Цивілізаційна ідентичність України

Складовими регіональної ідентичності Донбасу є: українсько-російська біетнічність (подвійність ідентифікації, розмита і нечітка межа між українською і російською ідентичністю), домінування російської мови, індустріальний тип культури, шанування совєтського минулого та його символів, компліментарність до російської держави. При цьому мовно-культурні та етнічні чинники в регіоні не мають прямого потужного зв'язку з політичною лояльністю населення до інших держав. Така лояльність не є стабільною, а швидше - досить мінливою. Натомість більш дієвою рисою регіональної ідентичності в політичному плані є високий ступінь лояльності до місцевих еліт і свого краю (це засвідчили місцеві вибори 2020 р. в деяких областях та містах).

Як зазначають історики та етнополітологи, Донбас протягом двох століть був «плавильним казаном», в якому змішалися мовні, релігійні та культурні явища. Регіон історично перебував під впливом різних культур, приймаючи поселенців з усієї колишньої Російської імперії - людей, яких доля змушувала втікати зі своїх місць заради заробітку важкою фізичною працею. Нерідко тут оселялися люди з місць позбавлення волі - з кримінальною і напівкримінальною психологією. Російська мова та авторитарно кримінальний тип міської ментальності були чинниками адаптації в цьому регіоні. Масштабна індустріалізація, що відбувалася вже в 30-ті роки ХХ ст., наклала відбиток на мешканців краю, знівелювала етнічну самоідентифі- кацію. Культ великої індустрії затінював усі інші цінності. Сталінська ідеологічна машина, мікросвіт новобудов, шахт та заводів, які виробляли матеріальні цінності, «перемололи» традиції, релігійні вірування, народні легенди та ідеали Коржов Г. Региональная идентичность Донбасса: генезис и тенденции развития в условиях общественной трансформации. Социология: теория, методы, маркетинг, 2006. № 4. С. 42. Панчук М. До питання про ідентифікацію громадян України. Наукові записки ІПіЕнД ім. І. Ф. Кураса НАН України. 2013. № 5 (67). С. 14..

В умовах незалежності України підйом регіональної ідентичності на Донбасі відбувався поступово, по мірі зміцнення олігархічної форми правління, посилення авторитарних і патрональних тенденцій у соціальному житті краю. Саме тут найбільшого поширення набули патронклієнтальні форми соціальної взаємодії, побудовані на нерівноправних відносинах і залежності більшої частини населення в умовах концентрації небачених ресурсів у руках вузького кола правлячої еліти. На думку М. Панчука, мобілізуючо-маніпулятивну роль відіграє саме ідентичність еліти - кон'юнктурна ідентичність, яку нерідко, як у минулому, так і в наш час, демонстрували і демонструють справжні чи позірні провідники тих чи інших спільнот з метою зайняти престижні для них ніші серед еліти України або й здобути симпатії чи якісь дивіденди в інших країнах .

Під час перебігу всіх виборчих кампаній, починаючи з 2004 р. до 2020 р., спостерігалася безпрецедентна політична мобілізація виборців цього краю на ґрунті актуалізації проросійських орієнтирів і регіональної ідентичності. Визначальну роль у цьому процесі відіграли не стільки інтереси, скільки символи та ідентичності. Місцеві еліти і підконтрольні їм медіа формували у свідомості мешканців регіону відчуття «донбаського патріотизму». М'який варіант його впровадження виявлявся в акцентуванні на своєрідності регіону, його економічної потужності і футбольних досягнень, критиці спроб поширити тут україноцентричну культурну матрицю. Вульгаризація специфіки Донбасу призвела до закріплення в регіональній свідомості гіпертрофо- ваного почуття регіонального патріотизму, віру в свою першість, незамінність, у те, що «Донбас годує всю Україну» і, особливо, відсталий «націоналістичний» Захід країни Панчук М. До питання про ідентифікацію громадян України. Наукові записки ІПіЕнД ім. І. Ф. Кураса НАН України. С. 14. Бойко Т. Політизація сучасних етнонаціональних процесів у Донецькому краї: ризики незворотності. Українознавство. 2017. № 1-2 (62-63). С. 32..

Так звана «донбаська регіональна ідентичність» містить такі ознаки, які вирізняють її з-поміж інших ідентичностей:

- формування соціально-психологічних та культурних особливостей робітничого класу, шахтарів та робітників заводів з кінця ХІХ ст., усвідомлення історичної місії та першості щодо селянства, яке було переважно українським;

- самоідентифікація Донецького регіону через призму соціально-статус- них, економічних показників. Німецька дослідниця К. Ціммер у праці «В полоні минулої слави. Самоідентифікація і самосимволізація в Донбасі» стверджує, що місцева «уявлена спільнота» - це населення регіону, яке самовизначається у соціально-економічних, а не в етнічних термінах. У системі цінностей мешканців краю провідні місця досі посідають участь у виробництві матеріальної промислової продукції та лояльність до регіональної спільноти і, відповідно, до регіональних еліт ;

- так званий інтернаціоналістський тип самосвідомості й ідентифікації, що був характерний для совєтської політичної риторики, наголошування на «інтернаціональності» і «поліетнічності», об'єднання не на етнонаціональній основі, а на ідеологічному й цивілізаційному фундаменті, в основу якого було покладено ствердження власної унікальності й передової ролі Бойко Т. Політизація сучасних етнонаціональних процесів... С. 32..

Є. Головаха, Д Титаренко визначають, що «донбаська ідентичність» є вкоріненою совєтською формою шанованого українського регіону, що ідентифікував себе з СРСР. Разом з тим це дуже патерналістський регіон, де має бути хазяїн, наприклад держава, що все забезпечить, вважає П. Жебрівський Дорош С. Донбаський вузол: менталітет чи сепаратизм. URL : http://www.

bbc.com/ukrainian/politics 2016/07/160606_donbass_mentality_identity_sd. У регіональній ідентичності Донбасу можна виділити такі процеси, як: поява своєї місцевої еліти, яка за совєтським принципом здатна репрезентувати регіон, поява відчуття несправедливого ставлення з боку Києва, недооцінення передового пролетарського центру, незгода з політичними орієнтирами, найгостріші з яких - геополітична орієнтація, мовний дуалізм, несприйняття Майдану. Ці процеси загострили напруженість і дезорієнтованість у суспільстві. Я. Грицак вважає, що «донецька ідентичність», яка свого часу не визначилась ані як совєтська, ані як російська, але й українською не стала, руйнується. Особливо в умовах воєнних дій прагнення втекти від конфлікту сприяє ідентифікації півночі Луганщини зі Слобожанщиною, а Маріуполя з Приазов'ямГрицак Я. Зараз наступає кінець донбаської ідентичності. URL : http://www.radiosvoboda.Org/a/27691372.html Бойко Т. Політизація сучасних етнонаціональних процесів у Донецькому краї: ризики незворотності. С. 33..

