Українська література ХХ століття

Ольга Кобилянська (1863-1942)

Ольга Кобилянська народилася 27 листопада 1863р. в містечку Гура-гумора (тепер Гура-Гуморулуй, СР Румунія), на окраїні колишньої Австро-Угорської імперії, яка у XVІІІ ст. загарбала Південну і Північну Буковину. Родичі О. Кобилянської прийшли на Буковину з Галиччини. Батько її був дрібним урядовцем, суворою на вдачу людиною. Мати - м'якою, лагідною, всім серцем відданою своїм дітям, виховання яких було для неї найсвятішим обов'язком.

У великій родині Кобилянських п'ятьох синів посилали до гімназій, згодом двоє з них вивчились на юристів, один був гімназіальним учителем, один військовим, а Ольга, як і її сестра Євгенія, мали стати добрими господинями, матерями, займатися хатніми справами. І тому, що батьки не могли дати належної освіти всім дітям, і тому, що за тодішньою неписаною традицією, яка панувала в містечковому середовищі, інтереси жінки повинні були обмежуватися кухнею, дітьми та церквою. Не дивно, що О. Кобилянська закінчила лише чотири класи народної школи, здобувши, за її висловом, тільки основу «для дальшого розумового розвою». Спочатку розвиток молодої дівчини відбувався під впливом братів, зокрема старшого Максиміліана, який підтримував її літературні зацікавлення, а також приятельок - Софії Окуневської, Августи Кохановської - непересічних для того часу жінок. Цей жіночий тріумвірат шукав свого ідеалу в житті, цікавився мистецтвом, намагався вирватися з сірої буденщини, мав високі громадянські прагнення. С. Окуневська згодом здобула вищу медичну освіту, брала участь у громадському житті, захоплювала своєю інтелігентністю І. Франка, В. Стефаника, а Кохановська стала відомою художницею. Обидві вони мали значний вплив на молоду О. Кобилянську, допомагали їй розширювати кругозір, заохочували до літературної праці. С. Окуневська перша почала прихиляти молоду письменицю до української мови й літератури.

Для О. Кобилянської лишався один-єдиний шлях культурного зростання, літературного розвитку - самоосвіта. Це був нелегкий шлях, пов'язаний з боротьбою за свою людську гідність, за право розкривати й утведжувати власні духовні сили, служити своїм талантом людям. Займатися самоосвітно в тих умовах означало стати на прю з суспільно-політичними обставинами, які сковували людину, з тими заскорузлими традиціями, що прирікали жінку на духовне нидіння.

Творчість О. Кобилянської раннього періоду охоплює роки її літературного навчання (1880-1887), коли були написані оповідання «Гортенза, або Картина з життя однієї дівчини», «Доля чи воля?», «Видиво», «Людина з народу», повість «Вона вийшла заміж», у другій, досконалішій редакції відома під назвою «Людина». Всі вони, як і деякі пізніші, написані німецькою мовою твори письменниці, характеризують початок її творчого шляху, внутрішній період розвитку, що входить у нову фазу з появою українського варіанта повісті «Людина». Цей ранній період творчості О. Кобилянської хоча й не позначений помітними художніми здобутками, все ж був важливим і плідним у житті молодої письменниці.

Ранні твори Кобилянської засвідчують, що їх авторка, переборюючи впливи сентименталізму (насамперед романів німецької письменниці Марліт), поступово розширювала коло своїх життєвих спостережень, прагнула намалювати картини тогочасної дійсності, зобразити живі, реальні образи, зокрема жіночі. По-різному, але переважно нещасливо складається доля героїнь ранніх творів письменниці, які, шукаючи щастя, часто зазнають розчарувань, скоряються тяжким життєвим обставинам. В кінці 80-х - у 90-х роках письменниця брала активну участь у феміністичному русі на Буковині і в Галиччині, що виник тут під впливом західноєвропейських суспільно-політичних віянь, боротьба за рівні права чоловіка і жінки. Як течія в суспільному житті цей рух не ставив перед собою завдань боротьби за докорінні соціальні зміни. Та, незважаючи на певну обмеженість своєї програми, він викликав широкий резонанс у деяких країнах, зокрема й в Австро-Угорщині, звернув увагу на нерівноправне становище жінки в тогочасному суспільстві, на її уповільнений духовний розвиток, на необхідність активної боротьби за духовне розкріпачення. Прилучення О. Кобилянської до жіночого руху спонукало її глибше замислюватися над соціальними проблемами, студіювати праці К. Маркса, Ф. Енгельса, докладніше вивчати світову літературу, зокрема твори письменників і вчених, які досліджували становище жінки. Цей рух, зрештою, зблизив письменницю з діячами української літератури, допоміг їй повніше усвідомити реальні потреби безправної жінки-трудівниці. Свої міркування про завдання жіночого руху О. Кобилянська висловила в доповіді, виголошеній 1894 р. на відкритті «Товариства руських жінок на Буковині». Цей виступ дає ключ до розуміння світогляду молодої Кобилянської, допомагає збагнути ту духовну атмосферу, якою сповнено чимало творів письменниці - насамперед повісті «Людина» й «Царівна». Однією з перших в українській літературі О. Кобилянська звернулася до відображення образів жінок-інтелігенток, які шукають своєї дороги в житті, прагнуть вирватись із застійного міщанського середовища, мають високі громадянські ідеали, що пов'язані не лише з роздумами про долю народу, а й з практичною діяльністю на його користь.

O. Кобилянська розвивалася в річищі демократичних, реалістичних тенденцій української літератури; її новаторство базувалося на творчому переосмисленні досягнень передових українських, російських і зарубіжних письменників. Вона була палкою прихильницею Шевченка і Марка Вовчка, твори яких перекладала німецькою мовою, Достоєвського, Толстого, Гауптмана, Ібсена і Андерсена, щедро черпала життєдайні сили з народної творчості, створивши на фольклорно-пісенній основі один з кращих творів української дожовтневої літератури - повість «В неділю рано зілля копала».

Основний, найпродуктивніший період творчості О. Кобилянської припадає на другу половину 90-х і 900-ті роки. Письмениця в цей час опублікувала багато новел, оповідань, повістей, нарисів, що приносять їй визнання не лише на Україні, а й за її межами - в Росії, Болгарії, Німеччині та інших країнах. Поряд з великим оповідними формами (повість) вона розробляє жанри «малої» прози - пише соціально-психологічні оповідання з життя буковинських селян («Банк рустикальний», «У св. Івана», «На полях»), настроєві психологічні образки («Жебрачка», «Покора»), лірико-драматичні пейзажні малюнки («Битва», «Під голим небом»), філософські діалоги («Він і вона»), алегоричні поезії в прозі («Рожі», «Акорди», «Там звізди пробивались»), афористичні мініатюри.

