Основи демократії та права людини

У конституційному праві термін «вибори» означає процедуру формування державного органу, представницького органу місцевого самоврядування або наділення повноваженнями посадової особи, що здійснюється шляхом голосування уповноважених осіб за умови, що на кожний представлений таким чином мандат можуть претендувати в установленому порядку два і більше кандидата.

Від виборів необхідно відрізняти призначення складу державного органу або посадової особи, що здійснюється колегіально шляхом голосування уповноважених осіб. Для цього представляється, як правило, один кандидат. Іноді призначення може здійснюватися з числа кандидатів, але в такому разі це робить зазвичай одноособовий орган, як правило, президент.

Таким чином, вибори виконують такі соціальні функції:

1) легітимізація влади;

2) реалізація народного і національного суверенітету. При цьому постає питання: чи передається шляхом виборів народний суверенітет? У науці конституційного права вироблено підхід, відповідно до якого народний суверенітет невідчужуваний, а в результаті виборів передається лише право на його реалізацію в установлених конституцією межах та протягом строку, на який обрано орган чи посадову особу;

3) забезпечення стабільності, поступовості та наступності існування влади;

4) селекція політичних керівників з огляду на їх попередню політичну діяльність;

5) формування і вираження суспільної думки.

Як зазначає німецький державознавець Г. Майєр, вибори у загальнонаціональному масштабі - це наймасовіший процес, який знає право. Цим зумовлено різноманітність критеріїв, за якими можна класифікувати вибори.

Виділяють такі види виборів:

1) за способом волевиявлення виборців:

- прямі (безпосередні) вибори, коли питання про обрання вирішують громадяни-виборці;

- непрямі вибори, коли питання про обрання вирішують не громадяни безпосередньо, а обрані ними особи - виборщики, депутати тощо. Наприклад, Президент США обирається виборщиками. В Австрії верхня палата парламенту обирається парламентами земель (такий різновид непрямих виборів називають багатоступеневими виборами);

2) за територіальною ознакою:

- загальнонаціональні (загальнодержавні) вибори, які проводяться на території всієї держави (в Україні це вибори до Верховної Ради України, вибори Президента України);

- місцеві (регіональні, локальні, комунальні, адміністративні, кантональні) вибори - ті, які проводяться на території певної адміністративно-територіальної одиниці або регіону (в Україні - це вибори Верховної Ради Автономної Республіки Крим, сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних, Київської та Севастопольської міських рад та сільських, селищних, міських голів);

3) за об'єктом класифікують:

- вибори до парламенту;

- вибори глави держави;

- вибори місцевих представницьких органів;

4) за часом проведення:

- чергові вибори, які проводяться у зв'язку із закінченням визначеного Конституцією України строку повноважень виборного органу або посадової особи. Відповідно до ч. 2 ст. 15 Закону України «Про вибори народних депутатів України» від 17.11.2011 р. вибори народних депутатів України не потребують окремого рішення про їх призначення.

Вибори Президента України призначаються Верховною Радою України шляхом прийняття постанови (ч. 1 ст. 16 Закону України «Про вибори Президента України» в редакції від 18.03.2004 р. із змінами). Рішення про проведення чергових виборів депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів приймає Верховна Рада України. Рішення про проведення чергових виборів депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим приймає Верховна Рада Автономної Республіки Крим відповідно до Конституції України (ст. 14 Закону України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від 10.07.2010 р. із змінами);

- позачергові вибори. Позачергові вибори народних депутатів України призначаються Президентом України з підстав і в порядку, встановлених Конституцією України (ч. З ст. 15 Закону України «Про вибори народних депутатів України»). Позачергові вибори Президента України призначаються Верховною Радою України з підстав, передбачених України та Законом. Про призначення виборів Президента України Верховна Рада України приймає постанову (частини 1,2 ст. 16 Закону України «Про вибори Президента України»). Позачергові місцеві вибори призначаються Верховною Радою України у разі дострокового припинення повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевої ради, сільського, селищного, міського голови (ч. З ст. 4 Закону України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів»);

- повторні вибори (не плутати з повторним голосуванням).

Повторні вибори народного депутата України призначаються в одномандатному окрузі Центральною виборчою комісією у разі визнання виборів депутатів в цьому окрузі недійсними або такими, що не відбулися, або, якщо особа після її обрання не набула депутатського мандата в порядку, встановленому Законом (ч. 4 ст. 15 Закону України «Про вибори народних депутатів України»).

Повторні вибори Президента України проводяться у випадках:

1) якщо до виборчого бюлетеня для голосування було включено не більше двох кандидатів на пост Президента України і жодного з них не було обрано;

2) якщо всі кандидати на пост Президента України, включені до виборчого бюлетеня, до дня виборів або до дня повторного голосування зняли свої кандидатури (ч. 4 ст. 15 Закону України «Про вибори Президента України»).

Повторні вибори депутатів (депутата) у відповідному багатомандатному, одномандатному, одномандатному мажоритарному виборчому окрузі сільського, селищного, міського голови призначаються відповідною територіальною виборчою комісією в порядку, встановленому Законом, у разі визнання відповідних виборів у цьому виборчому окрузі або відповідних виборів такими, що не відбулися, чи в разі визнання особи такою, яка відмовилася від депутатського мандата у відповідному одномандатному, одномандатному мажоритарному виборчому окрузі або від посади відповідно сільського, селищного, міського голови (ч. 4 ст. 14 Закону України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів»);

- проміжні вибори.

Проміжні вибори народного депутата України призначаються Центральною виборчою комісією в порядку, встановленому Законом, у разі дострокового припинення повноважень депутата, обраного в одномандатному окрузі.

