Основи демократії та права людини

За тоталітаризму суспільство не справляє відчутного впливу на державу. Так, за соціалізму в СРСР відбулося одержавлення всіх сфер суспільного життя. Держава фактично була власником усіх засобів виробництва, в особі одержавленої правлячої партії монополізувала політичну владу в суспільстві, нав'язувала йому єдину ідеологію, спрямовувала діяльність громадських організацій тощо.

Суспільство не мало реальних засобів впливу на державу. Вибори до представницьких органів влади і самі ці органи мали формальний характер. Інші засоби прямої демократії або не використовувалися зовсім, або також були формальними. Не було багатопартійності, діяльність громадських організацій спрямовувалась і жорстко контролювалась комуністичною партією. Це ж саме стосувалось і засобів масової інформації.

За тоталітарного режиму держава фактично поглинає громадянське суспільство. Зародки цього суспільства існують хіба що в сім'ї, домашньому господарстві, церкві, хоча й вони не позбавлені довільного втручання держави чи одержавленої партії. Відсутність розвинених структур громадянського суспільства, насамперед його економічної основи - приватної власності - і політичних інститутів, зворотного впливу цього суспільства на державу призводять до деформації самої держави. Вона вдається до насилля, довільних експериментів над суспільством, втягується у війни тощо.

Головною особливістю авторитарного політичного режиму є:

зосередження державної влади в одному її органі, в руках однієї особи чи групи осіб;

здійснення влади здебільшого з опорою на примус.

Під кутом зору взаємодії держави і громадянського суспільства авторитаризм відрізняється від тоталітаризму у кращий бік. За авторитарних режимів зберігається автономія особи й суспільства в неполітичних сферах, існує недержавний сектор економіки, держава не здійснює тотального контролю над суспільством, не нав'язує йому єдину ідеологію.

Авторитаризм формально може припускати поділ влади, багатопартійність, виборність органів державної влади тощо. Проте реально державна влада зосереджується в руках глави виконавчої влади. Домінує одна політична партія; інші партії, громадсько-політичні організації, засоби масової інформації не справляють відчутного впливу на здійснення державної влади.

Органи місцевого самоврядування якщо й існують, то перебувають під жорстким контролем центральної влади. Вибори до представницьких органів влади мають формальний характер, переважають силові методи правління. Це означає, що наявне громадянське суспільство не контролює державу.

Таке співвідношення держави і громадянського суспільства тією чи іншою мірою притаманне більшості країн світу, хоча формально в них можуть бути й ознаки правової держави та демократичного політичного режиму.

Партнером держави громадянське суспільство виступає лише у правовій державі за демократичного політичного режиму.

Правова держава - це такий тип держави, у якіх віс види соціальних зв'язків врегульовано нормами права, діє універсальний принцип юридичної відповідальності, що спирається на високу правову культуру громадян.

Поняття «правова держава» і «демократична держава» близькі за змістом, але не тотожні. Демократична держава не може не бути правовою. Однак не всяка правова держава є справді демократичною. Поняття «правова держава» є формально-юридичною характеристикою державності. За формальної наявності основних ознак правової держави - конституційному проголошенні принципів верховенства права, поділу влади, прав і свобод особи - в країні насправді може існувати авторитарний політичний режим, який прикривається демократичною риторикою і через низький рівень політичної культури мас сприймається ними саме як демократичний.

Правова держава не може існувати без громадянського суспільства. Особливість їх взаємодії за демократичного політичного режиму полягає в тому, що громадянське суспільство підпорядковує собі державу і контролює її.

Зв'язок громадянського суспільства з державою, його вплив на неї ґрунтується передусім на принципах демократії. Вихідним із них є принцип народного суверенітету, який проголошує народ єдиним джерелом і верховним носієм влади в суспільстві. А це означає, що влада держави, її суверенітет похідні від суверенітету народу, що громадянське суспільство створює державу для задоволення власних потреб, а незаради неї самої, що держава не повинна вивищуватися над суспільством і покликана слугувати йому, що, зрештою, чиновники існують для громадян, а не навпаки.

Усвідомлення громадянами саме такого співвідношення між громадянським суспільством і державою має принципово важливе значення для формування їх демократичної політичної культури. Демократична політична культура громадянського суспільства проявляється тоді, коли громадянин не схиляється сліпо перед державою, хоч би якою демократичною вона видавалась, а задається питаннями на кшталт: що таке держава і для чого вона потрібна? Що держава бере від мене і що я маю від неї? Чому і для чого держава збирає податки? куди йдуть зібрані кошти і скільки їх потрібно? Якою мірою я беру участь у здійсненні державної влади? Чому чиновники за мій рахунок живуть краще, ніж я? та ін.

Принцип виборності як принцип демократії передбачає формування органів державної влади шляхом виборів. Вибори є найважливішим засобом впливу громадянського суспільства на державу. Від якості виборчого законодавства та його дотримання на практиці вирішальною мірою залежать демократизм та ефективність державної влади. Важливою ланкою, що з'єднує громадянське суспільство й державу, є політичні партії. У демократичних державах вони виступають і головними суб'єктами виборчого процесу. Вплив на державу громадянське суспільство здійснює також через громадські організації та засоби масової інформації.

Найповніше зв'язок громадянського суспільства й держави проявляється через права і свободи особи. З одного боку, конституційне проголошення і закріплення прав і свобод особи є політико-правовою основою розмежування громадянського суспільства й держави. З другого боку, права і свободи є найголовнішою ланкою, котра з'єднує громадянське суспільство й державу; завдяки наявності у громадян політичних прав вони підпорядковують державу своєму впливові та здійснюють контроль над нею. Оскільки реальність прав і свобод особи є одночасно однією з основних ознак правової держави і найважливішим надбанням громадянського суспільства, то це означає, що вони - правова держава і громадянське суспільство - взаємно передбачають одне одного.

