Основи демократії та права людини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Державний вищий навчальний заклад

«Приазовський державний технічний університет»

Кафедра соціології та соціальної роботи

ББК 60.5я73

ОСНОВИ ДЕМОКРАТІЇ ТА ПРАВА ЛЮДИНИ

Курс лекцій

з дисципліни «Основи демократії та права людини»

для студентів напряму підготовки 6.130102 «Соціальна робота»

всіх форм навчання

О.В. Мальцева

Маріуполь

2015



Основи демократії та права людини [Електронний ресурс] : курс лекцій з дисципліни «Основи демократії та права людини» для студентів напряму підготовки 6.130102 «Соціальна робота» всіх форм навчання / уклад. О. В. Мальцева. - Маріуполь : ПДТУ, 2015. - 127 с. - Режим доступу: http://umm.pstu.edu/handle/123456789/8981

У даному навчальному виданні представлено виклад курсу лекцій з дисципліни «Основи демократії та права людини», що розрахований на підготовку бакалаврів, які навчаються за напрямком підготовки 6.130102 - «Соціальна робота». Запропонований курс спрямований на ознайомлення студентів з теоретичними та практичними аспектами впровадження демократії в повсякденне життя.

Окрім того у виданні подані контрольні питання до лекцій, список літератури, що стануть у нагоді студентам всіх форм навчання в процесі підготовки до семінарських занять, виконання завдань самостійної роботи, контрольних робіт тощо.

Укладач О. В. Мальцева, канд. філос. наук, доцент

Рецензент В. В. Харабет, канд. пед. наук, доцент

Затверджено

на засіданні кафедри «Соціологія та соціальна робота»,

протокол № 4 від 01 жовтня 2015 р.

Затверджено

методичною комісією факультету соціально-гуманітарного факультету, протокол № 4 від 12 жовтня 2015 р.

© О.В. Мальцева, 2015

© ДВНЗ «ПДТУ», 2015



ЗМІСТ

Вступ

Змістовний модуль 1. Поняття «Демократія», «Правова держава», «Громадянське суспільство»

Лекция 1.1 Демократія у політичному житті суспільства

1.1.1 Поняття і ознаки демократії

1.1.2 Функції і принципи демократії

1.1.3 Форми та інститути демократії

1.1.4 Права і свободи людини та історія їх становлення

Лекція 1.2 Демократія та права соціальних меншостей (меншин)

1.2.1 Демократія як загальнолюдська цінність

1.2.2 Демократія і самоврядування

1.2.3 Демократія і права соціальних меншостей (меншин)

Лекція 1.3 Правова держава та громадянське суспільство

1.3.1 Правова держава, визначення, сутність, основні ознаки

1.3.2 Поняття, генезис та основні ознаки громадянського суспільства. Передумови виникнення та структура громадянського суспільства

1.3.3 Взаємодія громадянського суспільства та держави. Проблеми становлення громадянського суспільства в Україні

Змістовний модуль 2. Ознаки сучасної демократичної держави та їх прояви

Лекція 2.1 Політичні партії та політичні об'єднання в правовій державі

2.1.1 Визначення понять партія, політична організація, партійна система, громадська організація

2.1.2 Типи партій та партійних систем

2.1.3 Становлення багатопартійності в умовах незалежної України

2.1.4 Контрольні питання

Лекція 2.2 Політичні режими і демократія

2.2.1 Поняття політичного режиму. Типи політичних режимів

2.2.2 Характеристика демократичного режиму. Плюралізм як основа досягнення демократичних цінностей (свободи, рівності, справедливості)

2.2.3 Недемократичні політичні режими. Тоталітаризм, його ознаки

Лекція 2.3 Вибори і виборчі системи в демократичному суспільстві

2.3.1 Функція виборів у демократичному суспільстві. Вибори і суспільна стабільність

2.3.2 Організація та проведення виборів. Передвиборча кампанія. Принципи виборчого права

2.3.3 Основні виборчі системи: мажоритарна, пропорційна, змішана система. Референдум як пряме, безпосереднє звертання до виборців

Лекція 2.4 Політика і релігія. міжконфесійні процеси в Україні як демократичній державі

2.4.1 Історичні, національні та культурно-духовні особливості релігійних відносин

2.4.2 Національні інтереси у сфері релігійно-церковного устрою держави

2.4.3 Особливості сучасних міжконфесійних відносин в Україні

Лекція 2.5 Світова демократизація, проблеми глобального розвитку і Україна

2.5.1 Демократизація як процес впровадження демократії в повсякденну практику

2.5.2 Демократія як механізм геополітики

2.5.3 Глобальні проблеми людства та демократизація міжнародних відносин

2.5.4 Проблеми глобального розвитку і Україна

Список рекомендованої літератури



ВСТУП

Підготовка фахівців, що навчаються за напрямком підготовки 6.130102 - «Соціальна робота» передбачає надання студентам правової освіти, що розкриває засади демократії, історію розвитку та реалізації прав і свобод людини та громадянина на рівні держави та особистого життя.

Правова грамотність, демократична культура громадян необхідна всьому суспільству, оскільки попереджує його від деспотизму та тиранії, антигуманних і економічно неефективних форм державної і суспільної організації. Саме тому свідоме формування демократичної культури як мистецтва сумісного цивілізованого проживання людей в державі - це турбота всього сучасного суспільства, важлива умова його благополуччя.

Демократична політична освіта базується на визнанні основних гуманістичних цінностей, свободи і гідності кожної особистості, її природніх, невід'ємних прав. Вона допомагає громадянину правильно оцінювати відповідний суспільний лад, усвідомлювати своє місце і роль в державі, права та обов'язки. Головна мета демократичної освіти - навчити людину адекватно орієнтуватися в складному і суперечливому сучасному світі, репрезентувати та захищати свої інтереси, при цьому із повагою ставлячись до прав інших людей, колективно вирішувати загальні проблеми.

