Поняття та види земельних правовідносин

72. Поняття і склад земель сільськогосподарського призначення

У структурі земельного фонду України особливе місце посідають землі сільськогосподарського призначення, які тісно пов'язані зі сферою сільськогосподарського виробництва і на сьогоднішній день є основною категорією земель, що забезпечує проведення у нашій державі земельної реформи. До цих земель належать усі землі, основним цільовим призначенням яких є їх використання в сільському господарстві. Згідно з ч. 1 ст. 22 ЗК землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури або призначені для цих цілей. Виходячи з цього поняття, можна визначити 2 основні правові ознаки зазначених земель -- надання для потреб сільського господарства і призначення для використання у сфері сільськогосподарського виробництва.

Земля у сільськогосподарському виробництві є незамінним чинником в силу кількох особливостей, серед яких найчастіше виділяють її обмеженість (незмінність кількості), непереміщуваність, не відтворюваність, незнищуваність, практичну невичерпність продуктивної сили. Поняття "земля" і "земельна ділянка" не збігаються. У власності й користуванні сільськогосподарських підприємств та громадян можуть знаходитися лише індивідуально визначені, виділені в натурі (на місцевості) земельні ділянки, що мають чіткі межі.

Землям сільськогосподарського призначення не випадково відводиться перше місце серед закріплених у законодавстві 9 категорій земель нашої країни. На відміну від інших категорій земель, які використовуються головним чином як просторово-операційний базис, ці землі є основним засобом виробництва продуктів харчування, кормів для тварин і сировини для різних галузей промисловості. Це є головною особливістю зазначеної категорії земель, для якої встановлено особливий правовий режим, що характеризується таким її використанням, за якого забезпечується підвищення родючості ґрунтів, охорона цих земель, недопущення їх вилучення із сільськогосподарського обігу.

Однією з основних характеристик земель сільськогосподарського призначення є їх ґрунтова характеристика. Земля, як поверхневий шар, функціонує за законами природного розвитку. Вона взаємодіє з іншими природними ресурсами. Значну частину земної поверхні займають ґрунти. Ґрунт -- це природне утворення, що складається з генетично пов'язаних горизонтів, які формуються внаслідок перетворення поверхневих шарів і атмосфери під впливом води, повітря і живих організмів; має родючість. У цьому значенні земля і ґрунт -- поняття ідентичні. Різниця між ними полягає в тому, що земля є більш загальним поняттям, а ґрунт пов'язаний з конкретним уявленням про якість землі та можливість її використання в сільському господарстві. Головне, щоб при одержанні максимальної кількості сільськогосподарської продукції використання землі як унікального природного об'єкта було раціональним.

Однак не всі автори згідні з такою позицією. Деякі з них вважають, що між термінами "земля" і "ґрунт" існують істотні відмінності. Уявлення про фунти як про специфічні природні й господарські об'єкти не дістало відображення в законодавстві. В юридичній науці ґрунт визначається як самостійний об'єкт екологічних правовідносин, якому притаманна властивість родючості і який є основним і незамінним засобом виробництва сільськогосподарської продукції.

Правове поняття земель сільськогосподарського призначення включає характеристику їх юридичної структури (складу). Традиційно прийнято вважати, що у сільському господарстві земля функціонує в 2 якостях: як територіальна умова і як основний засіб виробництва. Тому землі сільськогосподарського призначення за юридично закріпленими способами їх використання поділяються на 2 основні види:

1. сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги), які відповідно до природних властивостей, розташування і господарських потреб використовуються для посівів сільськогосподарських культур і служать засобом виробництва в рослинництві;

2. несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім віднесених до земель лісового фонду, землі під господарськими будівлями і дворами, землі тимчасової консервації тощо), які є лише територіальним базисом і необхідні для організації сільськогосподарського виробництва та пов'язаних з ним видів діяльності.

73. Землі сільськогосподарського призначення як об'єкт правового регулювання

Земля не є результатом людської праці, а продуктом самої природи. Безпосереднім об'єктом правового регулювання використання земель сільськогосподарського призначення є певна територія, що є просторовою сферою діяльності суб'єкта, на якій він може займатися виробництвом сільськогосподарської продукції та зведенням будинків, будівель, споруд й інших виробничих об'єктів, необхідних для обслуговування його основної діяльності. Таким чином, для земель сільськогосподарського призначення характерне їх використання не тільки як засобу виробництва (вирощування сільськогосподарської продукції), що є відмітною рисою цієї категорію земель, а й як просторово-операційного базису, що притаманне усім категоріям земель.

У ЗК міститься як термін "земля", так і термін "земельна ділянка", хоч визначення дається лише останньому. Це пояснюється тим, що об'єктом правовідносин, пов'язаних з використанням землі, завжди є індивідуально-визначена земельна ділянка, яка згідно з ч. 1 ст. 79 ЗК становить частину земної поверхні зі встановленими межами, певним місцем розташування та з визначеними щодо неї правами.

Специфічними ознаки земельних ділянок сільськогосподарського призначення, що характеризують їх як об'єкт земельних відносин, є обмеженість їх площі, локалізованість за місцем розташування, те, що вони є нерухомим об'єктом та основним засобом виробництва в сільському господарстві.

Земельні ділянки, права на них, а також тісно пов'язані з цими ділянками об'єкти (ґрунт, замкнуті водойми, ліс, багаторічні плодові насадження, будинки, будівлі, споруди тощо), переміщення яких без заподіяння надмірної шкоди їх призначенню неможливе, знаходяться в обігу неподільно, якщо інше не передбачене законом.

