Основи демократії та права людини

3) свобода совісті, яка, крім проголошеня вівности всіх релігій між собою, дає змогу особі не лише вільно обирати будь-яку релігію, але й бути невіруючими.

Також існують різні моделі державно-церковних відносин:

Теократія - модель державно-ерковних відносин, за якої вся повнота влади в державі належить главі панівної церкви та її органам.

Цезаропапізм - модель державно-церковних відносин, за якої держава та її структури повністю залежать від світської влади.

Державна церква - державно-церковних відносин, що забезпечує в державі привілейований стан певній конфесії.

Відокремлення церкви від держави - модель державно-церковних відносин, що унеможливлює будь-яке втручання церкви у справи держави при активному втручанні державних інституцій у справі церкви.

Відокремлення церкви і держави - модель державно-церковних відносин, яка базується на невтручанні держави у справи церкви, а церкви - у справи держави, що забезпечує максимальну свободу релігії та режим толерантності.

Поєднання моделі державної церкви і моделі повного відокремлення церкви і держави - модель державно-церковних відносин, яка передбачає збереження певних видів державної підтримки та привілеїв окремих церков.

У сучасному світі в переважній більшості держав, правові системи яких не належать до сімґї релігійного права, релігія законодавчо відокремлена від держави. До таких держав належить і Україна, яка проголосивши в 1991 році незалежність і суверенітет, взяла курс на побудову демократичних інститутів та створення правової держави.

Релігійні відносини поряд з національними, як засвідчує історія, виявляються найбільш складними та конфліктними, оскільки охоплюють ментальні особливості, пов'язані з самоідентифікацією, - обов'язковою умовою збереження цілісності та життєздатності будь-якого соціального елемента (індивіда, соціальних спільнот, організацій, інститутів, усього суспільства).

Цілеспрямована або викликана невмілим використанням моральних та правових норм екзальтація релігійного чи національного почуття здатна спричинити жорсткі та затяжні конфлікти, які за сприятливих умов можуть розгоратися з новою силою або вщухати до пори. Конфлікти, як правило, ускладнюються, якщо національний та релігійний чинники переплітаються. Тривалість таких конфліктів часто розтягнута на кілька століть, що ускладнює справу виявлення причин, а то й узагалі робить її нездійсненною. Спроби ліквідації релігійної конфронтації наштовхуються на стійкі негативні сприйняття історичної пам'яті.

Сьогодні право необхідно впливає на релігійну систему, релігійні та міжконфесіональні відносини задля попередження суспільних конфліктів на підставі зіткнення інтересів прибічників різних віровчень та забезпечення права людини на світоглядний вибір.

Норми права чітко регламентують релігійну сферу: діяльність церкви (канонічна, догматична і відправлення богослужіння) не може виходити за межі, встановлені правовими нормами, і послаблювати встановлений у державі правопорядок. Держава за посередництвом нормативно-правових актів встановлює правила створення (реєстрації) і діяльності релігійних організацій на її території, передбачає засоби юридичної відповідальності за порушення встановлених нею нормативів.

Свідченням впливу політичних та юридичних чинників на релігію є також розроблення і прийняття в останні роки основними християнськими конфесіями в Україні концепцій, у яких сформульована та систематизована їх позиція з широкого кола проблем, що виникають у житті суспільства і держави, зокрема проблем здійснення захисту прав людини.

Опановуючи знання про суспільство в цілому, визначаючи своє місце в складній системі соціальних зв'язків, кожний індивід має знати й уміти використовувати правові норми для забезпечення духовного клімату взаєморозуміння, налагодження гуманних стосунків у сфері свободи совісті, поважати релігійний вибір кожного члена суспільства, сприяючи стабілізації суспільних відносин.

Дослідження складних та багатоаспектних проблем сучасного розвитку конституційно-правового регулювання державно-релігійних відносин у країнах із полірелігійним складом населення вбачається досить актуальним в багатьох країнах світу. Його значущість зумовлена специфічним характером міжконфесійних відносин, особливостями забезпечення та реалізації релігійних прав, а також новою цивілізаційною та світською політикою в цих державах. У зв'язку з цим важливим є виявлення закономірностей національно-релігійних взаємозв'язків та особливостей розвитку держав з полірелігійним складом населення, які на сьогодні відіграють вирішальну роль у формуванні цілісного світосприймання народів.

Деякі проблеми конституційно-правового регулювання релігійних відносин в країнах з полірелігійним складом населення стали предметом дослідження таких вчених, як І. В. Понкіна, А. М. Колодного, С. І. Здіорука, С. М. Осиповського, Ж. Бореро, Ф. М. Брольо, Р. Дебре, Ж.-П. Віллема та ін. В цих роботах так чи інакше полірелігійність постає як підстава для виникнення соціальних конфліктів та дієвий чинник для формування конституційно-правових основ регулювання державно-релігійних відносин та міжнародного права в цій сфері.

Важливо звернути увагу на те, що відношення держави до релігійного феномена і релігійних/атеїстичних інтересів своїх громадян виявляється в цілому комплексі інституційних та політичних елементів, які є набагато складнішими і глибшими, ніж загальна правова установка на якусь модель відносин між релігійним і громадськими співтовариствами.

Наявність прибічників різних релігій в суспільстві привертає увагу до конкретних ідеологічних та політичних фактів, що стосуються регулювання релігійних відносин в державах з полірелігійним складом населення в даний історичний період і за даного правового порядку .

Що ж являє собою термін «полірелігійність»? В словнику-довіднику під редакцією В.П. Дудьєва категорія «полі» (з грецьк. рoly - багато) інтерпретується як перша складова частина складних слів, що вказує на множину, різноманітний склад чого-небудь; відповідає українському «багато».

Своєю чергою, релігійність - категорія, що окреслює усю палітру характеристик засвоєння індивідом та групою релігійних ідей, цінностей та норм, що детермінують поведінку віруючих.

