Основи демократії та права людини

Тому необхідно диференціювати поняття «державний режим» і «політичний режим». Перше характеризує методи реалізації державної влади, а друге певне середовище і умови політичного життя, образно кажучи, своєрідний політичний клімат, який існує в країні в конкретний період її історичного розвитку.

Відомий французький політолог Ж. Кермонн визначив політичний режим як сукупність елементів ідеологічного, інституційного і соціологічного порядку, що сприяють формуванню політичної влади в даній країні у визначений період.

До основних компонентів, які формують зміст категорії «політичний режим» можна віднести такі:

- рівень реальної участі народу в механізмах формування політичної влади і її реалізації;

- гарантування прав і свобод особистості, співвідношення їх прав з правами держави;

- характеристика способів формування політичної влади і механізмів її реалізації в суспільстві;

- рівень гласності в суспільстві і прозорість в діяльності державних інститутів, що водночас залежить від реального становища і діяльності ЗМІ в країні;

- реальне співвідношення між гілками державної влади - законодавчої, виконавчої, законодавчої;

- місце і роль недержавних інститутів в політичній системі суспільства;

- врахування інтересів меншості при прийнятті політичних рішень;

-домінування певних методів при реалізації політичної влади (переконання, примусу, насильства);

- юридичне і політичне становище та роль в суспільстві силових структур, рівень реалізації принципу верховенства закону у всіх сферах функціонування суспільства;

- існування політичної опозиції, ідеологічного і політичного плюралізму, багатопартійності;

- існування реальних можливостей і механізмів притягнення до політичної і юридичної відповідальності посадових осіб в державі, в тому числі і найвищих.

Сутність поняття політичного режиму розкривається через їх типологію.

В сучасній політичній науці найбільше використовується типологізація за якою політичні режими поділяються на демократичні та автократичні (недемократичні). В свою чергу недемократичні (автократичні) поділяються на авторитарні та тоталітарні.

Необхідно враховувати, що вказана типологія носить умовний характер, є теоретично ідеалізованою схемою.

Кожен політичний режим містить в собі синтез двох протилежних принципів організації соціально-політичних відносин - автократизму та демократизму, які майже одночасно виникли в процесі становлення державного періоду в історії людства. Інша справа, пропорційне співвідношення їх елементів в динаміці функціонування режиму.

Розглянемо особливості і ознаки виділених типів політичних режимів (дивиться схему 2.2.1.)

Диктаторський режим (від лат. dictatura - необмежена влада), що асоціюється з необмеженою владою, беззаконням, свавіллям, насильством і жорстокістю.

Деспотія (від грец. despotia - необмежена влада) - історично перший політичний режим. Класичними деспотіями були держави Стародавнього Сходу (Ассирія, Вавилон, Індія, Іран, Китай). Повноваження глави держави (монарха, фараона, царя, імператора) не обмежені, йому належить вся повнота світської і церковної влади, в реалізації якої, деспот обпирається на численний бюрократичний апарат.

Тиранія (від грец. tyrannis - одноосібне правління, встановлене насильницьким шляхом) на відміну від деспотії і диктатури зазвичай пов'язувалася з незаконним захопленням влади якимось особою.

Абсолютизм - різновид диктатури (Середньовіччя V - XVIII ст.). Даний спосіб правління характеризується концентрацією всіх видів влади в руках монарха, який правив, спираючись на «божественне право» королів і насильство. У цілому ряді держав він зберігається і сьогодні: Марокко, Йорданії, Саудівської Аравії і т.п.

Так, король Саудівської Аравії здійснює законодавчу і виконавчу владу, є одночасно прем'єр-міністром, головнокомандуючим і верховним суддею. Уряд формується з членів королівської сім'ї. Діяльність політичних партій заборонена.

Співвідношення диктатури чи демократії, яке виражається в ступені свободи особистості в суспільстві, в гарантіях її прав і свобод, дозволяє виділити: демократію, авторитаризм, тоталітаризм.

Авторитарний режим (від лат. auctoritas - влада) - більш м'який за засобами здійснення державної влади, ніж тоталітарний. Його визначають як перехідний між тоталітарним і демократичним режимами.

Тоталітарний режим (від лат. totalis - весь, повний, цілий) - це режим загального контролю держави за усіма сферами життя людини за допомогою засобів збройного насильства (Німеччина, Італія, Іспанія та ін. Першої половини XX століття).

Демократичний режим: (від грецькк. demos - народ, cratos - влада, виходить - «народовладдя» або «влада народу») - це режим, за якого влада здійснюється народом, в інтересах народу і самим народом, форма реалізації прав і свобод, відповідальності та обов'язків громадян, їх участь в управлінні товариством.

Для здійснення цього ідеалу потрібен високий рівень свідомості людей, що припускає, що вони будуть політично активні, будуть прагнути брати участь в управлінні і контролі за владою.

Це передбачає високий рівень політичної культури людей, наявність у переважної більшості громадянської компетентності.

Однак на практиці більшість людей пасивні, вони зайняті вирішенням своїх приватних проблем.

До того ж демократія передбачає високий рівень життя, обмежений відсоток жебраків в суспільстві, інакше суспільство весь час буде в стані «війни» між бідністю і багатством.

Саме тому не можна говорити, що є універсальний алгоритм розбудови демократії. Вона завжди є творчим процем для кожного суспільства та як державний режим відбиває історичні, культурні та ментальні особливості кожного народу.

Схема 2.2.1 - Типологія політичних режимів

2.2.2 Характеристика демократичного режиму. Плюралізм як основа досягнення демократичних цінностей (свободи, рівності, справедливості)

Перш як приступити до розгляду демократичного політичного режиму, нагадаємомо, що поняття «демократія» є одним з найбільш багатозначних і вживаних в політичних науках.

Хоча поняття «демократія» означає буквально «народовладдя», в дійсності можливість всього народу повністю здійснювати політичне владування поки що ні в одній країні не реалізовано, це скоріше ідеал. Проте ряд країн зробили для його реалізації значні успіхи, більше від інших (США, держави Західної Європи), тому можуть бути зразком для інших в досяганні цього ідеалу.

