - це безконечно печальний образ молодої жінки, яка тихо танула, як свіча, у своїх важких боярських одежах з туги за батьківщиною. Ностальгія стала означенням певного емоційного стану вже десь у кінці ХІХ століття, а раніше вона вважалася хворобою, коли болить все тіло, не тільки душа, коли це може звести в могилу, як зводить воно бояриню.

У фіналі драматичної поеми виразно розкривається, що і Степан, і Оксана розуміють свою фатальну помилку, але в глибині душі вірять, що Бог, можливо, простив би їхню провину. Бо спокутують вони її так само тяжко, як і ті, хто боровся відкрито:

Степан: …Хто кров із ран теряв, а ми із серця. Хто засланий, в тюрму замкнутий був, а ми несли кайдани невидимі. Хто мав хвилини щастя в боротьбі, а нас важка, страшна душила змора…

Оксана: Ми варті одне одного. Боялись розливу крови, і татар, і диби, і кривоприсяги, й шпигів московських, а тілько не подумали, що буде, як усе утихомириться…

Тепер для них - і Степана, і вслід за ним Оксани - життя «втихомирилось», а заодно втратило сенс і радість. І в цій зловісній тиші упокорення перед ними постав тяжкий гріх - гріх національної зради.

Вершинним твором драматургії Лесі Українки, своєрідною поетичною і філософською притчею про життя стала драма-феєрія «Лісова пісня», створена в Кутаїсі в 1911 р. Поштовхом до написання драми послужили спогади про рідну Волинь і та невитримна ностальгія, яка постійно жила в житті поетеси на чужині.

Глибинні потреби душі щасливо поєднались з літературно-мистецькими тенденціям часу, з розвитком художніх напрямків неоромантизму і символізму, які на початку ХХ ст. викликали до життя і Лесину «Лісову пісню», й «Тіні забутих предків» М.Коцюбинського, «В неділю рано зілля копала…» О.Кобилянської, фантастичні утопії, одухотворення природи, звеличення творчих начал людини. В західноєвропейській літературі подібні теми підносили Ніцше, Метерлінк, Гауптман. В усій поетиці «Лісової пісні» відбито провідний романтичний принцип «живої природи».

Вже в поетичному пролозі драми оживає ціла низка дивних фантастичних істот - образів людської уяви, міфотворчості, як втілення добрих і злих начал у житті. Як Орфей античної легенди, популярної у романтиків, герой Лесиної драми-феєрії чаром музики не тільки пробуджує, а й сповнює красою і життям природу. Чарами музики він дав живу душу і Мавці, навчив її кохати і страждати, жертвувати собою, відчувати тугу неподіленого почуття, самоти. Спочатку горда і прекрасна лісова царівна, заглянувши в душу юнака, зрозуміла, що то ж його «душа співає голосом сопілки…». І щиро розповіла йому про дивні метаморфози у своєму серці: У мене мов зродилось друге серце, як я його пізнала. В ту хвилину огнисте диво сталось…

Зірка, що впала в серце, бажання вийняти співочу душу юнака, а його серденько зачарувати словами - все це метафоризовані поетичні образи кохання, його вічної новизни і несподіванки, його відроджуючої вітальної сили. Воно прийшло з піснею, музикою душі. В коханні й музиці людина наближається до природного, поринає в стихійний процес, починає жити з природою одним життям. В людській творчості розвивається й досягає своєї досконалості врода природи, і природне перетворюється через втілення в ньому іншого, людського принципу. Ці загальні думки символістської неоромантичної естетики знаходимо і в «Лісовій пісні».

І коли пізніше Лукаш недбало скаже: «Пісні! То ще наука невелика!» - Мавка заперечить поважно, урочисто, з глибоким розумінням сенсу творчості:

Мавка: Не зважай душі своєї цвіту, бо з нього виросло кохання наше! Той цвіт від папороті чарівніший, він скарби творить, а не відкриває…

Мабуть, мало хто з українських поетів зумів з такою силою і переконливістю розкрити самоцінність, високу духовну вартість таланту і мистецтва, як це зробила Леся Українка в «Лісовій пісні», продовжуючи розвивати філософсько-естетичні ідеї, втілені в поезії, ліро-епосі, в драматичних поемах.