В умовах розвитку правової держави, громадянського суспільства, сталої демократії підвищується роль кожного суб'єкта політичної взаємодії, наділеного громадянськими компетентностями, здатного до усвідомленої політичної участі.

Демократичний устрій не може ствердитися і бути ефективним без відповідної культури населення. Демократія передбачає перетворення людини на джерело влади, вершитеся долі своєї країни і міжнародної політики. Звісно, в демократичній державі далеко не кожний індивід здійснює реальний вплив на прийняття політичних рішень, тим не менш від свідомого вибору й активності більшості громадян залежить урахування в державній політиці інтересів різних груп населення, компетентність і відповідальність правлячих еліт.

Здатність громадян приймати раціональні рішення, брати участь в політичному житті не формуються стихійно, а здобувається в процесі систематичного надбання відповідних знань і досвіду.

Вивчення дисципліни «Основи демократії та права людини» спрямоване на опанування викристалізуваних зарубіжним та вітчизняним досвідом демократичної освіти та виховання, які доведені теорією та перевірені практикою.

Програма курсу з «Основ демократії та прав людини» базується на основних положеннях, зміст яких відображає сучасні досягнення наукових спрямувань:

- Теоретико-методологічні засади демократії.

- Основні віхи світової та вітчизняної політичної думки.

- Політичне життя суспільства, зміст, суть та основні характеристики.

- Політичні системи та інститути демократичної держави.

- Політичні процеси та права людини..

- Світова демократизація суспільства.

Мета дисципліни: познайомити студентів, які навчаються за напрямком підготовки: 6.130102 - Соціальна робота, з основами демократії, а саме: ознаками демократичного політичного режиму та різними історичними формами демократії, правами людини та громадянина, головними принципами виборчого права тощо.

Завдання вивчення дисципліни:

- сформувати світоглядні орієнтири спрямовані на визнання демократії як політичного режиму, що найбільш відповідає гуманістичним та соціальним потребам людини та суспільства;

- розвинути уявлення про сутність політичного життя, про суб'єкт і об'єкт демократії, права людини і громадянина, суть і значення політичних систем і режимів у житті суспільства;

- надати теоретичні та практичні знання про демократичний державний устрій як умову соціального захисту населення.

У результаті вивчення курсу студент повинен знати:

об'єкт, предмет і метод науки о демократії;

основні ознаки та принципи демократії;

основні підходи до вивчення демократії;

природу і сутність демократії;

основні політичні закони, принципи демократії, політичні режими;

типологію політичних партій, партійних систем, виборчих систем;

уміти:

чітко володіти і оперувати її понятійно-категоріальним апаратом;

застосовувати отримані знання в практичній діяльності;

аналізувати як світові політичні процеси, так події в Україні;

виробляти самостійний стиль мислення і прагнути до активної політичної діяльності;

працювати з навчальними посібниками, словниками, енциклопедіями, нормативними документами, навчальними планами і програмами;

писати доповіді, реферати, наукові статті для участі в науково-практичних конференціях.

Для успішного вивчення дисципліни потрібно добре знати наступні курси: соціологія, політологія, основи права, філософія.

Робота студентів над курсом включає: слухання лекцій, підготовку до семінарських занять, написання реферату, самостійне вивчення матеріалу.

Запропоноване навчальне видання спрямоване на ознайомлення студентів з теоретичними та практичними аспектами впровадження демократії в повсякденне життя людини.

Виклад лекцій подається у ньому відповідно до навчальної програми дисципліни «Основи демократії та права людини» для студентів за напрямком підготовки 6.130102 - «Соціальна робота», що затверджена на кафедрі «Соціологія та соціальна робота». Даний курс складається з 8 тем, які об'єднані у два змістовних модулі:

Змістовний модуль 1. Поняття «демократія», «правова держава», «громадянське суспільство».

Змістовний модуль 2. Ознаки сучасної демократичної держави та їх прояви.

Згідно з навчальною програмою дисципліни дане видання містить зміст восьми лекцій з дисципліни «Основи демократії та права людини», контрольні питання до них, список літератури, що стануть у нагоді студентам всіх форм навчання в процесі підготовки до семінарських занять, виконання завдань самостійної роботи, контрольних робіт тощо.



ЗМІСТОВНИЙ МОДУЛЬ 1. ПОНЯТТЯ «ДЕМОКРАТІЯ», «ПРАВОВА ДЕРЖАВА», «ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО»

ЛЕКЦИЯ 1.1 ДЕМОКРАТІЯ У ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ СУСПІЛЬСТВА

План

1.1.1 Поняття і ознаки демократії

1.1.2 Функції і принципи демократії

1.1.3 Форми та інститути демократії

1.1.4 Права і свободи людини та історія їх становлення

1.1.1 Поняття і ознаки демократії

Слово «демократія» відоме ще від часів Давньої Греції і у перекладі з грецької означає «владу народу». У ранній період свого існування в Давній Греції демократія розумілася як особлива форма або різновид організації держави, при якому владою володіє не одна особа (як при монархії, тиранії), і не група осіб (як при аристократії, олігархії), а всі громадяни, що користуються рівними правами на управління державою.

Протягом історії до ідеї демократії, заснованої на принципах свободи і рівності, зверталися кращі уми людства, збагачуючи і розвиваючи це поняття: Перикл (Давня Греція), Б. Спіноза (Нідерланди, XVII ст.), Ж.-Ж. Руссо (Франція, XVIII ст.), Т. Джефферсон (США, XVIII ст.), I. Франко (Україна, кінець XIX- початок XX ст.), В. Гавел (Чехія, XX ст.), А.Сахаров (Росія, XX ст.) та ін. Багато хто з них (наприклад, А. Токвіль) акцентували увагу на необхідності «вчитися демократії». Гете писав: «Лишень той гідний щастя і свободи, хто щодня йде за них на бій».

