Цивілізаційна ідентичність України

Розквіту корупції в постсовєтській Україні сприяли процеси формування кримінально-олігархічної влади, лідери якої ведуть своє минуле з рядів партійної номенклатури минулих часів. Нинішня корупція в Україні має свої особливості:

-- інституалізація корупції - це перетворення її з розряду злочинів окремих чиновників в масове соціальне явище, яке стає звичним елементом соціально-економічної системи. Інституалізація корупції породила таку її якість, як системність і вертикальну інтегрованість. Як свідчать рідкісні випадки викриття великих корупційних формувань, усі вони будуються за принципом «піраміди», коли в її основі знаходяться рядові співробітники тих чи інших структур, котрі збирають «данину» з населення або підприємців і частина цих коштів передається на наступний рівень ієрархії. І, як правило, слідству ніколи не вдається дійти до верхівки такої корупційної «піраміди». Зрозуміло, що кожен вищий рівень не тільки жорстко контролює нижчий, але і забезпечує його захист, щонайменше в тих обсягах, які йому доступні;

— відбулося зрощення корупційної злочинності з загальнокримінальною або організованою злочинністю. Таким чином, злочинність перейшла в новий якісний стан порівнянно з 90-ми роками минулого століття. Організована злочинність забезпечує ефективність і безпеку корупційних схем, не гребуючи відверто кримінальними заходами: замовними вбивствами, залякуванням свідків, вимаганням, викраденням людей. У складі сучасних корупційних мережевих структур аналітики виділяють три елементи: а) групи посадових осіб, які забезпечують прийняття для «замовників» вигідних рішень; б) комерційні або фінансові структури («замовники») реалізують отримані пільги, вигоди, преференції, перетворюючи їх у гроші та інші матеріальні цінності; в) групи захисту діяльності корупційних мережевих структур, яку здійснюють посадові особи з правоохоронних органів і учасники кримінальних структур;

— процеси глобалізації торкнулися і корупційної діяльності. Незважаючи на зусилля міжнародної спільноти, до послуг корупціонерів офшорні зони, банківські технології переказів і укриття злочинних грошей, можливості міжнародних злочинних співтовариств. У сучасному світі існує низка держав, влада у яких принципово не виконує норми міжнародного права, явно або неявно надаючи притулок злочинцям з інших країн;

— корупційна злочинність стала високоінтелектуальною, що виявляється як у створенні витончених схем скоєння злочинів, так і відходу від відповідальності. Ті часто мізерні покарання, яких зазнають члени злочинних угруповань, - це результат саме продуманої системи безпеки, яка розробляється до тієї чи іншої злочинної схеми, а до послуг затриманих корупціонерів завжди кращі адвокати. В рамках цієї діяльності відбувається чітко скоординована взаємодія різних сил: від кампаній у пресі до погроз або підкупу працівників судово-прокурорських органів з метою мінімізації покарання або взагалі звільнення від нього. Від спійманого корупціонера потрібно тільки одне: нічого не розкривати і нікого не здавати. Тому вже нікого не дивують мінімальні терміни покарання для осіб, які вчинили значні корупційні злочини;

— сучасна корупція значно розширює «зони впливу», проникаючи в ті сфери, які раніше від неї були закриті. Йдеться про суди, прокуратуру, органи державної безпеки. Є приклади прямого входження представників організованої злочинності в керівні органи цих структур, починаючи навіть з отримання посад у відомчих навчальних закладах. Неконтрольована кадрова політика дозволяє цим особам згодом обіймати високі керівні посади. Це не дуже складно, оскільки через механізми політичної корупції у вищих ешелонах влади представники корупційних структур посилюють свій вплив;

— корупція глибоко вкоренилась у суспільні відносини, сама може породжувати страшні злочини, кількість яких зростає останнім часом. Ідеться про екстремізм і тероризм;

-- сучасна корупційна злочинність, володіючи великими економічними активами, може впливати і на ідеологію держави, впроваджуючи в свідомість співгромадян різні вигідні їм ідеологічні схеми .

Як не прикро про це говорити, але корупція в Україні намагається стати частиною не лише політики, але й національної культури. Вона є поганою і шкідливою не сама по собі, а й тим, що грошові потоки течуть повз державну кишеню. Без перебільшення можна стверджувати, що джерелом корупції, колективним суб'єктом корупції, активним хабародавцем є весь український народ. Тобто народ готовий платити за гарантовані послуги. Як же зробити, щоб ця готовність приносила прибуток державі як такій, а не державі в особі її окремих чиновників? Хоча, чесно кажучи, багатство громадян - це багатство країни. Це лише в Україні парадоксальна ситуація: країна є бідною, а надбагатих забагато. І навпаки: країна багата, а народ здебільшого бідний. Боротися можна тільки з хабарами в конкретних сферах, але не з явищем корупції як таким. Ця боротьба є зламом національного менталітету, розмиванням цивілізаційної ідентичності, її маргіналізація. Хабарництво - вкорінена константа національної свідомості. Чи варті ті гроші втрати національного відчуття? На нашу думку, повністю викоренити корупцію можна лише зміною правової свідомості, менталітету і утвердження національно-цивілізаційної ідентичності.

До сказаного варто додати також і те, що розквіт корупції, яка, на жаль, посилилася в умовах переходу до ринкової економіки, призводить до розмивання традиційних ідентичностей і формування олігархічної ідентичності. Вона є різновидністю соціальної зі специфікою інтересів її представників, їх ціннісних орієнтацій. Ядро цієї ідентичності становлять самі олігархи, тобто особи, які поєднують собою великий бізнес, контроль над медіапростором, адмінресурс для впливу на владу і суди, зв'язок з криміналітетом та мафіозними структурами. Ось чому ця ідентичність нерідко фігурує як кримінально-олігархічна. За експертними оцінками, олігархи володіють в Україні 90% її виробничих фондів і при цьому сплачують до бюджету лише 2% з усіх їх надходжень від податків. Цілком очевидно, що якби вони сплачували податки з усіх своїх доходів, як це роблять їхні «колеги» в цивілізованому світі, то Україна була б не серед найбідніших країн, а в першій двадцятці найбагатших.

