Цивілізаційна ідентичність України

А тепер щодо пошуку російською владою і, відповідно, соціумом образу ворога. Як писав К. Юнг, «якщо хтось проєктує на свого ближнього образ диявола, то це виходить тому, що ця людина має в собі щось таке, що робить можливим закріплення цього образу»15 . Деякі західні дослідники зазначають, що характерною рисою саме російського менталітету є схильність до структурування міжособистісних (міжгрупових, міжкласових, міждержавних) відносин на підставі тотальної опозиції «ми-вони» і, відповідно, своєрідна схильність до формування «образу ворога»15 . Цю властивість Ю. Лотман визначав як «суворий диктат бінарної історичної структури»15 . Іншими словами, у суспільстві з бінарною історичною структурою (таким є будь-яке традиційне суспільство) рішення приймаються на підставі абсолютного протиставлення «добра» і «зла» за принципом «або-або». Збереження такої властивості - це лише додаткове свідчення стійкості традиціоналістсь- ких рис у російській дійсності, недостатньої модернізованості соціуму і, найголовніше, прояв самобутньої ознаки російської ментальності, сформованих на симбіозі з монголо-татарською.

Давно помічено, що в критичні моменти суспільного життя раціональні докази, що блокували відтворення архаїчних міфологем у спокійні часи, не виправдовують напружених очікувань людини, її сподівань на краще, і тоді приходять міфи. Причому міф, як історично перша форма характеристики соціальної реальності, і сьогодні «лежить у підставі будь-якого символічного комплексу і є, вищою мірою, символічною формою і пізнання, і конструювання дійсності»16 .

За міфологічною логікою, провина за погіршення економічного і соціального стану перекладається, зокрема, на вороже налаштованих «інших», оскільки корені негативно оцінюваних явищ просто не можуть знаходитись у своїй історичній традиції. Безсилля усіх і неспроможність взяти відповідальність Юнг К. Психология бессознательного. Москва : Канон, 1994. С. 142. Pipes R. The Russian Revolution. New York, Alfred Knopf, 1990. 398 p.; Simon G. Zukunft aus der Vergangenheit: Elemente der politischen Kultur in Russland. Osteuropa. Koln, 1995. Ig. 45. N5. S. 32-41. Каган В. Homo Xenophobicus: психология «своего и чужого». Национальный психологический журнал. 2011. № 2 (6). С. 43. Кассирер Э. Техника современных политических мифов. Вестник Московского университета. Сер. 7. Философия. 1990. № 2. С. 11-20. за те, що відбувається, на себе, заміщується уявленням про всесильність когось «іншого», відповідального за все. До речі, на конструювання образу зовнішнього ворога була спрямована російська історіографія, починаючи з часів М. Карамзіна і М. Погодіна Калакура Я. Конструювання образу ворога як технологія маніпуляцій російської історіографії та пропаганди. Україна-Європа-Світ. Вип. 16. Тернопіль, 2016. C. 179-188. Young J. The Exclusive Society: Social Exclusion, Crime and Difference in Late Modernity. London, Sage, 1999. 216 p. Гумилев Л. От Руси к России. Санкт-Петербург : ЮНА, 1992. С. 256.. Ця традиція характерна й не лише для сучасної російської історіографії, але й влади на чолі з В. Путіним, до ворогів якої, поряд зі США та Західною Європою, віднесено й Україну.

Іншими словами, формування «образу ворога» - це і вияв процесу архаїзації масової свідомості, і водночас найпростіший спосіб позбавитися від колективної і особистої відповідальності за те, що відбувається, у своєму соціумі. За висловом Дж. Янга, «бажання демонізувати чужих засноване на онтологічній невпевненості у своїх»16 . При цьому, образ ворога наділяється і власними негативними рисами, від яких етнос ніби позбавляється, проєктуючи їх на реального або міфічного ворога. Інакше кажучи, стереотипний образ ворога, чужої групи характеризує не стільки її, скільки ту групу, в якій образ виник і побутує. І хоч наділення українців всіма негативними рисами, ознаками й епітетами на кшталт «сепаратисти», «мазепинці», «петлюрівці», «бандерівці» має давнє коріння, але воно набуло небачених масштабів у сучасній воєнній та інформаційній війні, що проводиться Росією, - це, по суті, віддзеркалення відображення власного «Я».

«Образ ворога» афективний, міфологічний і тому різко обмежує можливості раціональної і контрольованої поведінки, перешкоджає усвідомленню можливих спільних інтересів, усього, що могло б сприяти об'єднанню зусиль протилежних сторін. Нагадаємо, що образ - це результат і ідеальна форма відбиття об'єктів і явищ зовнішнього світу у свідомості людей. Соціальні психологи виділяють афективний (емоційний), когнітивний (пізнавальний, раціональний) і мотиваційний (збудливий) компоненти образу. Специфіка «образу ворога» - у гіпертрофії афективної і мотиваційної складових за рахунок мінімізації і примітивізації когнітивної.

Особливо це стосується образу етнічного ворога, оскільки «основа етнічних відносин виходить за межі сфери свідомості, вона в емоціях: симпатіях - антипатіях - любові - ненависті»16 . Тут наголошується винятково на суперечностях і протилежності, що диктує жорстку логіку односторонніх дій на протидії «ворогу». І справді, небажання сприйняти український народ як окремий етнос призводить з боку російських етнологів, політологів і політиків до зображення його тільки в негативному світлі. Ескалація психологічної і воєнної ворожості веде до цілковитої дегуманізації «образу ворога», позбавлення його будь-яких людських рис. Це чітко проявляється в діях Росії впродовж усієї війни проти України, де зображується «жорстокість» українських воїнів. Але така пропаганда має зворотний бік - прагнення приховати власні злочини щодо тисяч мирних жителів Донецької й Луганської областей й українських військових.