Головними ознаками демократичного політичного режиму є:

- народ приймає участь у формуванні і реалізації державної влади через участь у виборах та делегуванні представницьким і виконавчим структурам владних повноважень, в межах яких вони діють самостійно;

- виборність центральних і місцевих органів влади, їх підзвітність виборцям, можливість ротації якщо оправдали народного довір'я волею виборців. Вибори повинні бути регулярними, загальними, конкурентними, чесними та таємними.

- рішення більшості повинно враховувати інтереси меншості;

- легітимність державної влади, наявність розвинутого громадянського суспільства та його інститутів;

- у всіх сферах функціонування суспільного життя домінує закон, реалізуєтьсямідея правової держави, проголошені права і свободи громадянина та особистості реально забезпечуються. Діє принцип «дозволено все, що не заборонено законом»;

- в процесі функціонування державної влади принцип розподілу влади є визначальним;

- за реалізації державної влади домінують методи переконання, згоди, компромісу, обмежені методи примусу, насильства;

- силові інститути використовуються по прямому призначенню, їх діяльність строго регламентована законами, вони контролюються суспільством;

- ідеологічний і політичний плюралізм, багатопартійність і конкурентність політичних партій, наявність і функціонування політичної опозиції;

- гласність, ЗМІ які вільні від цензури, реалізують не принцип свободи совісті але і виступають в якості одного із інструментів управління суспільством, т.зв. «четвертою гілкою влади». Такі основні риси демократичного політичного режиму, які в сукупності виражають ідею демократії в політичній сфері суспільства.

Соціально-економічними витоками становлення демократії в цих країнах були бурхливе зростання товарно-грошових стосунківі торгівлі, розвиток міст як центри зосередження виробництва і накопичення фінансових ресурсів; великі географічні відкриття і збільшена економічна роль колоній, ряд науково-технічних відкриттів і винаходів, що дозволили здійснити перехід від ручного до машинного виробництва,розвиток засобів транспорту і зв'язку. Все це наводило до зростання протиріч між тим, що стає усе більш економічно могутнім так званим третім станом і старою родовою аристократією.

Це протиріччя зажадало радикальної зміни не лише політичного статусу третього стану, але і зміни політичного режиму в цілому. Спираючись на політичні ідеї таких радикальних мислителів як Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеськье, Ж. - Ж. Руссо, Т. Пейн, Т. Джефферсон і ряду інших, народи Англії, Франції, США зуміли не лише отримати перемогу над абсолютизмом, заклавши політичні, правові і економічні основи майбутньої демократії в своїх країнах, але і створили необхідні передумови для такоїсоціальної реструктуризації суспільства, яка зробила практично безповоротною завдання створення багаточисельного середнього класу, який і склав згодом соціальну опору майбутньому демократичному режиму.

Класичне визначення демократії належить американському президентові А. Лінкольну: «Демократія - це влада народу, вибрана народом і для народу». Етимологія цього слова - народовладдя - визначає і ряд вихідних взаємозв'язаних принципів, без яких демократії в будь-якому її розумінні бути не може (деякі автори називають їх «засадничими законами демократії»).

Характеристика демократичного режиму має визначені риси.

Ядром демократії, її засадничою ідеєю є суверенітет народу. Поняття демократії як власті суверенного народу включає:

1) народ є єдиним і вищим джерелом влади в країні;

2) державна влада лише тоді може вважатися легітимною, коли її формування і існування підтримане народом відповідно до норм права шляхом вільного волевиявлення виборців на вільних виборах;

3) народ має безумовне право самостійно вирішувати свою долю, і по найважливіших для доль країни і народу питанням влада, як правило, обов'язково повинна спиратися на явно виражене схвалення народу;

4) народ сам вибирає собі представників, має важелі реального впливу на їх діяльність, а також конкретні механізми контролю за діяльністю держави і коректування його діяльності в період між виборами;

5) в період виборів і відповідно до норм права народ має безумовне право і реальний механізм зміни влади, а також структурної зміни характеру державній владі;

6) в разі явного зловживання влади довірою народ, переростання влади з інструменту реалізації інтересів народу в інструмент тиранення над народом, народ має безумовне право достроково усунути від влади такий уряд.

Другою найважливішою характеристикою демократії є те, що епіцентром такого пристрою суспільства і такого способу організації влади є особа людини, яка визнається найвищою цінністю в країні. Це означає:

суспільство і народ в цілому розглядаються не як деяка монолітна освіта,що виражає настільки ж монолітну єдину волю, а як сума незалежних індивідів,що відображає суму приватних інтересів окремих осіб;

признається безумовний пріоритет інтересів особи, тобто пріоритет суми приватних інтересів окремих незалежних індивідів над інтересами держави;

признається, що всяка особа від народження наділяється певною сумоюправ і свобод і перш за все - сумою так званих природних і тому невід'ємних прав і свобод, серед яких основними є право на життя;

право на особисту свободу, незалежність і недоторканість;

право на приватну власність.

Ця тріада природних прав визначає основи буття людини в суспільстві, забезпечуючи у тому числі і право на пошану гідності особи і право на те, аби прожити своє життя в гідних людини умовах; безумовне право жити в своїй країні, на своїй землі, в своєму будинку; нарешті, право на те, аби людина могла створити свою сім'ю і виховати своїх дітей. Оскільки джерелом цих природних і невід'ємних прав і свобод є не суспільство, не держава і навіть не сім'я кожного індивідуума, а сама природа людини, то ці права не лише не можуть бути поставлені під сумнів, обмежені або вилучені у індивіда, але фактично вони вилучаються з ведення суспільства і держави. Окрім цього, особа в демократичному суспільстві має і інші багаточисельні права і свободи (політичні, цивільні, економічні соціальні т.п.), багато з яких фактично набуває статусу невід'ємних.

Поняття право людини означає сукупність правових норм взаємин вільних індивідів між собою, а також з державою і суспільством в цілому, що забезпечують можливість діяти на власний вибір і отримувати певні блага для життя.

Права, що забезпечують можливість вибору в поведінці і діяльності людини, складають свободи. Права і свободи людини, як найважливіший елемент демократії, утворюють цілісну систему, з якої не можна вилучити жодну ланку, аби не зруйнувати її.