Оскільки в основі будь-якої ідентичності лежать певні цінності, тому з нею солідаризуються особи, для яких вони збігаються з їх ідеалами або для них є близькими. Для олігархічної спільноти властиві споживацька психологія, користолюбство, жадоба до самозбагачення, схильність до махінацій, брехливість, бездуховність, зневажливе ставлення до людей, що знаходяться поза олігархічною корпорацією, до їх життєвих інтересів. відсутність національно-державницької свідомості або вкрай низький її рівень. Як засвідчує практика, олігархи нерідко наймають талановитих і мудрих людей, фахівців, даючи їм високі зарплати та інші преференції, роблять їх не тільки залежними від себе, але й світоглядно і морально уподібнюють собі. Лідери олігархічної ідентичності, намагаючись впливати на органи політичної, економічної та соціальної влади у державі, на правову систему і силові структури, використовують чиновницьку бюрократію в своїх інтересах за допомогою корупції та підкупу. Такою діяльністю вони створюють загрозу існуванню української державності, її безпеці, що й спонукало Президента України В. Зеленського ініціювати ухвалення Закону «Про запобігання загрозам національній безпеці, пов'язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну або політичну вагу в суспільному житті (олігархів)». Ключова роль у боротьбі з олігархами відводиться Раді національної безпеки і оборони України.

Для більш повного розуміння сутності змін, які відбулися в Україні під впливом маргіналізації та олігархізації суспільства, створення корпорато- кратії - «нової політичної бюрократії», дуже важливо усвідомити, що в своїй сукупності вони стали надзвичайно важкою соціальною травмою, зумовленою життєвою дезорієнтацією, знеціненням звичних сенсів і значень. А «відхід» держави від своєї патерналістської опіки став фактором, який гранично посилив хворобливість і радикальність травматичних змін, що відбуваються з ідентичністю. У зв'язку з цим можна виділити такі фази травматичного стану.

По-перше, це передумови майбутньої травматизації, пов'язані з наростанням кризових явищ в економіці, соціальній сфері, культурі і сфері політичних відносин. По-друге, це травматичні події, відчуття того, що влада залишає суспільство і конкретного індивіда наодинці з новими викликами. Хоча травматичні відчуття не полегшуються і в тому випадку, якщо індивід відчуває себе об'єктом продуманих маніпуляцій з боку влади. По-третє, за втратою соціального статусу потужним травматичним фактором стає втрата життєвих ідеалів і орієнтирів. Таким чином, соціально-економічні випробування набувають духовно-морального і соціально-психологічного виміру. По-четверте, симптомами і наслідками травми стають зміни зразків соціальної поведінки. До їх числа можна віднести примирення більшості з такою соціальною виразкою, як корупція, її вимушене прийняття як нової системи координат соціальних відносин і участь у ній і, як наслідок, розмивання самої ідентичності .

Поряд з корупцією і на її основі в українському суспільстві сформувався олігархат, який суттєво впливає на розмивання української ідентичності. Без Штомпка П. Социальное изменение как травма. Социологические исследования. Москва, 2001. № 1-2. С. 6-16. сумніву, одна з основних подій кінця ХХ ст. - перехід України від рамок соціалістичної системи до системи капіталістичної з її фундаментальними підставами: приватною власністю, ринком, конкуренцією, безробіттям, банкрутством тощо.

Зрозуміло, у зв'язку з цим процесом постає питання про ґенезу утримувачів капіталу, їх взаємодії з політичною владою та іншими інститутами суспільства, ролі в економіці. На думку багатьох сучасних аналітиків, так звана «прихватизація» за потурання постсовєтської бюрократії часів Л. Кравчука і Л. Кучми породила олігархів, а потім цей прошарок зміцнів, став володарем гіперкапіталів (найбагатші з яких: Ринат Ахметов, Костянтин Живаго, Петро Порошенко, Віктор Пінчук, Геннадій Боголюбов, Ігор Коло- мойський, Вадим Новинський, Дмитро Фірташ) і хотів би надалі зберігати і зміцнювати панування не тільки над економікою, але й над політичною владою, основними ресурсами, засобами масової інформації, фактично бути тіньовою частиною правлячої еліти.

Один бік реальності наших днів - це тісний зв'язок політичної еліти з українським олігархатом, інший - реальна підтримка нею негативного образу української олігархії, яка в суспільній свідомості і критичному контексті уособлює: зверхкапітали; груповий егоїзм; закритість; прагнення монополізувати владу в державі; недоступність демократичному контролю; між- олігархічне протиборство; антинародні, власні інтереси.

З наукової точки зору, олігархат володіє такими ознаками: зверх- капітали; рейтинговість; корпоративність, готовність до реалізації за допомогою певних важелів; особисті і корпоративні інтереси; лобістський ресурс. При цьому в кожній державі олігархія має свої притаманні їй риси, включно з ментальними. Щодо української олігархії, то вона стала не «продуктом» капіталістичного розвитку країни, а навпаки, результатом регресивних процесів. Її коріння започатковуються ще в совєтській економіці, в її тіньовому секторі, який і перетворився на фундамент олігархії. Річ у тому, що політичні еліти, бюрократія, номенклатура прагнули до юридичного закріплення права на державну владу, а для цього необхідно було провести капіталізацію українського суспільства «зверху», причому до прийняття законів, які необхідні для регулювання цього процесу. У суспільній свідомості утвердилася думка: основне джерело фактично нелегального накопичення капіталів у постсовєтській Україні - це державна власність, приватизація, держбюджет, «відкати».