У літературі існує думка, відповідно до якої землі сільськогосподарського призначення як об'єкт правового регулювання мають потрійну правову характеристику: загальний об'єкт (частина земельного фонду), на який поширюється загальний правовий режим використання землі; родовий об'єкт (категорія земельного фонду), на який поширюються правила особливого правового режиму, призначені для земель сільськогосподарського призначення; а також безпосередній об'єкт (як сільськогосподарське угіддя), на який поширюється дія норм земельного, фінансового, господарського й інших галузей права.

Використання земель сільськогосподарського призначення регулюється земельним законодавством як єдиного об'єкту. Це означає, що не будь-які землі підлягають сільськогосподарському використанню, а лише придатні для цього; а також те, що не будь-які придатні для сільськогосподарських потреб землі можуть використовуватися як землі сільськогосподарського призначення. Так, у заповідних зонах не може здійснюватися товарна сільськогосподарська діяльність.

Мета використання земельних ділянок визначається органами виконавчої влади або місцевого самоврядування при їх наданні. Про це вказується у документах, які засвідчують права на землю, а також у документах державного земельного кадастру і державної реєстрації. При цьому самовільна зміна цільового призначення земельної ділянки не допускається.

Важливою характеристикою земельної ділянки як об'єкта правового регулювання є її площа. При встановленні розмірів ділянок, наданих у власність або в користування, відповідні органи враховують природно-економічні, екологічні та соціальні умови, які визначаються на основі рекомендацій науково-дослідних установ про природно-сільськогосподарське районування та нормування земель.

У ЗК зроблено спробу обмеження площі земельних ділянок сільськогосподарського призначення, які знаходяться у власності громадян, граничними розмірами. Так, згідно зі ст. 121 ЗК громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності у таких розмірах: для ведення особистого селянського господарства -- не більше 2 га; для ведення садівництва -- не більше 0,12 га; для ведення фермерського господарства -- у розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, міської ради, де знаходиться фермерське господарство. Якщо на території сільської, селищної, міської ради розташовано кілька сільськогосподарських підприємств, розмір земельної її пси (паю) визначається як середній по цих підприємствах. V разі відсутності сільськогосподарських підприємств на території відповідної ради розмір земельної частки (паю) визначається як середній по району.

Відповідно до ст. 31 ЗК землі фермерського господарства можуть складатися із: земельної ділянки, що належить на праві її власності фермерському господарству як юридичній особі; земельних ділянок, що належать громадянам-членам фермерського господарства на праві приватної власності; а також земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди. Громадяни -- члени фермерського господарства мають право на одержання безоплатно у власність із земель державної та комунальної власності земельних ділянок у розмірі земельної частки (паю). А згідно зі ст. 32 ЗК громадянам України -- членам фермерських господарств передаються безоплатно у приватну власність надані їм у користування земельні ділянки в розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної ради. Це право не поширюється на громадян, які раніше набули права на земельну частку (пай).

Розмір земельних ділянок, які передаються безоплатно громадянину для ведення особистого селянського господарства, може бути збільшено у разі отримання в натурі (на місцевості) земельної частки (паю). Відповідно до п. 13 Перехідних положень ЗК на період до 1 січня 2015 р. громадяни та юридичні особи можуть набувати право власності на землі сільськогосподарського призначення загальною площею до 100 га. Ця площа може бути збільшена у разі спадкування земельних ділянок.

74. Суб'єктний склад власників та користувачів земель сільськогосподарського призначення

В Україні відповідно до змісту національного законодавства поняття «суб'єкти прав на землі сільськогосподарського призначення» за своїм змістом та значенням майже тотожне поняттю «суб'єкт аграрного підприємництва». Такий висновок випливає зі змісту законів «Про підприємництво» (ст.2), «Про колективне сільськогосподарське підприємство» (ст. 1), «Про сільськогосподарську кооперацію» (ст. 1), «Про господарські товариства» (ст. 1), «Про селянське (фермерське) господарство» (ст. 1), а також зі змісту Постанови Кабінету Міністрів України №740 від 25 травня 1998 р., Цивільного кодексу України (2003 р.), Господарський кодекс України (2003 р.).

Згідно з цими законодавчими актами суб'єктами прав на землі сільськогосподарського призначення визначаються аграрні товаровиробники, незалежно від форм власності та організаційно-правових форм господарювання.

Відповідно до чинного законодавства всі суб'єкти прав на землі сільськогосподарського призначення за організаційно-правовими формами можна поділити на суб'єктів у сфері виробництва та у сфері сервісу. У свою чергу, за змістом суб'єкти виробничо-підприємницького та соціального спрямування включають у себе певні групи.

Першу, основну групу таких суб'єктів становлять засновані на приватній (кооперативній, корпоративній), державній та комунальній формах власності власники чи користувачі земель сільськогосподарського призначення, головним завданням і предметом діяльності яких є виробництво товарної маси продуктів харчування і сировини рослинного і тваринного походження. Саме як виробники продуктів харчування приватні аграрні підприємства кооперативного типу (сільськогосподарські підприємства, спілки селян, пайові підприємства, сільськогосподарські виробничі кооперативи тощо) і акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, державні сільськогосподарські підприємства, діяльність яких заснована на змішаній формі власності, виступають основними суб'єктами права на землі сільськогосподарського призначення як юридичні особи. До цієї групи суб'єктів входять також фермерські господарства, а також приватні підсобні господарства громадян.

