Поняття та види земельних правовідносин

Способи захисту прав на землю за своїм змістом та умовами застосування є досить неоднорідними. Одні з них безпосередньо спрямовані на захист права власності на земельну ділянку чи права землекористування, інші - опосередковано. В земельному законодавстві способи захисту прав на землю класифікують на окремі відносно самостійні групи. Зокрема виділяють речово-правові, спеціальні та зобов'язально-правові способи захисту земельних прав.

Речово-правові способи захисту прав на землю безпосередньо пов'язані із цивільним правом вони спрямовані на захист суб'єктивного права власності на землю чи права землекористування осіб, які на момент порушення права не перебувають у зобов'язальних відносинах з порушником. До них, зокрема належать : вимога власника земельної ділянки або землекористувача усунути порушення у здійсненні їх прав, які не пов'язані з позбавленням володіння земельною ділянкою (негаторний позов); витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов); визнання прав на землю; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку.

Вимога власника земельної ділянки або землекористувача усунути порушення у здійсненні їх прав, які не пов'язані з позбавленням володіння земельною ділянкою (негаторний позов) пред'являється у випадках, коли власник має земельну ділянку у своєму володінні, однак дії інших осіб перешкоджають йому вільно її використовувати або розпоряджатися нею. Так, ст. 104 Земельного кодексу України визначає, що власники землі та користувачі земельних ділянок можуть вимагати припинення діяльності на сусідній земельній ділянці, здійснення якої може призвести до шкідливого впливу на здоров'я людей, тварин на повітря, земельні ділянки тощо.

Предметом даного позову є вимога власника землі про усунення тих чи інших перешкод у здійсненні права власності на землю, не поєднаних з позбавленням володіння земельною ділянкою наприклад, інші особи неправомірно зводять будівлі, споруди, саджають дерева, чим унеможливлюють підходи, під'їзди до землі власника чи користувача. А предметом захисту крім суб'єктивних прав є ще й охоронювані законом інтереси. Підставою позову є вчинення третьою особою перешкод власникові в реалізації повноважень розпорядження чи (та) користування належною йому земельною ділянкою.

Витребування майна із незаконного володіння (віндикаційний позов) - це один із ефективних способом захисту прав на землю. Такий позов пред'являється у випадку самовільного зайняття земельної ділянки, що фактично належить уповноваженій особі, з метою її повернення.

Позивачем за цим позовом може бути власник (фізичні та юридичні особи, держава й територіальні громади в особі уповноважених ними органів).

Предметом віндикаційного позову є вимога власника до незаконного володіючого невласника про повернення землі з чужого незаконного володіння.

Визнання прав на землю є засобом усунення невизначеності у взаємовідносинах суб'єктів, створення необхідних умов для його реалізації і запобігання дій з боку третіх осіб, що перешкоджають його нормальному здійсненню. Позов про визнання прав на землю, може пред'явити власник земельної ділянки в разі оспорювання або невизнання іншою особою його права, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право на землю. Таке визнання прав може бути реалізоване лише в юрисдикційному порядку.

Самостійним способом захисту прав на землю вважається відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав.

До спеціальних способів захисту відносяться : визнання угоди щодо земельної ділянки недійсною; визнання недійсним рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

В ст. 210 Земельного кодексу України встановлено, що угоди, укладенні з порушенням встановленого законом порядку купівлі-продажу, дарування, застави, обміну земельних ділянок, визнаються недійсними за рішенням суду. Відповідно до п. 2 ст. 131 ЗК України укладення таких угод здійснюється відповідно до Цивільного кодексу України з урахуванням вимог Земельного кодексу України. За Цивільним кодексом недійсність угод виявляється в невідповідності вимогам, які визначені в чинному законодавстві.

Правовим наслідком визнання угоди недійсною повернення стану, який існував до укладення такої угоди, тобто сторони зобов'язанні повернути все одержане за угодою, якщо ж неможливо повернути одержане в натурі, то відшкодовується його вартість у грошовій формі, якщо інше не передбачено законом.

Визнання недійсним рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування регулюються статтями 154, 155 ЗК України. Відповідно до ст. 155 у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їм земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. Збитки, завдані власникам земельних ділянок внаслідок видання зазначених актів, підлягають відшкодуванню в повному обсязі органом, який видав акт. Шкода відшкодовується на загальних підставах статей 1166,1172 Цивільного кодексу України.

До земельно-правових способів захисту відносяться : відшкодування збитків, заподіяних невиконанням або неналежним виконанням умов договорів; повернення власникові земельної ділянки, наданої у користування за договором оренди тощо.

Відшкодування збитків являється самостійним способом захисту прав на земельні ділянки. Воно здійснюється на підставі статей 156, 157 Земельного кодексу України. У ст. 156 ЗК України визначений вичерпний перелік підстав відшкодування завданих збитків. Ст. 157 ЗК визначає коло суб'єктів, які зобов'язані згідно закону відшкодовувати збитки власникам землі та землекористувачам.

Відшкодування збитків здійснюється як в добровільному так і в судовому порядку особами, які їх заподіяли, власникам земельних ділянок.

У земельному законодавстві збитки відшкодовуються внаслідок заподіяння їх як правомірними так і не правомірними діями. Правомірними діями заподіяні збитки відшкодовуються у випадках, коли це прямо передбачено законом.

