Цивілізаційна ідентичність України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Цивілізаційний вимір ідентичностей незалежної України

Знаковою подією в українському ідентифікаційному процесі стали Акт проголошення державної незалежності України та Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 р., які започаткували розрив з тоталітарною ідентичністю і позначилися на маркерах сучасного процесу ідентифікації. В контексті глибинних політичних, економічних, соціокультурних та духовних перетворень, які розгорнулися в ході державотворення, почався демонтаж старих ідентичностей, успадкованих від тоталітарного минулого, і формування нових під впливом цивілізаційного вибору українського народу, інтеграції України в європейські та трансатлантичні структури. Як засвідчує тридцятирічний досвід, інституціональною основою національної, а відтак і цивілізаційної ідентичності українства виступає держава, її інститути, а також громадянське суспільство.

Важливим чинником ідентифікації і формування нових її смислів на ґрунті цивілізаційних цінностей стали демократизація, декомунізація та деколонізація суспільства, ліквідація символів комуністичного режиму, оновлення змісту української національної ідеї, відродження історичної пам'яті та традиційної ментальності, Помаранчевий майдан і Революція Гідності. Нового забарвлення набули всі різновиди колективної ідентичності: етно- національна, конфесійна, культурна, громадянська, політична і, звичайно, цивілізаційна. Консолідація української цивілізаційної ідентичності в контексті європейського вибору України наштовхнулася на шалений спротив антиукраїнських сил, російської агресії, тимчасова окупації АР Крим і частини Донбасу. На розмивання української ідентичності, ізоляцію її від цивілізованого світу потужно впливає маргінальність, корупція і олігархізація влади.

Одним із проявів етнічної та соціокультурної маргінальності є криза цінностей ідентичності, яка помітно заявила про себе під впливом глобалі- заційних та міграційних процесів, а також COVID-19. Втрачаючи зв'язок зі своїм етнічним корінням, мовою, культурою, традиціями, особистість роздвоюється, губить свої колишні ціннісні орієнтири. Внаслідок руйнації звичного етнокультурного середовища відбувається фрагментація свідомості маргінальної особистості, розмивається її ідентичність, що може завадити адаптації у світовому цивілізаційному просторі.

Демонтаж тоталітарної ідентичності на тлі державотворення і усамостійнення України

На межі 1980-х і 1990-х років «спокуса демократії» в країнах Центральної і Східної Європи й колишнього СРСР, у тому числі і в Україні, була такою великою, а соціальні очікування настільки завищеними, що на шляху концептуального осмислення нової посткомуністичної реальності виявилося чимало інтелектуальних ілюзій, які позначилися й на ідентифікаційному процесі. Йдеться, передусім, про неадекватне сприйняття соціально- історичного часу в оцінках та моделюванні складних соціальних процесів. Мається на увазі, в першу чергу, трансформація тоталітарної ідентичності в постсовєтську, а відтак у цивілізаційну. У рамках сучасного вітчизняного наукового дискурсу проводяться численні дослідження ідейно-аксіологічної сфери українського суспільства і держави, які дозволяють зафіксувати такі її особливості на міжособистісному, мезогруповому і макродержавному рівнях, як гетерогенність (мозаїчність і багатошаровість), взаємодія інваріантності і змінності - турбулентності їх розвитку, на тлі яких відбувалася поява ідентичності постсовєтської не просто як певної теоретичної абстрактної моделі, а як соціально-культурного феномену.

На появу цього феномену суттєво вплинули як родові ознаки колишнього СРСР, так і «постсовєтська аномія», пов'язана з тими владними і соціальними змінами, що відбувалися вже в незалежній Україні. Аналізуючи дані результатів моніторингу Інституту соціології НАН України (19922002 рр.), українські дослідники Є. Головаха і Н. Паніна виявили серйозні наслідки постсовєтської трансформації для нормативної системи, зокрема і норм моралі. Вони констатували, що «показник поширення аномічної демо- ралізованості в перший рік незалежного існування України перевершив усі найпесимістичніші очікування» - більше 80% населення були піддані цьому стану Головаха Е., Панина Н. Социальное безумие. История, теория и современная практика. Киев : Абрис, 1994. С. 168., що дозволило справедливо визначити його як феномен «аморальної більшості».

У першу чергу це пов'язано, як зазначає Світлана Сальникова, з відчуженням суспільства від держави в умовах зростання взаємодії влади і бізнесу, так званого феномену «захоплення держави», - це умови, коли представники великого бізнесу дістали можливість отримати державну власність шляхом впливу на формування базових правил гри за допомогою хабарів чиновникам і політикам. Наслідком «захоплення держави» або реакцією соціуму на таку політику влади стало модифіковане совєтське відчуження суспільства від держави і, відповідно, зменшення ролі інституту формального права як регулятора життєдіяльності людей. Поки владна еліта ділила національні багатства між собою (не на користь держави Україна), посттравматичне суспільство вчилося жити своїм, паралельним життям. І її (владну еліту) цей перебіг подій цілком влаштовував, оскільки подвійні стандарти перекладали вирішення левової частки життєво важливих завдань з держави на привілегійовану частину суспільства, а інші вирішувалися не завжди і не для всіх законним шляхом Сальникова С. Специфические феномены постсоветской аномии (Беларусь, Россия, Украина). Грани. 2013. № 12. С. 22..

Ідеться про механізм, описаний Є. Головахою і Н. Паніною як феномен подвійної інституціоналізації, який зберіг старі нелегальні інститути у багатьох сферах суспільного життя, надавши легітимності їм, а не новоствореним і, відповідно, легальним. Саме наявність цього феномену в українському суспільстві пояснює низку проблем, що йдуть врозріз з класичними теоріями соціальних змін і соціальних революцій. Наприклад, чому знищення базових соціальних інститутів у політичній, економічній, соціальній сферах життя суспільства як нормативних його регуляторів призвело до більшої політичної конфронтації, розвалу економіки, ніж до соціальної кризи; чому за соціально-економічної кризи і тотальної аномії, що постійно посилюються, Україні так і не вдалося вибудувати новий ціннісно-нормативний базис.

