Цивілізаційна ідентичність України

Ось чому, відстоюючи відновлення територіальної і антропологічної цілісності України, утверджуючи міжетнічний мир, порозуміння і злагоду, не слід заплющувати очі на деструктивні процеси і негативні тенденції, які, в разі виходу з-під контролю держави, можуть загрожувати культурно- ментальними розколами, розмиванням ідентичностей. Роки незалежності підтвердили, що Україна у жодному разі не є штучним уламком колишніх великих держав, який постійно вимагав би творення різних політико- ідеологічних проєктів для підтримки своєї цілісності, а знаходиться за своїми історико-етнополітичними засадами в одному ряду з іншими західно-, центрально- і східноєвропейськими національними державами, ядром яких є ареали розселення державотворчої нації. Україна, де майже 80% населення становлять етнічні українці, має всі необхідні об'єктивні демографічні, етногеографічні та політичні підстави бути національно цілісною Українською державою, яка формує модерну українську культуру, дбаючи водночас і про розвиток національних меншин. Українці мають власний досвід спільного, тривалого, переважно безконфліктного, проживання на одній території з представниками інших етносів, нам властивий порівняно високий рівень компліментарності. Українська етнонація є системотворним елементом українського суспільства, вона виконує функції демографічної та етнічної основи цього суспільства, пріоритетного генератора державотворення та основного носія державної мови11 . Актуальним залишається законодавче ухвалення Стратегії (Концепції) етнонаціональної політики Євтух В. Б., Трощинський В. П. Етнонаціональна структура сучасного українського суспільства: деякі аспекти системного бачення її розвитку. Етнонаціональна структура українського суспільства: [довідник]. Київ, 2004. С. 8-10.

України, яка тривалий час обговорюється в науково-експертному середовищі і має визначити правові та політичні основи національно-державницького розвитку країни. Засадничою складовою Концепції повинна стати україно- центрична спрямованість, формування спільних символів, які створюють основу для комунікації між етнічними, регіональними та культурними спільнотами.

Отже, в національній політиці Української держави, в сучасному ідентифікаційному процесі важливе місце посідають ті принципи мультикульту- ралізму, які забезпечують етнокультурний діалог у розв'язанні регіональних проблем, толерантного ставлення громадян один до одного, незалежно від етнічної, расової чи релігійної належності, сприяють становленню міжнаціональної злагоди в українському суспільстві. Україна залишається полікуль- турною державою, для якої орієнтиром, повчальним прикладом є країни західної цивілізації, що творчо впроваджують політику полікультурності не на шкоду власним культурним і ментальним традиціям. При цьому важливо враховувати, що доктрина мультикультуралізму, врівноважуючи напругу у сфері захисту національно-культурних прав людини на основі характерної для лібералізму пріоритетності індивідуальних прав над груповими, має низку слабких сторін, оскільки може нівелювати інтереси титульної нації. Найвиразніша риса сучасного бачення мультикультуралізму - орієнтація на принципове політичне визнання взаємозалежності індивідуальних і групових (колективних) прав громадян. Мультикультурні проєкти в ідеалі є стабілізаційними, позаяк сповідують ідеологію за формулою «інтеграція без асиміляції». Очевидно, коли говорять про мультикультурне суспільство, то мають на увазі насамперед регульований простір відмінностей і дій, які базуються на толерантності та ненасильстві Нагорна Л. Фарватери й підводні рифи мультикультуралізму. Політичний менеджмент. 2011. № 3. С. 18-34. С. 30. Семко В. Л. Український етнос: набуття державоутворюючого статусу. Гілея: науковий вісник. 2017. Вип. 127. С. 358.. Для України цивілізаційні, культурні чинники набули особливої важливості з причин багаторічного витравлювання історичної пам'яті. Разом з тим розбудова національної ідентичності в її цивілізаційному та європейському вимірах потребує знаходження оптимального балансу в державній політиці між певною пріоритетністю української етнічної культури та підтримкою культур національних меншин12 . Інтегративна модель української етнонаціональної політики повинна сприяти формуванню цивілізаційної ідентичності усіх народів і національних меншин, забезпечити толерантну їх взаємодію та консолідацію з тим, щоб спільними зусиллями протидіяти неоімперським амбіціям деяких країн-сусідів.

Українська цивілізаційна ідентичність як протидія російській інформаційній інтервенції, корупції та олігархізації країни

Окупаційно-гібридна агресія Росії проти України переконливо засвідчила, що однією з пріоритетних її складових є інформаційна інтервенція, спрямована на дезінтеграцію і знищення української державності, розмивання національної ідентичності шляхом дезінформації суспільства і світової громадськості, маніпуляції свідомістю населення та нав'язування парадигм «общей історіі», «єдіного народа», «руского міра». До інформаційно-світоглядної та психологічної війни, яку журналісти образно назвали «інформаційним ковідом», долучився і особисто російський президент. В опублікованій ним статті «Про історичну єдність росіян та українців» Стаття Володимира Путіна «Про історичну єдність росіян та українців». URL : http://kremlin.ru/events/president/news/66182 Всеукраїнський інформаційний портал. URL : https://vv.org.ua/poslednie-

novosti/zelenskij-mi-zablokuvali-dezinformacijni-bataljoni-jaki-atakuvali-ukrainciv-zalpami-brehni/ зроблена спроба нівелювати будь-які прагнення українців до власної державності та незалежності, насадити у суспільній свідомості думку ніби українці і росіяни один народ, а сучасна Україна -дітище совєтської епохи, створене за рахунок території Росії. В цій пропагандистській кампанії беруть участь і фінансовані Кремлем антиукраїнські олігархічні сили всередині країни, формуючи «п'яту колону» зі своїми політичними об'єднаннями та засобами масової інформації, пресою, радіо- та телевізійними каналами, агентурою в онлайн- мережах, створюючи внутрішню загрозу безпеці держави. За словами Президента України В. Зеленського, вони сформували «дезінформаційні батальйони, які атакували українців залпами брехні та маніпуляцій» з метою розколоти суспільство, деморалізувати і підірвати його із середини .