Ідеологічною основою цієї гібридної ідентичності є пропагований «рускім міром» лозунг «єдінєніє». Як у політичній риториці керівництва РФ, так і в ідеологів «руской весни» звучить заклик до месійного відродження великої спільноти з гаслом «ми - рускіє», що ґрунтується на засадах російської мови, денаціоналізованої культури, спотвореної історичної пам'яті. Вона чітко фіксує в пам'яті населення образи «Великої Вітчизняної війни», орієнтує творення свідомості на засадах «руского православ'я», на цінностях так званого колективізму, спрямована фактично на відновлення основ совєтського ладу .

Особливостями сучасних ідентифікаційних процесів на непідконтроль- них Україні територіях («ДНР» та «ЛНР») є:

— русифікація, що проявляється у витісненні української мови із системами освіти та публічного простору, заборона українських підручників;

— десимволізація, що прослідковується як протиставлення ознакам декомунізації України через заміну українських назв у підручниках, топоніміці, заборону вітань («Слава Україні!») та створення чи відродження імперських (цар Микола) і совєтських (включно з Й. Сталіним);

— ревізія історії, внаслідок якої події України в шкільних програмах спочатку замінили краєзнавчим курсом, зі значним акцентом на вивчення російської історії, а згодом історія виявилася споконвічно російською;

— орієнтація на «рускій мір» та єднання в спільному слов'янському світі під проводом Росії;

— протиставлення політики Києва як терористичної і злочинної, на противагу базованій на совєтському досвіді політиці місцевої влади;

— створення нової ідеології проєкту «Новороссия» від підписання спільної угоди 24 травня 2014 р. щодо цього новотвору до спорудження пам'ятників загиблим у війні чи формування нових героїв із середовища бойовиків та окупаційної номенклатури Бойко Т. Політизація сучасних етнонаціональних процесів у Донецькому краї: ризики незворотності. С. 34-35..

Усе це підтверджує слова відомого журналіста В. Портникова: Українська держава буде там, де буде поширено українську ідентичність. Та територія, де українська ідентичність не переможе, буде тяжіти до Росії, і ці території можуть стати частинами Російської Федерації Портников В. Територія, де українська ідентичність не переможе, стане частиною Росії. URL : http://www.nrcu.gov.ua/news.htmUnews ID=92033.

Підсумовуючи, доцільно ще раз зазначити, що підігрівання штучного конфлікту проросійської та української ідентичностей в часи незалежності, стимульоване безвідповідальними, а подекуди і злочинними заявами та діями багатьох політиків про так звану несумісність ціннісних орієнтацій мешканців Сходу й Заходу України, переросло з 2014 р. у неприкриту агресію, а відтак у справжню кровопролитну війну Росії проти України, «руского міра» проти українського світу. Засадничою передумовою нинішньої воєнної та інформаційно-ідеологічної експансії Росії на терени України є несумісність і конфлікт двох протилежних цивілізацій та ідентичностей: «совкової» азійсько-російської та проєвропейської української.

Маргіналізація та криза традиційних цінностей під впливом конструювання корупційно-олігархічної ідентичності

Динамізм світових процесів сучасності істотно зміщується в бік інтеграції, яка в умовах інформаційного суспільства набуває глобального характеру для людства. Сучасна людина дедалі більше відчуває свою причетність не тільки до певної держави, але й світу. Людство, зіткнувшись з техногенними катастрофами, зі світовою пандемією «COVID-19», поступово усвідомлює, що вижити сьогодні можна лише шляхом координації дій з урахуванням технологічних, інформаційних, економічних, медичних, екологічних та інших інновацій. Однак створення єдиного світового простору певною мірою є черговою утопією, оскільки саме відмінності в соціальній, культурній, релігійній, етнічній, мовній та інших ідентичностях різних народів стримують інтеграційні процеси. Світ зіткнувся з низкою кризових явищ, з проявами духовного вакууму, що супроводжується відчуттям історичної приреченості, «бездомності» і втрати національної належності громадян, що веде до маргіналізації особи, до її відриву від традиційних цінностей. Маргіналізація соціуму реанімує і навіть посилює агресивно-споживацькі настрої, поєднані з олігархізацією суспільства, веде до формування олігархічних ідентичностей локального і планетарного характеру.

Проблема маргінальності в суспільстві існує достатньо давно. Вперше це поняття появляється ще в працях мислителів ХУІ ст., яке використовувалося ними для позначення чогось другорядного, записаного на обочині тексту. На початку ХХ ст. термін «маргінальність» прийшов на зміну вкоріненому на той час поняттю «гавайський феномен», що застосовувався для трактування процесу культурної асиміляції трудових мігрантів з місцевим населенням Гавайських островів. Таке взаємопроникнення національних культур (в якому розмиваються і знищуються етнічні кордони, відбувається своєрідна «деформація культур») привело дослідників до розуміння того, що індивід, який знаходиться між двома культурами, на межі старого і нового світу, набуває статусу «маргінальної людини».

Особистість маргінала можна визначити як:

— певний двоїстий стан, в якому знаходиться людина;

— процес зміни стійкого становища речей, внаслідок якого невідворотно приходять наслідки, не завжди прийнятні для тих, хто знаходиться в центрі (радіусі впливу) подібних змін;

— провісник невідворотного конфлікту людини зі самою собою і зі своїм оточенням у суспільстві, яке піддається різним катаклізмам і несподіваним перемінам.