Є. Головаха і Н. Паніна обґрунтували наявність подвійного інституціо- нального простору в постсовєтському суспільстві, оскільки саме воно, не визрівши для переходу до ринкової економіки, опинилося в умовах інститу- ційного вибуху, тобто в ситуації, коли всеохоплююча інституціональна реорганізація і прийняття нових законодавчих основ соціального життя здійснюються в найкоротші терміни і не завжди якісно .

Можна погодитися з думкою авторів про те, що життєздатність і стійкість такого простору, враховуючи часовий еволюційний аспект утворення і утвердження будь-якого нового інституту, а відтак нові соціальні інститути найшвидше визрівали в надрах совєтської інституціональної системи і в момент утворення незалежних держав СНД набули легального статусу. Таким чином, «у нових державних структурах майже без матеріальної, соціально-статусної і моральної шкоди опинилася стара номенклатура; із совєтських інститутів "блату" (загального протекціонізму) і "тіньової економіки..." сформувались інститути приватної власності і підприємництва»,... «інститут президентської влади багато в чому відтворює стару систему однопартійного правління, а інститут партійних привілеїв переростає в систему привілеїв для демократично обраної влади» Головаха Е., Панина Н. Постсоветская деинституционализация и становление новых социальных институтов в украинском обществе. Социология: теория, методы, маркетинг. 2001. № 4. С. 5-22. Головаха Е., Панина Н. Постсоветская деинституционализация... С. 9, 11..

До сказаного Є. Головахою і Н. Паніною варто додати наступне. Розглядаючи у попередньому розділі боротьбу за збереження основ української цивілізаційної ідентичності жертвами «розстріляного відродження», шістдесятниками, дисидентами і націоналістичним підпіллям, віддаючи їм належне за це, не можна обійти те покоління, що йшло за шістдесятниками. Як не прикро, але значна частина його просто випала з історичного поля України, точніше, просто втікла в дауншіфтінг, внутрішню еміграцію або усвідомлено зайняла позицію бездіяльності. Це явище охопило собою не тільки інтелектуальну сферу суспільства, але й його моральність. Адже обґрунтування життєвої позиції «відмови від чужої мети» і філософії «життя заради себе» - це щодо злочинного совєтського життєустрою не просто прояв загальної бездумності, але й виправдання відсутності індивідуальної волі, оскільки все те, що ввійшло в нашу історію під назвою «перебудова», саме і було такою наївною ілюзією, ніби комуністичну систему можна перебудувати. Основним соціальним підсумком «перебудови» як бездумної політики (якщо не брати, звичайно, за реальність бурхливий і голосний водночас словесний потік, який тоді заполонив і приховував те, що відбувалося) виявилося правове оформлення державно-капіталістичної, номенклатурної економіки. Іншими словами, «державна» власність і бюджетне фінансування перетекло в приватні кишені тієї самої номенклатури, яка з кон'юнктурних міркувань кон'юнктурно стала під синьо-жовті знамена. Власність як володіння функцією, посадою перетворювалася у власність як володіння фондами і готівкою. Партійно-совєтська бюрократія, яка раніше управляла національним статком де-факто, ставала його ж власником де-юре як фінансово-економічна, адміністративна і політична панівна влада - моносуб'єкт. А щодо продовження такої соціальної практики вже в часи незалежності України, то тут було усвідомлене, рукотворне насадження колишньої раніше «тіньової економіки» в руслі вже офіційної економічної і соціальної політики як засобу самозбереження, і як владопопуляції, і як влади моносуб'єкта. Вона, ця соціальна практика, і призвела до жахливих наслідків у розумінні деградації - економічної, соціальної і моральної - всього суспільства, вкрай негативно відбилася на формуванні української ідентичності.

Варто згадати, що в Біблії є таке слово «метаноя», що в перекладі з грецької означає «покаяння». Такий переклад не повною мірою виражає зміст перекладеного слова, тому що «метаноя» - це переосмислення, причому практика постійного переосмислення. Навряд чи можна вважати, що Л. Кравчук, Л. Кучма, В. Ющенко і П. Порошенко, а тим більше В. Янукович переосмислювали або каялись у тому, що задали такий вектор розвитку, в якому опинилося українське суспільство, і як це вплинуло на українську ідентичність. Тут доречно вжити таке поняття, як «криза відроджуваної національної ідентичності». Це явище стало проявлятися з перших років незалежності і було спричинене новими викликами, що випали на долю українських людей, новими соціально-економічними та політичними випробуваннями, а також залишками родових ознак совєтської ідентичності і, як наслідок, становленням так званої постсовєтської ідентичності.

У нашому розумінні постсовєтська ідентичність визначається як носій різновиду соціально-політичної мутації, коли старі совєтські цінності, практики та норми модифікуються, комбінуються, змішуються і взаємопов'язу- ються із західними еквівалентами, що породжує достатньо новий еклектичний контекст. Він уже не є суто совєтським, але й назвати його західним чи європейським теж неможливо. Він - постсовєтський. Здебільшого постсовєтськість досить близька до совєтськості. Інколи це досить нова соціально-політична реальність, в якій помітний вплив ринку і його моральних засад. Загалом, це патологічний статус-кво, який вимагає подолання. цивілізаційна ідентичність незалежна україна

Аналізуючи становлення постсовєтської ідентичності, дослідники торкаються ролі нових і старих політичних цінностей, їх взаємодії та суперечностей в умовах переходу. Для однієї частини суспільства такими цінностями виступають держава, суверенітет, демократія, права і свободи громадян, консолідація нації, а інші сили працюють на дестабілізацію, розкол, ціннісну девальвацію Суспільні цінності населення України в теоретичних і практичних вимірах / авт. колектив: М. І. Михальченко (керівник) та ін. Київ : ІПіЕнД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2013. 336 с.. У цьому зв'язку необхідно звернути увагу на найбільш характерні особливості та установки постсовєтської ідентичності:

-- Установки в політиці:

1. Всеохоплюючий контроль як необхідність. У постсовєтських країнах, включаючи Україну, склалася така практика, що всі відповідальні за прийняття рішень особи, а також правоохоронці постійно намагаються встановити всеохоплюючий контроль і карати суворо навіть за незначні провини. Це викликано, не в останню чергу, й очікуваннями на справедливість переважної частини суспільства, яка також вважає, що карати треба суворо і постійно все контролювати. Але в постсовєтській реальності, на відміну від совєтської, системи контролю і покарання неефективні, пародійні і вкрай корумповані, що лише девальвує саму постсовєтську державу.