Повернення власникові земельної ділянки, наданої у користування за договором оренди може бути пов'язаний з поверненням незаконно чи самовільно зайнятих земельних ділянок, щодо яких землевласники чи землекористувачі позбавлені володіння ними.

До інших, передбачених законом способів можна віднести : захист інтересів власників землі і землекористувачів у надзвичайних ситуаціях, захист права спільної (спільної часткової чи спільної сумісної) власності на землю, захист права власності чи користування землею осіб, які оголошені безвісно відсутніми або померлими, тощо. Всі вони регулюються цивільним законодавством.

39. Правове забезпечення відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам. Умови та порядок відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам

Відшкодування збитків власникам земельних ділянок і землекористувачам є важливою гарантією захисту прав власників і землекористувачів. Відшкодування збитків здійснюється за підстав, передбачених ст. 156, та у порядку, визначеному ст. 157 ЗК України. Обов'язковість відшкодування збитків прямо закріплюють правові приписи ЗК України (статті 97, 101, 146, 147, 152, 155 і 212).

Збитки власникам земельних ділянок і землекористувачам відшкодовують особи, які їх заподіяли, добровільно або у судовому порядку.

Заподіяні збитки можуть бути результатом правомірних чи неправомірних (протиправних) дій органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, інших органів, а також громадян і юридичних осіб. Відшкодування їх -- важливий захід правової відповідальності особи за вчинені нею земельні правопорушення, тобто за її неправомірні дії. При заподіянні земельно-правових збитків правомірними діями особи відшкодування їх є самостійною гарантією реалізації земельних прав суб'єктів.

У ст. 156 ЗК України подано перелік підстав відшкодування збитків. Він не є вичерпним і не підлягає обмеженому тлумаченню. До його складу входять різні за своїм характером підстави. Серед них можна виділити групу тих, які належать до правомірних дій, і самостійну групу підстав, які є результатом земельних правопорушень, тобто дій неправомірних. Першу групу підстав становлять:

· вилучення (викуп) сільськогосподарських угідь, лісових земель і чагарників для потреб, не пов'язаних із сільськогосподарським і лісогосподарським виробництвом;

· тимчасове зайняття зазначених угідь, земель і чагарників для інших видів використання;

· встановлення обмежень щодо використання земельних ділянок.

До другої групи входять:

· погіршення якості ґрунтового покриву та інших корисних властивостей сільськогосподарських угідь, лісових земель і чагарників; приведення сільськогосподарських угідь, лісових земель і чагарників у непридатний для використання стан тощо.

Що стосується неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки як самостійної підстави відшкодування збитків, то вона може бути результатом як правомірних, так і протиправних дій.

Коло суб'єктів, на яких закон покладає обов'язок відшкодовувати збитки власникам землі та землекористувачам, визначає ст. 157 ЗК України. Згідно з цією нормою земельно-правові збитки відшкодовують органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадяни і юридичні особи у разі використання відповідних земельних ділянок або коли їхня діяльність обмежує права власників земельних ділянок і землекористувачів чи погіршує якість земель, розташованих у зоні їхнього впливу, в тому числі внаслідок хімічного і радіоактивного забруднення території, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами і стічними водами.

Особливість відшкодування земельно-правових збитків полягає в тому, що ці збитки можуть відшкодовувати не самі особи, які заподіяли шкоду, а той суб'єкт, в інтересах якого діяла особа, що заподіяла шкоду. Так, при вилученні (викупі) сільськогосподарських угідь, лісових земель і чагарників для потреб, не пов'язаних із сільськогосподарським і лісогосподарським виробництвом, за рішенням уповноважених органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування збитки землевласників і землекористувачів, заподіяні таким вилученням (викупом), відшкодовують не названі органи, а особи, в інтересах яких було вилучено (викуплено) відповідні земельні ділянки.

Відшкодування збитків -- цивільно-правова категорія. Збитками вважаються втрати, яких особа зазнала у зв'язку з пошкодженням або знищенням речі, а також витрати, які були чи будуть здійснені особою для відновлення свого порушеного права. Крім того, збитками вважають доходи, які особа могла б одержати, якби її право не було порушено. У законодавстві це має назву упущеної вигоди.

Розміри збитків, заподіяних власникам землі і землекористувачам вилученням зазначених земель з додержанням вимог, передбачених статтями 146, 147 і 149-151 ЗК України, визначаються для земельних ділянок, що перебувають на праві власності, з урахуванням повної вартості земельної ділянки. Таку вартість встановлюють відповідно до грошової та експертної оцінки земель, що проводиться згідно з п. З ст. 146 за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України. Розміри збитків, заподіяних землекористувачам вилученням у них відповідних земельних ділянок, визначають комісії, створені Київською і Севастопольською міськими, районними державними адміністраціями, виконавчими комітетами міських (міст обласного підпорядкування) рад відповідно до порядку, встановленого ст. 157 ЗК України. При цьому розміри збитків визначають у повному обсязі за реальною вартістю майна на момент заподіяння збитків, проведеними витратами на поліпшення якості земель.

Збитки, заподіяні власникам землі і землекористувачам тимчасовим зайняттям сільськогосподарських угідь, лісових земель і чагарників для інших видів використання, відшкодовують у разі передачі їх на основі угоди з власником землі або за погодженням із землекористувачем юридичні особи підприємства, установи та організації, які здійснюють геологознімальні, пошукові, геодезичні та інші розвідувальні роботи відповідно до ст. 97 ЗК України.

