Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Вступ

Розділ 1. Цивільна правосуб'єктність іноземних юридичних осіб

1.1 Загальна характеристика іноземних юридичних осіб як учасників цивільних правовідносин

1.2 Поняття та обсяг цивільної правосуб'єктності іноземних юридичних осіб

1.3 Джерела правого регулювання іноземних юридичних осіб

Розділ 2. Форми участі іноземних юридичних осіб у цивільних правовідносинах

2.1 Особливості участі іноземних юридичних осіб у цивільних правовідносинах у формі створення юридичних осіб та їх відокремлених підрозділів

2.1.1 Правове положення підприємств повністю або частково створених (придбаних) іноземними юридичними особами

2.1.2 Правове положення філій, представництв

2.2 Особливості участі іноземних юридичних осіб у цивільних правовідносинах без створення нових юридичних осіб

2.2.1 Договір про спільну інвестиційну діяльність

2.2.2 Концесійний договір

Розділ 3. Захист прав і законних інтересів іноземних юридичних осіб

3.1 Особливості захисту прав та законних інтересів іноземних юридичних осіб у національних юрисдикційних органах та юрисдикційних органах третіх країн

3.2 Особливості захисту прав та законних інтересів іноземних юридичних осіб у спеціалізованих міжнародних установах

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми дисертаційного дослідження. Протягом останніх десятиліть у розвитку світової економіки домінують процеси поглиблення інтернаціоналізації та глобалізації господарського розвитку, що зумовлює зміну обсягів і характеру руху факторів і результатів виробництва, а також процеси гармонізації правового регулювання суспільних відносин та зближення правових систем. За таких умов підприємницька діяльність юридичних осіб не обмежується територією однієї держави, а кількість юридичних осіб - суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності постійно збільшується.

Світовий досвід свідчить про те, що країни з перехідною економікою не здатні вийти з економічної кризи без залучення та ефективного використання іноземних інвестицій, які здійснюються прямо чи опосередковано корпоративними структурами. Такі структури не тільки забезпечують доступ до сучасних технологій, моделей корпоративного управління та ведення бізнесу, але й динамізують ринки товарів і послуг та формують конкурентне середовище. Окрім того, вони підтримують національного товаровиробника, оскільки надають початковий капітал для ведення спільної діяльності з українськими партнерами.

У зв'язку з розбудовою в Україні ринкової економіки завдання законодавця та юридичної науки полягає у формуванні правової основи для ефективного використання потенціалу іноземних компаній. Перевага України полягає в тому, що вона має всі умови для створення власної моделі правового регулювання відносин з іноземним елементом, оскільки в неї є об'єктивна можливість уникнути типових помилок, запозичити позитивний світовий досвід у сфері регулювання відносин за участю іноземних компаній, пристосовуючи його до особливостей національних економічної, правової, політичної та інших сфер суспільного життя. Тому, дослідження законодавства, правозастосовчої практики та наукових напрацювань провідних постіндустріальних країн, а також міжнародних інституцій, у сфері правового регулювання участі іноземних юридичних осіб у цивільних правовідносинах має велике значення.

Вихід України на міжнародний рівень як суверенної держави привернув до неї увагу корпоративних структур, що акумулюють значні фінансові ресурси, а отже мають потенціал для інвестування цих коштів в українську економіку. Однак, нестабільність національного законодавства, яке могло би гарантувати захист іноземного капіталу, не дозволяє таким структурам розгорнути повною мірою діяльність на території України. На відміну від таких великих та відомих у світі структур, єдиною метою невеликих іноземних компаній при інвестуванні в українську економіку переважно є швидке збагачення, що не сприяє економічному розвитку держави. Недосконалість законодавчої бази не лише позбавляє Україну можливості залучити до своєї економіки якісний іноземний капітал, але також сприяє переходу "в тінь" українських підприємницьких структур. Унаслідок цього українські компанії мають менше можливостей співпрацювати з іноземними компаніями та брати участь у подальшому розвитку міжнародного співробітництва на рівні юридичних осіб.

Враховуючи нестабільність нормативно-правової бази України та недостатність регламентації відносин "з іноземним елементом", нагальною є потреба вироблення основних теоретичних положень, визначення практичних проблем та розроблення рекомендацій по вдосконаленню національного законодавства в сфері правового регулювання участі іноземних юридичних осіб у цивільних правовідносинах.

Окрім того, у вітчизняній юридичній науці майже не приділяється увага дослідженню іноземного законодавства, яке регламентує участь іноземних компаній у цивільних правовідносинах. З іншого боку, постійно зростає зацікавленість українських підприємств у поширенні своєї діяльності за межі України, де вони розглядаються як іноземні юридичні особи з точки зору іноземного права. Отже, актуальність дослідження проблеми правового регулювання участі іноземних юридичних осіб у цивільних правовідносинах у порівняльно-правовому контексті не викликає сумнівів.

Ступінь дослідженості теми дисертації. У вітчизняній юридичній науці не проводилося всебічне порівняльно-правове дослідження особливостей правового регулювання участі іноземних юридичних осіб у цивільних правовідносинах. Хоча окремі форми участі (наприклад, акціонерні товариства, постійні представництва, дочірні підприємства нерезидентів, договори про спільну діяльність, концесійні договори тощо) були предметом досліджень та обговорювалися в ряді наукових та науково-популярних публікацій, загалом можна констатувати відсутність достатньої уваги української юридичної науки до всебічного порівняльно-правового висвітлення цієї теми.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тематика дисертації є складовою науково-дослідної роботи кафедри цивільного права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, зокрема в зв'язку з розробкою теми "Формування механізму реалізації і захисту прав та свобод громадян в Україні” № 01БФ042-01.

Об'єктом дисертаційної роботи є нормативно-правові акти України, Російської Федерації, ФРН, Франції, США та Канади, що регламентують участь іноземних юридичних осіб у цивільних правовідносинах, а також практика їх застосування.

