Цивілізаційна ідентичність України

Ціннісне наповнення сучасної інтерпретації української національної ідеї викликає чимало суперечок та дискусій. Разом з тим, на думку фахівців, формуючи національну ідею, закладаючи в її основу прогресивну національно- державну ідеологію, не враховується те, що в сучасних умовах непродуктивно вкладати в зміст національної ідеї, з одного боку, можливість концептуально-психологічної експлуатації низки архаїчних символів і консервативних ідей, а з другого - однобічну орієнтацію на вестернізований лібералізм та культ безнаціональних цінностей «горизонтального світогляду». Подолання зазначеної проблеми може повноцінно відбутися лише в напрямі «третього шляху», за яким необхідно враховувати як культурну своєрідність України, так і глобальні тенденції сучасного світу Козловець М., Ковтун Ю. Національна ідея як рефлексія національно-культурної ідентичності. Гілея: науковий вісник. 2013. № 73. С. 211..

Як уже зазначалося, головна особливість національної ідеї полягає в тому, що вона під впливом часу і обставин, у тому числі й ідентифікаційного процесу, може змінюватися, переформовуватися. Пошук «нової» національної ідеї, як символу розвитку, або ж намагання зруйнувати стереотипні уявлення про певну націю, як справедливо відзначає О. Засморжук, є своєрідним символом розвитку, що у жодному разі не заперечує ідею стабільності національного менталітету, ментальності, а лише підкреслює те, що окремі його риси, особливості можуть проявлятися лише під тиском обставин або з приходом «правильного» часу для їх розкриття на повну силу .

Ідентифікація та консолідація суспільства навколо національної ідеї та чітко окресленої мети державного будівництва є неодмінною умовою збереження і розвитку України як повноцінної держави. Без цього неможливо досягти ключових стратегічних цілей у діяльності нації та держави, оскільки це є необхідною передумовою для стабільного політичного розвитку, впровадження реформ, стабілізації економіки та подальшого національного розвитку. Але консолідацію неможливо нав'язати, як і неможливо нав'язати дух патріотизму та поваги до держави чи виховати його за допомогою тих або інших закликів і декларацій. Лише розумною політикою, послідовністю і наполегливістю в утвердженні прав і свобод громадян та засадничих цінностей сучасної цивілізації, професіоналізмом у вирішенні завдань - Україна може завоювати довіру усіх своїх громадян і активно включити їх у процес державного будівництва та проведення реформ. Крім того, ми живемо у все більш конкурентному світі і без національного згуртування, патріотичного, громадського виховання не вдасться досягти гідного для України місця в Європі, тим більше у світі.

Варто особливо підкреслити, що національна ідея, а також національна свідомість, культура, духовність повинні об'єднувати та згуртовувати суспільство. Усі складові державотворення немислимі без сильної національної ідеї. Чим потужнішим буде духовне ядро нації, тим більше шансів для одужання суспільства, відтворення національної еліти, покликаної консолідувати його, забезпечити національне пробудження та самовизначення народу. В цьому контексті варто відзначити, що в Україні, яка не є моноетнічною державою, національна ідея повинна розглядатися також як програма побудови толерантних етнічних і соціально-політичних відносин у суспільстві, що ґрунтується на самоідентифікації титульної нації і розв'язанні проблем інших етнічних спільнот Засморжук О. О. Ментальність чи менталітет, що відіграє першочергову роль у формуванні обличчя суспільства. Київ: Гілея: науковий вісник. 2014. Вип. 812 (№2). С. 325-329. Мудрик Ю. Національна ідея як фактор консолідації українського суспільства. URL : https://www.en.gov.ua/aktualyno/naconalyna-deya-yak-faktor-konsoldac-ukransykogo-susplystva.

Видається доцільним привернути увагу до ще одного, не менш важливого аспекту розуміння мобілізуючої української національної ідеї. На наш погляд, це два основоположні духовні принципи регулювання внутрішньо- етнічної організації способу життя українського народу - принципи соборності, тобто територіальної цілісності, духовної єдності людей як у церковному, так і світському житті, а також принцип терпимості. Цей принцип діє і в сфері міжетнічних відносин (міжнаціональних) і є принципом української цивілізаційної самосвідомості. Звичайно, історично принцип терпимості діяв у відносинах із сусідами. Правильно і те, що, незважаючи на наявність кількох конфесій в українській цивілізації, історично були вироблені механізми мирного співіснування православ'я, греко-католицизму, католицизму, мусульманства, іудаїзму та протестантства. Зі сказаного випливає, що ці два духовні принципи (соборність і терпимість) українського життя сприяли взаєморозумінню у стосунках між народами української цивілізації і є базовими для формування цивілізаційної ідентичності українства.

Оскільки національна ідея окреслюється провідними представниками національної інтелігенції, моральними авторитетами, то в ній виражається сутність національної свідомості. Наприклад, на думку М. Шелера, французька національна ідея полягає у проголошенні рівності і свободи всіх націй, але Франція - перша серед націй, вождь і вчитель інших націй Шелер М. Избранные произведения. Москва : Гнозис, 1994. С. 314.. Сутність німецької національної ідеї - це міф про чисту, незіпсовану націю, який був сформульований різними авторами: Ульріхом фон Гуттеном, Іоганом Гердером, Іоганом Фіхте, Ернстом Моріцем Арндтом, Фрідріхом Людвігом Яном та іншими.

Кожен народ, кожна особистість існують і розвиваються в певному цивілізаційному просторі, в межах якого реалізуються взаємовідносини індивіда і суспільства, Бога і людини, формуються можливості виступати як реальний суб'єкт суспільних відносин. Під цивілізаційним простором трактується сукупність сакральних життєвих установок, базових цінностей і ідеалів, архетипів і схем мислення, через які цивілізація здійснює власний пошук універсальних сенсів буття Гумилев Л. Этногенез и биосфера Земли. Москва : Танаис ДИ-ДИК, 1994. С. 47.. Ідентифікація суб'єкта цивілізаційного розвитку вітчизняного соціуму як «не-західного», «не-східного», але специфічно українського дає можливість ставити і вирішувати не будь-які завдання розвитку, сформульовані інтелектом вченого або політика, а завдання, що випливають із загального цивілізаційного контексту, тобто ті, які здатний виконати певний конкретний суб'єкт.