Цілком очевидно, що нинішня економічна модель розвитку України значною мірою являє собою штучно створену конструкцію, яка сприймається як антагоністична щодо врахування національних, демократичних, соціальних інтересів. Унаслідок цього у нашій країні сформувався один з найгірших видів олігархічного капіталізму - соціально неорієнтований тип. Оскільки, «коли в країні справедливість, соромно бути бідним і злиденним;

коли справедливості немає, соромно бути багатим і знатним» - ця думка Конфуція не тільки для китайців, вона знаходить відгук у всього людства. Хіба що крім найбагатших у бідній країні, якою є Україна, де 40% населення знаходиться за межею виживання. І це виживання і далі породжує ті види маргінальності, які ми характеризували, розглядаючи корупцію. Можна дійти такого висновку: олігархічний капіталізм як соціально-економічне явище в сучасній Україні, враховуючи всі фактори і, першочергово, людський, а також нееволюційний, антисоціальний характер, є неефективною моделлю розвитку й антисоціальним явищем.

Отже, розглянувши особливості кризи ідентичності крізь призму етнічної, соціокультурної і корупційно-олігархічної маргінальності, можна констатувати, що під впливом конструювання корупційно-олігархічної ідентичності відбувається марііналізація та криза традиційних цінностей, що справляє негативний вплив на українську ідентичність, на її цивілізаційний вимір.

Корінні народи та національні меншини України в цивілізаційній ідентифікації суспільства

Відновлення державної незалежності України, її міжнародне визнання започаткували новий етап в ідентифікації не лише українців як носіїв цінностей титульної нації, але й корінних народів і національних меншин, представники яких у своїй більшості підтримали відповідний Акт на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 році, що надало йому загальногромадянського характеру Рафальський О. О. Національні меншини України у ХХ столітті. Історіографічний нарис. Київ : Полюс, 2000. С. 331.. Тобто, уже в день референдуму прозвучало прагнення етнічних спільнот України до спільної громадянської української ідентичності. Ця подія дала потужний поштовх етнічному ренесансу, національній та етнічній мобілізації як українців, так і не українців. Водночас вона засвідчила, що представники етнічних груп України, схиляючись до загальногромадянської ідентичності, прагнуть до відродження і збереження власної етнічної ідентичності, розвитку рідної мови, культури, духовності, традицій та звичаїв, тобто тих складових, які формують її самобутність. Як засвідчує історичний досвід, збереження групової та особистісної ідентичності національних меншин залежить, з одного боку, від характеру їх розселення (компактного чи розосередженого) та місця проживання (регіон, міська чи сільська місцевість), а з іншого, від моделі етнонаціональної політики, яку впроваджує держава, а також від можливості підтримувати зв'язок з історичною батьківщиною.

Нагадаємо, що являє собою сучасний етнонаціональний світ українського соціуму. За переписом населення 2001 року в Україні її громадяни ідентифікували себе із 130 національностями та народностями. Однак це не означає, що в країні існує така кількість етнічних спільнот, тим паче народів, оскільки більшість етносів репрезентована у нас поодинокими представниками або родинами, які мають власні національні держави. Незважаючи на певні зміни, що відбулися в етнічній структурі населення України порівняно з останнім переписом населення СРСР (1989 року), зафіксоване зростання чисельності українців, кримських татар, румунів, азербайджанців, вірмен, грузинів, зменшення чисельності росіян, євреїв, білорусів, поляків, чехів. Загальне співвідношення етнічних груп та їх конфігурація виявили тенденцію до сталості та поступового зростання етнічної однорідності українців. За даними останнього перепису населення чисельність українців становила 37,5 млн осіб (77,8% всього населення), росіян - 8,3 млн осіб (17,3%), білорусів - 276 тис. (0,6%), молдаван - 259 тис. (0,5%), кримських татар - 248 тис. (0,5%), болгар - 205 тис. (0,4 %), угорців - 157 тис. (0,3%), румунів - 151 тис. (0,3%), поляків - 144 тис. (0,3%), євреїв - 104 тис. (0,2%), вірмен - 100 тис. (0,2%), греків - 91 тис. (0,2%), німців - 33,3 тис. (0,1%). Інші меншини представлені в Україні меншими групами (окрім ромів - 47 тис., азербайджанців - 45 тис. та грузинів - 34 тис.), або поодинокими респондентами. Питома вага етнічних українців зросла на 5,1%, а росіян зменшилась на 4,8%. Українці становили 73,3% населення міст і 87% сільського населення, росіяни, відповідно, 22,4% і 6,9%. Чисельність інших меншин скоротилася на 0,3% і становила 4,9% населення країни Національний склад населення України та його мовні ознаки. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року. Київ, 2003. С. 14-18..

Варто звернути увагу на те, що краще зберігають свою ідентичність і зазнали меншого скорочення чисельності ті корінні народи і меншини, які мали компактний тип розселення, насамперед у сільській місцевості. Регіонами компактного проживання національних меншин є: тимчасово окупований Крим (росіяни, кримські татари), Буковина (румуни), Закарпаття (угорці, румуни, роми), Одещина (болгари, молдовани, гагаузи), Приазов'я (болгари, греки). І, навпаки, помітнішим є розмивання ідентичності та скорочення чисельності меншин, які були дисперсно розселені, переважно в містах. Ідеться про євреїв, німців, поляків та ін. До причин зменшення чисельності представників традиційних етнічних меншин можна віднести міграцію та старіння населення, а також міжетнічну інтеграцію. Аналіз етнодемогра- фічних процесів, компактності та давності проживання, збереження національної ідентичності дав підстави В. Борисенку виокремити п'ять національних меншин в Україні, а саме - росіян, молдован, румунів, угорців та болгар Борисенко В. Динаміка розвитку національних меншин та етнічних груп в Україні на початку ХХІ століття. Народна творчість та етнологія. 2019. № 6 (382). С. 29-47., однак такий підхід є досить дискусійним. Очікуваний перепис населення дасть можливість створити повнішу картину етнонаціональної структури українського суспільства.