Права особи діляться на негативні, охороняючі свободу індивідаі включаючі обов'язки суспільства, держави не здійснювати негативних по відношенню до особи дій (довільного арешту, тортур, жорсткого звернення і ін.) і позитивні, такі, що означають обов'язки держави, суспільства надавати індивідові певні блага (право на працю, на освіту, на відпочинок і т. д.). Крім того, права і свободи підрозділяються на цивільні (особисті), політичні (пов'язані з можливістю участі в політиці), економічні, соціальні, культурні і ін.

Сучасна політико-правова концепція прав і свобод людини закріплена в документах ООН. Як вже зазначалося, один із засадничих таких документів - Загальна Декларація прав людини, прийнята в 1948 р. (свого часу не підписана СРСР і визнана їм в президентство М. Горбачова). У Декларації розкриваються цивільні і політичні права і свободи, перераховані негативні і позитивні свободи (у тому числі - свобода пересування, совісті, демонстрацій і ін.), розкривається вміст економічних, політичних і культурних прав, включаючи право на життєвий рівень, необхідний для підтримки добробуту і здоров'я і багато що інше. Загальна Декларація прав людини є частиною міжнародного акту про права. Окрім її ООН, були прийняті ряд інших Декларацій і Конвенцій, направлених на захист прав людини і його гідності.

Третя характерна риса всіх сучасних демократичних режимів - плюралізм (від лат. рluralis - множинний), що позначає визнання в суспільно-політичному житті безлічі різних взаємозв'язаних і в той же час автономних, соціальних, політичних груп, партій, організацій, ідеї і установки яких знаходяться в постійному зіставленні, змаганні, конкурентній боротьбі. Плюралізм як принцип політичної демократії виступає антиподом монополізму в будь-якій його формі. До істотних ознак політичного плюралізму можна віднести:

- множинність і змагальність суб'єктів політики, розділення властей;

- виключення монополії на політичну владу який-небудь одній партії;

- багатопартійність політичної системи;

- різноманіття каналів вираження інтересів, вільний доступ до них для всіх;

- вільна боротьба політичних сил, змагальність еліт, можливість їх зміни;

- альтернативність політичних поглядів в рамках законності.

У нашій країні, як і у всіх країнах тих, що входили до складу СРСР, в процесі демократизації суспільства, після отримання незалежності став розвиватися і реальний політичний плюралізм. Проте цей процес відбувається в дуже складних умовах на всьому пострадянському просторі, де традиції тоталітарної системи ще дуже живучі.

Розглянуті вище три головні сутнісні принципи демократії в значній мірі визначають і її четвертую характерну рису - правовий характер і спосіб пристрою і організації суспільства і влади. Це означає, що вся діяльність влади досить жорсткий регламентується правом. При цьому під правом мається на увазі навіть не лише і не стільки сукупність законодавчих актів, яка в даному випадкувиступає як формальний конституйованих норм права, а сума добре зрозумілих кожній людині положень, в основу яких закладені: пошана до особи і визнання її природних прав, свобод і законних інтересів; традиційні уявлення про добро і справедливість, про моральність і доброчесність, а також пророзумний, природний порядок і хід речей, який дозволяє так організувати лад суспільства і держави, таким чином побудувати модель взаємовідношення між особою, владоюі різними соціальними групами, що кожен з цих компонентів має можливість займатися своєю справою, не заважати один одному по взаємному динамічному розвитку, процвітанню і благоденствуванню.

Правовий характер демократичного режиму означає:

безумовну юридичну рівність людей перед законом, що означає наявність однакових прав і однакових обов'язків і міри відповідальності громадян незалежно від підлоги і віку;

приналежності до тієї або іншої соціальної, національної, расової, етнічної, мовної, релігійної, професійної групи;

незалежно від соціального положення або походження, посади, віросповідання (або відсутність такого), ідеологічних переконань, членства в партії (або відсутність такого), рівня освіти, наявність заслуг перед суспільством і державою або відсутності таких.

Одним з елементів сучасної демократії є принцип більшості одвічний, що змінив, здавалося б порядок в суспільстві - панування меншості над більшістю. Принцип більшості в реальній політичній практиці не повинен застосовуватися формально і вимірюватися лише кількісною стороною (зведення демократії лише до панування більшості відкрило надалі дорогу в СРСР для маніпуляції масами правлячою державно-партійною верхівкою, на можливість чого звернув увагу російський філософ М. Бердяєв ще в перші роки після жовтневої революції 1017 р., - така небезпека не усунена і в наші дні). У зведенні демократії до влади більшості бачить небезпека і англійський філософ Д. Поппер. Адже більшість може правити тиранічними методами - попереджає він, - і тому при демократії влада правлячих сил має бути обмежена.

Проблема утиску більшістю інтересів меншості, що можна вважати постійним чинником порушення стабільності політичної і суспільної системи, викликала необхідність доповнення принципу більшості гарантією прав меншості. Французький політолог М. Дюверже фіксує цю вимогу в своєму визначенні демократії як владі більшості, що поважає право меншості. У розвинених демократичних державах існує правовий захист меншості - економічного, політичного, ідеологічного, етнічного, релігійного і ін. Це виявляється, зокрема, і в законодавчому закріпленні прав опозиції («Тіньовий кабінет», керівництво парламентськими комітетами і ін.).

Такі основні сутнісні характеристики демократії, її базові принципи. Проте, зрозуміло, що ці принципи демократії не можуть бути реалізовані «самі по собі», вони можуть втілитися в життя лише за допомогою діяльності людей, що спираються на певні економічні, соціальні, політичні і правові опорні конструкції демократії. Такими опорами в економічній сфері є приватна власність громадян, власність яка створює реальні економічні основи для незалежності особи від влади і від різних соціальних, політичних, релігійних і тому подібних груп і інтересів.

Як основні політичні стабілізатори і опори демократії виступають: по-перше, багатопартійна система, заснована на принципах ідейно-політичного плюралізму; по-друге, реалізований на практиці принцип розділення державної влади на три її незалежних гілці з паралельним створенням системи балансу влади, заборон і противаг для кожної з них, по-третє, система вільних виборів, що гарантує суспільству можливість вільного політичного волевиявлення і формування органів державної влади.