Саме тому важливо зазначити, що національна ідея лежить в основі не тільки національної, але й цивілізаційної та європейської ідентичностей. Як уже говорилося, цивілізаційна ідентичність - це ототожнення індивіда, соціальної групи, народу з певною соціокультурною цілісністю, а також свідоме або несвідоме протиставлення себе іншим цілісностям. Цей формат ідентичності передбачає усвідомлення кожною людиною свого місця в суспільстві, що визначає сенси і перспективи існування. Зазвичай ідентичність цивілізації визначається за кількома векторами: національними, культурними, релігійними, державними. Ці вектори одночасно існують як підґрунтя ідентифікації.

Чому національну ідею можна вважати підставою цивілізаційної ідентичності? Здавалося б, цивілізаційна і національна ідентичність - це поняття різного рівня. Насправді велика міжетнічна спільнота, що довго проживає на одній території, об'єднана спільною історичною долею, взаємопов'язаними базовими культурними цінностями, нормами й ідеалами, становить сутність самої цивілізації. Відповідно, цивілізаційна ідентичність означає сукупність стрижневих, системоутворюючих елементів, які структурують ціле і задають самототожність цивілізації. Одним з таких елементів є національна ідея.

Отже, в цивілізації України український етнос є домінуючим і державотворчим, навколо нього природним чином об'єднуються інші народи і етнічні групи, які разом проживають на спільній території держави. Міжетнічній злагоді і взаєморозумінню людей допомагають принципи соборності і толерантності, закладені в українській національній ідеї, самосвідомості та ментальності. Відповідно, ці ціннісні принципи сприяли утворенню етносис- теми з чітко налагодженою етнонаціональною субординацією, що не обмежує в правах жоден із етносів. Своєю чергою, національна ідея органічно входить у державну ідеологію, яка є ланкою, що зв'язує етнічну і цивілізаційну самосвідомість. Таким чином, формування і функціонування національної ідеї в сучасній Україні жодним чином не має розходитися з принципами соборності і толерантності, що органічно становлять стрижневі, системоутворюючі елементи української цивілізації та її ідентичності.

Консолідація української цивілізаційної ідентичності на ґрунті культури, гідності та моральних цінностей

Як уже зазначалося, ключем до розкриття поняття цивілізаційної ідентичності в сучасних умовах є передусім культура, культурна ідентичність і моральні цінності. Більшість науковців наголошують, що у нинішньому світі неухильно зростає роль культурної ідентифікації в усіх сферах людського життя, діяльності і поведінки. Соціальні зміни набувають в основному культурної мотивації. Змінюється роль культури в суспільстві, при цьому оновлюється і саме поняття культури. Як зазначає Х. Беркінг: «Там, де раніше було "суспільство"... стала культура» Berking H. Kultur-Soziologie. Mode und Methode. Kultursoziologie Symptom des Zeitgeistes / Hrsg. H. Berking R. Faber. Wurzburg: Konigshausen & Neumann, 1989. S. 51.. Нову парадигму соціоструктурного підходу висловив П. Бурдьє. Він запропонував трактування культури як сукупності ідентифікаційних стратегій Bourdieu P. La distinction. Critique social de juqement. Paris: Les editions de Minuit, 1979; Bourdieu P. Le sense pratique. Paris Les editions de Minuit, 1980.. Таке трактування дозволяє в процесі розкриття цивілізаційної ідентичності спиратися на поняття культурної ідентичності з її моральними й етичними цінностями. Як зазначає А. Швейцер, цивілізація створюється через вирішення подвійного завдання: по-перше, утвердження зверхності розуму над силами природи, а по-друге, над людськими пристрастями Швейцер А. Об этических основаниях цивилизации. Сравнительное изучение цивилизаций. Москва : Наука, 1998. С. 19. Хайдеггер М. О сущности истины. Разговор на проселочной дороге. Москва : Высшая школа, 1991. С. 19.. Це проявляється в тому, що встановлюються сприятливі життєві умови для всіх, зменшуються проблеми життя, які відчуваються людьми у боротьбі за існування, що є передумовою духовного і морального удосконалення індивідів і суспільства. У цьому розумінні циві- лізаційна ідентичність розглядається як тотожність суспільства і людини вищому рівню розвитку культури, що забезпечує комфортність існування, з одного боку, і особистісний розвиток - з іншого. Існує і така точка зору, що термін «цивілізація» зазвичай належить до цілих народів і країн у їхньому розвиненому стані, а термін «культура» - першочергово до тієї форми і ступеня духовності, в якій виражаються вищі досягнення цивілізації.

Культурна ідентичність людини - це передусім її тотожність і належність до певних культурних феноменів і, відповідно, сприйняття прихованого в них сенсу культурного коду. Цей сенс вловлюється людиною як істина, що відкрилася їй. Істина - це відкритість, як зауважив М. Хайдеггер4 .

Культурна ідентичність була названа однією з найважливіших проблем сучасності ще на початку 1980-х рр. на Всесвітній конференції ЮНЕСКО. В її матеріалах ідентичність розкривається як «життєве» ядро, динамічний принцип суспільства, спрямований на самостійний розвиток. Розглянута в цьому сенсі культурна ідентичність передається зазвичай такими словами, як «культурна самобутність», «культурна спадковість». При цьому передбачається наявність культурної пам'яті суспільства, в якій зберігаються досягнення, нагромаджені в процесі культурного досвіду людей. Ці досягнення опредмечуються у матеріальній і духовній формі, тобто у вигляді матеріальних творінь культури і продуктів духовного виробництва (міфи, поезія, музика, мораль, релігія, філософія, наука тощо).

Розречевлення матеріальних і духовних творів культури означає пізнання закладеного в них змісту і його засвоєння людиною, що можна розглядати і як процес визначення нею своєї культурної ідентичності через діалог з культурою суспільства. В культурній ідентичності людини розкривається її суспільна сутність, зв'язок індивідуальної свідомості зі суспільною. Цей зв'язок встановлюється і розвивається в процесі інкультурації, тобто включення індивіда в культурне середовище свого соціального оточення, перш за все через родину, сім'ю як малу соціальну групу. Культурну ідентичність можна розглядати як інтегративну. Про це свідчить той факт, що ознаки культурної ідентичності повторюються у визначеннях етнічної, національної і цивілізаційної ідентичності. Можна виділити три рівні культурних спільнот: етнічна, національна і цивілізаційна, що дозволяє розглядати їх як відповідні рівні культурної ідентичності. До речі, С. Гантінгтон трактував цивілізаційну ідентичність як найширший рівень культурної ідентичності.