Лукаш проміняв свою пісню і своє кохання на людські хатні клопоти, на буденне життя з моторною і лукавою вдовицею Килиною. Мавка з болем скаже, що він «не може своїм життям до себе дорівнятись». Юнак не розуміє свого пісенного хисту: душу Лукашеву краще від нього самого зрозуміла Мавка. Не зрозумів селянський хлопець і Мавчиної жертви, її само офіри, коли вона пішла жити до їхньої хати, допомагаючи Лукашевій матері у господарстві. Та добре розуміє страшну вагу такої жертви Лісовик, який не радив Мавці, своїй духовній дочці, іти до людей: …Минай людські стежки, дитино, бо там не ходить воля, - там жура тягар свій носить. Обминай їх, доню: раз тільки ступиш - і пропала воля!

Та Мавка, вільна дочка лісу, вірить у силу свого кохання, у щастя з Лукашем - хоча у хатньому пеклі з буденними дрібними клопотами мрії зникають, а сама вона з лісової царівни обертається на служницю, майже жебрачку. Про це їй знову ж таки скаже мудрий Лісовик, дорікаючи, що вона «… Покинула високе верховіття і низько на дрібні стежки спустилась…»

Устами свого персонажа поетка розгорне широке протиставлення, символічне в своїй основі, вільного життя у гармонії з природою - і спотвореного «рабським духом». … Була ти наче лісова царівна у зорянім вінку на темних косах…Оглянься, подивись, яке тут свято! Вдяг ясен-князь кирею золоту, а дика рожа буйнії корали…Береза навіть у златоглави й кармазини вбралась на свято осені. А тільки ти жебрацькі шмати скинути не хочеш…

Скільки в цих образах краси, пишноти, суто українського їх бачення.

Уся ІІ дія переводить драму зі стилю поетичної і романтичної феєрії у побутово-знижений план. Брутальність, лайливість, прагнення кожну розмову звести до сварки, відзначають мову матері Лукаша. Мавка для неї «відьомське кодло», «приблуда», «нечепурна». Вслід за Мавкою гризе вона і сина, Лукаша. В цьому образі виразно постає тип злостивих свекрух, яких змалювала українська класична література. Тип, сформований безпросвітною працею, злиднями, темнотою, дикою традицією. Дещо інша - «лукава, як видра», «хижа, наче рись» Килина - суперниця Мавки. Це з нею Лукаш поринув у світ буденщини, зрікаючись мрій, музики і краси, - став як усі. Мабуть, земній людині навіть обдарованій, творчій важко нести на собі відсвіт винятковості, незвичайності - незвичайного кохання, дивної музики…

Та парадоксально - боротьба за дріб'язкові вигоди, дрібну користь породжує не очікуваний добробут, а злидні. Це вони, страшні, похмурі, посіли кутки Лукашевої хати, - і, мабуть, злидні не так матеріальні, як духовні. У драмі Лукаш, зазнавши найглибшого падіння, поверне собі «душу живу» - з вовкулаки, яким став, знову стане людиною, віднайде своє кохання. Повстане, вирветься з мороку небуття і Мавка. У розмові з Лісовиком вона підтвердить своє вічне буття: …І слово уста мої німії оживило, і я вчинила диво…Я збагнула, що забуття не суджено мені. Це вже говорить не Мавка, а сама поетеса.

Рецепція творчості Ольги Кобилянської

Статті Лесі Українки про буковинських письменників належить в українській критиці важливе місце ще з однієї причини. В ній Леся свідомо вступала в полеміку, яка вже впродовж року точилася навколо постаті Ольги Кобилянської, яка на той час була авторкою двох феміністичних повістей і низки оповідань, з яких Леся Українка сприйняла її як споріднену душу. Полеміка навколо перших творів письменниці засвідчила визрівання конфлікту культури. Літературні критики не сприйняли «німеччини» - німецького впливу на її мову, німецької лектури, яка навіяла чимало ідей. Одна лише Леся захоплювалася цією «німеччиною». Деякі критики з огляду на це вирішили, що Кобилянська взагалі не може називатися українською письменницею.