Збитки, заподіяні внаслідок самовільного тимчасового зайняття сільськогосподарських угідь, лісових земель і чагарників, відшкодовують з урахуванням вимог ст. 212 ЗК України.

Новелою чинного ЗК України є положення про те, збитки власникам землі і землекористувачам відшкодовують у разі встановлення обмежень щодо використання земельних ділянок. Таку можливість передбачає ст. 111. Це право може бути обмежено на певний строк законом або договором шляхом встановлення різного роду зобов'язань, обмежень та умов. Такі обмеження за своєю сутністю є правомірними і становлять відносно самостійну групу. До цієї групи належать також обмеження, пов'язані з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон (статті 91 і 96 ЗК України).

До неправомірних обмежень прав власників землі і землекористувачів відносять дії, пов'язані з втручанням органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у здійснення цими суб'єктами повноважень щодо володіння, користування належними їм земельними ділянками, самовільним зайняттям земельних ділянок, погіршенням якості ґрунтового шару та інших властивостей земель.

Збитки, заподіяні самовільним зайняттям земельних ділянок, псуванням, забрудненням земель та іншими порушеннями земельного законодавства, відшкодовують особи, які їх заподіяли, відповідно до статей 211 і 212 ЗК України та з урахуванням цивільно-правових приписів.

Право на відшкодування збитків, зумовлених забрудненням і засміченням земельних ресурсів через порушення природоохоронного законодавства, гарантується законом і державою. У цьому разі порядок обчислення розмірів відшкодування шкоди встановлюють за Методикою визначення розмірів шкоди, зумовленої забрудненням і засміченням земельних ресурсів через порушення природоохоронного законодавства, яка затверджена наказом Мінекоресурсів України від 27 жовтня 1997 року та зареєстрована в Міністерстві юстиції України 5 травня 1998 року.

Збитки відшкодовують у повному розмірі, який визначають, враховуючи витрати на відновлення родючості землі, а також доходи, які власник землі або користувач міг би одержати від земельної ділянки і які він не одержав за час до приведення землі до стану, придатного до її використання за призначенням, або до повернення самовільно зайнятої ділянки. Крім того, заподіяні збитки винна особа може відшкодувати в натурі шляхом відновлення попереднього стану земельних ділянок або наданням земельної ділянки, рівноцінної за розміром і якістю.

40. Причини виникнення, основні види та правові засади вирішення земельних спорів

Розпочата в 90-х роках у нашій країні економічна реформа з мстою переходу національної економіки до ринкових засад, насамперед викликала істотні зміни підстав та умов землеволодіння та землекористування. Земельна реформа, яка проводиться на основі різноманітності прав на землю та їх рівноправного функціонування, переходу до різних форм господарювання на землі та формування багатоукладної економіки, значно вплинули на характер і зміст земельних відносин. А останні істотно змінили причини виникнення та види земельних спорів, що випливають із земельних та пов'язаних з ними відносин.

Засадами, на яких ґрунтуються розгляд та вирішення земельних спорів є положення Конституції, зокрема ст. 8 (про пряму дію конституційних норм), ст. 14 (про гарантованість права власності на землю), ст. 124 (про поширення судової юрисдикції на всі правовідносини, що виникають у державі). Ці конституційні положення знайшли свій подальший розвиток у ЗК. У гл . 25 ЗК закріплено відокремлену групу норм, що визначають умови і порядок розгляду земельних спорів.

Звичайно, законодавчі засади розгляду та вирішення земельних спорів є важливою гарантією захисту суб'єктивних прав і законних інтересів власників землі і землекористувачів. При вирішенні земельних спорів має місце не тільки правозастосовна діяльність, пов'язана з врегулюванням розбіжностей, що виникають під час тлумачення земельного права. Прийняте рішення з земельного спору може породжувати відмову від неправомірних вчинків, визнання суб'єктивного права на земельну ділянку, припинення дій, що порушують законні інтереси землевласників, виконання покладених обов'язків в натурі, відшкодування шкоди, заподіяної порушенням земельного законодавства, тощо.

Земельне законодавство не містить визначення поняття земельних спорів. Однак його можна сформулювати на підставі змісту норм ЗК. Виходячи з цього, під земельними спорами слід розуміти неврегульовані розбіжності, що пов'язані із застосуванням норм земельного законодавства щодо володіння, користування і розпорядження земельними ділянками та реалізацією інших прав на землю, які виникають між суб'єктами земельних відносин і підлягають вирішенню у встановленому законом порядку.

Земельні спори можуть виникати з різних причин. Найбільш розповсюдженими з них є: неврегульованість або неповнота урегульованості відповідних відносин чинним законодавством; внутрішня суперечливість самих норм земельного законодавства, що регулюють однотипні відносини; протиріччя між нормами земельного законодавства та нормами інших природноресурсових галузей законодавства, що регулюють близькі за своїм змістом положення; не узгодженість між нормами-принципами правового регулювання земельних відносин та нормами-правилами земельного законодавства; недостатня юридична кваліфікація посадових осіб, що застосовують земельно-правові норми; розбіжності у право розумінні та недостатня правова поінформованість учасників земельно-правових спорів.

У чинному ЗК змінено не тільки розташування норм про земельні спори, а й підстави їх поділу на певні види. Його зміст дозволяє розподіляти 4 види таких спорів: 1) спори з приводу володіння, користування та розпорядження земельними ділянками, що становлять власне земельні спори; 2) спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей, що по суті є адміністративно-територіальними спорами; 3) спори з правил добросусідства, встановлення обмежень щодо використання земель та земельних сервітутів; 4) спори, що пов'язані із земельними відносинами.