Аналіз цивілізаційної ідентичності можливий на підставі цивілізаційного підходу, який відрізняється підключенням до аналізу суспільства нових компонентів, які раніше не враховувалися науковцями (несуспільні фактори, традиційна свідомість, що є носіями історичної пам'яті, вплив менталітету не тільки на ідеологію, на збереження існуючої системи цінностей, на життєві орієнтири і поведінкові стереотипи тощо, але і на всю матеріальну сторону цивілізації).

Унаслідок розвитку порівняльного вивчення цивілізацій виникли нові підходи до розуміння цивілізаційної ідентичності. У традиційному суспільстві для його представників культурна ідентичність має чіткі межі, які збігаються з кордонами проживання конкретної общини, етносу, держави. Однак цього не можна сказати про традиційну цивілізацію. У духовній сфері відмінною рисою традиційної цивілізації є, зазвичай, відсутність у переважної більшості населення усвідомлення належності до даної цивілізації. Це особливо характерно для так званих великих цивілізацій, які включають племена і народності, що живуть розсіяно і розмовляють різними мовами. Взамін могло існувати усвідомлення належності до даної релігії, до даної держави, розуміння спільності деяких норм і звичаїв, інакше кажучи, лише фрагментів цілого, яким є цивілізація. Усвідомлення ж цивілізаційної ідентичності за таких умов відсутнє. Релігійна спільність могла супроводжуватися в традиційній цивілізації етнічними відмінностями, а спільність останніх - відмінностями релігійними. Навпаки, для сучасної цивілізації типовим є усвідомлення всіма або переважною більшістю її представників належності до неї, ідентифікації з нею, незважаючи на мовні і релігійні відмінності, політичний сепаратизм. Відповідно, поняття цивілізаційної ідентичності означає розширення меж культурної ідентичності етносу, нації і усвідомлення належності до культури спільноти ширшого рівня. Оскільки цією спільнотою є цивілізація, то виникає проблема її наукового осмислення.

До обґрунтування цивілізацій, що визначає в кінцевому рахунку її самототожність, вчені підходять по-різному. О. Шпенглер і А. Кребер вважали підґрунтям цивілізації стиль. Е. Калло - культурний спадок, А. Швейцер - етику, Ш. Ейзенштадт - систему формального знання. О. Шпенглер використовує фізіономічний метод у поєднанні з інтуїтивістським, на противагу систематиці для показу своєрідності окремої локальної цивілізації. Він застосовує важливе, з погляду фізіономіки, поняття «habitus» (лат. - «зовнішність», «образ») для характеристики індійської, єгипетської, античної культури, історії або духовності. На його думку, в понятті «стиль» уже закладене помірне відчуття habitus'a, а ми його тільки пояснюємо і поглиблюємо, коли говоримо про релігійний, духовний, політичний, соціальний, економічний стиль культури, взагалі про стиль душі або поведінки. Цей habitus свідомого буття поширюється у окремих людей на умонастрої, думки, жести і вчинки тощо. Є свій habitus і в української цивілізаційної ідентичності. В його основі можна виділити дві групи внутрішніх індикаторів українського національного духу. Перша група охоплює світ людського духу - совість, усвідомлення Вітчизни, здатність любити її, а також віру в Бога, відчуття справедливості, безкорисність, щедрість, жертовність тощо. Друга група стосується соціальних і духовних інститутів у їх традиційному розумінні - сім'я і рід, мала і велика батьківщина, держава, цивілізація, людство, божественна реальність.

Духовність відрізняється своєю цілісністю тим, що людина представлена в ній цілком, повністю, з усіма своїми здібностями, структурами свідомості. І як тільки спостерігається звеличування одних здібностей над іншими, тут і зароджується підґрунтя не для єдності, а для роз'єднання, для появи протилежної позиції, яка буде звеличувати інші структури свідомості і характерний прояв їх у світі. Характерною особливістю українського світу має бути не чергова деформація в уявленні цілісної людської істоти, а реальне відновлення її цілісності, в якій усі його Богом дані здібності будуть проявлені неподільно і знаходитись у гармонійному взаємозв'язку. Духовність покликана не звеличувати віру над розумом, любов над іншими здібностями людського духу, совість над інтелектом і розумом, а гармонізувати людську сутність.

Базова цивілізаційно-ідентифікаційна структура української людини - це ідентифікація себе з повноцінною людською істотою, з усіма її здібностями, родом, етносом, релігією, малою батьківщиною (регіоном походження і проживання), великою батьківщиною (країною походження), країною проживання і з усією цивілізацією (адже український світ вийшов за географічні межі України). Кожна така цивілізаційна ідентичність не самостійна в цій системі і не може бути базовою, оскільки виступає лише одним із необхідних елементів у загальній структурі ідентичностей. Що є базовим у цій системі? Це їх взаємозв'язок, що визначає в кінцевому підсумку весь їх сенс і не дає можливостей кожному з цих елементів деформувати загальну систему українського світу. Як тільки система позбавляється одного з елементів або робиться свідомий дисгармонійний акцент на одному з них, вона починає ставати нестійкою і трактуватися неправильно.

Це легко перевірити. Приберімо з вказаного ланцюга, наприклад, духовну складову - і буде абсолютно незрозумілий зв'язок України з усім людством після тих страхів, які пережив наш народ. Втратять зв'язок між собою і етноси з єдиною країною, в якій вони проживають. За права на самовизначення тільки усвідомлення вигоди почне визначати їх сумісне проживання. Зміняться умови, і ця єдність одразу ж похитнеться. Прибравши духовну складову, ми отримаємо не найкращий прояв глобалізму з його спробою змести і знівелювати всі етнічні, мовні, культурні, релігійні відмінності, знищити інститут традиційної сім'ї, усвідомлення статі тощо.