Правові гарантії демократії забезпечуються існуванням системи правових законів, заснованих на принципово-демократичній конституції країни, яку не можна змінювати залежно від політичної кон'юнктури, а також системою незалежного правосуддя.

Основні форми і типи демократії

Історії відомі дві основні форми демократії: пряма або безпосередня і представницька. Зрозуміло, що сучасна демократія не може формою бути безпосередньою. Сучасна демократія по своїй формі найчастіше виступає як представницька, тобто така, коли народ не сам, а через своїх представників (президента, депутатів, губернаторів, мерів і тому подібне) реалізує свої функції джерела і носія суверенної влади.

За типом же сучасна демократія відноситься до масової або розгорнутої. Це означає, що існують лише два природні обмежувачі для включення в демократичні стосунки - повноліття і стан громадянства. Деякі додаткові умови (певний термін мешкання, володіння державною мовою) застосовується в більшості країн сучасного світу лише до претендентів на деякі вищі виборні пости в державі.

Подібний статус сучасної розвиненої демократії (представницька формою і розгорнута по суті) не виключає, проте, вживання деяких важливих елементів прямої демократії: референдум, плебісцит, масові маніфестації, демонстрації, петиції і тому подібне.

Мінуси демократичного режиму

До цих пір йшлося в основному про достоїнства і переваги демократії. Було б неправильно, проте, передбачати, що даний політичний режим (як і все, що створене людиною) є деяким досконалим ідеалом. Реальне політичне життя дуже багатогранне, суперечливе і дуже ускладнене такою кількістю додаткових конкретних чинників, подій і обставин (залежно від конкретної країни і в конкретний період), аби можна було помістити її в рамки якої-небудь бездоганно ідеальної моделі.

Описана вище теоретична конструкція демократії зовсім не є застиглою схемою або ідолом для поклоніння. Вона - швидше орієнтир по найбільш принципових питаннях. Крім того, слід мати на увазі, що в реальній політичній практиці в кожній з країн, де функціонує демократичний політичний режим, модель демократії зазнає певні зміни, зберігаючи лише найбільш важливі базові, принципові опори. Перефразовуючи відому тезу, можна стверджувати, що демократія - це не догма, а інструмент для вирішення політичних і суспільних проблем.

Англійський політик герцог Мальборо, відомий більш під ім'ям Уїнстона Черчиля, стверджував, що «демократія є найгіршою зі всіх можливих способів пристрою суспільства і політичного режиму, якщо не рахувати всі інші!».

2.2.3 Недемократичні політичні режими. Тоталітаризм, його ознаки

Авторитаризм - цє різновид автократичного (недемократичного) політичного режиму (від лат. аutoritas - вплив, влада), при якому політична влада здійснюється конкретним суб'єктом (групою, партією, класом) при мінімальній участі народу.

Авторитаризм має, на відміну від демократії, багату політичну історію. До неї можна віднести азіатські сатрапії, стародавні тиранії, деспотії ,олігархії, абсолютистські монархії Середньовіччя і Нового часу, новітні диктаторські режими і військові хунти. Класичним виразом, який влучно передає сутність авторитарного політичного режиму можна вважати слова французького короля Людовіка ХIV - «Держава - це я». В сучасному світі авторитарні режими найбільше поширенні в країнах Азії, Африки, Близького Сходу, Латинської Америки та в пострадянських республіках.

Авторитаризм в наш час можна вважати як проміжний режим між демократією і тоталітаризмом. З демократичним режимом його зближує наявність автономних, не контрольованих державою суспільних сфер і елементів громадянського суспільства. З тоталітаризмом його поєднує абсолютна не обмежена законом влада. Режим може як самостійно функціонувати, так і при певних обставинах і умовах (політичних, економічних соціальних) трансформуватися в сторону першого чи другого.

Авторитаризм характеризують такі ознаки:

- концентрація влади в центрі і на місцях в руках політичного лідера чи певного кола, партії, коаліції з одного боку, а з іншого відчуження народу від реального впливу на владу;

- деформується принцип розподілу влади на користь виконавчої, а наявність деяких елементів демократії (наприклад представницьких органів влади) обмежуються владними суб'єктами;

- деформована дія принципу виборності державних органів і посадових осіб та їх контроль і підзвітність зі сторони суспільства. Поповнення (рекрутування) правлячої політичної еліти здійснюється в основному закритим способом - так звана система гільдій;

- державне управління характеризується жорсткими командно-адміністративними методами керівництва, можуть використовуватися каральні заходи у внутрішній політиці, але практично не використовуються масові репресії, вони носять вибірковий характер;

- органи державної влади, виходячи з власного розуміння політичної доцільності, можуть діяти на свій розсуд, нерідко ігноруючи норми закону і маніпулюючи ними в своїх інтересах. Силові структури практично непідконтрольні суспільству і часто використовуються владою у політичних цілях;

- єдина ідеологія відсутня, але її можуть замінити традиції, релігія, культура, які наділяють легітимністю лідера і одночасно можуть і частково обмежувати його владу;

- існує обмежена свобода слова, напівгласність, часткова цензура, але повний контроль над всіма сферами відсутній;

- права і свободи людини можуть декларуватися, але реально не забезпечуватися, перш за все у політичній сфері. Людина позбавлена гарантій безпеки а своїх відносинах з державою, де судова система залежить і контролюється владою, є додатком до неї і залежна у своїх рішеннях;

- існування обмеженого ідеологічного і політичного плюралізму, що є, на На думку багатьох політологів, однією з найхарактерніших рис авторитаризму. Обмеження стосуються виключно політичних об'єднань, партій, груп інтересів і тиску. Рівень обмеження дозволяє функціонування політичних партій, певних схем напів - і псевдоопозиції режиму в умовах напівсвободи. Напівопозиційні партії і групи можуть дозволити собі навіть критику режиму, але одночасно визнавати його легітимність, а також прагнути до участі у владі. Разом з тим, застосовуються репресії проти реальних опонентів, тих хто справді представляє реальну загрозу владі. Тоді може вводитися жорстка цензура, заборонятися окремі політичні партії, ставати жорсткою правова система, відбуватися маніпулювання законом для переслідування і покарання політичних супротивників (з цього приводу класичним є вираз, який приписують іспанському диктатору Ф.Франко: «Моїм друзям - все, ворогам - по закону»).