За умов такої тотальної інформаційної агресії Росії на пріоритетне місце утвердження української цивілізаційної ідентичності висувається завдання протидії їй адекватними засобами і методами інформаційно-розвінчувальної контрпропаганди, підвищення ефективності усієї інформаційної діяльності, удосконалення форм координації та управління нею. За словами В. Горбуліна, війна Росії проти України, до якої Путін почав готуватися ще до 2014 року, стала довго напрацьовуваним «геополітичним реваншем», проявом ностальгії за розпадом СРСР, реакцією на цивілізаційний вибір українського народу. Стратегія російської сторони стосовно України полягає в тому, щоб зберегти її в зоні своїх політичних інтересів та впливу, ослабити центральну владу, посіяти певне «безвладдя» на місцях, актуалізувати на цьому тлі суперечності між центром і регіонами, провокувати незадовільний психологічний і матеріально-технічний стан українських безпекових структур, розпалювати антагонізм між їх структурами. При цьому пріоритетна роль і надалі відводиться інформаційно-пропагандистській роботі12 .

У зовнішньополітичній сфері головний акцент робиться на перешкоджання євроінтеграції України, згортання її співпраці з НАТО, поширення недостовірної та викривленої інформації про Революцію Гідності задля нав'язування упередженого ставлення світової громадськості до українських патріотичних сил та їх лідерів Горбулін В. «Гібридна війна» як ключовий інструмент російської геостратегії реваншу. URL : https://dt.ua/intemal/gibridna-viyna-yak-klyuchoviy-instrument-rosiyskoyi-geos trategiyi-revanshu-html Петрик В., Канарський Ю. Методи гібридної війни Росії проти України. Напрями протидії. Information Technology and Security. 2015. Vol. 3. № 1. С. 30-37. На превеликий жаль, українська сторона досить довго не тільки не вживала асиметричних контрзаходів, але, навпаки, протягом тривалого часу інформаційне поле України усе ще залишалося залежним від російського або й підконтрольним йому. Пропагандистська машина РФ успадкувала інформаційний потенціал Совєтського Союзу та його «інформаційну політику» в світі. В її інтересах працюють інтернет- портал «Sputnik» як інтерактивний майданчик з можливістю підключення інтернет-радіостанції «Sputnik», а також інтернет-доступ до телеканалів RT, де мовлення здійснюється 45 мовами і використовується для пропагандистських цілей.

Російська влада активно долучала й не припиняє долучати до участі в дезінформації населення України, передусім прикордонних та окупованих територій, а також світову громадськість, різноманітні «фонди», «культурні товариства», «аналітичні центри», проросійськи зорієнтованих так званих західних «експертів» у Європі, а також наукові інституції, різного роду «громадські організації», які діють за межами РФ (Институт стран СНГ, Международный институт политической экспертизы, Русский институт, Институт национальных стратегий, Институт евразийских исследований та ін.), спеціально створені молодіжні «недержавні» організації (Кримський «Прорив», закарпатський Русинський «Прорив», Євразійський союз молоді і, звичайно, фонди та ресурси «руского міра». Втручання у внутрішні справи України стало нормою російської політики і пропаганди. З цією метою всіляко підтримується і асигнується діяльність деяких проросійських політичних партій та їх діячів, маніпулювання енергетичною залежністю, компрометація влади, протиставляння її політики населенню, інвестування в проросійськи налаштовані медіа, розпалювання етнічної ворожнечі, спекуляції навколо мовного законодавства, використання проплачених «тітушок» для розігрування внутрішніх криз та провокацій Золотар О. О. Особливості інформаційної безпеки людини в умовах гібридної війни. Інформація і право. 2017. № 3. С. 124-131..

Після окупації Криму і частини Донбасу, провалу операції зі створення так званої «Харківської народної республіки», починаючи з весни 2015 р. стала активно поширюватись ідея «Югоросії» на Півдні України. Зокрема, в межах Одеської області вона передбачала реалізацію проєкту міфічних «Народного Совета Бессарабии» та створення «Бессарабской Народной Республики». Інформаційний супровід цього проєкту забезпечували вже відомі на той час мережеві групи під брендами «Антимайдан», «Киберберкут», «Новороссия» й відповідні інтернет-портали. Можна згадати поширення таких медіа-вірусів, як «бандерівці», «фашисти в Києві», «звірства каральних батальйонів», «розіп'ятий хлопчик», «іноземні найманці в ВСУ» та ін. Залучивши додаткові матеріально-фінансові, технічні та людські ресурси, російська сторона забезпечила досить потужний інформаційний супровід спільних із найманцями воєнних дій шляхом поширення дезінформації, залякування місцевих жителів та здійснення психологічного тиску, нав'язування українській стороні своїх правил ведення переговорів та дій щодо обміну військовополоненими і заручниками.

Російська пропаганда постійно намагається ввести в оману світове співтовариство щодо реальних подій, ізолювати Україну інформаційно, створити викривлене бачення її позиції щодо виконання Мінських угод тощо. Вона спрямована на реалізацію політики «керованого хаосу» в Україні, на розмивання української ідентичності, відчуття нації та народу, на консервацію стереотипу меншовартості та вторинності українців, а відтак на домінування російської мови, культури та традицій. З цією метою широко використовується мережа «Інтернет», російські сайти «Российский диалог», «Правда.Ру», створення фейкових сторінок у соціально-спрямованих ресурсах «Вконтакте», «Одноклассники», для розпалювання сепаратистських настроїв серед населення різних регіонів України, дестабілізації суспільно- політичної ситуації в Україні, формування протестних настроїв і сприяння діяльності терористичних організацій «ДНР», «ЛНР» Семен Н. Ф. Висвітлення інформації про події на Сході України російськими Інтернет-ресурсами (на прикладі матеріалів російських сайтів «Российский диалог» і «Правда.Ру» за 2016 рік). Теле- та радіожурналістика. 2016. Вип. 16. С. 221-226..

При цьому варто зазначити, що в багатьох випадках із боку владних структур України не було дій на випередження, не давалася своєчасна і належна відповідь інформаційним атакам РФ. Це й спонукало громадськість взяти на себе частину інформаційних функцій держави. Так з'явилися волонтерські проєкти («Миротворець», «Інформаційний спротив», «InformNapalm»), активізувалася діяльність блогерів. Суспільство стало свідком того, що поряд з професійною (традиційною) журналістикою сформувалася «народна», або «блогерна», діяльність якої, на жаль, досі не отримала правовий захист. Сказане стосується й функціонування патріотичних хакерських груп «FalconsFlame», «Trinity», «Рух8», «КіберХунта» чи «Кібервійська» та ін., учасники яких здійснювали зломи електронних поштових скриньок та інших інформаційних ресурсів структур і осіб, пов'язаних зі сепаратистсько- терористичною діяльністю або їх підтримкою на Сході та Півдні України.