Проміжні вибори депутата місцевої ради призначаються територіальною виборчою комісією в порядку, встановленому Законом, у разі дострокового припинення повноважень депутата, обраного в одномандатному, одномандатному мажоритарному виборчому окрузі (тобто проміжними можуть бути лише місцеві вибори депутатів сільських, селищних рад та половини складу рал всіх інших рівнів, що обирається за мажоритарною виборчою системою) (ч. 5 ст. 14 Закону України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів»);

- перші вибори. Ними можуть бути лише місцеві вибори, і проводяться вони у разі утворення нової або поділу існуючої адміністративно-територіальної одиниці. Вони призначаються відповідно Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласною, Київською або Севастопольською міською радою, якщо інше не передбачено законом (ч. 6 ст. 14 Закону України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів»);

5) за кількісною ознакою участі виборців:

- загальні вибори, в яких можуть брати участь усі громадяни, які мають право обирати;

- часткові вибори, в яких можуть брати участь тільки громадяни, які проживають на території певної адміністративно-територіальної одиниці або регіону;

6) за правовими наслідками:

- дійсні вибори, тобто вибори, проведені у порядку, визначеному Конституцією України і законодавством України;

- недійсні вибори, тобто такі, в ході яких мали місце порушення виборчого законодавства, що вплинули на підсумки виборів.

Протилежністю виборам є інститут відзиву. Відзив - це дострокове припинення мандата з волі тих, хто уповноважений наділяти цим мандатом. Від відзив слід відрізняти від:

- відставки виборної особи, коли така особа припиняє мандат з власної волі;

- дострокового позбавлення виборної особи мандата тим колегіальним органом, до складу якого вона входить, за якого позбавлення мандата проводить виборний орган, а не безпосередньо виборці або інші особи, уповноважені на обрання.

У демократичних країнах інститут відзиву на загальнонаціональному рівні зазвичай відсутній, оскільки вважається, що депутата, який неналежно виконує свої обов'язки, можна просто не обирати на наступних виборах.

Інститут відзиву депутатів вищого органу державної влади КНР - Всекитайських зборів народних представників - закріплений на рівні Конституції КНР та виборчого закону. Однак механізм його реалізації прописаний досить формально, що ускладнює його реальне застосування. В Японії, в окремих штатах США інститут відзиву діє на місцевому рівні.

В Україні можливість застосування відзиву передбачена тільки щодо депутатів місцевих рад, відповідно до Закону України «Про статус депутатів місцевих рад» від 11.07.2002 р. із змінами.

2.3.2 Організація та проведення виборів. Передвиборча кампанія. Принципи виборчого права

Політичні вибори - це не тільки безпосереднє голосування, але й широкий комплекс заходів і процедур щодо формування управлінських органів у державі. Головними серед них є:

- Призначення виборів і визначення дати ї хнього проведення.

- Визначення меж виборчих округів і виборчих дільниць.

- Створення виборчих комісій (центральної , окружних, дільничних).

- Складання списків виборців.

- Висування й реєстрація кандидатів.

- Проведення передвиборної агітації.

- Голосування й підрахунок голосів.

- Оголошення результатів виборів, проведення, якщо буде потреба, повторного голосування або повторних виборів.

З розвитком маркетингових технологій передвиборчі кампанії вибудовуються за законами виборчої інженерії из задученням таких засобів, як от:

дослідження політичного ринку;

вивчення громадської думки;

іміджеві технології;

політичне рекламування.

Вперше політичний маркетинг був застосований в США 1952 р., у виборчій кампанії президента Д. Ейзенхауера.

Виборчий маркетинг - це надання допомоги політичним партіям і кандидатам при розробці та проведенні ефективної виборчої кампанії.

Зміст виборчого маркетингу складають:

вивчення кон'юнктури політичного ринку, визначення ступеню відповідності якостей об'єднання (партії, блока), що обирається, або кандидата очікуванням виборців;

виявлення проблем, що представляють підвищений інтерес для населення, визначення образу «ідеального кандидата», основних ідей кампанії;

сегментація груп виборців із специфічними інтересами з метою пошуку особливих засобів впливу на них;

розробка плану рекламної кампанії та її здійснення (проведення теледебатів, особисте спілкування кандидатів з виборцями, розсилка листівок, моніторинг передвиборчої ситуації і т.п.);

контроль над ситуацією на виборчих ділянках, збір копій протоколів дільничних виборчих комісій, самостійний підрахунок голосів;

підведення підсумків виборів тощо.

Разом із розвитком виборчих маркетингових стратегій дістали поширення, так звані, брудні технології, що застосовуються під час виборчих кампаній. Спектр брудних технологій, що використовують на виборах складають:

підкуп виборців;

погрози на адресу кандидатів та членів виборчих комісій;

розповсюдження хибної інформації, що дискредитує опонентів;

висування в якості кандидатів однофамільців опонента (що дезорієнтує виборців та знижує долю голосів, поданих за супротивника);

розклеювання листівок із закликами голосувати за опонента, від імені осіб, спілкування з якими дискредитує опонента;

фальсифікація результатів виборів (вкидання в урни для голосування додаткових бюлетенів, неправильний підрахунок голосів тощо).

Відповідати своєму соціальному призначенню вибори можуть лише тоді, коли вони базуються на певних принципах. Можна виділити дві групи таких принципів: по-перше, принципи виборчого права, що визначають статус, положення кожного громадянина на виборах, по-друге, загальні принципи організації виборів (дивиться схему 2.3.2).

Схема 2.3.2 - Принципи виборів

Принципи виборів

Загальність - Свобода вибору

Рівність - Наявність вибору, альтернативність кандидатів

Таємність виборів - Змагальність, конкурентоздатність

Пряме (безпосереднє) - Періодичність і регулярність голосування голосування

- Рівність можливостей політичних партій і кандидатів

Розглянемо основні демократичні принципи виборчого права:

Загальність - всі громадяни, незалежно від статі, расової, національної, класової або професійної приналежності, освіти, мови, рівня доходу, багатства, конфесії або політичних переконань мають активне (як виборець) і пасивне (як кандидат) право на участь виборах. Загальність обмежується певним набором цензів. Цей набір значною мірою й характеризує рівень демократичності виборчого права.

Виборчі цензи - вимоги, яким повинен відповідати громадянин для одержання права брати участь у виборах.