Сама категорія «релігійність» є багатогранною і включає цілу низку складових, визначаючи ставлення віруючого до навколишнього світу, окреслюючи характер та ступінь засвоєння релігійних ідей та норм, а також їхній вплив на поведінку індивіда і спільноти. Зміст релігійності визначається багатьма критеріями, серед яких ключове місце посідають етнопсихологічні особливості. На сьогодні очевидним є те, що глибинна сутність релігійності народу зумовлена передовсім його національним характером, ментальністю.

З наведених положень стає чітко зрозумілим, що полірелігійність - це категорія, яка визначає діяльність держави в напрямку забезпечення та реалізації права громадян на сповідування більш ніж однієї релігії.

З полірелігійністю тісно пов'язана категорія «світськість». Термін світськість найчастіше вживається в поєднанні з державою. Так, введення у вжиток терміна «світськість» пов'язується з французькою практикою, коли наприкінці XIX століття було застосовано його як ознаку держави, що позиціонує себе незалежною від духовенства, є нейтральною у своєму ставленні до всіх культів і вільною від будь-якої теологічної концепції.

На думку вченого І. В. Понкіна, світськість держави - це один з основоположних принципів побудови і функціонування сучасної правової держави в більшості країн світу і запорукою створення неконфліктних міжконфесійних відносин.

Найважливішими похідними конституційного принципу світськості держави є світськість державної служби і світськість державних і муніципальних освітніх установ. Також світськість держави визначається як інституційна і функціональна позарелігійність державної влади, її світоглядна, віросповідна й конфесійна нейтральність.

Таким чином, світських характер держави відображає її нейтральне становище до релігії, релігійних переконань, світогляду та віросповідань, що проявляється так:

- світськість держави не означає, що держава впроваджує, підтримує, «спонсорує» атеїстичну ідеологію, зацікавлена у ній;

- держава має чітко законодавчо визначити межі свого втручання у діяльність релігійних та світських організацій, виходячи із загальнолюдських цінностей і прав людини. Вона не повинна надавати матеріальної підтримки або в іншій формі активно виявляти свою прихильність до якихось релігійних організацій, а також до організацій атеїстичне спрямованих;

- позитивна діяльність держави щодо різних конфесій має бути обмежена: обліково-реєстраційною; нейтральним арбітруванням у разі виникнення міжконфесійних суперечок;

- держава має законодавчо визначити межі діяльності, фізичної поведінки, поза які не можуть виходити прихильники будь-якої релігії або іншої віри і будь-які релігійні та атеїстичні організації.

Різноманіття сучасних світських держав визначається відмінностями в змісті та розумінні світськості, обумовленими особливостями правового, соціально-політичного та культурного розвитку конкретних держав. Світський характер держави відноситься до пріоритетних принципів функціонування і розвитку національних моделей правової держави і в тому або іншому вигляді закріплюється як конституційний принцип.

В багатьох країнах світу світський характер держави безпосередньо закріплено на конституційному рівні. Прикладом детального закріплення світського характеру держави є ст. 14 Конституції Росії, в якій зазначено, що Російська Федерація являється світською державою. Ніяка релігія не може встановлюватися як державна або обов'язкова. Релігійні об'єднання відокремлені від держави і рівні перед законом. Ця стаття російської Конституції є унікальною серед світових конституцій, оскільки встановлює достатньо чітку заборону на співпрацю між державою і релігійними організаціями або на перевагу однієї релігійної групи над іншими. В ст. 1 Конституції Французької Республіки зазначено, що Франція є неподільною, світською, соціальною, демократичною республікою. Преамбулою Конституції Індії закріплено: «Ми, народ Індії, урочисто вирішивши заснувати Індію як суверенну соціалістичну світську демократичну республіку і забезпечити всім її громадянам... свободу думки, висловлювання думок, переконань, віросповідання, культів..». У ст. 2 Конституції Туреччини встановлено, що Республіка Туреччина являється демократичною, світською, соціальною державою, заснованою на нормах права. Конституціями інших держав задекларовані в тій чи іншій мірі схожі положення.

Слід зазначити, що більшість країн світу мають полірелігійний склад населення, до яких належать: Росія, Франція, Індія, Іспанія, Китай, Німеччина та ін. В цих країнах набуває визнання той факт, що втрата релігійної однорідності - не трагедія чи помилка, а об'єктивна закономірність розвитку суспільних відносин. Навіть у найрозвинутіших з них, попри всі спроби відшукати оптимальну модель взаємовідносин держави і релігії, втілити принципи толерантного співіснування, узгодити національні інтереси з інтересами повноцінного функціонування затребуваних у суспільства релігій, - полірелігійність періодично стає джерелом соціальної напруги і конфлікності в державно-релігійних відносинах.

Протягом тривалого періоду релігії відігравали у формуванні держав- націй значення суспільного регулятора. Релігійний фактор різноманітним чином втручався в побудову колективних, національних та регіональних тотожностей. Хоч би якою була релігійна приналежність громадян цих країн або регіонів, на підставі принципу Cuius regio, eius religio (чиє царство, того й релігія) відбувався територіальний поділ релігійної приналежності, який визначав конфесійну географію світу.

Через це виникли різні версії національної (або регіональної) релігії, в яких політика та релігія були тісно пов'язані, а визнання релігійного плюралізму на одній території одразу спричинялося до політичної проблеми.

Висловлювалася думка, що здійснення політичного суверенітету включає в себе релігійну однорідність території, над якою цей суверенітет здійснюється, а релігійне дисидентство одразу ж сприймається як замах на політичну легітимність. Об'єднуючи індивідів у символічному всесвіті, якому надається політичне значення, релігія сприяла соціально-політичному об'єднанню населення, а також узаконенню влади.

Звичайно ж, конституційні традиції країн з полірелігійним складом населення в тому, що стосується рівня світськості суспільного устрою, не є загальними у вузькому сенсі слова (швидше можна сказати про велике значення об'єднуючої ці держави ідеї нейтральності і про достатньо широкий простір релігійних конфесій).