Кожна історична епоха вносила свої ознаки в поняття демократії і розставляла свої акценти на їх значущості. Слово «демократія» вживається в різному значенні:

- як форма держави;

- як політичний режим;

- як принцип організації та діяльності державних органів і громадських організацій.

Коли про державу кажуть, що вона є демократичною, то мають на увазі наявність усіх цих значень. Демократія як форма держави можлива в країнах із демократичним режимом, а відтак, із демократичним принципом організації та діяльності всіх суб'єктів політичної системи суспільства (органи держави, державні організації, громадські об'єднання, трудові колективи), котрі одночасно є й суб'єктами демократії. Зрозуміло, що суб'єктами демократії є насамперед громадянин і народ.

Демократія ніде і ніколи не існувала без держави. Однозначних визначень демократії не існує. Найчастіше її визначають через перелік основних ознак.

Демократія є формою (різновидом) держави, яка характеризується, щонайменше, такими ознаками:

визнанням народу вищим джерелом влади;

виборністю основних органів держави;

контроль з боку виборців над владою і широка участь населення в прийнятті державних рішень;

рівноправністю громадян і насамперед рівністю їх виборчих прав;

підкоренням меншості більшості (перших останнім) при прийнятті рішень.

Будь-які демократичні держави будуються на підґрунті цих загальних ознак, але ступінь розвитку демократії може бути різним. Демократизація суспільства - це тривалий безперервний процес, що потребує не лише внутрішньодержавних, але й міжнародних гарантій.

Сучасні демократичні держави (а бути демократичною державою є престижним) доповнюються низкою інших ознак і принципів:

додержання прав людини, їх пріоритет над правами держави;

конституційне обмеження влади більшості над меншістю;

повага до прав меншості на власну думку і її вільне вираження;

верховенство закону;

поділ влади та ін.

Виходячи із сучасного наповнення демократії якісним додатковим змістом, можна дати визначення демократії як зразка, ідеалу, до якого прагнуть цивілізовані держави.

Демократія - політична організація влади народу, при якій забезпечується: рівна участь усіх і кожного в управлінні державними і суспільними справами; виборність основних органів держави і законність у функціонуванні всіх суб'єктів політичної системи суспільства; забезпечення прав і свобод людини і меншості відповідно до міжнародних стандартів.

Розглянемо основні ознаки демократії детальніше.

Демократія має державний характер:

а) виражається в делегуванні народом своїх повноважень державним органам. Народ бере участь в управлінні справами в суспільстві і державі як безпосередньо (самоврядування), так і через представницькі органи. Він не може здійснювати сам належну йому владу і делегує державним органам частину своїх повноважень;

б) забезпечується виборністю органів держави, тобто демократичною процедурою організації органів держави в результаті конкурентних, вільних і чесних виборів;

в) проявляється в спроможності державної влади впливати на поведінку та діяльність людей, підкоряти їх собі з метою управління суспільними справами.

Демократія має політичний характер:

а) передбачає політичне різноманіття. Демократія, як, утім, і ринкова економіка, неможлива без існування конкуренції, тобто без опозиції і плюралістичної політичної системи. Це знаходить вияв у тому, що демократія виступає принципом діяльності політичних партій у боротьбі за володіння державною владою. При демократії враховується різноманіття політичних думок-партійних та інших, ідеологічних підходів до вирішення суспільних і державних завдань. Демократія виключає державну цензуру та ідеологічний диктат.

Законодавства розвинутих західних держав закріплюють низку принципів, якими має гарантуватися політичний плюралізм:

1) загальне право голосу;

2) рівність при виборах;

3) таємне голосування;

4) прямі вибори тощо.

Нагадуємо, що ст. 15 Конституції України проголошує, що суспільне життя в Україні грунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова. Цензура заборонена;

б) ґрунтується па політичній рівноправності громадян на участь в управлінні справами суспільства і держави і, насамперед, рівності виборчих прав. Така рівність надає можливість вибору між різними політичними варіантами, тобто політичними можливостями розвитку.

Демократія передбачає проголошення, гарантування та фактичне втілення прав громадян - економічних, політичних, громадянських, соціальних, культурних, а так само - й їх обов'язків відповідно до міжнародних стандартів, закріплених у Хартії прав людини (Загальна декларація прав людини 1948 p., Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. і Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 p., які набрали сили від 23 березня 1976 р., та ін.). Законом України від 10 грудня 1991 р. «Про дію міжнародних договорів на території України» встановлено порядок застосування міжнародних норм про права людини.

Демократія передбачає законність як режим суспільно-політичного життя. Режим громадсько-політичного життя виражається у вимогах до всього суспільства - до всіх суб'єктів політичної системи (вони ж - і суб'єкти демократії) і, насамперед, до державних органів - засновуватися і функціонувати на основі суворого і неухильного виконання правових норм. Кожний орган держави, кожна посадова особа повинні мати стільки повноважень, скільки необхідно, щоб створити умови для реалізації прав людини, їх охорони і захисту.

Демократія припускає взаємну відповідальність держави і громадянина, що виражається у вимозі утримуватися від учинення дій, що порушують їх взаємні права і обов'язки. У Конституції України наголошено: «Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави» (ст. 3). Арбітром у можливих конфліктах між державою і громадянином є незалежний і демократичний суд.

1.1.2 Функції і принципи демократії

Функції демократії - основні напрямки її впливу на суспільні відносини, метою яких є підвищення соціально-політичної активності громадян в управлінні суспільством і державою.

Оскільки демократія - це не статичний, а динамічний стан суспільства, її функції в різні історичні періоди змінювалися, збагачувалися, поглиблювалися.

Функції демократії можна поділити на дві групи:

- що розкривають зв'язок із суспільними відносинами;

- що виражають внутрішні функції діяльності держави.

До числа найзагальніших функцій демократії можна віднести такі:

Організаційно-політичну - організація політичної влади на демократичних засадах. Вона містить у собі підфункцію самоорганізації народу (самоврядування) як джерело державної влади і виражається у наявності організаційних зв'язків між суб'єктами демократії: органами держави, державними організаціями, громадськими об'єднаннями, трудовими колективами.

