Правове регулювання участі іноземних юридичних осіб у цивільних правовідносинах (порівняльно-правовий аспект)

Усі досліджувані країни підписали Нью-Йоркську конвенцію, яка передбачає умови визнання та виконання іноземних арбітражних рішень у державах - сторонах конвенції, а також установлює обмежений перелік підстав для відмови у визнанні та виконанні цих рішень. [62] Там само. - P. 30-2. У Канаді кожна провінція також прийняла закони про затвердження Нью-Йоркської конвенції як частини законодавства провінцій (окрім Онтаріо, що в 1988 році скасувала закон про затвердження конвенції).

Нью-Йоркська конвенція застосовується до визнання та виконання арбітражних рішень, винесених на території держави іншої, ніж та держава, де рішення підлягають визнанню та виконанню. Окрім того, вона застосовується до арбітражних рішень, які не вважаються внутрішніми "національними" в тій державі, де рішення підлягають визнанню. Наприклад, у ФРН, якщо арбітражне рішення було винесено відповідно до процесуальних правил іноземної (тобто іншої, ніж держава суду) держави, воно не стає національним. Нью-Йоркська конвенція поширюється і на такі арбітражні рішення. [19] Международное частное право: учебник. Под ред. Н.И. Марышевой. - М.: Издательский Дом “ИНФА - М”, 2000. - С. 511.

Можна виділити наступні основні принципи визнання та виконання іноземних арбітражних рішень, що містяться в Нью-Йоркській конвенції: (1) визнання та виконання здійснюється згідно з процесуальними нормами тієї території, де рішення підлягає визнанню та виконанню, у зв'язку з чим національне право держави, де рішення підлягає визнанню та виконанню, визначає орган, компетентний визнати та виконати рішення, а також правила такого визнання та виконання; (2) до визнання та виконання арбітражних рішень не повинні застосовуватися більш обтяжні умови, ніж ті, що існують для визнання та виконання внутрішніх рішень; (3) для отримання визнання та виконання арбітражного рішення зацікавлена сторона повинна звернутися до компетентного органу держави, де рішення підлягає визнанню та виконанню, з відповідним проханням, а також надати документи, передбачені конвенцією; (4) у визнанні та виконанні арбітражного рішення може бути відмовлено лише на підставах, передбачених конвенцією. [99] Международный коммерческий арбитраж в Украине: законодательство и практика. Под общ. ред. И.Г. Побирченко. - К.: Видавничий дім “інЮРЕ”, 2000. - С. 67.

Виконання іноземних арбітражних рішень, по-суті, регулюється Нью-Йоркською конвенцією, оскільки якщо в деяких країнах і прийняте спеціальне законодавство, яке регламентує питання виконання іноземних арбітражних рішень, його положення як правило ґрунтуються на положеннях Нью-Йоркської конвенції та Уніфікованого закону.

Прийняття Уніфікованого закону та Нью-Йоркської конвенції стало кульмінацією розвитку канадського законодавчого процесу в сфері визнання та виконання іноземних арбітражних рішень, спрямованого на уніфікацію федерального та провінційного законодавства. Це також продемонструвало прагнення Канади приєднатися до зростаючих міжнародних процесів уніфікації в арбітражних справах.

Американське арбітражне законодавство складається з досить заплутаної структури федеральних та штатних законів. На федеральному рівні Федеральний арбітражний закон (надалі - ФАЗ) застосовується до національного та міжнародного арбітражу. Глава 1 ФАЗ передбачає виконання національних арбітражних рішень, а глави 2 та 3 впроваджують Нью-Йоркську конвенцію та Міжамериканську конвенцію "Про міжнародний комерційний арбітраж" (надалі - Панамська конвенція). Декілька штатів прийняло закони про міжнародний комерційний арбітраж. Наприклад, Каліфорнія, Коннектикут, Флорида та Техас прийняли закони на підставі Уніфікованого закону. Співвідношення штатних та федеральних законів про міжнародний комерційний арбітраж досі незрозуміле. У справі Волт Інформейшн Саєнсез, Інк. проти Стенфордського університету [253] Volt Information Sciences, Inc. v. Stanford University, 489 U.S. 468 (1989)., зазначається, що ФАЗ не має переважної сили над штатними арбітражними законами, якщо положення штатного закону не суперечать положенням федерального. [100] James H. Carter. The Enforcement of Agreement to Arbitrate and Arbitral Award. Seminar Report by Laura Carlson Chen. The Law and Economics of Dispute Resolution in the Canada-U.S. Context. Corporate Counsel's Guide to Doing Business in Canada. - U.S.A.: Business Laws, Inc., 1994. P. 12.036.