Другу групу суб'єктів прав на землі сільськогосподарського призначення формують підприємці, діяльність яких заснована на різних формах власності та організаційно-правових формах, діяльність яких спрямована на забезпечення виробничо-технічної діяльності аграрних товаровиробників. До цієї групи належать підприємці, предметом статутної діяльності яких є виконання робіт з агрохімічного, меліоративного, технічного та іншого забезпечення виробничої діяльності підприємців, що безпосередньо займаються виробництвом продуктів харчування, сировини і продовольства незалежно від їх форм власності.

Третю групу суб'єктів прав на землі сільськогосподарського призначення становлять несільськогосподарські підприємства і організації, яким виділяються відповідні землі для виробничих цілей. Перш за все, це ті промислові підприємства, які мають підсобні сільські господарства, що вирощують продукти харчування для працівників даних підприємств. Такі підсобні господарства можуть як входити складовою частиною у підприємство, організацію, не маючи прав юридичної особи, так і зберігаючи юридичну самостійність. Певну кількість земель даної категорії займають релігійні організації, зокрема монастирі, які також займаються вирощуванням сільськогосподарських культур. Підприємства харчової і переробної галузей та фізичні особи, які займаються переробленням сільськогосподарської сировини, можуть отримувати у власність землі сільськогосподарського призначення з метою створення власної сировинної бази.

Із вище зазначеного, стосовно правового режиму земель сільськогосподарського призначення можна зробити наступні висновки, а саме правовий режим земель сільськогосподарського призначення має основні завдання і мету недопущення виведення із сільськогосподарського обігу цих земель; забезпечення збереження і підвищення їх родючості у поєднанні з найбільш ефективним господарським використанням. З урахуванням цього земельним законодавством закріплено важливий принцип про те, що землі сільськогосподарського призначення надаються перш за все для сільськогосподарських цілей.

75. Особливості правового режиму земель сільськогосподарського призначення

Під поняттям "режим" (франц . regime, від лат. regimen -- управління) розуміється сукупність правил, заходів, норм, необхідних для досягнення якоїсь мети. Під правовим режимом розуміють встановлені законодавством порядок використання об'єкта, допустимі межі та способи розпорядження їм. Він забезпечується відповідними заходами впливу (заохочення і відповідальності) з боку органів виконавчої влади та місцевого самоврядування.

На думку Н.І. Титової для поняття змісту правового режиму важливий не лише особливий порядок правового регулювання, а й його наслідки. Тому, якщо йдеться про земельний правовий режим, то це -- наслідок правового регулювання суспільних земельних відносин основаних на врахуванні природних і соціальних особливостей земель (як їх об'єкту), що забезпечує інтереси суб'єктів цих відносин та спеціальний порядок використання цих земель. Це -- сукупність правових норм, які встановили основні засади та певний порядок землекористування різних видів.

Правовий режим земель сільськогосподарського призначення -- це теоретичне поняття, яке узагальнює їх правову характеристику як об'єкта земельних відносин і містить вказівку на коло найважливіших правових відносин, які складаються з приводу цих земель. У радянський період розвитку земельного права і законодавства основною складовою і головним елементом правового режиму земель був примат виключної державної власності на них, у тому числі й на землі сільськогосподарського призначення. Аналіз чинного земельного законодавства дозволяє дійти висновку, що правовий режим земель сільськогосподарського призначення визначається сукупністю встановлених цим законодавством правил їх використання, включення до цивільного обігу, охорони, обліку, моніторингу. Безпосереднім об'єктом зазначеного правового режиму є конкретне земельне угіддя -- земельна ділянка (незалежно від її площі), використовувана за її цільовим призначенням. Це перший елемент правового режиму.

Правовий режим земель сільськогосподарського призначення неоднорідний. Ця обставина обумовлена видами таких земель та їх економічними й екологічними властивостями; юридичним статусом суб'єктів, які здійснюють використання зазначених земель; іншими об'єктивними причинами. Тому в літературі прийнято виділяти загальний, особливий і спеціальний правові режими земель сільськогосподарського призначення.

Загальний правовий режим охоплює всі землі, придатні для потреб сільського господарства. Основне цільове призначення цих земель -- бути засобом виробництва продуктів харчування і кормів для тварин, а також сировини для промисловості. Для будівництва промислових підприємств, об'єктів житлово-комунального господарства, залізних і автомобільних шляхів, ліній електропередачі та зв'язку, магістральних трубопроводів, а також для інших потреб, не пов'язаних з веденням сільськогосподарського виробництва, згідно з ч. 3 ст. 23 ЗК надаються переважно несільськогосподарські угіддя або сільськогосподарські угіддя гіршої якості.

Особливий правовий режим поширюється на сільськогосподарські угіддя з кадастровою оцінкою вище середнього рівня. До них належать рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги. Правовий режим цих земель полягає в їх пріоритетному використанні для сільськогосподарських цілей.

Спеціальний правовий режим встановлюється для особливо цінних сільськогосподарських угідь. До таких земель відповідно до ст. 150 ЗК належать зокрема: землі дослідних полів науково-дослідних установ і навчальних закладів, землі природно-заповідного фонду, землі історико-культурного призначення тощо. Вилучення (викуп) особливо цінних земель для несільськогосподарських потреб допускається лише для будівництва об'єктів загальнодержавного значення, доріг, ліній електропередачі та зв'язку, трубопроводів, осушувальних і зрошувальних каналів, геодезичних пунктів, житла, об'єктів соціально-культурного призначення, нафтових і газових свердловин та виробничих споруд, пов'язаних з їх експлуатацією. Таке вилучення (викуп) здійснюється за постановою Кабінету Міністрів України або за рішенням відповідної місцевої ради, які у свою чергу повинні погодити питання про це з Верховною Радою України.