З погляду етнічної ідентичності пріоритетне значення мають мовні ознаки. Рідною називали мову своєї етнічної групи - 85% жителів країни, серед селян - 96%, мешканців міст - 80%. Як бачимо, саме населення міст швидше асимілюється і як рідну мову визнає мову інших етносів. Процеси акультурації, властиві тоталітарноному періоду історії, призвели до значної русифікації, а інколи й українізації представників етнічних меншин. У 2001 році - українську мову вважали рідною 67,5% населення України, що на 2,8 відсоткового пункту більше, ніж за даними перепису 1989 року. Вона є рідною для 85% етнічних українців, 4% росіян і 11% представників інших етнічних груп. Російську мову визнавали у 2001 році як рідну 29,6% населення, порівняно з попереднім переписом населення цей показник зменшився на 3,2%. Російська мова називалася рідною 15% українців, 96% росіян і 31% представників інших етнічних груп. Серед етнічних неукраїнців (крім росіян) лише 57% вважають рідною мову свого народу. Частка інших етнічних мов, які вказувалися як рідна для них, становила 2,9% (за міжпере- писний період збільшилася на 0,4%) за питомої ваги представників інших національностей (без українців та росіян) - 4,9%. Нині в Україні мешкають носії близько 60 національних мов Панфілова Т. О. Етнонаціональні процеси в сучасній Україні. Львів : ЛРІДУ НАДУ, 2010. С. 43. Лопушинський І. П. Формування та реалізація державної мовної політики в галузі освіти України: досвід, проблеми та перспективи: монографія. Київ; Херсон : Олді-плюс, 2006. 456 с. Скляр В. Чисельність та етномовний склад населення не підпорядкованих Україні територій Донецької та Луганської областей. Наукові записки ІПіЕнД ім. І. Ф. Кураса НАН України. 2016. Вип. 5-6 (85-86). С. 254-278., причому сучасна ситуація характеризується домінуванням двомовності населення, а мовні пріоритети значної частини громадян України не збігаються з їх етнічною самоідентифікацією. Застосування захисних процедур щодо української мови на територіях, де вона фактично є «меншиною», сприятиме становленню української як основної мови міжетнічного спілкування і формуванню громадянської ідентичності. Разом з тим, мовно-культурний фактор є пріоритетним у визначенні ідентичності національних спільнот.

Окремого розгляду заслуговує такий чинник змін етнонаціональної структури, а відтак і структури ідентичностей, як російська окупація Криму і частини Донбасу. У цілому в окупованій частині Донбасу та Криму в 2001 році мешкало 6,9 млн осіб, з яких близько 2 млн виїхало на материкову Україну. До окупації на цій території проживало 3,4 млн росіян10 . Навіть якщо вважати, що з Донбасу виїхали рівні частини українців та росіян - то на окупованій території залишилось 2,4 млн етнічних росіян. Територію

Автономної Республіки Крим були змушені залишити близько 30 тис. кримських татар1 . Маємо підстави стверджувати, що ті, хто вибрав Велику Україну, підтримували український вибір євроінтеграції, європейські цінності, усвідомлювали й українську ідентичність, незалежно від етнічного походження.

Можна припустити, що росіяни становлять сьогодні від 3 до 5 млн населення України, або 8 - 10%. Останні соціологічні дослідження засвідчують, що 92% респондентів країни називають себе етнічними українцями. До етносу росіян зарахували себе лише 6%, ще 1,5% - до інших етносів. Отже, Україна поступово з країни з поліетнічним складом населення стає моноетнічною з домінуванням українського етносу, а поліетнічність властива лише окремим регіонам. Соціологи вважають, що Майдан 2013-2014 рр. відкрив додаткове «вікно можливостей» для формування загальнонаціональної української або громадянської ідентичності. Так, в Україні, за даними Центру Разумкова, переважає загальногромадянська ідентичність: 95% опитаних погоджуються із судженням «Я вважаю себе громадянином України»10 .

Престижність почуття загальногромадянського є однією із завдань державної етнонаціональної політики, а повага громадян до власної держави є складовою міжнародної поваги та визнання такої країни. Реалізація етнонаціональної політики в Україні, починаючи з рубежу 1980-1990 років, відбувалася у межах трансформації національних відносин радянських часів з вкрапленням елементів ліберально-мультикультурної парадигми, спрямованої на гармонізацію взаємин титульної нації з представниками інших етносів, базованої на толерантному ставленні до етнічних груп чи окремих представників інших етносів, їх активній участі в суспільно-політичному житті. До вироблення етнокультурної політики, її законодавчої бази були залучені науковці НАН України, в тому числі Інституту політичних і етнона- ціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса, представники громадських об'єднань національних меншин. Вона стала одним із пріоритетних напрямів державної діяльності, невіддільною складовою офіційної соціальної, гуманітарної, культурної та зовнішньої політики, спрямованої на формування національно - державницького патріотизму, відродження й розвиток культур усіх етноком- понентів українського соціуму: етнічних українців, корінних народів та національних меншин, вироблення партнерських, стратегічних відносин з країнами - історичними батьківщинами цих меншин.

Відповідно до правових основ формування державної етнонаціональної політики України - Конституції України, Декларації прав національностей України, Законів «Про національні меншини в Україні», «Про культуру», з урахуванням Рамкової конвенції про захист національних меншин, Європейської хартії регіональних мов або мов меншин та ін. актів за роки незалежності було розроблено та реалізовано низку Програм підтримки діяльності та розвитку української культури, культур корінних народів і національних меншин на загальнодержавному та регіональних рівнях, у тому числі й з участю міжнародних організацій та країн партнерів. У межах цих програм здійснюється цілий комплекс різноманітних заходів, спрямованих на задоволення духовних та культурно-освітніх потреб, забезпечення вільного етнокультурного розвитку, створення умов для гармонійного співіснування громадян України, незалежно від їх етнічності. Держава підтримує такі напрями діяльності, як розширення освіти рідною мовою, наукові дослідження проблем етнокультурного розвитку національних меншин, підготовка кадрів для соціально-просвітницької роботи та відродження національних традицій і звичаїв, національні засоби масової інформації та видавнича справа. Зокрема, підтримку дістали численні національно-культурні товариства, об'єднання, асоціації тощо. Якщо восени 1990 року в Україні нараховувалося 84 таких об'єднань, на початку 1995 року їх налічувалося 260, то сьогодні - понад 1 500, 33 з яких є загальнодержавними, решта - регіональними. Було створено низку центрів національних культур, зокрема Раду представників громадських організацій національних меншин як консультативно-дорадчий орган, Раду з питань етнонаціональної політики при Президентові України. У червні 2019 року створено Державну службу з етнополітики та свободи совісті. Помітно розширилася мережа культурно- освітніх закладів, збільшилася кількість періодичних видань (зокрема, видається 48 газет національних меншин, без російськомовних), що здебільшого задовольняють культурні потреби більшості етнічних груп України.