Віковий ценз дозволяє участь у виборах лише з певного віку, як правило, при досягненні повноліття. Для реалізації пасивного виборчого права віковий ценз, як правило, вище двадцяти років. В Україні кандидатом на посаду президента може стати громадянин не молодший тридцяти п'яти років, а депутатом Верховної Ради - не молодший двадцяти одного року.

Ценз громадянства поширює пасивне виборче право тільки на громадян за народженням.

Ценз недієздатності обмежує виборчі права психічно хворих, що повинно бути підтверджене судовим рішенням.

Моральний ценз обмежує або позбавляє виборчих прав осіб, що перебувають по вироку суду в місцях позбавлення волі.

У багатьох виборчих системах існує ценз осілості, що висуває як умову допуску до виборів, певний строк проживання в даній місцевості. Наприклад, для парламентських виборів потрібне постійне проживання у відповідному виборчому окрузі: у США - 1 міс., у ФРН - 3 міс., у Канаді - 12 міс., в Ірландії - мати «місце для сну», у Норвегії - проживати в країні не менш 5років.

Довгий час у багатьох країнах виборче право було привілеєм чоловічої статі й зовсім не поширювалося на жінок, тобто існував ценз статі. Уперше ценз статі був відмінений у Новій Зеландії в1893 р., в 1920 р. ценз статі скасували в США, в 1928 р. - в Англії, в 1944 р. - у Франції, в 1956 р. - у Греції, в 1971 р. - у Швейцарії.

Рівність - кожен виборець має тільки один голос, що оцінюється незалежно від його приналежності тій або іншій людині. При цьому ні майнове положення, ні посада, ні які-небудь інші статусні або особисті якості не повинні впливати на положення громадянина як виборця.

Рівність виборчих прав передбачає також примірну рівність чисельності виборців у виборчих округах. Це необхідно для того, щоб голоси виборців мали приблизно однакову вагу при обранні депутата. На практиці забезпечити примірну рівність чисельності виборців у виборчих округах досить складно. Тому деякі відхилення від цього принципу допускаються.

Таємниця виборів - рішення конкретного виборця не повинне бути кому-небудь відомо. Цей принцип забезпечує свободу вибору, охороняє громадян від можливих переслідувань. Практично таємниця виборів забезпечується закритою процедурою голосування, наявністю спеціальних кабін для голосування, стандартною формою бюлетенів для голосування або ж використанням замість паперових бюлетенів спеціальної техніки, що забезпечує таємницю виборчого рішення й полегшує процес голосування й підрахунок його результатів. Таємниця виборів забезпечується також опечатуванням виборчих урн, строгим покаранням за порушення виборчої таємницій т. д.

Пряме (безпосереднє) голосування - виборець приймає рішення безпосередньо про конкретного кандидата на виборну посаду. Між виборцямий кандидатами немає ніяких опосередкованих інстанцій.

Поряд із принципами виборчого права політична практика виробила принципи організації виборів:

Свобода вибору. Має ряд аспектів. Це насамперед відсутність політичного, адміністративного, соціально-економічного, психологічного й інформаційного тиску на виборців, активістів, кандидатів й організаторів виборів. Приклади політичного тиску - розправи із супротивниками, з активістами або прихильниками партій-конкурентів; адміністративного - погроза зняття з керівної посади керівників й інших посадових осіб, що не зуміли «організувати» перемогу правлячої партії, залякування звільненням працівників, що відмовляються ставити підпис в підтримку висування зацікавленого кандидата й т. п.; соціально-економічного - підкуп, погрози або реальні санкції, у тому числі стосовно цілих категорій населення за допомогою підвищення оплати праці, виплати затриманих зарплат, пенсій, допомоги і т. п., обіцянки пільг і привілеїв для окремих регіонів і т. п.; психологічного - залякування виборців погрозою громадянської війни, масовими репресіями й т. п. у випадку перемоги на виборах і приходу до влади партії-опонента; інформаційного - систематична однобока й/або перекручена подача інформації.

Наявність вибору альтернативних кандидатів. По самому своєму значенню термін “вибори” припускає відбір з різних пропозицій. У тому випадку, якщо є лише один кандидат (або партія), мова може йти про його (її) схваленні або несхваленні виборцями, а не про вибори в повному змісті цього слова.

Змагальність, конкурентноздатність виборів. Повинні бути створені умови для всіх кандидатів і політичних сил для боротьби за довіру виборців: ознайомлення їх зі своїми програмами, переконання в перевагах пропонованих рішень актуальних проблем і т. д. При цьому повинні дотримуватися певні етичні принципи, що зобов'язують стримано, терпимо ставитися до політичних конкурентів, не допускаючи образ на їх адресу, фальсифікації фактів і т. д.

Періодичність і регулярність виборів. Вибори здатні виконувати конструктивні функції, служити інструментом демократії за умови, що носії мандатів обираються на певний, не занадто великий строк. Це необхідно для того, щоб виборці могли контролювати своїх представників, запобігати зловживанню владою й коректувати політичний курс уряду.

Рівність можливостей політичних партій і кандидатів. Вона припускає насамперед примірну рівність їх матеріальних й інформаційних ресурсів. На це спрямовано такі міри, як установлення для будь-якої партії рівня витрат на проведення виборів, обмеження розміру внесків організацій й окремих осіб у виборчі фонди партій і кандидатів, надання їм на принципах рівності безкоштовного часу на державному телебаченні й радіо й ін.

2.3.3 Основні виборчі системи: мажоритарна, пропорційна, змішана система. Референдум як пряме, безпосереднє звертання до виборців

Виборча система у вузькому розумінні цього терміну - це спосіб розподілу місць в органах державної влади між кандидатами залежно від результатів голосування виборців.

В різних країнах виборчі системи будуть відрізнятися за багатьма параметрами. Ця різноманітність визначається історичними, культурними особливостями, а також політичними завданнями.

Можна виділити такі види виборчих систем: мажоритарна, пропорцйна, змішана.