Процес становлення громадянського суспільства складний і суперечливий, аналіз його потребує конкретно-історичного підходу. Становлення громадянського суспільства суверенної національно-демократичної держави Україна - імператив історії. Досвід розвитку цивілізованих країн засвідчує, що формування громадянського суспільства шляхом світової цивілізації тривалий і дуже складний процес. Справжнє громадянське суспільство може існувати лише в державі з ефективною та конкурентоспроможною, соціально-орієнтованою економікою. Адже саме рівень ефективності національної економіки визначить місце України у світовому співтоваристві.

Але наша держава має досить специфічний досвід його побудови. Адже феодальний устрій тривалий час носив потворні форми кріпосництва, що межувало з рабством. Це зумовило і характерний розвиток суспільства, наклало певний відбиток на взаємовідносини між верствами населення, на їх психологію.

За таких умов основою соціально-економічного ладу стає сільська община, яка, з одного боку, сприяла єднанню і взаємодопомозі селян, з іншого - культивувала дух покори. Попередній розвиток нашої країни засвідчує, що крізь складалася практика ототожнювання реального стану справ з програмними настановами. Мала місце невідповідність між реальним і формальним узагальненням виробництва. Таким чином, поглиблювалась суперечність між існуючими суспільними відносинами і декларованими в документах гаслами. Ця суперечність стала важливим фактором деформації правової системи, системи інтересів і цінностей.

Необхідно, щоб будівництво нашого законодавства відбувалося цілеспрямовано, поступово. Адже справжнього демократичного, передового законодавства у нас не склалося, зате виросла величезна маса урядових і відомчих актів, мета яких - забезпечення тоталітарної системи. Законодавство не може створюватись саме собою, у вищих сферах політики, а життя розвиватись саме по собі, в зворотному напрямі. Така ситуація існує лише тоді, коли немає громадянського суспільства.

Норми права народжуються не зверху, а в самому громадянському суспільстві, в процесі спільної дії людей при постійному зіткненні їх інтересів, правила, які відмірюють «зону волі» цих інтересів. Ці правила і є нормою права як міра волі. Норма права тільки в тому випадку буде діяти, коли є механізм її реалізації.

В нашій державі ще існують суперечності між законом і дійсністю, що веде допримноження конфліктів в суспільстві. Вихід із такого становища - у форсуванні реалістичного характеру законодавства, спроможного враховувати конкретні ситуації, необхідні для формування громадянського суспільства.

На сучасному етапі розвитку прийнято говорити про новий суспільний устрій, процес становлення якого відбувається в багатьох країнах, як про суспільство змішаного типу, що проходить різні етапи на шляху до суспільства соціальної злагоди.

Результатом і внутрішнім джерелом розвитку систем нового типу є соціальна орієнтація на реалізацію потенціалу людської особистості, забезпечення вигідних умов й життєдіяльності.

Соціально економічна політика, що проводиться нині в Україні, на жаль, не забезпечує стабільних умов для реалізації можливостей переходу до суспільства такого типу.

Та все ж не варто говорити так категорично, адже певні умови для побудови суспільства соціальної злагоди у нас створюються. Це, насамперед, реформування відносин власності, створення системи політичної демократії. Обидва завдання нерозривно пов'язані між собою, але зміни в економічній і політичній сферах часто мають різну спрямованість.

Історичний розвиток України має багато ознак модернізації, здійснюється поряд із розвинутими країнами. На сьогоднішній день відбувається процес приведення всіх суспільних інститутів та процесів у відповідність до норм розвинутої цивілізації, що знаходить свій прояв у формуванні засад правової держави та громадянського суспільства.

Нині наше суспільство перебуває в стані системної кризи. Особливо загострюються політичні, економічні, соціальні відносини. Тому так важливо дбати і про розвиток нашої державності і про формування громадянського суспільства.

Після проголошення незалежності України і вибору демократичного шляху розвитку держави з'явилося достатньо наукових праць, присвячених теорії громадянського суспільства. А це засвідчує, що теорія громадянського суспільства знаходить своїх прихильників в нашій державі. Біда тільки в тому, що ідеї громадянського суспільства залишаються ще мало відомими широкому загалу, слабо задіяними в нашому суспільному розвитку. Громадянське суспільство, в свою чергу, має також дбати про права індивідуму на різні форми колективної діяльності, всіляко підтримувати розвиток національної ідеї, наповнюючи її принципами демократії.

Адже відомо, що історія не знає жодного громадянського суспільства, яке жило б відповідно до декларованих принципів. Сьогодні гостро постала теоретична і практична проблема вироблення перспективного підходу до оцінки української історії і незалежної, самостійної ідеологічної та політичної позиції щодо оцінки шляхів і засобів розвитку України.

Демократизація створює можливості для прогресивного розвитку України. Але постає запитання: як найкраще скористатися цими можливостями, зберігши позитивну спадковість розвитку, подолавши одночасно негативну? Перед суспільною думкою України постало завдання - розробити концепцію нової історії України, спроможну дати відповіді на всі ті основоположні запитання суспільного розвитку.

В сучасній Україні відбувається становлення громадянського суспільства. Цей процес проходить у всіх сферах суспільного життя, оскільки за соціалізму сталося всеосяжне одержавлення суспільного і приватного життя, громадянське суспільство існувало лише в зародковому стані.

Економічною основою становлення громадянського суспільства в Україні є формування недержавних форм власності. Відбувається це шляхом роздержавлення і приватизації, які не є тотожними. Роздержавлення спрямоване на усунення монополії держави на власність, формування конкурентного ринкового середовища і відбувається як у межах державної власності, так і поза ними. Приватизація є найбільш радикальною складовою процесу роздержавлення, сутність якої полягає у зміні державної форми власності на різновиди приватної.

Вона передбачає придбання громадянами у власність усіх або частини акцій чи паїв акціонерних та інших господарських товариств, а також підприємств, заснованих на змішаній або колективній власності.

Приміром, за роки економічних перетворень в Україні було створено десятки тисяч нових, здебільшого малих і середніх, приватних підприємств. Однак їхній внесок у розвиток економіки незначний. Більш як 80 відсотків таких підприємств ведуть в основному торговельно - посередницьку діяльність, і їхня головна роль в економіці виявляється в «накручуванні» цін на товари на шляху від виробника до споживача. Що вони не без успіху й роблять, нарікаючи на високі податки й викачуючи гроші у працівників бюджетної сфери, утримуваних за рахунок тих же податків.