До останніх можна віднести майнові спори, пов'язані із землеволодінням або землекористуванням, спори щодо відшкодування збитків та втрат власників землі та землекористувачів, спори, пов'язані з платою за землю та деякі інші спори. На відміну від попереднього ЗК, чинний земельний закон не виділяє такі спори в окремі види. Однак це не означає, що вони зникли чи втратили своє значення. Навпаки, зазначені спори залишаються поширеними на практиці і їх вирішення викликає значні труднощі.

У літературі немає єдиної думки щодо правової природи спорів, пов'язаних з відмовою конкретного органу задовольнити заяву або клопотання про надання земельних ділянок. На підставі земельного законодавства, яке діяло раніше, І.О. Іконицька відносила такі спори до земельних. За твердженням М.М. Осокіна, яке ґрунтувалося на оновленому змісті земельного законодавства, спори, що виникають з приводу відмови компетентного органу у наданні земельної ділянки, не є земельними. Останній підхід до правової природи зазначених спорів є більш реальним, оскільки вони не пов'язані з порушенням суб'єктивного права на конкретну земельну ділянку. Предметом спору тут с не конкретний земельний наділ, а рішення відповідного владного органу. Крім того, оскарження в суді такого рішення розглядається не в порядку позовного впровадження, а в порядку впровадження по справах, що виникають адміністративно-правових відносин, які не відрізняються від розгляду інших оскаржуваних рішень органів виконавчої влади, місцевого самоврядування та їх посадових осіб.

41. Органи, що вирішують земельні спори, порядок їх розгляду та вирішення

Чинний ЗК дещо змінив систему органів, що можуть розглядати та вирішувати земельні спори. Відповідно до ст. 158 ЗК такі спори вони вирішуються судами, органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Причому зазначена норма передбачає певне розмежування компетенції цих органів. Так, виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування та розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей. Органи місцевого самоврядування вирішують спори у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах. Органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів вирішують спори щодо меж земельних ділянок за межами населених пунктів, встановлення обмежень у використанні земель та земельних сервітутів.

Розгляд і вирішення земельних спорів органами місцевого самоврядування або органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів не позбавляє учасників спору права на звернення до суду. Згідно з ч. 5 ст. 158 ЗК у разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування чи органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів спір вирішується судом. Приймаючи до уваги різке збільшення кількості земельних спорів, ускладнення їх розгляду та практичної актуалізації змісту було б доцільним прийняття спеціального законодавчого акту про їх розгляд і вирішення. Детальне законодавче врегулювання умов та порядку розгляду і вирішення земельних спорів є нагальною потребою практики сучасного реформування земельних відносин.

Вирішення земельних спорів судами нині є досить поширеним. Відповідно до п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ" за загальним правилом, розмежування між судами загальної юрисдикції підвідомчості земельних та пов'язаних із земельними відносинами майнових спорів відбувається залежно від суб'єктного складу їх учасників. Так, загальним судам підвідомчі земельні спори в разі, якщо хоча б однією з осіб, які беруть участь у справі, є громадянин. Господарськими судами вирішуються земельні спори за участю підприємств, установ, організацій, інших юридичних осіб, а також громадян, що здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статус суб'єкта підприємницької діяльності.

Виходячи з відповідних положень Конституції, ЗК, ЦПК та ГПК, а також зазначеної постанови, судам підвідомчі справи за заявами, зокрема: з приводу володіння, користування, розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян чи юридичних осіб, і визнання недійсними державних актів про право власності та право постійного користування земельними ділянками; про право громадян на земельну частку (пай) при приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, використання при цьому земельних ділянок із меліоративними системами; про розподіл несільськогосподарських угідь при ліквідації сільськогосподарських підприємств, установ, організацій; про визнання недійсною відмови у розгляді заяв громадян про безоплатну передачу у власність (приватизацію) земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського й особистого селянського господарства, садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, дачного будинку та індивідуального гаража; про визнання недійсною відмови в наданні у постійне користування земельних ділянок юридичним особам; про визнання незаконною відмови у продажу земельних ділянок із земель державної або комунальної власності громадянам і юридичним особам, які мають право на набуття цих ділянок у власність, а також іноземним державам; про вирішення спорів, пов'язаних з орендою землі; про встановлення та припинення дії земельних сервітутів; про примусове припинення права на земельну ділянку з передбачених законом підстав; про недійсність відмови у розгляді заяви про погодження місця розташування об'єкта, щодо якого порушується питання про вилучення (викуп) земельної ділянки; про вирішення спорів щодо проведення розвідувальних робіт на землях, що перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб; про вирішення майнових спорів, пов'язаних із земельними відносинами, в тому числі про відшкодування власникам і землекористувачам збитків, заподіяних вилученням (викупом) визначених угідь, обмеженням їх прав або порушенням земельного законодавства; про відшкодування витрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва; про визнання недійсними договорів купівлі-продажу, дарування, застави, обміну земельних ділянок, укладених із порушенням встановленого законом порядку; про повернення самовільно зайнятої земельної ділянки чи про звільнення земельної ділянки особою, що займає її без належних на те підстав; про вирішення спорів стосовно розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей; про вирішення земельного спору, що відповідно до визначеної ЗК компетенції розглядався органом місцевого самоврядування чи органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів, з рішенням якого одна зі сторін у земельному спорі не погоджується.