Одним із перших маргінальність розглянув американський соціолог Р. Парк. Спочатку йшлося винятково про культурну маргінальність. З погляду Р. Парка, необхідною умовою виникнення маргінальних ситуацій є просторове переміщення, мобільність, міграція. Однак сама постановка проблеми належить Г. Зіммелю, який уперше розглянув соціальний тип «чужого» як соціальну універсалію. Функціональне значення визначення маргіналів витікає з наявності у них універсальної соціальної дистанції і, відповідно, можливості спостереження і критерію спостереження, що виступають нормами соціального порядку, які знаходяться «по той бік кордону». Таким чином, маргіналізація бере участь у процесі соціальної рефлексії, самоідентифікації групи, суспільства (або спільноти), надаючи можливість вказати на те, чим воно не є, і провести його межу. Причому кордон цей пролягає не між «Ми» і «Вони», а між «Ми» і «Всі інші» («не такі, як Ми»).

З точки зору «негативного» визначення, маргінали - це соціально надлишковий матеріал, результат інституціональної кризи, витрати і ціна соціальної зміни, ті, «кого не повинно бути» (тобто ті, хто опинився поза межами і правилами інституційного контексту - безробітні, безхатьки, біженці, безпритульні, апатриди тощо). Та сама проблема соціального контролю над невизначено інституціоналізованими маргіналами розв'язується створенням нових позицій та інститутів (монастирі, університети, богемні салони чи різні соціальні і культурні програми)7 .

Вочевидь, функціональне визначення маргінала, за своєю суттю, - лише доповнення до ідентифікації (самоідентифікації) групи; маргінал тут - засіб «подивитися на себе збоку». Яким ще чином можна підійти до визначення ідентичності маргінала, якщо не орієнтуватися на групу, стосовно якої він дистанційований? Іншими словами, чи можливе формальне визначення маргінальності в термінах «простору», «часу», «руху», що не залежить від специфіки групи чи інституту? Формальне визначення маргінальності до певної міри суперечить функціональному підходу (або врівноважує його). Який «зворотний бік» чужинця, що не помітний групі? Функціоналістське трактування чужинця у Г. Зіммеля, що описує його як органічну частину групи в термінах його функцій у групі, не дає достатньо повного уявлення Regulating society: marginality and social control in historical perspective. Chicago, 1983. 450 р. про ідентичність сучасного маргінала. Про це згадує і сам Г. Зіммель, вказуючи на те, що чужинця у його початковому сенсі сьогодні, в умовах уніфікованої торгівлі і законів, не існує Бодрийяр Ж. Прозрачность зла. Москва : Добросвет, 2000. С. 131. Park R. Human Migration and the Marginal Man. American Journal of Sociology. 33. 1928. Р. 881-893..

Визначення маргінала набуває більш синоптичного характеру в Р. Парка, який, ґрунтуючись на зіммелівському чужинці, додає нюанс, що дозволяє подивитися на маргінала об'ємніше: тут маргінал знаходиться не просто за межами групи, але між світами, культурами і соціальними порядками. Він не ідентифікує себе ні з одним культурним контекстом (тобто усвідомлює своє маргінальне становище)8 . Маргінал у Р. Парка уособлює конфлікт різних культур, поєднаних в його ідентичності; не приймаючи жодну зі сторін цього конфлікту, він приречений на психологічний дискомфорт, неспокій і незахищеність. Але водночас маргінал видається Р. Парку істотою завжди більш вільною, готовою до змін, більш мобільною, космополітичною, а в чомусь і цивілізованою. Однак з часів Р. Парка емансипований маргінал пройшов нелегкий шлях від салонного фланера і бульвардьє до міського невротика і далі до сьогоднішнього захисника «прав меншин» і «політкоректності».

Маргінал, з погляду групи, - частина її середовища, що сприймається функціонально (це все, що знаходиться «по той бік» кордону і з чим доводиться взаємодіяти - оборонятися, співпрацювати, використовувати як ресурс тощо). «Середовище», оточення, на відміну від певної (протилежної) групи, - це щось безформне, уніфіковане, в цілому абстрактне. Але з точки зору самовизначення маргінала будь-яка група - частина його середовища. Багато визначених, чітко сформованих спільнот, багато їх кордонів і взагалі наявність різних опозицій становлять універсальне середовище для маргінала. Для ідентичності маргінала особливе значення мають універсальні характеристики групи, те, що робить спільноти більш безликими й уявлю - ваними, рівноможливими в констеляції, в перетині кордонів.

Те, що індивід опиняється на перетині соціальних кіл (або між кордонів), не завжди є результатом його власних зусиль, не завжди навіть усвідомлюється ним. Ідентичність маргінала, його гібридність, в якій перетинаються кордони різних груп, відрізняється від ідентичності будь-якої сучасної людини, яка також ґрунтується на перетині і накладенні обрисів різних соціальних прошарків, тим, що маргінал, по-перше, сам активно використовує ресурси «середовища» для самоідентифікації, ініціюючи цю констеляцію або, у будь-якому разі, усвідомлюючи її роль у власній ідентичності, а подруге, він не ототожнює себе повністю з цією констеляцією, завжди маючи на увазі можливість її зміни. Так, наприклад, людина, народжена в змішаному шлюбі, може всіляко підкреслювати своє «складне» походження, користуватися двома рідними мовами, дивитися на свою гібридність як на певну зверхність над людьми монокультурного укладу. Можлива, однак, ситуація відторгнення одного з джерел походження - небажання бути якимось чином асоційованим з ним (через мову, прізвище, зовнішність, манери поведінки тощо). І той, і інший тип відносин до своєї маргінальності передбачає усвідомлене суміщення різних культурних зразків і їх конфлікт.

Маргінал - це, образно кажучи, той, хто свій життєвий наратив формулює не висловлюваннями «так сталося», а фразою на зразок «я так хотів». Така рефлексивність щодо власної ідентичності означає велику свободу вибору серед рівноможливих альтернатив і збільшення різноманітності стилів життя. Основне протиріччя сучасної культури стосовно чужинця/мар- гінала можна виразити як протиріччя між абстрактністю колективностей і можливістю індивіда використати цю різноманітність констеляцій і перетинів для власної ідентифікації: вибір досить великий - критерії вибору дуже абстрактні. Зворотний бік свободи маргінала і весь драматизм його ситуації виявляється в тому, що А. Гідденс називає «existential isolation»: це не стільки ізоляція або відчуження індивідів один від іншого, скільки ізоляція індивідів від «моральних ресурсів», що надаються конкретною групою і є критеріями вибору Giddens A. The Third Way. The Renewal of Social Democracy. Polity Press, 1988. Р. 9.. У випадку рефлексуючого маргінала, це, найімовірніше, самоізоляція, небажання пристосовуватися і асимілюватися, прагнення залишатися поза затишним світом, населеним «своїми». Пригадаймо виборчу кампанію В. Януковича, коли ті, хто голосував за нього, аргументували свій вибір, вибір маргінала думкою - «він свій».