О. Кобилянська пристрасно любила музику, взагалі мистецтво. У кількох оповіданнях та новелах вона майстерно змалювала талановиті мистецькі натури. У багатьох творах виступає поетом-пейзажистом. Тонко відчуваючи красу природи, письменниця дала майстерні зразки пейзажної лірики, надихані красою карпатських гір. Письменниця шукала гармонії між людиною і природою, розглядала останню як одне із джерел духовного збагачення людини. Саме тому її так боляче вражало порушення цієї гармонії, варварське ставлення до природи. У творчості О. Кобилянської все виразніше починають звучати соціальні мотиви, які вона трактує з позицій письменниці-демократки, посилюючи й поглибюючи той реалістичний напрям в українській літературі на зламі двох століть, що його репрезентували І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, В. Стефаник. Найвищим досягненням О. Кобилянської на цьому шляху стала повість «Земля». Повість «Земля» - ця вершина психологічного реалізму Кобилянської - поставила її авторку в ряд найвидатніших українських художників слова початку XX ст. Інсценізована, екранізована, перекладена багатьма мовами народів СРСР та зарубіжних країн повість письменниці завдяки великій життєвій правді, високій художності стала одним з найпопулярніших творів української літератури, ввійшла у світову культурну скарбницю - поряд з такими творами, як «Земля» Е. Золя, «Мужики» А. Чехова, «Селянин» В. Реймонта.

На початку 900-х років творчість О. Кобилянської продовжує розвиватися головним чином у реалістичному напрямі, про що свідчать оповідання й повісті «Сліпець», «Через море», «За готар», «Думи старика», «В долах», «Ніоба», «За ситуаціями». Проте, прагнучи розширити сферу своїх художніх пошуків, письменниця звертається до осмислення деяких абстрактно-символічних тем і образів («Акорди», «Хрест», «Місяць» та інші), знаючи певного впливу модерністьских течій. О. Кобилянська - майстер не лише великих прозових форм, а й малих (новела, поезія в прозі). Вона спиймала довколишній світ, світ людської душі у їх масштабах і мініатюрних виявах, демонструючи володіння як широкими епічними мазками, так і лаконічно сконденсованими. Художнє мислення письменниці в жанрі малої прози, зокрема поезії в прозі, має свою специфіку. Чимало з цих мініатюр експериментального характеру. Кобилянська прагнула у лаконічній, експресивній формі, за допомогою образів-алегорій відтворити певні стани душі, змалювати певні явища природи, людського життя. Цей мініатюрний світ О. Кобилянської мовою символів відбиває реальний світ буття у більш чи менш реалістичних формах його вияву. До творів цього жанру належать мініатюри «Рожі» (1896), «Там звізди пробивались» (1900), «Смутно колишуться сосни» (1901), «Сліпець» (1903), «Через море» (1903), «Мої лілеї» (1903), «Хрест» (1906), «Весняний акорд» (1910) та інші. Вони мають глибоко індивідуальний характер, відображають прагнення письменниці передати своє бачення світу, свої внутрішні переживання. До алегорій О. Кобилянська зверталася неодноразово, зокрема в тих випадках, коли мала намір втілити в художніх образах певні морально-етичні й філософські категорії (добро, вірність, совість, істина). У творах малих жанрів (новели, нариси, поезії в прозі) О. Кобилянська художньо відобразила чимало особистих переживань, які переповнювали її чуйну душу. Творчість допомагала письменниці переносити страждання, білий папір приймав болі її серця, тугу за гармонійним щасливим життям.

О. Кобилянська шукала різних форм вияву свого таланту, виступала в різних жанрах - від ліричних поезій у прозі до роману. В жанрі малої прози, може, найяскравіше виявилося її художнє новаторство, яке ввібрало і кращі національні традиції, і творчо переосмислені впливи російської, німецької та інших зарубіжних літератур. Мала проза О. Кобилянської, зокрема її новели, поезії в прозі, засвідчує тяжіння авторки до лаконізму й образності художнього мислення, музики слова.

У повісті яскраво заясніло новаторство О. Кобилянської як художника слова. Воно виявилося в своєрідності трактування традиційної для української літератури теми, в оригінальності художньої манери. Тут маємо природне поєднання фактів і явищ тогочасного реального життя, огорнутого серпанком романтичності, і фольклорно-баладних мотивів з відсвітом цього життя у спеціфічній формі народних казок та легенд-оповідей.

Подальша творчість письменниці проходила в умовах лихоліття першої світової війни, в умовах румунського поневолення краю, коли українська культура, зокрема література, переслідувалася, заборонялася. Ті суворі випробування, що випали на долю письменниці, позначилися на її творчості. Роздуми й переживання періоду першої світової війни знайшли своє втілення в нарисах та оповіданнях «Юда», «Лист засудженого на смерть вояка до своєї жінки», «Назустріч долі», «Зійшов з розуму», написаних у 1915-1923 рр. Чуйна, наче мембрана, до людських страждань письменниця-гуманістка пристрасно ненавиділа війну. Під час кривавих баталій 1914-1916 рр. вона опинилася на терені воєнних подій (через Буковину деякий час проходила лінія фронту між цісарськими і царськими військами). Муки, смерть, руїни, спричинені братовбивчою війною, до глибини душі вражали О. Кобилянську. Вони спонукали митця-громадянина виступити в оборону людяності, справедливості, миру на землі. Це була принципова позиція українського майстра слова, який приєднав свій голос до всіх чесних художників - викривачів імперіалістичної війни, що несла народам смерть і руїну.

У 20-30-ті роки письменниця продовжує розробляти соціальні та морально-етичні теми з життя буковинського селянства. Одне з кращих творів цього періоду оповідання «Вовчиха» тяжіє до жанру повісті.

Довгий і складний шлях пройшла О. Кобилянська. Протягом півстоліття виступала вона в літературі, відображаючи життя народу в його різноманітних виявах, духовні прагнення інтелігенції, малюючи природу рідного краю. Письменниця утверджувалася в українській літературі поступово, в процесі переходу з німецької на українську мову, опанування культурних надбань рідного народу, реалістичного методу. Художньо осмислюючи той життєвий матеріал, що був їй найбільше відомий, О. Кобилянська створила цілу галерею образів із середовища демократичної інтелігенції, втіливши в них свої погляди на соціальні й морально-етичні проблеми часу.