Мажоритарна виборча система (франц. majoritaire - заснований на більшості, від majorite - більшість) - це виборча система, в основі якої полягає принцип більшості (переможцем на виборах вважається кандидат, який набрав найбільше голосів).

Виборчі округи тут є одномандатними, тобто від кожного округу обирається один депутат. Мажоритарна система має свої різновиди. При мажоритарній системі (простої) більшості обраним вважається той кандидат, який отримав голосів виборців більше, ніж будь-який з його суперників. Система проста, тому що забезпечує перемогу одній партії (кандидата) навіть при мінімальній перевазі. Але може трапитися так, що за партію, яка перемогла, проголосує меншість виборців (решту голосів заберуть інші партії), і уряд, який сформує ця партія, не буде користуватися підтримкою більшості громадян. В теперішній час ця система використовується у США, Канаді, Великобританії, Новій Зеландії тощо.

Мажоритарна система абсолютної більшості передбачає, що вибраним є той кандидат, який отримав більше половини голосів виборців, які брали участь у голосуванні (50 % плюс один голос).

У світовій практиці зустрічається кілька різновидів цієї системи:

- система двох турів. Якщо жоден з кандидатів не набрав більше половини голосів виборців проводиться другий тур виборів, в якому, як правило, беруть участь два кандидати, які домоглися кращих результатів, що дозволяє одному з них отриматибільшість голосів (абсолютне або відносне);

- альтернативне голосування. Використовується при виборах у нижню палат парламенту Австралії. В одномандатному окрузі виборець голосує за кількох кандидатів, відзначаючи цифрами (1, 2, 3 тощо) навпроти прізвищ тих, кому віддається найбільша перевага (рейтингове голосування). Якщо жоден з кандидатів не отримує абсолютної більшості, з подальшого підрахунку виключаються кандидати з найменшими першими перевагами, а голоси, подані за них, передаються кандидатам других переваг. Потім виключаються кандидати з найменшою кількістю перших і других переваг. Перерозподіл голосів відбувається до того часу, поки один з кандидатів не набере абсолютну кількість голосів.

Дуже рідко використовується мажоритарна система кваліфікованої більшості, коли потребується підтримка двох третіх або трьох четвертих від загальної кількості поданих голосів (знайшла застосування у Чилі при виборі депутатів парламенту).

Пропорційна система - це виборча система, що передбачає голосування за списками партій, що означає виділення багатомандатного округу (округом є вся територія країни) або кілька округів.

Це найбільш поширена система (країни Латинської Америки, Бельгія, Швеція, Україна тощо). Зміст цієї системи полягає в тому, щоб кожна партія отримувала у парламенті кількість мандатів, пропорційну кількості поданих за неї голосів. При всій демократичності у цій системі є один недолік. Вона гарантує представництво навіть дрібних партій, що при парламентській чи змішаній формах правління створює проблеми з формуванням уряду. Таке стає можливим, коли жодна партія не має у парламенті абсолютної більшості або не може її створити, не вступивши в коаліцію з іншими партіями. В багатьох країнах намагаються згладити цей недолік, а також надлишкову фрагментацію партій, вводячи «виборчий поріг» (бар'єр) - найменша кількість голосів, необхідна для обрання одного депутата. Як правило, в різних країнах це від 1 % (Ізраїль) до 5 % (Швеція, ФРН) і навіть 10 % (Туреччина).

Існує багато варіантів пропорційної системи голосування:

- система із загальнонаціональним партійним списком (Ізраїль, Нідерланди, Україна). Голосування відбувається у масштабі всієї країни в межах єдиного загальнонаціонального округу;

- система з регіональними партійними списками передбачає формування кількох округів (Австрія, Скандинавські країни, Іспанія, Греція тощо);

- система з закритим списком: виборець голосує за партію і не може виразити свою перевагу окремим кандидатам, занесеним у партійний список. Кандидати у партійному списку розташовуються у порядку убутної важливості, і ті, що розташовані у кінці списку мають менше шансів на перемогу;

- система з відкритим списком дозволяє голосувати за партію і виражати перевагу комусь з її кандидатів, тобто виборці можуть змінити розташування кандидатів у списку (преференційоване голосування). Робиться це різними способами: виборець ставить хрестик навпроти прізвищ кандидатів, яких він хотів би бачити (Бельгія); вписує прізвища кандидатів у бюлетень (Італія); розташовує кандидатів за ступенем значущості (Швейцарія, Люксембург тощо).

Ідеальної виборчої системи не існує. Кожна з них має свої плюси й мінуси. Прибічники використання традиційних різновидів мажоритарної системи голосування серед головних її недоліків виділяють такі:

- не відображає реального становища політичних сил в країні і не забезпечує їхнього адекватного представництва у парламенті. В першу чергу це поширюється на систему голосування в один тур, коли перемігшою стороною є кандидат, що набрав менше половини голосів від загальної їх кількості. Але навіть якщо одна сторона набирає 52 % проблема зберігається - 48 % виборців будуть позбавлені представництва. Бувають випадки, коли «пропадають» до двох третіх голосів, поданих за кандидатів, що не пройшли. Подібна ситуація може виступати джерелом потенційних політичних конфліктів і сприяти активізації непарламентських методів боротьби з боку сторони, яка програла;

- породжує диспропорції між набраними голосами і отриманими мандатами. Наприклад, у 1997 р. на парламентських виборах у Великобританії лейбористи отримали 64 % мандатів, при цьому за них проголосувало лише 44 % виборців, консерватори отримали відповідно 31 % голосів і 25 % мандатів, ліберальні демократи - 17 % голосів і всього 7 % місць;

- встановлює залежність результатів голосування від нарізання округів, що може створити «спокусу» махінацій з визначення їх кордонів і чисельністю виборців для отримання виборчої вигоди;

- можливість переважання регіональних (місцевих) інтересів над загальнонаціональними;

- призводить до подорожчання виборчого процесу при необхідності проведення другого туру.