Таким чином, з'єднання кордонів різних колективностей в ідентичності маргінала становить його індивідуальність і унікальність. Мається на увазі не тільки його схильність до «стирання кордонів», їх релятивізації, але й до своєрідного консерватизму в їх відносинах. Чи завжди маргінала можна вважати людиною більш вільною від тягаря традицій і забобонів, більш мобільною і схильною до змін?

Двоїстість маргінала полягає в тому, що він, звільняючись від прив'язаності до колективностей, що становлять його ідентичність, залишається залежним від їх визначеності, від чіткості опозицій: якщо буде втрачена форма і конкретність цих колективностей, то втратить сенс визначення ідентичності маргінала через констеляцію їх форм, унікальне поєднання цих опозицій і визначеностей виявиться нівельованим. Маргінали, втративши будь-які пізнавальні знаки у вигляді кордонів, між якими вони себе розміщують, перетворюються просто на натовп, на «масу». Усвідомлення маргі- налом того факту, що унікальність його ідентичності залежить від поєднання певних форм (і це конкретне поєднання відрізняє його від іншого маргінала з іншим поєднанням і зближує з тим, хто поєднує деякі елементи з того самого набору), сприяє їх збереженню і культивуванню тією мірою, якою маргінал прагне до збереження і культивування своєї індивідуальності. Певні форми опозиції в процесі маргіналізації не уніфікуються і не знищуються, але примножують можливості їх взаємних поєднань, збагачують, відповідно, і типи маргіналів.

На окрему увагу заслуговує етнічна маргінальність, яку можна визначити як одночасну етнокультурну належність до двох етнічних культур, що породжує подвійну етнічну самосвідомість. Етнічна маргінальність - це наслідок довгого проживання людини серед представників інших етнічних спільнот, що залежить від того, яким є його етнічне оточення - дружелюбне чи ні. Крім того, етнічна маргіналізація - це процес втрати об'єктивної належності до певної етнічної спільноти, результатом чого є не наступне суб'єктивне входження в іншу спільноту, а поверхове володіння зовнішніми формами без проникнення в її етнічну ментальність. Необхідно розрізняти етнічну маргінальність і етнічну маргіналізацію. В першому випадку маємо справу зі станом, у другому - з процесом.

Зазвичай етнічна маргінальність супроводжується уявленням про нерівність соціального статусу культур і психологічно виражається в усвідомленні індивідом свого неповного залучення до «вищої» за статусом культури і неповного розриву з вихідною - «нижчою». В цьому випадку етнічна маргінальність характеризується станом етнопсихологічної двоїстості представників тієї чи іншої етнічної спільноти, що виявляється в глибоких суб'єктивних переживаннях, які зачіпають їх етнічний статус. Етнічна маргінальність супроводжує появу передумов для внутрішнього конфлікту етнічної ідентичності, розвиток інтенсивної забарвленості емоційної сфери етнічно-національної свідомості людей, виникнення негативного ставлення до впливу інших культур.

Певна маргінальність української етнічної ідентичності склалася історично, адже упродовж століть населення різних частин України перебувало під впливом інших держав, що наклало свій відбиток на етнічну структуру українського суспільства і, як наслідок, сформувалося досить стійке утворення, що включає представників більш як 130 етносів і етнічних груп. Про це йтиметься в наступному підрозділі, а тут наголосимо, що основним ядром української нації, звичайно ж, є українці (українська етнонація, приблизно 85% населення), але також населення України складається з національних меншин та спільнот з невизначеним статусом (більше 14%) і представників окремих етносів (0,8%). Загальну характеристику рівнів ідентифікації та основних форм етнічної ідентичності можна визначити такими ознаками:

-- моноетнічна ідентичність - ототожнення особистості з конкретним народом (при цьому можливі як позитивна етнічна ідентичність ототожнення себе зі своїм народом, так і негативна етнічна ідентичність чи заміна етнічної ідентичності на етнічну ідентичність іншої спільноти);

— біетнічна ідентичність - одночасне зарахування особистістю себе до двох етнічних спільнот;

— маргінальна етнічна ідентичність - особистість відчуває труднощі з однозначним визначенням своєї етнічної належності до тієї чи іншої етнічної спільноти Зелінська Є. Національна культура і процес формування особистості. Альманах. Філософські проблеми гуманітарних наук. 2005. № 6. С. 98-102..

За результатами соціологічних та етнокультурних досліджень, українці переважно знаходяться між двома рівнями означених ідентифікацій - маргінальною та біетнічною. За спостереженнями, близько 44% сучасних українців одночасно зараховують себе до двох спільнот, одна із них - українець, друга варіативна: європеєць чи росіянин або виходець з країн совєтського простору. Це пояснюється спільним минулим, історією, психологічними складнощами сепарації від країн-сусідів, країн-братів, що довгий час пов'язані з Україною. Ідентифікація та ототожнення з Європою втілює бажання долучитися до нової історії, ввійти у європейське товариство, змінити стиль та рівень сучасного життя Прокопенко О. Етнічна ідентичність українців: сутність, зміст та засади

самоусвідомлення. URL : http://studfile.net/preview/8106957 Волович О., Воропаєва Т. Проблеми самоідентифікації російськомовних українців. Стратегічні пріоритети. 2007. № 4. С. 88..

У своєму загалі етнічних українців умовно поділяють, як уже зазначалося, на україномовних і зросійщених, або таких, що послуговуються здебільшого російською мовою. Порівняльний аналіз цих двох груп показав, що україномовні українці становлять більш однорідну спільноту, ніж інші, є змобілізованими. Ідентифікаційні пріоритети українців, які користуються російською мовою, менш стабільні. Соціологічні опитування показали, що етнічну структуру України становлять приблизно 62% моноетнічних українців, 23% осіб з подвійною (українсько-російською) самоідентифікацією, 10% моноетнічних росіян і 5% представників інших етнічних груп. З'ясувалася цікава особливість: чим більша у тому чи іншому регіоні частка громадян з подвійною (українсько-російською) самоідентифікацією, тим більша в ньому і частка українців, які послуговуються російською мовою .