У п. 4 зазначеної постанови Пленуму Верховного Суду передбачено, що суди розглядають справи за спорами про межі земельних ділянок, що перебувають у власності чи користуванні громадян-заявників, які не погоджуються з рішенням органу місцевого самоврядування чи органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Зазначені спори підлягають розгляду місцевими судами незалежно від того, розглядалися вони попередньо органом місцевого самоврядування або органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів чи ні. Рішення цих органів щодо такого спору не може бути підставою для відмови в прийнятті заяви чи для закриття провадження в порушеній справі.

Безумовно, наведений перелік земельних спорів, що розглядаються і вирішуються у судовому порядку не є вичерпним. Так, з прийняттям Закону "Про розмежування земель державної та комунальної власності" з'явилась нова категорія земельних спорів, що розглядаються органами судової влади. Спори щодо розмежування земель державної та комунальної власності, як правило, виникають між органами державної виконавчої влади та органами місцевого самоврядування різного рівня. Такі спори підлягають розгляду та вирішенню господарськими судами.

Особливості вирішення земельних спорів господарськими судами, що виникають між підприємствами, установами та організаціями як юридичними особами, передбачені у ГПК. Однак при їх розгляді та вирішенні мають застосовуватися не тільки процесуальні норми, а й норми матеріального права. Це, зокрема стосується розгляду та вирішення земельних спорів, що виникають у фермерському господарстві. Зрозуміло, що земельні спори громадян з органами державної влади та місцевого самоврядування з питань надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства, а також спори з майнових питань, пов'язаних із земельними відносинами, за участю громадян, що є членами фермерського господарства, підвідомчі судам загальної юрисдикції. Проте, оскільки фермерські господарства є юридичними особами, їх земельні спори з іншими юридичними особами, у тому числі про надання чи продаж земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для розширення господарства, підвідомчі господарським судам.

На особливості розгляду та вирішення земельних спорів господарськими судами звертається увага в оглядовому листі Вищого господарського суду України від 30 листопада 2007 р. № 01-8/918 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з орендою земельних ділянок". Також слід також звернути увагу, що коли одним з учасників земельного спору є іноземний суб'єкт права або підприємство, що належать іноземним інвесторам, міжнародним організаціям ra об'єднанням, такий спір може розглядатися господарським судом при наявності договору між сторонами про його розгляд у господарському суді. Це пов'язано з особливостями юрисдикційного статусу іноземних підприємств та допустимістю застосування до них процесуальних норм національного законодавства.

Згідно з п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ" підвідомчі судам спори, пов'язані із земельними відносинами, розглядаються в позовному провадженні. За заявою сторони, яка не погоджується з рішенням органу місцевого самоврядування чи органу виконавчої влади щодо земельного спору, суд перевіряє правильність цього рішення і вирішує спір по суті. При розгляді земельних спорів про захист прав власників земельних ділянок, стороною в яких є громадянин, застосовується трирічний строк позовної давності, якщо інше не передбачено законом. Якщо для певних правовідносин, пов'язаних зі здійсненням права власності на землю чи користування нею, законом встановлено інші строки вирішення до суду за вирішенням спору, застосовуються встановлені строки.

Вирішення земельних спорів органами місцевого самоврядування здійснюється відповідними радами відповідно до повноважень, що прямо передбачені у земельному законодавстві. Вони закріплені для обласних рад ст. 8, для Київської і Севастопольської міських рад -- ст. 9 та для сільських, селищних, міських рад -- ст. 12 ЗК. При цьому органи місцевого самоврядування згідно з ч. 3 ст. 158 ЗК вирішують земельні спори, які виникають відносно земель відповідних населених пунктів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності або у користуванні громадян, тобто межові спори, та спори відносно додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах.

Зазначимо що межові спори і спори, що виникають у зв'язку із відхиленнями від правил добросусідства, є відносно новими видами спорів. Критерії визначення меж земельних ділянок та зміст вимог відносно добросусідства передбачені у гл. 17 ЗК. Так, спори щодо додержання правил добросусідства, тобто обирання власниками і землекористувачами таких способів використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам і землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні-запахи, шумове забруднення тощо), підлягають розгляду відповідними органами місцевого самоврядування. Що стосується спорів щодо розмежування меж районів у містах, то їх вирішення носить самоврядний характер.

Вирішення земельних спорів органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів зберігає свої адміністративні ознаки і здійснюється держаними органами. Це визначається самою категорією спорів, до яких віднесені земельні спори щодо меж земельних ділянок за межами населених пунктів, розташування обмежень у використанні земель та щодо земельних сервітутів. Виникнення таких спорів може мати місце, наприклад, у випадках відхилення від вимог змісту земельних сервітутів, передбачених гл. 16 ЗК, реалізації права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови, закріплених у гл. 16-1 ЗК, або недотримання обмежень встановлених нормами гл. 18 ЗК.

Відповідно до ч. 4 ст. 158 ЗК органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів вирішують земельні спори.

При розгляді земельного спору, сторони наділені усіма процесуальними правами, передбаченими для учасників судового процесу.