У літературі зазначається, що правовий режим земель сільськогосподарського призначення передбачає вирішення 2 основних завдань: 1) забезпечення родючості цих земель, тобто охорони їх якості (якісний аспект); 2) забезпечення збереження кількості зазначених земель, тобто запобігання зменшенню їх площ (кількісний аспект)1.

Перше завдання вирішується шляхом проведення заходів, спрямованих на збереження і підвищення родючості ґрунтів; захист земель від водної й вітрової ерозії, селів, підтоплення, заболочування, вторинного засолення, висушування, ущільнення та інших процесів, що призводять до їх деградації - від зараження бактеріально-паразитичними та карантинними шкідниками і хворобами рослин, заростання бур'янистими рослинами, чагарником і дрібноліссям, від інших видів погіршення стану земель. Крім того, вирішенню цього завдання сприяють рекультивація порушених земель, відновлення їх родючості, своєчасне залучення до господарського обігу (ст. 166 ЗК); а також збереження й використання родючого шару ґрунту і консервація земель (ст.ст. 171, 172 ЗК).

Вирішення другого завдання забезпечується шляхом регулювання надання і вилучення земель, встановлення жорстких обмежень щодо їх переведення до розряду несільськогосподарських. Неабияку роль у цьому відіграє закріплення у ЗК таких основних принципів, як пріоритетність земель сільськогосподарського призначення (ст. 23), планування їх використання (гл. 30), відшкодування втрат сільськогосподарського виробництва (глави 23 і 24). Безумовно, виконання зазначених завдань в основному забезпечується державою, яка встановлює стандарти, норми, нормативи, правила, регламенти в галузі забезпечення родючості земель.

Значною мірою проблема збереження й підвищення родючості земель вирішується на рівні управління їх використанням та охороною. Це управління здійснюється спеціально уповноваженими державними органами (Мінприроди, Мінагрополітики, Держкомземом), основними функціями яких є облік, планування, розподіл і перерозподіл земель, регулювання порядку їх експлуатації, здійснення контролю і забезпечення правового режиму використання та охорона земель. Наявність системи спеціально уповноважених державних органів, які здійснюють функції управління в галузі охорони та використання земель, є другим елементом правового режиму земель сільськогосподарського призначення.

Однак усе зазначене вище не зменшує значущості таких обов'язків громадян -- власників земельних ділянок сільськогосподарського призначення, як необхідність використання цих земель за їх цільовим призначенням, а також підвищення родючості ґрунтів й збереження інших корисних властивостей землі (ст. 91 ЗК). Громадяни України входять до кола суб'єктів правовідносин, пов'язаних з використанням земель сільськогосподарського призначення. А суб'єкти, які здійснюють господарську діяльність на сільськогосподарських угіддях, є третім елементом правового режиму розглядуваної категорії земель.

Слід зазначити, що права й обов'язки суб'єктів правовідносин щодо використання земель залежать як від їх правового статусу, так і від особливостей конкретної земельної ділянки. Таким чином, четвертим елементом правового режиму земель сільськогосподарського призначення є права й обов'язки суб'єктів правовідносин.

П'ятим елементом правового режиму зазначених земель вчені вважають наявність ефективного правового механізму забезпечення їх належного використання. До такого механізму належать:

-- норми, виконання яких запобігає порушенню правового режиму цих земель і забезпечує їх пріоритет земель перед землями несільськогосподарського призначення, а також норми, що не допускають вилучення з господарського обігу цінних сільськогосподарських угідь;

-- норми, застосування яких усуває умови, за яких можливе порушення правового режиму цих земель, наприклад, заборона фінансування проектно-дослідницьких робіт до прийняття відповідним органом рішення про попереднє узгодження місця розміщення конкретного об'єкта або судового рішення у разі виникнення спору;

-- покарання за порушення правового режиму земель сільськогосподарського призначення. Відповідальність у вигляді штрафів передбачена за знищення межових знаків, самовільне заняття земельної ділянки, псування і знищення її родючого шару тощо;

-- норми, виконання яких дозволяє відновлювати порушення режиму використання розглядуваних земель. Згідно з ними, наприклад, самовільно зайняті земельні ділянки повинні бути повернуті за приналежністю без відшкодування витрат, понесених за час незаконного користування ними.

Таким чином, під правовим режимом земель сільськогосподарського призначення треба розуміти встановлений законодавством України спеціальний порядок їх використання.

Усі землі, придатні для сільськогосподарського виробництва, мають пріоритетний режим використання. Це означає, що вони повинні надаватися, насамперед, для сільськогосподарського використання (ст. 23 ЗК). Визначення придатності земель для потреб сільського господарства провадиться на підставі даних державного земельного кадастру.

Земельним законодавством встановлені певні обмеження щодо укладення договорів із земельними ділянками, призначеними для сільськогосподарських цілей. Вони полягають насамперед у визначенні переліку видів земель сільськогосподарського призначення, повністю виключених із цивільного обігу, тобто тих, що не можуть бути об'єктами права приватної власності. До них належать, наприклад, техногенно-забруднені землі, на яких не забезпечується одержання продукції, яка відповідає встановленим вимогам (нормам, правилам, нормативам), а також деградовані та малопродуктивні землі, які вилучаються з цивільного обороту (ст.ст. 170, 172 ЗК).