2. Абсолютизація ієрархії. Постсовєтському політикуму притаманно, коли заслуги людини визначаються не рівнем її освіти, знаннями, досвідом та професіоналізмом, а місцем в ієрархії. Як тільки людина опиняється на керівній посаді, вона не сприймає інших як рівних та не дослухається до думки людей, які стоять хоча б дещо нижче в ієрархії.

3. Нетолерантність. Постсовєтські політики можуть відверто вдаватися до риторики та дискримінаційних заяв у своїх промовах, що розпалюють ворожнечу. Будь-які санкції за нетолерантність - моральні, електоральні, юридичні - відсутні.

- Моделі поведінки в політиці:

1. Домінування непотизму, блату, кумівства, фаворитизму. Зв'язки з криміналітетом, з одного боку, та правоохоронними органами, з іншого, телефонне право, кумівство та непотизм - основні інструменти лобіювання та прийняття рішень, вигідних для представників влади або осіб, наближених до неї. Закони при цьому мають лише декоративне значення. Персональні контакти повністю або частково підміняють формальні правила.

2 Бізнес на державних функціях (влада як бізнес-проєкт). Система надання послуг громадянам державою націлена не на їх обслуговування, а на заробляння на них грошей. Якість постсовєтських послуг зазвичай є дуже низькою, а регуляторні підходи спеціально заплутані, що створює благодатний ґрунт для корупції і збагачення чиновників.

3. Запобігання неконтрольованій конкуренції і викорінення її. Політичні лідери зазвичай підбирають у свої команди людей, які не можуть з ними конкурувати і кинути їм виклик. Відсутні передумови та чинники для істинної меритократії, тобто для реалізації принципу, за яким керівні посади мають обіймати найбільш здібні, компетентні і підготовлені для цього люди, незалежно від їхнього соціального чи економічного походження. Політичних опонентів можуть вилучити з політичного життя чи навіть кинути за грати з допомогою вибіркового правосуддя.

4. Перевага персоналізації над інституалізацією. У постсовєтській системі лідер, політична персона значно важливіші за будь-яку інституцію. Останні можуть бути легко видозмінені чи підігнані під інтереси будь-якого політика.

5. Відсутність санкцій за публічну брехню, плагіат. Характерна риса постсовєтських політиків - вони можуть постійно публічно говорити неправду і не несуть за це жодної відповідальності. На відміну від, скажімо, європейських країн, моральні та формальні санкції за публічну брехню у політиці практично відсутні. Розкрита брехня так само може не відобразитися жодним чином на електоральній підтримці політика. Чимало «нових» політиків і функціонерів виявляють недоброчесність, використовують плагіат у різних формах, знову ж таки без жодних санкцій.

6. Статусні привілеї політиків. Типові постсовєтські політики намагаються отримати максимум особистої вигоди від своєї посади і державних ресурсів, доступ до яких вона гарантує. Показна розкіш і поклоніння підлеглих для таких політиків украй необхідні для самоствердження. Існують спеціальні котеджні містечка, оточені високими парканами, спеціальні лікарні та санаторії. Подвійні кордони безпеки встановлюються перед входом у будівлі, де відбуваються заходи, в яких беруть участь високопоставлені особи. На шляху президентського та прем'єрського кортежів завчасно перекриваються вулиці. Вони спокійно дозволяють собі і суспільство дозволяє їм їздити на найдорожчих авто, користуватись VIP-залами аеропортів, насолоджуватися найкращим сервісом, недоступним для більшості громадян Як позбутися пострадянськості? / упорядники: А. Гетьманчук, Ж. Безпятчук, В. Кравченко, О. Пилявець, С. Солодкий. Київ : Інститут світової політики, 2012. С. 6-7..

- Установки в соціумі:

1. Патерналізм. Постсовєтські люди успадкували переважно погляд на державу як на священну всемогутню і благодійну інстанцію, яка має запропонувати розв'язання всіх проблем. Обожнення держави часто призводить до зворотного ефекту: несприйняття порядку і намір обійти всі її вимоги та законодавство.

2. Конформізм як домінантна стратегія життя. Постсовєтські люди, приймаючи рішення та виробляючи плани, часто вдаються до установок «А що скажуть інші?» або ж «Я хочу бути, як усі». Така життєва стратегія складно поєднується з індивідуальним вибором та мисленням. Дає про себе знати егалітаристська/колективістська ментальність, розвинута у совєтські часи, помножена на інерцію псевдопатріархальності.

3. Запізніле прийняття інновацій, страх та повільність реформ. Навіть молодші покоління приймають інновації з обережністю. Постсовєтські люди дуже часто не розуміють значення реформ, не сприймають їх і не люблять зміни. Вони переконані, що статус-кво - завжди краще, ніж зміни, навіть якщо в результаті цих змін їхній рівень життя буде покращений. Страх реформ у совєтські часи був посіяний колективізацією, індустріалізацією та різними реорганізаціями.

4. Нетолерантність. Незважаючи на совєтську концепцію інтернаціоналізму, постсовєтські люди не завжди готові зрозуміти і свідомо толерувати культурного, соціального, релігійного та сексуального «Іншого». Особливо якщо він дійсно дуже сильно відрізняється від їх ідентичності та потребує зусиль для розуміння.

5. Заперечення індивідуальності. Індивідуальність не була цінністю совєтських людей. Вони можуть грубо звертатись один до одного, принижувати інших, тому що індивідуальність та особистість іншої людини для них не має суттєвого значення. Досить часто спостерігається феномен, коли людина не відчуває цінності навіть власної особистості, або навпаки, завищує її.

6. Соціальне відчуження. Постсовєтські люди відчувають відчуження навіть від свого найближчого соціального та інфраструктурного оточення. Вони можуть викидати сміття будь-де, псувати стіни в ліфті будинку, де мешкають. Вони відчувають лише мінімальну відповідальність за своє оточення. Рівень інтерперсональної довіри надзвичайно низький.

7. Знецінення талантів, знань, успіху. Постсовєтські люди в переважній більшості не здатні цінити таланти, знання та майстерність інших людей. Вони не підтримують їх в ім'я кращого майбутнього для всіх. Їм немає чим пишатися. Відповідно, вони мимоволі бажають гіршого іншим. Це є своєрідним компенсаторним механізмом тих, хто приречений на безперспективне життя.