Регулятивно-компромісну - забезпечення плюралізму діяльності суб'єктів демократії в цивілізованих рамках співробітництва і компромісу, концентрації і консолідації різних політичних сил навколо інтересів громадянського суспільства і держави. Правовим засобом забезпечення даної функції є врегульованість правових статусів суб'єктів демократії.

Суспільно-стимулюючу- забезпечення оптимального служіння держави суспільству, стимулювання, урахування і використання громадської думки і активності громадян (консультативних референдумів, наказів, листів, заяв тощо) при розробці та прийнятті державних рішень.

Установчу - формування органів державної влади і органів місцевого самоврядування демократичним шляхом (конкурс, вибори).

Контрольну - забезпечення діяльності органів держави в межах їх компетенції відповідно до вимог нормативно-правових актів; підконтрольність і підзвітність усіх ланок державного апарату (наприклад, контроль представницьких органів за виконавчими органами, звіт останніх перед першими).

Охоронну - забезпечення державними органами безпеки честі і гідності кожної людини, охорони і захисту прав і свобод особи, меншості, форм власності, запобігання правопорушенням і припинення їх.

Останні три функції демократії виражають внутрішні функції держави.

Принципи демократії - незаперечні вихідні вимоги, які ставляться до всіх учасників політичної діяльності, тобто до суб'єктів демократії.

Визнання міжнародною спільнотою основних принципів демократії пояснюється прагненням зміцнити міжнародну анти-тоталітарну політику.

Основні принципи демократії:

політична свобода - свобода вибору суспільного ладу і форми правління, право народу визначати і змінювати конституційний лад (ст. 5 Конституції України), забезпечення захисту прав людини. Свобода має первинне призначення - на її основі може виникнути рівність і нерівність, але вона допускає рівноправність;

рівноправність громадян - означає рівність усіх перед законом, рівну відповідальність за скоєне правопорушення, право на рівний захист перед судом. Дотримання рівноправності гарантується: не може бути привілеїв або обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового становища, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Найважливіший аспект рівноправності - рівність прав і свобод чоловіка і жінки, що мають однакові можливості для їх реалізації;

виборність органів держави і постійний контакт із ними населення -допускає формування органів влади і місцевого самоврядування шляхом народного волевиявлення, забезпечує їх змінюваність, підконтрольність і взаємоконтроль, рівну можливість кожного реалізувати свої виборчі права. У демократичній державі ті самі люди не повинні тривалий час безперервно обіймати посади в органах влади: це викликає недовіру громадян, призводить до втрати легітимності цих органів;

поділ влади - означає взаємозалежність і взаємне обмеження різних гілок влади: законодавчої, виконавчої, судової, що служить перешкодою для перетворення влади на засіб придушення свободи і рівності;

прийняття рішень за волею більшості при обов'язковому дотриманні прав меншості - означає поєднання волі більшості з гарантіями прав особи, яка перебуває в меншості - етнічній, релігійній, політичній; відсутність дискримінації, придушення прав особи, яка не є у більшості при прийнятті рішень;

плюралізм - означає багатоманітність суспільних явищ, розширює коло політичного вибору, допускає не лише плюралізм думок, але й політичний плюралізм - множинність партій, суспільних об'єднань тощо с різними програмами та статутами, що діють у рамках конституції. Демократія можлива в тому разі, коли в її основі полягає принцип плюралізму, проте не всякий плюралізм є неодмінно демократичним. Лише у сукупності з іншими принципами плюралізм набуває універсального значення для сучасної демократії.

1.1.3 Форми та інститути демократії

Функції демократії реалізуються через її форми та інститути. Форма демократії - це її зовнішнє вираження. Форм демократії можна назвати чимало, але основні три з них такі:

1. Участь народу в управлінні державними і суспільними справами (народовладдя) - здійснюється у двох формах: прямій та непрямій:

Пряма демократія (представницька демократія) - форма народовладдя, при якій влада здійснюється через виявлення волі представників народу у виборних органах (парламенти, органи місцевого самоврядування). Непряма демократія (безпосередня демократія) - форма народовладдя, при якій влада здійснюється через безпосереднє виявлення волі народу чи певних соціальних груп (референдум, вибори).

2. Формування та функціонування системи органів держави на основі демократичних принципів законності, гласності, виборності, змінюваності, поділі компетенції, які запобігають зловживанню службовим становищем і суспільним авторитетом:

3. Юридичне (насамперед конституційне) закріплення системи прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, їх охорона і захист відповідно до міжнародних стандартів.

Види демократії часто класифікують за сферами суспільного життя:

- економічна;

- соціальна;

- політична;

- культурно-духовна та ін.

Наприклад, про значення економічної і соціальної демократії в розвитку соціальної правової держави говориться в програмному документі Соціалістичного Інтернаціоналу «Декларація принципів» (1989 p.).

Форми демократії знаходять свій прояв у її інститутах (референдум, громадська думка, комісії Верховної Ради та ін.).

Інститути демократії -- це легітимні і легальні елементи політичної системи суспільства, які безпосередньо створюють демократичний режим у державі через втілення в них принципів демократії.

Передумовою легітимності інституту демократії є його організаційне оформлення і визнання громадськістю; передумовою легальності - його юридичне оформлення, узаконення.

За вихідним призначенням у вирішенні завдань політики, влади та управління відрізняють інститути демократії:

Структурні:

- сесії парламентів;

- депутатські комісії;

- народні контролери тощо.

Функціональні:

- депутатські запити;

- накази виборців;

- громадська думка тощо.

За юридичною значущістю прийнятих рішень відрізняють інститути демократії:

Імперативні, які мають остаточне загальнообов'язкове значення для державних органів, посадових осіб, громадян:

- референдум конституційний та законодавчий;

- вибори;

- накази виборців та ін.