Тому головним у системі цивілізаційних ідентичностей українського цивілізованого світу є не стільки його елементи - людина, сім'я, рід, етнос, народ, нація, людство, духовність (Дух, Абсолют, Бог, Совість і Віра), скільки взаємообумовлений зв'язок між ними. Саме такий взаємозв'язок і визначає сутність кожного з цих елементів і дозволяє або не дозволяє спотворювати їх традиційний сенс, що закріпився століттями. Так само, як взаємозв'язок між всіма здібностями людського духу, свідомості і тіла в їх гармонійній взаємодії та підтримці одного іншим визначає повноцінний індивідуальний розвиток людини, так гармонія між всіма ідентичностями визначає цілісний розвиток людини як соціальної істоти. Такий взаємозв'язок на індивідуальному, груповому, соціальному, культурному і моральнодуховному рівнях ідентифікації й визначає сутність української цивілізацій- ної ідентичності.

Оскільки об'єктом нашого дослідження є українська цивілізація, то маємо шукати визначення і формулювання саме її характеристики. На наш погляд, можна запропонувати покласти в основу української цивілізації поняття українського гуманізму як особливо цілісного розуміння людини, цілісного взаємозв'язку її ідентичностей, їх цінностей, норм, ідеалів, традиційно характерних для українського світу культури. Особливість такого підходу базується на розумінні всеосяжності, цілісності і гармонійного зв'язку всього, що дано Богом людині, а саме - її здібностей і чистих духовних характеристик, цінностей, норм, ідеалів, традиційних форм соціальної організації життя, що несе всьому світу мир і благодать. Це дасть можливість глибше усвідомити головну мету функціонування української цивілізації - створення комфортних умов для повноцінної, всебічної, творчої реалізації людини в будь-яких сферах у взаємозв'язку індивідуального, соціального та духовного. І не потрібно насторожено ставитися до найменування гуманізму українським. У кожній цивілізації закладений свій тип гуманізму, визначений власним розумінням людини і характерною структурною конфігурацією її ідентичностей. Український гуманізм можна назвати загальнолюдським через його традиційну і загальнозначущу цілісність.

Продовжуючи розгляд духовності української цивілізаційної ідентичності, варто зазначити, що до неї належать: соціальна, суспільно-політична сфери, правові відносини, мораль, релігія, мистецтво, освітня, науково- теоретична діяльність та інші ділянки духовної культури. Цінності політичного життя включають: розбудову національної державності, досягнення злагоди в суспільстві, соборність, утвердження демократичних принципів співжиття, забезпечення реального суверенітету. До правових цінностей належать: досягнення гармонії прав і обов'язків громадян, повага до закону, правове забезпечення функціонування української мови тощо. Вищими цінностями (абсолютами) є добро, справедливість, гідність, гуманізм, патріотизм, працелюбність, дружба, любов, вірність. Саме на вищих цінностях ґрунтуються моральні пріоритети українського народу . Основними духовними цінностями української цивілізаційної ідентичності дослідники називають такі: національна державність, християнська віра та українська мова. На їхню думку, ця система органічно поєднує елементи загальнолюдського та національного, і, при цьому, «національне» не протистоїть «загальнолюдському», а є, по-суті, «модифікацією останнього, втіленням загальнолюдського в канву українського менталітету, українського національного духу».

Водночас не можна оминути складність морально-ціннісної ідентифікації ідентичності, яка обумовлюється формуванням специфічної інформаційної свідомості глобального світу, що змінює традиційні морально-ціннісні орієнтири, а також двоїстістю сучасної ситуації: з одного боку, інформаційне суспільство вимагає від людини розкриття її творчого потенціалу, свободи самовизначення щодо норм, способу поведінки, традицій, ціннісних орієнтирів тощо; з іншого - загальна доступність та нечуваний досі обсяг інформації спричиняє певну віртуальність свободи, породжує внутрішньоособистісні конфлікти цінностей.

Переосмислення духовних цінностей, пріоритетів, поява нових, які б відповідали запитам сьогодення, адаптувалися до звичних цінностей та проходили певне випробування - складний, тривалий, а головне, об'єктивний і неминучий процес, який ніколи в історії не проходив так динамічно, як у сучасному світі. Людський світ XXI ст. живе ілюзіями кардинальної заміни сформованих віками цінностей новими. Втім, історичний досвід демонструє перманентний тривалий процес відмови від традиційних цінностей і повернення до них як творення нових. Проголошений плюралізм цінностей не компенсує дефіцит більш-менш стійкої системи взаємостосунків, які б сприяли зростанню духовного потенціалу людей. Тому знову постають актуальними «абсолютні» та фундаментальні цінності - добро, істина, краса, родина, робота, добробут, благополуччя дітей тощо, незважаючи на їх Возняк С. М. Духовні цінності українського народу. С. 27. Возняк С. М. Духовні цінності українського народу. Київ; Івано-Франківськ : Плай, 1999. С. 27. амбівалентний характер. На рівні суспільства, соціальної групи, окремої особистості вони виконують роль «архітектора» соціокультурного простору, оскільки мають об'єктивний характер, хоча в основі своїй є суб'єктивними.

Система цінностей ідентичності «постсучасності» характеризується цілою низкою ознак, зокрема:

- відбувається трансформація статусу традиційних цінностей: послаблюються колективістські начала; працелюбність підмінюється креативністю; космополітизм доповнюється місцевим патріотизмом; громадський патріотизм замінюється національним;

- змінюється змістовне наповнення окремих цінностей: свобода як автономія особистості перетворюється у свободу вибору самих моральних цінностей; автономна особистість з усталеними моральними переконаннями замінюється індивідом із гнучкою моральністю; змінюються пріоритети в системі цінностей на користь споживацького, утилітарного;

- у контексті культури «постсучасності» провідне місце посідає толерантність як об'єднуючий фактор моральності.

Ціннісний «дефіцит» українського суспільства є віддзеркаленням світової духовної кризи, що активно компенсується цінностями, які визначаються рисами західної ментальності - індивідуалізм, прагматизм, активізм, техніцизм, але не всі вони збігаються із характеристиками власного менталітету українського народу. Представнику українського соціуму серед названих є близьким передусім індивідуалізм, який має чітку емоційну (а не раціональну, як у західноєвропейському менталітеті) забарвленість Стасевська О. Духовні цінності і соціокультурна ідентичність: проблема

взаємообумовленості. Вісник національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого». 2016. № 4 (31). С. 115-116..