Щодо земель, які знаходяться у приватній власності, земельне законодавство може встановлювати особливі правила укладання договорів. Наприклад, відповідно до ст. 130 ЗК покупцями земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва можуть бути громадяни України, які мають сільськогосподарську освіту або досвід роботи у сільському господарстві чи займаються веденням товарного сільськогосподарського виробництва, а також юридичні особи України, установчими документами яких передбачене ведення сільськогосподарського виробництва. Переважне право купівлі земельних ділянок сільськогосподарського призначення мають громадяни України, які постійно проживають на території відповідної місцевої ради, де здійснюється продаж земельної ділянки, а також відповідні органи місцевого самоврядування.

Крім того, згідно з п. 15 Перехідних положень ЗК до набрання чинності законами України про державний земельний кадастр та про ринок земель не допускається: купівля-продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної та комунальної власності, крім вилучення (викупу) їх для суспільних потреб; купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок і зміна цільового призначення (використання) земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв), крім передачі їх у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб; купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв), запроваджується за умови набрання чинності законами України про державний земельний кадастр та про ринок земель, визначивши особливості обігу земель державної та комунальної власності і земель товарного сільськогосподарського виробництва.

Важливо зазначити, що заборона щодо відчуження вказаних земель має місце і у відношенні правочинів (довіреностей), укладених під час заборони на купівлю-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв) сільськогосподарського призначення, в частині їх купівлі-продажу або іншим способом відчуження, а так само в частині передачі прав на відчуження цих земельних ділянок та земельних часток (паїв) на майбутнє, є недійсними з моменту їх укладення (посвідчення).

Виробнича діяльність, пов'язана з господарським використанням земель сільськогосподарського призначення, повинна не погіршувати їх стан, а сприяти відновленню та поліпшенню родючості ґрунтів, їх корисних властивостей. Тому власники земельних ділянок і землекористувачі повинні вживати заходів для захисту земель від водної та вітрової ерозії, селів, підтоплення, заболочування, вторинного засолення, пересушення, ущільнення, забруднення відходами виробництва, хімічними й радіоактивними речовинами та від інших несприятливих природних та техногенних процесів. Вони також повинні здійснювати рекультивацію порушених земель, заходи щодо підвищення родючості останніх та поліпшення їх інших корисних властивостей. Всі, хто здійснює діяльність, пов'язану з порушенням поверхневого шару ґрунту, мають здійснювати зняття, складування, збереження останнього і нанесення його на ділянку, з якої він був знятий, чи на іншу ділянку для підвищення її продуктивності та інших якостей.

При вилученні (викупі) земель сільськогосподарського призначення для потреб, не пов'язаних із сільськогосподарським виробництвом, тимчасовому занятті сільськогосподарських угідь для інших видів використання, обмеженні використання останніх або погіршенні їх якості тощо власникам землі і землекористувачам мають відшкодовуватись збитки і втрати сільськогосподарського виробництва.

76. Права та обов'язки сільськогосподарських землекористувачів

Землі сільськогосподарського призначення надаються як громадянам, так і юридичним особам. Громадянам земельні ділянки сільськогосподарського призначення надаються для задоволення в основному потреб їх родин у продуктах харчування, а також для відпочинку, дозвілля, ведення особистого селянського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби. Для досягнення зазначених цілей громадяни можуть об'єднуватися у садівницькі чи городницькі некомерційні об'єднання у формі товариства або споживчого кооперативу.

Для ведення товарного сільськогосподарського виробництва земельні ділянки надаються сільськогосподарським підприємствам (юридичним особам): фермерським господарствам, приватним (приватно-орендним) підприємствам, сільськогосподарським виробничим кооперативам, господарським товарним, державним сільськогосподарським підприємствам, суб'єкти ведуть товарне виробництво з метою реалізації продукції та одержання прибутку.

Для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду ведення сільського господарства землі сільськогосподарського призначення надаються сільськогосподарським науково-дослідним установам та навчальним закладам, сільським професійно-технічним училищам та загальноосвітнім школам. Сільськогосподарське виробництво ведуть не тільки сільськогосподарські підприємства та організації, а й деякі несільськогосподарські підприємства, яким також надаються відломиш землі. Насамперед це ті промислові підприємства, які мають підсобні сільські господарства, що вирощують продукцію В основному для працівників цих підприємств. Такі підсобні господарства можуть бути складовою частиною підприємства, організації без прав юридичної особи або самостійним суб'єктом (юридичною особою). В останньому випадку земельні ділянки надаються цим господарствам з урахуванням їх організаційно-правових форм. Для ведення підсобного сільського господарства землі сільськогосподарського призначення надаються й релігійним організаціям та об'єднанням. Отже, зазначені землі можуть надаватися юридичним особам для яких ведення сільського господарства не є основним видом діяльності.