Предметом дисертаційного дослідження є цивільно-правові відносини, що складаються за участю іноземних юридичних осіб.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є аналіз особливостей правового регулювання участі іноземних юридичних осіб у цивільних правовідносинах за законодавством України, Російської Федерації, ФРН, Франції, США та Канади, а також способів захисту прав і законних інтересів іноземних компаній, а також наведення теоретико-методологічної аргументації та вироблення науково обґрунтованих пропозицій щодо подальшого вдосконалення та уніфікації національного законодавства в цій сфері.

Зазначена мета зумовлює вирішення наступних головних завдань: (1) уточнення основних понять і категорій цивільного та міжнародного приватного права, що використовуються в сфері правового регулювання участі іноземних компаній у цивільних правовідносинах; (2) здійснення порівняльно-правового аналізу особливостей правової регламентації участі іноземних юридичних осіб у цивільних правовідносинах відповідно до законодавства України, Російської Федерації, ФРН, Франції, США та Канади; (3) визначення поняття та обсягу цивільної правосуб'єктності іноземних юридичних осіб на підставі аналізу законодавства досліджуваних країн; (4) визначення поняття та дослідження правового механізму переведення юридичними особами свого доміцилію до інших країн та вироблення рекомендацій по запровадженню відповідного інституту в Україні; (5) визначення особливостей та сутності організаційно-правових форм участі іноземних корпоративних інвесторів у цивільних правовідносинах в Україні, Російській Федерації, ФРН, Франції, США та Канаді; (6) дослідження способів захисту прав і законних інтересів іноземних юридичних осіб у національних юрисдикційних органах та юрисдикційних органах третіх країн, а також у спеціалізованих міжнародних установах; (7) розробка практичних рекомендацій стосовно вдосконалення законодавства України в сфері правового регулювання участі іноземних юридичних осіб у цивільних правовідносинах.

Методологічна та теоретична основа дослідження. Методологічною основою дисертаційного дослідження є діалектичний метод пізнання суспільних відносин, явищ та процесів із системно-структурним підходом до вивчення матеріалу, поєднаний із синтезом та системним аналізом правових понять і категорій та іншими методами наукового дослідження, а також порівняльно-правовий, формально-логічний, ретроспективний та інші інструменти наукового аналізу.

Зокрема, діалектичний метод використовується для аналізу становлення законодавства, що регламентує участь іноземних компаній у цивільно-правових відносинах. Аналіз законодавства та правозастосовчої практики інших держав у сфері регулювання участі іноземних юридичних осіб у цивільних правовідносинах здійснюється за допомогою порівняльно-правового методу. Такі методи наукового дослідження як синтез та системний аналіз застосовуються з метою уніфікації правових понять та категорій, що використовуються в досліджуваних країнах, а також для визначення сучасних тенденцій у розвитку законодавства провідних країн у сфері регулювання участі іноземних компаній у цивільних правовідносинах, а також для формулювання пропозицій із імплементації певних положень у законодавство України.

Теоретичною основою дослідження та зроблених у дисертації висновків послужили роботи вітчизняних та російських науковців, зокрема Л.П. Ануфрієвої, А.В. Асоскова, М.М. Богуславського, В.І. Борисової, В.Г. Варнавського, М.І. Данилькевича, О.В. Дзери, Г.К. Дмитрієвої, А.С. Довгерта, І.М. Завійського, Д.В. Задихайла, В.В. Залеського, В.П. Звєкова, О.С. Іоффе, В.І. Кисіля, А.А. Конопляника, В.М. Коссака, Н.С. Кузнєцової, М.І. Кулагіна, Л.А. Лунца, В.В. Луця, О.Л. Маковського , Б.К. Малишева, О.Ю. Мельника, О.О. Мережка, А.В. Міцкевича, І.А. Покровського, М.К. Сулейменова, М.Ю. Тихомирова, Г.С. Фединяк, Є.О. Харитонова, О.В. Щербини та інших дослідників. У процесі роботи використовувалися наукові та аналітичні праці зарубіжних авторів: А. Андерсена, Ф. Арчібальда, У. Батлера, К. Беглі, Б. Бекера, Д. Бенерта, Ф. Бускета, Р. Віталя, А. Вьєндьє, Ш. Вільєр, Гіллена М., Р. Давіда, Д. Детьєна, М. Іссада, К. Катшоу, В. Кнаппа, У. Колвенбаха, Ф. Лефебра, М. Літки, Дж. Макінтоша, Р. Манна, А. Морлок, Х. Фарія, Ф. Опшина, Л. Раапе, К. Реддена, К. Роберта, Б. Треммпла, Д. Уолласа, Б. Чеффінза, Г. Чізмена та інших авторів.

Нормативною базою дисертаційного дослідження є цивільні, торгові (в країнах з дуалістичною системою приватного права) та цивільно-процесуальні кодекси досліджуваних країн, закони України, Російської Федерації, ФРН, Франції, США та Канади про господарські (комерційні, підприємницькі) товариства та про інвестиційну діяльність, а також міжнародно-правові документи, зокрема Уніфікований закон ЮНСІТРАЛ про міжнародний комерційний арбітраж, Нью-Йоркська Конвенція про визнання та приведення у виконання іноземних арбітражних рішень, Конвенція про вирішення інвестиційних спорів між державами та громадянами інших держав, Римська Конвенція про право, що застосовується до договірних зобов'язань, Європейська Конвенція про зовнішньоторговельний арбітраж та інші акти.

У дисертаційній роботі використані матеріали узагальнень судової практики, зокрема матеріали Верховного суду США, Апеляційного суду Британської Колумбії, Європейського суду, Міжнародного центру з вирішення інвестиційних спорів, Міжнародного арбітражного суду при Міжнародній торговій палаті та інших спеціалізованих міжнародних установ.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дана дисертаційна робота є одним із перших в Україні порівняльно-правових досліджень участі іноземних юридичних осіб у цивільних правовідносинах, здійснених на підставі аналізу законодавства України, Російської Федерації, ФРН, Франції, США, Канади та практики його застосування.