Безперечною заслугою письменниці є те, що вона однією з перших в українській літературі змалювала образи жінок-інтелігенток, яким притаманні вищі духовні інтереси, прагнення вирватись із тенег буденщини, духовного рабства. Звеличуючи людину, зокрема жінку, показуючи її високі духовні пориви, О.Кобилянська утверджувала передові погляди на життя.

Поглиблення й розширення світогляду О. Кобилянської зумовило її звертання до життя селянства. Письменниця розкривала його крізь призму складних психологічних, морально-етичних переживань героїв. У творах з життя села, насамперед у повісті «Земля», особливо яскраво виявилось художнє новаторство письменниці, глибина її психологічного аналізу, який давав змогу показати соціальну зумовленість психології людини, передавати найтонші порухи її душі. Письменниця виявила високу художню майстерність і в малих оповідних жанрах, і в широких повістевих формах. Проза О. Кобилянської в її кращих зразках - це інтелектуальна проза, в якій відбилися ідейні й художні пошуки світової літератури кінця XІX - початку XX ст., складовою частиною якої є українська література.

Модернізм як фемінізм

***Модернізм (від фр. moderne - сучасний, новітній) - складний і суперечливий комплекс художніх явищ, що визначив магістральні напрямки в мистецтві XX ст., позначений прагненням до оновлення існуючих форм та канонів, динамізмом, бажанням відповідати рівню розвитку сучасного світу, досягненням природничих наук, філософії, психології, техніки, комунікацій XX ст. У руслі модернізму розрізняють декаданс, імпресіонізм, експресіонізм, символізм, авангард та інш.

З критичної рецепції Лесі Українки та Ольги Кобилянської наприкінці ХІХ та в перші роки ХХ ст. видно, що існував конфлікт поглядів і художніх принципів - народництва (що передбачало українськість, патріотизм, популізм, закритість культури, консервативність, реалізм, зображення народного життя) і модернізму (відповідно, європеїзму, космополітизму, інтелектуалізму, відкритості культури, демократизму, естетизму, зображення життя інтелігенції). Однак між двома парадигмами існує ще одна ключова опозиція - жіночого і чоловічого, або феміністичного і патріархального, яку цілком усвідомлювали всі учасники цього літературного дискурсу. Той факт, що саме дві жінки пробували зруйнувати панівну ідеологію у сфері культури, не здається випадковим. Серед їхніх опонентів, серед тих, хто сприймав модернізм, інтелектуалізм, європеїзм з пересторогою чи певним запереченням, були виключно чоловіки. Ольга Кобилянська дебютувала в українській літературі як послідовна феміністка. 1894 р. вона стала однією з ініціаторок заснування Товариства руських жінок на Буковині. Перші класичні повісті Кобилянської «Людина» й «Царівна» започаткували новий етап української прози. Це була проза з життя середнього класу, психологічна проза, що ілюструвала певні нові ідеї, зокрема емансипації і фемінізму. Ольга Кобилянська презентувала вихід на історичну сцену жінок, яких назвала «новими». «Нові жінки» були сильними жінками, здатними на виклик суспільству. Центральний сюжет перших повістей і взагалі всієї творчості Кобилянської - зіткнення жіночої сили й чоловічої слабкості. Її героїні сильні морально, психологічно, інтелектуально. В опозиції «сильні жінки - слабкі чоловіки» трансформована певною мірою філософія Ніцше. Кобилянську вабила романтична надлюдина, але в баченні письменниці вона була, безсумнівно, жінкою. У перших повістях майже усі чоловіки є здебільшого негативними персонажами. Ця негативність походить з безхарактерності, слабкості волі. Героїням притаманний підсвідомий страх нерівноправного зв'язку з чоловіком, страх патріархальності.

Феміністичні ідеї Лесі Українки не завжди лежали на поверхні, як у Кобилянської. У її поглядах окреслюються дві головні позиції: з одного боку, феміністична ідея здається природною і не потребує доказів, з іншого - стан жіноцтва досить сумний і потребує боротьби. Всі образи драматургії Лесі Українки від Одержимої, Боярині, Кассандри, Мавки - є варіаціями на теми жіночої трагедії: зради щодо жінок, жіночої самотності, жіночого патріотизму, жіночої драматичної відданості істині. Поезія Лесі Українки переповнена феміністичними мотивами й образами на зразок Рахілі, Жанни д'Арк, Орфелії, Ніобеї тощо. Її, як і Кобилянську, хвилює й приваблює сильна жінка, майже амазонка, яка перебирає не тільки чоловічі функції (бореться, воює, не погоджується, повстає проти несправедливості, невільництва народу), а й відповідну маскулінну мову (сили й зброї). Користуючись у поезії традиційною чоловічою образністю, Леся Українка дає підстави Франкові називати себе «одиноким мужчиною». Феміністичний радикалізм відбився і в прозі Лесі. Її чоловічі образи досить безбарвні. Леся протиставляє сильних жінок і слабких чоловіків у драматургії.

В українській літературі першими модерністами були жінки. Їхня спроба модернізувати культуру мала глибокі підстави. Вона ґрунтувалася на феміністичних переконанням, які були частиною ширших - політичних - переконань, розширення художнього матеріалу. В контексті української літератури зламу віків феміністичне стало синонімом модерного. Жінки-письменниці цього переломного часу не тільки відкинули, зруйнували патріархальні образи імперсональних жінок, які домінували і національній культурі ХІХ століття, але й зруйнували міф про жіночу пасивність, слабкість та про одвічну чоловічу активність.

В цьому сенсі український модернізм зламу століть не був чимось винятковим. Слова Сандри Ґілберт та Сузан Ґубар про те, «що жінки-письменниці є головними попередниками всіх модерністів ХХ століття, авангардом авангарду…». - великою мірою можна віднести до місця Лесі Українки й Ольги Кобилянської в українській літературній історії.

Творчість Лесі Українки й особливо Ольги Кобилянської засвідчила кризу української традиційної маскулінності. Героїні цих авторок - нові, автономні й сильні жінки. Модернізм із жіночим обличчям, який чоловіча народницька критика витісняла на маргінеси, став центральним феноменом української літератури.