За цих умов заклики до державної підтримки малого й середнього бізнесу - через зниження податків, надання пільгових кредитів, спрощення бухгалтерського обліку тощо, які лунають з підприємницьких та наближених до них політичних структур, безпідставні, бо підтримувати потрібно не бізнес узагалі, не перекупника, а виробника.

Торговельно-посередницька діяльність домінує й у сфері великого бізнесу.

Щоправда, торгують тут не «снікерсами» чи жувальною гумкою, а нафтою, газом, електроенергією, металом, зерном тощо, а також розробляють всілякі «теми» і «схеми» з перерозподілу й використання бюджетних коштів, іноземних кредитів, цінних паперів та ін.

Останнім часом в Україні розпочато докорінні перетворення й у сфері сільського господарства. У разі непродуманих і поспішних дій влади «народна приватизація» тут матиме такі ж наслідки, як і в промисловості та сфері послуг, власність на засоби виробництва, передусім на землю, в кінцевому підсумку зосередиться в руках незначної частини населення.

Першопочаткове нагромадження капіталу в Україні, як і в інших колишніх радянських республіках, відбувається головним чином шляхом перерозподілу колишньої загальнонародної власності та зосередженні її в руках незначної частини населення. Дрібний капітал має, як правило, трудове походження: він добувається за рахунок різноманітних торговельних операцій і зрідка - виробничої діяльності.

Економічні перетворення зумовлюють відповідні зміни в соціально-класовій структурі українського суспільства. Суть цих змін полягає у формуванні класів дрібних, середніх і великих власників засобів виробництва. Внаслідок непослідовності у проведенні економічних реформ спочатку в СРСР, а потім у незалежній Україні процес становлення нової соціально-класової структури виявився, зокрема, у різкій соціальній поляризації суспільства, тобто в розшаруванні його, з одного боку, на купку багатіїв, в руках якої зосереджуються основні засоби виробництва, а з другого - на решту із злиденним життєвим рівнем.

У часи економічних перетворень і розбудови державності в Україні незначна частина її населення зуміла казково розбагатіти, причому не завдяки розвитку виробництва, вкладенню власного капіталу, а за рахунок перерозподілу власності, використання бюджетних коштів, наданихдержаві іноземних кредитів, викачування грошей із співвітчизників. Формування середнього класу, як однієї з основних цілей соціально-економічних перетворень, досягти не вдалося.

Становлення політичної сфери громадянського суспільства проявляється передусім у формуванні його політичних інститутів - політичних партій, груп інтересів, органів місцевого самоврядування, недержавних засобів масової інформації. Поки що ці інститути не стали засобами дієвого впливу громадянського суспільства на державу.

На сьогодні в Україні зареєстровано більш ста політичних партій. Однак лише кілька з них як масові об'єднання з чітко вираженою ідейно-політичною орієнтацією і розгалуженою територіальною структурою відповідають своєму призначенню - бути виразниками соціальних інтересів у відносинах громадянського суспільства з державою. Абсолютна більшість партій обслуговують не суспільні, а вузькогрупові чи навіть персональні інтереси, наочним підтвердженням чого є наявність багатьох партій однакової ідейно-політичної орієнтації, невідповідність між декларованою ідейною та фактичною соціальною і політичною орієнтацією партій, побудова партій навколо лідерів, численні розколи в партіях та конфлікти в їхньому керівництві.

В Україні нині налічується більш як тисяча офіційно зареєстрованих громадських організацій. Провідне місце серед них належить тим, які виражають інтереси суспільних класів. Це об'єднання найманих працівників (профспілки) і підприємців.

Головне завдання профспілок - захист інтересів найманих працівників у відносинах з підприємцями і державою. За соціалізму профспілки виступали інструментом державної політики, діяли під керівництвом комуністичної партії, тоді як у демократичному суспільстві вони покликані бути незалежним і рівноправним партнером у відносинах з державою. В Україні єдине у минулому й поки що найчисленніше міжгалузеве профспілкове об'єднання - Федерація профспілок України - все ще значною мірою продовжує залишатися інструментом державної політики і є далеким від назрілих за нових соціально-економічних умов потреб захисту інтересів трудящих.

У процесі розвитку підприємництва, формування класів власників засобів виробництва в Україні з'являються численні об'єднання підприємців. Як і профспілки, вони прагнуть до представництва відповідних інтересів на державному рівні. Основними формами такого представництва є лобізм і зв'язки з політичними партіями.

Ще одним напрямом становлення громадянського суспільства в Україні є виникнення численних недержавних засобів масової інформації - періодичних друкованих видань, радіо -, теле -, відеопрограм та інших форм поширення масової інформації. Однак ситуація з недержавними засобами масової інформації склалася так само, як і з політичними партіями - вони стали обслуговувати вузько-групові і навіть персональні інтереси, орієнтуватися на підтримку окремих політиків, замість того щоб бути «четвертою владою», виражати інтереси громадянського суспільства у його взаємодії з державою.

Головний зміст процесу становлення громадянського суспільства у сфері духовного життя складає формування духовної культури на основі принципів ідейного й політичного плюралізму, національних і світових культурних надбань. Особливе значення при цьому має формування громадянської політичної культури як культури активної політичної участі.

Найяскравішим спалахом у процесі становлення громадянського суспільства в нашій державі можна вважати події листопада 2004 року, 2013-2014.

Отже, основними шляхами побудови громадянського суспільства в Україні залишаються:

- розширення масової бази влади, підвищення політичної культури населення;

- створення нових можливостей участі громадян в управлінні державними і суспільними справами;

- активізація процесу роздержавлення усіх сфер суспільного життя, формування;

- справжніх інститутів громадянського суспільства як ринкового, так і неринкового характеру (благодійні фонди, споживчі товариства, клуби за інтересами, товариства, асоціації тощо), розвиток різних форм громадського самоврядування і самодіяльності. Це і є соціальна база громадянського суспільства;

- постійне удосконалення контрольних механізмів, тобто механізмів зворотнього зв'язку від суспільства до держави;

- максимальне розширення сфери судового захисту прав і свобод людини, формування поваги до права і до закону;

- виховання нормального природного патріотизму - національного і державного - на основі поваги до національної історико - культурної спадщини;

- зміцнення свободи інформації і гласності, відкритості суспільства на основі щонайширших зв'язків із зарубіжним світом;

- піднесення рівня суспільної свідомості, подолання явищ соціальної пасивності.