Разом з тим, окупаційно-гібридна війна призвела до масового, підкреслюємо, масового сплеску справді української ідентичності з мрією про спільне колективне майбутнє, руху за повагу до своєї держави, мови, історії, армії, церкви тощо. Вона народила масовий рух добровольців і волонтерів, дала взірці правдивого героїзму, якому може позаздрити будь- яка «стара» нація. У відповідь на це Росія мобілізувала весь арсенал кремлівської пропаганди, зробивши ставку не лише на брехню як інструмент впливу, але й на скептицизм та розчарування частини українців. Добрий десяток телеканалів, що прямо чи завуальовано ретранслювали позицію агресора з політичних, економічних та особливо гуманітарних питань, отримали свого глядача серед частини зневірених, розгублених, а часто і озлоблених українців. А злість, як відомо, породжує наростання недовір'я, невдоволення, а то й прояви ненависті до влади. Таким чином Росія певною мірою домоглася головного для себе - певної дискредитації цінностей Майдану, Революції Гідності, узагалі демократії як такої. Звісно, не серед усіх, але серед багатьох українців. Сказане стосується й реакції російських медіа на відзначення 30-річчя відновлення незалежності України, на «Кримську платформу» і візит Президента України В. Зеленського до США та його переговори з Джо Байденом.

Одним з пріоритетних напрямів російської пропаганди є дискредитація цінностей українського народу, які становлять основу етнічної та цивілі- заційної ідентичностей. У цьому руслі особлива увага приділяється маніпуляціям навколо Євромайдану та Революції Гідності. І це не випадково, адже ці події дали потужний поштовх пробудженню національної самосвідомості та національної гордості громадян, які щораз більше пишаються тим, що є українцями. Вишиванки стали популярним і модним брендом серед різних верств населення, День Конституції, День Державного прапора і День Незалежності набули статусу загальнонародних свят. Яскравою демонстрацією консолідації української нації, її відданості справі подальшої розбудови держави, розвитку громадянського суспільства, зміцнення обороноздатності та відстоювання територіальної цілісності країни стало вселюдне відзначення 30-річчя відновлення державної незалежності України, військовий парад, численні культурно-мистецькі та розважальні заходи, об'єднані слоганом «Ти у мене єдина».

Усвідомлення себе більшістю українців повноправними громадянами засвідчує їх здатність активно впливати на події, що відбуваються в державі та світі, реагувати на них. Все це означає, що загальноукраїнська ідентичність набуває рис громадянської, а громадянське суспільство покликане стати партнером держави у формуванні та утвердженні загальноукраїнської і цивілізаційної ідентичності Політичні механізми формування громадянської ідентичності в сучасному українському суспільстві: монографія / Бевз Т. А., Зорич О. О., Зуйковська А. А. та ін. Київ : ІПіЕнД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2014. С. 65.. Однак за умов слабкості інститутів громадянського суспільства особлива відповідальність за громадянську ідентифікацію суспільства покладається на органи державної влади в центрі і на місцях, покликаних послідовно реалізовувати політику національного єднання. Важливу роль в утвердженні цього єднання відіграють цінності Революції Гідності, головною з яких виступає вільна Людина, гідність якої була принижена, що й викликало протест проти неповаги до себе, до своїх прав, перш за все - права на життя і права на свободу. Іншими словами, учасники Майдану вирішували екзистенційні проблеми всього народу. Українське «Я», спочатку студентське, а згодом і всенародне стало самоусвідомленим підтвердженням європейського вибору нації, а гуманістичні цінності, гідність Людини виступають моральними орієнтирами суспільства.

Можна солідаризуватися з думкою С. Онуфрів, яка, аналізуючи трансформацію української ідентичності під впливом Революції Гідності, навела слова Оксани Забужко про те, що «головне відкриття, яке українці почали робити (дай Бог, щоби на тому все не зупинилося), це усвідомлення того, наскільки ми сильний народ і наскільки ми багатий народ... Тому й страху у нас, на відміну від Європи, немає!» Онуфрів С.Трансформація ідентичності українського суспільства під час Революції Гідності. Вісник Львівського університету. Серія : Журналістика, 2016. Випуск 41. С. 225-231..

Суспільна практика засвідчує, що подолання кризи ідентичності суттєво ускладнюється процесами глобалізації, які розмивають національну культуру та посилюють маргіналізацію українського суспільства. Вплив глобалізації в сучасній Україні виявляється по-різному. З одного боку, завдання підтримки державності викликають до життя інтенсифікацію процесів національно- культурного відродження, а з другого - реформування і модернізація політичної та економіко-господарської систем потребують найширшої відкритості країни, що тягне за собою прояви негативних впливів - активізацію криміналітету, поширення масової культури, проникнення низькоякісних літературно-художніх і мистецьких творів та ін.

На думку експертів, російська пропаганди не була б результативною, якби до неї не долучалися місцеві агенти впливу, а також не підспівували їй олігархи та контрольовані ними ЗМІ. Все це продукує прояви кризи національної ідентичності представників політико-управлінської еліти, зумовлені її клановим характером Крюков О. І. Політико-управлінська еліта України як чинник державотворення / за ред. Е. А. Афоніна. Київ : НАДУ, 2006. С. 15.. Багато хто з-поміж них висуває на передній план своїх інтересів питання власного добробуту і престижу або шукає їх за межами своєї країни. Як справедливо зазначає Ю. Шайгородський, ціннісні деформації на тлі відчуття безконтрольності й безкарності посилили криміналізацію, корумпованість владних структур, протекціонізм, безвідповідальність13 .