До позитивних моментів пропорційної системи виборів відносять такі:

- забезпечує більш адекватне представництво політичних сил;

- скорочує кількість «неврахованих» голосів виборців. Навіть при використанні виборчого бар'єру рідко буває, щоб виявилося неврахованими більше однієї четвертої голосів, і ще рідше ця кількість наближається до однієї другої;

- дозволяє забезпечити представництво меншостям (наприклад, етнічним, релігійним);

- стимулює створення партій і розвиток політичного плюралізму.

Слабкі сторони цієї системи:

- слабкий зв'язок кандидата у депутати з виборцями;

- залежність депутата від партійної фракції у парламенті;

- породжує більшу кількість фракцій у парламенті, що змагаються між собою і як наслідок - негативно впливає на стабільність роботи останнього;

- сприяє формуванню (при парламентській і змішаній формах правління) коаліційних урядів, які інколи бувають менш ефективними і стабільними, ніж однопартійні уряди;

- потенційно збільшує вплив партійної еліти при формуванні виборчих списків, особливо якщо використовується система з закритим списком.

В політології активно обговорюється питання про вплив систем голосування на конфігурацію партійної системи країни і характер міжпартійних взаємовідносин.

Західний політолог Р. Кац, проводячи дослідження у Великобританії, Ірландії та Італії, прийшов до таких висновків:

- пропорційне представництво сприяє прояву з боку партій більш ідеологізованих і радикальних позицій з політичних питань, ніж в умовах відносної більшості;

- у двохпартійних системах ідеологічні позиції партій поступово наближаються;

- партії, які конкурують в малих округах, будуть переважно орієнтуватися на персоналії лідера і патронаж, а партії, що конкурують у великих округах, будуть схильні до проблемної орієнтації.

Французький політолог М. Дюверже вивів закономірність, яка отримала назву «закону М. Дюверже». Згідно з цим законом, мажоритарна система відносної більшості сприяє становленню двопалатної системи (чергування двох великих партій при владі). Пояснюється це тим, що виборці будуть прагнути до «корисного» (стратегічного) голосування, тобто голосування за великі партії, які мають шанси на успіх, розуміючи, що голоси, подані за дрібні партії, «пропадуть». В цьому проявляється своєрідний «психологічний ефект» виборчої системи. Дрібні партії або приречені на постійну поразку, або змушені об'єднуватися з однією з партій - «фаворитів». Мажоритарна система у два тури сприяє появі численних та відносно стабільних партій, які залежать одна від одної. Пропорційне представництво сприяє форсуванню багатопартійності, що складається зсамостійних і стабільних партій з жорсткою структурою. Помічена М. Дюверже закономірність не є абсолютною і передбачає виключення.

Третім різновидом виборчої системи є змішана.

Змішана система (пропорційно-мажорітарна) - це тип виборчої системи, яка є тією чи іншою комбінацією мажоритарної та пропорційної виборчих систем.

Найпростішим і найпоширеним варіантом такої комбінації є так зване «лінійне змішування», за якого визначена законом про вибори частина депутатів обирається за мажоритарною системою, а інша частина - за пропорційною. Класичним прикладом застосування змішаної виборчої системи є виборча система у Німеччині, де 50 % депутатів Бундестагу обираються за партійними списками, а 50 % - на основі мажоритарної системи відносної більшості.

Змішана виборча система є засобом компромісу між необхідністю забезпечити стабільність уряду й ефективність роботи парламенту і потребою демократичного представництва різних політичних сил. Критики змішаної виборчої системи вважають головною її вадою різні правила обрання для депутатів, які працюючи в представницькому органі, мають однакові права.

Важливим проявом безпосередньої демократії є референдум.

Загалом поняття «референдум» сформувалося історично, тому трактується по-різному:

- як важливий державно-правовий Інститут безпосередньої демократії, що реалізує суверенітет народу через голосування за законопроекти;

- як безпосередній спосіб формування державної волі громадянами, що мають право голосу та можуть шляхом голосування висловити свої погляди, а відтак, проявити свою волю у питаннях, що мають принципово важливе значення як для держави загалом, так і для окремої адміністративно-територіальної одиниці;

- як спосіб волевиявлення громадян, які шляхом голосування беруть участь у публічно-правовому управлінні державними і суспільними справами.

Референдум - це форма безпосереднього народовладдя, в процесі якого шляхом голосування громадяни приймають рішення з найважливіших питань самоврядного чи загальнодержавного значення, крім тих питань, які не можуть бути винесені на голосування.

Інститут референдуму - один із найдавніших у праві. Батьківщиною референдуму прийнято вважати Швейцарію, де вперше його було проведено у 1439 році. Поняття «референдум» тісно пов'язане з діяльністю новоутвореного Сейму Швейцарського Союзу. Відомий швейцарський учений Анрі Жан Дюнан, засновник Міжнародного Червоного Хреста у Женеві 1863 року, запропонував таке пояснення витоків формування поняття «референдум». У старій Швейцарії засідання сейму збиралися нерегулярно, тому представники Союзних земель були не депутатами, а послами, які вели справи від імені своїх урядів. Коли з'являлися такі справи, щодо яких у послів не було відповідних повноважень, то рішення ухвалювалося і вважалося таким, що прийняте владою земель. Так було започатковано референдум.

Інститут референдуму за часів існування Радянського Союзу вперше здобув нормативне закріплення у ст. 49 Конституції СРСР від 5 грудня 1936 року. Це, у свою чергу, дало поштовх для теоретичної розробки правової природи цього інституту радянськими вченими, одним з яких був В. А. Дорогій. Зміст референдуму полягає в безпосередньому зверненні до виборців для вирішення законодавчого чи іншого питання, а сукупність норм, що регулюють безпосереднє звернення до виборців із законодавчих чи інших питань, становить державно-правовий інститут референдуму.

Наступним важливим кроком у правовому регламентуванні інституту референдуму стало прийняття Конституції СРСР від 7 жовтня 1977 року, яка у ст. 5, на відміну від попередньої Конституції СРСР 1936 року, розмежувала поняття всенародного обговорення та всенародного голосування. Такий підхід був правильним, оскільки у правовому сенсі виокремлені форми прямого народовладдя не є тотожними явищами. Незважаючи на те, що інститут референдуму був нормативно закріплений, проте чіткого механізму його проведення не існувало. З прийняттям Закону СРСР «Про всенародне голосування (референдум СРСР)» від 27 грудня 1990 року, було внесено певні корективи у практичний процес організації референдуму. Саме цей закон став основою для розробки та прийняття чинного Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми».