Краще зрозуміти сутність авторитаризму розгляд його основних різновидів :

- традиційні режими, які поширені в державах з абсолютистською формою монархії. Для них властива необмежена влада монарха, легі.тимні.сть якої. Носить традиці.йний характер. Монарх наділений необмеженою владою в законодавчі.й, виконавчі, й та судові, й сферах, признача. уряд, який викону. його волю і підзвітний йому, а представницькі. органи можуть бути відсутні або підпорядковані йому. Такі режими функціонують в країнах арабського Сходу - Саудівській Аравії, Омані, Катарі, Брунеї, Об'єднаних Арабських Еміратах;

- військово-бюрократичні диктатури, що встановлюються в результаті військових переворотів (путчів) владу захоплюють ві.йськові., ді.яльні.сть політичних партій і організаці.й, представницьких органі.в забороняються, або обмежується. Такими були диктатура «чорних полковників» в Греції, військові хунти Чилі, Аргентині, Бразилії, Парагваї та інших країнах Латинської Америки, Азії та Африки;

- персональні. тиранії. За умов такого персоніфікованого режиму влада належить одноособовому диктатору, який спираться на репресивний поліцейський апарат, а інші інститути влади слабкі. Прикладами такого режиму є режим Саддама Хусейна в Іраку, Іді Аміна в Уганді, Самоси в Нікарагуа. Різновидом такогорежиму є султанізм, де при владі задіяні близькі родичі і друзі диктатора, які мають вирішальний вплив на економіку та інші сфери суспільного життя (режим Дювальє в Гаїті, Заїр при диктатурі Мобуту, Центральноафриканська держава при Бокассо);

- неоавторитарні режими. Вони характеризуються концентрацією влади в руках правлячої. еліти при формальному функціонуванні багатьох партій, опозиції періодичних і конкурентних виборів. Проте влада, завдяки різного роду маніпуляцій зберігається в руках однієї партії. Такі режими, наприклад, функціонують в Мексиці, Сирії, а також в Росії та в більшості. Пострадянських республік;

- теократичні, авторитарні режими характеризуються владою фанатичних релігійних кланів. Прикладом такого типу є політичний режим в Ірані, який утворився внаслідок революції 1979 р., коли реальну владу в країні, коли владу захопили ісламські. фундаменталісти на чолі з аятолою Хомейні, режим талібів в Афганістані в др. пол. 90-х рр. Такі режими мають багато спі.льних рис з тоталітарними, роль ідеології займає релігія.

Авторитарні режими найпоширеніші в сучасному світі і тому багатоманітні. В політичній науці виділяють ще й такі типи:

- однопартійні режими (Єгипет при Насері, Аргентина при Пероні);

- корпоративний авторитаризм, ті.ньовий авторитаризм - влада тіньових, нерідко і кримінальних угруповань;

- бюрократичний авторитаризм - влада здійснюється закритою групою чиновників, адміністративно-управлі.нським апаратом, що спирається на армію та силові органи;

- олігархічний авторитаризм - влада заснована на сполученні. політичного та економічного панування, союзі бюрократії і олігархічних угруповань (Туніс, Філіппіни при Маркосі (1972-1985)). Соціальним результатом полі.тики при такому режимі є різка диференціація і поляризація населення на бідну більшість і меншість, яка швидкими темпами багатіє;

- популістські режими - засновані на здобуванні популярності в широких масах за допомогою демагогії, використання стереотипів і міфів, маніпулювання суспільною думкою, широкого використання форм безпосередньої демократії - виборів, референдумі.в, різномані.тних форм полі.тичної. участі. громадян (мітингів, демонстрацій) для легітимації влади. Політологи виділяють також, як окремий різновид, так званий «авторитаризм розвитку».

Його головними рисами є не консервація існуючих соціально-політичних відносин, що історично склалися в суспільстві і є характерними для вище означених типів авторитаризму, а сприяння і стимулювання соціальної, політичної та економічної модернізації. Держава стає ініціатором змін в соціально-економічному житті, впроваджує їх під своїм контролем, що в кінцевому результаті йде на користь всього суспільства (Китай, Південна Корея в 80-х рр., Таїланд, Індонезія). Авторитаризм може бути, як вже зазначалося вище, перехідним режимом під час трансформації тоталітаризму. Для такого режиму характерним є одночасна наявність і функціонування як авторитарних так і демократичних елементів, вони визначаються в політології як перехідні, гібридні, є характерними для пострадянських держав (Росія, Білорусь, Молдова, а також і Україна).

Завершуючи аналіз авторитарних політичних режимів, необхідно акцентувати на тому, що неправомірною є оцінка авторитаризму як лише негативного явища.

Політична історія знає багато прикладів, коли авторитарні режими, завдяки здатності мобілізувати соціальні ресурси на стратегічних напрямах розвитку суспільства і нейтралізації політичних супротивників, забезпечили успішний розвиток багатьох країн - Іспанії, Індонезії, Таїланду, Південної Кореї, Чилі та інших.

Тоталітаризм - політичний режим, який характеризується насильницьким політичним, економічним та ідеологічним пануванням правлячої верхівки, організованої в цілісний бюрократичний партійно-державний апарат на чолі з вождем і тотальним контролем над всіма сферами суспільства загалом такожною людиною зокрема.

На відміну від демократичного і авторитарного політичних режимів, які Були способом організації суспільно-політичного устрою суспільства протягом всієї державної і політичної історії людської цивілізації, то тоталітарний політичний режим виник тільки в ХХ ст. Проте, тоталітарні ідеї і концепції беруть свій початок з політичних теорій стародавнього світу. Як спроби пошуку кращого суспільного устрою вони існували, і були характерні для всіх етапів розвитку суспільно-політичної думки. Свого найбільшого розвитку вони набули в ХІX-ХХ ст. в умовах становлення і розвитку індустріального суспільства, яке створило систему масових комунікацій, зробило технічно можливим ідеологічну індоктринацію (насильне впровадження ідеологічної. доктрини), тотальний і всезагальний контроль за особистістю. Зміцніла і сама держава, розширились її соціальні функції. Зростання елементі.в раціональності., організованості суспільного життя, успіхи в розвитку науки, техніки і освіти створили і.люзії можливості переходу до раціонально-організованого і тотально керованої. Форми життя в масштабах всього суспільства, що могла реалізувати всесильна і всепроникна державна влада.