Короткий, але змістовний перший етап українського модернізму збігається приблизно з 1897-1898-1902-1903 рр. Його критичні рамки: доповідь Лесі Українки «Малоросійські письменники на Буковині», з одного боку, і «В пошуках нової краси» Сергія Єфремова, з іншого. В цей час відбулося чимало літературних дебютів - Стефаника й Хоткевича. У цей час Кобилянська прославилася й викликала дискусію своїми феміністичними повістями й оповіданнями. (Роман «Земля» позначив початок зміни орієнтирів у її творчості.) У цей час Леся Українка написала переважну більшість своїх статей і драматичних творів. І хоч вона не стала теоретиком модернізму, однак це поняття (разом із поняттям народництва) було центральним у її теоретичних роздумах, які домінували над усією її художньою творчістю.

1898 р. народницька критика проголосила початок «відродження». Однак літератори не об'єдналися навколо єдиної платформи. Нові ідеї принесли розкол літературної «сім'ї». Народники не були готові до появи Кобилянської, Хоткевича або Вороного, а названі автори-новатори не були готові до такої критики з боку традиціоналістів. Нове співіснувало зі старим. Модернізм не мав свого теоретика, своїх критиків, не мав свого друкованого органу. Перша модерністська спроба не вдалася. «Модерністи» не лише не були послідовними в певній естетиці. Вони не знали, що робити й куди йти. А народники переважали кількістю, впевненістю у своїх цілях та ідеалах. Домінуючий дискурс культури зазнав ударів, але не змінився радикально. Культура не була модернізована, хоча й стала діалогічною.

При всьому антинародництві Кобилянської ні її, ні її героїнь не покидала ідея в якійсь формі служити народові, наприклад, у формі пропаганди фемінізму. Багато з того, що Кобилянська писала, було для неї великою проблемою, джерелом непевності. Згодом вона боролася з надто виразним фемінізмом ранніх повістей, немовби сама злякалася власного модернізму. Її повість «В неділю рано зілля копала» дала змогу народникам інтегрувати авторку в свою культуру. Кобилянська страждала від своєї неповної освіти, непевності, її «німеччина», модернізм, фемінізм викликали осуд народницької критики.

Непевність і амбівалентність були властивими і для Лесі Українки. Її листи переповнені критикою українського народництва. Вона застерігала Кобилянську від «селянськості» «Землі», однак сама не змогла остаточно вирватися з її пастки. Важко уявити, що її поезія й драми, поезія й критика написані однією людиною. А тим більше - що листи підписувала та ж сама особа, яка підписувала вірші. В листах вона рідко згадувала власні вірші, коментуючи частіше драми й переклади. Часто говорячи в листах про два напрями, умовно названі народництвом і модернізмом, Леся Українка розуміла їхню несумісність, конфлікт між ними. Проте виходу не бачила. Теоретично Леся розуміла неможливість синтезу цих двох напрямів, але писала: «Волі духу, відваги, що б там не було!». Аналогічне гасло звучить лейтмотивом у її листах: «Не можу зректися думки, що моя робота, чи, мовляв, «покликання» - українська література, і то вільна у всіх значеннях, ну, таке «покликання» може далеко закликати».

«Воля» в самій своїй суті містила виклик естетичним канонам, стильовим рецептам, культурній ізоляції, національному гніту, політичному деспотизму, народництву з його традицією, що стало формою залежності, обмеженості, канонічності. Однак і «воля», і виклик не виголошувалися надто відкрито, здебільшого ховалися в листах. І тим більше не відображалися в художніх текстах. Гасло «свободи» на цьому етапі залишилося наміром, не до кінця реалізованим бажанням, яке перейшло в спадок до наступного покоління. Дискурс зламу віків відобразив цю недовершеність.

Василь Стефаник (1871-1936)

Народився Василь Семенович Стефаник 14 травня 1871 року в прикарпатському селі Русові Снятинського повіту (нині - Снятинського району Івано-Франківської області). Дитинство його минуло в рідному селі, під опікою батьків, братів і сестер, в атмосфері прадавніх традицій та звичаїв. Від матері, як годиться, перейняв любов до пісні; від наймитів, які працювали в батьковому господарстві, пізнавав таємниці народної демонології. На все життя зберіг Стефаник найтепліші спогади з дитячих літ, не раз вони зринали в його творах.

1878 року малого Василя віддали до початкової школи в Русові. Через три роки батько відправив здібного хлопця на подальшу науку в сусіднє містечко Снятин - у початкову школу. Там Стефаник уперше зіткнувся з «національним питанням». Прикарпаття тоді входило до складу Австо-Угорської імперії, навчання у школах проводилося виключно німецькою та польською мовами, а всі більш-менш впливові посади, у тім числі й учительські, обіймали здебільшого поляки. Чимало з них нещадно знущалися з нечисленних українських школярів. Лише поодинокі батьки могли фінансувати начання своїх, як правило, старших синів, - це коштувало дуже дорого і було привілеєм панства, майже виключно польського. Закінчивши школу в Снятині, Стефаник вступив до чоловічої польської (українські були заборонені) гімназії в Коломиї, де почалися його найтяжчі поневіряння. На все життя зберігся в пам'яті випадок, який чудом не завершився фатально. Через малий зріст хлопчик не зміг досягнути рукою дошки, що висіла на стіні. Вчитель так бив його по руці, що вона спухла, підняв сорочку і усі побачили голе тіло. Усі учні почали сміятися, а малий Василь знепритомнів і впав на підлогу. Коли ж прийшов зі школи на квартиру, вирішив покінчити з собою.

Після «школи національного виховання» гімназисти-українці швидко мужніли і не лише давали собі раду з чужинецькими науками, а шукали й знаходили змогу займатися самоосвітою, вчитися свого. Вже на першому курсі Стефаник знайомиться з відомою революціонеркою Ганною Павлик, брат якої Михайло Павлик був переслідуваним поліцією українським журналістом, письменником і громадським діячем, на той час соратником Івана Франка. Від неї юний гімназист чимало довідався про українську літературу і боротьбу українців за свої політичні права. 1885 року Стефаник із друзями таємно (адже ні про які легальні заходи не могло бути й мови) вшановує пам'ять Тараса Шевченка, якимось дивом діставши «Кобзаря». Із четвертого гімназійного курсу Василь Стефаник належить до таємного гуртка студентів-українців, які «збиралися по предмістях, щоби разом читати реферати та складати гроші на нові книжки та часописи». Бібліотека цього гуртка складалася з 400 томів, в більшості українських, а то були і польскі, і російські. Також студенти працювали агітаторами під час виборчих кампаній до австрійського парламенту, закликаючи селян голосувати за кандидатів-українців. Їхня політична заангажованість украй не подобалася керівництву навчального закладу, навіть привертала увагу поліції, тож 1889 року було виключено з гімназії «заводія» Леся Мартовича, а через рік - ще два десятки політично активних українців, з-поміж яких і Василя Стефаника.