Консультативні, які мають дорадче, консультативне значення для державних органів, посадових осіб, громадян:

- референдум консультативний;

- всенародне обговорення законопроектів;

- мітинги;

- анкетування та ін.

У системі інститутів безпосередньої демократії найважливіше місце належить виборам.

Вибори - форма безпосередньої участі громадян в управлінні державою шляхом формування вищих представницьких органів, органів місцевого самоврядування, їх персонального складу.

Громадяни демократичної держави мають право вільно обирати і бути обраними до органів державної влади і органів місцевого самоврядування. Громадянин може виражати свою волю свободно при додержанні рівності. Свобода виборця реалізується за допомогою таємного голосування і потребує встановлення гарантій проти тиску на нього.

Приміром, на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування в Україні обираються населенням: Президент, Верховна Рада, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування (сільської, селищної, міської ради та їх голови).

Виборча система може бути мажоритарною, пропорційною та змішаною (мажоритарно-пропорційною).

Мажоритарна система - система визначення результатів виборів, відповідно до якої депутатські мандати від виборчого округу отримують лише кандидати, що одержали встановлену більшість голосів.

Пропорційна система - виборча система, відповідно до якої депутатські мандати розподіляються між партіями пропорційно кількості голосів, відданих за партію в межах виборчого округи.

Так, вибори депутатів Верховної Ради України в 1998 р. та 2012, 2014 р. проводилися за змішаною системою: із 450 депутатів - 225 обиралося в одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості (мажоритарна система), а 225 - за списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва (пропорційна система).

Особливим інститутом демократії є референдум як один із засобів демократичного управління державними справами.

Референдум (від лат. те, що повинно бути повідомленим) - засіб вирішення шляхом голосування кардинальних проблем загальнонаціонального і місцевого значення (прийняття конституції, інших важливих законів або внесення до них змін, а також інших рішень з найважливіших питань). Референдум є одним із важливих інститутів безпосередньої демократії, проводиться з метою забезпечення народовладдя - безпосередньої участі громадян в управлінні державою і місцевими справами.

Референдуми за предметом проведення бувають:

- конституційні - на всенародне голосування виноситься проект конституції або конституційні поправки;

- законодавчі - на всенародне голосування виносяться проект закону або чинний закон;

- консультативні - проводиться з метою виявлення громадської думки щодо принципового питанню державного життя.

Референдуми за ступенем обов'язковості проведення:

- обов'язковий - предметом референдуму є питання, віднесені Конституцією до виключного вирішення в результаті всенародного опитування (наприклад, відповідно до ст. 73 Конституції України виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України);

- факультативний - проводиться з метою виявлення громадської думки щодо конкретного питання, яке цікавить певну частину населення регіону (наприклад, про встановлення вільної економічної зони у Харківській області).

Предметом референдуму можуть бути питання:

що мають істотне значення для визначення політики держави ззовні (міжнародні-правові питання) - входження країни до певних міждержавних структур, співтовариства, наприклад, про членство країни в Європейському Співтоваристві;

що мають істотне значення для вдосконалення системи управління усередині (адміністративно-правові питання) - вирішення питань управлінського характеру, наприклад, зміна адміністративно-територіального поділу.

Юридичні наслідки зазначених референдумів - різні:

Результати конституційного і законодавчого референдумів мають найвищу юридичну силу, не потребують затвердження. Вони є загальнообов'язковими для державних органів, слугують правовим підґрунтям їх правотворчої і правозастосовної діяльності.

Результати консультативного референдуму не є обов'язковими для винесення адекватного рішення з опитуваного питання. Вони мають дорадчий характер, розглядаються і враховуються при прийнятті рішень відповідними державними органами.

За територією проведення референдум може бути загальнонаціональним та місцевим.

Загальнонаціональний референдум - проводиться в масштабах усієї країни.

Доцільно проводити перед референдумом всенародне або широке громадське обговорення питань, що вирішуються референдумом.

Місцевий референдум - проводиться в межах окремих суб'єктів федерації (у федеративній державі) або адміністративно-територіальних одиниць (в унітарній та федеративній державах) із метою вирішення найважливіших питань місцевого значення.

Прийняті рішення на місцевому референдумі (наприклад, перейменування сіл, міст або дострокове припинення повноважень місцевої Ради, її голови) мають вишу юридичну силу щодо рішень відповідних місцевих Рад народних депутатів.

У Швейцарії, крім референдуму, інститутами безпосередньої демократії є народне вече, народна законодавча ініціатива. У США референдум застосовується нарівні з законодавчою ініціативою. У Франції через три роки після проведення першого референдуму в 1789 р. почали практикуватися плебісцити - всенародні опитування, які розглядаються як синоніми референдумів.

1.1.4 Права і свободи людини та історія їх становлення

Неодмінною умовою здійснення демократії є реалізація прав і свобод людини. Їх становлення відбувалося історично. Історія ідей про права людини бере свій початок з найдавніших часів людського суспільства. Ще в прадавніх міфах та віруваннях, а також у Біблії містяться положення про цінність і недоторканність людського життя, рівності людей. Подібні погляди набули широкого поширення в античні часи у Стародавній Греції, коли розпочався розвиток ідей про природні права.

Погляди про рівність людей у Стародавній Греції стали закономірним наслідком полісної форми демократії і були пов'язані переважно з поняттям громадянства, яке передбачало рівність усіх членів полісу в користуванні правами та свободами, насамперед політичними. Отже, давньогрецькі погляди про права людини сформувались у загальному руслі міфологічних уявлень про те, що поліс (місто-держава) і його закони мають божественне походження і спираються на божественну справедливість. Право взагалі і права окремих людей - членів поліса беруть початок, згідно з цим уявленням, не в силі, а в божественному порядку справедливості.