2.4.3 Особливості сучасних міжконфесійних відносин в Україні

Сучасний период державно-церковних відносин в Україні визначається наявністю нормативно-правових актів, що спрямовані на гарантування свободи совісті та віросповідання та попередження релігійних конфліктів та забезпечення рівних можливостей віросповідання прихильниками різних конфесій. Перш за все, це Конституція України від 28 червня 1996 року та закон України «Про свободу совісті та релігійні організації», затверджений Верховною Радою України від 23 квітня 1992 року (зі змінами і доповненнями від 1993,1995. 1996 рр.).

В цілому сучасний стан міжрелігійних відносин в Україні можна назвати стабільним. Як свідчить проведений Держкомнацрелігій моніторинг релігійної та міжетнічної ситуації, в нашій державі усталився в цілому безконфліктний тип розвитку міжнаціональної взаємодії. Проте існують і певні проблеми.

Історично склалося так, що духовно-релігійна самоідентифікація українців нерідко виступає однією з домінуючих ціннісних орієнтацій власної життєдіяльності, причому інколи більш визначальною ніж навіть національна. Ще із часів Київської Русі християнська віра - могутній консолідуючий чинник, носій державницької ідеології, суспільної моралі та культурного прогресу українського народу. Релігійні гасла супроводжували, а подекуди й ініціювали докорінні трансформаційні зрушення у суспільстві, здійснюючи ідеологічне забезпечення національно-визвольних рухів, політичних та соціальних перетворень.

Аналіз історичного перебігу релігійної ситуації на теренах України та сучасного стану державно-церковних взаємовідносин дає усі підстави стверджувати, що за умов конституційно проголошеній відсутності ідеологічних привілеїв саме релігія стає домінуючою ціннісною орієнтацією українського суспільства, а релігійний чинник набуває дедалі більшого впливу на національну безпеку держави. Дослідження етноконфесійної специфіки вірувань в сучасній Україні та практичного усвідомлення релігійного компоненту в глобальній стратегії забезпечення національної безпеки виступає переконливим свідченням того, що традиційна релігійність спроможна виступити ефективним засобом досягнення консолідації українського суспільства, підвищення його морально-духовного рівня.

Сучасна Україна - багатоконфесійна держава, де діє понад 27 тис. релігійних організацій, які представляють більш ніж сотню конфесій. На нинішньому етапі українського державотворення релігія як форма суспільної свідомості та церква як інститут громадянського суспільства - стали важливими чинниками політичного процесу. Причому характерною особливістю сучасної релігійної ситуації є те, що її формування відбувається не лише за рахунок традиційних для України церков і конфесій, а й під цілеспрямованим впливом закордонної релігійної експансії та активної діяльності місцевих представництв неокультів.

Потужний історико-культурний та інтелектуальний потенціал українського народу, сприятливе геополітичне становище та демократичні зміни, які відбуваються в суспільстві, зокрема у сфері державно-церковних відносин, відкривають принципово нові можливості активного використання можливостей міжнародних християнських об'єднань задля входження України до світової спільноти як рівноправного партнера. Вже нині Україна, як багатомільйонна держава християнської традиції, через активну участь своїх церков у Всесвітньому екуменічному русі та процесах, що відбуваються у Вселенському православ'ї, здатна докорінно змінити ставлення до себе міжнародного співтовариства.

Разом із тим, вітчизняний історичний досвід переконує, що нерозуміння особливостей й некерованість процесами, які відбуваються у гуманітарній сфері загалом та релігійному житті зокрема, може призвести до серйозних соціально-політичних конфліктів. Поширення в Україні окремих нетрадиційних релігійних віровчень нині перестало бути лише проблемою міжконфесійних взаємовідносин і дедалі більше впливає на стабільність в державі. З огляду на складну економічну, соціально-політичну і культурно-релігійну ситуацію в Україні, серйозної уваги потребує розгляд питання стосовно розширення експансії іноземних місіонерів, фактів їхньої безконтрольної проповідницько-вербувальної діяльності, протиправної, а подекуди й відверто ворожої щодо нашої країни.

Релігійна складова справляє суттєвий вплив на існування таких зовнішніх загроз пріоритетним національним інтересам, як:

- висунення територіальних претензій до України;

- втручання у її внутрішні справи;

- підтримка сепаратистських проявів, переорієнтація українського суспільства на чужі для нації цінності;

- підрив міжнародного авторитету та позицій України у світі тощо.

Щодо внутрішньої сфери загроз пріоритетним національним інтересам релігійна складова має найбільший прояв через:

- активізацію сепаратистських настроїв у деяких регіонах України;

- політичне протистояння та міжрегіональні диспропорції у життєвому рівні населення.

Щодо характеристики загроз за сферами національної безпеки, то релігійна складова є невід'ємною частиною таких з них, як:

політична;

соціальна;

інформаційна;

міжнародна;

регіональна.

Нагальна потреба у науковому дослідженні специфіки сучасних державно-церковних відносин в контексті забезпечення національної безпеки України зумовлена також і тим, що ця сфера суспільного життя останнім часом виявилися втягнутою у досить жорстке протиборство політичних сил різної орієнтації як в Україні, так і загалом на міжнародній арені. Почали з'являтися непоодинокі заяви у засобах масової інформації як окремих політиків, так і вищих органів державної влади деяких країн у яких робляться спроби переконати громадськість, що релігійна сфера є чимось особливим, де повинні діяти спеціальні, а не загальновизнані правила й закони «захисту релігійної свободи», «побудови Європейського дому», «єдиного слов'янського православного простору» тощо.

Крім того, Україна стала об'єктом потужного тиску з боку різних місіонерських структур, а також нових релігійних течій із Заходу і Сходу. Масштаби розгорнутої місіонерської діяльності викликали занепокоєння з боку церковних ієрархів і ряду громадських утворень. Протидія закордонним місіям стала одним з головних напрямів активності багатьох церковних адміністрацій і громадських організацій. В результаті, в перевантаженому проблемами просторі з'явився ще один вузол протиріч.