- Моделі поведінки в соціумі:

1. Торгівля цінностями.. У постсовєтському суспільстві цінності, які апріорі не можуть бути предметом торгу, продаються та купуються. Кандидатські і докторські дисертації, дипломи, дослідження, посади, нагороди, відзнаки стають предметом корупції і відкритої торгівлі у постсовєтських практиках.

2. Перевага короткостроковості над довгостроковістю. Через постійні політичні та економічні потрясіння і невпевненість у майбутньому як країни, так і своєму власному постсовєтські люди виробили традицію планувати все лише у короткостроковій перспективі і бояться мати довгострокові плани, інвестувати в майбутнє різними способами. Вони не впевнені в завтрашніх перспективах, живуть сьогоднішнім днем.

3. Превентивна непривітність. Постсовєтські люди звикли бути непривітними, навіть хамовитими у повсякденному житті. Особливо гостро це відчувається у сфері послуг, спілкуванні телефоном. Вони не схильні усміхатись одне одному. Грубість та агресивність виступають у ролі захисної оболонки. Частково це пояснюється незадоволенням від життя, невпевненістю ні в чому і ні в кому.

4. Збереження постсовєтської символіки в інфраструктурі. Чимало постсовєтських людей не відчувають потреби в позбавленні від символів трагічного минулого, не мають нічого проти збереження, скажімо, портретів Сталіна, пам'ятників Леніну та іншим комуністичним діячам. Навіть тим із них, які були безпосередньо винні в масових репресіях, голодоморах і попри те, що люди поінформовані про ці репресії. Багато вулиць усе ще названі іменами комуністичних лідерів.

5. Ірраціональне споживання. Надмірне індивідуальне споживання постсовєтських людей компенсує історичний досвід дефіцитної економіки та суцільних нестатків. Підкреслення індивідуального економічного успіху потрібне, щоб виділитись у суспільстві, яке не визначилося зі своїм ставленням до традиційних норм і статусних привілей. Таке поняття, як «статусна річ», є особливо поширеним серед постсовєтських людей, які готові заощаджувати на щоденних речах задля придбання інколи зовсім недешевих статусних предметів, таких як норкова шуба чи дороге авто Як позбутися пострадянськості? С. 9-10..

Однозначно, що на вказані риси постсовєтської ідентичності вплинуло минуле. Про це досить детально пишуть Юлія Мединська і Ростислав Гривул Мединська Ю., Гривул Р. Психологічний аналіз кризи ідентичності українського суспільства. Психологія. 2011. № 3. С. 7.. Насамперед вони акцентують увагу на постколоніальності як одній з причин переживання власним народом, етносами, нацією обтяжливих комплексів меншовартості, неповноцінності, безпорадності, причому з вираженою тенденцією до забування історичного минулого. Як зазначає М. Павлишин, колоніалізм генерує ідеологію, що справляє специфічний вплив на жителів колонії: з часом вони починають сприймати домінування метрополії як щось саме собою зрозуміле та природне, і, більше того, поступово відбувається фальсифікація історії та підміна її історичними міфами, які легітимізують стосунки метрополії і колонії. З метою культурної колонізації насаджується система цінностей, у якій здобутки культури метрополії позиціонуються як найбільш значущі, універсальні, незрівнянно вищі за ідейною, моральною, естетичною цінністю за артефакти культури колонізованої, економічні й культурні центри зміщаються у метрополію, «забираючи» із собою кращих представників колонізованого народу .

Аналіз внутрішньої політики СРСР щодо інтеграції «братніх республік» в єдиний економічний і культурний простір, здійснений американською дослідницею Л. Адамс, свідчить, що колоніалізм постсовєтського зразка відрізнявся від європейських колоніальних моделей значно більшою агресивністю та вторгненням не лише у сферу економіки, а й у культурний простір колонізованих народів, нападом на їхній внутрішній духовний світ з метою його нівелювання1 . Як зазначає М. Кирчанів, колонізація України мала три виміри: «совєтізація» як позбавлення політичної самостійності («декоративна роль» усіх політичних інституцій); російщення як максимальне зближення, ототожнення з РРФСР; русифікація як демонтаж українськомов- ного дискурсу . Очевидно, що навіть за неповної реалізації вищезгаданих завдань процес самоідентифікації колонізованої нації є суттєво спотвореним, дефіцитарним, «знекровленим».

Наступне - це посттоталітарність українського суспільства, що корелює з набутим, глибоко вкоріненим у досвіді, почасти усвідомлюваним, а почасти - позасвідомим переживанням страху, ірраціональним відчуттям контролю, психологічного тиску та постійної загрози Павлышин М. Казаки на Ямайке: проявления постколониализма в современной украинской культуре. Перекрестки. 2005. № 3-4. С. 5-16. Adams L. Can We Apply a Postcolonial Theory to Central Asia?. Central Eurasia studies

Review. 2008. Vol. 7. № 1. P. 2-8. URL : http://www.dobrososedstvo.org/civilizaciya/

prprimenima-lipostkolonialnaya-theoriya-k-czentralnoj-evrazii.html Кирчанів М. Пострадянська Україна - постколоніальна держава? Інтернет-холдинг OlehSoskinPortal. URL : http://soskin.info/ea/2007/1-2/200712.html Мединська Ю., Гривул Р. Психологічний аналіз кризи ідентичності українського суспільства. С. 8. Оруэлл Дж. 1984. Санкт-Петербург : Азбука, 2003. 320 с.. Відлунням досвіду тоталітаризму залишаються дві стратегії психологічного виживання:

а) «подвійна бухгалтерія» та «кухонний патріотизм», а як крайній варіант - орвелівські «кілька кубічних сантиметрів свободи всередині власного черепа» , коли немає жодних шансів на власну думку, а незадоволення можна висловлювати тільки у вузькому колі наближених осіб. У наші дні «кухонний патріотизм», втративши з розвалом тоталітарної системи об'єктивні підстави, виродився у форму емоційних, критичних, але безцільних розмов з родичами, колегами і т. ін., безрезультатних ток-шоу на злободенні теми без жодного продовження та наслідків у реальності;

б) відмова від власної автентичності та запозичення «зручної», «модної», «конкурентоспроможної» мовної, культурної, національної ідентичності - відмова навіть від тих «кількох кубічних сантиметрів» тотожності собі самому та свободи бути собою.