Виконання рішень органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів та органів місцевого самоврядування щодо земельних спорів с кінцевою метою їх розгляду та вирішення. Тому зазначені органи повинні вжити реалістичних заходів щодо виконання рішення вже на стадії його прийняття. Згідно з ст. 161 ЗК рішення відповідних органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів або органів місцевого самоврядування вступає в силу з моменту його прийняття. Проте оскарження зазначених рішень в суді призупиняє їх виконання.

Виконання рішення щодо земельних спорів, за положеннями ЗК, здійснюється органом, який прийняв це рішення. При цьому, виконання рішення щодо земельних спорів не звільняє правопорушника від відшкодування збитків або втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва внаслідок порушення земельного законодавства. Виконання прийнятого рішення щодо земельних спорів може бути призупинено або його строк може бути продовжений вищестоящим Органом або судом. Таким чином, земельному законодавству відомо не тільки призупинення виконання прийнятих рішень та продовження строку їх виконання на підставі судового оскарження , а й оскарження вищестоящому органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів та органів місцевого самоврядування.

42. Поняття та функції управління у галузі використання та охорони земельних ресурсів

Управління у сфері використання та охорони земель слід розглядати як організаційно-правову діяльність уповноважених органів із забезпечення раціональної та ефективної експлуатації земель усіма суб'єктами господарювання у межах, визначених земельним законодавством України.

Термін "функція" (від лат.functio- виконання, здійснення) означає обов'язок, коло діяльності, призначення, роль. Функції управління - це відносно відокремлені напрями управлінської діяльності, які дають можливість здійснювати певний вплив на об'єкт управління з метою вирішення поставленого завдання, це також напрями управлінської діяльності, що мають правовстановлюючий, правозабезпечуючий чи правоохоронний характер.

Визначення змісту функцій управління та їх чітка класифікація необхідні для розробки раціональних основ системи управління. Функції державного управління у відповідній сфері розрізняють за критеріями: за органами, що їх здійснюють; місцем і значенням в управлінському процесі; юридичними наслідками, які тягнуть за собою їх здійснення, тощо. В. В. Горлачук поділяє функції управління на основні і спеціальні.

До основних належать:

- планування;

- координація;

- організація;

- регулювання;

- контроль.

Ці функції притаманні всім системам управління.

До спеціальних функцій відносять такі:

- надання і вилучення земель; моніторинг стану земельних ресурсів і динаміки його змін;

- ведення державного земельного кадастру;

- землеустрій; справляння плати за землю;

- державний контроль за раціональним використанням і охороною земель;

- вирішення земельних спорів; притягнення до юридичної відповідальності та інші.

Відповідні функції становлять зміст управління у галузі використання та охорони земель.

Суб'єктом управління у галузі використання та охорони земель є система уповноважених органів, які відповідно до земельного законодавства здійснюють організаційно-правову діяльність щодо забезпечення раціонального використання земельних ресурсів та їх охорони. їх розрізняють за обсягом і характером компетенції. У сфері земельних відносин певні управлінські функції мають органи загальної, міжгалузевої, галузевої і спеціальної компетенції.

До органів загальної компетенції, що здійснюють відповідні управлінські функції, належать Кабінет Міністрів України, Уряд Автономної Республіки Крим, місцеві ради та місцеві державні адміністрації.

Одним з найважливіших органів міжгалузевого управління у сфері охорони і раціонального використання земель є Міністерство екології та природних ресурсів України, яке здійснює державне управління земельним фондом у комплексі з усіма іншими природними ресурсами (водами, надрами, лісами, атмосферним повітрям, флорою і фауною). Певні управлінські функції щодо земельного фонду мають у межах своєї компетенції також Міністерство аграрної політики та продовольства України, Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, Державний комітет лісового господарства України, Державне космічне агентство України, Державний комітет України по водному господарству, деякі інші центральні органи виконавчої влади.

Галузеве управління земельним фондом здійснюють міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, до відання яких належить відповідна частина земельного фонду, що не залежить від територіального розміщення земель. Органом спеціальної компетенції у сфері земельних відносин є Державне агентство земельних ресурсів України.

43. Система органів управління у галузі використання та охорони земельних ресурсів. (п. 62 -64 одна відповідь). Повноваження органів загального державного управління в галузі використання та охорони земельних ресурсів. Повноваження органів спеціального державного управління в галузі використання та охорони земельних ресурсів

Органи управління у галузі використання та охорони земель мають розгалужену систему, яка діє у межах повноважень, визначених земельним та іншими галузями права України. Зазначена система функціонує як єдиний взаємопов'язаний механізм.

Систему органів управління та охорони земель поділяють на два види: органи загальної компетенції та органи спеціальної компетенції. Особливістю управління у галузі використання та охорони земель органами загальної компетенції є те, що вони здійснюють зазначену діяльність і разом з тим вирішують інші завдання, віднесені до їхньої компетенції, - розвиток економіки, соціальної сфери, національної безпеки та оборони тощо. На відміну від них, для органів спеціальної компетенції управління у галузі використання та охорони земель є головним або одним з головних напрямів їхньої діяльності.

До системи органів загальної компетенції, які здійснюють управління у галузі використання та охорони земель, належать: Верховна Рада України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Кабінет Міністрів України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, місцеві органи виконавчої влади.

Систему органів управління спеціальної компетенції у даній сфері становлять: Міністерство екології та природних ресурсів України, Держземагентство.