У ході посттоталітарних перетворень, що супроводжувалися політичною боротьбою в самих різних формах, церкви не могли не опинитися втягнутими в цей процес. Релігійні інституції в багатьох випадках несуть і свою долю відповідальності за нагнітання напруги, використання релігійних лозунгів і пропаганди в розпалюванні міжетнічної і політичної ворожнечі. Тим більше, що ці релігійні інститути, з їх розвиненою структурою і високим авторитетом серед населення, на фоні недорозвинених політичних партій і громадських утворень стали особливо привабливими для політичних сил, що прагнуть до досягнення або збереження влади. Це також потягло за собою «політизацію» церков і ускладнення релігійної ситуації.

Нарешті, величезна кількість внутрішньо-церковних проблем призвела до цілої серії гострих церковних конфліктів і розколів. У багатьох випадках внутрішньо-церковна напруга є більш чи менш адекватним відображенням політичної і соціокультурної напруги і неоднорідності, що існує в деяких регіонах України, як наслідок історичної особливості їх розвитку.

Таким чином, питання політико-правового регулювання взаємовідносин між релігійними інститутами і державою виступають в Україні елементом значно більш широкого і складного комплексу проблем, розв'язання яких не може обмежуватися лише юридичним інструментарієм. Тут необхідно шукати певний баланс, який би дозволив зберегти демократични засади суспільства та гарантії свободи совісті та віросповідання, з одного боку, та безпеку суспільства, - з іншого.

Контрольні питання

Як змінювалась роль релігії в житті людства протягом її історичного розвитку?

Чому міжрелігійні конфлікти часто супроводжували історію міжнародних та внутрідержавних історій?

Які принципи відносин між державою і церквою вам відомі?

Схарактеризуйте моделі державно-церковних відносин. Яка з них є, на ваш погляд, найбільш відповідною принципам демократії?

Як врегульовано питання свободи совісті та віросповідання в сучасній Україні?

Як можна схарактеризувати стан міжкофессійних відносин в Україні?

Як пов'язані відносини між християнськими конфесіями в Україні та політичні процеси в державі?

ЛЕКЦІЯ 2.5 СВІТОВА ДЕМОКРАТИЗАЦІЯ, ПРОБЛЕМИ ГЛОБАЛЬНОГО РОЗВИТКУ І УКРАЇНА

План

2.5.1 Демократизація як процес впровадження демократії в повсякденну практику

2.5.2 Демократія як механізм геополітики

2.5.3 Глобальні проблеми людства та демократизація міжнародних відносин

2.5.4 Проблеми глобального розвитку і Україна

2.5.1 Демократизація як процес впровадження демократії в повсякденну практику

Якщо демократію можна розглядати як контекстно змінне (нестале, варіативне) або деонтологічне поняття, то демократизацію, процес переходу до неї, не можна визначити за допомогою сталих (фіксованих) об'єктивних критеріїв (ознак).

Враховуючи попередній аналіз демократії як процесу водночас стабільного й несталого, досить важко віднайти баланс між основними характеристиками процесу демократизації - довготривалістю та відносною прозорістю.

Демократизація - це процес (процедура) впровадження принципів демократії в повсякденну практику окремих держав або міжнародних відносин.

Будь-який процес охоплює певний проміжок часу, упродовж якого відбуваються зміни. Коли зміни відбулися, а час сплинув, процес добігає кінця. Ми можемо припустити, що деякі зміни потребують більше часу, а результат не завжди може бути однаковим. Але у випадку, якщо процес охоплює великий проміжок часу, кінцеві результати можуть бути неоднозначні, й тим складніше буде визначити концепцію процесу демократизації.

У випадку якщо результат, на котрий ми сподіваємося, якимось чином відрізняється від наших очікувань або є нестабільним за своїм змістом, тоді процес або процеси демократизації, з яких він випливає, неодмінно будуть відносно прозорими, тривалими, складними та непостійними.

Якщо проаналізувати наявний масив інформації, то можна виділити три основні напрями у вивченні передумов демократизації суспільства.

Прибічники першого напряму акцентують увагу на передумовах, які є необхідними для виникнення власне сталих демократій. До кількості подібних передумов можна віднести: модернізацію, індустріалізацію, урбанізацію, рівень освіти; відповідний характер станової структури суспільства, ступінь соціальної диференціації, взаємин між класами і соціальними групами; демократичну політичну культуру, а також розвинуте громадянське суспільство; наявність визначених інституційних форм; серед особливо значущих інституційних факторів виокремлюють: електоральні системи, мажоритарне або пропорційне представництво, форму правління - парламентську чи президентську, міцні політичні партії і усталену партійну систему; взаємодію партій, суспільно-політичних рухів і організованих груп з новими політичними інститутами, вибір політичних стратегій і тактик; єдину державу, встановлені кордони, відсутність етнічних або регіональних конфліктів, почуття національної ідентичності; зовнішні фактори: мирне міжнародне становище, зростання взаємозалежності усіх країн і народів світу, міжнародну економічну ситуацію, політико-стратегічні умови і відносини, міждержавні і міжнародні неурядові взаємодії, загальносвітовий «дух часу».

У центрі досліджень другого напряму лежить процес переходу від авторитаризму до демократії як такий. Представники цього напряму вважають, що успіх або крах демократичних перетворень багато в чому визначається характером самого транзиту і протиставляють «революції зверху» «революціям знизу». Головна увага приділяється ролі політичних еліт, важливості єдності елітних груп, необхідності обов'язкової наявності угод і пактів між ними.

І, нарешті, сфера інтересів представників третього напряму - період після краху колишнього режиму та проблеми, які пов'язані з консолідацією демократії.

На відміну від першого напряму, де робиться наголос на соціоекономічні та інші структурні передумови демократизації, другий і третій напрями фокусуються на незалежній ролі індивідуальних політичних акторів і на людському факторі, а також на здібності еліт вибудувати демократію навіть за несприятливих об'єктивних умов.

Насправді, приступити до побудови демократії можна не очікуючи, доки визріють сприятливі для неї умови, але завершення конкретного демократичного транзиту та перспективи консолідації демократії у кінцевому підсумку залежать і від структурних - тобто націо- і державоутворюючих, соціально-економічних, культурно-ціннісних - факторів. Адже демократія як інституціоналізована невизначеність передбачає вибір поміж варіантами, які самі вже значною мірою визначені. При цьому власне структурні фактори обумовлюють змістовне наповнення формальних процедур та інститутів, що обираються.