Важливою складовою формування етнічної ідентичності громадян залишається можливість дітей здобути середню освіту рідною мовою. На практиці така можливість забезпечується для 8 національних меншин: російської, угорської, румунської, молдовської, кримськотатарської, польської, болгарської та словацької. Частка шкіл, де навчання проводиться українською мовою, зросла з 91% у 2016 р. до 93% у 2017 р. Регіонально ця кількість охоплює від 100% у Рівненській області до 71% у контрольованих районах Донецької області. Водночас, російською мовою в Україні навчалося 7,38% школярів, румунською - 0,4%, угорською - 0,27%. Загалом мовами національних меншин у 2017 р. навчалося близько 400 тисяч дітей у 735 навчальних закладах10 . У білінгвальних регіонах Півдня і Сходу, та навіть у Києві поряд з державною мовою у школах функціонує російська. Рафальський О. О. Консолідація українського суспільства: етнополітичний вимір. Київ : ІПіЕнД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2018. С. 154-155.

За останні роки активізували свою діяльність Двосторонні українсько- словацька, українсько-румунська, українсько-угорська комісії з питань забезпечення прав національних меншин та українсько-німецька комісія зі співробітництва у справах осіб німецького походження, які проживають в Україні. Вірогідно державі варто створити реєстр потреб національних меншин у культурно-освітній сфері та збереженні культурної спадщини, оскільки вже діє 5 етнічних партій, які ставлять питання політичного представництва етнічних спільнот.

Державна підтримка осередків етнічності засвідчує наміри України зберегти полікультурність як одну з гарантій міжнаціональної злагоди, поважного ставлення громадян до країни і один до одного, важливий засіб виховання культури міжнаціональних відносин, толерантного ставлення до представників інших культур. У преамбулі Конституції України 1996 р. зазначалося, що українське державотворення, яке має багатовікову історію, відбувається на основі здійснення права на самовизначення не тільки української нації, а й усього українського народу, який складають громадяни України всіх національностей. Йшлося про формування держави-нації, політичної нації співгромадян10 . Ст. 11 Основного закону гарантує державне сприяння розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності української нації, корінних народів і національних меншин України. Згідно зі ст. 24 не може бути привілеїв чи обмежень прав громадян за ознаками етнічного походження. Ст. 53 гарантує «громадянам, які належать до національних меншин», право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства. Законодавство зосереджувалося на проблемі формування дієздатної більшості населення, адже без стимулювання українства, виховання поваги до української історії, культури, їх досягнень не матимемо сконсолідованої ефективної більшості населення. Водночас, етнополітична наука стверджує, що модель, за якою одні етнічні групи та їх культури стимулюються, а інші обмежуються, не може бути гармонійною та стійкою10 . Аналіз законодавчого поля та практичної діяльності державних і громадських інститутів, а також настроїв громадян засвідчує певну віртуальність етнонаціональної політики в країні. Це дає підстави прихильникам україноцентризму прагнути моноетнізму, побудови нації-держави, зокрема за польським сценарієм, сподіватися завоювання українською етнічною культурою таких позицій, які зумовлені історично і гарантовані їй Конституцією України, адже 95% державної території - це ареал розселення української етнічної нації. Однак такі настрої викликають чимало питань з боку національних меншин, насамперед російської. З іншого боку, дослідники етнонаціональних процесів звертають увагу на використання східним сусідом окремих представників російської національної меншини для дестабілізації внутрішньополітичного життя України10 .

Як відомо, в умовах відсутності національної державності імперські та тоталітарні режими прагнули розколоти українців як етнонаціональну цілісність за територіальними, конфесійними, мовними, етнографічними ознаками, нерідко вдавалися до переслідування одних українців руками інших або розпалювання громадянського протистояння, підігрівали українофобію, використовували для цього представників інших етносів. Прикладами штучного поділу українців на східняків і західняків, їх протиставляння, накидання тавра «націоналістів», «мазепинців», «петлюрівців», «бандерівців», «донецьких», «совків», «ватників», «нацменів» сповнена й історія України. Дестабілізуючу роботу ведуть ідеологи та прихильники концепту «русинства», слов'янського чи «руского міра», штовхаючи суспільство на поглиблення цивілізаційного розколу.

На часі подальше удосконалення національної політики держави з акцентом на гармонізації міжетнічних культурних впливів, органічного поєднання інтересів розвитку української культури з іноетнічними культурами. Негативний слід залишила діяльність політичних сил, які репрезентували російський рух (ЗУБР, Рускій блок, Прогресивна соціалістична партія України, Комуністична партія України, окремі представники Партії регіонів, а також нинішніх партій «Опозиційний блок», «Партія Шарія», «Опозиційна платформа - За життя» та ін.), які намагаються надати процесу етнічної мобілізації росіян в Україні політичного та антиукраїнського забарвлення, експлуатуючи гасла щодо другої державної мови, спільної і єдиної історичної пам'яті, загрози примусової українізації тощо. Особливо ці питання штучно підігріваються агентами впливу під час передвиборчих кампаній як засіб боротьби за електорат. Політизація мовнокультурної ідентичності українських росіян Криму та Донбасу призвела до поглиблення суперечностей, загострення ситуації на міжрегіональному рівні, стала однією з причин наростання відцентрових і сепаратистських рухів. Російська Федерація всіляко заохочувала сепаратистські настрої, включаючи й видачу російських паспортів громадянам України. Російсько-український геополітичний конфлікт, відтак війна - невіддільні від імперських планів Російської Федерації та її реакції на європейський цивілізаційний вибір України. Розпочавшись з окупації Криму, він поширився на територію Донбасу і переріс у етнополітичний з ознаками етнотериторіальної війни гібридного характеру. Для української етнічності ця війна стала випробовуванням на Коцур В. В. Національні меншини України в контексті суспільно-політичних трансформацій 90-х рр. ХХ ст. - поч. ХХІ ст.: монографія. Переяслав-Хмельницький : Домбровська Я. М., 2019. 594 с. С. 497. ступінь консолідованості, патріотизму, бачення спільного майбутнього, на запровадження засадничих громадянських прав і свобод, європейських цінностей в Україні.