І нарешті, посттравматичний статус українського суспільства. Якщо звернутися до досвіду минулого століття, то стає очевидним: український народ за цей відрізок часу пережив такі трагедії, що, з точки зору клінічної психопатології, можуть бути кваліфіковані як психічні травми. Адже травматичним у клінічному сенсі є кожен досвід, що супроводжується масивними негативними переживаннями, найчастіше - страху (загроза життю) та/або сорому (приниження), а також відчуттям безпорадності, коли неможливо ні втекти (уникнути травматичної ситуації), ані боротися. Серед таких подій ХХ ст. можемо назвати Першу світову війну, більшовицьку окупацію України, голод 1921-1922 рр., насильницьку колективізацію, сталінські репресії, Голодомор 1932-1933 рр., Другу світову війну, повоєнний голод, переформа- тування державних кордонів, що супроводжувалося насильницьким переселенням громадян, Чорнобильську катастрофу і, нарешті, COVID-19. Вся повнота переживань, пов'язаних з переліченими подіями, сьогодні усе ще залишається «неопрацьованим досвідом» - недостатньо осмисленим, озвученим, концептуалізованим, без остаточного консенсусу в суспільстві щодо історичної оцінки та інтерпретації подій, ролі їх учасників і різних сторін .

Варто наголосити, що, незважаючи на непрості обставини, в яких опинилася Україна, її постсовєтське минуле, як держава - вона відбулася і разом з нею зміцнюється формування української ідентичності. Так, етнонім «українці» є сьогодні загальновизнаним. І хоча міра його значеннєвої та емоційної наповненості для різних суб'єктів неоднакова, усе ж він став найочевиднішою скріпою колективного самоусвідомлення більшості населення України. Щодо зовнішнього світу, українцями називає себе й частина етнічно неукраїнської народності, вкоріненої в Україні, хоч у внутрішньо - українському вжитку надається перевага власним самоназвам. Тобто після здобуття незалежності спостерігалася тенденція до набуття маркером «українець» також і значення політичного громадянства. Натомість назва території та держави «Україна» є незаперечним символом ідентичності для абсолютної більшості її населення, незалежно від національності. Більше того, є чимало випадків, коли окремі поляки, росіяни, татари, азербайджанці, білоруси, вірмени та ін. у різних ситуаціях виявляють свої патріотичні почуття до України палкіше і дієвіше, ніж деякий пересічний українець. Такі явища свідчать про інтегрувальний потенціал образу України. Упровадження - як державних - прапора (синьо-жовтого), гімну («Ще не вмерли України і слава, і воля...») й герба (Тризуба) наразилося на чималий ідеологічний та психологічний спротив, зумовлений тим, що в царській Росії та в СРСР їх було гостро компрометовано як ворожо-націоналістичні, і це наклало свій відбиток на свідомість значної частини населення. Дехто із супротивників української державності навіть пророкував політичний розкол нації, оскільки священне для одних було чужим для інших. Мединська Ю., Гривул Р. Психологічний аналіз кризи ідентичності українського суспільства. С. 8.

Однак розколу не сталося. Нині ці символи стали національними і загальновизнаними в світі. Всупереч різним етнокультурним та етнографічним нашаруванням завжди існувало тьмяніше або виразніше відчуття єдності величезної етнічної території, «від Сяну до Дону», якщо вжити популярну поетичну формулу. На всій цій території українці в побуті говорили однією мовою, хоч і діалектно варійованою, дотримувалися однакових звичаїв, співали таких самих або схожих веснянок, гаївок, колядок, пісень. У найдавніших піснях центральним символом був Дунай, у пізніших Дон. Згодом актуальнішим ідентитетом стає Дніпро-Славутич. До речі, саме в українському фольклорі, а не в російському, важливе місце посідає Крим, що відбивало тісні господарські, етнічні, культурні, політичні відносини українців із кримськими татарами. На це - як і на елементарну географічну карту - чомусь не звертають увагу, до кого Крим ближчий - до України чи до Росії.

Якщо говорити про історичний аспект сучасних ідентичностей, включаючи європейську та цивілізаційну, то тут варто мати на увазі, що йдеться не стільки про історію формування нинішньої ідентичності, скільки про присутність національної історії в самоідентифікації сучасного українця і громадянина України взагалі. Тут насамперед треба назвати кілька центрів ідентичності, які організовують увесь її простір. Найпотужніші з них - Чорнобильська катастрофа (негативний) і проголошення незалежності (позитивний). Є підстави вважати, що ці дві події новітньої історії створили поле глибоких переживань, що об'єднали всіх громадян України Дзюба І. Україна в пошуках нової ідентичності. URL : http: www.feskiev.

ua/Dokument/kamdem-1.htm.

Не можна оминути культурологічний аспект ідентичності, який став однією з важливих підстав ідентифікації українського суспільства з набуттям його незалежності. Як пише О. Сапожнік, з точки зору культурологічних вимірів національна ідентичність включає мову, ментальність, картину світу, міфологію, культурну пам'ять, релігійну і громадянську позицію. У процесі моделювання національної ідентичності також важливими є архетипи (у формі певних схильностей, тенденцій), де зафіксовано людський досвід колективної екзистенції. Реконструкція архетипів допомагає тлумачити певні процеси як національно-культурні феномени. Носії національної ідентичності в культурі мають «упізнати себе» в минулому, сприйняти історію в знайомих образах. Культурна пам'ять є активною регенерацією культурних змістів у просторі традицій та інновацій. Міфологізація виявляється у наділенні подій унікальністю, вирішальністю, що обумовлює долю нації, після чого ці події стають «вічними» (традицією). Питання пріоритету культурної ідентичності нації полягає в тому, щоб знайти слова, які пробуджують архетип, а разом з ним і мотивацію, пов'язану з національно-культурним вибором. За допомогою архетипів також адаптується світовий культурний досвід.