Отже, для пояснення сутності та передумов демократизації як процесу переходу до демократії висувалися численні теорії і визначалися численні змінні. Серед величин, які сприяють демократії і демократизації, можна назвати наступні:

- високий в цілому рівень економічного добробуту;

- відносно рівне розподілення доходу і/або багатства;

- ринкова економіка; економічний розвиток і соціальна модернізація;

- існування компетентної політичної еліти;

- сильний середній клас;

- високий рівень грамотності і освіти;

- інструментальна, а не споглядальна культура;

-соціальний плюралізм і сильні проміжні групи;

- розвиток політичного змагання раніше розширення політичної участі;

- демократичні владні структури всередині соціальних груп, особливо тих, які щільно зв'язані з політикою;

- низький рівень громадянського насильства;

- низький рівень політичної поляризації і екстремізму;

- політичні лідери - прибічники демократії;

- традиції терпимості і компромісу;

- окупація країни продемократичною іноземною державою;

- вплив продемократичної іноземної держави;

- прагнення еліти наслідувати демократичні держави;

- традиції поваги до закону і прав особистості;

-гомогенність (етнічна, расова, релігійна) спільнот;

- консенсус відносно політичних і соціальних цінностей.

Початок процесу демократизації являє собою той історичний момент, коли учасники (актори) політичного процесу усвідомлюють, що старий режим більше не може слугувати основою їхніх дій. У свою чергу, завершення процесу переходу визначається неможливістю повернення до вихідного стану, тобто перехід закінчується тоді, коли політичні актори починають добре розуміти необоротність змін, що відбулися.

Зазвичай перехід до демократії ставить дилему: реформа існуючого режиму (якщо він взагалі піддається реформуванню) або розрив з ним. Насправді істинна глибока демократизація поєднує у собі і реформу інститутів держави, і розрив з попередньою політичною практикою, і відмову від колишніх методів керівництва. Як правило, демократизація буває викликана глибокою внутрішньою кризою економічних, політичних, соціальних структур суспільства, зношеністю ідеології або системи цінностей і тому безпосередньо зв'язана з проблемами модернізації та виступає її інструментом.

Є очевидним те, що не існує і не може існувати унікального однолінійного шляху демократизації, тобто немає єдиного для всіх шляху до демократії. В різних країнах зміна авторитарних режимів відбувається різноманітними шляхами, і саме особливості шляхів переходу формували основні риси майбутньої демократії. Демократія може виявитися результатом десятирічної поступової еволюції (Великобританія і Сполучені Штати Америки), наслідування (Індія), стрімких перетворень (значна частина країн Центральної та Східної Європи у 1989 році), обвалів (Росія після 1991 року), революцій (Португалія і Аргентина), угод, які були досягнуті шляхом переговорів (Польща, Болівія, Нікарагуа і Південна Африка).

Необхідно підкреслити, що між демократією, з одного боку, і авторитаризмом та тоталітаризмом, які не сприяють чесній політичній боротьбі, участі в ній і запровадженню громадянських свобод, з іншого, розташовується безліч проміжних систем. Це перш за все напівдемократичні країни, в яких: фактична влада осіб, що займають відповідальні посади, помітно обмежена; свобода і демократичність виборів є настільки сумнівними, що їх результати, навіть обумовлені конкуренцією, значно розходяться з волею більшості; громадянські і політичні свободи урізані настільки, що організоване висловлення певних політичних цілей і інтересів неможливе.

В результаті це дає підстави розглядати напівдемократії не лише як проміжну між авторитаризмом і демократією, а як певну доволі стійку форму політичного режиму, що має достатній потенціал для досить тривалого існування, внаслідок чого напівдемократії перетворюються на самостійний чинник загальноєвропейських та, можливо, загальносвітових процесів суспільного розвитку, і стають своєрідним флагманом демократизації.

Для аналізу успішного переходу від авторитаризму до демократії необхідно виокремити фази лібералізації, власне демократизації і консолідації як ідеальні типи. Лібералізація розуміється при цьому як спроба владних еліт авторитарного режиму за допомогою обережного «відкривання» політичної системи і надання більших гарантій індивідуальних громадянських прав (наприклад, захист приватної сфери, свобода слова, свобода об'єднань) розширити легітимну основу старого режиму для того, щоб залишитися і далі при політичній владі.

До «фази лібералізації» примикає фаза власне демократизації. «Демократизацією» в ході зміни системи називається «інституціоналізація демократії». Вона починається, як правило, тоді, коли ще існують залишки авторитарних структур і владних інститутів, а нові демократичні структури остаточно ще не запроваджені. Ця фаза простягається від деінституціоналізації (дедиференціації) старої політичної системи до реінституціоналізації (нової структурної диференціації) демократії.

Фаза власне демократизації закінчується періодом демократичної консолідації. Фактично, проте, консолідація починається ще до завершення фази власне демократизації. Обидві фази перетинаються, і в реальній дійсності не завжди можна відокремити їх одну від іншої. І все ж таки говорити про закінчення трансформації можна, коли запроваджені ad hoc (тобто для даного випадку) в межах перехідного режиму поведінкові зразки переходять у стабільні структури, коли доступ політичних акторів до процесу прийняття політичних рішень, а також сам процес прийняття політичних рішень здійснюється в межах легітимних процедур, установлених a priori.

Консолідація демократії остаточно завершена повністю лише тоді, коли будуть консолідовані самі по собі наступні чотири рівні демократичного устрою: конституційна консолідація центральних конституційних органів, таких як президент, уряд, парламент і суди; представницька консолідація, тобто консолідація територіального (партії) і функціонального (асоціації) представництва інтересів; інтегративна консолідація, зокрема зниження стимулів до позаконституційних дій, які спрямовані проти демократії, з боку потенційних груп вето (таких як військові, великі землевласники, підприємці, радикальні рухи і т. ін.) до такого рівня, коли вони інтегровані у демократію настільки, що віддають перевагу цій системі перед будь-якою іншою; консолідація громадянської культури завершує консолідацію політичної системи установленням громадянської культури, яка заснована на демократії. Лише тоді, коли усі чотири «рівні» консолідовані, можна говорити про усталену демократію, яка має змогу протистояти кризам.