Наукова новизна результатів, одержаних в процесі роботи над дисертацією, конкретизується в наступних основних теоретичних положеннях:

1. На сучасному етапі реформування приватного права України з метою уніфікації підходів до визначення правових понять та категорій пропонується використовувати тільки поняття “особистий закон (статут)” для визначення правового статусу юридичної особи.

2. У роботі детально аналізується інститут перенесення доміцилію юридичної особи, який автором визначається як переведення компанії за межі юрисдикції, відповідно до законодавства якої вона набула статусу юридичної особи, без необхідності її ліквідації в цій юрисдикції.

3. Можливість перенесення компанією свого доміцилію закордон є додатковим стимулом для іноземних юридичних осіб при інвестуванні в країни з нестабільною економічною, політичною та правовою системами. Отже, з метою заохочення іноземного інвестування пропонується запровадити в Україні інститут перенесення доміцилію юридичної особи. Оптимальним варіантом є законодавче закріплення права переносити доміцилій як з України, так і до неї, при цьому порядок, умови та термін такого перенесення повинні бути чітко регламентовані законодавцем.

4. При запровадженні в Україні інституту перенесення доміцилію юридичної особи доцільно запозичити таку правову модель, згідно з якою "переведена" компанія буде вважатися суб'єктом права одночасно двох юрисдикцій: право попередньої юрисдикції регулюватиме всі питання, пов'язані з правовим статусом юридичної особи, а всі аспекти фінансово-господарської діяльності “переведеної” компанії в новій юрисдикції входитимуть до сфери правового регулювання цієї нової юрисдикції.

5. На підставі порівняльно-правового аналізу законодавства досліджуваних країн сформульовано визначення дочірньої компанії, відповідно до якого дочірньою компанією визнається юридична особа, контроль за управлінням та діяльністю якої здійснюється іншою (материнською) юридичною особою в силу володіння нею більшістю голосів у дочірній компанії або згідно з укладеним між ними договором про підпорядкування.

6. Враховуючи фактичну залежність дочірньої компанії від материнської, обґрунтовується доцільність запровадження солідарної відповідальності материнської компанії з дочірньою за угодами, укладеними останньою з метою виконання обов'язкових для неї вказівок материнської компанії, та субсидіарну відповідальність головної компанії за боргами дочірньої у випадку її банкрутства з вини материнської компанії.

7. З метою захисту інтересів акціонерів та кредиторів акціонерного товариства члени його виконавчого органу повинні нести солідарну відповідальність за шкоду, спричинену товариству, якщо така шкода виникла внаслідок рішення виконавчого органу, та вони проголосували за прийняття такого рішення.

8. Виходячи з основного призначення статуту як документу, який юридично індивідуалізує господарське товариство як суб'єкта права, самостійного та конкретно визначеного учасника цивільного обороту, випливає відкритий, публічний характер статуту. У зв'язку з цим обґрунтовується доцільність надання третім особам права звернення до відповідного органу державної реєстрації для ознайомлення зі змістом статутів господарських товариств.

9. Світова практика свідчить про поширення на сучасному етапі альтернативного (позасудового) вирішення спорів, що пояснюється рядом причин, які висвітлено в дисертаційний роботі. У зв'язку з цим наводяться додаткові аргументи на користь дослідження та розвитку в Україні міжнародного комерційного арбітражу та інших альтернативних засобів вирішення спорів.

Наукову новизну дослідження також складають сформульовані та теоретично обґрунтовані рекомендації з удосконалення законодавства України в сфері правового регулювання участі іноземних юридичних осіб у цивільних правовідносинах. Оскільки в Україні іноземні юридичні особи функціонують переважно у формі господарського (підприємницького) товариства, в дисертаційній роботі сформульовані пропозиції з удосконалення законодавства про юридичні особи в цілому та господарських (підприємницьких) товариств зокрема, а саме:

1. Обґрунтовується необхідність внесення до спеціального закону, який регулює статус підприємницького товариства, положення, яке би передбачило обов'язок голови виконавчого органу акціонерного товариства та товариства з обмеженою відповідальністю в будь-який час надавати на вимогу кожного акціонера (учасника) засвідчені копії річних фінансових звітів, а також актів перевірок будь-яких державних органів, висновків ревізійної комісії та аудитора товариства за останні три роки, а також будь-яких протоколів зборів вищого органу управління товариства.

2. Пропонується виключити із Закону України "Про господарські товариства" 1991 р. ст. 64, яка передбачає можливість виключення учасника з товариства з обмеженою відповідальністю.

3. Пропонується внести зміни до ст. 148 Цивільного кодексу України, що полягають у наданні учасникам товариства з обмеженою відповідальністю права встановлення в установчому договорі заборони на вихід учасника з товариства протягом визначеного учасниками строку.

4. Обґрунтовується пропозиція доповнити ст. 61 Закону України „Про господарські товариства” 1991 р. положенням такого змісту: „Неналежно скликані збори учасників визнаються дійсними у випадку присутності на них всіх учасників”.

5. Вказується на доцільність надання акціонерам (учасникам) акціонерного товариства та товариства з обмеженою відповідальністю можливості обирати альтернативну структуру управління товариством, а саме передавати функції виконавчого органу управляючому (яким може бути юридична особа).

Теоретичне та практичне значення результатів дисертаційного дослідження полягає в тому, що матеріали дослідження одержані в процесі всебічного порівняльно-правового аналізу регулювання участі іноземних юридичних осіб у цивільних правовідносинах на підставі досвіду провідних країн цивільного та загального права, а також окреслюють перспективи розвитку вітчизняної юридичної науки в цій сфері.

З метою уніфікації українського законодавства з міжнародними правовими актами та його гармонізації з провідними світовими тенденціями в сфері регулювання участі іноземних компаній у цивільних правовідносинах, сформульовані в дисертації висновки та пропозиції можуть використовуватися для вдосконалення чинного законодавства України та при розробці нових нормативно-правових актів у цій галузі.