До того ж, як уже говорилося, Росія веде проти України не тільки збройну війну, але й інформаційну та смислову, спрямовану на зміну мислення та поведінки, на розкол української ідентичності. Відомий французький теоретик Жан Бордіяр стверджував, що людство перебуває в світі, в якому дедалі більше інформації і дедалі менше смислу. Конкретними об'єктами такої смислової війни є глибинні структури мислення - матриці, патерни, фрейми (Дж. Лакофф), за допомогою яких трактуються значення (смисли) повсякденних подій. Відповідно, формуються симулякри - заміна реального його спотвореною віртуальною копією-фантомом. Тим самим здійснюється нівелювання історичних цінностей (зокрема, вікової боротьби українського народу за свободу, національну незалежність і державний суверенітет), нав'язуються маргінальні ідеї конформізму і тоталітаризму (керованої демократії), заперечуються демократичні орієнтири розвитку та європейські стандарти і норми життя. Типовими симулякрами сучасної смислової війни РФ проти української ідентичності виступають уже відомі ідеологеми «руского міра», «одного народу», «духовних скрепів» тощо.

Руйнування української ідентичності з боку Кремля здійснюється шляхом заперечення її сутнісних ознак. Зокрема це проявляється в намаганні позбавити українство самобутності, його менталітету, національної культури, генетичного волелюбства, демократизму та традицій козацького лицарства. Тому архіважливим завданням прихильників української ідентичності є глибинне усвідомлення необхідності послідовної боротьби за власну українськість, концептуальне визначення її сутності та самодостатності, повсюдне артикулювання та масштабне практичне ствердження13 . У цьому зв'язку доречно послатися на думку Л. Івшиної про те, що українська ідентичність - це наша «секретна зброя», а наші «поклади ідентичності» - як «законсервована артезіанська свердловина» Шайгородський Ю. Українська політична еліта: стереотипні практики і виклики сучасності. Сучасна українська політика. Київ : Центр соціальних комунікацій. 2013. Вип. 29. С. 319. Петровський П. Боротьба за українську ідентичність в умовах гібридної війни. Державно-управлінські аспекти формування національної ідентичності України (26 грудня 2019 р.). Львів, 2019. С. 46-47. Петровський П. Боротьба за українську ідентичність... С. 22.. Це було висловлено у серпні 2011 р., а сьогодні можна стверджувати - ця наша «секретна зброя» у 2014 р. проявила себе.

Проблема української ідентичності пов'язана також із особливостями функціонування у суспільстві правової і політичної культури. Вони стосуються як широкого загалу, так і еліти суспільства. Характеризуючи її, М. Требін звернув увагу на те, що значну частину української еліти становлять представники «нової буржуазії», які головним своїм завданням вважають знаходження «спільної мови» з владними структурами задля їх конвертації у власність, а власності - у ще більшу владу і вплив на суспільні процеси. Така «еліта» виявила особливу запопадливість у досягненні власної мети, особистого збагачення, захисті власного інтересу. Тобто, зазначає автор, якщо ти багата людина, бізнесмен, банкір, підприємець, то аж ніяк не означає, що ти представник еліти. Опинившись у владних структурах або маючи вплив, ця «еліта» створила політичний устрій, характерними рисами якого є нехтування суспільними інтересами, безвідповідальність, безконтрольність, непрозорість. Влада існує сама по собі, суспільство - само по собі» Требін М. Політична культура сучасної владної еліти України. Вісник Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого. 2010. № 4. С. 140..

Владна еліта, зрощуючись з олігархами, змогла запропонувати суспільству лише ту систему цінностей, що була і є близькою їй самій: орієнтацію на цінності особистого споживання, зневагу до людини праці. В Україні не припиняли культивуватися совєтські стандарти подвійної моралі: з одного боку, влада проголошує «високі» норми і цінності, а з другого - спрямовує свої дії на досягнення власних вузькогрупових та кланових цілей. Як наслідок, відбулася корозія моральних цінностей, яка надзвичайно гостро постала в молодіжному середовищі, де поширюється думка про те, що досягти «елітарних» позицій у суспільстві можна тільки шляхом ігнорування норм моралі. Владна еліта так і не спромоглася чітко сформувати національну ідею, визначити стратегію суспільного розвитку та побудувати відповідну систему цінностей Петровський П. Боротьба за українську ідентичність в умовах гібридної війни. С. 52. . Досвід останніх десятиріч показує, що найбільшою проблемою збереження і примноження справжніх цінностей залишається боротьба з корупцією та кумівством, мінімізація ролі і впливу олігархату.

Як підкреслює М. Розумний: «Корупція - почуття, яке є найближчим до соціальної сутності режиму утилізації і, навіть у своєму класичному значенні, відображає характер цього стану. Латинська етимологія слова говорить нам про стан зіпсованості, відхилення, злам певного порядку, що, власне, і є основною характеристикою суспільства, що стало на шлях самоліквідації» Розумний М. Про духовну реформацію. День. 2019. 15 березня..

Називати корупцію корупцією, боротися проти неї чи, навпаки, виправдовувати корупцію, класифікувати її на добру й погану, шкідливу і не дуже - це така специфічна гра, ритуальні танці навколо фетиша, які тримають суспільство в тонусі та в ілюзії. Але ці дискурсивні маніпуляції під гаслом викорінювання корупції, декларовані відповідні програми, ініціативи, законодавчі акти, інституційні інновації, допомога зовнішніх донорів, зміни влади, полум'яні промови і передвиборчі обіцянки, на жаль, досі не змінили того магістрального курсу, яким усе ще прямує українське суспільство.

Коли мова заходить про корупцію як соціальне явище, то не важко помітити своєрідний соціальний біоценоз. Почнемо згори. Люди, які розподіляють бюджетні кошти у профільному комітеті ВР, працюють не лише на свій персональний інтерес, але й тримають баланс інтересів основних адміністративно-економічних груп. У свою чергу, ці групи - розгалужені клієнтистські мережі - включають органи влади, системоутворюючі підприємства, судово-правоохоронну мафію, деяких політичних лідерів і власників медіа. Кошти, отримані сильними світу цього, далі перерозподіляються серед численної челяді та обслуги, попит стимулює придбання автомобілів, нерухомості і будівництво котеджів.

Якщо взяти до уваги той факт, що кримінальні авторитети в Дніпрі не підтримали «рускую весну» і це стало вагомим фактором збереження української державності, то маємо визнати тіньову владу корупційної системи дієвим чинником суспільного життя. Слід визнати її суб'єктність, що за своєю здатністю приймати рішення і успішно їх реалізовувати переважає таких суб'єктів, як держава, політична нація, громадянське суспільство. Цей суб'єкт упевнено веде нас шляхом утилізації, а при цьому також визначає, за яких політиків нам голосувати, які політичні розважальні шоу дивитися, які податки сплачувати, які автомобілі купувати і т. д і т. ін.