Термін «тоталітаризм» увійшов в широкий науковий і загальний вжиток в кінці 20-х років XX століття. Саме слово «тоталітаризм» походить від латинських слів «totalіtas» (повнота, цілісність) і «totalіs» (весь, повний), а в політичну лексику введено італійським вченим і політичним діячем, ідеологом фашизму Д. Джентіле. З цього часу поняття «тоталітаризм» ввійшло в пропагандистський, політичний, а згодом і в науковий лексикон.

Однією з головних ознак тоталітаризму є ідеологізація всіх сторін суспільного життя, прагнення підпорядкувати єдино «вірній» теорії з допомогою планування всі політичні, економічні соціальні процеси.

По своєму змісту тоталітарна ідеологія завжди революційна, вона обґрунтовує необхідність формування нового суспільства і людини на основі. добре обґрунтованої «світлої» мети, ідеї, навколо якої інтегрується все суспільство, і в яку повинні вірити всі. Така ідея проголошує прихід нового щасливого ладу, якого ще не було в історії (наприклад, «тисячолітнього рейху» в Німеччині, чи «пролетарського братерства пригноблених» в СРСР). Вся основа тоталітарної ідеології базується на певних соціальних міфах, наприклад, про капіталізм і комунізм, керівній ролі робітничого класу, винятковості і зверхності арійської раси, тощо. Ці міфи не підлягають критиці, набувають характеру релігійних символів, служать основою раціонального обґрунтування всіх суспільно-політичних подій.

Тоталітарна ідеологія пронизана патерналістським духом «батьківським» ставленням вождів, які досягли соціальної «істини», до недостатньо «просвітлених» мас. Ідеологія, як єдино вірне вчення, носить обов'язковий для всіх характер (в нацистській Німеччині був прийнятий спеціальний закон, який закріплював єдину для всіх німців ідеологію). Тоталітарне суспільство створює могутню машину ідеологічної обробки населення, маніпулювання масовою свідомістю, політична пропаганда ритуалізується, набуваючи рис релігійного культу. Провідником офіційної ідеології виступає єдина партія, нового, тоталітарного типу, яка прийшовши до влади, зрощується з державними інститутами, концентрує всю повноту влади, насильницьким шляхом впроваджує ідеологію в життя, забороняючи при цьому всі інші. партії. Існування єдиної партії є невід'ємною рисою у функціонуванні тоталітарних режимів.

Другою, важливою і характерною ознакою тоталітарних систем, що, очевидно, безпосередньо пов'язане з першою, є монополія влади на інформацію, повний контроль над засобами масової інформації і жорстка цензура не тільки політичних видань, але і літературно-мистецьких та інших. Звідси і нетерпимість до інакодумства, ідейні противники розглядаються як політичні вороги. Про важливість цієї риси свідчить і те, що політика гласності в перебудовний період, стала першим кроком на шляху демократизації. радянського суспільства, а в подальшому сприяла падінню авторитету КПРС і влади. Тоталітарний режим повністю ігнорує і відкидає громадську думку, замінюючи її офіційними політико-ідеологічними оцінками, основи загальнолюдської моралі, яка повністю підпорядковується офіційній ідеології.

Наступною важливою ознакою тоталітаризму є надцентралізація влади, створення механізму владних структур на однопартійній основі на чолі. З одноособовим лідером («фюрером», «вождем»), жорсткою ієрархічною субординацією і дисципліною. Характерною особливістю цього є відміна, або призупинення на невизначений строк дій конституції і законів, зосередження законодавчої, виконавчої і судової влад в одних руках, тобто перехід ві.д принципу розподілу влад до єдності. Це викликано постійними і частими змінами в усіх сферах суспі.льно-політичного і економічного життя, а також необхідністю утвердження режиму і подальшою реалізацією відповідних і.дей і цілей.

Важливою рисою тоталітарних систем є відмова від федералізму в організації державного устрою. СРСР був організований як унітарна держава, що приводило до гострих суперечок між центральним керівництвом на протязі. 20- поч. 30-х рр., поки Й. Сталіну не вдалось остаточно уніфікувати країну. Прийшовши до влади А. Гітлер ліквідував федеральне самоуправління, введене Бісмарком.

Визначальною ознакою тоталітарних режимів є використання насильства і терору в великих масштабах, що здійснюють військові і напіввійськові структури, секретна поліція. Використання військового чи поліцейського терору для наміченої цілі є необхідне і повністю виправдане навіть з юридичного боку, з точки зору лідерів. Для цього створюються спеціальні концентраційні табори, збільшується число тюрем, провадяться масові депортації.

Спочатку насильство спрямоване на знищення «внутрішніх» ворогі.в, як наприклад, залишків контрреволюції і буржуазії в СРСР чи євреїв в Німеччині, внутрішні вороги часто пов'язуються з зовнішніми ворогами. В нетоталітарних країнах не існує аналогів того, щоб в мирний час держава використовувала проти своїх громадян терор і насильство в таких масштабах, як це було в Радянському Союзі і Німеччині.

Використання органів насильства не є притаманне лише тоталітарним режимам, воно пов'язане з традиціями попередніх політичних формацій, але в тоталітарному суспільстві вони перетворюються в інструмент терору, перестають функціонувати в режимі юридичних норм і права, діють безкарно, підпорядковані, як правило, вищій верхівці партії і режиму і їм підзвітні. Характерним для тоталітарних держав є не кількість поліцейських служб, а масштаби їхнього функціонування, охоплення своїм контролем суспільства. Поряд з пошуком суб'єктів внутрішнього насильства, існує і пошук зовнішніх ворогів, зовнішнє насильство.