Відповідно до ст. 75 Конституції України основними повноваженнями Верховної Ради України у галузі управління використання та охорони земель є: прийняття законів у галузі регулювання земельних відносин; визначення засад державної політики у галузі використання та охорони земель; затвердження загальнодержавних програм щодо використання та охорони земель; встановлення і зміна меж районів і міст; погодження питань, пов'язаних з вилученням (викупом) особливо цінних земель; вирішення інших питань у галузі земельних відносин згідно з Конституцією України.

За ЗК України до повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим у галузі використання та охорони земель на території республіки належить низка напрямів діяльності, пов'язаних з реалізацією загальнодержавної політики у сфері земельних відносин і захисту земельних прав громадян, юридичних осіб, територіальних громад і держави в цілому. Серед них: розпоряджання землями, що перебувають у спільній власності територіальних громад; підготовка висновків щодо вилучення (викупу) та надання земельних ділянок із земель державної власності, що проводять органи виконавчої влади; координація контролю за використанням та охороною земель.

Повноваження Кабінету Міністрів України у галузі земельних відносин визначено ЗК України (ст. 13 та ін.). Зокрема, відповідно до п. 2 ст. 84 ЗК України він здійснює повноваження власника щодо земель державної власності згідно з законом у межах і порядку, визначених Кодексом; за погодженням з Верховною Радою України має повноваження на продаж земельних ділянок, що перебувають у власності держави, іноземним державам та іноземним юридичним особам (п. 1 ст. 129 ЗК України); уповноважений надавати у постійне користування земельні ділянки із земель державної власності юридичним особам у випадках, визначених статтями 9 і 150 ЗК України (п. 7 ст. 122); має право приймати рішення щодо вилучення земельних ділянок державної власності, які перебувають у постійному користуванні, для суспільних та інших потреб (п. 2 ст. 149); визначає порядок встановлення та зміни цільового призначення земель (ч. 3 ст. 20 ЗК); надає дозвіл на проведення розвідувальних робіт на землях заповідників, національних природних парків, дендрологічних і ботанічних садів, археологічних пам'яток (п. 3 ст. 97); затверджує методику грошової та експертної оцінки землі (п. 8 ст. 128); здійснює інші повноваження.

Органи місцевого самоврядування (обласні, Київська і Севастопольська міські, районні, районні у містах, сільські, селищні та міські ради) виконують управлінські функції у сфері земельних відносин відповідно до статей 8-12 ЗК України, законів України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 року (з відповідними змінами), "Про столицю України - місто-герой Київ" від 15 січня 1999 року. До їхніх повноважень належать: розпоряджання землями територіальних громад; підготовка висновків щодо вилучення (викупу) та надання земельних ділянок із земель державної власності, що проводять органи виконавчої влади; встановлення та зміна меж відповідних адміністративно-територіальних одиниць; організація землеустрою; забезпечення реалізації державної політики у галузі використання та охорони земель та інші.

Повноваження місцевих державних адміністрацій визначено в ст. 17 ЗК України та Законі України "Про місцеві державні адміністрації" від 9 квітня 1999 року (з відповідними змінами). Вони, зокрема, розпоряджаються землями державної власності у межах, визначених ЗК України; беруть участь у розробці та забезпеченні виконання загальнодержавних і регіональних програм з питань використання та охорони земель; координують здійснення землеустрою та державного контролю за використанням та охороною земель; готують висновки щодо надання або вилучення (викупу) земельних ділянок; викуповують земельні ділянки; викуповують земельні ділянки для суспільних потреб у межах, визначених ЗК України; готують висновки щодо встановлення та зміни меж сіл, селищ, районів, районів у містах та міст.

Серед повноважень Міністерства екології та природних ресурсів України як центрального органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів у галузі земельних відносин ст. 14 ЗК України виділяє: участь у розробці та реалізації загальнодержавних і регіональних програм використання та охорони земель; організація моніторингу земель; участь у розробці нормативних документів у галузі охорони земель та відтворення родючості ґрунтів; здійснення державної екологічної експертизи землекористування; внесення пропозицій щодо формування державної політики у галузі охорони та раціонального використання земель; міжнародне співробітництво з питань охорони земель тощо.

Повноваження Держземагентства (витяг з ПОЛОЖЕННЯ про Державне агентство земельних ресурсів України затв. Указом Президента України від 8 квітня 2011 року №445): реалізацію державну політики у сфері земельних відносин, розробляє та подає для затвердження Міністру план заходів щодо реалізації основних напрямів та стратегічних цілей діяльності Держземагентства України; вносить у встановленому порядку пропозиції щодо розпорядження землями державної та комунальної власності, встановлення меж області, району, міста, району в місті, села і селища, регулювання земельних відносин; бере участь у розробленні та виконанні державних, галузевих, регіональних та місцевих програм з питань регулювання земельних відносин, раціонального використання земель, їх відтворення та охорони, встановлення меж області, району, міста, району в місті, села і селища, у проведенні моніторингу земель, веденні та адмініструванні державного земельного кадастру і територіальному плануванні; бере участь за погодженням із Міністром у підготовці міжнародних договорів, вносить пропозиції щодо їх укладення та денонсації, укладає в межах своїх повноважень такі договори у сфері земельних відносин, використання та охорони земель; забезпечує підготовку та здійснення організаційних, економічних, екологічних та інших заходів, спрямованих на раціональне використання та охорону земель, їх захист від шкідливого антропогенного впливу, дотримання режиму використання земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, інших територій та об'єктів екомережі; здійснює у порядку, встановленому Міністром, організацію проведення робіт, пов'язаних із реалізацією земельної реформи; бере участь у підготовці та здійсненні заходів щодо розвитку ринку земель; готує в межах своїх повноважень і подає Міністрові пропозиції щодо формування інвестиційної політики у сфері використання та охорони земель, виходячи з пріоритетів структурного реформування економіки, а також пропозиції до проектів загальнодержавної програми економічного та соціального розвитку України і Державного бюджету України, Національної програми інформатизації та інших програм; організовує професійну підготовку оцінювачів з експертної грошової оцінки земельних ділянок, веде Державний реєстр оцінювачів з експертної грошової оцінки земельних ділянок, яким видано кваліфікаційне свідоцтво, готує пропозиції щодо вдосконалення методики та порядку виконання робіт з грошової оцінки земель; проводить відповідно до законодавства моніторинг земель та охорону земель.