Основні площі земель сільськогосподарського призначення займають підприємства та організації, які безпосередньо ведуть сільськогосподарське виробництво, -- сільськогосподарські виробники. Згідно зі ст. 1 Закону України від 17 липня 1997 р. "Про сільськогосподарську кооперацію" сільськогосподарський товаровиробник -- фізична або юридична особа незалежно від форми власності та господарювання, в якої валовий доход, отриманий від операцій з реалізації сільськогосподарської продукції власного виробництва та продуктів її переробки, за наявності сільськогосподарських угідь (ріллі, сіножатей, пасовищ і багаторічних насаджень тощо) або поголів'я сільськогосподарських тварин у власності, користуванні, в тому числі іі на умовах оренди, за попередній звітний (податковий) рік перевищує 75% загальної суми валового доходу. Це обмеження не поширюється на осіб, які ведуть особисте селянське господарство.

У сільському господарстві найбільшого поширення набули: сільськогосподарські кооперативи, господарські товариства, приватні (приватно-орендні) підприємства, державні сільськогосподарські підприємства. Порядок створення, діяльності, реорганізації та ліквідації суб'єктів сільськогосподарського виробництва окремих організаційно-правових форм визначається законодавством України. Підприємець має право вибору організаційно-правової форми свого підприємства.

Виходячи з особливостей тих функцій, які виконують суб'єкти сільськогосподарського виробництва, останні можуть бути поділені на такі групи:

1) засновані на різних формах власності сільськогосподарські формування, головним предметом діяльності яких є виробництво товарної маси продуктів харчування і сировини;

2) підприємці, чия діяльність заснована на різних формах власності й організаційно-правових формах господарювання, правосуб'єктність та статутна діяльність яких спрямована на забезпечення сучасної виробничо-господарської діяльності аграрних підприємств-товаровиробників;

3) установи, чия правосуб'єктність та статутна діяльність передбачають надання різноманітних фінансово-кредитних, страхових, комерційних, посередницьких та інших послуг, спрямованих на забезпечення підприємницької діяльності аграрних товаровиробників.

Більшість суб'єктів, які використовують землі сільськогосподарського призначення, були створені внаслідок паювання земель і реструктуризації колективних сільськогосподарських підприємств. Це відбувалося шляхом надання кожному члену колективного сільськогосподарського підприємства сертифіката, що засвідчував його право на земельну частку (пай) з визначенням розміру останньої в умовних (кадастрових) гектарах, а також у вартісному вираженні. При цьому земельні ділянки на місцевості не виділялися, а існували у документальному вираженні до того моменту, поки у встановленому законом порядку не було здійснене таке виділення відповідно до земельних сертифікатів з видачею державних актів на право приватної власності на землю.

Зміст правового режиму земель сільськогосподарського призначення, які знаходяться у власності громадян, визначають залежно від характеру сільськогосподарського виробництва. Так, згідно зі ст. 22 ЗК громадянам землі сільськогосподарського призначення передаються у власність, зокрема, для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Правовий режим земель особистих селянських господарств регулюється ст. 33 ЗК. Відповідно до неї громадяни України можуть мати на праві власності та орендувати земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства.

Правовий режим земель, призначених для ведення садівництва, спрямований насамперед на задоволення потреб громадян такому їх використанні. Ці землі можуть використовуватися для закладки багаторічних плодових насаджень, вирощування сільськогосподарських культур, а також для зведення необхідних будівель, господарських споруд тощо.

Громадянин -- член садівницького товариства може приватизувати земельну ділянку без згоди на це інших його членів. Однак розмір земельної ділянки для ведення садівництва, яка може приватизуватися безоплатно, не повинен перевищувати 0,12 га (ст. 121 ЗК). Громадяни -- власники садових ділянок можуть вільно розпоряджатися ними, якщо вони не вилучені і не обмежені в обігу. Громадяни мають право одержувати (придбавати) сільськогосподарські землі у власність не тільки для задоволення власних потреб, але й для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Займатися виробництвом товарної сільськогосподарської продукції можна шляхом ведення особистого селянського або фермерського господарства. Селянське господарство не має статусу юридичної особи. А виробництво товарної сільськогосподарської продукції розглядається як підприємницька діяльність. Тому громадянин -- власник земельної ділянки, який має намір займатися товарним сільськогосподарським виробництвом, повинен зареєструватися як підприємець.

На відміну від особистого селянського фермерське господарство є юридичною особою. Так, відповідно ст. 31 ЗК до складу його земель входять земельні ділянки, які належать на праві власності цьому господарству як юридичній особі, а також громадянам -- членам фермерського господарства на праві приватної власності. Фермерське господарство може орендувати земельні ділянки. У літературі зазначається, що у власності громадянина-фермера можуть бути лише сільськогосподарські угіддя, на яких немає виробничих будівель чи споруд, оскільки такі будівлі та споруди разом з ділянкою, на якій вони знаходяться, складають єдиний об'єкт нерухомості й повинні знаходитись на балансі фермерського господарства як юридичної особи'.

Ще однією особливістю правового режиму земельних ділянок, призначених для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, є те, що звернення стягнення на них допускається лише у тих випадках, коли у власників таких ділянок відсутнє інше майно, на яке може бути звернене стягнення (ч. 2 ст. 139 ЗК). Набуваючи право власності на земельну ділянку, громадянин водночас набуває комплекс земельних прав та обов'язків, що утворює зміст цього права.

Правомочності власників земельних ділянок зафіксовані у ст. 90 ЗК. Відповідно до зазначеної статті вони мають право: продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину; самостійно господарювати на землі; власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію; використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди. Зі змісту цих правомочносте випливає, що більшість з них мають безпосереднє відношення до власників земельних ділянок сільськогосподарського призначення.