Оскільки справа не тільки в наявності демократичних установ і процедур та інформованості населення, але й в умінні жити в умовах демократії, користуватися її благами, в готовності до постійного удосконалення політичної системи у відповідності зі зміною конкретно-історичних умов. Підсумовуючи вище наведене, зазначимо, що проблема сутності та тенденцій розвитку громадянського суспільства надзвичайно актуальна, вона невіддільна від питань реформування суспільного життя в Україні. Адже наша держава пройшла складний шлях історичного розвитку. Тривала провінційна роль України, відсутність розвитку її державності стали причиною слабкого розвитку громадянського суспільства та його теорії. Тому проблема становлення громадянського суспільства безпосередньо пов'язана з необхідністю розбудови державності, оскільки вдосконалення суспільства і держави с необхідною умовою демократичного розвитку країни.

Контрольні питання

Які філософські та правові джерела «правової держави» ви знаєте?

Простежте ґенезу формування поняття «громадянське суспільства». Як воно змінюнювалося з плином часу?

Дайте визначення понять «правова держава», «соціальна держава», «громадянська держава». Що їх зближує та відрізняє одне від одного?

За яких умов соціальна держава може бути ефективною? Власну думку обґрунтуйте.

Чому і в якому розумінні поняття громадянського суспільства розглядають як противагу державі?

Якою є структура громадянського суспільства?

Зіставте основні ознаки правової держави, громадянського суспільства з конституційними положеннями української держави та сучасними реаліями. Зробіть висновок.

Які прояви розвитку громадянського суспільства в останнє десятиріччя в Україні ви вважаєте найпоказовішими?

Назвіть основні шляхи побудови громадянського суспільства в Україні.



ЗМІСТОВНИЙ МОДУЛЬ 2. ОЗНАКИ СУЧАСНОЇ ДЕМОКРАТИЧНОЇ ДЕРЖАВИ ТА ЇХ ПРОЯВИ

ЛЕКЦІЯ 2.1 ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ ТА ПОЛІТИЧНІ ОБ'ЄДНАННЯ В ПРАВОВІЙ ДЕРЖАВІ

План

2.1.1 Визначення понять партія, політична організація, партійна система, громадська організація

2.1.2 Типи партій та партійних систем

2.1.3 Становлення багатопартійності в умовах незалежної України

2.1.4 Контрольні питання

2.1.1 Визначення понять партія, політична організація, партійна система, громадська організація

В умовах «розмивання» влади в громадянському суспільстві громадянська активність та політична активність ототожнюються між собою, але не з діяльністю державних органів, оскільки політична влада включає не лише державну.

Важливим елементом політичної системи є партії ( від лат. pars - частка). Отже, партія - це частина суспільства. Перші партії виникли в стародавньому світі. В Середньовіччі та у Новий час за владу боролися аристократичні угруповання, які теж називалися партіями.

Становлення масового суспільства змінило обличчя партій, вивело на арену масові партії. Їх відзначає більш чітка організаційна структура.

Політична партія - добровільне та організаційно оформлене об'єднання громадян, що виражає інтереси частини суспільства і прагне до їх задоволення шляхом здобуття, утримання і використання державної влади.

Існує різні підходів щодо визначення поняття «партія»:

ліберальний;

інституційний;

традиційний;

марксистський підхід.

юридичний підхід.

До функцій політичних партій відносять:

- політичне представництво соціальних інтересів;

- артикуляцію політичних інтересів індивідів та соціальних груп, тобто перетворення розпливчастих масових інтересів на чіткі гасла;

- розробку політичних програм, ідеологій, доктрин;

- консолідацію соціальних груп навколо себе;

- боротьбу за оволодіння державною владою та участь у її здійсненні;

- політичну соціалізацію членів суспільства;

- підготовку кадрів для держави, місцевого самоврядування шляхом рекрутування здібних представників різних соціальних груп.

Особливості сучасного розвитку змушують уточнити функції партій. Нині вони не лише представляють соціальні інтереси, а й сприяють їх формуванню. Як писав М. Дюверже, не стільки партії віддзеркалюють громадську думку, скільки остання є проекцією партійної системи. Тому важливою функцією партій є формування громадської думки.

Ще одна функція пов'язана зі змінами в суспільному середовищі. Тривалий час вважалося, що партії, презентуючи соціальні інтереси, є складовими громадянського суспільства. Урізноманітнення соціальної структури ускладнює таке представництво. З іншого боку, розширення функцій партій ускладнює внутрішньопартійне середовище, сприяє розшаруванню в партіях. Ще на початку ХХ ст. Р. Міхельс вивів «залізний закон олігархізації», згідно з яким в партіях з'являється еліта, яка визначає її діяльність, представляє її в органах влади тощо. Відтак партії є не стільки інститутами громадянського суспільства, скільки інструментами структурування політичної еліти, що є ще однією їх функцією.

В демократичних умовах ідеологічної багатоманітності політичні партії мають право:

брати участь у розробці теорій, поглядів, ідей щодо економічного, політичного, правового устрою своєї країни, зарубіжних держав і світової цивілізації у цілому;

поширювати свої погляди, ідеї за допомогою засобів масової інформації: преси, радіо, телебачення, а також шляхом видання монографічних наукових і науково-популярних робіт;

впроваджувати своєї ідеології в практичну сферу: розробляти програмні документи, брати участь у виборах;

реалізовувати програмні установки партії через членів партії, обраних до представницьких та законодавчих органів держави;

захищати свої ідеологічні погляди, вести активну полеміку з іншими партіями з ідеологічних питань.