У культурологічному контексті релігійна ідентичність є своєрідною когнітивно-міфологічною системою, що включає в себе дві підсистеми: особистісну (екзистенційну) та соціальну (православну). Перша відображає форму самовизначення індивіда в сакральному просторі. Друга складається з окремих ідентифікацій і визначає належність особи до певної релігійної конфесії. Отже, релігійну ідентичність можна розглядати як бінарний феномен: з одного боку, вона сприймається як сутність, похідна від психологічно- екзистенціальних чинників світовідчуття людини, а з іншого - як соціальний конструкт, що виникає й розвивається в певних соціокультурних, політичних, економічних умовах Сапожнік О. Культурологічний зміст поняття ідентичності. Мистецтвознавчі записки. 2019. Вип. 35. С. 30. Азарова Л. Мова як феномен нації. Лінгвістичні дослідження: зб. наук. праць. Вип. 24. Харків, 2008. С. 43-49..

90-ті роки ХХ століття - це час відновлення української державності, а разом з тим створення нових можливостей для формування української ідентичності, яка зміцнювалася з висхідним розвитком її ключового ідентифікатора - української мови. Українська мова поступово стала охоплювати всі сфери суспільного життя. Освіта, наука, мистецтво, театр, побутова культура, сфера обслуговування пов'язані з мовним вихованням, мовною політикою. Рідна мова є одним із найважливіших засобів формування патріотичних почуттів, гордості за свій народ, вона є виявом національної культури. Піклування про рідну мову, любов і повага до неї має бути в центрі уваги кожної нації. Українська мова - це не мова простолюду, а мова цілої нації, чиє місце на право самостійного розвитку в ряду цивілізованих народів уже завойоване й не може бути зайняте ніким іншим. Мовну палітру розглядають як діяльність людей, що спілкуються між собою і цим самим привносять у лексичний склад елементи, зумовлені потребами їхньої виробничої і духовної діяльності. При цьому мова розглядається як творча практика особистостей, які, спілкуючись між собою, розвивають свій генофонд, орієнтуючись як на власні надбання, так і на зовнішньомовні запозичення, зберігають у ній культуру попередніх поколінь і вносять свою, відповідно до розвитку цивілізації .

Рідна мова виступає потужною об'єднуючою силою ідентичностей - етнічної, національної, культурної, релігійної, громадянської, надаючи їм цивілізаційного характеру. За роки незалежності відбулися зміни у сферах функціонування української мови в освіті, у мові публічних заходів, діловодстві. Помітним є зростання престижності української мови, що впливає на формування національної свідомості українського народу, адже мова - своєрідний генетичний, визначальний чинник ідентифікації української нації, а не лише засіб спілкування. Щоб забезпечити подальший розвиток української мови, необхідне державне сприяння публікації наукової, політичної, художньої літератури, яка б ознайомила з нашою історією, філософською думкою, українськими традиціями та звичаями. Українською мовою на сьогодні перекладено найвидатніші твори світової літератури. Наша мова в її літературній формі набула досить високого рівня розвитку. Вона має досконало опрацьовану граматику, сформовану науково-технічну термінологію, розвинену стилістичну систему, здатну забезпечити спілкування і порозуміння в усіх сферах суспільного життя. Її пізнавальний, виражальний і комунікативний потенціал надзвичайно потужний. Мова - це форма нашого життя, життя культурного й національного; це душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб. У мові наша стара і нова культура, ознака нашого національного визнання. Мова - це не тільки простий символ розуміння, бо вона витворюється в певній культурі, в певній традиції. І поки живе мова - житиме й народ Азарова Л. Мова як визначальний чинник ідентичності української нації. Науковий вісник Національного університету біоресурсів і природокористування України. Серія: Філологічні науки. 2018. Вип. 292. С. 24-32..

Водночас не можна недооцінювати, коли розглядаємо ідентичність, існуючі проблеми в соціокультурній, етнокультурній та мовній сферах. Є відчутна дисгармонія між українською етнічною ідентичністю та ідентичністю України як держави; є дисгармонія й усередині кожного з цих рівнів ідентичності. Якою може бути еволюція цих ідентичностей в майбутньому? Це культивування ідентитету політичного громадянства як широких меж для різних етнічних і культурних ідентичностей, тобто утворення модерної української політичної нації навколо етнокультурної домінанти титульного етносу. Обличчя цієї української політичної нації має визначатися творчою енергією як українського народу, так і представників усіх інших національностей при взаємодії та взаємовпливі всіх чинників. Тобто держава українського народу покликана забезпечувати гармонію інтересів української нації як титульної, корінних народів, національних меншин та етнічних груп - головних носіїв цінностей регіонально-локальної цивілізації України на шляху її інтеграції у європейський і світовий цивілізаційний простір.

Оновлення змісту української національної ідеї як стрижня цивілізаційної ідентифікації суспільства

Стрижнем ідентифікаційного процесу українства виступає його національна ідея, яка перебуває в постійному розвитку, оновлюється і трансфор- мується Трансформація української національної ідеї / упорядник О. Доній. Київ : Наш формат, 2019. 472 с.. Народ без національної ідеї все одно, що Храм без Бога! Національна ідея в узагальненій формі відбиває домінуючі в національній свідомості уявлення про історичну і культурну місію народу в світі, про його долю і мрію. З національною ідеєю тісно пов'язана національна ідеологія.

Якщо немає національної ідеї, то не сформується й національна ідеологія, а відтак і національна ідентичність. Відповідно, не може бути концепції державної національної політики у сфері ідентифікації та консолідації суспільства. Крім того, в державі з поліетнічним населенням можуть виникати колізії на етноконфесійному та іншому ґрунті між титульною нацією і національними меншинами. Відповідно, в такій країні не може бути успішною національна політика без урахування цих факторів. У літературі пропонується не плутати, не ототожнювати національну ідею і національну ідеологію. І якщо національну ідею можна охарактеризувати як стратегію, то ідеологія - це тактика, що сприяє реалізації ідеї, - це методи і засоби поширення національної ідеї в суспільстві. Вона провідник національної ідеї.