Існує точка зору, що ФАЗ є кращим за Уніфікований закон, оскільки він обмежує судове втручання та підстави для оскарження арбітражного рішення [101] Robert Coulson. What Can We Do to Make the Current System Better?: The U.S. Perspective. Seminar Report by Laura Carlson Chen. The Law and Economics of Dispute Resolution in the Canada-U.S. Context. Corporate Counsel's Guide to Doing Business in Canada. - U.S.A.: Business Laws, Inc., 1994. P. 12.039..

Для удосконалення інституту міжнародного комерційного арбітражу слід прийняти ряд національних арбітражних законів, які доцільно було би розробити на підставі Уніфікованого закону. [101] Там само. - P. 12.041.

Згідно зі ст. IV Нью-Йоркської конвенції, арбітражні рішення повинні визнаватися обов'язковими та виконуватися судами відповідно до процесуальних норм відповідної країни на підставі певних умов.

Зважаючи на те, що Канада займає значне місце в світовій економіці та є активним учасником міжнародної торгівлі, рішення іноземних юрисдикційних органів (як судових, так і арбітражних), прийняті на підставі положень Нью-Йоркської конвенції та Уніфікованого закону без сумніву мають великий вплив на рішення канадських юрисдикційних органів. У справі Куінтет Коал Лтд. проти Ніппон Стіл Корп., Апеляційний суд Британської Колумбії підтримав обґрунтування ряду іноземних судів, у тому числі американських, в частині, що: "згідно з обраним курсом, суди зобов'язані визнавати принцип автономії волі сторін та зменшити судове втручання при розгляді рішень міжнародних комерційних арбітражів…" [238] [1991] 1 W.W.R. 219 at 229 (B.C.C.A.)

У більшості країн суддя, який розглядає клопотання зацікавленої сторони про примусове виконання іноземного арбітражного рішення, не вправі переглядати справу по-суті та, якщо рішення прийняте в країні - члені Нью-Йоркської конвенції, може відмовити у виконанні лише за наступних умов: (1) арбітражне застереження чи угода є недійсним згідно з законодавством відповідної країни; (2) сторону не повідомили про слухання або позбавили можливості брати участь в обговоренні; (3) рішення виходить за межі позовних вимог; (4) арбітраж не сформований або не відповідає процедурним вимогам, передбаченим в арбітражному застереженні або законодавством місця проведення арбітражу; (5) арбітражне рішення не набуло законної сили, скасоване або призупинене у відповідній іноземній державі; (6) предмет спору не підлягає вирішенню згідно з законодавством країни виконання; (7) арбітражне рішення суперечить публічному порядку (наприклад, моралі та справедливості). [100] James H. Carter. The Enforcement of Agreement to Arbitrate and Arbitral Award. Seminar Report by Laura Carlson Chen. The Law and Economics of Dispute Resolution in the Canada-U.S. Context. Corporate Counsel's Guide to Doing Business in Canada. - U.S.A.: Business Laws, Inc., 1994. P. 12.037.

Якщо відповідне рішення не підпадає під жодну з умов невизнання іноземних арбітражних рішень, існуючих у державі, в якій рішення підлягає виконанню, суд зобов'язаний визнати це рішення. Зокрема у ФРН, у визнанні рішення як такого, що підлягає виконанню, не може бути відмовлено, якщо арбітраж зробив помилку щодо змісту рішення.

Порівняно з канадською та європейською процедурами визнання іноземних судових рішень, США вважається надзвичайно ліберальною юрисдикцією. Американські суди лише прагнуть переконатися в дотриманні основ відповідної правової системи, наприклад, надіслання належного повідомлення про арбітражний розгляд та проведення цивілізованого розгляду. [104] Hans Smit. Dispute Resolution in Europe. Seminar Report by Laura Carlson Chen. The Law and Economics of Dispute Resolution in the Canada-U.S. Context. Corporate Counsel's Guide to Doing Business in Canada. - U.S.A.: Business Laws, Inc., 1994. P. 12.011. Так, суд може відхилити рішення, прийняте в країні - не члені Нью-Йоркської конвенції у випадку: (1) прийняття рішення внаслідок корупції, шахрайства чи інших незаконних дій; (2) неповного зібрання та дослідження доказів чи корумпованості арбітра; (3) вчинення арбітрами посадового злочину; (4) перевищення арбітрами своїх повноважень або зловживання ними; (5) ігнорування арбітрами застосовуваного законодавства. [100] James H. Carter. The Enforcement of Agreement to Arbitrate and Arbitral Award. Seminar Report by Laura Carlson Chen. The Law and Economics of Dispute Resolution in the Canada-U.S. Context. Corporate Counsel's Guide to Doing Business in Canada. - U.S.A.: Business Laws, Inc., 1994. P. 12.036.