На поросійщених українців і, відповідно, на їх маргінальність помітно впливає порівняно висока частка росіян у складі населення південних і східних регіонів України (зокрема, росіяни становлять 58,3% від усього населення АР Крим; 17,6% від усього населення Дніпропетровської області; 38,2% - Донецької; 24,7% -Запорізької; 39% - Луганської; 20,7% - Одеської; 25,6% - Харківської областей) Коваль В. «Поліетнічність» і «державне управління»: спроба теоретичного

обґрунтування взаємозв'язку понять. Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. 2011. Вип. 1. С. 273.. Маргінальність етнічної ідентичності найбільш характерна для прикордонних зон з поліетнічним населенняи. На пограниччі частіше відбувається «відхід» від локальної регіональної ідентичності задля зближення з носіями «іншої» культури на кордоні. Ідентичність пограниччя як цілісність виникає в точці перетину інших ідентичностей: етнічної, релігійної, регіональної, національної, історичної, культурної. Вона відтворюється у практиках символізації та пам'яті, артикулюючи образи «друзів» та «ворогів», звертаючись до національної чи державної ідеї або, навпаки, підриваючи їх.

Як вказує Олена Кривицька, в умовах конфлікту ідентичностей в українському порубіжжі вибудовується модель альтернативної ідентичності. Особливої уваги тут набувають ідеологічні переорієнтації від норм та ідеології центру, може створюватися культурний простір, який вписується в межі кількох цивілізаційний моделей та окремих форм ідентичності. Пограниччя та культурний полілог набувають мультикультурних цінностей, що є альтернативою офіційним, домінуючим дискурсам центру. Ідентитети на пограниччі зумовлені впливом кількох кордонів, перш за все державних, а головне - соціокультурних. Але під впливом «ефекту маргінальності» (формула Я. Верменич) особа пограниччя змушена виробляти новий модуль культурної адаптації в рамках певної території Верменич Я. В. Територіальна ідентичність українського пограниччя: історичні витоки та геополітичні впливи / відп. ред. В. А. Смолій. НАН України. Інститут історії України. Київ : Інститут історії України, 2019. 367 с.. В умовах змін соціокуль- турної ситуації й трансформації суспільства це спричиняє формування нових кордонів у соціумі, що зумовлює конфлікт «плаваючих» ідентитетів, який проявляється у «з'ясуванні відносин». А це призводить до наростання напруги та визначення «своїх» і «чужих» в ареалі пограниччя. Якщо руйнується система традиційних символів і стереотипів, що проявляється у формі ідентифікаційної кризи, а державні або суспільні інститути не можуть запропонувати замість втраченої системи смислів та ідей нову, залишається єдиний шлях - створення образу протилежного «іншого», формування ідентичності за лінією «ми» - не «вони». «Чужий» визначає зовнішні границі «своїх» у пограниччі, «межі розуміння ідентичності групи» Кривицька О. Ідентичність українського пограниччя: Донбас. Наукові записки ІПіЕнД ім. І. Ф. Кураса НАН України. 2017. Вип. 1. С. 294-296..

Формоутворюючими для ландшафту пограниччя вкраїнського Сходу є домінуючі слов'янсько-совєтські культурні ідентичності, частину яких становлять ідентичності так званого «руского міра». Доводиться констатувати, що порушення рівноваги у порубіжних територіях здатне викликати напругу та соціальні ускладнення. Коли змагання за ресурси переміщується в економічну, інформаційну, культурну сферу (як сталося частково на Донбасі), виникає загроза й державному суверенітету. Процеси на таких прикордонних стиках здатні спричиняти відцентрові тенденції розвитку, формувати вузли з нерозв'язаних питань. Ось чому в умовах трансформації суспільства зони пограниччя є ареалами нестабільних систем, які перебувають у пошуку власних форм організації Кривицька О. Ідентичність українського пограниччя: Донбас. Наукові записки ІПіЕнД ім. І. Ф. Кураса НАН України. 2017. Вип. 1. С. 298..

У цьому ключі не можна оминути і ситуацію з Кримом, де специфічні особливості маргіналізації цього регіону полягали у тому, що поряд із загальними з Україною каналами маргіналізації тут ситуація посилювалася через виникнення етнокультурної маргінальності, викликаної кризою етнічної ідентичності: у становищі етномаргіналів опинялися не тільки окремі особистості - представники етнічних громад, але й цілі прошарки, набувши проміжного становища і відірвавшись від звичного їм середовища. Не треба забувати і про великий відсоток етнічних росіян, що проживають тут, а на окупованих територіях він цілеспрямовано збільшується.

Аналізуючи соціокультурний вимір маргінальної ідентичності, не можна не помітити, що найбільшою мірою вона проявляється в період так званого «переходу», коли попередня ціннісно-нормативна система зруйнована, а інша ще не сформувалася, тобто виникає ситуація аномії. Людина відчужується від соціальних процесів, перестає відчувати себе соціально затребуваною. Проблема самоідентифікації в новому культурному середовищі виникає і у разі міграції людини з однієї соціальної верстви в іншу. Попередня класова стратифікація, що ділила людей на вертикальні верстви, заміщується горизонтальною диференціацією на «інсайдерів» і «аутсайдерів». Низхідна соціальна міграція найбільш травматична. Шкідлива дія довгої та інтенсивної травми на тлі низького рівня адаптивних можливостей може викликати соціальну смерть особистості з повною втратою нею самоіден- тичності, суб'єктивності, свобод (фундаментальної, політичної, самовираження тощо) і відповідальності. Фактично йдеться про деструкцію особистості. Руйнація попередніх ідеологічних схем і моральних установок у перехідній зоні призводить до стану культурної невизначеності, це руйнує збалансованість соціокультурної стратифікації. Відбувається руйнація центру, що є місцем і символом влади. При цьому нівелюється поняття домінантної культури, знищується сама ідея правової норми і відхилення, і, як наслідок, - «інший» втрачає сенс.