Деструктивний вплив на російську та деякі інші національні меншини має Українська православна церква Московського патріархату, передусім у реалізації неоімперського концепту «руского міра», консервації у суспільній свідомості ідеологеми «трьох братніх народів» чи навіть «єдіного руского народа» включно з українцями. РПЦ озвучує тези російської антиукраїнської пропаганди, кваліфікує військову агресію Російської Федерації проти України як громадянську війну .

До загроз цілісності української ідентичності, її цивілізаційного виміру та вибору належать спроби виокремити і політизувати деякі культурно- етнографічні та діалектні групи українства в окремі громади з претензією на місцеву етнографічну самобутність, а відтак на статус етнічної окремішності. Це стосується, насамперед, русинів Закарпаття, лемків, переселених з Підляшшя, створення нових позаетнічних об'єднань - новоросів Півдня України чи кримського народу і т. п. Зокрема, до маніпуляцій навколо визнання права русинів на національно-територіальну автономію долучаються історико-культурні та політичні чинники, його провідники паразитують на природних прагненнях частини закарпатців зберегти місцеві культурно-обрядові традиції та звичаї. Поєднання етнокультурного конфлікту з етнополітичним, штучне насадження русинської ідентичності населенню та підштовхування до визнання себе русинами всупереч українству потребує пильної уваги з боку органів центральної та місцевої влади, активізації українознавчої складової наукового пошуку. До того ж, у деяких сусідніх країнах є сили, які підтримують русинський політичний рух, а Хорватія, наприклад, визнала русинську мову регіональною, надала їй захист Хартії регіональних або міноритарних мов Україна: шлях до консолідації суспільства: національна доповідь / ред. кол.: С. І. Пирожков, Ю. П. Богуцький, Е. М. Лібанова, О. М. Майборода та ін.; ІПіЕнД ім. І. Ф. Кураса НАН України. Київ : НАН України, 2017. С. 109. Євтух В. Б. Проблеми етнонаціонального розвитку: український і світовий контексти. Київ, 2001. С. 100.. Ситуація на Закарпатті обтяжується ще й тим, що тут пролягає кордон чотирьох європейських країн, численні діаспори яких мешкають у краї, насамперед, угорська. Забезпечення культурно-освітніх потреб угорців, на думку активістів угорської меншини, вступило у суперечність з реформуванням освіти в Україні, впровадженням ст. 7 Закону «Про освіту». На «захист» українських угорців став навіть Уряд Угорщини. Соціологічне опитування, проведене в Закарпатській області Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва спільно з Центром політичної соціології протягом 24 серпня - 6 вересня 2020 року засвідчило, що абсолютна більшість закарпатців (65%) безальтернативно підтримує рух до Європейського Союзу, так само як і представники національних меншин (угорці, румуни, словаки та роми - 59%)*. Для більшості представників Закарпаття очевидним здається приєднання України до НАТО (63,5%), а у середовищі національних меншин цю думку поділяють 45% опитаних. 41,5% серед респондентів національних меншин Закарпаття в першу чергу вважають себе представниками свого етносу, нації, 23,4% - громадянином України, 18,2% - мешканцем регіону, 7,2% - мешканцем свого села, міста, а 6,2% - громадянином Європи. Дані цього опитування підтверджують схвалення національними меншинами стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору, закріпленого в Конституції11 . Зрозуміло, що для національних меншин актуальною залишається етнічна ідентичність, яка корениться у їх зв'язках з історичними батьківщинами, європейськими цінностями. Ось чому врахування поліетнічної складової в соціально-економічній та гуманітарній політиці держави гарантуватиме уникнення етнокультурного, а відтак і політичного конфлікту в регіоні.

Не менш складні завдання цивілізаційного розвитку, етнополітичного менеджменту пов'язані з колись регіональною, а сьогодні важливою загальнодержавною та міжнародною проблемою відновлення прав і відродження культури кримськотатарського народу. Кримські татари - мало не єдиний народ в Україні, права якого було тотально знехтувані і який зіткнувся з усією сукупністю труднощів, що виникли в ході повернення на батьківщину: правових, територіальних, соціальних, психологічних, духовних, мовно-культурних, звичаєвих та ін., а в результаті окупації АРК Росією вдруге втратив Батьківщину. Водночас відзначимо, що кримськотатарському народу властива етнічна солідарність, його поступ спрямовує етнічна еліта, добиваючись відновлення групових прав, включаючи й право на розвиток національної культури. Лідери кримських татар домагаються законодавчого оформлення особливого правового статусу свого народу. Фахівці-правники з-поміж політичних активістів кримськотатарського національного руху підготували проєкти «Концепції державної політики України щодо корінних народів» та Закону «Про статус кримськотатарського народу», а також Заяви Верховної Ради України від 20 березня 2014 р. щодо гарантії прав кримськотатарського народу у складі Української держави. В ній наголошувалося, що Україна гарантує збереження та розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності кримськотатарського народу як корінного народу та всіх національних меншин України. Кримсько- Аналітичний звіт за підсумками опитування в Закарпатській області. URL : https://dif.org.ua/article/analitichniy-zvit-za-pidsumkami-opituvannya-v-zakarpatskiy-oblasti Про внесення змін до Конституції України (щодо стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору). Відомості Верховної Ради (ВВР). 2019. № 9. Ст. 50. татарському народу гарантувалися захист та реалізація невід'ємного права на самовизначення у складі суверенної і незалежної Української держави. 12 листопада 2015 р. було ухвалено Закон України «Про визнання геноциду кримськотатарського народу». На часі ухвалення «Закону про захист кримськотатарського народу як корінного народу Криму». Потрібно окремо окреслити права караїмів (близько 1200 осіб) та кримчаків (понад 600 осіб) півострова, частина яких мешкає на території материкової України. Стосовно кримських татар та деяких інших національно самобутніх груп населення, щодо яких совєтським режимом було вчинено злочинні депортації, то їх рівноправ'я з іншими громадянами України має забезпечуватися на засадах відновлення прав депортованих, які повертаються в місця свого проживання на території України і набувають громадянства України. Такий підхід закладено в схваленому парламентом Законі «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою» Закон України «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою». Відомості Верховної Ради (ВВР). 2014. № 26. Ст. 896., а також ухваленому 1 липня 2021 року Законі «Про корінні народи України» Закон України «Про корінні народи». URL : https://zakon. rada.gov.ua/laws/show/1616- IX#Text. Закон «Про корінні народи» визначає, що корінними народами України, які сформувались на території Кримського півострова, є кримські татари, караїми, кримчаки. Відповідно, корінні народи мають право на самовизначення у складі України та політичний статус у межах Конституції та законів України. Згідно з документом корінні народи мають право на дотримання, відродження та розвиток своїх духовних, релігійних та культурних традицій і звичаїв, збереження матеріальної та нематеріальної культурної спадщини; визначення переліку власних місць та об'єктів релігійного та культурного значення; відновлення своєї історичної топоніміки; співпрацю із закладами освіти задля забезпечення вивчення мови, історії, культури корінного народу тощо.