На підставі сказаного можна говорити про дві теоретичні конструкції національної ідеї та їх зв'язок з ідентифікацією суспільства. Згідно з однією з них (умовно назвемо її «реалістичною») внаслідок історичного процесу, і перш за все соціально-економічного, закономірно виникають і його духовно- політичні складові - національна ідея і національна ідеологія. Зазначимо два можливі варіанти трактування цих конструкцій. У першому вказані компоненти національного буття, які складаються поетапно, в певній послідовності: спочатку національна ідея (функція формування національної єдності заради реалізації мети), а потім національна ідеологія (функція консолідації єдності, що склалася). В іншому варіанті згадані компоненти складаються паралельно, як дві частини одного цілого, виражені в політичному лексиконі в категоріях «стратегія - тактика».

За іншою теоретичною конструкцією, яка набула поширення в західній класичній етнополітичній літературі і базується на парадигмах «інструменталізму» і «конструктивізму», національні ідеї виступають первинними щодо самої нації. Така позиція найповніше виражена в знаменитому афоризмі Е. Геллнера: «Не нації створюють націоналізм, а націоналізм створює нації» Геллнер Э. Нации и национализм. Москва : Прогресс, 1991. С. 127., оскільки «нації - це продукт людських переконань, пристрастей і схильностей» Геллнер Э. Нации и национализм. С. 35. Альтерматт У. Этнонационализм в Европе. Москва : Наука, 2000. 540 с. Хобсбаум Э. Принцип этнической принадлежности и национализм в современной Европе. Андерсон Б., Бауэр Б., Грох М. и др. Нации и национализм. Москва : Праксис, 2002. С. 334. Грох М. От национальных движений к полностью сформировавшейся нации: процесс строительства наций в Европе. Андерсон Б., Бауэр Б., Грох М. и др. Нации и национализм. - Москва : Праксис, 2002. С. 121-145.. При цьому різні інтерпретації цього підходу зазначають як домінанту у формуванні націоналізму (відповідно, і нації) відвертий волюнтаризм (У. Альтерматт)2 , деяку політичну програму (Е. Хобсбаум)2 , інтелектуальні еліти (М. Грох)2 .

Однак сам принцип примату національної ідеї як формоутворюючого атрибута певної «уявленої спільноти» над усіма іншими компонентами націобудівництва часто піддається критиці. Так, за словами відомого англійського дослідника Е. Сміта, «нації не виникають з нічого», тому дослідники, «беручи ідеологію за первинний пояснювальний принцип, ...ігнорують або не беруть до уваги важливість тих процесів формування націй, які певною мірою незалежні від функціонування націоналістичних ідеологій». Смит Э. Национализм и историки. Андерсон Б., Бауэр Б., Грох М. и др. Нации и национализм. Москва : Праксис, 2002. С. 255. Не дивно, що в дослідженнях К. Дойча, одного з найвідоміших німецьких політологів, містяться висновки (через дослідження системи комунікацій) про те, що процес формування нації є наслідком індустріальної революції Deutsch K. W. Nationalism and Social Communication: An Inquiry into the Foundations of Nationality. Cambridge, Mass., 1953.. У контексті нашого дослідження найближче до авторського задуму лежить концепція відомого теоретика національних відносин - Е. Сміта, який вказує на етнічне коріння націоналізму, розуміючи, що етнічність формує сприятливий ґрунт для засвоєння народом націоналістичної ідеології, але поштовх до зародження націоналізму дають інші фактори Smith A. Theories of Nationalism. L., 1971..

Резюмуючи представлені в літературі підходи, можна виділити два основні детермінантні фактори становлення національної «ідеї - ідеології» - етнічний і етнокультурний. На нашу думку, вони не альтернативні один іншому, а навпаки, взаємодоповнюючі. Щоб могла скластися національна ідея, має існувати певний прототип нації - етнічна спільнота, яка і виробляє таку ідею на підставі власної етнокультурної ідентичності, перш за все спільності мови, історії і культури. Національна ідеологія як синтез пов'язаних одна з іншою національно-етнічних ідей фіксує усвідомлення нацією (етносом) своєї соціально-етнічної спільності як єдиного організму, взятого в сукупності її раціонально-ціннісних і емоційно-чуттєвих характеристик. Національна ідеологія як результат систематизації і узагальнення політичною елітою національних інтересів виступає фундаментом для самовизначення людей в соціально-політичному і духовному житті. У цьому контексті, незважаючи на те, що в змісті національної ідеології міститься її генетичне підґрунтя, тобто етнічно забарвлені базові ідеї, постулати і цінності, можливі кілька векторів трансформації:

-- абсолютизація етнічного компонента у національній ідеології, або у формі націоналізму, або у формі так званого макронаціоналізму. Їх позитивні і негативні сторони чудово висвітлені в класичних працях Луїса Снайдера «Глобальний мікронаціоналізм: автономія чи незалежність?» Snyder L. L. Global Mini-Nationalisms: Autonomy or Independence (Contributions in Political Science). Westport, Connecticut; London, England: Greenwood Press; First Edition, 1982., «Макронаціо- налізм: історія "пан-рухів"» Snyder L. L. Macro-Nationalisms. A History of the Pan-Movements. Westport, Connecticut; London, England: Greenwood Press, 1984.;

-- переважання соціально-політичного компонента в національній ідеології, коли окремі національно-етнічні ідеї інтегруються в політичну ідеологію єдиної державності, тобто національна ідеологія трансформується в державну ідеологію, у своєрідний інструмент реалізації інтересів усього поліетнічного народу.

Отже, за будь-яких конфігурацій взаємозв'язок національної ідеї і національної ідеології вибудовується на модусі етнічності. І, мабуть, не настільки важливо, з якого саме трактування етнічності виходити чи тлумачити вроджену характеристику людини, систему поведінкових стереотипів як загальне символічне середовище тощо, як це робиться в різних дефініціях, що існують сьогодні. Головне, що саме вона забезпечує регуляцію соціальної поведінки індивідів, сприяє задоволенню їх потреби в психологічній стійкості і визначеності, соціалізації тих цінностей, які притаманні цьому етнічному середовищу. Визнання етнічності як першооснови становлення зв'язку «національна ідея - національна ідеологія» розкриває механізм мобілізації людей для досягнення певних завдань. Іншими словами, складається ланцюг детермінацій розвитку по спіралі іманентно притаманного цьому народу етнонаціональної якості: «етнічність - етнокультурна ідентичність - етно- соціальні потреби й інтереси - національна ідея - національна ідеологія - національна ідентичність - нація - держава як розвинений етносоціальний організм». На думку І. Онищенко, національна ідея визначає сам сенс існування народу, етносу, нації, виступає як національний проєкт .