Як відомо, право власності на майно, у тому числі і на землю, передбачає наявність у його суб'єкта 3 груп правомочносте й, а саме: правомочносте й володіння, користування і розпорядження майном (землею). Аналіз правомочносте й власників земельних ділянок, закріплених у ст. 90 ЗК, дає підстави стверджувати , що практично усі вони належать до правомочності володіння та користування і за змістом частково збігаються з колом правомочносте й, наданих землекористувачам (ст. 95 ЗК). І лише правомочність, передбачена п. "а" ч. 1. ст. 90 ЗК, належить до правомочності, пов'язаної з розпорядженням земельними ділянками, тобто відповідно до неї власники останніх мають право продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину. Однак на сьогоднішній день не кожною з наданих законом правомочносте й власник земельної ділянки сільськогосподарського призначення може скористатися у зв'язку з наявністю псиних обмежень, встановлених Перехідними положеннями ЗК.

Правомочності власників земельних ділянок не підлягають тлумаченню. Проте це не стосується обов'язків, зафіксованих у ст. 91 ЗК. Згідно з нею власники земельних ділянок зобов'язані: забезпечувати використання земельних ділянок за цільовим призначенням; додержувати вимог законодавства про охорону довкілля; своєчасно сплачувати земельний податок; не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі; своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом; дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем. Законом також можуть бути встановлені інші обов'язки власників земельних ділянок.

Специфіка використання сільськогосподарських угідь полягає у втручанні їх користувачів у механізм еко - зв'язків земель з іншими природними об'єктами, у перетворенні екосистем шляхом зміни режиму їх функціонування. Це обумовлено тим, що зазначені угіддя поділяються на біоценози (природні угіддя) -- не піддані окультуренню пасовища, сіножаті, луки тощо і агроценози (землі, окультурені людською працею) -- рілля, багаторічні насадження, окультурені (меліоровані) пасовища, сіножаті та інші сільськогосподарські угіддя. Оранка природних угідь перетворює їх на сільськогосподарські угіддя, які виконують свою природну функцію лише під впливом людської праці.

З урахуванням специфіки земель сільськогосподарського призначення закон зобов'язує громадян-власників, землекористувачів та інших осіб під час їх використання забезпечувати: оптимальний режим ґрунтів. Власники земельних ділянок і землекористувачі мають захищати земельні ділянки від підтоплення і пересушення. Вони вправі у встановленому порядку здійснювати зрошувальні й осушувальні заходи, не допускаючи безгосподарного виливання води, засолення і заболочування земель і створюючи найбільш сприятливий режим ґрунтової пологи.

Використання затоплюваних земель здійснюється відповідно до землевпорядної документації з урахуванням можливих причин затоплення (повінь, паводок), нахилу дна річки (її окремих ділянок) й частоти можливого затоплення; належний сольовий режим ґрунтів шляхом захисту земель від вторинного засолення. Кожна особа, яка використовує сільськогосподарські угіддя, повинна вести боротьбу з підвищеною кислотністю ґрунтів.

77. Поняття та склад земель житлової та громадської забудови

Земельні ресурси для населення країни є найважливішим природним засобом життєдіяльності і умовою життєзабезпечення. Водночас вони виступають як просторовий операційний базис, тобто як місця розміщення жителями сільської місцевості та городянами своїх житлових, соціальних, виробничо-господарських, побутових та інших об'єктів.

У Концепції сталого розвитку населених пунктів, схваленій постановою Верховної Ради України від 24 грудня 1999 р. № 1359-ХІV, визначені основні напрями державної політики щодо забезпечення сталого розвитку інфраструктури міст, селиш та сіл, їх планування, благоустрою тощо. Значна роль у цьому відводиться раціональному використанню та належній охороні земельних ресурсів.

Певною мірою Концепція вплинула і на правовий статус заселених земель. У цьому документі вони визначаються не як землі населених пунктів, а як землі житлової та громадської забудови. Згідно зі ст. 38 ЗК до земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд та інших об'єктів загального користування. На відміну від попереднього ЗК, що охоплював відповідні правові режими всіх земель міст, селищ міського типу та сільських населених пунктів у їх межах і не враховував заселені землі робітничих, курортних, садових, дачних, а також гірських і хутірських селищ та історичних міст, чинний ЗК закріплює ці землі як категорію земель житлової та громадської забудови, окреслюючи тим самим їх основне цільове призначення, а отже, й пріоритетне використання у зазначених цілях.

Особливості правового режиму розглядуваної категорії земель полягають у віднесенні до них у межах населених пунктів земельних ділянок, використовуваних для розміщення об'єктів житлової забудови та громадських будівель комунально-побутового і соціально-культурного призначення. Тому землі, наприклад, природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення, які розташовані у межах населених пунктів, мають належати до відповідної категорії земель з усіма наслідками, які з цього випливають. Адже вимоги чинного законодавства до управління зазначеними землями, внесення плати за їх використання, реалізації порядку відведення, забезпечення їх охорони тощо є різними.

Землі житлової та громадської забудови використовуються як просторово-територіальний базис, призначений для розміщення житлових і громадських об'єктів. Причому треба зазначити, що ЗК не наголошує на пріоритетності житлового будівництва або громадської забудови під час використання земельних площ. Важливим є те, що зазначені землі знаходяться у межах населених пунктів і використовуються головним чином для житлового будівництва та громадської забудови.