Згідно зі ст. 74 Конституції України референдум не допускається щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії.

Ознаки референдуму:

1) є формою безпосереднього народовладдя;

2) здійснюється шляхом голосування громадян України;

3) є самостійним інститутом конституційного права України, а за формою проведення є всенародним голосуванням;

4) його рішення мають вищу юридичну силу, їм властивий імперативний характер, тому для практичної реалізації не потребують санкціонування з боку держави;

5) є формою компромісного вирішення найважливіших питань як загальнодержавного, так і місцевого значення.

Виняткова важливість референдуму полягає і в тому, що законодавча влада належить не тільки Верховній Раді України, а й безпосередньо українському народу. Таке трактування референдуму опосередковує його законодавчу компетенцію і передбачає можливість проведення не тільки ратифікаційних, дорадчих референдумів, а й референдумів з прийняття конституції держави.

Предметом всеукраїнського референдуму є комплекс найважливіших проблем як державного, так і суспільного життя, з приводу яких громадяни України висловлюють свою думку у законодавчо визначеній процесуальній формі. Предметом такого референдуму може бути питання щодо прийняття конституції держави, як це було у Російській Федерації у 1993 році., територіальні зміни та інші важливі питання загальнонаціонального значення. Так, всеукраїнський референдум може бути проведений і щодо вирішення питання про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України чи Президента України (ст. 13 Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми»). Конституція України не закріплює можливість проведення таких референдумів, але спроби їх ініціювати вже мали місце у 1992,1993,1996 та 1998 роках.

Відповідно до Конституції України (ст. 72) загальнонаціональний, усеукраїнський референдум призначається Верховною Радою або Президентом. Призначення всеукраїнського референдуму відбувається відповідно до народної ініціативи за вимогою не менш як 3 мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менше як у двох третинах областей і не менш як по 100 тисяч підписів у кожній області.

Новий усеукраїнський референдум з питань, що раніше виносилися на референдум, може бути проведений через 5 років, а місцевий референдум -- через 1 рік від дня проведення попереднього референдуму з цих самих питань.

У виборах і референдумах мають право брати участь громадяни України, які досягли на день їх проведення 18 років. Гарантується вільне волевиявлення. Голосування під час виборів і референдумів є таємним: контроль за волевиявленням громадян не допускаєтьсяЗа предметом регулювання всеукраїнські референдуми можуть поділятися на конституційні, законодавчі, міжнародно-правові, адміністративно-територіальні та інституційні (з питань дострокового припинення повноважень парламенту або глави держави). Крім предметів, окреслених Конституцією України та Законом України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми», на всенародне голосування можуть виноситися питання, щодо яких законодавство не містить обмежень. Тим не менш, предметом референдуму не може бути питання, вирішення якого потребує спеціальних професійних знань

Предметом місцевого референдуму може бути: а) прийняття, зміна або скасування рішень з питань, віднесених законодавством України до відання місцевого самоврядування відповідних адміністративно-територіальних одиниць; б) прийняття рішень, які визначають зміст постанов місцевих рад, їх виконавчих органів.

Референдум - це спосіб прийняття громадянами України шляхом голосування законів України, інших рішень з важливих питань загальнодержавного і місцевого значення, що мають вишу юридичну силу (ст. 1 Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» від 3 липня 1991 р.). Конституція України у розділі «Вибори. Референдум» визначила основні засади референдуму в Україні як важливого конституційно-правового інституту.

За період незалежності в Українській державі проведено два всеукраїнські референдуми - 1 грудня 1991-го та 16 квітня 2000року.

Контрольні питання

Що таке вибори і які їхні соціальні функції в демократичному суспільстві?

Які види виборів ви знаєте?

Назвіть і охарактеризуйте основні принципи виборчого права. На яких принципах організуються демократичні вибори?

Що таке мажоритарна система і які її види Ви знаєте?

Що являє собою пропорційна виборча система?

Якій виборчій системі ви віддаєте перевагу й чому? Поясніть чому.

Які особливості виборчої системи України?

ЛЕКЦІЯ 2.4 ПОЛІТИКА І РЕЛІГІЯ. МІЖКОНФЕСІЙНІ ПРОЦЕСИ В УКРАЇНІ ЯК ДЕМОКРАТИЧНІЙ ДЕРЖАВІ

План

2.4.1 Історичні, національні та культурно-духовні особливості релігійних відносин

2.4.2 Національні інтереси у сфері релігійно-церковного устрою держави

2.4.3 Особливості сучасних міжконфесійних відносин в Україні

2.4.1 Історичні, національні та культурно-духовні особливості релігійних відносин

Сьогодні ми бачимо велику кількість релігій, які сповідають люди і народи в різних країнах світу, на різних мовах, за своїми традиціями. Кожна окрема релігія має свій релігійний досвід, власні імена Божеств, свої молитви, культи, форми богослужіння, церковні організації, жертви і таємниці, нарешті, такі принципи організації суспільного життя, які тією чи іншою мірою ґрунтуються на релігійних засадах.

В історії людства різні віросповідання неодноразово ставали приводом для конфліктів. Релігійні конфлікти виникали у духовній сфері життя поряд із зіткненням ідеологічних, наукових, моральних та деяких інших поглядів. Вони відбувалися у духовній діяльності і стосувалися питань, віри та духовних цінностей.

В сучасному світі йде інтенсивний процес модернізації релігії через повернення її до людини, загальнолюдських цінностей. За багато тисячоліть свого існування релігія істотно змінилася, набула найрізноманітніших форм.