Для етнокультурної ситуації в Криму було властиво й те, що значна частина етнічних груп регіону не володіла рідною мовою, надаючи перевагу в спілкуванні російській мові. Це характерно для багатьох вірмен, німців, євреїв, караїмів, кримчаків, а також для окремих кримських татар і навіть українців. Усупереч тому, що Конституція АРК на законодавчому рівні гарантувала збереження розмаїття культур, які історично склалися на півострові, органи влади не створювали належні умови для їх рівноправного розвитку та взаємозбагачення, а російська мова залишалася домінувати в усьому спектрі соціальних функцій, у той же час українська та кримськотатарська мови вживалися вдома, в сім'ях, частково у закладах освіти та на офіційних заходах. Реформування сфери освіти і культури з урахуванням змін в етнічному складі населення півострова, інтеграція депортованих народів, етнокультурне пробудження українців натикалося на нерозуміння, а інколи й на прямий спротив місцевих органів влади. Для підігрівання міжетнічної напруги на півострові використовувалося перебування тут російського Чорноморського флоту, а також міжконфесійні відносини. У Криму, як у жодному іншому регіоні України, проявилося зіткнення цінностей та інтересів різних етнонаціональних спільнот, які маніпулятивно тривалий час використовувала РФ. Створивши конфліктну ситуацію, вона військовою силою зуміла тимчасово досягти своїх імперських цілей, але життя населення півострова від цього не стало кращим. Сюди вже переселено з різних регіонів понад 200 тис. росіян, триває гоніння на українську мову і культуру, на ПЦУ, на все, в чому є дух України на півострові Куроп'ятник О. Стратегія повернення Криму. Дзеркало Тижня. URL : http://gazeta.dt.ua/article/print/intemal/strategiya-povemennya-krimu-_.html, а також на кримськотатарський національних рух.

Деокупація Криму - це певний виклик для етнонаціональної політики України з погляду її цивілізаційного вибору. У цьому зв'язку винятково важлива роль належить Кримській платформі - дипломатичній ініціативі Президента України, яка набула статусу міжнародного координаційного механізму для повернення питання Криму до порядку денного світової спільноти, захисту прав людини в Криму та сприяння деокупації півострова. На її основі опрацьовується нова Стратегія реінтеграції Криму, яка ґрунтуватиметься на засадах міжнародного права і буде підтримана міжнародними організаціями. Міжнародний досвід, наприклад, співіснування «двох Німеччин» свідчить, що об'єднання можливе лише за сприятливих зовнішніх та внутрішніх умов, а сам процес реінтеграції надзвичайно складний, тривалий і має враховувати ціннісний, ідентифікаційний чинник Трохименко О. О. Вплив розколу та об'єднання Німеччини на етнонаціональну ідентичність німців. Гілея. 2015. Вип. 97 (№ 6). С. 133-138..

Аналізуючи ідентифікаційні процеси в середовищі корінних народів і національних меншин, не важко помітити, що переважна більшість спільнот активно підтримує євроатлантичний цивілізаційний вибір України і демонструє відданість європейській ідентичності. Культурні запити меншин, які мешкають більш-менш компактно в Україні: угорців і румунів Закарпаття та Буковини, поляків Волині, Поділля та Галичини, болгар та гагаузів Одещини, греків Приазов'я та ін., задовольняють численні національно-культурні товариства, політичне представництво в органах місцевих громад. Правда, в ході адміністративно-територіальної реформи у зв'язку з формуванням нових меж районів висловлювалися контроверсійні пропозиції щодо надання деяким з них, зокрема Болградському та Берегівському, статусу національних, хоча об'єктивних причин для цього немає Дмитро Кулеба заявив, що питання національної автономії на території України не стоїть на порядку денному 11.06.2020. URL : https://www. unian.ua/politics/nacionalna- avtonomiya-na-teritoriji-ukrajini-ne-stojit-na-poryadku-dennomu-kuleba-novini-ukrajina-

11032868.html. Саме «м'який», неконфронта- ційний характер міжрегіональних відмінностей робить Україну порівняно стабільною й відкриває добрі можливості для міжнаціональної інтеграції на основі спільної громадянської та цивілізаційної ідентичностей Дискусія про Україну в університеті Санкт-Ґалена. 30. 11. 2019. URL : http://ipiend.gov.ua/novyny/dyskusiia-pro-ukrainu-u-bemskomu-universyteti-2/.