1892 рік багатий знаковими подіями в житті Стефаника: успішно закінчив Дрогобиську гімназію; вступає на медичний факультет Краківського університету. Стефаника насправді переймають зовсім інші речі - політика та література. Незадовго перед тим, 6 жовтня 1890 року, у Львові було утворено Русько-українську радикальну партію, і Стефаник навіть у Кракові, де була доволі численна і свідома українська «діаспора», залишався її активістом. Він нерідко приїжджав на батьківщину, виступав як агітатор перед селянами, організовував партійні з'їзди, виступав із публіцистичними статтями в журналах і газетах. У 1895 році Стефаник під час передвиборчої кампанії агітував за Івана Франка його заарештовували на тринадцять днів. Депресивний настрій посилився звісткою про хворобу матері і Стефаник, не вагаючись, їде до рідного Русова.

Роки навчання в Кракові - з 1892 по 1900 - були часом становлення Стефаника як письменника. На той час Краків був потужним європейським культурним центром. Стефаник одразу активно включився в культурне життя, відвідував вистави театру й концерти, художні виставки й музеї, брав участь у створенні й розгортанні роботи гуртка «Академічна громада», багато читав. Своїй неабиякій обізнаності з новітніми європейськими мистецькими течіями та явищами він значною мірою завдячував знайомству й багаторічній дружбі з польським ученим Вацлавом Морачевським і його дружиною, українкою Софією Окуневською, котра була чи не першою жінкою в Австрії, що здобула вищу медичну освіту. Володіючи європейськими мовами, подружжя виявляло великий інтерес до літератури, цікавилося модерністськими тенденціями у мистецтві, й спілкування з ними значно розширило світогляд Василя Стефаника. Власне, Краків на той час був центром польського модернізму. Із творів улюбленого модерністами жанру - поезій у прозі - розпочав свій творчий шлях і Василь Стефаник. Із 1897 по 1900 рік, навчаючись у Кракові, Василь Стефаник пише низку новел, які справили надзвичайне враження на сучасників, були одразу ж перекладені іноземними мовами й засвідчили прихід у світову літературу надзвичайного таланту. Навесні 1899 року в Чернівцях виходить перша збірка його новел під назвою «Синя книжечка». Новели (1897-1898) принесли Стефанику популярність за межами України. Редактор найпрестижнішого журналу в Польщі «Їycіe» C. Пшибишевський був у захопленні від прочитаних новел і був здивований відкриттям, яке зробив. Ольга Кобилянська писала про Стефаника в одному зі своїх листів: «Пише з життя, а яка сила поезії пробивається з тих дрібненьких праць. Оскільки я на таких речах розуміюся, він правдивий талант». Л. Якубовський, редактор журналу «Cesellschaft», прочитавши новелу «Лист» В.Стефаника в німецькому перекладі Ольги Кобилянської, сказав: «Коли література має такі таланти, то може розраховувати на одне з перших місць поміж світовими літературами». «Синя книжечка» Стефаника, як оригінальне явище, вразила читачів своєю правдою, а критиків - новаторством. Довершену зрілість літературного дебюту Стефаника визнали всі критики. Виступаючи на засіданні Київського літературно-артистичного гуртка 1899 року Леся Українка визнала у Стефаника вроджений талант, якому «… не довелося боротись за своє літературне існування, як О.Кобилянській». Іван Франко захоплено відгукнувся про Стефаника: «Може, найбільший артист, який з'явився у нас від часу Шевченка… Стефаник - абсолютний пан форми… Його нариси, як найкращі народні пісні, в котрих немає жодної риторики, ані сентиментальності, тільки … дійсність сумна, але скупана в золоті найчистішої поезії». Одинадцять поезій було надруковано вже після смерті Стефаника: «Амбіції», «Ользі присвячую», «Вночі», «Раненько чесала волосся», «Черівник», «Вітер гне всі дерева», «Вечір», «Старий жебрак стоїть» тощо.

1900 року помирає мати і життя для Стефаника втрачає сенс, він працює до знемоги, до втрати свідомості. Звістка з Русова про намір батька одружитися з дівчиною, молодшою від синів, важко вразила Стефаника. Минуло лише чотири місяці після смерті матері, одруження батька - це наруга над пам'яттю матері. Спроба відмовити батька від такого кроку закінчилася розривом стосунків із батьком. Без матеріальної підтримки продовжувати навчання і жити в Кракові Стефаник не може. Друзі радять перейти на філософський факультет Львівського університету зразу, щоб не втрачати рік. Отримавши грошову допомогу від Наукового товариства ім. Т. Шевченка, Стефаник їде на Тернопільщину і у 1900 році готує до видання дві збірки: «Дорога. Новели» (збірка вийшла в грудні 1900 р., але, за тодішньою традицією, датована наступним, 1901 роком) і «Поезії в прозі», яка не була видана через хворобу. Мотиви цих творів різноманітні, але водночас усі новели розкривають різні аспекти душі українського прикарпатського селянина, віками гнобленого і доведеного врешті-решт до крайніх меж відчаю, поза якими розгортаються не лише драми, а й справдешні трагедії («Лесева фамілія», «Побожна»). Здебільшого ж трагедії Стефаникових героїв спричинені не лише індивідуальними особливостями їхньої психіки («Басараби»), чи характеру («Побожна»), а перш за все суспільними і соціальними обставинами. Тут і традиційна для літератури Західної України жовнірська тема («Виводили з села», «Стратився»), і чи не перші рефлексії на тему політичних арештів («Лист»), але найчастіше - безпросвітна бідність, нелюдські злидні, які перетворюють колишніх селян-господарів на пролетарів.

Стефаник отримав нервовий напад, сильну депресію і пролежав, втративши свідомість кілька годин. Які саме поезії мали скласти збірку «Поезії в прозі» - невідомо. Його листи з цього періоду просякнуті трагізмом, безнадійністю, передчуттям смерті. Більшість із них мають жанрові ознаки поезій у прозі. Можливо, саме вони мали скласти збірку «Поезій в прозі», але залишилися нездійсненними. Нервові напади повторювалися і не давали працювати.