Що означає за цих умов - побороти корупцію? Поламати всі схеми і механізми, якими здійснюється перерозподіл основних суспільних ресурсів, обмежити вплив олігархів на політику і фінанси держави. При цьому Президент України В. Зеленський справедливо підкреслює, що прізвища тут не мають значення, чи це Медведчук, Коломойський, Порошенко, Ахметов, Пінчук, Фірташ чи будь-хто інший. Важливо інше - чи готові вони працювати законно і прозоро, чи хочуть і надалі створювати монополії, контролю - вати медіа, впливати на владу .

За оцінкою експертів, є два сильні і потужні вороги українських реформ - це Кремль та олігархи, частина яких тісно пов'язана з російським бізнесом і політиками, виступає ситуативним союзником у тому, щоб «Україна зазнала невдачі». На цьому наголосив і державний секретар США Ентоні Блінкен під час травневого (2021 р.) візиту до Києва. На його думку, реформам та боротьбі з корупцією в Україні протидіють і Росія, і олігархи Зеленський підтримав санкції проти Коломойського та пригрозив Ахметову, Фірташу і Дорошенку. URL : https://www.bbc.com > Ukrainian > news-56381216 Блінкен наголосив на важливості боротьби з корупцією... URL : https:// www. dw> blinken.... Будівничим олігархократії виступив другий Президент України Л. Кучма. Її зміцнення продовжили його наступники, зволікаючи реформи і потураючи корупції, що стало перепоною ідентифікаційного процесу та успішному розвитку країни. Формування олігархату в Україні супроводжувалося такими негативними явищами, як незаконна приватизація, рейдерство, ухиляння від податків, хабарництво, махінації з відшкодуванням ПДВ, корупція як засіб тощо. Метастази олігархічної системи виснажують національний організм, руйнують ті цінності, на яких ґрунтується українська цивілізаційна ідентичність.

До того ж між відсотком олігархів як найбагатших людей України і основною масою її громадян утворилося таке провалля, якого не знає жодна країна Європи. Монополія олігархів на багатства і владу в Україні, байдужість більшості з них до української справи і культури є ще однією з причин недосформованості титульної української нації, яка так і не стала реальним господарем у країні. Олігархічна влада не зацікавлена в подоланні розколу етнічних українців за мовою, церквою, цивілізаційними орієнтирами на Захід чи Схід, оскільки розділеними й посвареними, а також зубожілими і пасивними громадянами України легше маніпулювати. Все це означає, що олігархи просувають власні інтереси, а не українського народу.

Підсумовуючи, необхідно зазначити, що, незважаючи на окупаційно- гібридну війну та інформаційну агресію Росії проти України, негативний вплив олігархату, корупції, процеси і зміни, започатковані на ідеалах незалежності держави та цивілізаційному виборі українського народу, консолідували українську ідентичність, дали новий поштовх формуванню громадянської нації з європейськими орієнтирами.

У філософській притчі «Кара» (одному з останніх творів доробку І. Липи) письменник висловлює таку думку про українців: «Народ, що в незапам'ятні, в незнані віки міг посісти таку родючу землю, може, найбагатшу в світі, той народ чогось вартий, бо не святе небо се йому дарувало, а було здобуте жорстокою боротьбою, сміливостю, одностайностю... Кожний народ, це - овоч своєї землі. Яка сила землі, така й сила народу. Народ, що за одно століття вдвічі помножується, народ, що старанно плекає в своїх надрах геніяльність, що береже її стихійно в своїй скарбниці до слушного часу, - той народ колись стане проводирем світа»13 . Хочеться вірити, що так і буде.

Агресивність як вияв кризи ідентичності

Історія останніх десятиріч свідчить, що в ідентифікаційному процесі можуть спрацьовувати як позитивні, так і негативні чинники. Тоталітарна ідентичність, як зазначалося в попередніх підрозділах, формувалася виключно адміністративно-командними методами на ґрунті фальшивих цінностей. Грабовська І. Єврореволюція як Революція Гідності в контексті цивілізаційної проблематики. Філософська думка. 2014. № 6. С. 45.

Тим не менше, було чимало людей, які, виявившись обдуреними маніпуля- тивною пропагандою, фанатично нав'язували цю ідентичність іншим або вороже, навіть з певною агресією ставилися до тих, хто її не сприймав. Можна згадати інший приклад. Після реабілітації Української греко-като- лицької церкви частина її вірних силоміць відвойовувала храми у православних, а деякі села на Заході України розкололися на ворогуючі ідентичності: унійну та православну і всупереч Святому Письму чинили насилля, образи тощо. Однак пройшов час, люди порозумілися між собою і все стало на своє місце. Цього не скажеш про деяких представників московського православ'я, які вкрай агресивно і войовниче ставляться до відновлення автокефалії Православної церкви України. В чому загадковість цих та подібних явищ у процесах ідентифікації, які самі по собі ґрунтуються на добровільному виборі кожної людини. Щоб дати відповідь на це питання, треба звернутися до особливостей так званого «посттравматичного покоління», яке виступає носієм стресового синдрому. Не можна забувати, що кожен новий історичний відрізок формує і загострює увагу до філософських і психологічних аспектів ситуації кризи індивідуального самовизначення і необхідності внутрішнього вибору між збереженням самоідентифікації, що склалася, або відмовою від неї.

У фокус пильної уваги науковців, соціальних і клінічних психологів потрапляють «прикордонні ситуації», феномени «непереносимості невизначеності», «дифузії» самоідентичності, екзистенціальні переживання провини і сорому як моральних наслідків ціни виживання в жорстко регламентованих умовах концтаборів і тоталітарних режимів, на межі життя і смерті. Доречно згадати опубліковану в 1963 р. книгу Ханни Аренд «Банальність зла», де авторка займає безкомпромісну моральну позицію в оцінці «випадку Ейхмана» і зазначає, що він виявився не звичайним обивателем, типовим представником відданих служителів влади, тих, хто особисто брав участь у знищенні представників «неарійських рас», а садистом. Для таких типів характерна фанатична здатність до самообману і самовиправдання, лицемірство і святотацтво, а також формально-бюрократичний стиль мислення, засміченість свідомості безликими канцеляризмами - кліше і високопарними евфемізмами, що дозволяють їм уникати докори власного сумління і приховувати правду про самого себе Арендт Х. Банальность зла. Эйхман в Иерусалиме. Москва : Европа, 2008. 312 с..