Результати дисертаційного дослідження можуть слугувати матеріалом для подальшої науково-дослідної роботи та використовуватися в навчальному процесі, зокрема при підготовці підручників, навчальних посібників для студентів юридичних вузів та факультетів.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною, завершеною науковою роботою, одним із перших в Україні порівняльно-правових досліджень регулювання участі іноземних юридичних осіб у цивільних правовідносинах, здійсненим на підставі аналізу законодавства, правової доктрини та правозастосовчої практики США, Франції, ФРН, Канади, України та Російської Федерації, виконаним на монографічному рівні. В роботі сформульовано теоретичні положення, висновки, рекомендації, що одержані автором в результаті ґрунтовного аналізу наукових та нормативно-правових джерел, а також детального ознайомлення з діяльністю підприємств із іноземними інвестиціями в Україні.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації були апробовані на наукових конференціях, зокрема 12 квітня 2002 року на науково-практичній конференції студентів та аспірантів юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (доповідь на тему "Переведення доміцилію юридичних осіб"), у квітні 2002 року на Всеукраїнській науково-практичній конференції “Актуальні проблеми цивільного права та практики його застосування у сучасний період” (доповідь на тему "Поняття та обсяги цивільної правосуб'єктності іноземних юридичних осіб за законодавством України"), у листопаді 2002 року на Перших Всеукраїнських юридичних читаннях студентів і аспірантів (доповідь на тему "Правове положення товариства з обмеженою відповідальністю за законодавством України, Франції та ФРН (порівняльно-правові аспекти)"), у квітні 2003 року на науково-практичній конференції студентів та аспірантів юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (доповідь на тему "Міжнародний комерційний арбітраж як альтернативний засіб захисту прав та законних інтересів іноземних юридичних осіб (порівняльно-правові аспекти)").

Окремі положення дисертації обговорювалися також на навчальних семінарах “Виконання судових рішень” та “Правове регулювання надання фінансових послуг. Інвестиційна діяльність”, які проводилися відповідно у січні та лютому 2002 року Центром комерційного права, а також на семінарі “Економічні та юридичні аспекти створення та діяльності дочірніх підприємств”, який проводився у лютому 2003 року Міжнародною фінансовою корпорацією.

Публікації. Основні теоретичні положення дисертаційного дослідження викладені дисертантом у шести наукових публікаціях, у тому числі в п'яти наукових статтях і в тезах доповіді на науковій конференції:

1. Хєда С.М. Переведення доміцилію юридичної особи в кризових ситуаціях.// Науковий вісник Чернівецького університету. - 2001. - Випуск 103. Правознавство. - С. 32-36.

2. Хєда С.М. Правове становище дочірніх підприємств.// Підприємництво, господарство і право. - 2003. - № 4. - С. 65-67.

3. Хєда С.М. Особливості правового становища представництв іноземних компаній в Україні.// Підприємництво, господарство і право. - 2003. - № 5. - С. 37-39.

4. Хєда С.М. Особливості правового положення товариства з обмеженою відповідальністю (порівняльно-правові аспекти).// Підприємництво, господарство і право. - 2003. - № 9. - С. 51-53.

5. Kheda, Svitlana. Foreign Corporate Investing to Ukraine.// UABA Times. The Newsletter of the Ukrainian American Bar Association. - Spring, 2001. - P. 2-4.

6. Хєда С.М. Поняття та обсяг цивільної правосуб'єктності іноземних юридичних осіб за законодавством України.// Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. - 2002. - № 2. - С. 48-50.

Структура дисертації обумовлена метою та характером завдань дослідження. Відповідно до них дисертація складається зі вступу, трьох розділів, восьми підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 215 сторінок, у тому числі 23 сторінки - список використаних джерел із 253 найменувань, більше ніж 140 з яких є іноземними джерелами мовою оригіналу.

Розділ 1. Цивільна правосуб'єктність іноземних юридичних осіб

1.1 Загальна характеристика іноземних юридичних осіб як учасників цивільних правовідносин

Однією з основних категорій міжнародного приватного права є суб'єкт права, при цьому велика увага приділяється дослідженню юридичної особи як основного суб'єкта міжнародного приватного права.

Виникненню категорії юридичної особи слід завдячувати римському праву, яке вперше визнало суб'єктом права, поряд із фізичною особою, так звану особу юридичну. У цивілістичній літературі особлива увага дослідженню юридичної особи приділялася протягом всього ХІХ століття. Ця тема є актуальною і на сучасному етапі. Особливо це стосується України, в якій відбувається процес кодифікації законодавства в сфері приватного права.

У самому загальному вигляді юридична особа визначається в західному праві як організація чи установа, створена відповідно до законодавства певної держави, яка виступає як самостійний учасник цивільних правовідносин.

У сучасних цивільно-правових кодифікаціях, як правило, чітко не визначається поняття "юридична особа". Цивільне законодавство багатьох західних держав воліє взагалі не наводити визначення юридичної особи. Так, у ФРН майже до 1978 року не існувало навіть самого терміну “юридична особа”. [15] М.И. Кулагин. Избранные труды. Государственно-монополистический капитализм и юридическое лицо. - М.: "Статут", 1997.- С. 170.

Незважаючи на таку невизначеність, аналіз положень іноземного законодавства, судової практики та теоретичних досліджень дозволяє виявити наступні загальні ознаки, які досить повно характеризують юридичну особу як суб'єкта права: (1) незалежність існування юридичної особи від складу її учасників; (2) наявність самостійної волі, яка не співпадає з волею її окремих учасників; (3) наявність майна, відокремленого від майна учасників юридичної особи; (4) самостійна відповідальність юридичної особи за своїми зобов'язаннями в межах належного їй майна; (5) можливість від свого імені укладати угоди в межах, дозволених законом; (6) право бути позивачем та відповідачем в юрисдикційних органах. [8] Г.К. Дмитриева, А.С. Довгерт, В.П. Панов, Н.А. Шебанова и др. Международное частное право: учебное пособие. - М.: Юрист, 1993. - С. 76.

Слід зауважити, що наведені вище ознаки юридичної особи є певною мірою умовними та не розглядаються як своєрідний юридичний еталон.