Політична партія має внутрішню і зовнішню структуру (див. таблицю 2.1.1)

Партії, що перемогли на виборах, формують парламент (місцеві ради) шляхом утворення фракцій. На Заході діє принцип автономії партійних фракцій. Члени фракцій враховують не лише партійні настанови, а й волю виборців, інтереси спонсорів виборчої компанії.

Відокремленням еліти розшарування в партії не обмежується. Партії є складними системами та включають: лідерів; партійну бюрократію; ідеологів; фінансистів; представників в органах центральної та місцевої влади; активістів; пересічних членів. Така складна структура породжує розбіжності у поглядах членів партії на її діяльність, тактику, навіть стратегію.

Отже, між членами партій можуть існувати ідеологічні розбіжності. Чим чисельнішою є партія, чим більше її вплив та складніша структура діяльності, тим ці розбіжності більші.



Таблиця 2.1.1 - Структура політичної партії

Внутрішня структура	Зовнішня структура
Керівництво підрозділяється, своєю чергою, на вище керівництво і функціонерів. Вище керівництво - це лідери партії, її найбільш авторитетні і досвідчені діячі, ідеологи, мозковий центр, що визначають загальний політичний курс, конкретні цілі та засоби їх досягнення, які розробляють програму партії. Функціонери - це партійні активісти, які працюють на всіх рівнях, як у центральних, так і в місцевих органах партії - організатори роботи всіх ланок партії і провідники її політичної лінії. Рядові члени партії, як правило, працюють в первинних організаціях і діють відповідно з політичним курсом партії, виконують завдання партійного керівництва.	Електорат партії складають прихильники сучасних партій, що голосують на виборах за висунутих партіями кандидатів. Ті соціальні групи і верстви, які утворюють основну масу електорату, складають соціальну базу партії.

Діяльність партії регламентується законодавством країни та партійними документами. До останніх належить, зокрема, партійна програма.

Партійна програма - це документ, що містить оцінку поточного політичного моменту, перспектив розвитку суспільства, стратегічні цілі, цілі в окремих сферах суспільного життя.

Напередодні виборів партії в багатьох країнах ухвалюють передвиборні програми, які містять, зокрема, цілі діяльності партії в разі обрання її представників до органів влади. Але в насиченому інформаційно-комунікативними зв'язками суспільстві, коли політика перетворюється на театралізоване дійство, цінність програм зменшується.

Організація партії регламентується статутом. Найвищим органом партії є з'їзд (конференція). Партії складаються з організацій. Їх структура пов'язана з адміністративно-територіальним поділом держави.

Парторганізації утворюють ієрархічну систему. Національний виконавчий орган партії має назву центрального комітету, політради тощо.

Ефективність діяльності партії залежить від її ресурсів. Вони включають не лише фінанси, ЗМІ, матеріальні ресурси (будівлі, техніка), а й кадрові (партбюрократія, лідери, активісти), організаційні (розгалуженість організацій створює передумови діяльності на всіх рівнях політики), ідеологічно-символічні (ідеї, гасла), інформаційні (бази даних), соціальні (зв'язки з впливовими чиновниками, лідерами громадської думки тощо).

Політичні партії взаємодіють одназ одною та державою в межах певного політичного режиму.

Партійні системи - це сукупність стійких зв'язків і відносин партій різного типу один з одним, а також з державою та іншими інститутами влади.

Важливу роль в політичному житті суспільства разом із політичними партіями відіграють громадські об'єднання.

Громадське об'єднання - добровільне, самоврядні формування, створене за ініціативи громадян, що об'єдналися на основі спільності інтересів для реалізації спільних цілей.

Виділяють дві основні форми громадського об'єднання - громадську організацію і громадський рух.

Громадською організацією є засноване на членстві громадське об'єднання, створене для захисту спільних інтересів і досягнення статутних цілей об'єдналися громадян.

Громадській організації властиві такі ознаки:

навмисність створення (сформована з визначеною, наперед встановленою метою);

офіційний характер створення;

формальне організаційна єдність на основі статуту, стійкість структури, зв'язків між членами організації;

система приписів, позицій і ролей, нормативно зафіксованих і визначають координацію дій членів організації.

Головною метою діяльності цих організацій є вивчення, систематизація та узагальнення соціально-політичних інтересів різних соціальних груп, пред'явлення їх державі для обліку в його політиці та практичної реалізації, гармонізація цих інтересів з громадськими інтересами і цілями.

Функції громадських організацій:

захист прав і свобод особистості, людини і громадянина;

розвиток політичної активності і самодіяльності людей;

залучення громадян до управління громадськими та державними справами.

Громадський рух - це солідарна активність великої групи громадян, спрямована на досягнення якої-небудь значної політичної мети.

Соціальна база громадянських рухів надзвичайно строката. Це пояснюється тим, що в політику втягуються широкі верстви. У кожний з громадських рухів можуть входити люди різних соціальних, етнічних, конфесійних та інших верств. У центрі рухів може бути партія або партійний блок. Як правило, громадські рухи виникають спонтанно, висуваючи певну політичну задачу. Після її виконання вони, як правило, розпадаються.

У ґенезі громадського руху виділяються декілька взаємопов'язаних стадій:

зародження ідеї формування суспільно-політичного руху, складання його ядра і активістів, вироблення цілей і завдань руху;

пропаганда цілей і завдань руху, широка агітація, залучення прихильників серед різних соціальних груп і прошарків населення;

формулювання конкретних пропозицій і вимог до інститутів влади за рішенням суспільної проблеми, проведення організованих масових дій в різних формах з реалізації висунутих цілей і завдань.

Громадські рухи поділяють на: національні (у рамках однієї країни); регіональні; континентальні; світові. Найбільш активними громадськими рухами є: жіночий, антивоєнний, екологічний, правозахисний, молодіжний, національний.

Жіночий рух. У цьому русі об'єднані жінки різних віків, національностей, професій, соціальних верств. Основна мета жіночого руху - захист прав жінок.

Антивоєнний рух. Об'єднує в своїх рядах мільйони представників, практично, усіх верств населення. Головна мета - ліквідація загрози війни.