Велика ідея природної рівності людей і волі всіх людей вперше була висловлена мислителями-софістами (V-IV ст. до н. е.). В їх працях, ще в ті часи, були закладені основи концепції природного права. У центр головного мірила всіх речей вони поставили не традиційне божественне начало, а людину.

Ще Аристотель говорив про право (і природне, і волевстановлене) тільки як про політичне право, тобто таке, яке можливе і має місце лише у державі. За ним, природне право можливе тільки як політичне право, а права людини - лише як права громадянина (що є членом полісу). Особливо слід визначити послідовну позицію Аристотеля у питанні захисту права особи на приватну власність та індивідуальну сім'ю. На ці положення, як хрестоматійні, пізніше посилалося багато прибічників прав людини.

Природно-правові ідеї давньогрецьких мислителів про свободу і рівність всіх людей отримали подальший розвиток у Стародавньому Римі. Так, положення грецьких стоїків (Зенона, Хрісіппа та ін.) про світовий природний закон («загальний закон» для всіх людей і народів) були використані римськими стоїками (Сенекою, Епіктетом, Марком Аврелієм) для обґрунтування універсальної концепції природного права і космополітичних ідей, згідно з якими всі люди (за своєю природою і законами світотворення в цілому) - громадяни єдиної світової держави, і що людина - громадянин Всесвіту.

З природно-правових позицій стоїків виплавало, що рабство не має виправдання, оскільки воно суперечить загальному закону і світовому співгромадянству людей. Зусиллями стоїків природно-правова ідея свободи і рівності всіх людей була виведена за вузькополісні етнічні межі і поширена на всіх представників людського роду як співгромадян єдиної космополітичної держави.

Аналізуючи праці римських юристів можна зробити висновок, що ними був зроблений суттєвий внесок у розвиток юридичних уявлень про права людини. Абстрактне уявлення про природно-правову справедливість було трансформовано в принцип позитивного права і стало основним критерієм дійсного права. Саме ідеєю справедливості, тобто відповідності права вимогам життя, керувались римські юристи, створюючи «право юристів». Трактування справедливості як необхідної властивості самого права і констатуючого моменту його поняття означало, що всі норми, які суперечили вимогам принципу природно-правової справедливості, не мають юридичної сили.

Важливе значення для розвитку концепції прав і свобод людини мало розроблене римськими юристами правове розуміння і тлумачення держави, правове визначення повноважень і обов'язків посадових осіб і установ.

Античні ідеї свободи людей були підхоплені та далі розвинуті світськими і релігійними мислителями середньовіччя. В цей період значну роль у становленні універсальних понять прав людини стало відігравати розповсюджуване в Середньовічній Європі християнство, постулати якого, зокрема, біблійні, відповідали загальнолюдським уявленням про добро, справедливість, рівність, недоторканність особистості тощо. Людина тут ототожнювалася із Божим творінням, ставилася у центр світу, однак не можна не брати до уваги відношення тогочасної офіційної церкви до людини, яка мислила всупереч встановленим канонам, або ще більше - відкрито висловлювала про це свої переконання. Не слід також забувати, що в ці часи права людини визначалися її суспільно-ієрархічним станом. Вони на цьому історичному етапі розвитку залишаються різними за змістом і обсягом правами-привілеями членів різних станів в соціальній структурі суспільства тогочасної феодальної системи права.

Для середньовічного періоду розвитку прав людини характерні певні здобутки, які виникали як компроміс та вперше закріплювалися у певній юридичній формі. Так, у середньовічній Англії протистояння короля із баронами та лицарями завершилося прийняттям у 1215 році Великої хартії вольностей, яка обмежувала абсолютну владу монарха і передусім його майнові права, закладала підвалини принципів відповідності провини і покарання, презумпції невинуватості, проголошувала право вільно пересуватися по території Англії, покидати країну та повертатись до неї тощо. В ній проголошувалися як права і свободи окремих станів, так і ті, які стосувалися широкого кола людей. Зазначена хартія традиційно вважається першим правовим документом, в якому закладено основи концепції прав людини, створено передумови для подальшого утвердження свободи і панування закону в житті суспільства.

На зміну середнім вікам прийшов Новий час, що став з історико-правового погляду епохою виникнення та утвердження буржуазної держави і права. Це був новий щабель суспільного прогресу, у тому числі, і в розвитку таких загальнолюдських цінностей, як права людини і громадянина. З'являється нова, раціоналістична теорія прав людини, яка була найбільш повно розроблена у працях Г. Гроція, Б. Спінози, Дж. Локка, Ш. Монтеск'є, Т. Джефферсона, І. Канта, Ж.-Ж. Руссо, Дж.-Ст. Мілля, І. Бентама та інших мислителів. Завдяки сміливій критиці феодального ладу і обґрунтуванню нових концепцій про права і свободи особистості, про необхідність панування права у відносинах між індивідом і державою ця теорія знайшла багато прихильників і зробила великий внесок у формування нового юридичного світогляду, в ідеологічну підготовку буржуазних революцій та правове закріплення їх результатів .

Досліджуючи ідеї прав людини у XVII-XVIII ст. за часів буржуазно-демократичних революцій, можна стверджувати, що ідея про права людини відображається в теорії природного (природженого) права, яка дозволила оцінювати з позицій справедливості діюче в державі позитивне право, проводити його перетворення в напрямку гуманізму і свободи. Ідея прав людини, заснована на теорії природного (природженого) права, знаходить втілення в нормативних актах держав Європи та світу. На шляху ствердження прав і свобод людини найбільш значимими в даний період розвитку людства були англійська Петиція про права 1628 року (конкретизувала багато положень Великої хартії вольностей 1215 року) та Білль про права 1689 року (яким було встановлені процедурні гарантії особистої недоторканності особи, обмеження строків тримання під вартою, закладено основу конституційної парламентської монархії в Англії), Декларація незалежності США 1776 року (перший офіційний документ, що закріпив на державному рівні невід'ємні права людини), Конституція США 1787 року (перша офіційна демократична конституція у світі). Починаючи з перших 10 поправок до Конституції США, які дістали назву Білля про права 1791 року, права і свободи людини і громадянина набувають конституційного авторитету.