Відповідно до ст. 23 Цивільного кодексу Української РСР (надалі - Старий ЦКУ) юридична особа визначалась як організація, що має відокремлене майно, може від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав і нести обов'язки, бути позивачем і відповідачем у суді або третейському суді. З наведеного визначення випливає, що найважливішою ознакою юридичної особи є її майнова відокремленість. Саме майнова відокремленість дозволяє юридичній особі виступати незалежним учасником цивільного обороту, а також є необхідною передумовою самостійної майнової відповідальності юридичної особи за своїми зобов'язаннями. [7] Н.И. Данилькевич, О.Н. Федоров. Международное частное право: учебное пособие. - Днепропетровск.: Арт-Пресс, 1999. - С. 45.

Дослідження в міжнародному приватному праві інституту юридичної особи пов'язане з вирішенням ряду проблем не лише практичного, але й теоретичного порядку. Слід звернути особливу увагу на те, що міжнародне приватне право характеризується розподілом усіх осіб, які існують на певній території, на національних та іноземних. Це стосується і юридичних осіб, адже однією з найважливіших обставин, що беруться до уваги при оцінці правового положення юридичної особи в певній державі, є належність такої юридичної особи до "своїх", тобто таких, що належать до цієї країни, або "чужих" - таких, що належать до іншої держави. [71] Л.П. Ануфриева. Международное частное право: особенная часть. Том 2. - М.: "Издательство БЕК", 2000. - С. 38.

Основним фактором для уточнення цивільно-правового статусу іноземних юридичних осіб у міжнародному приватному праві є та обставина, що на них впливають принаймні дві регулюючі системи - система національного права держави, відповідно до права якої така юридична особа створена, та держави, на території якої вона здійснює чи планує здійснювати діяльність (територіальний закон). При цьому в ряді випадків особливе значення можуть мати також і норми відповідних двосторонніх і багатосторонніх угод, у яких беруть участь зазначені держави. [71] Л.П. Ануфриева. Международное частное право: особенная часть. Том 2. - М.: "Издательство БЕК", 2000. - С. 39.

При всій різноманітності організаційно-правових форм юридичних осіб у різних країнах світу можна виділити їх два основні види: юридичні особи приватного права та юридичні особи публічного права. Розмежування цих двох видів проводиться залежно від порядку їх створення. У випадку, коли юридична особа створена на підставі публічного (адміністративного) акту, вона належить до публічних, і навпаки, якщо юридична особа створена згідно з приватноправовим актом, її слід відносити до приватних.

Юридичні особи публічного права переважно створюються розпорядчим способом уповноваженими державними органами на підставі спеціально виданих ними публічно-правових актів (закон, декрет, указ, наказ тощо). Ґрунтуючись у своїй діяльності переважно на вимогах нормативно-правових актів публічного характеру, вони іноді виступають як суб'єкти приватного права, керуючись при цьому нормами цивільного чи торгового права. [27] Г.С. Фединяк, Л.С. Фединяк. Міжнародне приватне право. - К.: "Юрінком Інтер", 2000. - С. 96.

Юридичні особи приватного права переважно створюються у нормативно-явочному порядку на підставі установчих документів. Створення та правовий статус таких осіб регулюється нормами цивільного чи торгового права. Юридичні особи приватного права можуть створюватися в різних організаційно-правових формах, передбачених законодавством відповідних держав (наприклад, спілки та установи відповідно до стст. 21, 22 Німецького цивільного уложення, товариства та асоціації згідно зі статтями 1832, 1842 Французького цивільного кодексу тощо).

Поділ на юридичних осіб приватного та публічного права має формальний характер. У майновому обороті обидва ці види юридичних осіб мають однакові права. Виняток в окремих випадках може становити держава (якщо вона визнається юридичною особою). Перехід юридичної особи з однієї форми в іншу здійснюється відповідно до законодавства без припинення діяльності цієї особи. [27] Г.С. Фединяк, Л.С. Фединяк. Міжнародне приватне право. - К.: "Юрінком Інтер", 2000. - С. 97.

Предметом цього дисертаційного дослідження є цивільні правовідносини , що складаються за участю іноземних юридичних осіб приватного права.

Протягом багатьох століть у світі виробилися певні організаційно-правові форми, назви яких можуть змінюватися залежно від країни, однак правова сутність кожної з таких форм приблизно однакова, хоча єдиної класифікації, безумовно, не існує.

Найбільш поширеним є поділ юридичних осіб залежно від характеру об'єднання (осіб або капіталів) та від ступеню відповідальності учасників за зобов'язаннями юридичної особи (всім своїм майном чи виключно в межах внесеного вкладу).

Об'єднання осіб ґрунтуються на особистій участі їх членів у веденні справ компанії. Об'єднання капіталів мають на меті концентрацію капіталів та звільнення учасників від ризику, який виникає в процесі господарської діяльності.

У більшості країн континентальної Європи прийнятий поділ об'єднань підприємців на наступні види: повне товариство та командитне товариство (об'єднання осіб), товариство з обмеженою відповідальністю та акціонерне товариство (об'єднання капіталів).

Акціонерне товариство є найбільш поширеною організаційно-правовою формою, оскільки вона є найбільш зручною для підприємців. З одного боку, акціонерне товариство дає можливість проводити концентрацію капіталу, збираючи кошти дрібних власників та передаючи їх у розпорядження великого капіталу, з іншого - звільняє підприємця від ризику, пов'язаного з господарською діяльністю, не припускаючи пред'явлення до акціонера ніяких вимог за зобов'язаннями товариства. Винятком у цьому плані є ФРН, де 97% підприємств зареєстровано у формі GmbH (товариств з обмеженою відповідальністю). [71] Л.П. Ануфриева. Международное частное право: особенная часть. Том 2. - М.: "Издательство БЕК", 2000. - С. 47.