Фаза консолідації нових демократій принципово характеризується подвійною невизначеністю (за К. Оффе). У ній мимоволі об'єднуються (ще) невизначені інституціональні процедури і структури, що призводить до одержання невизначених результатів в політичному процесі.

Ідеальний тип переходу до демократії буде, імовірно, складатися з чотирьох основних стадій: лібералізація політичного життя, що припускає інституціалізацію громадянських свобод, контрольовані «прикриття» режиму; демонтаж найбільш нежиттєздатних інститутів колишньої політичної системи; демократизація, що означає встановлення норм, процедур та інститутів нового демократичного режиму, основним критерієм якої прийнято вважати вільні вибори і консолідацію демократичної політичної системи; ресоціалізація громадян у нову систему.

2.5.2 Демократія як механізм геополітики

Термін «геополітика» (від грец. geо - земля + політика) до наукового і політичного вжитку ввів шведський соціолог і політичний діяч Рудольф Челлен (1864-1922). Провідна ідея геополітичних концепцій - зв'язок зовнішньої політики держав з географічним фактором, який охоплює просторове розміщення країни, розмір її території, наявність чи відсутність або обмеженість природних ресурсів, клімат. У вузькому розумінні, геополітика - сукупність фізичних, соціальних, матеріальних та моральних ресурсів держави, які становлять той потенціал, використання якого дає можливість досягти своїх цілей на міжнародній арені.

Одним з підсумків ХХ століття, уроком, отриманим ціною колосальних суспільних катаклізмів, стала відносна, але вельми важлива перевага демократичної моделі соціально-політичних інститутів, взаємовідносин керуючих і тих, ким керують, яка утвердилася в країнах Заходу. Ця перевага, що виявляється перш за все у довгостроковому плані, полягає в гнучкості і еластичності, яка забезпечується за рахунок ефективного зворотного зв'язку. Можливість суспільної консолідації, оптимізації управління і взаємодій соціальних та політичних суб'єктів (акторів), котру створює тонка, диференційована, налагоджена система демократичних представницьких інститутів, значно підсилила той виграшний суспільно-політичний стан, який дав Заходу ефективно працюючий ринок. Це пояснює перетворення парламентсько-представницької демократії, яке відбулося у кінці ХХ століття, у свого роду еталон сучасних політичних інститутів, що в значній мірі породило хвилю інституційних перетворень в багатьох країнах усіх континентів.

Із розширенням демократичного ареалу пов'язане і питання про те, що сьогодні являє собою американська демократія, яка протягом досить тривалого часу вважалася класичною і майже ідеальною.

Безперечно, США - одна з перших країн, де в більш або менш завершеній формі утвердилися інститути, цінності, відносини, норми республіканізму і демократії. Але американські республіканізм і демократизм з самого початку містили в собі надто сильні елементи і передумови імперської експансії та зазіхання на світову гегемонію. Одним з цих елементів була ідея вищості американців над іншими народами і особливої місії Америки у світовій історії.

З нашої точки зору, сучасну модель політичної влади у США не можливо вважати зразковою демократією, оскільки зразкова демократія передбачає рівність доступу усіх громадян і соціальних груп до політичної влади та розпорядження нею. Сьогодні у США при збереженні формальної прихильності принципам демократії все більш очевидним стає визрівання механізму управління, який заснований на відмінних від публічної політики принципах: пріоритету безособової чи безпосередньо анонімної «влади інтелектуальної еліти і світових банкірів» як на національному, так і на глобальному рівнях. Інститути демократії витискаються владою ієрархії.

Той факт, що політичні структури і законодавчі норми потребують свого укорінення у санкціонованих суспільством нормах, правилах поведінки, ціннісних системах, говорить про неминучу обмеженість спроб простого копіювання і тим більше імітації західних демократичних зразків, не підкріплених свідомою, невпинною і вдумливою діяльністю політичних акторів над розвитком внутрішніх передумов демократизації, терплячим культивуванням ендогенних, хоча і ще слабких паростків суспільної самодіяльності. Саме поверховий підхід до реформ і породив велику кількість напівдемократичних і навіть псевдодемократичних режимів.

Наприкінці ХХ століття демократичні політичні системи утвердилися у понад 100 державах світу. Значний відсоток серед них становлять постсоціалістичні країни, в яких відбувається активний політичний транзит, тобто утвердження перехідних суспільств. Враховуючи такі показники, як культурно-цивілізаційна своєрідність, політична і громадянська культура, історичний, соціальний і політичний досвід, необхідно диференціювати постсоціалістичні країни, принаймні за геополітичною і культурною ознаками. Отже, в роботі акцент було зроблено на демократизаційні процеси в галузі політики, інституційного розвитку, становлення структур громадянського суспільства у країнах Центральної та Східної Європи.

Унікальність змін, які переживають колишні соціалістичні країни, зв'язана із здійсненням ними не одного, а одразу декількох складніших «переходів». З нашої точки зору, на відміну від демократизаційних переходів у Південній Європі і Латинській Америці, в постсоціалістичних суспільствах ці переходи виявляються в одночасності навіть не трьох, як вважалося раніше, а чотирьох різних процесів: побудова національної держави, політичне запровадження ринкової економіки, демократизація політичної системи і побудова громадянського суспільства. Разом з цими особливостями можна відзначити і величезну швидкість, з якою країни Центральної та Східної Європи розпочали цей процес.

В результаті не в усьому послідовних і не доведених «до кінця» одночасних економічних і політичних перетворень в дусі «неолібералізму» в кінці 90-х років ХХ ст. у країнах Центральної та Східної Європи сформувалися порівняно усталені демократичні системи у суспільствах з відносно низьким (за західноєвропейськими і північноамериканськими стандартами) рівнем доходів. З точки зору структурної і функціональної сутності цих систем їх можна охарактеризувати як «дуальні демократії». Сенс дуалізму полягає в тому, що механізм прийняття політичних рішень базується на альянсі між правлячою елітою і «стратегічною» меншістю опозиції з метою нейтралізації опозиційної більшості.