У перехідних зонах можуть складатися ситуації, коли всі групи (позиції) різною мірою і в різних взаємозв'язках виступають як маргінальні. До того ж, позиції і групи не ізольовані наглухо, кордони непостійні. Оскільки потреба маргінала в груповій ідентифікації наближається до нуля, а кордони групи відносні, виникає велика спокуса спробувати зайняти позицію і утвердитися в нових кордонах. У разі структурної невідповідності позиції і групи маргінальність останньої поглиблюється, ризик конфліктів і деструкції зростає багаторазово. Кризовий, порубіжний стан суспільства, що перебуває у фазі переходу, на історичному розломі відзначається відсутністю чіткої економічної політики, загальної ідеології, загальноприйнятної ціннісної системи. Соціальний статус груп настільки рухливий, що українці стають дедалі більше маргіналами, оскільки відбувається маргіналізація ідентичностей. Небезпека полягає в тому, що в перспективі може виникнути ситуація, коли в соціальному просторі можливе домінування маргінальних груп, а це загрожує деструкцією соціуму.

Для підтвердження сказаного зупинимося на характеристиці соціокультурної маргінальної ідентичності в Україні, але для цього необхідно згадати совєтські часи. Тоталітарний режим виник у ситуації заколоту проти традиційно-патримоніальної системи панування і соціальної структури, які були не спроможні адаптуватися до існуючих змін або дуже повільно рухалися шляхом модернізації, порівняно зі зростаючим обсягом проблем суспільства, котре швидко піддавалося масовізації в умовах незакінченої світової війни. Тип (pattem) системи, що виник на той момент, становив перевернену структуру уявлень і запитів міських низів, особливостей їхніх антропологічних стандартів, моральних оцінок, норм і рівня потреб. Ключові зразки належного, нормативного, інтегруючого цієї системи виявилися вкрай низькими за якістю і різноманітністю (анархічні, антиаристократичні чи антибуржуазні), була вкрай спрощена уява про людину. Все це згодом почало відтворюватися у відповідних функціональних підсистемах та інститутах нового режиму. Щодо традиційних моделей суспільства, де центр (поєднаний з владно-статусною вертикаллю) окреслює місце кінцево-можливої культурної різноманітності, можливості визнання з боку інших груп честі, слави, шляхетності, відповідного їм способу життя, цінностей, знань, нових ідей тощо. Совєтська система була перевернена: вона могла відтворювати мінімальний за своєю різноманітністю і якістю набір культурних зразків (дії, думки, моральні цінності, інформаційний горизонт тощо), але зате декларувала його максимальне поширення. Планово-розподільча економіка і депресивно-бюрократична система могли продовжувати своє існування тільки постійно знижуючи рівень різноманітності, примусово підтримуючи спрощені стандарти життя, споживання тощо. Звичайно, певне підвищення споживання і рівня життя з часом відбувалося (за рахунок інших, латентних механізмів - тіньової економіки, крадіжок, корупції, невиконання планів тощо), але сам механізм систематичного збідніння людей працював постійно.

Його наслідками стали:

1. Складніші, в тому числі ідеальні або вищі мотиви чи запити інституціонально не відтворюються, перетворюючись на нормативні, девіантні або суто індивідуальні складові дії, що підлягають різним санкціям з боку контролюючих інстанцій і найближчого соціального оточення.

2. Не- або позаінституціональні мотиви і цінності не щезають, а утворюють некодифікований і культурно нераціоналізований, незазначений план поведінки й існування; при цьому саме життя набуває дволикості, лицемірства, розділення на декларовані й оперативні, прагматичні коди поведінки й існування.

3. Структура мотивації відповідно включає в себе як базову складову орієнтацію на анонімно вираженого «іншого», який, по суті, становить занижений варіант «вони - як усі», тобто мінімальний обсяг того, що потрібно «звичайній людині» (своєрідний соціокультурний мінімум). Кожна людина в цій системі стає заручником заниженого (порівняно з власними можливостями, діючого) найближчого соціального оточення, а все цінне і значуще проявляється лише як негатив цього «як усі», відштовхування в спрощеного загальноприйнятого.

Таким чином, виникла специфічна, совєтська внутрішня структура маргінальної людини: власні позитивні мотиви й уявлення ідентичності не можуть бути визначені більш-менш чітко і рефлексивно, вони можуть бути виражені тільки як негативні значення, найчастіше у формі різних страхів, причому один з головних і найбільш важливих соціальних страхів - страх «невдачі», «розгубленості», «втрати свого Я». Інакше кажучи, ідентичність, як соціальний конструкт, постійно змушена бути в своєрідному панцирі недовіри до реальності і відігравати роль слабкого, неповноцінного чинника суспільного життя. В соціальному плані це може проявлятися у формі недовіри до інших або характерною нелюбов'ю до себе, відчуттям неповноцінності і провини, постійної роздвоєності і догматичної категоричності, відсутності гедонізму і насолоди життям, будь-яких форм «мистецтва життя». Страхи і постійне відчуття провини призводять до втрати свого психологічного змісту і перетворюються на форми проєктивної колективності, за яких реальне існування маргінальних ідентичностей стає атомізо- ваним, ізольованим, оскільки тим самим придушені норми позитивної і підтримуючої солідарності з іншими. Звідси - хронічне соціальне невдоволення, напруга, безперспективність і відсутність майбутнього. Така антропологічна структура маргінальної ідентичності (ідентичності, позбавленої майбутнього, тривожної, залежної, дифузно агресивної, заздрісної, готової сказати про іншого щось погане, ніж знайти переваги) передбачає, як урівноважений баланс, різко ідеалізовані і нереальні компоненти уявлень про колективне «ми», що реалізуються тільки в уявних ситуаціях героїчного спрямування або в утопічному просторі минулого, майбутнього, іншого.

Якою мірою все це стосується нинішньої України? Сформована в більшовицькій тоталітарній системі маргінальна ідентичність з усіма її ознаками перекочувала в незалежну Україну. Аналіз українських соціальних реалій перехідності свідчить, що в сучасному соціумі формуються умови, за яких дефіцит самоідентифікації не припиняє актуалізуватися. Одна з найважливіших проблем нинішнього українського суспільства - розшарування і деформації в соціальній структурі, які відзначаються нестійкістю як на рівні процесів, що відбуваються в соціальних групах, так і на рівні усвідомлення особистістю свого місця в системі соціальної ієрархії. Бідність, безробіття, економічна та соціальна незахищеність і нестабільність пришвидшують процеси маргіналізації населення. Внаслідок цього відбувається активне розмивання традиційних груп населення, формуються нові види міжгрупової інтеграції за формою власності, прибутками, залучення в різноманітні владні і політичні структури. Важливим у цьому контексті є те, що розмивання традиційних соціальних груп починається і постійно закріплюється в повсякденних духовно-світоглядних матрицях цих груп. Цей факт - явне і невідворотне джерело не тільки маргіналізації як такої, а руйнування основи ідентичності як цілої суспільної групи, так і окремих індивідів.