У США розрізняють два види об'єднань: партнерства (об'єднання осіб) та корпорації (об'єднання капіталів). При цьому партнерства не визнаються юридичними особами. Корпорації можуть бути публічними, непідприємницькими та підприємницькими. Перші дві не мають на меті отримання прибутку, третій вид за статусом приблизно відповідає звичному для нас акціонерному товариству. Особливістю США є відсутність єдиного для всіх штатів закону, який би визначав правове положення корпорацій. Тому зазвичай корпорації створюються відповідно до закону того штату, де передбачені найбільш пільгові умови з точки зору податків та зборів, що стягуються при створенні корпорації. Особливо популярними у цьому сенсі є штати Делавер та Нью-Джерсі. [71] Там само, - С. 47.

У багатьох країнах існують так звані унітарні компанії (sole companies). Унітарні компанії є власністю однієї особи (або сім'ї), яка несе відповідальність за її зобов'язаннями всім капіталом підприємства та всім своїм майном, якщо майно не відмежоване від капіталу компанії. Всі справи унітарної компанії веде її власник або спеціально уповноважені на це службовці. Зазвичай таким службовцям надається великий обсяг повноважень при збереженні за власником підприємства права контролю за їх діяльністю. Форму унітарних підприємств мають, як правило, малі та середні компанії.

Загалом функціонування sole companies отримало поширення з середини ХХ ст. Ця практика законодавчо закріплена в багатьох державах (параграф 401 Закону "Про підприємницькі корпорації штату Нью-Йорк", стст. 87, 95 Цивільного кодексу Російської Федерації). Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року, який набув чинності з 1 січня 2004 року (надалі - Чинний ЦКУ) також передбачає можливість створення товариства (окрім повного та командитного) однією особою. Проте законодавство більшості держав вимагає наявності кількох учасників для створення юридичної особи. Якщо ж за час діяльності юридичної особи її члени вибули та залишився тільки один учасник, діяльність такої юридичної особи дозволяється (Франція, ФРН). Г.С. Фединяк, Л.С. Фединяк. Міжнародне приватне право. - К.: "Юрінком Інтер", 2000. - С.96.

Сучасні світові процеси економічної глобалізації та інтеграції призвели до виникнення певних економічних утворень, які в дійсності пов'язані з однією країною не більше, ніж з іншою. Такі утворення отримали назву "транснаціональних" або “багатонаціональних” корпорацій.

Йдеться про потужні національні (головні) корпорації, кожна з яких має розгалужену мережу створених у різних країнах філій, відділень, дочірніх компаній (при чому кожна з таких компаній знаходиться в певній економічній залежності від головної корпорації). Сукупність такої вертикальної (за ознакою підпорядкованості) системи утворень не має юридично оформленої єдності. З правової точки зору це є конгломерат юридичних осіб різної "національності". Утворення, що входять до складу такої системи, за законодавством різних країн можуть визнаватися юридичними особами.

Істотною ознакою багатонаціональної корпорації є також та чи інша форма єдності управління, яке здійснюється, наприклад, шляхом призначення до складу виконавчих органів дочірніх компаній директорів чи управляючих за вказівками головної компанії. Л.А. Лунц. Международное частное право: особенная часть. - М.: "Юридическая Литература", 1975. - С. 69.

Транснаціональні корпорації - це підприємства, відокремлені підрозділи та дочірні компанії яких знаходяться зараз практично в усіх країнах і є, з економічної точки зору, єдиним механізмом, але з юридичної точки зору є самостійними незалежними компаніями. Жодне законодавство в світовій практиці не містить визначення транснаціональної корпорації, оскільки діючі на території держави відокремлені підрозділи або дочірні компанії таких корпорацій визнаються місцевими суб'єктами права, які в своїй діяльності підпорядковуються внутрішньому правовому регулюванню. [7] Н.И. Данилькевич, О.Н. Федоров. Международное частное право: учебное пособие. - Днепропетровск.: Арт-Пресс, 1999. - С. 50.

Гігантизм транснаціональних корпорацій, а також економічна та управлінська єдність утворень, які входять до їх складу, призвели до підриву формальної автономності правових систем. Поширення діяльності на території декількох країн висуває проблему закону, який застосовується, та суміжну з нею - правової належності поширеної на території різних країн транснаціональної корпорації. Для цього не можуть застосовуватися традиційні критерії. Вони можуть лише допомогти визначити закон, який застосовується до правового статусу товариства, що входить до складу транснаціональної корпорації, не враховуючи особливості ситуацій, які виникають під час здійснення ним господарської діяльності. [95] М. Иссад. Международное частное право. - М.: Прогресс, 1989. - С. 353.

Багатонаціональна компанія виникає шляхом використання інститутів цивільного права (переважно договору чи створення національної юридичної особи у формі акціонерного товариства (корпорації)). Західна доктрина та практика відрізняють від багатонаціональної компанії міжнародну компанію, створену на базі міжнародного договору, яка не спирається на будь-яке внутрішньодержавне законодавство та кваліфікується як утворення міжнародного публічного права. [16] Л.А. Лунц. Международное частное право: особенная часть. - М.: "Юридическая Литература", 1975. - С. 73. Однак, серед іноземних та вітчизняних науковців існує й інша точка зору: оскільки міжнародне підприємство стає суб'єктом права лише після відповідного офіційного оформлення, то держава, в якій відбулося таке оформлення, визнається місцем створення підприємства і, таким чином, визначається його національність та особистий статут. [7] Н.И. Данилькевич, О.Н. Федоров. Международное частное право: учебное пособие. - Днепропетровск.: Арт-Пресс, 1999. - С. 49.

Якщо брати історичний аспект, то в свій час створення юридичних осіб такого типу шляхом укладення міждержавного договору було в цілому не досить поширеним явищем і практично завжди супроводжувалося вилученням з-під дії загальних норм національного права відповідної держави. Такою державою була держава місця перебування центральних органів міжнародної юридичної особи. Її правове положення могло відрізнятися від правового положення будь-якої юридичної особи (як національної, так і іноземної), яка провадила діяльність у певній країні. З цим, як видається, можна було би пов'язати виділення так званих міжнародних юридичних осіб в окрему категорію.