У 1902 році смертельно захворіла сестра, неврастенія мучила самого письменника. «Забагато смерті, забагато скошеної молодості, аби була сила витримати. Я вже ховаюся від смерті, бо боюся її. Боюся, аби не пожерла сонця, аби не змазала всіх моїх доріг, не поруйнувала моїх приятелів, аби не лишила мене самого на світі». Стефаник замовкає на 15 років. Чому? Надмірна зайнятість, розчарування, відсутність оточення, яке він мав у Коломиї, Дрогобичі, Львові, Кракові? Драма нещасливого кохання, трагедія, пов'язана зі смертю матері? Хвороба? Чи, може, все разом?

Зміну в його життя внесла поїздка у вересні 1903 р. - в складі делегації Стефаник прибув у Східну Україну для участі у знаменному для всієї української культури відкритті пам'ятника Іванові Котляревському в Полтаві. Відвідав також Київ, Житомир, зустрічався з багатьма українськими письменниками і культурними діячами. Тут він познайомився з М. Коцюбинським, М. Старицьким, Б. Грінченком, Г. Хоткевичем, Оленою Пчілкою і виступив з вітальним словом. Кілька днів перебуває в Києві, велике враження на нього справили відвідини могили Тараса Шевченка в Каневі.

Мандрівне життя втомило письменника і в січні 1904 р. Василь Семенович одружився з Ольгою Гаморак, дочкою свого старшого приятеля Кирила Гаморака. Жив у тестя в селі Стецевій неподалік від Снятина. В 1905 видав четверту збірку новел «Моє слово», куди ввійшли твори, написані раніше.

У 1907 р. в Галичині - чергова передвиборна кампанія. Стефаник став душею мітингового руху, агітатором.

1908 р. Стефаника обрали послом до австрійського парламенту від радикальної партії. Він відновлює активну громадсько-політичну діяльність. Його новели передруковуються в часописах Галичини і Східної України, перекладаються російською, польською, чеською, болгарською, німецькою, французькою та іншими мовами. Про нього пишуть, його запрошують співпрацювати редакції журналів, газет, видавництва. Від нього чекають нових творів. Та Стефаник мовчить. «Не може бути, щоб Стефаник - наш, а особисто мій, улюблений письменник, краса наншої анемічної літератури, щаслива оаза - замовк назавжди», - з тривогою писав М.Коцюбинський автору «Новини» у 1909 р. Стефаник продовжував мовчати.

У 1910 р. Стефаник з дружиною і синами повертається до Русова, згодом будує хату в рідному селі Русові й займається господарством. Чимало часу й сил віддавав захистові інтересів селян в урядових установах та суді, навіть запросив до Снятина на посаду адвоката свого давнього приятеля, юриста за освітою Івана Семанюка (Марка Черемшину). Кожного року газета «Громадський голос» публікує звіти Стефаника перед виборцями, виступає на народних віче. Стефаник будив свій народ. Він тужив над його долею, хотів бачити селянство вільним і освіченим, а відтак бачив його не масою невільних хліборобів, а народом: «А я вже тільки бив головою об мур мужицької впертості до просвіти і злуки… - мур стоїть, як стояв, а я ходжу з розбитою головою і закривавленим серцем. І нам, що вас любимо і для вас працюємо, залишається одне: або зробимо з вас, мужиків, народ, або упадемо… подумайте, яке завдання - з мужиків народ». Стефаник - громадянин, громадський діяч, демократ, патріот. І весь цей час... нічого не писав. Не міг писати!

У 1914 р. письменника спіткало велике горе - померла його дружина Ольга. Особиста біда Стефаника збіглася із всенародною: почалася Перша світова війна. Стефаник стає членом Головної Української Ради - міжпартійної організації всіх партій Галичини, утвореної на початку війни (1914) для ведення справ української національної політики у воєнний час. Мета ГУР - консолідація народу в боротьбі за визволення окупованої Росією Східної України й утворення української держави.

У березні 1915 р. за фальшивим доносом Стефаника заарештовують. Статус посла і клопотання друга допомогли через кілька днів вийти з в'язниці. Певний час він живе у Відні (1916), де після п'ятнадцятирічної паузи знову повертається до художньої творчості.

Радісно зустрів Стефаник проголошення 1918 р. Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) - вияв прагнення Галичини до свободи й незалежності, до створення своєї державності і злуки з усім українським народом. Пошана з боку української влади до нього була неабиякою, йому навіть пропонували обійняти посаду міністра господарчих справ, але він відмовився, скромно вважаючи себе невдатним господарем на своєму обійсті, а що вже казати про державні обшири.

У січні 1919 р. у складі делегації від ЗУНР Стефаник здійснює другу поїздку на Україну з нагоди великого свята соборності (22 січня 1919 р.). По той бік кордону відбувалося національне відродження, яке супроводжувалося активізацією літературних організацій і течій. Почалося взаємне наближення ритму життя і духу Великої України і Галичини. Соборність стає не тільки географічним і державно-політичним поняттям, а й психологічним. Стефаник встановлює зв'язки з діячами науки і культури, дбає про видання своїх творів для читачів Надніпрянщини. З 1919 р. його книжки постійно видаються в Харкові і Києві.

Лише Перша світова війна повернула письменника до творчості. Західна Україна одразу ж стала ареною кривавих боїв. У новелах цього періоду («Вона-земля», «Пістунка», «Гріх», «Сини») виразно звучать антивоєнні мотиви, змальовані родинні драми, породжені війною. Разом із цим письменник гаряче підтримує боротьбу за державну незалежність України, глибоко осмилює трагедію родин загиблих за волю українських вояків.

У 1926 р. вийшла збірка післявоєнних новел під назвою «Земля». У цьому ж році громадськість України відзначила 55-річчя від дня народження письменника, відбувся урочистий вечір у Львові. Стефаник ненавидів ювілеї. Після поразки національно-визвольних змагань Прикарпаття було окуповане Польщею.