Екологічний рух. Це рух на захист навколишнього середовища. «Зелені» виступають: за вдосконалення законодавства на користь охорони природи; за використання нетрадиційних та відновлюваних джерел енергії; за закриття шкідливих виробництв; проти різних форм забруднення навколишнього середовища. Головна мета екологічного руху - запобігання глобальної екологічної кризи.

Правозахисний рух. Об'єднує організації, що борються проти утисків прав особистості.

Молодіжний рух. Виступає за права молоді, активно бере участь у боротьбі за мир проти війни, проводить акції на захист навколишнього середовища і т.п.

Національний рух. Учасники цього руху висувають вимоги відродження національної культури, мови, традицій і т.д.

Проте існують певні відмінності громадських рухів від політичних партій, а саме:

- незважаючи на те, що дані руху з метою вирішення поставлених завдань прагнуть впливати на владу, самі вони, однак, не домагаються влади;

- суспільно-політичні рухи частіше не мають сильних центрів;

- у громадських рухах широко поширене колективне членство. У партіях ж (за рідкісним винятком) це не допускається;

- ідейно-політична орієнтація громадських рухів набагато ширше і більш розпливчаста в порівнянні з політичними партіями. При цьому поставлена мета вже і конкретніше, ніж у партій. Це одна з причин притягальної сили громадських рухів для широких верств населення.

2.1.2 Типи партій та партійних систем

Типологія партій здійснюється за різними критеріями. Існує доволі розгалужена класифікація політичних партій (див. таблицю 2.1.2)



Таблиця 2.1.2 - Типологія політичних партій

Критерії класифікації	Типи політичних партій
Організаційна структура і характер членства в партії	Масові партії сформувалися поза парламентів і рекрутують свою соціальну базу в основному з нижчих верств населення: робітників, селян, релігійних груп (як правило, масові партії відрізняються лівої орієнтацією, для них характерна висока ступінь ідеологізації, яка використовується для масової політичної мобілізації; керівництво в масових партіях належить професійним політикам, партійної бюрократії, члени партій не тільки сплачують членські внески, а й беруть участь у справах партії). Кадрові партії свої цілі досягають підбором кадрів з числа авторитетних політичних діячів (кадрові партії нечисленні, сформовані навколо групи політичних лідерів, основою їх організаційної будови є політичний комітет, тут - вільне членство і аморфність організаційної будови). Ознаки партії виборців: мета партії - перемога на виборах; партія прагне виражати загальнонаціональні, а не групові інтереси; територіальний принцип організації діяльності; у неї «сезонний» характер діяльності - від виборів до виборів; партійна дисципліна не жорстка.
Політичні позиції та ідеологічні принципи партій	Комуністичні, соціалістичні, соціал-демократичні й інші партії.
Ступінь внутрішньої організації	Централізовані і децентралізовані партії.
Положення в політичній системі суспільства	Парламентська партія пов'язує боротьбу за владу, головним чином, з виборами до представницьких установ (свою організаторську діяльність вона здійснює в основному в ході виборчої кампанії, прагнучи до завоювання максимально можливого числа мандатів і проведення своєї політики через парламент і уряд). Авангардна партія не обмежує свою діяльність боротьбою за депутатські мандати і здійснює широку позапарламентську діяльність, приділяє основну увагу ідеологічної та виховної роботи.
Ставлення партій до пануючого політичного режиму	Правлячі і опозиційні.
Політична «важливість»	Мажоритарна партія - отримала абсолютну більшість мандатів і право на проведення свого політичного курсу. Партія з мажоритарним покликанням - в ситуації чергування партій у влади вона здатна перемогти на наступних виборах. Домінуюча партія - отримала відносну більшість депутатських місць. Міноритарна партія - має мінімальне число мандатів.
Стилю спілкування лідерів і рядових членів	Авторитарні і демократичні
Міра представництва партією суспільних верств	Інтегративні та представницькі партії.
За місцем у політичному спектрі	ліві (комуністичні, соціалістичні, робітничі, селянські, опозиційні), праві (ультрарадикальні (іноді виділяють право- та ліворадикальні), націоналістичні, консервативні, правлячі) і центристські партії (як правило ліберально-демократичні).
За правовим статусом	Легальні, нелегальні, напівлегальні.
За характером політичних дій	Помірковані, радикальні та екстремістські.

Партійна система - це механізм відносин партій в контексті формування державної влади та державної політики.

Партійна система значною мірою визначає політичний режим. З іншого боку, партійна система сама визначається не лише симпатіями громадян, а й рішеннями влади.

Класичну типологію партійних систем розробив Д. Сарторі. З деякими змінами вона вживається сьогодні. Згідно з нею, існують низка партійних систем.

Однопартійна. В країні наявна одна партія, яка є неподільно правлячою, її апарат зрощується з державним. Приклади - СРСР, фашистська Німеччина, колишні Угорщина, Югославія, нинішні Куба, Північна Корея.

До однопартійних слід віднести також системи, коли в країні є кілька партій, але усі вони, крім однієї, не претендують на владу та визнають владу правлячої партії-гегемона. Приклади - колишні Польща, Чехословаччина, Болгарія, сучасний Китай. Але деякі дослідники таку систему називають не однопартійною, а гегемоністською.

Система з домінуючою партією. За неї в країні є багато партій, але лише одна очолює вищі органи державної влади. Інші конкурують з нею, вони можуть очолити деякі органи місцевої влади, комітети парламенту і, врешті-решт, можуть відсторонити правлячу партію від влади. В силу конкуренції правляча партія не зрощується з держапаратом. Ця система у1930-1970-х рр. існувала у Швеції (правила Соціал-демократична робітни ча партія), у 1950-1990-х рр. - в Японії (Ліберально-демократична партія), Індії (Індійський національний конгрес). З застереженнями цю характеристику можна застосувати щодо Мексики. В ній у 1917-1998 рр. правила Інституційно-революційна партія. Порівняно з Японією, Швецією, Індією, інтенсивність конкуренції тут була нижчою, фіксувалося зрощення партійного та державного апарату. Тобто партійна система Мексики мала ознаки й гегемоністської. Але завжди були партії, що не погоджувалися з ІРП, і у 1998 р. їх представник став Президентом.