Слід також відзначити французьку Декларацію прав людини і громадянина 1789 року, яка мала прогресивне значення стала юридичним закріпленням перемоги французької революції, прапором боротьби проти феодально-абсолютистських порядків не тільки для Франції, але й для антифеодальних виступів у інших країнах, за повсюдне визнання і захист прав людини і громадянина, була націлена на втілення практичної реалізації ідей правової держави. Декларація прав людини і громадянина 1789 року виклала «природні, невідчужувані та священні права людини»: особиста свобода, власність, безпека і опір гнобленню; необмеженість сфери вияву свободи людини й обмеженість сфери дії державної влади; притягнення до кримінальної відповідальності лише на основі закону, презумпція невинуватості, свобода поглядів, думки, слова та преси, яка захищається «погрозою відповідальності за зловживання цією свободою» тощо.

З наступним ходом історії весь розвиток теорії і практики у сфері прав людини і громадянина, правової держави, верховенства права тією чи іншою мірою зазнав і продовжує зазнавати на собі благотворний вплив цього історичного документу. Проголошені в Декларації прав людини і громадянина ідеї мали особливо значний вплив на погляди передових мислителів тих країн (Німеччини, Росії, інших країн Східної Європи), де на порядок денний була поставлена необхідність здійснення прогресивних буржуазних перетворень, складовою яких була боротьба за права і свободи людей .

Упродовж XVIII-XIX ст.ст. з розвитком у світі конституціоналізму і парламентаризму ідея прав людини все більше втілювалася у нормотворчу практику держав. А на початку XX ст., особливо після Першої світової війни і появи Ліги націй та Міжнародної організації праці, права людини почали виходити у сферу впливу міжнародного правового регулювання. Питання захисту прав людини виходять за національні межі і стають об'єктом регулювання міжнародного права.

Рубіжним правовим актом всесвітнього масштабу, що закріпив документально ідею прав людини, стала Загальна декларація прав людини, яка була затверджена та проголошена Генеральною асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року. Ця дата сьогодні відзначається в країнах світу як День прав людини, з цього часу почала розвиватися теорія прав людини на міжнародному рівні. Загальна декларація прав людини прискорила процес зміни характеру права, що почався раніше: основним практичним призначенням права визначено утвердження свободи і справедливості у різних державах світу. Вона містить широкий перелік як громадянських і політичних, так і соціально-економічних прав людини.

Загальна декларація прав людини була прийнята у вигляді резолюції Генеральної асамблеї ООН, і тому закріплені в ній норми мають лише рекомендаційний характер. Тобто, вони бажані, але не обов'язкові для держав-членів ООН. Але все ж, оцінюючи юридичне значення і силу положень декларації, слід враховувати те, що в міжнародному праві поряд з договором важливу роль відіграє і звичай, який формується в результаті практики держав і поступово визнається ними правовою нормою. І саме проголошені в Загальній декларації прав людини основні права і свободи розглядаються сьогодні як юридично обов'язкові звичаєві або договірні норми. У конституціях багатьох країн світу містяться посилання на цей документ і включається низка його положень.

Загальна декларація прав людини заклала фундамент для подальшого утвердження, розвитку, конкретизації, розширення переліку та деталізації механізму забезпечення прав людини і громадянина практично в усьому цивілізованому світі. Так, у 1966 році на рівні ООН були прийняті важливі документи з прав людини - Міжнародний пакт про громадянські та політичні права і Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права. Названі міжнародно-правові документи називають «Хартією прав людини». Норми поведінки, що закріплені в Пактах, які по сутності є міжнародними договорами, вважаються обов'язковими для держав, що приєдналися до них. Засоби щодо втілення положень Пактів у життя мітяться як в самих Пактах, так і в окремих документах - Факультативному протоколі до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права та другому Факультативному протоколі до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права.

Слід зазначити, що права закріплені в Міжнародному пакті про громадянські та політичні права в процесі градації загальноприйнятих прав і свобод дістали назву «права першого покоління» (право на життя і здоров'я, на свободу та особисту недоторканність, на вільне пересування, на свободу слова, думки, совісті релігії тощо), а права закріплені в Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права - «права другого покоління» (право на соціальне забезпечення, на достатній життєвий рівень, на справедливі і сприятливі умови праці тощо). Якщо для реалізації «прав першого покоління» державі необхідно утримуватися від певних активних дій у взаємодії з людиною, або створювати певні умови для реалізації цих прав, то щодо «права другого покоління» різні держави поставлені у залежність від свого соціального-економічного розвитку, а тому, на жаль, далеко не всі держави можуть їх, в тій чи іншій мірі, забезпечити.

Еволюція правового статусу, прав і свобод людини в багатьох випадках залежить від факторів розвитку і співробітництва в цій сфері на міжнародному рівні. Під впливом міжнародного співробітництва зросла повага до прав і свобод людини .

Із найважливіших міжнародно-правових документів у сфері прав людини не можна не оминути увагою прийнятою Радою Європи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року із Протоколами, прийнятими до неї, в якій закріплено всі основні визнані європейською та міжнародною спільнотою права людини і громадянина. Положення даного міжнародно-правового документа є обов'язковими для України, яка в 1997 році ратифікувала Конвенцію. Захист порушених прав громадян держав-учасниць Конвенції здійснюється Європейським судом з прав людини. Необхідно зазначити, що з кожним роком кількість рішень, винесених Європейським судом з прав людини проти держави Україна, збільшується, що не може не викликати занепокоєння.

Проблема прав людини завжди була предметом гострих класових війн за володіння правами або їх розширення. Здобуті ж або розширені права, у свою чергу, фіксували статус людини в суспільстві на тому чи іншому етапі його розвитку і кожний ступінь розвитку суспільства був черговим кроком до шляху знаходження і розширення свобод, поповнення прав людини новими якостями, розширення їх на більше коло суб'єктів .