Не слід забувати, що на початках людської еволюції тодішні міждержавні відносини (та міжнародне право) існували виключно в теологічній площині. Адже в Ассирії, Єгипті, Перу, Китаї, грецьких полісах, Римі та інших державних утвореннях застосування міжнародного права і права війни було привілеєм жреців. Саме вони освячували церемонії початку та закінчення бойових/дипломатичних дій. Не випадково і Цезар, і Август, і китайські імператори та інші державні діячі обов'язково проголошували себе якщо не богами, то першими жрецями.

Відлуння цих ідей спостерігаються і у нинішніх теологічних концепціях міжнародного права: «священна війна» (джихад/газават); право священної помсти (справа Салмана Рушді) тощо. З іншого боку, деякі теоретики розвитку міждержавних відносин вважають, що «нинішні мирні переговори, угоди про арбітраж, пакти про ненапад не більш вигадливі, аніж у часи Пелопонезької війни. Єдине нове поняття, додане метафізичним правом до своєї теологічної спадщини - це принцип національності (хоча і його вже знали греки, які відрізняли еллінів від варварів)».

Відтак розробка практичних рекомендацій з розбудови системи забезпечення міжнародної релігійної безпеки стає в нинішніх умовах одним із пріоритетних напрямів системи міжнародно-правового регулювання міждержавних правовідносин.

Різноманітність проявів культового життя у різних релігіях, різні рівні розвитку релігій, різні форми релігійних уявлень, розбіжності у тлумаченні релігійних догматів та багато чого іншого у релігійній сфері іноді призводять до релігійних конфліктів. Крім того, до життя повертається і низка специфічних релігійних «витрат», до числа яких належить в першу чергу релігійна нетерпимість.

Так, незважаючи на очевидність агресивних намірів, всі імперії свої завоювання пояснювали необхідністю забезпечення власної безпеки через «відновлення справедливої рівноваги сил», «захисту етнічної чи релігійної меншини», або, що було найбільш дієвим, «захистом суспільно значимих цінностей», серед яких провідне місце займала релігія. У даному випадку достатньо згадати Хрестові походи, які дуже вдало ідеологічно замаскували намагання багатьох європейських правителів вирішити свої економічно-політичні негаразди. Власне, і міжнародні терористи (найчастіше - ісламські фундаменталісти) мотивують свої дії перш за все як акції протесту проти порушення тих релігійних чи моральних норм, які вони вважають священними (навіть коли ці норми не співпадають із загальноприйнятими нормами країни, де здійснюється теракт).

Як елемент світової стратегії міжнародної безпеки нині введено у міжнародне право і активно практикується (після активної «обробки» населення у ЗМІ) можливість зовнішнього військового втручання задля «забезпечення миру, упередження етнічних чисток» чи «збереження етно-релігійної специфіки» (Афганістан, Югославія, Ірак тощо). Це - так званий «примус до миру» (peace enforcement).

У своєму зовнішньому прояві релігійні конфлікти/війни середньовіччя ґрунтувалися, як правило, на розбіжностях у трактуванні релігійних догматів - основа цих догматів була спільною для конфліктуючих сторін, інакше б сам сенс конфлікту був би для них незрозумілим. Внаслідок цього найгостріші релігійні конфлікти найчастіше відбувалися між прихильниками різних течій однієї релігії - католиками і протестантами, католиками і православними, шиїтами та сунітами.

Конфлікти ж між носіями різних релігій найчастіше мали міждержавний характер (кожна держава дбала про розбудову власного державно-конфесійного комплексу) і були спрямовані насамперед на володіння чи захоплення загальноприйнятої для всіх учасників конфлікту цінності - території (і отримання відповідних податків), а вже після того актуалізувалося питання навернення у «свою» віру (наприклад, татаро-монгольське панування у Київській Русі, завоювання арабами християнської Візантії, православних Балканських народів тощо).

Релігійний чинник був визначальним і при прийнятті кількох принципових рішень для подальшої долі України і її міждержавних відносин. Адже прилучення до світового співтовариства князем Володимиром бачилося перш за все через прийняття християнської віри. Саме Східне християнство визначило подальший розвиток як соціально-економічних, так і міжнародних відносин країни. Зокрема катастрофічне (за своїми наслідками для української культури, православ'я, державності) підписання Переяславської угоди із Московією визначалося передусім єдністю віри й ілюзією єдності інтересів у католицько-ісламському оточенні.

Послаблення у нові і новітні часи ролі релігії як засобу суспільної консолідації та визначального чинника формування макросоціальної ідентичності зумовило вихід на перший план національного/етнічного чинника - дехто із дослідників навіть вважає, що саме етнічний чинник нині є «найбільш активним началом у політиці, суб'єктом геополітики». Оскільки проблема сепарації етнічного та релігійного достатньо складна, то дозволимо собі стверджувати, що більш чітке розрізнення цивілізаційних складових відбувається тоді, коли релігійні чинники поєднуються/накладаються на яскраво виражений націоналізм.

Тим більше, і з цим важко не погодитися, особливості національної свідомості значною мірою формувалися/формуються у тісній взаємодії з «універсальними» релігійними ідеями, що домінують у «наднаціональному» духовному просторі (так звана «духовна організація суспільства», яка визначається тією чи іншою духовною домінантою).

Так, скажімо, національний рух іспанців, що боролися проти революційної (а для іспанців - завойовницької) французької армії, мав за основу радикально-клерикальну ідеологію (і значною мірою очолювався представниками католицького духовенства), що не могло не позначитися на особливостях національної свідомості іспанців. У випадку боротьби Ірландії проти британського панування чи спротиву Польщі російському впливу католицька віра була складовим елементом націоналізму, активно протидіючи протестантизму і православ'ю. А тому цілком можливо одночасно вважати себе ірландським/польським націоналістом і католиком, проте проблематично, наприклад, поєднати італійський націоналізм і католицизм. Не менш яскравими прикладами поєднання національного і релігійного є визвольні рухи греків, болгар, сербів тощо.