Двопартійна. За цієї системи в країні є багато партій, але лише дві змінюють одна іншу при владі. В класичному вигляді ця система існує в США, де до влади приходять то демократи, то республіканці, а також, до 2010 р., у Великобританії, де уряд очолювали консерватори або лейбористи. Ця система також існує у багатьох колишніх англійських колоніях, наприклад, Австралії. Як зазначає М. Дюверже, у двопартійній системі основним партіям властива ідеологічна поміркованість, акцентування не стільки на цінностях, скільки на конкретних проблемах громадян. Це пов'язано з тим, що вони намагаються залучити голоси не лише твердих прибічників, а й інших виборців. Двопартійна система негативно впливає на інші, крім основних, партій. Під час одних з виборів у Великобританії у 1980-ті рр. за Компартію проголосували 14 тис. виборців, при тому, що членів партії було 16 тис. Так відбувається тому, що прибічники і навіть члени партій розуміють, що у них немає шансів увійти до парламенту, а тому підтримують ту основну партію, яка їм ідеологічно ближче.

Підвидом двопартійної системи є система двох з половиною партій. За неї в країні є дві потужні партії, але жодна не може провести таку кількість депутатів, щоб одноосібно сформувати уряд. Тоді одна з них утворює коаліцію з третьою партією, менш впливовою, але сумарна кількість їх депутатів дає змогу сформувати уряд та проводити закони. Класичний приклад - ФРН. З кінця 1960-х рр. дві провідні сили - Соціал-демократична партія та блок ХДС/ХСС - утворювали коаліції з Вільною демократичною партією. У 1990-х рр. СДПН утворила коаліцію з Партією зелених. Наприкінці 2000-х рр. коаліцію знову сформували демохристияни та вільні демократи. У 2010 р. ця система постала у Великобританії, деКонсервативна партія, що перемогла на виборах, для створення уряду залучила до коаліції Ліберал-демократичну партію.

Перспективи двопартійних систем у світі нині розмиваються. Крім Великобританії, ця тенденція властива певною мірою й США. Хоча поки що тут не йдеться про можливість для інших партій провести свого представника у президентське крісло, вони вже впливають на результати виборів. Так, у 2000 р. демократ А. Гор не зміг перемогти республіканця Дж. Буша, зокрема, тому, що у президенти балотувався кандидат Партії зелених - менш впливової, але ідеологічно близької до демократів та А. Гора (він за професією еколог та на виборах приділяв багато уваги екологічним проблемам). Якби кандидат зелених не балотувався, то виборці, які голосували за нього, віддали б голоси А. Гору і він переміг би.

Система поміркованого плюралізму, котрій властива наявність кількох приблизно рівних за впливом партій, представлених у парламенті, формування уряду на коаліційній основі, відсутність жорсткого ідеологічного розмежування. Передумовою цієї системи є відсутність значних проявів жорсткого радикалізму у суспільстві. Прикладом цієї системи є Швейцарія.

Система поляризованого плюралізму, якій навпаки властиві різке ідеологічне розмежування між парламентськими партіями, наявність двополярної (лівої та правої) опозиції, позасистемних партій. Приклад - партійна система Італії у 1950-1980-х рр. У парламенті були представлені багато партій. Провідними були Християнсько-демократична та Комуністична. Жодна самотужки не могла сформувати уряд. Тож ХДП залучала до коаліції республіканців, соціалістів. Противагу КПІ складала праворадикальна партія Італійський соціальний рух - Національні праві сили.

Атомізована система характеризується багатьма, зокрема позасистемними, партіями, що не мають значного впливу в країні. Уряд в таких державах часто формується на непартійній основі. Атомізованими були партійні системи екс-радянських республік в перші роки незалежності.

2.1.3 Становлення багатопартійності в умовах незалежної України

Наприкінці 1980-х рр. в Україні існувала однопартійність. Створення партій, крім КПРС, заборонялось. Але фактично вже виникли нові партії. У 1990 р. було ухвалено закон про реєстрацію партій і, крім КПУ, були зареєстровані Республіканська та Селянсько-демократична партії.

Але партійна система знаходилася у зародковому стані. Більшість політичних течій функціонували в рамках громадських організацій, зокрема Народного руху. Їх розвиткові сприяло проголошення незалежності.

КПУ була заборонена, у 1992 р. було ухвалено Закон «Про громадські об'єднання», що розмежував партії та громадської організації. Було зареєст ровано низку нових партій. Перереєструвався як партія й Народний рух.

Конституція 1996 р. зафіксувала право громадян на створення партій. Партії, що були зареєстровані тоді, заповнили класичний ідейно-політичний спектр. Але соціально-економічна ситуація для них була несприятливою. Стара соціальна структура руйнувалася, нова формувалася повільно. Після закінчення холодної війни, що підживлювала військово-промисловий комплекс, демонтажу радянської влади впали соціально-економічні показники. Населення пов'язувало негаразди і з діяльністю партій.

Тому вони не стали популярними. Колишня компартійна та господарська еліта, що посіла керівні крісла в державі, не поспішала долучатися до партій, а керівництво останніх було цим задоволено, бо інакше зіштовхнулося б з внутрішньопартійною конкуренцією. В цілому тодішня партійна система була атомізованою. Партії не змогли перед виборами 1994 р. істотно вплинути на зміст виборчого закону, зокрема посилити роль партій у виборах. Старій еліті була вигідніша система, що існувала.

Ситуація змінилася у другій половині 1990-х рр. Реформи, зокрема приватизація, сприяла конвертації політичної ваги еліт у власність над економічними об'єктами, формуванню фінансово-політичних угруповань. Одним з інструментів збільшення свого впливу вони обрали партії, що перетворилися на їх складову. Завдяки партіям вони не лише протистояли КПУ, заборону на діяльність якої було скасовано у 1993 р., та іншим лівим, а й отримали контроль над прийняттям парламентських рішень, конвертували свій вплив у домінуючі позиції в економіці та інших сферах, залучали безпартійних чиновників, які вже не могли політично конкурувати з ними, оскільки «партизовані» клани ресурсно їх переважали.