Не тільки ця особлива обмеженість розумових здібностей О. Ейхмана, але й убогість його «Я», банальність як дефіцит глибини і особистісної індивідуальності, вузький прагматизм і аморальність робили його нездатним для відчуття провини й особистої відповідальності за зроблене. Х. Арендт наполягала на невідмінності особистої провини і відповідальності навіть в умовах тиску обставин або невизначеності ситуації морального вибору в «прикордонних» життєвих обставинах. Чи не нагадує це нам ситуацію в сучасній Росії, де, за словами В. Ткаченка, утвердився агресивний «путінізм» як індикатор агресивної ідентичності певної частини росіян?14 . Де початок становлення агресивної ідентичності, яка склалася в Росії, і надалі формується, що задається, в першу чергу, В. Путіним? Чому російській владі постійно потрібен образ ворога?

У сучасному світі існують кілька типів міжнародних акторів. Основними акторами міжнародної політики стали держави-нації, після Другої світової війни виникли міжнародні організації і державні об'єднання, які також претендують на визначення світової політики. Але що ми маємо насправді?

Держава-нація- феномен епохи модерну. Для цього типу організації країни характерна наявність спільноти людей, що належать до нації за певними критеріями. Звичайно, у зв'язку з міграційними хвилями з колишніх колоній єдність і гомогенність національних держав Європи залишається під питанням. Водночас більша частина Європи живе в ситуації національних держав, коли переважна частина населення зараховує себе до конкретної нації, що проживає в певних кордонах, і не ставить під сумнів легітимність інших націй та їх кордонів. Як поводиться держава-нація в міжнародній політиці? Найчастіше вона охороняє свої кордони як від зовнішніх, так і внутрішніх претензій. Зовнішні загрози - сусідні країни, що претендують на частину території, внутрішні - сепаратизм (з якими багато країн Європи стикаються й нині). Однак незважаючи на те, що розпад великих імперій, до яких входив і колишній СРСР, відбувся порівняно давно, - наслідки цих процесів відчуваються й досі, зокрема в тому, що, крім держав-націй, існують держави з елементами імперії і навіть з елементами колоній.

Імперія-нація - гібридний тип ситуації, коли країна з імперським минулим рухається в бік становлення національної держави. Ситуація ускладнюється тим, що тут відсутні чіткі критерії визначення нації. Наприклад, спроба формування нації «росіян» у 1990-х роках в Росії не вдалася, і сьогодні дискурс про націю в багатонаціональному конгломераті її населення займає другорядне значення. В цій ситуації визначальними факторами стають імперська ідеологія величі, російська мова і російська культура. Однак за цим критерієм в спільноту росіян потрапляє населення сусідніх держав, які путінське керівництво розглядає сферою свого впливу.

І тут постає питання кордонів. Імперія сприймає свої кордони як такі, що потенційно завжди розширюються. Тільки потенціал приросту нових територій утримує статус і силу імперії, тому, на відміну від держави-нації, сили імперії завжди спрямовані назовні.

Держави, що націоналізуються, також знаходяться в ситуації переходу до держави-нації (стан може займати тривалий час). Такий тип держави - це Ткаченко В. Росія: ідентичність агресора. Київ : ВЦ «Академія», 2016. 256 с.найчастіше колишня периферія імперії, перед якою стоїть завдання визначити себе як націю. При цьому ідентичність імперії і місцева ідентичність зазвичай вступають у конфлікт. Ситуація ускладнюється, коли таких ідентичностей кілька. Питання кордонів для держави, що націоналізується, також актуальне. В цій ситуації небезпечні тенденції сепаратизму і загроза претензій на території з боку сусідніх держав1 . Приклад України цілковито вписується в цю ситуацію: тимчасова окупація Автономної Республіки Крим, війна на Сході з боку Росії. Але є ще і приховані претензії на українські території: на Закарпатті з боку Угорщини, на Буковині з боку Румунії.

Незважаючи на те, що Україна належить до держав, які націоналізуються, в ній в основному вже сформувалася українська національна ідентичність. Її носії виступають за українську національну державу. Основні ідеї:

1) національна організація світу є основоположною для розділення території світу на держави;

2) монополія держави зберігається в частині гарантій розвитку культури і мови титульної нації;

3) корпорації мають служити інтересам нації або хоча б не вступати з цими інтересами в протиріччя;

4) лише нація може бути підставою громадянського суспільства, через посередність якого вона здійснює контроль за державою і корпораціями;

5) об'єднання діаспор у світі можливе лише на підставі національної культури і, перш за все, мови.

Щодо імперської російської ідентичності, то її носії намагаються відновити велику Російську імперію. Основні ідеї: 1) держава панує над народностями, що входять в імперію; 2) держава для підтримки могутності імперії зберігає монополію над розподілом корисних копалин між корпораціями і над контролем масової свідомості (імперія ренти і контролю); 3) лише безпосередньо керовані державою корпорації можуть бути великими, іншим це не дозволено; 4) лише держава може давати свободу суспільству в тій кількості і в тому обсязі, в якому вважає за потрібне для блага імперії; 5) імперія є експансивною щодо території країн-сусідів і агресивною щодо іншого світу.

До сказаного варто додати, що сьогоднішня ідентичність в Росії заснована на системі імперського нацизму, який, з одного боку, є різновидністю гітлерівського нацизму 1930-1940 рр., а з другого, сталінського більшовизму. Слід зазначити націленість російської державної політики на створення колоніальної імперії за рахунок країн-сусідів - ворогів, в останній і нинішній час, - на відлучення українського бізнесу на користь Росії і на анексію українських територій, тотальне зомбування масової свідомості Росії - створення істеричної українофобії, що породжує надзвичайну агресію щодо України і українців (а також інших країн-сусідів) Чимирис Е. Три вопроса по Украине. URL : http://smartpowerjoumal.ru Дацюк С. Війна ідентичностей в Україні і в Росії URL : https://blogs.pravda. com. ua/ authors/datsuk.