Суспільно-політичні реалії країн Центральної та Східної Європи протягом останніх років демонструють доволі стійкі тенденції, які не знаходять переконливого пояснення з позицій класичних модернізаційних теорій. Ідеться передусім про те, що інституційні новації великою мірою були імітаційними та супроводжувалися виникненням суспільних феноменів, які не мали прямих аналогів у розвитку західноєвропейської демократії. Серед них необхідно зазначити, по-перше, що матеріально-фінансовою основою суспільно-політичних процесів стало невпорядковане та хижацьке присвоєння колишньої державної власності, яка складала у цих країнах абсолютно переважну частину економіки; по-друге, політичні еліти, які зосередили основні владні повноваження та можливості, не репрезентували скільки-небудь значні верстви населення і становили собою переважно вищі утворення, а, по-третє, були знищені механізми відповідальності влади та вищих посадовців за їхню діяльність чи бездіяльність відповідно до потреб та інтересів суспільства. До того ж усе це спостерігалось на тлі стрімко прогресуючого зниження політичної активності населення, участь якого у суспільно-політичних перетвореннях була мінімальною, окрім доволі обмеженого періоду «оксамитових революцій».

В цілому в картині демократичної консолідації в постсоціалістичній Європі виділяються лише деякі відмітні ознаки. Найбільш вартим уваги, перш за все, є факт, що країни Центральної та Східної Європи в цілому ряді сфер мають більш сприятливі вихідні умови, ніж їх південно-європейські сусіди. Шлях до формально-демократичного режиму є більш ніж важким, якщо його контекст не стимулює розвиток нових демократій.

Таким чином, країни Центральної та Східної Європи, за винятком балканських, проходять транзитний період форсованими темпами. При цьому так званий «прорив до демократії» у цих країнах при ближчому розгляді виявився скоріше не проривом і стрибком, а поверненням до тих демократичних форм, які вже раніше існували чи були готові скластися і міцно оформитися, але були насильно замінені. Інакше кажучи, у політичному транзиті країн Центральної та Східної Європи можна скоріше побачити повернення до підготовчого етапу, перехід до природного і більш адекватного реаліям стану. В якості прикладу можна навести Чехію, де усе виявилося пристосованим до демократичних форм правління і життя суспільства в цілому. Саме тому вона відносно легко ввійшла в демократію.

У цілому ж можна зазначити, що демократизація в країнах Центральної та Східної Європи - це все ще відкритий процес. Тому, безперечно, комплексна оцінка змін, що відбуваються, буде вельми приблизною.

Проте серед усіх політичних систем тільки демократія спирається на мінімум примусу і на максимум згоди. Демократичні держави неминуче постають перед певними «вбудованими» в демократії парадоксами-викликами і суперечностями. Ступінь здатності конституційно-демократичних режимів до вирішення подібних суперечностей переважно за допомогою своїх ключових інституційних структур або за рахунок власної внутрішньої зміни і визначає гостроту головної загрози неперервності їх існування. Більше того, ця здатність і уособлює парадокс мінливості сучасних демократичних політичних режимів. Справа полягає у тому, що будь-яка подібна трансформація, котра здійснюється в межах конституційно-демократичних режимів, тягне за собою деяку «металегітимацію», яка виходить за межі встановлених правил гри.

Процеси розвитку демократії як у глобальному вимірі, так і в окремих країнах, тісно переплетені з іншими загальносвітовими і цивілізаційними процесами, перш за все з глобалізацією і розвитком інформаційного суспільства.

Не тільки нові демократії, але навіть і деякі демократії розвинутих країн Заходу навряд чи зможуть найближчим часом або в недалекому майбутньому уникнути певних кризових і дестабілізаційних політичних явищ, котрі в цілому не сприяють розвитку ліберальної демократії.

В контексті кількох сучасних тенденцій розвитку - прискорення глобалізації, четвертої хвилі глобальної демократизації і піднесення транснаціональних соціальних рухів - багато науковців почали розглядати ідею демократії без кордонів, тобто «транснаціональної» (або глобальної) демократії.

У дедалі більшому масиві літератури про транснаціональну демократію можна вирізнити чотири окремі нормативні теорії, а саме:

космополітичну демократію;

ліберал-інтернаціоналізм;

радикальну плюралістичну демократію;

дорадчу демократію.

Спільною для усіх цих теорій є спроба надати значення ідеї транснаціональної демократії і з'ясувати нормативні принципи, моральні ідеали та інституційні умови, необхідні для її ефективної реалізації. Кожна теорія спирається на політичний космополітизм, який намагається виробити загальні принципи, структури і практики, потрібні для побудови набагато гуманнішого світового порядку, за якого люди повинні мати пріоритет над інтересами держав та їхніми геополітичними махінаціями. І, нарешті ці чотири теорії поділяють віру, що за умов сучасної глобалізації транснаціональна демократія - потрібний, бажаний і політично здійсненний проект. Іншими словами, демократію потрібно ставити вище від альтернативних систем авторитарного правління.

Таким чином, оскільки історія демократії - це історія послідовних спроб по-новому поглянути на демократичний проект, щоб пристосувати його до нових історичних обставин, реагуючи на сучасні моделі глобалізації і регіоналізації, теоретики почали міркувати про необхідність, бажаність і вірогідність транснаціональної демократії, щоб зробити підзвітними ті глобальні і транснаціональні сили, що тепер уникають наявних інституцій територіальної демократії. В результаті були сформовані чотири нові погляди на перспективи демократії, які різною мірою знайшли вияв у нинішніх роздумах про реформу глобального і регіонального врядування - від ЄС до МВФ. Це переконлива і морально амбітна відповідь на виклик глобалізації і вимоги створити демократичнішу архітектуру глобального і регіонального врядування.