Міфологічна логіка не визнає можливості існування безособових, об'єктивних причин подій і ставить на їх місце конкретну особистість або соціальну групу. Зазначимо також, що соціум, в якому панує архаїчна міфологізована свідомість, може усвідомлювати свою психологічну єдність лише завдяки згуртуванню навколо фігури живого або померлого вождя, який наділений харизматичними рисами і тому втрачає в масових уявленнях ознаки живої людини і набуває ролі національного символу (це пов'язано з архетипом «героя», оскільки ще Т. Карлейль зазначав, що віра в героя є необхідним елементом усієї людської історії) Карлейль Т. История французской революции. Ч. 1. Москва : Мысль, 1991. С. 198.. Як відомо, для значної частини росіян такою фігурою залишається постать Й. Сталіна, яка останнім часом набуває небувалої реінкарнації. Вождь - загальний елемент соціального «Я» кожного, без якого люди не можуть обійтися і навколо якого вони об'єднуються. Безвідмовне підпорядкування такому правителю стає обов'язком, хто повірив у його місію.

Згідно з Е. Еріксоном, сенс діяльності харизматичного лідера полягає у наступному. Видатна особистість, зазвичай, довго не може знайти можливості для реалізації свого духовного потенціалу у кризовій соціально- психологічній реальності, цим пояснюється криза «я-ідентичності» у таких людей. Однак розв'язуючи свої, здавалося б, особисті проблеми пошуку ідентичності, харизматик змінює і соціальну ідентичність своїх співвітчизників Эриксон Э. Идентичность: юность и кризис. Москва : Издательская группа «Прогресс», 1996. 344 с..

Відповідно, у кризовому суспільстві ідентифікація з харизматичним лідером, що бере на себе відповідальність за «доленосний» вибір і формулювання загальної волі і нової системи цінностей, стає однією з найважливіших умов набуття нової або реанімації втраченої ідентичності як особистістю, так і групою. Отже, у міфологічній свідомості політична влада невідворотно сакралізується і персоніфікується, а носій влади наділяється історичною місією, яка ставить його над будь-якими законами і нормами моралі.

У політичній міфології саме лідер-герой наділяється можливістю «перетворення казки на справжність». Звідси довільне маніпулювання категоріями «часу» і «простору», консервація та ідеалізація минулого і перенесення уявлень про минуле на світле майбутнє. При цьому міфологізації піддаються не всі минулі, а певні, найбільш значні для цієї спільноти історичні події, що стають для народу «вибраною спільною травмою» або «вибраною спільною славою». Причому набір значущих подій може змінюватися, таким шляхом йде процес «конструювання традицій». Для російської влади такою подією стала Друга світова війна в її інтерпретації «Велика Вітчизняна», плоди якої в перемозі над фашизмом приписують тільки рускому народу, при цьому спостерігається цілковите заперечення відповідальності за її розв'язання з боку Сталіна разом з Гітлером. Однак процеси «конструювання» міфів мають свої межі, «минуле в деяких випадках і за певних обставин уперто опирається спробам перекроїти його»16 .

Образу, що визнається «своїм» вождем - героєм - носієм абсолютного «добра», зазвичай протиставляється образ ворога, який асоціюється з уявленням про абсолютне зло. Справді, для того, щоб була сприйнята та чи інша політична фігура, потрібне контрастне тло. Таким може виступати інша політична фігура або етнічна спільнота, наділена тотально негативними рисами16 . Саме для цього В. Путіну потрібна була окупація Криму і війна проти України. Образ самого В. Путіна неможливий поза запереченнями України, Грузії та країн Балтії як незалежних.

Навіювання ненависті росіян до українців має імперське та постколо- ніальне забарвлення: росіяни в своїй більшості прийняли путінський проєкт деімперіалізації Росії, відродження фундаменталістського політичного православ'я, великодержавного євразійства, культуртрегерського «руского міра» і радикальної архаїзації. Для українців цей проєкт однозначно неприйнятний, оскільки він пов'язаний з поверненням психології рабської імперської покірності, знищенням свободи вибору цінностей, християнської віри, поглинанням європейської суті українського суспільства евразійством, розчиненням в «руском міре».

Акцент на агресивності російської ідентичності як вияву її глибокої кризи не означає, що це явище суто російське. Її елементи мають місце і в окремих групах, передусім маргінальних, й серед етнічних ідентичностей інших країн. За З. Фройдом, агресивність як людський інстинкт виступає одним із чинників боротьби за виживання і самозбереження. Вона може провокуватись екстремальними умовами, конфліктними ситуаціями, війнами, революціями, пандеміями, насильницькими діями, примусом тощо. Вияви агресії простежуються в життєдіяльності і деяких ідентичностей в Україні, передусім конфесійних, що породжують конфлікти та протистояння. Інколи агресивність інспірують деякі політичні партії, рухи, засоби масової інформації, відстоюючи егоцентричні устремління тих чи інших сил. Такі дії розпалюють суспільні конфлікти, завдають великої шкоди ідентичності українства.

Размещено на Allbest.ru