На сучасному етапі розвитку міжнародних відносин, коли явище об'єднання осіб та капіталів в транскордонному масштабі отримало достатнє поширення при створенні відповідних утворень шляхом укладення міжурядової чи міжвідомчої угоди вже немає потреби встановлювати будь-які спеціальні умови для функціонування таких міжнародних юридичних осіб. Повне підпорядкування такої юридичної особи національному правопорядку відповідної держави знімає необхідність (окрім як з метою уточнення її положення) в кваліфікації такого утворення як міжнародної юридичної особи, а відповідно, й виділяти зазначену категорію взагалі. [71] Л.П. Ануфриева. Международное частное право: особенная часть. Том 2. - М.: "Издательство БЕК", 2000. - С. 58.

Л.П. Ануфрієва обґрунтовано зазначає, що в цілому конструкція "міжнародних юридичних осіб" не вписується як додаткова категорія до понятійного ряду, існуючого в науці та практиці міжнародного приватного права, а саме: "національна юридична особа" - "іноземна юридична особа", та в будь-якому випадку має включатися до однієї чи до іншої групи. Наприклад, міжнародне підприємство, створене в Україні відповідно до міжнародного договору країн СНД, буде "національним" для України та іноземним для усіх інших держав. Отже, нині існування цього терміну, може ввести в оману, тому його потрібно використовувати разом із супроводжуючими поясненнями. [71] Там само. - С. 59.

Є.Р. Кибенко погоджується із наведеною вище позицією стосовно міжнародних неурядових організацій (МНО), зазначаючи, що: "МНО завжди мають належність до певної держави (національність), підпорядковуються її юрисдикції, а також юрисдикції тих держав, де здійснюється діяльність МНО. З позиції міжнародного приватного права дані організації розглядаються як звичайні національні, а не міжнародні юридичні особи" [11] Е.Р. Кибенко. Международное частное право: Учебно-практическое пособие. - Харьков.: "ЭСПАДА", 2003. - С. 78..

Проаналізувавши основні питання, пов'язані з визначенням категорії юридичної особи у міжнародному приватному праві, слід визначити поняття та обсяг цивільної правосуб'єктності іноземних юридичних осіб.

1.2 Поняття та обсяг цивільної правосуб'єктності іноземних юридичних осіб

Переходячи до розгляду питання цивільної правосуб'єктності іноземних компаній слід перед усім зазначити, що в історії правової думки поняття та обсяг цивільної правосуб'єктності юридичної особи розроблялися досить повільно та навіть складніше, ніж, власне, саме поняття юридичної особи. Так, новітня історія правового регулювання юридичних осіб у римському праві наочно показує, як поступово та частково розвивалася ця правова категорія, а історія нових народів, в свою чергу, свідчить про різноманітні обмеження, яким вона піддавалася. [24] И.А. Покровский. Основные проблемы гражданского права. - М.: "Статут", 1998. - С. 153.

Сучасна теорія цивільного права визнає, що юридичні особи, поряд із особами фізичними, також мають свою правоздатність та дієздатність (правосуб'єктність). Слід зазначити, що саме правосуб'єктність дозволяє розглядати певну особу не лише як абстрактного суб'єкта права, а як суб'єкта конкретних правовідносин, при цьому нерозривний зв'язок правосуб'єктності з суб'єктом права є однією з правових аксіом. Проте саме поняття правосуб'єктності трактується по-різному залежно від співвідношення двох категорій: "правоздатність" і "дієздатність".

Слід зазначити, що радянська цивілістична теорія, а також радянське цивільне законодавство протягом всієї історії їх існування та розвитку виходили з того, що, подібно до правосуб'єктності фізичних осіб, правосуб'єктність юридичних осіб розкривається через категорії право- та дієздатності, специфіка яких, порівняно з право- та дієздатністю осіб фізичних полягає в одночасності виникнення та спеціальному їх змісті (спеціальна право- та дієздатність). Більшість цивілістів сучасності також сходяться на думці, що правосуб'єктність - це єдність правоздатності та дієздатності. Однак, існують і інші точки зору стосовно цієї проблеми. Так, деякі дослідники вважають, що правосуб'єктність включає не лише правоздатність та дієздатність, а й права та обов'язки, які безпосередньо випливають з дії законів. [21] А.В. Мицкевич Субъекты советского права. - М., 1962. - С. 30. Інші зазначають, що правосуб'єктність юридичних осіб конкретизується не лише в категоріях право- та дієздатності, а що стосовно юридичних осіб використовується також поняття компетенції. [10] О.С. Иоффе. Избранные труды по гражданскому праву: Из истории цивилистической мысли. Гражданское правоотношение. Критика теории "хозяйственного права". - М.: "Статут", 2000. - С. 321.

Для правосуб'єктності юридичної особи характерним є те, що категорії правоздатності (здатність мати цивільні права та обов'язки) та дієздатності (здатність своїми діями набувати цивільні права те нести цивільні обов'язки) в неї співпадають, тому в законодавстві та на практиці досить часто вживається термін “правоздатність”, коли йдеться про цивільну правосуб'єктність юридичної особи.

Цивільна правоздатність юридичних осіб виникає, за загальним правилом, з дати державної реєстрації (ст. 26 Старого ЦКУ) та припиняється з моменту скасування такої реєстрації за заявою учасників юридичної особи або за рішенням відповідного судового органу. [7] Н.И. Данилькевич, О.Н. Федоров. Международное частное право: учебное пособие. - Днепропетровск.: Арт-Пресс, 1999. - С. 45. Ст. 91 Чинного ЦКУ дещо по-іншому формулює визначення моменту виникнення правоздатності юридичної особи, згідно з яким вона виникає з моменту створення юридичної особи та припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Після визначення поняття цивільної правосуб'єктності юридичної особи слід розглянути більш загальне та досить спірну в сучасній цивілістичній літературі проблему правоздатності загальної та спеціальної, сутність якого зводиться до наступного.

Після створення юридичної особи виникає питання, чи володіє вона в майновій сфері всіма правами, якими володіє фізична особа (загальна правоздатність), чи коло цих прав є вужчим і обмежується лише тими, які випливають із самої мети юридичної особи, зазначеної в її установчих документах.