Говорячи про українську цивілізаційну ідентичність, окремо варто звернутися до значення Революції Гідності і тих цінностей, які вона задекларувала. Євромайдан став наслідком кризи не тільки влади, але й українського суспільства загалом, усіх його ідентичностей. Однак ця криза - неминучий, необхідний і важливий етап розвитку людини і суспільства. Це етап подолання старих ідентичностей та набуття нових. Успішно подолана криза ідентичності є найважливішим моментом розвиненої, зрілої особистості/суспільства. Саморефлексивність людини/громадянина та рефлексивність активної частини українського суспільства під час Євромайдану стали умовою подолання кризи ідентичності. Це сталося внаслідок постійного моніторингу та аналізу «правильності» розвитку власного «Я» та середовища його існування - «Ми» (конкретного соціуму) упродовж 3 місяців громадського спротиву. Ідентичність - це свідомий вибір бути/чи не бути собою, бути/чи не бути людиною, яка сповнена гідності, що, власне, і робить її Людиною. Отже, гідність людини безпосередньо пов'язана з її ідентичністю.

Ці виокремлені проблеми української ідентичності стали викликом для передової частини українського суспільства, яке вийшло на євромайдани в столиці і в різних містах країни, відгукнувшись на цей виклик. Основними чинниками національної самоідентифікації під час Євромайдану стали воля і свідомість, тобто діяльний вибір людини на користь належності/неналеж- ності до українства, її права на гідність Онуфрів С. Трансформація ідентичності українського суспільства під час Революції Гідності. Вісник Львівського університету. Серія: Журналістика. 2016. Вип. 41. С. 228..

Агентами змін стали нові пасіонарії - активні і свідомі люди, які подолали страх. «На очах» формувалася абсолютно нова генерація, яка вже не знає «совкової» ментальності і страху. Виявилося, що влада недооцінила її появу, не зважила на напругу в суспільстві, а політики показали свою розгубленість і неготовність адекватно реагувати на розгортання подій на Євромайдані - ані влада, ані опозиція. Коли Майдан прагнув змін, а керівництво держави свідомо відмовлялося від них, натомість репресії і повна узурпація влади стали основними інструментами у тривалих перемовинах з представниками протестувальників.

У кульмінаційний період Євромайдану - лютневі дні розстрілів студентів та інших протестувальників у Києві - мільйони українців остаточно зробили усвідомлений вибір ідентичності, перехід від кризи до чіткого само- ототоження як громадянина своєї держави, як представника своєї нації. Саме тоді, як зауважив один з учасників Майдану, «ми подолали психологічну межу. Ми викинули царя з голови. І створили в головах Україну» Створили в головах Україну. URL : https://www.facebook.com/photo.php?

fbid=785468748203 947&set=a.572806569470167.10737 41856.100002224870984&type= 1 &theater]. В той час Оксана Забужко наголосила, що «головне відкриття, яке українці почали робити (дай Бог, щоби на тому все не зупинилося), це усвідомлення того, наскільки ми сильний народ і наскільки ми багатий народ... Тому й страху у нас, на відміну від Європи, немає!» Бондаренко Б. Оксана Забужко: Кагебешник на прізвисько Моль - лише вершечок гнійника «рускій мір». URL : http://www. expres.ua/main/2015/01/09/ 123506-oksana-zabuzhko- kagebeshnyk-prizvysko-molvershechok-gniynyka-ruskiy-mir Киридон А. М. Євромайдан/Революція Гідності: причини, характер, основні етапи. Історична пам'ять. 2015. Випуск 33. С. 17-32.. Отже, Революція Гідності привела до змін, які стосуються ідентичності людини як соціально активного та свідомого громадянина у своїй державі. Йдеться про пошук і утвердження нової сутності і водночас усвідомлену, самостійну відмову від домайданного «Я».

На барикадах Революції Гідності постала Людина, гідність якої була зневажена і яка вийшла з протестом проти неповаги до себе, до своїх прав, перш за все - права на життя і права на свободу . Тобто українці прийшли на майдани вирішувати екзистенційні, смисложиттєві проблеми всього народу. Українське «Я», насамперед студентське, а згодом і всенародне, стало самоусвідомленим. Європейський вибір, цінності та людська гідність стали чіткими орієнтирами. Суспільство визначилося і зробило свій вибір. Себто психологічне «Я» українського народу усвідомило себе, свої потреби і, будучи мотивованим, перейшло до чіткої дії - захисту власних прав та боротьби з існуючим режимом. Відкидаючи тривалу пасивність і нерішучість, Майдан утвердив вибір і волю народу. Адже відомо, що у демократичних країнах здійснення політичної волі покладається на громадянське суспільство Онуфрів С. Трансформація ідентичності українського суспільства під час Революції Гідності. С. 229..

Серед позитивних наслідків Євромайдану та Революції Гідності на особливу увагу заслуговують:

— посилення ролі громадянського суспільства в його українському вимірі;

— нова конституційна реформа;

— оновлення влади (вибори Президента України та нового складу Верховної Ради);

— активізація євроінтеграційних процесів (зокрема, підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом, зміни в Конституції щодо стратегічного курсу України на членство в Європейському Союзі та НАТО);

— поглиблення структурних реформ;

— підвищення політичної культури;

— декомунізація суспільства та історичної пам'яті;

— консолідація українського народу, формування української політичної нації.

На прикладі Євромайдану та Революції Гідності український народ показав усьому світові, що він здатний боротися за свою свободу і свої права, відстоюючи демократичний шлях розвитку країни.

На сьогодні першочерговим завданням держави є подолання корупції, здійснення докорінного реформування українського суспільства, ліквідація тіньової економіки, вдосконалення судочинства, оновлення законодавства з метою залучення іноземних інвестицій, посилення ролі середнього та малого бізнесу, справедливе оподаткування олігархів (з одночасним виведенням їх зі системи державного керівництва), створення механізмів для сприяння поверненню коштів з офшорних зон тощо.

Одним із найбільш важливих наслідків Революції Гідності є й посилення національної консолідації українців та формування загальноукраїнської, цивілізаційної ідентичності, що має важливе значення для національно- державної безпеки. Нагадаємо, що у Стратегії національної безпеки України зазначається, що нагальними завданнями політики національної безпеки є збереження і розвиток духовних і культурних цінностей українського суспільства, зміцнення його ідентичності на засадах етнокультурної різноманітності. Також акцентується увага на реалізації комплексу заходів держави, спрямованих на консолідацію українського суспільства та пошук загальнодержавного консенсусу щодо ключових питань розвитку держави Гай-Нижник П., Чупрій Л. Формування загальнонаціональної ідентичності в контексті сучасних викликів. Гілея: науковий вісник. 2015. Вип. 01. С. 476.