В ідентифікаційному процесі слід враховувати, що порівняно невеликі прикордонні ареали мають поліетнічний склад населення і відповідну полікультурність, а це може викликати деякі колізії. Якщо їх не знімати, не залагоджувати, то вони можуть переростати у ціннісні конфлікти. Можливо саме ці регіони стануть творчими лабораторіями реалізації деяких елементів політики мультикультуралізму. Забезпеченість культурно-освітніх потреб місцевих етнічних груп, врахування поліетнічної складової в соціально- економічній політиці гарантуватиме уникнення етнокультурних, а відтак і політичних конфліктів. У руслі цієї політики українська влада покликана активніше сприяти діяльності національно-культурних товариств національних меншин, їх духовному розвитку, відродженню національних традицій, збереженню етнічної пам'яті, активізації зв'язків з історичними батьківщи- нами, продовжувати удосконалення відповідної правової бази захисту їх соціокультурних і національних прав. За нових умов життєдіяльність національних меншин значною мірою залежить від наполегливості та ініціативності самих громад, від діяльності їх культурно-освітніх та мистецьких закладів, розвитку книговидавничої справи, засобів масової інформації, підтримки рідної мови тощо. Разом з тим, розвиток національної культури і освіти не повинен вести до самоізоляції, етнічної і культурної замкнутості, а має ув'язуватися із загальними інтеграційними процесами. Важливим засобом збереження етнічної та набуття цивілізаційної ідентичності українських меншин є запровадження спеціальних предметів з їх історії та культури до освітніх програм шкіл та вишів.

Не менш важливим питанням цивілізаційної ідентифікації національних меншин є міграційна політика держави та її ставлення до діяльності новоутворених, ще до кінця не інтегрованих в український світ етнічних груп, так званих «помітних меншин» - вихідців з країн Кавказу, Азії та Африки, статус яких все ще залишається поза законодавством. Підтримка культур новостворюваних меншин має бути гарантована як громадянам України на загальних підставах рівності перед законом. Тим паче, що частина з них, беручи активну участь у суспільно-політичному та економічному житті, прагне зберегти власну цивілізаційну ідентичність. З цього погляду, для України важливий досвід країн Західної Європи, які, зіткнувшись з міграційними викликами останнього часу, надають великої ваги створенню умов для міжкультурного діалогу між представниками традиційних для своїх країн культур і певною мірою нових, принаймні тих, котрі можуть розглядатися як контрастуючі до традиційних . З погляду українських реалій викликають занепокоєння прояви агресії, хоч і поодинокі, зокрема щодо ромів, які можуть кваліфікуватися як вияви ксенофобії.

Означені проблеми ціннісного вибору світоглядних орієнтирів мають здебільшого історичне коріння, вони були закладені значною мірою ще в імперські та совєтські часи соціально-економічною, демографічною та міграційною політикою тоталітарних режимів, що призвело, на думку М. Рябчука, до деформації етнічної мапи України, певного роздвоєння культурного простору, його дихотомії Євтух В. Міжкультурний діалог: ефективний конструкт інтегративного розвитку поліетнічних суспільств. Політичний менеджмент, 2009. № 4. С. 14-27, 21. Рябчук М. Долання амбівалентності. Дихотомія української національної ідентичності. Історичні причини та політичні наслідки. Київ : ІПіЕнД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2019. 252 с.. Представники національних меншин відчувають своєрідне співіснування в Україні двох культурних цивілізацій- них макрорегіонів: а) з домінуванням українського культурного чинника (Центр та Захід); б) з консервацією російського (совєтського) культурного середовища (Північно-Східний: Слобожанщина, Донбас, Південь України та АР Крим). Підставою такого твердження є соціологія, протікання і результати виборчих кампаній, недостатній спротив окупаційній політиці Російської Федерації на теренах Донбасу. Для Сходу та Півдня України внаслідок Голодомору-геноциду, репресій, цілеспрямованого переселення, міграції, міжнаціональних шлюбів, акультурації поширилася російська культура маргінального рівня стосовно культурного центру - російської культури у Російській Федерації, а етнокультурна політика комуністичного режиму не сприяла етнокультурному розвитку національних меншин, позбавлених можливості вивчати рідну мову, отримувати нею інформацію, чим закладалася конфліктна складова соціокультурного розвитку цих регіонів. Регіона- лізація України відбувалася за пріоритетом геополітичних та економіко- технологічних показників, а етнічному складу населення, культурним традиціям, конфесійній належності відводилася другорядна роль. Сучасні політичні спекуляції на культурній основі консервують стару регіоналізацію країни, поглиблюють її стосовно певної регіональної етнокультурної ментальності, групування на захист українськості чи російськості, євроатлантичного чи євроазійського вибору. Колізії етнокультурного характеру підсилюються періодичними економічними та політичними кризами, що, поряд з іншими факторами (етнічною структурою населення, історичними традиціями, конфесійною належністю тощо), відбиваються на процесах формування громадянської та цивілізаційної ідентичностей. Цілком очевидно, що гармонізації міжнаціональних відносин, становленню принципів мульти- культуралізму етнонаціональної політики шкодять ідеологічні стереотипи, наслідки колоніального мислення і комунізації суспільства, догматичний характер деяких штампів, зокрема, визначення України як поліетнічної і полікультурної країни, багато в чому заполітизований і штучний поділ українського соціуму на російськомовних і україномовних громадян. На думку багатьох фахівців, поняття «російськомовне населення» вживається деякими політиками для конструювання формальної ідентичності, а відтак використання її для посилення російського впливу в Україні. Те, що 14% етнічних українців назвали російську мову рідною, що більше 16% населення держави не вважає рідною мову своєї національності, хоч і не заперечує цілісність держави, але засвідчує потужну мовно-інформаційну експансію Росії в інформаційно-культурний і освітній простір України, є результатом тривалої політики акультурації. Небезпека цих явищ полягає у розмиванні мовно-культурної єдності українців, у консервації психології малоросійства, насадженні культурної меншовартості, що може призвести до деформації української ідентичності, до кризи цілісності українського соціуму.