У 1997 р. партійні фракції парламенту домоглися ухвалення виборчого закону, за яким половина депутатів обиралася по списках кандидатів від партій та партійних блоків. Вибори за цією системою відбулися у 1998 р. та 2002 р. У квітні 2001 р. було ухвалено Закон «Про політичні партії в Україні», що діє й сьогодні. Він підтвердив право громадян на створення партій, але встановив, що їх цілі та дії не можуть бути спрямовані на ліквідацію незалежності, насильницьку зміну конституційного ладу, порушення територіальної цілісності України, підрив безпеки держави, незаконне захоплення влади, пропаганду насилля, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення. Заборонено входити до партій суддям, військовослужбовцям, працівникам прокуратури, органів внутрішніх справ, СБУ, податкової, кримінально-виконавчої служби. Рішення про створення партії має бути підтримане підписами 10 тис. громадян, що мають право голосу на виборах, зібраними не менш як у 2/3 районів не менш 2/3 областей, Києва, Севастополя та Криму. Партіям гарантується свобода опозиційної діяльності.

Партія має бути зареєстрована Мінюстом. Реєстрація може бути анульована, зокрема, якщо партія 10 років не висувала кандидатів на виборах.Подальший розвиток партійної системи був пов'язаний з президентськими виборами 2004 р. Клани побоювалися, що кандидат від одного з них, який переможе, використає президентські повноваження для боротьби з іншими. Відтак більшість угруповань ініціювали передачу значної частини повноважень від Президента до парламенту, збільшення впливу партій на формування уряду, впровадження виборів Верховної Ради та місцевих рад лише за списками партій та блоків. Такі вибори відбулися у 2006 р. та 2007 р., за наслідками яких коаліції фракцій формували уряди.

Слід сказати, що впровадження з 1998 р. виборів за списками давало надію, що партії, які виникли як складові елітних груп, перетворюватимуться на механізми взаємодії еліт з суспільством. Рух у цьому напрямі був, але дуже повільний. Еліти розцінювали доступ до влади, який вони отримували на виборах, як засіб перерозподілу суспільного багатства і мало звертали вплив на його примноження. Відтак прагнення до співробітництва в рамках коаліцій поступалося поборюванням конкурентів за бюджет. Це викликало розчарування населення, яке посилювалося через те, що це поборювання негативно впливало на економіку та добробут населення (до цього додалася економічна криза кінця 2000-х рр.).

Ці процеси посилювалися внаслідок специфіки виборчих правил, а саме закритих списків кандидатів, на формування яких виборець не впливав, а абсолютний вплив здійснювало парткерівництво. Це не лише не сприяло комунікації між партіями та суспільством, а й змінювало внутрішньопартійне середовище. Свобода дискусій, консолідація на ідейних засадах, які були властиві першій половині 1990-х рр., змінюються авторитаризмом лідерів, жорсткими партієрархіями. Це було й наслідком ускладнення партійної діяльності. Але закриті списки посилили цей ефект.

Отже, партії не використали у 2000-х рр. шансу для демократизації режиму. Їх діяльність сприяла новим негативним тенденціям. У 2010 р. були скасовані внесені у 2004 р. зміни до Конституції та повернуто форму правління, що існувала у 1996-2005 рр. Було скасовано пропорційну систему на місцевих виборах у жовтні 2010 р. Щодо виборів у парламент, то у 2012 р., 2014 р. вони проходили за змішаною системою - частина депутатів була обрана за пропорційною системою (за партійними списками), а друга частина - за мажоритарною системою (тобто як самовисуванці).

Проте бурхливі події 2013-2014 рр. призвели до нових зрушень. Сьогодні більшість експертів, правознавців та представників влади визначають форму політичного правління в Украіні як змішану - парламентсько-президентську республіку з перевагою повноважень у законодавчого органу влади - Верховної Ради Україна, котра й обирає голову уряду - Прем'єр- міністра.

2.1.4 Контрольні питання

Що таке політична партія? Якими є основні функції політичних партій?

Які права мають політичні партії?

Які існують критерії для типологізації політичних партій?

Що таке партійна система держави? Які види партійних систем вам відомі?

Які переваги та недоліки ви вбачаєте в однопартійній, двопартійній і багатопартійній системах?

У чому полягає головна відмінність політичної партії від громадських об'єднань?

Якими є характерні риси та особливості партійної системи України?

демократія право суспільство

ЛЕКЦІЯ 2.2 ПОЛІТИЧНІ РЕЖИМИ І ДЕМОКРАТІЯ

План

2.2.1 Поняття політичного режиму. Типи політичних режимів

2.2.2 Характеристика демократичного режиму. Плюралізм як основа досягнення демократичних цінностей (свободи, рівності, справедливості)

2.2.3 Недемократичні політичні режими. Тоталітаризм, його ознаки

2.2.1 Поняття політичного режиму. Типи політичних режимів

Політичний режим (від лат.- regimen - управління) - це одне із головних понять політичної науки, яке розкриває спосіб функціонування політичної системи.

Цим терміном оперували ще в античності, але його сучасне розуміння пов'язане з Великою французькою революцією, коли виникло поняття «ancien regime»( старий порядок, старий режим),а в широкий науковий обіг він ввійшов після Другої світової війни. Це поняття протягом багатьох років залишається предметом теоретичних дискусій в науці і його інтерпретація на даний час немає однозначного змісту.

Так, сутність політичного режиму нерідко розглядається в суспільних науках як форма правління і форма державного устрою, як характеристика держави, при якій розкриваються сукупність методів реалізації державної влади.

З політологічної точки зору це обмежений підхід, так як не враховує взаємодію держави з громадянським суспільством, що визначає рівень і механізми реалізації демократичних прав і свобод. Адже функціонування політичної системи, поряд з діяльністю державних інститутів влади, охоплює також і ряд інших суспільних процесів, які відображають реальну роль та інтереси всіх соціальних прошарків і груп, політичних партій і громадських об'єднань в ході формування і функціонування владних структур.