Про оповідання «Valse melancolіque» писали, що цей твір не відбивав українського життя, а тема не властива для української літератури. Після появи роману «Земля» Кобилянській закидали неповагу до народу, бо вона показала землю як загрозливу силу, що закріпачує і бруталізує людину. На протилежному полюсі поставлено людину. Лише безземельна Анна має шанс відірватися від землі, наблизитися до культури. В цьому сенсі вона головною героїнею твору. Однак її життя руйнує залежність від землі, характерна для всіх інших героїв роману. Ольга Кобилянська показала життя на землі, позбавлене гармонії, руйнуючи цим патріархальний народницький міф культури. Саме до культури спрямований заклик відірватися від землі. В романі відбулася демістифікація ключових понять, святих для народницького світогляду: ідеальність громади, ідеальність природної людини - українця-селянина, селянської сім'ї, ідеальність жінки. У селі, на землі панують насильство, інстинкти, злоба сусідів, взаємна заздрість. Шлюби з розрахунку сполучені з взаємною ненавистю, тиранія батьків. Людська природа не відшліфована культурою. Іван Франко про «Землю» Кобилянської писав: «Серед українських письменниць вона не має суперниць в жанрі новели і роману, а її роман «Земля», крім літературної та мовної вартості, матиме тривале значення ще й як документ способу мислення нашого народу в час важкого лихоліття».

Розпочавши писати ще в 90-ті роки XІX ст. вона започаткувала в українській літературі нову - неоромантично-символістську-стилістику, яка своїм потужним романтичним ідеалізмом і психологізмом вирізнялася на тлі аналогічних спроб тогочасної хвилі. Письменниця розробляла типи і моделі індивідуалізованого духовного характеру, переважно жіночого («Царівна»), відкривала символічні відповідники настроїв людської душі й природного середовища («Природа»), вдавалася до динамічного імпресіоністичного нюансування людських почуттів і думок («Valse melanсolіque”), сугестіювала, аналізуючи водночас, аж до полемічного переосмислення, естетично-моральну проблематику філософії Ф. Ніцше («Він і вона»). Пориваючи з народницької традицією побутовізму та описовості, О. Кобилянська тяжіє до творення власної індивідуальної філософії, близької до романтичної німецької натурфілософії.

Актуальну в українській літературі тему землі О. Кобилянська трансформувала в натуралістично-символістську драму духовності, яка протистоїть інстинктам (власности, заздрощів, «грубої» природи), хоча людина фатально залежна від них, починаючи з біблійного «первородного» гріха і до нового кола братовбивства («Земля»). Соціальні та родові конфлікти, зіткнення доль, характерів і темпераментів письменниця узагальнює часто за допомогою біблійної символіки й міфології, своєрідного духовно-містичного забарвлення («Ніоба», «За готар», «Думи старика»); в інших творах намагається розгорнути неофольклорну міфологізовану прозу («В неділю рано зілля копала»). У своїх великих прозових полотнах («Через кладку», «За ситуаціями», «Апостол черні») письменниця переосмислює традиційну для української літератури виховну проблематику. Через співвіднесення конфліктів і ситуацій буденого життя і життя духовного, ідеального вона простежує обмеження, які накладаються консервативною традицією національного, станового (приналежність до попівського середовища), родового (щодо жінки) виховання. Увага переміщується з характерів на ідеї, мотиви, які відбиваються у дзеркалі саморефлексів, спогадів, поривань героя. Змодельовані таким чином характери були здатні до свідомої культуро-творчої життєдіяльності, завдяки чому українська література збагатилася новою формою психологічної повісті, що не була схожою на традиційну раніше повість-хроніку. При цьому О. Кобилянська розгорнула різні жанрові модуси, такі як ліричний щоденник, діалогізована оповідь («Ніоба»), побутова історія, збагачена символикою («Через кладку»). Іноді помітна неспівмірність різних планів оповіді, різностильовість письменниці засвідчували перехід її від старої сентиментально-романтичної традиції (не лише української, а й німецької, впливу якої зазнала в ранній період) до нової, символістьскої і неоромантичної прози XX ст.