Адміністративний порядок визначення площі міст, селищ та сіл шляхом позначення меж, що відмежовують їх землі від земель інших категорій, у цілому не зазнав суттєвих змін. Складнішим є питання розмежування у межах населених пунктів земельних ділянок, що використовуються не тільки для житлової та громадської забудови, а й для задоволення інших індивідуальних та публічних потреб населення. Вони використовуються з метою виділення рекреаційних територій для масового відпочинку населення, розвитку пов'язаної з цим соціально-культурної інфраструктури, зведення комунально-транспортних об'єктів та прокладання комунікацій, здійснення виробничо-господарської діяльності тощо.

Внаслідок багатопланового використання земельних ресурсів населених пунктів відбувається "злиття" правових режимів використання різних категорій земель, розташованих у їх межах. Безперечно, заміна поняття "землі населених пунктів" поняттям "землі житлової та громадської забудови" усунула традиційно "подвійну" підставу розподілу земельних ресурсів нашої країни на землі населених пунктів (за місцями їх розташування) та усі інші землі (за основним цільовим призначенням їх використання). Проте і у чинному ЗК не визначені критерії відмежування земель житлової та громадської забудови від інших категорій земель, що ускладнює додержання правового режиму їх використання.

Доречно нагадати, що відповідно до ст. 84 ЗК 1970 р., наприклад, землі міст, які найбільш придатні для багатопланового використання, поділялися на 5 груп. Законодавче визначення правового статусу тієї чи іншої групи земель сприяло додержанню відповідних правових режимів їх використання за цільовим призначенням та забезпеченню правових вимог до їх охорони. Нині характер використання земель населених пунктів визначається планами земельно-господарського устрою та містобудівною документацією, що ускладнює здійснення контролю И їх використанням за основним цільовим призначенням, не кажучи вже про додержання природоохоронних вимог при відведенні та забудові цих земель.

На правовий режим використання земель житлової та громадської забудови суттєво впливають планування розміщення об'єктів індивідуального та громадського житлового фонду, забудова земельних площ з виділенням присадибних ділянок та здійснення без садибного будівництва. Тому треба погодитися і думкою М.В. Шульги про те, що до садибної належить забудова, об'єкти якої (будинки садибного типу) розміщуються на присадибних ділянках, переданих або наданих громадянам.

Згідно зі ст. 121 ЗК присадибні земельні ділянки у містах, селищах та селах можуть передаватися у встановлених розмірах лише громадянам і тільки для цілей будівництва та обслуговування житлового будинку, а також зведення господарських будівель та інших споруд. Така забудова в основному характерна для сільської та селищної місцевості, де жилі будинки й господарські споруди зводяться на землях приватної власності. У свою чергу, без садибне розташування об'єктів житлової забудови має місце при спорудженні багатоквартирних житлових будинків, що характерно для міст. Вони розташовуються на землях житлової та громадської забудови державної та комунальної власності, які надаються у постійне користування підприємствам, установам та організаціям цих видів власності.

Категорія земель, що розглядається, призначена не тільки для житлового будівництва, а й для громадської забудови. До останньої належать громадські будівлі, споруди та об'єкти закладів освіти та охорони здоров'я, торгівлі та громадського харчування, соціально-культурних установ та підприємств побутового обслуговування тощо. Характерною рисою правового режиму зазначених земельних ділянок для зведення та експлуатації об'єктів громадської забудови є користувальницька підстава їх використання. Це обумовлено призначенням цих земель для задоволення суспільних потреб та публічних інтересів.

Призначення земель житлової та громадської забудови передбачає не тільки експлуатацію будівель та зведення нових будинків і споруд, а й проведення їх капітального ремонту, реконструкції, реставрації, благоустрою території тощо. Так, відповідно до ст. 23 Закону України від 6 вересня 2005 р. "Про благоустрій населених пунктів" до об'єктів благоустрою території житлової та громадської забудови належать земельні ділянки в межах населених пунктів, на яких розміщені об'єкти житлової забудови, громадські будівлі та споруди, інші об'єкти загального користування. Тому здійснення житлового будівництва і громадської забудови на землях населених пунктів спрямоване на комплексне використання земельних ділянок з метою формування у містах та інших населених пунктах житлових кварталів, масивів і мікрорайонів.

На правовий режим земель житлової та громадської забудови впливає й те, капітальним чи тимчасовим є стан будівель і споруд. Залежно від цього земельні ділянки можуть передаватися у власність або надаватися у постійне чи тимчасове користування. У таких випадках вони надаються для зведення, обслуговування та експлуатації будівель і споруд. Крім того, капітальні будівлі у виді жилих будинків квартирного або садибного типу, громадських та виробничих будинків і споруд, а також господарських споруд та капітальних будівель належать до об'єктів нерухомості та підлягають обов'язковій технічній інвентаризації за місцем їх розміщення відповідно до Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна, затв. наказом Держбуду України від 24 травня 2001 р. № 127.

При цьому технічну інвентаризацію капітальної будівлі не треба плутати з реєстрацією земельної ділянки. За юридичною природою вони є різними правовими об'єктами.

У складі земель житлової та громадської забудови в межах населених пунктів особливе місце посідають землі, зайняті іншими об'єктами загального користування. До них належать вулиці, провулки, проїзди, дороги, площі, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження відходів тощо. ЗК відносить їх до земель комунальної власності, що не підлягають передачі у приватну власність. Проте це не виключає права власності держави на такі об'єкти, наприклад, будинки та споруди спортивних комплексів, навчальних закладів, органів державної влади, а отже, й на відповідні земельні ділянки.