У кінці 20-х років у пресі частіше з'являються відомості про насильну колективізацію в Східній Україні, голод, репресії. Переслідування й знищення української національної культури, політичні репресії, розстріли та заслання найкращих її діячів стали ознакою доби. Від бурхливого літературного життя з дискусіями, боротьбою різних течій та естетичних програм не лишилося й сліду. Стефаник тяжко хворів, але в міру сил і можливостей писав нові новели, знову разом із Семнюком-Черемшиною обороняв у судах та різноманітних польских установах пригноблених селян. У нього склалися надзвичайно теплі стосунки з низкою молодих письменників на Великій Україні, що теж перебувала під своєрідною окупацією.

1929 р. Стефаник відкликає свою кандидатуру в академіки, хоча освіта трьох синів, переслідуваних польською владою, коштувала дуже дорого.

У січні 1930 р. Стефаника прикував до ліжка параліч правої частини тіла. Останні свої твори письменник продиктував 1933 р, готувалося до видання зібрання творів Стефаника. Книжка під назвою «Твори» вийшла у Львові в 1933 р. У знак протесту проти штучного голодомору Стефаник відмовляється від пенсії.

Здоров'я письменника з кожним днем погіршується. Він усамітнюється, не хоче нікого бачити. 7 грудня 1936 року Стефаник помер. Тисячі людей з навколишніх сіл і міст, численні делегації з видавництв, установ проводжали великого письменника в останню дорогу. Часописи відгукнулися некрологами.

Василь Стефаник започаткував своєю експресивною манерою цікаву тенденцію. Оригінальність її полягала у передачі максимальної смислової напруженості життя колективного підвідомого, народної «душі», виявленої в образах, характерах, ситуаціях, в індивідуальній психології, історії та культурі «мужицтва», як цілісного соціокультурного типу. Гранична змістова місткість самопізнання і боротьба з небуттям, з дематеріалізацією традиційного селянського світу поєднуються в новелістиці В. Стефаника із словесним озвученням людських, духовних голосів цього світу. Майже спонтанне словесне називання виявляється в формах монологічних, молитвах, «психограмах» душі. Переплетеність фізичного й ідеального життя творить особливу симовлічну основу художньої спадщини В. Стефаника. Так руйнувалась описова, «заокруглена» традиція українського письменства, популярна ще навіть на початку XX ст. Водночас за всієї ідентичності з символістською стилістикою (особливо в поезіях у прозі) Стефаникова манера закріплювала в українській літературі ескізність і фрагментарність, дискретність народнорозмовного стилю, вибудовуючи на цій основі модерну образність, яка розгортається завдяки зближенню метафоричних ключів-символів (у Стефаника - «дорога», «камінь», «вікна», «хлопчик», «руки по лікті») та буденної мови. Експресіоністська образність і ексзистенціальна проблематика новел В. Стефаника відлунюють у творах наступних поколінь українських письменників.

Критики пізнішого періоду вважали цінним надбанням «нової школи її синтетизм, що поставав як наслідок аналізу людської «душі», сфери духовної, емоційної. Це протистояло «деструктивному» принципу образотворення, який намагалися виробити футуризм і конструктивізм. Однак навіть в межах «нової» школи вирізняються різні форми нового зображення, які обіцяли багатство підходів і художніх рішень, що й підтвердила практика 20-х років.

Творчі пошуки письменника були органічно суголосними тенденціям розвитку європейського літературного процесу кінця XІX - початку XX століття. Стильова домінанта його новел - синтез художніх напрямів реалізму та модернізму. Зокрема, його індивідуальний авторський стиль сформувався під упливом психологізму, натуралізму, а найпосутніше - експресіонізму як течії в руслі модерністьскої літератури. Фактично Василь Стефаник був реалістом у доборі тем для своїх новел і експресіоністом у художньому опрацюванні цих тем. Його твори проймає напрочуд болісне навіть не просто відчуття чи «вираження», а переживання глибинної трагічності світу. Прикметно, що більшість своїх сюжетів він брав безпосередньо з життя, котре виявлялося настільки деформованим, що жодним чином не потребувало спеціального нагнітаючого деформування, характерного для «чистих» експресіоністів. Модерністськими, експресіоністичними художніми засобами він «усього лише» тонко підкреслював глибину реалістичного жаху, водночас кожним словом чи кожним нервом у своїх новелах «виражаючи» нестерпну тугу за світовою гармонією. Власне, вже навіть не тугу, а туск - це слово у Стефаника означає тугу, доведену до крайньої межі людського терпіння, від якої «пукає» (розвивається) серце.

Поезія

У картину становлення українського символізму (його ранніх стадій) вписувалася поезія М. Філянського (збірка «Лірика», 1906; «Calendarіum», 1911), який, принципово ухиляючись від декларування громадянських почуттів та взагалі усталених душевних станів, шукав семантичних «знаків» для вираження невловимих індивідуальних переживань.

Ще однією значною постаттю раннього українського символізму (чи «протосимволізму») був Г. Чупринка. У передреволюційні та перші революційні роки він здобув велику популярність, вважався одним із найяскравіших поетів національного відродження. Його вірш вражав версифікаційною винахідливістю, дивовижною мінливістю ритміки, багатством звукового інструментування й водночас спонтанною емоційністю. Його формальні досягнення недовго зберігали значення новаторських відкриттів, і вже наступне покоління поетів не завжди зберігало шанобливе ставлення до нього. З-поміж ранніх символістів Г. Чупринка, мабуть, найбільш політично ангажований поет, співець «народу Храму» та «великих мук борців народних» (він - учасник революції 1905 р., причетний і до подій громадянської війни в Україні).

Під дією революції модернізм і символізм як її відгалуження якісно змінювалися, а молодше покоління символістів та поетів, які зазнали його впливу, засвоїли окремі елементи його поетики (а таких була більшість), швидко еволюціонувала в бік «лівого» й експериментального мистецтва (загалом кажучи - червоно-революційного авангардизму).