В Україні додатковою умовою невизнання іноземних арбітражних рішень є закінчення строку позовної давності, у Канаді [62] Elliot Stikeman. Doing Business in Canada. - N.J., U.S.A.: LexisNexis, 2002. P. 30-4. - у випадку неможливість виконання арбітражної угоди, у Франції [30] Archibald Andersen. Doing Business in Europe. France. - UK.: CCH. New Law, 2002. P. 30,951. - у випадку порушення норм міжнародного права.

Іноземне арбітражне рішення підлягає виконанню на підставі виконавчого листа, виданого судом, який видав ухвалу про визнання цього рішення. Однак, у ФРН арбітражне рішення за певних умов та за згодою сторін також може бути визнане як таке, що підлягає виконанню, німецьким нотаріусом [39] CMS Hasche Sigle Eschenlohr Peltzer Schafer. Doing Business in Europe. Germany. - UK.: CCH. New Law, 2002. P. 40,643..

Процес визнання та виконання іноземних арбітражних рішень в Канаді загалом не є тривалим та здійснюється з метою надання зацікавленим сторонам можливості висловитися з приводу законності постановленого арбітражного рішення. Потягом цього строку суди дозволяють сторонами використовувати тимчасові заходи забезпечення позову. [62] Elliot Stikeman. Doing Business in Canada. - N.J., U.S.A.: LexisNexis, 2002. P. 30-6.

До недавнього часу рішення провінційних судів вважалися судами інших провінцій іноземними рішеннями. Одним із наслідків цього було те, що виконання рішень в інших провінціях було пов'язане з технічними ускладненнями та займало багато часу. Ця ситуація змінилася внаслідок нещодавніх рішень Верховного суду Канади, які наклали на всі суди обов'язок "повної довіри" до остаточних рішень судів інших провінцій. Хоча деякі технічні умови виконання залишаються в силі, процедура визнання та виконання набагато полегшилася та займає менше часу. [90] Colin K. Irving. Transnational Litigation: A Practitioner Guide. Vol. 1. Canada. - N.Y., U.S.A.: Oceana Publications, Inc., 2002. P. 12.

Висновок до Розділу 3

Аналіз положень законодавства, теоретичних джерел та практики США, Канади, Франції, ФРН, України та Російської Федерації дозволяє зробити загальний висновок про те, що засоби захисту прав і законних інтересів іноземних юридичних осіб, а також виконання рішень іноземних арбітражів у досліджуваних країнах потребують подальшого розвитку та удосконалення.

Аналіз національних судових систем дозволяє зробити висновок про те, що досліджуваних країнах судова система має три ланки: (1) конституційний суд (або орган, що його замінює, наприклад, Верховний суд США, французький Conseil Constitutionnel (Конституційна рада - фр.); (2) систему загальних судів; та (3) систему спеціалізованих судів.

Слід зауважити, що внаслідок проведення в Україні “малої” судової реформи національну судову систему було приведено у відповідність із судовими системами країн цивільного права (зокрема арбітражні суди було перейменовано у “господарські”, що дозволяє уникнути їх ототожнення з арбітражами (третейськими судами), та позбавлено спеціального статусу шляхом віднесення до системи загальних судів).

Можна виділити наступні риси арбітражу, які спонукають сторони обирати саме цей спосіб вирішення спорів: (1) остаточність арбітражного рішення, його обов'язковість та неможливість оскарження; (2) міжнародне визнання арбітражних рішень; (3) нейтральність арбітрів; (4) спеціалізація арбітрів; (5) швидкість та економічність арбітражного процесу; (6) конфіденційність; (7) недовіра сторін до іноземної правової системи; (8) можливість здійснення контролю за арбітражним процесом шляхом детальної регламентації арбітражної процедури; (9) уникнення проблеми відсутності міжнародно визнаних уніфікованих правил виконання судових рішень; (10) можливість пристосування арбітражної процедури до природи певного контракту чи ситуації; (11) існує більше шансів зберегти наявні ділові стосунки, оскільки арбітраж не є таким агресивним, як судовий процес; (12) існує більше можливостей для ведення багатомовних процесів, оскільки сторони мають доступ до синхронного перекладу, чого вони можуть не мати при судовому розгляді.

Окрім того, велику увагу в Україні слід приділяти розвитку альтернативних засобів вирішення спорів, особливо арбітражу, що по-перше, допоможе розвантажити суди, а по-друге сприяє залученню іноземних інвестицій. Для цього потрібно сприяти відкриттю арбітражних центрів, здійснювати роз'яснювальну роботу серед підприємців, вводити спеціальний навчальний курс у вищих учбових закладах та здійснювати інші заходи.