Який висновок випливає зі сказаного? Українська цивілізаційна ідентичність формується на ґрунті культури, гідності і моральних цінностей. Категорія гідності утверджує, передусім, цінність індивіда як людини взагалі, як представника людства, визначаючи моральний еталон його самооцінки. Гідність конкретної людини визначається системою цінностей, які вона сповідує. Зрештою, одна з класичних формул філософії стверджує, що людина значною мірою сама є тією системою цінностей, які вона визнає і яких дотримується. Цінності є і основою як порозуміння людей між собою, так і непорозумінь.

З утвердження власної національної гідності пов'язаний патріотизм, який набув в умовах російської агресії особливого значення. Саме патріотизм став реальним практичним виявленням тієї революційної свідомості, яку пережило українство в період Євромайдану і Революції Гідності. Масовий підйом національної свідомості, що проявився насамперед у активному бажанні захищати зі зброєю в руках свою країну, засвідчив фактичне продовження Революції Гідності, простимульованої зимовим 2014 року Євромайданом, який став каталізатором формування української ідентичності у всіх її вимірах, в першу чергу цивілізаційної, з її моральністю і гуманізмом Ткачук А. «Революція гідності»: політологічний аналіз. Вісник Львівського

університету: Філософсько-політологічні студії. Львів : ЛНУ імені Івана Франка,

2014. Вип. 5. С.323-327.. Революція Гідності за своїм історичним значенням вийшла за межі України і наклалася на відчайдушну відсіч агресивній політиці Росії, яка розв'язала відкриту і цинічну війну проти сусіднього народу, якого тривалий час називала «братнім». Євромайдан і Революція Гідності стали маркером і потужним імпульсом усіх цивілізаційних процесів у новітній історії України на нових моральних цінностях. Вони внесли знакові корективи в процеси самоідентифікації українства, переформатування ідентичностей на цивілізаційних засадах.

Українська цивілізаційна ідентичність на тлі російської агресії

Для більшості українців агресія Росії стала шоком, хоча його витоки мають глибоке історичне коріння. В його основі - давній проєкт неоімперії на знищення України як самостійної держави, поглинання її матеріальних та людських ресурсів, розмивання української ідентичності. Сучасна війна - це чи не останній інструмент реалізації цієї мети, оскільки всі інші засоби підкорити українців не дали очікуваних результатів. Тому й агресія розгорнулася одночасно в кількох напрямах: воєнному, політичному, економічному, соціальному, гуманітарному, інформаційному, зрештою, цивілізацій- ному. Вона стала справжнім іспитом для більшості жителів країни, насамперед для тих, хто називає себе українцями. Річ у тім, що далеко не всі розуміють це поняття однаково. Для одних українець - це лише той, хто цим пишається, послуговується українською мовою і є патріотом України. Для інших - той, хто має український паспорт, є громадянином України. А для декого - це узагалі якась туманність, яка й не відомо чи є. На цьому різнорозумінні грає сучасна Росія. Власне, для цього вона щоразу по-новому створює різного роду міфи про українців як «недоросіян», тобто ті, що «не доросли до рускіх», або «малих рускіх», а потім активно їх використовує.

Суперечності з Росією, які в різних модифікаціях існують понад триста років, а з 2014 року набули особливо підступного і цинічного характеру, вперше привели до масового, підкреслюємо, масового сплеску справді української ідентичності, що виявилося в готовності захищати свою державність, територію, свою історію, мову, зрештою, українську мрію. Тобто ця ситуація спричинила сплеск само- та взаємоповаги українців та дала взірці правдивого героїзму, якому може позаздрити будь-яка «стара» нація. Однак самого лише спротиву агресору для культивування сталої самоповаги виявилося замало. Потрібна була історія успіху. У нашому ж випадку, як це не парадоксально, успіх безвізу, напівсформована ідентичність, пост- совєтська травмована ментальність та деякі особливості вдачі українців створили історію сумніву.

Пояснимо. Безвіз став для мільйонів українців унаочненням прірви між омріяним західним світом та нами. В інфраструктурі, культурі, дорогах, спілкуванні, навіть манері водіння та паркування автівок. Та й ще у безлічі інших ознак. Вертаючись додому після відвідин ще донедавна недосяжного «шенгену», обмірковуючи, порівнюючи та зіставляючи побачене з власними реаліями, чимало українців доходили песимістичного висновку про марність боротьби: мовляв, і влада у нас не така, і народ не такий, все одно ніколи нічого не зміниться. Одним із наслідків таких настроїв стали еміграція для одних та зневіра для інших.

Водночас, кремлівська влада та усі ресурси російської пропаганди, розуміючи вразливість будь-якої демократії, а особливо української в умовах внутрішніх суперечностей усередині партії Майдану та російської зовнішньої агресії, зробили ставку не тільки на своїх агентів впливу, на брехню як інструмент маніпуляцій суспільною свідомістю, але й на зневіру та розчарування частини українців як на реальне явище. Добрий десяток телеканалів, що прямо чи завуальовано ретранслювали позицію агресора з політичних, економічних та особливо гуманітарних питань, здобули свого глядача серед зневірених, розгублених, а часто й озлоблених українців. Злість перетворилася на ненависть до влади, а потім і на тихе несприйняття всього, що влада пропонує. У такий спосіб Росія домоглася головного для себе - певної дифузії цінностей - демократії як такої. Звісно, не серед усіх, але серед багатьох українців.

Означені російські технології, аби бути успішними, розраховані на ще один компонент - українську вдачу, яка, безумовно, не є точним поняттям, однак, погодьмося, вона існує. І корениться вона у любові до повної свободи, аж до безвідповідальності, вседозволеності, прагненні усамітнитися від надокучливої дійсності на своєму ментальному хуторі, а у всіх негараздах звинуватити будь-кого іншого - від сусіда до президента - аби лиш не себе. Недарма ж отаманщина як явище - не героїзм тих отаманів, що прагнули порядку та об'єднання, саме «отаманщина» є однією із наших внутрішніх візитівок, а легенда про махновську вольницю дотепер захоплює деяких українців. Технологія постмайданної російської пропаганди побудована із врахуванням цих наших рис, і тому вона частково дала плоди. Однак вона ніколи б не була результативною, якби їй не підспівували місцеві олігархи, агенти впливу, а також регіональні еліти часто-густо з несформованою українською ідентичністю. Саме тому російську політтехнологію щодо України правильно буде називати російсько-малоросійською5 .