То де ж бере початок агресивність російської ідентичності? Мабуть, з 1246 р. (хоча варто ще згадати погром Києва у 1169 р. Андрієм Боголюб- ським), коли батько Олександра Невського Ярослав, знаходячись у ставці великого хана, був оббріханий і отруєний. У відповідь Олександр у 1251 р. приїхав в Орду Батия, щоб вияснити причину вбивства батька, але Батий не був готовий до нової війни і тому, знайшовши винних у смерті Ярослава, стратив їх, а на знак примирення побратав свого сина Сартака з Олександром. З цього часу Батий вважався батьком Олександра. Але цей вчинок Олександра не знайшов розуміння навіть серед родичів. Його рідний брат Андрій сам був західником і оголосив, що він укладає союз зі шведами, ліванцями і поляками з метою позбавитися від монголів. Монголам стало відомо про цей союз, вірогідно, завдяки самому Олександру Невському. Батий, виконуючи «батьківські» зобов'язання, відправив на Русь полководця Неврюя (1252 р.), який розбив війська князя Андрія, і той змушений був емігрувати в Швецію. При цьому військо Неврюя завдало Русі більшої шкоди, ніж похід Батия, а Олександр Невський пізніше був визнаний Російською православною церквою святим14 .

Продовження цього союзу з монголами, але вже на іншому рівні, спостерігалося на початку XIV ст. В 1312 р. хан Узбек прийняв іслам, заявивши при цьому, що всі, хто відмовиться змиритися з новою релігією, будуть страчені. Звісно, цьому рішенню підкорилися не всі. Пасіонарна частина монголів заявила Узбеку: «Ти чекай від нас покірності й слухняності, але що тобі до нашої віри, і яким чином ми залишимо закон і ясак Чингісхана і перейдемо в віру арабів?» Гумилев Л. От Руси к России. Москва: Экопрос, 1992. С. 127-129. Тизенгаузен В. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. Москва, 1884. Т. 1. С. 197, 385, 510; Т. 2. С. 100-104.. У відповідь почалися страти нойонів, бахни, знахарів. Великий Степ, що ніколи не знав релігійних переслідувань, зіткнувся з цим огидним проявом насильства, бо в організації «інквізиції» мусульмани не поступалися католикам. Той, хто не бажав міняти свою совість на життя, змушений був утікати, щоб зберегтися. Але куди? В Ірані Газан-хан прийняв іслам ще в 1295 р. У Єгипті і Сирії панували мамлюки- половці. Продані туди монголами, вони захопили владу, і потрапити до них у руки для ординського воїна було гірше, ніж смерть. Західна Європа перебувала в стані постійної холодної війни з Ордою. Єдиним місцем, куди татари могли втекти, була Північно-Східна Русь, з якою, починаючи з Олександра Невського, їх пов'язувало більш як пів віку спільного життя. Єдина вимога - щоб з поганської віри, або несторіанства (дві третини монголів сповідували християнство-несторіанство) перейти одразу у православне християнство, інакше батюшка не вінчатиме. Чимало християн і ті, хто сповідував поганство, але готові були прийняти православ'я, знаходили пристанище на новій батьківщині. Так з'явилися на Русі Аксакови, Апраксіни, Ахматови, Кутузови, Тургенєви, Суворови, Тютчеви тощо Баскаков Н. Русские фамилии монголо-татарского происхождения. Москва : Наука, 1979. 430 с.. Як зазначав Л. Гумільов, «вони (монголи-християни) тікали у Москву, де й зібралася військова еліта Золотої Орди. Татари-золотоординці на московській службі становили кістяк російського кінного війська, яке згодом і забезпечило перемогу на Куликовому полі» Гумилев Л. От Руси к России. С. 135.. Таким чином, не канчук монгольський, а натільний хрест зробив колишню переважно слов'яно- фінську країну новою - татарсько-руською з православним віросповіданням. Та це тільки частково відображає той розмах, якого набула татаро-руська метисація. Чимало рядових воїнів оселилися на південно-східній окраїні, були зараховані в прикордонні загони й утворили стан дворян- однодворців Кучеев А. Следы тюркского элемента у однодворцев. Доклады отделений и комиссий Географического общества СССР. Львів, 1970. № 15. С. 127-134. Савицкий П. Степь и оседлость. Евразия. Исторические взгляды русских эмигрантов. Москва : Абрис. 1992. С. 75.. Лише Катерина II, спрощуючи систему Російської імперії, перевела їх у стан державних селян.

Підсумовуючи сказане, слід підкреслити, що своєю державністю росіяни зобов'язані не давнім русичам, а татарам. Відбулася заміна столиць, Сарая на Москву, і заміна татарського хана на православного царя. Про це свідчить і термінологія володимиро-суздальських літописців ХІІІ - XIV ст., де татарські хани Золотої Орди прямо називаються царями, наприклад, «цар Батий», «цар Узбек», «цар Ногай». Під могутнім впливом Золотої Орди в Росії утверджується військово-тиранічна форма правління. Деякі публіцисти називають її азійською, східною деспотією. Але, на відміну від східних деспотій, які знали архітектуру, витончене мистецтво, придворну поезію, вироблене законодавство, Орда не мала навіть зародків цивілізації, жодних елементів громадянського суспільства. Тільки надзвичайна жорстокість вождя-хана була спроможна утримати хаотичне свавілля, не скріплене законами. Причому кожен у цьому свавіллі намагався бути не менш жорстоким, ніж вождь, щоб заслужити його милість і прихильність. Догоджання зверхникові, зрада (якщо її вимагає вождь) своїх близьких у поєднанні з незаперечною відданістю й готовністю віддати своє життя в ім'я інтересів хана, що уособлював державу, яку Москва дістала в спадщину від Орди. «Чи дією прикладом, чи вливанням крові, вони (монголи), - писав П. Савицький, - дали Росії можливість організовуватися військово, створювати державно- примусовий центр, добиватися стійкості; вони дали їй якість - ставати могутньою ордою».