44. Повноваження органів виконавчої влади особливої компетенції в галузі використання та охорони земельних ресурсів

Систему органів управління спеціальної компетенції у зазначеній сфері становлять: Міністерство екології та природних ресурсів України, Державне агенство земельних ресурсів України.

Серед повноважень Міністерства екології та природних ресурсів України як центрального органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів у галузі земельних відносин ст. 14 ЗК України виділяє: участь у розробці та реалізації загальнодержавних і регіональних програм вико-ристання та охорони земель; організація моніторингу земель; участь у розробці нормативних документів у галузі охорони земель та відтворення родючості ґрунтів; здій-снення державної екологічної експертизи землекористу-вання; внесення пропозицій щодо формування державної політики у галузі охорони та раціонального використання земель; здійснення міжнародного співробітництва з питань охорони земель тощо.

Повноваженнями Держкомзему є: координація робіт з проведення земельної реформи; участь у розробці та реалізації загальнодержавних, регіональних програм використання та охорони земель; ведення державного земельного кадастру, в тому числі державної реєстрації земельних ділянок і державного контролю за використанням та охороною земель; розробка економічного та правового механізму регулювання земельних відносин тощо.

45. Умови та порядок встановлення та зміна меж адміністративно-територіальних утворень

Згідно зі ст. 132 Конституції територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території, поєднання централізації й децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів з врахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних та демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій

Адміністративно-територіальний устрій становить таку організацію її території, яка передбачає поділ останньої на адміністративно-територіальні утворення (одиниці), що є компактними частинами єдиної території нашої держави, просторовою основою організації й діяльності місцевих органів державної влади та самоврядування.

Систему адміністративно-територіального устрою нашої держави складають АРК, області, райони, міста, райони в містах, селища і села. Вони становлять частини території України, які є просторовою базою для організації та діяльності місцевих органів виконавчої влади і місцевого самоврядування.

Територія кожного адміністративно-територіального утворення має свої межі -- умовні замкнені лінії на поверхні землі, що відокремлюють її від інших територій. Ці межі встановлюються і змінюються за проектами землеустрою, які розробляються державними та іншими землевпорядним організаціями відповідно до техніко-економічного обґрунтування розвитку адміністративно-територіальних утворень, генеральних планів населених пунктів.

Межі адміністративно-територіальних утворень не є постійними. З розвитком населених пунктів та збільшенням кількості їх жителів вони можуть змінюватися них нових земельних ділянок. Прийняття рішень про утворення і ліквідацію районів, встановлення і зміну меж районів і міст, віднесення населених пунктів до категорії міст належить, до повноважень Верховної Ради України. Вона приймає такі рішення за поданням Верховної Ради АРК, обласних, Київської та Севастопольської міських рад. Рішення про встановлення та зміну меж сіл і селищ приймаються Верховною Радою АРК, обласними, Київською і Севастопольською міськими радами за поданням районних та відповідних сільських, селищних рад. Встановлення та зміна меж районів у містах провадяться на підставі рішень міської ради, які приймаються за поданням відповідних районних у містах рад. Слід зазначити, що повноваженнями стосовно підготовки висновків про встановлення та зміну меж сіл, селищ, міст і районів, наділені також місцеві державні адміністрації.

Включення земельних ділянок у межі району, села, селища, міста, району в місті не тягне припинення права власності та права користування ними. Правовий режим таких ділянок може бути змінено лише у разі їх вилучення (викупу), що провадиться згідно з нормами ЗК.

Відповідно до проекту закону про адміністративно-територіальний устрій України межі адміністративно-територіальних утворень будуть встановлюватися: на суші -- по характерних точках і лініях рельєфу; на водосховищах гідровузлів та інших штучних водоймах -- згідно з лініями меж, що проходили на місцевості до їх заповнення; на залізничних і автодорожніх мостах, греблях та інших спорудах, які розташовані на ділянках судноплавних і несудноплавних річок, -- по середині цих споруд або по їх технологічній осі незалежно від походження меж на воді; за межами землекористувачів; по лінії Державного кордону України тощо.

Межі адміністративно-територіальних утворень посвідчуються державним актом України, форму і порядок видачі якого встановлює Верховна Рада України. Відповідно до зазначеного проекту такий акт має видаватися конкретному адміністративно-територіальному утворенню і повинен містити повні відомості про його межі.

46. Планування використання і охорони земельних ресурсів: загальнодержавні та регіональні програми використання і охорони земель