Тут, як і у всьому, варто враховувати генетику явищ. Можна виділили такі аспекти проблеми. В минулому столітті руйнувалися імперські організми - спочатку континентальні («гібридні»): Австро-Угорська, Османська, Російська імперії. Потім почали розвалюватися морські імперії: британська, французька, іспанська, португальська, тобто розвивався процес, що дістав з часом назву «деколонізація», породжуючи національні держави. Для континентальних імперій процедура була прописана після Першої світової війни Паризькою мирною конференцією і наступними угодами, що породили цілу низку постімперських національних держав і підмандатних територій, причому не тільки в Європі. А для імперій морських, дещо пізніше, після Другої світової - регламентами і резолюціями ООН.

Якщо подивитися на історію взаємовідносин України і Росії в цьому ключі, використовуючи для анамнезу і прогнозу мистецтво аналогій, то найбільш яскравий приклад, мабуть - кельтська новела, перипетії набуття незалежності Ірландією, шотландський і уельський сюжети, тобто історія з безліччю обставин. Або частково - траєкторія відносин Хорватії і Сербії в релевантному постімперському контексті. Аналогії можна знайти не тільки в Європі і не тільки в минулому столітті, придивившись, скажімо, до долі іспанських територій у Латинській Америці (не випадково свого часу Петлюра змінив ім'я на Симон заради аналогії із Симоном Боліваром). Або навіть пригадати ще більш ранні претензії Великобританії до США з їх прагненням до незалежності.

Різні ситуації, з різними історичними маршрутами, але всі вони викликають певні асоціації, ремінісценції, що мають хоч і відносний інваріант, але служать історичним уроком. Інший конфліктний аспект російсько-українських зв'язків - це культурний диференціал і можливість зіткнення культур, що витікає з нього. Цивілізаційний розлом у цьому разі не стільки конфесійне пограниччя, скільки соціальний аспект. Рубіж був прокреслений, швидше, відповідно до політичної культури міського самоуправління, а не ареалів конфесій, цивілізаційного кордону північно-східного рубежу поширення міст, де діяло магдебурзьке право (Південний Захід Російської імперії до Смоленська, включаючи його, тобто практично «по Дніпру»). І ще оригінальна полкова культура самоуправління в Гетьманщині, сукупність традицій мілітарної спільноти Запорозької Січі, що мали поширення в регіоні. В імперії ж з переважаючою кількістю сільського населення був дефіцит практики самоуправління, зокрема, муніципальної влади, яка формується містянами (тобто громадянами, бюргерами, буржуа) Юрій М. Соціокультурний світ України. Вид. 2-ге. Київ : Конкор, 2008. 736 с..

Варто враховувати порівняно меншу, хоча й формовану, присутність кріпосництва на українських землях, його інші історичні терміни, географію. Поширене до часу кріпосництво в Російській імперії було, по суті, рабовласництвом з відкритою торгівлею співвітчизниками гуртом і вроздріб, що викривляло людську природу як кріпаків, так і господарів. Відіграло роль проживання української громади - спадкоємців Києво-Руської держави, Руського королівства (Галицько-Волинського князівства), частково Великого князівства Литовського, Жемойтського, Гетьманщини і Слобожанщини на територіях різних держав, визначивши соціальну і культурну диверсифі- кованість, створивши кілька рівнів і типів національного домобудівництва.

Якщо українська соціокультурна ідентичність до певної міри - це ментальність з елементами хуторянина, козака, шляхтича, громадянина- містянина, які колективно захищали конфесійно-мовно-національну самостійність (ті, хто змінював культурний код, розчинялися у сусідніх народах), то ментальність імперського індивіда в своїй основі - ідентичність підданого російської міжнаціональної держави, слуга імперії, яка шляхом експансії і завоювань стрімко розширювалася, підкоряючи різні народи на євразійському просторі.

Загальною проблемою були індивідуалізація і елітогенеза, придушені, крім універсального кріпосного укладу, системним патерналізмом; зокрема тому досвід будівництва українського суспільства і спроб трансформації державності - незважаючи на очевидні і приховані відмінності - найбільш цікавий і міг бути цінним саме для Росії. Крім того, якщо Петербург (маємо на увазі новгородську ремінісценцію) видавався як «вікно в Європу», то «двері» - як, до речі, і трактувалося в допетровські часи - це Україна, культурний співзасновник і європейський баланс імперії (що було гостро відчутно, але не зовсім усвідомлено ще в 1991 році)6 .

Специфіка України полягає також у драматизмі її історії. Трагічність історичної свідомості відображена в Гімні держави, який фіксує (з характерним акцентом «від першої особи») складність її долі і сподівання на краще майбутнє. Країна знаходилася на шляхах переселення народів, перехресті культур і конфесій, унії і руїни, політичних проєктів і соціальних катакліз- мів, дуже часто перебуваючи у вогнищі інтервенцій, повстань, війн, окупацій. Народ втрачав суверенність, розділявся кордонами, переселявся - вільно і невільно - на Кубань, у Сибір, на Далекий Схід. Приводом для ретроспективних роздумів може бути спрямований на схід багатобарвний вектор колонізованих земель. Серед них Малиновий Клин (Кубань), Жовтий Клин (Середнє і Нижнє Поволжя), Сірий Клин (південь Західного Сибіру і Північний Казахстан), Зелений Клин (Забайкальський, Приморський, Хабаровський краї, Амурська і Сахалінська області). Еліта виїжджала на інші національні квартири на Захід і Схід, Південь і Північ, часто-густо втрачаючи або свідомо змінюючи ідентичність. Соборна єдність була здобута на короткий термін у 1919 р. шляхом об'єднання Української Народної Республіки і Західноукраїнської, але певні культурні відмінності цих частин відчутні включно до сьогодні.