Серед літераторів багато хто з перших рук знав європейські літератури, оскільки володіння мовами було в цих колах річчю звичайною. Особливо безпосереднім був зв'язок з центральноєвропейськими осередками - Віднем, Прагою, Варшавою, Краковом, завдяки якому виникла на Галичині «Молода муза». Стильовою течією, яка переважала в тодішній поезії, а почасти виявилася і в прозі, був символізм. Символісти вбачали своє естетичне завдання у подоланні натуралізму й побутовізму, у заглибленні в таємні першооснови буття, недоступній логіці, - звідси потяг до асоціативних значень слова-образу, постійно повторюваних симоволів і містифікації змісту. Якщо до цього додати те, що сприймалося тоді як певна ущербність світогляду, брак глибоко усвідомленої суспільної позиції, відірваність від пекучих потреб народного життя (хоч це далеко не завжди було так), - то, здавалося б, символізм якнайменше міг дати тій новій літературі, яка прагнула виразити революційний дух доби. Але насправді він дуже широко відгукнувся в ній. І майже всі талановиті поети тієї доби - Дмитро Загул, Василь Чумак, Василь Блакитний, Максим Рильський, Павло Тичина, Володимир Сосюра, Яків Савченко та ін. - так чи інакше зазнали впливу символізму, більше або менше причетні до нього, принаймні у своїй ранній творчості. Є підстави говорити про деяку відмінність українського символізму від європейського й російського. Він у цілому поступався їм філософською концептуальністю та естетичною визначеністю; водночас у ньому менше езотеризму, окультизму й містицизму, більше відгуків на життя; він небайдужий до ідеї національного містицизму», або «містики національної ідеї», за кваліфікацією соціологізуючої критики 20-х років (свого роду компенсація за послабленість філософського містицизму). Не можна недобачити зв'язку українського символізму з неоромантизмом та з новими (зокрема, імпресіоністськими) пошуками в прозі (М. Коцюбинський, О. Кобилянська, В. Стефаник, М. Яцків).

Певно, і в самій позначеності, безмежності, трансцедентності символістського настрою і образності, зокрема, вбачалося щось здатне відтворити «космічний» розмах революції, її «фатальне» і часом навіть для її ентузіастів незбагненне обличчя.

Та невдовзі стало очевидним, що для осмислення величних суспільно-історичних зрушень, які принесла доба революції, потрібна цілісна світоглядна концепція (на її роль претендував тоді і в цій ролі насаджувався тільки марксизм-ленінізм), а для естетичної інтерпретації цієї доби потрібна інша психо-емоційна та образно-лексична структура, ніж та, з якої виростав символізм. На зміну споглядальності, індивідуалізмові, містиці, витонченій химерності як панівне світопочування і панівний тонус виступали цілеспрямований (або інспірований) соціальний активізм, колективістичний ентузіазм, динаміка масових почувань і мова мітингуючої вулиці. Таким тоді уявлялося нове, революційне мистецтво. Його головні постулати першими проголосили ті, хто й раніше відчував його необхідність, ішов від символізму до революційної романтики - В. Чумак, В. Блакитний, Г. Михайличенко - і в своїх маніфестах, і в своїй творчості.

Місце символізму в історії української літератури, зокрема поезії, трансформація його принципів та прийомів і «співучасть» їх у формуванні інших творчих напрямів та естетичних платформ - усе це не можна ще вважати достатньо вивченим і об'єктивно оціненим. Те ж саме можна сказати і про український футуризм.

Найдошкульніших ударів символізмові у період його розкладу завдав не хто інший, як Михайль Семенко, який очолив невелику, але дуже діяльну групу панфутуристів і перетягнув на свій бік не одного з колишніх символістів. Свій кверофутуристичний гурток М. Семенко вперше організував у Києві 1913 р. та особливо активізувався він, починаючи з 1918 р., а 1919 р. створює він групу лівого мистецтва «Фламінго», бере участь у виданні найреспектабельнішого на той час журналу «Мистецтво». Свій панфутуризм М. Семенко проголошував «ленінізмом у мистецтві», закликав до «комуністичної деструкції» всіх минулих мистецьких форм і запевняв, що комунізм замість «мистецтва як емоціонального культу» поставить «конструктивні і математичні» «методи організації», зрештою просто «наукову організацію праці й побуту», що і є «програмою-максимум мистецтва». У «Аспанфуті» (Асоціації панфутуристів), а потім «Комункульті» (Асоціації комуністичної культури) брали участь поети Я. Савченко, О. Слісаренко, Г. Шкурупій, В. Ярошенко, М. Терещенко та ін.

Треба зважити на те, що творча практика багатьох панфутуристів і комункультівців, як і членів інших літературних угруповань, особливо «лівих», фактично не завжди узгоджувалася з їхніми деклараціями. Уже в ті роки уважні критики вказували і на парадоксальність, очевидну суперечливість навіть програмових положень «Аспанфуту» й «Комункульту», які пропонували подолання або знищення мистецтва.

Звичайно, саме М. Семенко - найяскравіший, найдіяльніший і найневгомонніший з футуристів; саме завдяки його енергії та організацийним та ідеологічним хитромудрощам ця течія під різними назвами та в різних формах змогла проіснувати аж до 1930 р. (останній семенківський журнал - «Нова генерація» - був ліквідований 1930 р.) - за умов жорстокої внутрішньолітературної і політичної боротьби. Можливо, на цьому етапі футуристам ще сприяло те, що вони виступали як войовничі проповідники соціалістичного мистецтва і люто нападали на «неокласиків» і «ваплітян», проти яких і був спрямований головний удар офіціозу.

Простір для розмаїття оцінок загрозливо звузився після того, як виступи М. Хвильового поклали початок відомій літературній дискусії 1925-1928 рр., що переросла в політичну. В її перебігу виявилися моменти порозуміння й симпатизування між «буржуазною» неокласикою і «пролетарським» «Вапліте», а М. Хвильовий в особі М. Зерова знайшов собі начебто несподіваного, а по суті закономірного й інтелектуально потужного спільника в боротьбі проти просвітянства, кон'юнктурщини «червоної» халтури, за високу культуру письменства. На жаль, це зле прислужилося і М. Хвильовому, і М. Зерову - противники використали їхнє зближення для компрометації обох: мовляв, зійшлися на ґрунті ворожості до політики партії. До того ж за бурхливою самодіяльністю добровільних політичних ярликувальників дедалі виразніше вимальовувалася й недвозначна політична підтримка високих офіційних достойників, які нерідко й самі забирали голос публічно.

Яків Савченко в другій половині 20-х рр. стає одним із провідних вуспівських критиків, запекло атакує неокласиків і ваплітян, усіляко демонструє свою ортодоксальність і в поезії, галасливо «викриваючи» буржуазну Європу і накликаючи на неї пролетарський «страшний суд». А починав він перед революцією та після неї як типовий символіст (зокрема, редагував виданий 1918 р. в Києві «Літературно-критичний альманах» симовлістів), видав дві збірки - «Поезії» (Житомир, 1918) та «Земля» (Житомир, 1921), позначені містичними й фаталістичними мотивами, в яких відбилося і суб'єктивне переживання трагізму війни та революції.