Це питання, як зазначалося вище, є надзвичайно спірним у теорії права, особливо зважаючи на те, що законодавство різних країн із цього приводу не містить чітко визначених положень. У той час, коли одні цивілісти не вбачають ніяких підстав для звуження свободи діяльності юридичних осіб і, в тому сенсі, визнають принцип правоздатності загальної, інші, виходячи з міркування, що діяльність юридичних осіб будується лише виходячи з мети їх створення, обстоюють принцип правоздатності спеціальної. При цьому слід зауважити, що цю останню точку зору підтримують не лише представники теорії фікції юридичних осіб, але й багато представників теорії реальності (Гірке, Салейль та ін.).

Прихильники концепції спеціальної правоздатності юридичної особи виходять із того, що її обсяг обмежується цілями та предметом діяльності юридичної особи (більшість радянських цивілістів). Характерною особливістю концепції загальної правоздатності юридичної особи є її порівняння з правоздатністю фізичної особи, за винятком тих прав та обов'язків, необхідною передумовою яких є природні властивості людини (ФРН). [7] Н.И. Данилькевич, О.Н. Федоров. Международное частное право: учебное пособие. - Днепропетровск.: Арт-Пресс, 1999. - С. 44.

Для з'ясування питання доцільності застосування принципу спеціальної правоздатності потрібно мати на увазі наступне. Принцип правоздатності спеціальної може мати різне обґрунтування та, в зв'язку з цим, різний практичний вираз. Можна, по-перше, вважати, що статутна мета діяльності юридичної особи складає вже в силу самого закону природну межу її правоздатності. Тоді будь-який акт, який виходить за цю межу, як такий, що порушує публічну норму, повинен ipso jure вважатися нікчемним, при чому навіть тоді, коли, наприклад, рішення вищого органу управління компанії про відрахування на благодійні цілі прийняте одностайно. З точки зору спеціальної правоздатності в цьому сенсі будь-який такий акт має бути офіційно скасований, всупереч абсолютно визначеній волі всіх учасників юридичної особи. [24] И.А. Покровский. Основные проблемы гражданского права. - М.: "Статут", 1998. - С. 156.

Але, з іншого боку, можна розуміти цей принцип інакше. Метою обмеження можна вважати не дотримання природних меж правоздатності, а захист інтересів меншості, тобто тих учасників юридичної особи, які були незгодні з прийнятим рішенням. У такому випадку акт, що виходить за межі статутної мети юридичної особи, має визнаватися не нікчемним, а лише таким, що підлягає оскарженню і до того ж лише в такому розмірі, в якому він спричиняє шкоду членським інтересам особи, яка оскаржує.

У якому саме з цих можливих розумінь принцип спеціальності захищається його прибічниками, далеко не завжди може бути встановлено беззаперечно: часто обидві точки зору змішуються, а між тим цінність та значення кожної з них різні.

Якщо виходити з першого розуміння принципу спеціальності, то дійсно юридична особа створюється для певної визначеної мети, яка не повинна змінюватися. Проблема полягає не в питанні про зміну мети, а в тому, хто повинен з'ясовувати зв'язок акту юридичної особи з її метою: сама компанія чи державний орган. Досить часто той чи інший благодійний акт може мати для корпорації другорядне майнове значення, в той же час надаючи значні кошти особам, які їх потребують. Втручання в такі дії компанії з дрібним наглядом призвело би до встановлення жорсткого контролю за діяльністю юридичних осіб, що суперечить сучасній правосвідомості. Звичайно, систематичне вчинення подібних дій може призвести до того, що юридична особа може, не змінюючи свого найменування, радикально змінити всю сутність - наукова установа перетвориться на промислову, промислова на благодійну, - але саме в такому випадку повної та систематичної зміни своїх цілей держава має право контролю та впливу. Отже, проблема зводиться до питання про те, чи відхиляється діяльність певної юридичної особи в цілому від її статутної мети чи ні. Якщо питома вага правочинів компанії, зумовлених цілями, не передбаченими статутом, є дуже малою, то немає жодних підстав для втручання держави. Головне, щоби ці правочини не суперечили закону, добрим намірам тощо. Будь-який спеціальний нагляд, який перевищує ці загальні вимоги, був би виключним проявом застарілого недовірливого та обережного ставлення до юридичних осіб. У французькому праві принцип спеціальності виявився безспірним продуктом не цивілістичної, а адміністративної практики, пронизаної une idee de suspicion (ідеєю підозри - фр.). І, вочевидь, більшість із прихильників спеціальності обстоюють цю, а не іншу із зазначених точок зору. Так, наприклад, Салейль визнає дійсність усіх закономірних актів корпорації стосовно третіх осіб: ці останні не можуть входити до обговорення зв'язку цих актів з метою корпорації. [24] И.А. Покровский. Основные проблемы гражданского права. - М.: "Статут", 1998. - С. 156.

Але якщо так, то, очевидно, принцип спеціальності вже не буде вважатися обмеженням правоздатності юридичної особи; він перетворюється лише на правило для обмеження певних приватних інтересів. Йдеться не про те, щоб обов'язково анулювати той чи інший акт, а лише про те, щоб позбавити представників меншості збитків. Оскільки претензій з цього боку немає, ніяких сумнівів щодо чинності акту не виникає. [24] Там само. - С. 156.

При такому формулюванні принцип спеціальності є вільним від усіх вищенаведених заперечень і може бути предметом обговорення. У певних межах питання може бути вирішене навіть позитивно; але потрібно пам'ятати при цьому, що йдеться не про обмеження правоздатності як такої, а про охорону приватних інтересів, не про дотримання публічної норми, а про тлумачення акту приватної волі (установчого акту). Разом з тим очевидно, що така точка зору неминуче призведе до зовсім інших практичних висновків, ніж вищезазначена une idee de suspicion. [24] И.А. Покровский. Основные проблемы гражданского права. - М.: "Статут", 1998. - С. 157.