«Драматизм маргіналізації ідентичності в українському суспільстві, - пише О. Литвинчук, - визначається відсутністю наступності переходу від радянського соціалізму до первісного капіталізму» Литвинчук О. Ідентичність як проблема маргінального індивіда: соціально-

філософський аналіз. Житомир : ЖДТУ, 2018. С. 128-129. Литвинчук О. Ідентичність як проблема маргінального індивіда: соціально-

філософський аналіз. Житомир : ЖДТУ, 2018. С. 132.. Характерна риса маргіналізації ідентичності в Україні - масова мобільність в умовах загальної кризи, що має вимушений характер, оскільки вона здійснюється під впливом зовнішніх факторів, пов'язаних із соціально-економічною й соціально-культурною трансформацією суспільства. Процес маргіналізації супроводжується втратою особистістю ідентифікації з певною соціальною групою та зміною соціально-психологічних орієнтацій. Це зумовлює соціальні переміщення певної частини індивідів, однак «входження» в нову соціальну групу відбувається не миттєво, інколи - це довготривалий процес. У індивіда формується суб'єктивна самооцінка власних можливостей залежно від самооцінки ситуації; окреслюється стратегія нової поведінки. У цьому зв'язку важливо заглибитися в умови і фактори маргіналізації населення в України. Як невід'ємні елементи трансформацій, змін, переходів, майже всі соціальні зміни створюють ефекти маргіналізації. У процесі переходу індивід потрапляє на кордони між новим і старим, якщо перехід виявився невдалим, то така ситуація може перетворити повноцінного члена

90

суспільства на «декласований елемент» .

У сучасних характеристиках маргінальної ідентичності зазвичай переважають негативні аспекти, цей термін використовують як маркування для неблагодійних соціальних груп, щоб підкреслити їх проблемність для суспільства. З одного боку, такий підхід пов'язаний з несприйняттям різноманітних девіацій і тлумаченням їх як суспільних проблем; а з іншого, існує чимало причин негативної інтерпретації маргінальності: по-перше, наявність периферійних соціальних груп, що негативно впливають на суспільство та розглядаються як проблемні групи, виступаючи об'єктом соціальної політики й соціального контролю; по-друге, занадто тривале перебування в маргінальному стані призводить до того, що соціальні зв'язки та взаємовідносини індивідів утрачають свою цінність, відображаючись у поведінці людей з деструктивною спрямованістю. Саме ці фактори зумовлюють негативний зміст соціальної спрямованості маргінальних процесів.

Сучасне українське суспільство в умовах нагромадження економічних, політичних, соціокультурних проблем відзначається непередбаченістю, зростанням безробіття, цін, зниженням рівня життя, міграцією населення. Як наслідок - зростання злочинності, самовбивств та інших проявів девіантної поведінки людини. До основних маргінальних груп сучасного суспільства можна віднести збіднілі верстви населення, безробітних, «елітну» частину

~ * 91

населення, людей похилого віку, молодь, мігрантів тощо .

У всіх випадках, у постсовєтському суспільстві маргінальність як явище має широке охоплення, а коли вона набуває масового характеру, то її цінності й установки тією чи іншою мірою проникають у свідомість тих людей, які ще зберігають свій статус у соціальних структурах, тобто ще не втратили свою соціальну ідентифікацію. Характерною рисою маргінальної ідентичності є наявність явища паралелізму, за якого, з одного боку, за інерцією усе ще діють старі інститути і характерні для них цінності та відносини, а з іншого - мають місце нові соціальні інститути і нові міжособистісні відносини, зумовлені вимогами трансформаційних процесів.

Незалежно від своєї волі і бажання, внаслідок об'єктивних причин люди опиняються на перетині двох реальностей, двох різних соціокультурних світів, і під впливом нових реалій у них формується подвійний взаємозв'язок з навколишнім світом. Ситуація, що склалася, змушує людей вступати у незвичні соціальні зв'язки і ролі. Починається важкий психологічний процес поєднання старої і нової реальностей, що паралельно існують. Дихотомність ролі створює передумови для виникнення нестабільного душевного стану, роздвоєння світогляду, формування подвійних установок і конфліктів різного характеру. Політичні й економічні перетворення супроводжуються змінами соціально-психологічного характеру: відбувається переоцінка цінностей, знецінюються світоглядні установки, змінюються стереотипи, починаються пошуки сенсу життя, відбувається дегуманізація міжособистісних відносин, зміна соціального статусу, становища і поведінкової ролі в суспільстві. Як наслідок - наступає криза соціальної ідентифікації, що проявляється в тому, що людина втрачає позитивне сприйняття своєї соціальної належності.

Іншою особливістю прояву маргінальної ідентичності є те, що внаслідок соціальної рухливості (як у вертикальному, так і горизонтальному напрямах) робляться нестійкими кордони між маргінальним і не маргінальним, щезає Литвинчук О. Ідентичність як проблема маргінального індивіда... С. 137. просторово-часова дистанція, що існує між ними. Маргіналізація більшої частини населення визначає також зміщення кордонів між соціальними верствами і групами, утворення проміжних груп, що важко ідентифікуються. Процеси соціального розшарування викликають суттєві зміни в соціальному статусі людей і створюють умови для руйнування їх соціальної ідентифікації. Ще однією особливістю маргіналізації ідентичності є те, що поряд з традиційними маргінальними групами (аутсайдерами) на узбіччі соціальних структур опиняються нові маргінальні ідентичності, які мають вищу освіту, високу професійну кваліфікацію, розвинену систему потреб, великі соціальні очікування і проявляють політичну активність. Маргінальність проявляється не тільки на рівні зовнішніх соціальних конфліктів, що зачіпають соціальну свідомість і соціально-правові відносини, але й на рівні міжособистісних конфліктів. Однак не варто вважати, що маргінальність проявляється однолінійно і рівномірно. Якщо виділити кілька рівнів маргінальності (макро, мікро і ставлення особистості до конкретних ситуацій) і взяти до уваги просторово-часовий контекст, то можна зазначити, що на кожному рівні спостерігається нерівномірність проявів маргінальності.