Таким чином, домінантою міждержавних відносин у нові та новітні часи можна вважати зіткнення/співіснування ідеологій. Проте при оцінці таких відносин слід завжди пам'ятати, що межа між цивілізаційним (релігійним) і геополітичним (національно-територіальним) факторами надзвичайно тонка і часто використовується, як ми вже зазначили вище, для маскування істинних планів політиків.

Класичним прикладом цього є сербо-мусульмансько-хорватський конфлікт, учасники якого часто міняли союзників і позиції залежно від ситуації: хорвати-католики вступали в союз з мусульманами проти православних сербів, останні підтримували мусульман проти хорватів тощо. В югославському конфлікті Німеччина підтримувала хорватів, Великобританія і Франція симпатизували сербам, а США - боснійцям-мусульманам.

Ідеї розвитку/взаємодії цивілізацій свого часу були узагальнені С.Гантінгтоном, який запропонував відому парадигму зіткнення цивілізацій для аналізу і прогнозування світового порядку на межі XX і XXI століть.За його логікою, і з цим можна частково погодитися, поділ світу лише за економічними чи політичними ознаками для новітнього часу вже неприйнятний. Відтак слід розрізняти держави з культурно-цивілізаційними ознаками, оскільки саме цивілізація як найвище культурне утворення об'єднує людей і забезпечує їм певний ступінь культурної самобутності.

Однією із найважливіших ознак цивілізації, за С. Гантінгтоном, є релігія. А найгостріші конфлікти відбуватимуться на кордонах, що розділяють цивілізації. Ці конфлікти можуть бути жорстокими, кривавими (напр., події в Югославії, сутички між євреями та палестинцями тощо). У майбутньому зіткнення цивілізацій зростатиме, оскільки спостерігається посилення релігійних почуттів, тенденція повернення до витоків національного буття народів незахідних країн: «азіатизація» у Японії, «індуїзація» у Індії, «реісламізація» на Середньому Сході тощо. У перспективі вогнищем конфліктів будуть взаємовідносини між Заходом і низкою ісламсько-конфуціанських країн (зважаючи на розрахунки соціологів, що до 2050 р. кожен п'ятий житель Європи буде мусульманином, то цей конфлікт буде мати як міждержавний, так і внутрішньодержавний характер).

Солідарний із С. Гантінгтоном знаний дослідник у галузі релігійної конфліктології (психології конфлікту) Д. Рапопорт. Він вважає, що наприкінці 70-х рр. ХХ ст. бере свій початок нова хвиля релігійного тероризму, який все більше набуває міжнародного характеру. А відтак у найближче десятиріччя не слід очікувати зменшення активності терористів (дослідник вважає, що період розвитку цього явища не може тривати менше, аніж 40 років).

Врахування релігійного чинника є важливим не лише при аналізі/конституюванні міждержавних відносин, але й є базовим в аспекті формування системи міжнародної безпеки (нині це вже самостійна галузь міжнародного права). Адже одночасно з розширенням кола спільних для багатьох держав загроз трансформується і система міжнародної безпеки, яка набуває всезагального та багатовимірного характеру, і включає безпеку військову, економічну, політичну, екологічну, інформаційну, релігійну (загрозами у даному випадку є трансформація економічних, етнічних, релігійних диспропорцій у тому чи іншому регіоні, що з часом стають чинниками виникнення як внутрішніх, так і зовнішніх конфліктів, які, в свою чергу, є безпосередніми загрозами міжнародному миру і безпеці завдяки об'єктивному процесу глобалізації цих загроз і набуття ними міждержавного чи міжнародного характеру).

Деякі з цих елементів вже покладені в основу класичної структури міжнародної безпеки, інші знаходяться у процесі аналізу й ангажування. Саме до останньої категорії і відноситься міжнародна релігійна безпека, механізм міжнародно-правового регулювання якої також знаходиться нині у стадії формування. Коло об'єктів правового регулювання розширюється завдяки інституалізації на сучасному етапі розвитку міжнародної спільноти нових відносин, які через свою соціальну значущість потребують саме правового врегулювання. У зв'язку з цим міжнародна правова система зараз проходить період становлення ряду нових підгалузей міжнародного права, які мають тенденцію до набуття комплексного характеру.

Зокрема на стадії становлення знаходиться і така підгалузь, як право міжнародної релігійної безпеки - нині цей напрям все більш прискіпливо розглядається політологами, але, і це очевидно, воно потребує більш комплексного розгляду із залученням релігієзнавців, богословів, психологів тощо. Адже мова йде про дуже тонку грань між конституційним (для більшості країн євроатлантичної системи) забезпеченням права на свободу думки, совісті та релігії і гарантуванням релігійної безпеки громадян.

На сьогодні основу міжнародного права в галузі попередження міжнародних та внутрідержавних конфліктів на підставі релігійних уподобань складає низка документів:

Загальна декларація прав людини (Статті 18, 19, 29), прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р.

Європейська конвенція з прав людини (Міжнародний пакт про громадянські і політичні права), прийнятий Генерально. Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 р.

Підсумковий акт наради з безпеки та співробітництва в Європі (прийнятий 30 липня - 1 серпня 1975 р.), Паризька хартія для нової Європи (підписана 21 листопада 1990 р.).

Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставі релії чи переконань, проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 25 листопада 1981 р.

Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав - учасниць Наради з безпеки і співробітництва в Європі (ухвалений 19 січня 1989 р.).

2.4.2 Національні інтереси у сфері релігійно-церковного устрою держави

Характер взаємодії норм права і релігійних норм у соціальної регуляції того або іншого суспільства визначається звґязком правових і релігійних норм із мораллю та звґязком права з державою. Так, держава за допомогою правової форми може визначити свої відносини з релігійними організаціями та їх правовий статус у відповідному суспільстві.

Починаючи з кінця VIII ст., сформувалися три основні принципи відносин між державою і церквою, які існують і понині:

1) віротерпимість (нетерпимість), при якій одна чи кілька релігій мають привілейований статус, а всі інші оголошуються терпимими (чи нетерпимими);

2) свобода віросповідань, при якій всі релігії рувні між собою, а людина вільна у своєму виборі конфесії й відправленні релігійного культу;