Торкаючись сутності української національної ідеї, П. Гай-Нижник і Л. Чупрій вказують на доцільність виділити кілька основних підходів щодо її розуміння, кожен з яких заслуговує на право визнання та взаємодоповнює один одного. Так, наприклад, існує думка, що цю дефініцію неможливо зрозуміти раціонально та осмислити за допомогою науково-теоретичних понять й, з огляду на це, її слід вважати швидше трансцендентною категорією, що відображає прагнення українців до власного самовираження, наявності власної держави тощо. Прихильники іншого підходу ототожнюють її з національним ідеалом, національною ідеологією чи доктриною. В їх розумінні національна ідея - це духовна концепція національної свідомості, розуміння народом сенсу свого існування, це концентрований вираз стратегічної мети, національних інтересів та почуттівОнищенко І. Національна ідея як національний проект. URL : http://dspace.nuft.edu.Ua/jspui/bitstream/123456789/5481/1/9.pd Гай-Нижник П., Чупрій Л. Формування загальнонаціональної ідентичності українців у контексті сучасних викликів. Гілея: науковий вісник. 2015. Вип. 1. С. 475.. Так, М. Попович стверджував, що національна ідея - це суспільний проєкт загальнонаціонального масштабу, складовою якого є об'єктивне уявлення про становище нації, її цінності та проблеми, а також про загальнонаціональні цілі Україна в пошуках себе: національна ідея, проблеми розвитку. Київ : Києво- Могилянська академія, 2007. 328 с.. У свою чергу, І. Кресіна вважає, що національну ідею можна розглядати як концентрований вираз національно-патріотичного чинника. З цього погляду національна ідея є соціально-політичним, морально-етичним і психологічним феноменом народного буття, менталітетом народу, який згуртовує його в єдине ціле³ Україна в пошуках себе. С. 58. Україна в пошуках себе. С. 59.. О. Майборода, натомість, доводить, що національна ідея має являти собою тріаду з національного історичного «міфу» (не плутати з історичними вигадками та фальсифікаціями), уявлень про національні інтереси та з національного ідеалу.

Російська війна проти України змусила більш відповідально поставитися до захисту українських інтересів у всіх сферах, у тому числі щодо утвердження національної ідеї та збереження національної ідентичності зокрема. Вступаючи на посаду, шостий Президент України В. Зеленський заявив: «Національна ідея для українців полягає в тому, щоб спільно стати однією з країн у світі, які найбільш динамічно розвиваються» Зеленський В. Національна ідея для українців... URL : https://ua.interfax.

com.ua/news/political/630052.html. Численні історичні приклади підтверджують той факт, що народ, який втрачає або якого позбавляють атрибутів своєї національної та соціокультурної ідентичності, неспроможний організуватися політично і творити власну державність, приречений на асиміляцію до експансіоністської культури чи загибель. Що ж, сподіваємося, що за умов російської агресії та ідеологічного протистояння дії української влади, нарешті, відповідатимуть її заявам, а слова державних високопосадовців усе ж таки набудуть тенденції до матеріалізації, як і самі політики усвідомлять власну політичну (і не тільки) відповідальність за свою діяльність (чи бездіяльність).

На думку вже згадуваних П. Гай-Нижника і Л. Чупрія, національною ідеєю є: прагнення до загальної єдності громадянства навколо традиційних національних українських цінностей та духовно-історичної пам'яті; консолідація українського народу з метою побудови могутньої сучасної Української держави на засадах націократії та консерватизму, а також соціальної справедливості й демократії; формування новітньої української політичної нації через модернізацію державно-суспільних механізмів та посилення загальноукраїнської ідентичності Гай-Нижник П., Чупрій Л. Формування загальнонаціональної ідентичності українців у контексті сучасних викликів. С. 475.. Як зазначає Ю. Калиновський, для того, щоб національна ідея стала дієвою основою успішного модернізаційного проєкту, вона мусить відповідати певним вимогам. Першою з них є її відповідність таким цінностям, як національний інтерес та національний менталітет. Національна ідея зароджується та виникає в масовій свідомості як певна потреба, необхідність. Необхідність породжується чинниками життя народу і країни - економічними і політичними відносинами в суспільстві, культурою та історією народу, його прагненням до певного сценарію свого майбутнього, які стають своєрідним емпіричним підґрунтям формування національної ідеї. Спроби довільного конструювання національної ідеї приречені на провал .

Є підстави стверджувати, що сучасний державотворчий процес в Україні потребує модернізації уявлень про національну ідею, внесення певних коректив до її ціннісного наповнення. Так, М. Розумний виокремлює три групи чинників, що визначають динамічність та конструктивність розвитку національної ідеї. Перша група - це дія когнітивних чинників суспільної свідомості, котрі сфокусовані в самому понятті «ідея». Повноцінний розвиток національної ідеї можливий як відновлення здатності оформлювати свій досвід, своє сприйняття дійсності в певній оптимізованій стратегії поведінки. Модернізована національна ідея - це новий суспільний орієнтир української нації. У ній мають знайти своє узагальнене вираження корінні проблеми буття спільноти, в якій вони знайдуть своє образне, логіко-понятійне та практично-вольове розв'язання. Нація у цьому випадку виступає суб'єктом, наділеним невід'ємними властивостями кожного суб'єкта - свободою й творчістю. Друга група чинників умовно може бути об'єднана під назвою національної генетики. Для людини природним є бачити себе чужими очима. Ідентичність звичайно розглядають як сукупність основних аспектів суспільного самоусвідомлення людини. Ідентичність дорівнює належності до спільноти. Нарешті, третя група чинників - цивілізаційна динаміка, адже ми живемо в час, коли величезні маси людей перейшли від стану спокою до стану руху Калиновський Ю. Національна ідея як ціннісна детермінанта державотворчого процесу в Україні. Вісник національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого». 2016. № 1. С. 102. Розумний М. Національна ідея: відкритість новому світу як інтеграційний орієнтир українського суспільства. Україна на шляху до Європи / упоряд. В. І. Шкляр, А. В. Юричко. Київ : Етнос, 2006. С. 401-404.. Саме ця група має пріоритетне значення для формування цивілізаційної ідентичності.