Соціально-психологічними «хворобами» українських людей, які живуть у перехідному суспільстві, стає невизначеність, невпевненість, песимізм, апатія, агресивність, тривожні стани, страх. Домінантним стає відчуття соціально-психологічної невдоволеності. Песимістичні настрої, знищення честолюбних прагнень, невпевненість у завтрашньому дні, нереалізованість очікувань, фрустрації, стрес і конфлікти, нігілістичне ставлення до будь-яких ідей і подій, переорієнтація в бік авантюрної, утилітарної, тимчасової діяльності - ось неповна характеристика соціально-психологічного стану маргінальної ідентичності цього періоду.

Поглиблення маргінальності призводить до того, що система цінностей, притаманна маргінальній ідентичності, виходить за рамки групи і поширюється на інші групи, фактично, проникаючи в традиційні світоглядні структури. Внаслідок збільшення кількості маргінальних груп з'являються нові субкультури й антикультури, які можуть формувати альтернативні рухи різного характеру. За таких обставин формуються нові маргінальні групи, наприклад, маргінальні соціальні (структурні) групи, які щодо «центру» займають становище такої групи, яка знаходиться «на периферії, на узбіччі». Якщо такі ідентичності більшою або меншою мірою пристосовуються до свого становища, то формується маргінальна свідомість з притаманними їй цінностями й установками. Ті маргінальні групи, в які втягуються люмпе- нізовані верстви, набувають певних рис. У таких людей поступово щезає трудова мотивація й етика, формується споживацька психологія.

Не приймаючи нових цінностей і норм соціуму і бажаючи тільки споживати суспільне (чуже) багатство, люмпенізована маргінальна ідентичність психологічно готова до агресивних, руйнівних, деструктивних, антисоціальних дій. Соціально-психологічний стан маргінальних ідентичностей, що знаходяться на цьому рівні, можна визначити як безликість (аномія). Аномія виникає внаслідок кризи цінностей і втрати соціальної самоособистості.

Окрему маргінальну групу становлять особи, що мають в основному вищу освіту, кваліфікацію, розвинені соціальні потреби, які ще не виштовхнуті зі соціальних структур, однак не змогли реалізувати свої соціальні очікування. Для них характерна не тільки адаптація до маргінальних цінностей, але й їх перетворення методом ідеологізації як на рівні повсякденної свідомості, так і на теоретичному рівні. Вони протестують, критикують реформи, що відбуваються, песимістично налаштовуються щодо змін і взагалі до майбутнього. У такому стані між «Я» і зовнішнім світом встановлюються ворожі відносини. Якщо така маргінальна ідентичність виявляє суспільну активність, то їй притаманні злість, анархізм, екстремізм, нетерпимість і помста.

Основне в механізмах негативної маргінальної ідентифікації - відштовхування від сфери або змістовних систем високої ціннісної значущості за сильної залежності від них, можливість переступити конвенційну норму, риску, «розпустити себе», не «зібрати себе» на якомусь предметі, а саме - «розпуститися». Чорний анекдот кінця совєтської епохи або нинішній «стьоб», «попса», небувале поширення ненормативної лексики в середовищі, де її ніколи не бувало, - все це ознаки або радикально змінюваної за своїми елементами, але не змінюваної принципово тієї самої системи ідентичної маргіналізації. Успіх нинішнього постмодернізму, що претендує в Україні на статус філософії як такої і витіснення у молодих усіх інших напрямів методології гуманітарного знання, зобов'язаний не особливою продуктивністю, а навпаки, внутрішньою вульгарністю, можливістю бути релятивістом, що звільняє від конкретного аналізу і необхідності відповідати за свої слова і трактування. Звичайно, кожен висловлюється як може, але суть висловлювання приблизно одна і та сама - приниження цінного (предмета, простору, символу тощо), цінності загалом є способом їх визначення, порушення табу через вираження абсолютного знищення чужого високого - це не стільки цинічне перетворення того, що інші люди вважають високим, значущим, безумовно цінним, скільки засіб надання собі суттєвості і значущості. Аморфне, безсуб'єктне подразнення, яке викликає сама думка про те, що для певних інших можуть бути значущі й авторитетні уявлення та ідеї з неповсякденного ряду, конденсується і проявляється як потреба в їх образі, оскверненні, цілковитому заниженні через поєднання їх з чимось повністю протилежним. Ця ницість стає умовою утвердження як певної сутності, яка не має ні значення, ні цінності. Такі форми маргінальної ідентифікації можуть виникати тільки в певних соціальних умовах і середовищах, культурних обставинах (а в Україні вони, на жаль, наявні).

Сутність такої маргінальної ідентичності полягає в тому, що вона демонструє несвідоме невдоволення собою через певні приховані комплекси, спровоковані життєвими невдачами. Але невдачі - це не особистий підсумок спроб і помилок, а структура тієї самої маргінальної ідентичності, набір різних кваліфікацій і примірювання до себе різноманітних ситуацій і зовнішніх ролей. Цьому досвіду навчаються, його засвоюють як гігієнічні навички або правила правопису. Він - ім'я для специфічного культурного механізму самовизначення, що становить одну з принципових рис української культури, частину колективного існування, кодексу соціальної поведінки, частина соціалізації.

Наступним чинником розмивання і нищення української цивілізаційної ідентичності, її маргіналізації виступає корупційно-олігархічна система. В науці визначено, що корупція - багатоаспектне, багаторівневе системно організоване соціальне явище, що інтегрує себе в економічну, юридичну, соціальну, управлінську, етичну і навіть політичну складові. Корупція як форма поведінки базується на певних психологічних детермінантах, що зумовлюють асоціальні зміни ціннісно-змістовної сфери ідентичності, що приводить її до маргіналізації. Корупційна поведінка - це поведінка посадової особи, спрямована на отримання особистої вигоди шляхом зловживання службовим становищем. За своєю спрямованістю і механізмами реалізації корупційна поведінка - це різновид соціальної поведінки, оскільки вона становить сукупність учинків і дій посадової особи, які за своїми результатами зачіпають інтереси окремих людей, соціальних груп, соціальних спільнот або суспільства в цілому.