Що ж являє собою поняття «права людини»? В теорії права існує багато підходів до розкриття його змісту. Права людини - це певні можливості людини, котрі необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об'єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути загальними та рівними для всіх людей .

Права людини - явище історичне, тому що їх розвиток завжди передбачав спадкоємність уявлень про право з погляду людини як учасника соціального життя. У загальному вигляді можна сказати, що ступінь і характер розвинутості прав людини визначається рівнем розвитку держави, права у певному суспільстві. Держава і право, з одного боку, та права людини і громадянина з іншого, - це не різні за сутністю, функціями і призначенням поняття, що функціонують незалежно одне від одного. Вони є принципово однопорядковими, взаємопов'язаними суспільними явищами

Аналізуючи багатосторонні міжнародно-правові угоди, можна зробити висновок, що кожна країна світу, що взяла на себе зобов'язання виконувати міжнародні конвенції, у тому числі з прав людини, повинна керуватися засадами і нормами цих угод у своєму внутрішньому законодавстві, створювати умови для здійснення і захисту прав кожної людини. Практично всі сучасні конституції демократичних держав мають норми, що у загальній формі гарантують непорушність основних прав людини. Проте, як свідчать сьогоденні реалії, в різних державах, у силу неоднаковості їх соціально-економічного і духовно-культурного розвитку, основні права людини в процесі реалізації наповняються різним змістом.

Сучасний перелік прав людини, зафіксований у багатьох міжнародно-правових актах і в конституціях правових держав, - результат довгого становлення. Сучасні еталони і стандарти у сфері прав людини перш ніж стати нормою демократичного суспільства пройшли свій непростий розвиток та тернистий шлях до втілення із ідей у повсякденну практику.

Як вже зазначалося, відповідно до періоду виникнення права людини часто класифікують за поколіннями.

Першим поколінням прав і свобод людини і громадянина є засновані на традиційних ліберальних цінностях права і свободи, які визначали межі втручання державної влади у сфери громадянського суспільства і особистого життя людей, відображали пафос буржуазних революцій - право на свободу думки, совісті і релігії, на рівність перед законом, на участь в управлінні державою, на недоторканність особи тощо.

Перші акти англійського конституціоналізму, що закріплюють права людини, - Петиція про права (1628), Habeas Corpus Act (1679) і Білль про права (1689). До першого покоління прав людини належать також американські декларації, а саме: Декларація прав Вірджинії (1776), Декларація незалежності США (1776), Конституція США (1787), Білль про права (1791), а також французька Декларація прав людини і громадянина (1789) та ін. Деякі вчені відносять до першого покоління прав людини Велику хартію вольностей (1215), де, зокрема, говориться: «Жодна вільна людина не буде заарештована, або ув'язнена, або позбавлена володіння, або у будь-який (інший) спосіб знедолена… як за законним вироком рівних їй та за законом країни».

З таких підстав до першого покоління прав людини можна віднести й Литовські Статути (1529, 1566, 1588 pp.) - юридичний пам'ятник литовського, білоруського та українського народів. У них було проголошено ідеї рівності вільних людей перед законом, особистої недоторканності, юридичного захисту прав вільної (шляхетної) особи, особистої відповідальності перед законом та ін. Проте середньовічне законодавство (Велика хартія вільностей, Литовські Статути та ін.) будувалося відповідно до феодально-ієрархічної, станової структури суспільства, коли була відсутня юридична рівність громадян.

Тому відлік першого покоління прав людини можна вести з періоду встановлення юридичної рівності, коли зруйнувалися станові рамки середньовічного суспільства. На цей період припадають розвиток буржуазних відношень і утвердження буржуазного суспільства з його законодавчими актами. Лише тоді рівноправність з ідеальної категорії почала втілюватися у реальну дійсність, набувши конституційного або іншого законодавчого оформлення.

Принцип юридичної рівності, який став основою універсальності прав людини, додав їм справді демократичного характеру. Після Другої світової війни необхідність забезпечення основних прав людини була визнана в більшості розвинутих країн.

Друге покоління прав і свобод людини і громадянина пов'язане з боротьбою людей за поліпшення свого соціально-економічного становища та культурного рівня. Ці вимоги виникли після Першої світової війни, а вплинули на демократизацію і соціалізацію конституційного права країн світу та міжнародне право після Другої світової війни, коли завдяки бурхливому розвитку виробництва склалися реальні передумови для задоволення соціальних потреб громадян.

Друге покоління прав людини називають ще системою позитивних прав. Вони не можуть реалізуватися без організаційної, координуючої та інших форм діяльності держави, спрямованих на їх забезпечення. Каталог природних і громадянських прав і свобод людини поповнився соціально-економічними і соціально-культурними правами і свободами в ряді конституцій XX ст. (Мексиканські Сполучені штати, 5 лютого 1917 p.; Італійська Республіка, 2 грудня 1947 р. та ін.), у внесених доповненнях і поправках у старих конституціях. Соціальні, економічні та культурні права знайшли нормативне вираження у Загальній декларації прав людини 1948 р. і особливо Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 р.

Становлення третього покоління прав людини (права людини - частина прав людства) пов'язано з національно-визвольним рухом країн, що розвиваються, а також із загостренням глобальних світових проблем після Другої світової війни. Останні призвели до інтернаціоналізації юридичних формулювань прав людини, створення міжнародних (або континентальних) пактів про права людини, законодавчого співробітництва країн у питаннях про права людини, надбання наднаціонального характеру законодавствами (особливо конституційними) тих держав, що підписали міжнародні пакти про права людини. Міжнародне визнання прав людини стало орієнтиром для розвитку всього людства в напрямку створення співтовариства правових держав. Між двома першими та третім поколіннями прав людини є взаємозалежність, здійснювана через принцип: реалізація колективних прав не повинна обмежувати права і свободи особи.