Однак не існує жодного неминучого історичного процесу, який гарантує повільне, але неухильне просування в бік демократії дедалі повнішої та ефективнішої. Ступінь демократії, досягнений у глобальному масштабі, ще досить обмежений, і навіть тоді, коли видається, ніби демократію надійно утверджено, в дуже багатьох аспектах вона ще непевна і неміцна.

Справа в тому, що межі і можливості теперішньої демократії, очевидно, радикально відрізняються від меж можливостей демократії, що існувала в будь-яку минулу епоху в різних країнах. Звісно, в майбутньому, як і в минулому, суворі вимоги демократичного процесу не будуть цілком реалізовані, і багато з теоретичних і практичних проблем, які постають перед цим процесом, не будуть остаточно вирішені.

Отже, так чи інакше сучасна демократія хоча і не викликає абсолютного політичного оптимізму, проте її можливості не вичерпані, а для ефективного здійснення процесів демократизації ще належить багато чого зробити, і, зокрема, головне - забезпечити відповідність демократичних форм новим суспільним та науково-технічним реаліям ХХІ століття.

2.5.3 Глобальні проблеми людства та демократизація міжнародних відносин

Сьогодні геополітична стратегія будь-якої держави вибудовується з огляду на існування глобальних проблем людства, які охоплюють всіх суб'єктів міжнародної політики та потребують нового рівня взаємодії держав між собою, а отже, демократизації міжнародних відносин.

Упродовж багатьох століть відносини між державами визначалися силою, насильством. У міжнародному житті переважали ворожнеча і нестабільність. Так, за останні 5,5 тис. років мир на землі панував лише 250 років. У світі за цей час відбулося понад 15 тисяч війн. Лише у ХVII ст. в Європі загинуло у війнах 3 млн. осіб, у ХVIII ст. - понад 5 млн., у ХІХ ст. - 6 млн., у ХХ ст. - 70 млн. осіб. Війни розглядали як вивірений шлях досягнення державами своїх інтересів і цілей.

Докорінні зміни, що відбулися у світі в середині ХХ ст., а саме: закінчення холодної війни, розпад СРСР і соціалістичної співдружності, об'єднання Німеччини і, врешті-решт, кінець двополюсного світоустрою, викликали нову конфігурацію геополітичних сил і фундаментальні зміни в системі міжнародних відносин.

У ХХ ст. світ перетворився на єдину ойкумену. Практично вся земна куля поділена між країнами і народами. Відбувається ущільнення простору в загальнопланетарних масштабах, взаємне зближення країн і регіонів. Наслідком і одночасно причиною цього процесу стали електронні ЗМІ, супутниковий зв'язок, телекомунікаційні мережі, які забезпечують миттєву передачу інформації у будь-який куточок планети.

Попри те, що людське суспільство складається з понад 200 держав, світ постає як єдина цілісність. Між країнами відбувається активний обмін продукцією, сировиною, технологією, культурними надбаннями. Прискорення всебічного розвитку сучасних країн багато в чому зумовлене посиленням всебічних контактів. Як писав К. Ясперс, ніде не може відбутися нічого істотного, щоб воно не зачепило усіх. Однак новою загрозливою реальністю є комплекс глобальних проблем, які зачіпають життєві інтереси всього людства і вирішувати яке можна лише зусиллями всіх країн світу.

Найважливішою глобальною проблемою є відвернення ядерної війни. У зв'язку з цим актуальним є побудова ненасильницького світу на основі утвердження довіри між народами, зміцнення системи загальної безпеки.

Не менш важливими є також: екологічна проблема, колосальний розрив у рівні економічного та соціально-культурного буття між розвинутими і відсталими країнами, продовольча проблема (у світі голодує 435-600 млн. осіб), боротьба зі СНІДом, міжнародний тероризм, наркоманія. Ці проблеми дали підстави членам Римського клубу (міжнародна неурядова організація, яка виникла у 1968 р. І об'єднує вчених різних країн у вивченні глобальних проблем) дійти висновку про кризу цивілізації.

Глобальні зміни стимулювали нові підходи до вирішення проблем і конфліктів між державами, внесли корективи в міжнародну політику. По-перше, спостерігається перехід від методів примусу до методів врегулювання і погодження при розв'язанні конфліктів між державами. Пробивають собі дорогу тенденції до поглиблення демократизації, гуманізації міжнародних відносин.

Спостерігається залучення мільйонів людей до міжнародної політики, посилення їх впливу на політичні рішення.

У світовій політиці почали формуватись якісно нові принципи міжнародних відносин, що передбачають:

- суверенну рівність держав;

- незастосування сили або погрози силою;

- непорушність кордонів, територіальну цілісність держав;

- мирне врегулювання суперечок;

- невтручання у внутрішні справи;

- повагу прав людини і основних свобод;

- співробітництво між державами, сумлінне виконання норм з міжнародного права.

Аналіз реального становища у світі засвідчує, що в сучасних умовах одна (або дві) держави, якими б потужними вони не були, не здатні поодинці керувати складним, різноманітним світом. Існує безліч фактів, які доводять, що в останні десятиліття зменшуються можливості США з контролю подій в усьому світі.

Головними показниками потужності держави стають економічні, наукові, технологічні можливості. Саме в цих сферах США нерідко програють індустріальним країнам, що на сучасному етапі розвиваються більш динамічно (країни - члени ЄС і Японія).

Відбувається нарощування потенціалу і в Азійсько-Тихоокеанському регіоні (Японія, Китай, Тайвань, Південна Корея, Гонконг, Сінгапур). Таким чином, назміну двополюсному світу приходить багатополярний світ.

У новому багатополярному світі кожний народ, країна, окрема людина може знайти гідне місце для самовираження і самореалізації, вибрати власний шлях розвитку.

Демократизаці міжнародних відносин передбачає: національно-державний, расово-етнічний, соціально-економічний, соціокультурний, релігійний, політичний плюралізм. Адже, кожний з позначених центрів - окремо або разом з іншими осередками - спроможний блокувати диктат з боку тієї чи іншої наддержави (військовий чи економічний) відносно інших учасників світової політики.