В сфері міжнародної політики і відносин всі режими, як тоталітарні так і не тоталітарні використовують однакові методи і способи функціонування, тому що діють воднакових міжнародних умовах, але в тоталітарних державах зовнішнє насильство використовується для маскування внутрішнього. Масовий терор залякування населення, страх - важливі джерела ресурсів управління тоталітарним суспільством.

Відмінною від інших режимів ознакою, для тоталітарних є повна політизація суспільства, мобілізація якомога більшої його частини для участі в політичному житті. Це досягається створенням громадських організацій, які охоплюють своїм впливом і контролем переважну частину населення, а також забороною або приведенням до порядку організацій, опозиційних режимові.

Тоталітарна політична система претендує на вираження народної волі, прагне бути втіленням найвищої демократії, для чого організуються різноманітні акції демонстрації всенародної пі.дтримки, які не впливають на процеси прийняття полі.тичних рішень, а є їхнім результатом. Широко використовуються і інші форми безальтернативної демократії, як наприклад організація виборів, де кількість виборців, які. обирають, як правило одного кандидата, досягає до 100%, що спостерігалось в Німеччині та Радянському Союзі. Як відомо, в демократичних країнах ця цифра складає 40-80%.

Особливою ознакою тоталітаризму є його прояви в соціально-економічному житті держави. Тоталітаризм створює адекватну собі соціальну структуру, проголошує винятковість певного класу, як це було в СРСР, чи раси, нації в Німеччині, на основі цього знаходить собі масову соціальну опору. Відповідно це приводить до поділу всіх людей на своїх і чужих, існування внутрішніх і зовнішніх ворогів - буржуазії, світового імперіалізму в СРСР чи євреїв в Німеччині. В процесі ліквідації або обмеження приватної власності відбувається масова люмпенізаці.я населення, при якій індиві.д попадає в тотальну залежність від держави, без якої більшість людей не може одержати засобів існування, роботу, житла, освіту і т.д.

одночас з ломкою старої соціальної структури відбувається формування нової, диференціація суспільства в залежності від наділення реальною владою або впливу на неї, що є основою соціальної стратифікації, економічних і соціальних привілеїв. Утворюється номенклатурний панівний клас, який, за словами критика радянського тоталітаризму, одного з колишніх лідерів Союзу комуністів Югославії. М. Джіласа був «новим класом, партійною бюрократією, яка володіє монополією на владу, ідеологію, власність». Саме цей новий номенклатурний панівний клас є головною соціальною опорю тоталітарного режиму, отримуючи за це різні економічні, соціальнітарних систем є регулювання з єдиного центру економічного життя, одержавлення господарської діяльності, соціальне обмеження, повне або часткове усунення приватної власності, ринкових відносин, планування і командно-адміністративні методи управління. Держава стає монополістом в розпорядженні всіма суспільними ресурсами і, врешті-решт, самою людиною. Характерною особливістю як в нацистській Німеччині, так і в сталінськім СРСР було використання позаекономічних методів і засобів в економіці (праця ув'язнених, суворі адміністративні методи примусу і впливу, так звані «соціалістичні змагання» в СРСР).

Отже, найхарактернішою ознакою тоталітарних режимів є наявність єдиної ідеології і ідеологізація всіх сторін суспільного життя з метою побудови «нового» суспільного устрою. Прийняття державою єдиної ідеології веде до утвердження панування єдиної партії, яка є носієм даної ідеології, зрощується з державним апаратом, формуючи однопарті.йну полі.тичну систему, в якій немає місця існуванню опозиційних партій, опозиції, інакодумству, плюралізму, ідеологій. Відповідно для цього встановлюється контроль над засобами масової інформації і їх жорстка цензура, до поширюється і на інші сторони духовного життя суспільства. Все це забезпечує легітимність існуванню режиму, авторитет вождя, партії, політичної влади. Наявність панівної ідеології, що визначає зміст і діяльність тоталітарних режимів, дає змогу типологізувати їх на ліві (комуністичні) і праві (нацизм, фашизм). Історично першою і класичною формою тоталітаризму був соціалізм радянського зразка в період правління Сталіна. Цей різновид тоталітаризму бі.льше як інші типи виражав основні ознаки цієї суспільно-політичної системи, так як була ліквідована приватна власність, що означало остаточну ліквідацію всякої автономії особистості, абсолютну владу і волю держави. Виникнення і існування радянської комуністичної держави вплинуло на формування тоталітарних режимів в інших краї.нах, зокрема в Італії та Німеччині в 20-30-х рр. XХ ст. На що і звернув увагу визначний політик XX ст. У. Черчіль, називаючифашизм «тінню і потворним дитям комунізму». Виступаючи на ХІІ з'їзді комуністичної партії один із її лідерів М. Бухарін пі.дкреслював близькість фашистських і більшовицьких методів боротьби, використання фашистами досвіду російської революції. Перемога СРСР над Німеччиною спричинила встановлення тоталі.таризму в пі.слявоєнний період в країнах Південно-Східної та Центральної Європи, ряду країн Азії.

Другим різновидом тоталітарних політичних систем є фашизм. Вперше він був встановлений в Італії в 1922р. Слід зауважити, що тут тоталітарні риси були виражені недостатньо. Італійський фашизм прагнув в своїх ідеях не до побудови «нового», суспільства, а до відродження величі. Римської імперії, встановлення порядку, твердої державної влади. Фашизм претендував на забезпеченняколективної ідентичності на культурній або етнічній основі, ві.дновлення чи очищення так званого «народного духу» ліквідацію масової і організованої злочинності. Масштаби тоталітаризму в Італії визначались позиціями найбільш впливових кіл короля, аристократії, офіцерства, церкви, що в значній мірі обмежувало вплив і діяльність правлячої. партії. Коли приреченість стала очевидною, власне ці кола змогли усунути Муссоліні ві.д влади.

Третім різновидом тоталітаризму був націонал-соціалізм в Німеччині. Як реальний політичний і суспільний устрій він виникає в 19ЗЗ р., після призначення А. Гітлера рейхсканцлером. Націонал-соціалізм має подібності з фашизмом, проте це не дає, можливості його повного ототожнення з ним, що нерідко зустрічається в науковій і публіцистичній літературі, коли і сам термін «фашизм» вживається як синонім до націонал-соціалізму.