Трагічна історія совєтського періоду, перш за все катастрофа Голодомору-геноциду, що викосив центральні, південні і східні регіони України (як би не рахували кількість жертв - у всіх версіях вона жахлива і становить мільйони людських життів). Одним з наслідків цієї трагедії і сталінської політики були депортації українців і переселення близько двох мільйонів росіян на українські землі, що призвело до розмивання української ідентичності (свідченням є події Революції Гідності, коли представники деяких областей стояли дещо осторонь від того, що відбувалося на Майдані, а на Сході і Півдні проросійські сили організовували антимайдани. Потім почалися воєнні і післявоєнні пристрасті на Сході і Півдні України. В підсумку, ці фактори ще більше визначили непереборне прагнення до суверенітету, культурної реституції і європейського вибору України. Можна, звичайно, дискутувати, чому радикальний злам стався саме зараз і розвинувся саме на цій території, але, в принципі, довгострокова тенденція була очевидна. Особливістю самого сюжету - чому сприяла нинішня війна Росії проти України (можна сказати «відкладена війна») - стало зрушення від етнічного націоналізму до політичного, а також необхідність Калакура Я., Рафальський О., Юрій М. Українська культура: цивілізаційний вимір. Київ : ІПіЕнД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2015. 496 с. обговорювати тему децентралізації, мовної політики (придивляючись до досвіду Фінляндії, Бельгії, Канади), що з часом могло б мати серйозні наслідки для самої Росії Рафальський О. Україна як цивілізаційний феномен. Київ : Бланк-Прес, 2010. 255 с..

Анексія Криму і війна на Сході України, розвязані Росією, - це воєнний конфлікт на території Європи, де утворилася травматична інклюзія, що частково нагадує деструктивні утворення на інших континентах планети: неконтрольовані або слабо контрольовані законом і цивілізацією території з владою і населенням, яке не схильне до раціональної поведінки, але володіє сучасним воєнно-технічним інструментарієм. Утворення такого анклаву на тлі української цивілізації може трактуватися як ознака розкладу цього суспільного утворення, ознака його неоархаїзації, а в деякій футур- історичній межі - як частина внутрішнього демонтажу світоглядних основ Модерніті (епохи відповідальності за свій вибір) або як симптом варваризації Неклесса А. Гадкие лебеди. О гибридной войне, сложном мире и черных лебедях над Донбассом. ИНТЕЛРОС. Интеллектуальная Россия. 2015. № 3. С. 13-16..

Як зазначає Г. Почепцов, Україна і Росія зіткнулися на полі ідентичності, коли Росія не хоче відпускати Україну з уявною спільною з нею ідентичністю, яка вибудувана в рамках совєтської з невеликим набором національних відхилень. Усі розповіді про можливий прихід НАТО на українську територію є вторинними, а первинним є зникнення старої совєтської України поряд з Росією. Причому всі втягнуті в цю війну без особливого бажання. Ніхто не тільки не очікував, що це можливо, але навіть сьогодні зрозуміти складно, оскільки цілі в цій війні принципово нематеріальні Почепцов Г. Шок, що йде з майбутнього: війни ідентичностей. URL :

http://universum.lviv.Ua/magazines/universum/2017/2/vij-ident.html Степико М. Виклики та загрози українській ідентичності в умовах російської агресії. Стратегічна панорама. 2015. № 1. С. 135.. Вузлом такого зіткнення виявився Донбас.

Очевидно, підкреслює М. Степико, війна поглибила кризу національної ідентичності в окремих регіонах України. Її проявами є, зокрема, заборона на окупованих територіях символів Української держави і нації, недовіра до органів влади та державних інститутів, проросійськість геополітичних орієнтацій та суспільних цінностей, «совковість» колективної пам'яті, втрата віри в загальне майбутнє, наростання міграційних настроїв тощо. Тут криза національної ідентичності виявляється також і у плеканні «своїх» політиків, громадських діячів, героїв та ін. Криза національної ідентифікації дуже характерна для багатьох представників національної, а особливо політичної еліти, які державотворчий потенціал країни та власний добробут шукають часто за її межами, що уже стало майже історичною традицією.

У Донецькому регіоні та в Криму внаслідок відсутності за часів незалежності цілеспрямованої державної політики формування української нації, зусиллями адептів «руского міра» виник міф про спільну з Росією ідентичність, несумісну з українськими цінностями, що й стало ідеологічною основою поширення тут проросійських настроїв та утворення квазіреспублік. Ця територіальна ідентичність є реліктом індустріального суспільства, яка тут була «прив'язана» до гірничо-добувної та металургійної промисловості, в той час як усі цивілізовані нації реалізують екстериторіальну ідентичність, засновану на культурологічних цінностях. Як вважає відомий український історик Я. Грицак, якби американський соціолог С. Гантінгтон дожив до нашого часу і готував нове видання «Зіткнення цивілізацій», йому довелося б переробити свою знамениту мапу України. Тепер головна лінія цивілізацій- ного розколу проходить не між україномовним Заходом України і здебільшого російськомовним Сходом України, а між двома російськомовними областями - Дніпропетровською і Донецькою Степико М. Виклики та загрози українській ідентичності в умовах російської агресії. С. 136..

Крім того, було б помилкою вважати тенденцію формування іншої, неукраїнської ідентичності жителів Донбасу такою, що виходить з етнічності або військового розвитку подій. Адже не випадково вона проявляється в соціокультурному ареалі Донбасу з великою кількістю людей, що мають змішане українсько-російське етнічне коріння, для якого характерними є не тільки ситуативна зміна етнічної ідентичності, а й також зовсім невелике значення етнічності в ієрархії ідентичностей. Цей процес відбувається на основі ще сформованого до війни особливого територіального патріотизму, або регіональної ідентичності. Вона ще більше окреслюється в процесі війни, набуваючи антагоністичної Україні спрямованості Пархоменко С. Ідентичність у конфлікті на Донбасі. INTERMARUM: історія, політика, культура. 2015. Вип. 2. С. 376-389.. В сучасних дослідженнях дедалі частіше поряд із етнічною та національною формами ідентичності мовиться про «територіальний патріотизм». На думку Шарля Ріка, фактор регіональної ідентичності є «націолітарним» (тобто подібним національному, таким, що імітує національний) утвердженням регіонального колективу, «голосом» регіональної групи Рик Ш. Феномен идентичности. Образование и социальное развитие региона. Москва, 1996. № 3-4. С. 212..