Отже, якщо говорити про особливості формування централізму в Росії, то про жодне порівняння із Західною Європою не може бути й мови. Якщо в Європі централізація відбувалася внаслідок внутрішніх центробіжних тенденцій з опорою на міста, що багатіли, а народжений третій стан навчався особистої незалежності, то Росія здобувала єдність за допомогою монгольських військ. Вивищення Москви могло відбутися тільки тому, що вона взяла на себе функції представниці завойовників. Л. Гумільов досить чітко сформулював принцип російського деспотизму, на якому виросла Москва. Московити, стверджує він, «прагнули не до захисту своїх прав, яких у них не було, а до отримання обов'язків, за виконання яких належало цареве утримання» Гумилев Л. Древняя Русь и Великая Степь. Москва : Товирищество Клышников, Комаров и Киев, 1992. С. 624.. Він вважає, що саме «ця оригінальна, незвична для Заходу система відносин влади і підлеглих була настільки привабливою» Гумилев Л. Древняя Русь и Великая Степь. С. 624., що зібрала навколо Москви всю Північно-Східну Русь. За такої організації суспільства, звісно, не могло скластися громадянське суспільство, тобто цивілізаційність у точному значенні цього слова, не було і законів, які б утверджували елементарні права особи. «Стани різнилися не правами, а повинностями, між ними розподіленими. Кожен зобов'язаний був захищати державу або працювати на державу, тобто годувати тих, хто його захищає. Були командири, солдати, працюючі, не було громадян» Ключевский В. Сочиения в 9-ти томах. Москва : Мысль, 1988. Т. II. С. 372.. До цього слід додати, що у свідомості змосковщеної Русі цар ніби поєднував у собі царя (тобто імператора) Візантії, як «спадкоємець» владника православної держави, і царя (хана) Золотої Орди. «Територіально, - писав Б. Успенський, - він є спадкоємцем монгольського хана, а семіотично - грецького імператора», цар стає «більш сакральною постаттю, ніж патріарх» Успенский Б. Царь и самозванец: самозванчество в России как культурно-исторический феномен. Художественный язык средневековья. Москва : Наука, 1982. С. 223, 226. - він наділений божественною владою за правом народження, тобто державна влада у Росії є важливішою, ніж церковна.

Водночас слід зазначити, що вестернізація російського суспільства не була механічним запозиченням і копіюванням типово азійських форм правління, а мала низку місцевих відмінностей і вдосконалень. Особливо наочно це видно на регіональному рівні управління, однією ланкою якого щодо Золотої Орди були московські князі. На думку Р. Пайпса, «головний провінційний управитель Московської держави - "воєвода" був, по суті, сатрапом, який поєднував адміністративні, податкові, військові й судові функції... Таке ставлення не так уже й відрізняється від ставлення монголів до підкореної Русі. Однак, на відміну від монголів, Москва турбувалася про те, щоб ніхто з воєвод не закріпився при владі» Пайпс Р. Россия при старом режиме. Москва : Наука, 1993. С. 130.. Періодична та часта зміна воєвод не лише запобігала їх зрощенню з місцевою елітою, а й сприяла встановленню більш жорстокого і прямого контролю за їхньою діяльністю, перетворюючи їх на простих виконавців московського уряду, де головним критерієм була особиста відданість і вірність московському царю та регулярний збір усіх видів податків для центру.

Наведені та інші чинники сприяли формуванню низки специфічних рис російського суспільства, в основу якого лягли такі норми і стандарти, які породжували агресивність. Їх можна охарактеризувати такими положеннями: 1) держава вище за все; 2) суспільство стоїть над людиною як індивідом; 3) не багатство гарантує владу, але влада забезпечує багатство (звідси випливає, що корупція є невіддільною рисою цього суспільства); 4) виробництво, технологія, інновації виправдані лише настільки, наскільки вони сприяють військовій могутності, розширенню території і зміцненню держави; 5) вищий моральний принцип є виправданням будь-яких акцій за умови, що вони спрямовані на зміцнення влади, на служіння їй; 6) основне внутрішнє призначення держави - патерналістське: держава визначає, що добре і що погано для своїх підлеглих, розподіляє блага з урахуванням місця кожного в ієрархічній системі влади. Партії та різні організації мають право на існування лише як механізми, що зміцнюють владу; 7) обман, наклепи, злочини тощо виправдані і моральні, якщо вони підпорядковані надзавданню держави, тобто зміцненню військової могутності та розширенню території.

Названі особливості російського суспільства сформувалися і почали втілюватися в життя за Івана Грозного - прямого нащадка хана Мамая. Після Куликовської битви Мамай, рятуючись, утік до Криму, де був убитий його ж союзниками-генуезцями. Син Мамая, Мансур, обрав інший шлях порятунку. Він утік до Литви, був там прийнятий і жив на південній окраїні, підтримуючи зв'язки зі Степом і своїми родичами. Його нащадки стали князями Глинськими, з яких, по материнській лінії, і походив Іван Грозний⁵ Юрій М. Етногенез та менталітет українського народу. Київ : Таксон, 1997. С. 75.. Власне, з цього часу заявила про себе агресивна російська ідентичність в її класичному вимірі: руйнація Новгорода, захоплення Казанського й Астраханського ханств, підкорення Сибіру і Далекого Сходу, привласнення спадщини Києва, не кажучи вже про подальшу агресивну політику з утворенням Російської та совєтської імперій.

Щоб реалізувати свою агресивність, російській ідентичності постійно потрібно створювати образ ворога. Перш за все необхідно уточнити, що трактується під «ворогом», оскільки зазвичай література такого спрямування дає швидше ілюстративний опис, ніж визначення і типологічні побудови. Наприклад, ґрунтовна колекція образів ворогів у військовій пропаганді, видана С. Кіном, спирається на такі «архетипи» ворога, як «чужий», «агресор», «варвар», «злочинець», «смерть», «гідний суперник», «гвалтівник», «палач» та ін Faces of the Enemy: Reflections on the Hostile Imagination / Ed. by Sam Keen. San Francisco: Harper Row, 1986. Р. 83-85.. Як би семантично не відрізнялися ті чи інші види образів чи топіки «ворогів», їх основна функція - нести уявлення про те, що є загрозою самому існуванню групи (суспільству, організації, з якою ідентифікує себе суб'єкт і адресат риторичних звернень - автор, читач чи глядач), її базовим цінностям. Смертельна небезпека, що виходить від «ворога», є найважливішою ознакою таких змістовних чи риторичних конструкцій. Цим «ворог» відрізняється від інших, хоча і близьких, персонажів символічного соціального театру - «чужого», «стороннього» або «маргінала».