Власне фашистський рух був ліквідований Гітлером в Німеччині протягом 1934-35 рр. Тоталітаризм у формі фашизму є дещо іншим явищем як тоталітаризм нацистський. Фашизм в Італії можна визначити як філософсько-політичну, крайнє консервативну течію, що характеризувалась авторитаризмом і тоталітаризмом, культом держави корпоративного типу.

В ідеології націонал-соціалізму на першому місці в було поняття раси, а не поняття держави, що відзначалось в італійському фашизмі. Для нацизму не було характерним явище корпоративі.зму (устрі.й державного апарату, коли профспілкам надавались політичні. функції), що дає змогу охарактеризувати фашизм як корпоративно-синдикалістський тоталітаризм.

Нацизм мав ряд ознак лівого руху, запозичень в радянського комунізму, насамперед революційні і соціалістичні компоненти, форми організації тоталітарної партії і держави (навіть форму звертання - «товариш», свято 1 травня), систему концентраційних таборів для інакодумців і надуманих «ворогів». В цей же час в нацистській ідеології місце класу займає нація, місце класової ненависті - расова.

Якщо в комуністичних системах вістря агресивності направлене перш за все всередину країни, проти власного народу (класового ворога), то в націонал-соціалізмі і фашизмі назовні, проти інших народів. Головні відмінності основних різновидів тоталітаризму також чітко виражені в їхніх цілях: комунізм, відродження імперії, світове панування арійської раси; соціальних пріоритетах - робітничий клас в СРСР, нащадки римлян в Італії, арійська раса в Німеччині. Як бачимо, тоталітарні держави так чи інакше, примикають до трьох основних різновидів тоталітаризму, хоча всередині кожної з цих груп існують відмінності.

Необхідно зазначити і те, що є позитивні риси і в тоталітаризмі. В умовах тоталітаризму можлива швидка мобілізація народу на вир.шення важливих завдань. За короткий період країна може досягти високих результатів в соціально-економічній сфері. Інша справа, якою ціною в СРСР це було досягнуто працею мільйонів в'язнів ГУЛАГу, штучним голодомором в Україні під час масової колективізації.

Контрольні питання

Що таке політичний режим? Які форми політичного режиму вам відомі? Дайте їм загальну характеристику.

Назвіть основні риси демократичного політичного режиму. Чи є демократія як політичний режим бездоганною формою організації держави?

Чим авторитарний політичний режим відрізняється від демократичного? Проведіть порівняльний характер. Якими є умови виникнення та запобігання деспотії, тиранії, абсолютизму?

Якими є умови виникнення та запобігання деспотії, тиранії, абсолютизму?

Які ознаки тоталітарного режиму вам відомі? На історичному прикладі продемонструйте їх наявність у державах тоталітарного типу?

Виявіть недоліки та позитивні сторони авторитарного та тоталітарного політичного режиму. Наведіть історичні приклади на підтвердження своєї думки.

ЛЕКЦІЯ 2.3 ВИБОРИ І ВИБОРЧІ СИСТЕМИ В ДЕМОКРАТИЧНОМУ СУСПІЛЬСТВІ

План

2.3.1 Функція виборів у демократичному суспільстві. Вибори і суспільна стабільність

2.3.2 Організація та проведення виборів. Передвиборча кампанія. Принципи виборчого права

2.3.3 Основні виборчі системи: мажоритарна, пропорційна, змішана система. Референдум як пряме, безпосереднє звертання до виборців

2.3.1 Функція виборів у демократичному суспільстві. Вибори і суспільна стабільність

Соціальне призначення виборів відбивається в ї хніх функціях. Розглянемо найважливіші функції виборів у демократичних системах:

Вибори є головною формою прояву суверенітету народу, його політичної ролі як джерела впади. За допомогою виборів забезпечується участь громадян у формуванні представницьких, законодавчих, виконавчих і судових органів влади, оскільки саме в результаті виборів обрані народом кандидати наділяються владними повноваженнями. Для більшості громадян вибори є єдиною формою ї хньої реальної участі в політиці.

У зв'язку із цим у демократичному суспільстві вибори є одним з найважливіших інститутів легітимізації існуючої політичної системи й політичного режиму. Сам факт участі громадян у виборах означає підтримку ними певного типу політичної системи, політичного режиму, правил формування органів влади незалежно від ставлення населення до конкретних посадових осіб, уряду й правлячих партій.

Вибори служать найважливішим каналом подання в органах влади інтересів різних соціальних груп. У період виборів створюються найбільш сприятливі можливості для усвідомлення громадянами своїх інтересів і включення їх у виборчі програми партій, рухів, окремих депутатів. Виборча кампанія активізує процес усвідомлення громадянами своїх інтересів у цей період, а кандидати в депутати, прагнучи одержати масову підтримку населення, стають особливо сприйнятливі до запитів і побажань виборців. І хоча депутати після перемоги на виборах нерідко забувають про свої обіцянки, у розвинених демократичних країнах депутатський корпус все-таки орієнтується на запити свої х виборців і свої зобов'язання.

Вибори - це спосіб зміни політичних еліт, передача влади від одних людей іншим мирним демократичним шляхом через волевиявлення народу. У результаті виборів оновлюється склад правлячої політичної й опозиційної еліт, змінюється політична вага партій й ї хніх представників, створюється можливість входження в правлячу політичну еліту простих громадян.

У процесі виборів відбувається політична соціалізація населення, розвиток його політичної свідомості й політичної участі. У ході виборчого процесу різко розширюється потік політичної інформації й пропаганди, активізується різноманітна політико-освітня робота, концентрується увага людей на актуальних політичних проблемах й альтернативних шляхах їхнього рішення. Тому в цей період громадяни особливо інтенсивно засвоюють політичні цінності й норми, здобувають політичні навички й досвід.

Вибори є найбільш поширеною формою прямого народовладдя і, на відміну від інших його форм (про які йшлося вище), постійно і періодично застосовуються у більшості країн світу. У світовій практиці шляхом виборів формуються як державні інституції (парламенти, посади глав держав, іноді уряди, судові органи), так і представницькі органи місцевого самоврядування.