Висновки

Нестабільність нормативно-правової бази України, недостатність регламентації відносин "з іноземним елементом" спонукали дисертанта дослідити особливості правового регулювання участі іноземних юридичних осіб у цивільних правовідносинах на прикладі доктрини, законодавства та практики Франції, ФРН, США, Канади та Російської Федерації та, використовуючи позитивний досвід зазначених країн і адаптуючи його до національних особливостей, зробити спробу виробити основні теоретичні положення, визначити практичні проблеми та розробити рекомендації по вдосконаленню національного законодавства в сфері регламентації участі іноземних юридичних осіб у цивільних правовідносинах.

Актуальність досліджуваної проблеми посилюється тим, що у вітчизняній юридичній науці донині не було здійснено всебічне порівняльно-правове дослідження особливостей правового положення іноземних юридичних осіб у цивільних правовідносинах.

Методологічною основою дисертаційного дослідження є діалектичний метод пізнання суспільних відносин, явищ та процесів із системно-структурним підходом до вивчення матеріалу, поєднаний із синтезом та системним аналізом правових понять і категорій та іншими методами наукового дослідження, а також порівняльно-правовий, формально-логічний, ретроспективний та інші інструменти наукового аналізу.

Зокрема, діалектичний метод використовується для аналізу становлення законодавства, що регламентує участь іноземних компаній у цивільно-правових відносинах. Аналіз законодавства та правозастосовчої практики інших держав у сфері регулювання участі іноземних юридичних осіб у цивільних правовідносинах здійснюється за допомогою порівняльно-правового методу. Такі методи наукового дослідження як синтез та системний аналіз застосовуються з метою уніфікації правових понять та категорій, що використовуються в досліджуваних країнах, а також для визначення сучасних тенденцій у розвитку законодавства провідних країн у сфері регулювання участі іноземних компаній у цивільних правовідносинах, а також для формулювання пропозицій із імплементації певних положень у законодавство України.

Метою дисертаційної роботи є аналіз особливостей правового регулювання участі іноземних юридичних осіб у цивільних правовідносинах за законодавством України, Російської Федерації, ФРН, Франції, США та Канади та способів захисту прав і законних інтересів іноземних компаній, а також наведення теоретико-методологічної аргументації та вироблення науково обґрунтованих пропозицій щодо подальшого вдосконалення та уніфікації національного законодавства в цій сфері.

Зазначена мета зумовлює вирішення наступних головних завдань: (1) уточнення основних понять і категорій цивільного та міжнародного приватного права, що використовуються в сфері правового регулювання участі іноземних компаній у цивільних правовідносинах; (2) здійснення порівняльно-правового аналізу особливостей правової регламентації участі іноземних юридичних осіб у цивільних правовідносинах відповідно до законодавства України, Російської Федерації, ФРН, Франції, США та Канади; (3) визначення поняття та обсягу цивільної правосуб'єктності іноземних юридичних осіб на підставі аналізу законодавства досліджуваних країн; (4) визначення поняття та дослідження правового механізму переведення юридичними особами свого доміцилію до інших країн та вироблення рекомендацій по запровадженню відповідного інституту в Україні; (5) визначення особливостей та сутності організаційно-правових форм участі іноземних корпоративних інвесторів у цивільних правовідносинах в Україні, Російській Федерації, ФРН, Франції, США та Канаді; (6) дослідження способів захисту прав і законних інтересів іноземних юридичних осіб у національних юрисдикційних органах та юрисдикційних органах третіх країн, а також у спеціалізованих міжнародних установах; (7) розробка практичних рекомендацій стосовно вдосконалення законодавства України в сфері правового регулювання участі іноземних юридичних осіб у цивільних правовідносинах.

Вирішення зазначених завдань в процесі роботи над дисертацією дозволило сформулювати наступні висновки:

1. У сучасних цивільно-правових кодифікаціях, як правило, не наводиться чітке визначення поняття "юридична особа". Цивільне законодавство багатьох західних держав воліє взагалі не давати визначення юридичної особи. Незважаючи на таку невизначеність, аналіз положень іноземного законодавства, судової практики та теоретичних досліджень дозволяє виявити наступні загальні ознаки, які досить повно характеризують юридичну особу як суб'єкта права: (1) незалежність існування юридичної особи від складу її учасників; (2) наявність самостійної волі, яка не співпадає з волею її окремих учасників; (3) наявність майна, відокремленого від майна учасників юридичної особи; (4) самостійна відповідальність юридичної особи за своїми зобов'язаннями в межах належного їй майна; (5) можливість від свого імені укладати угоди в межах, дозволених законом; (6) право бути позивачем та відповідачем в юрисдикційних органах.

Основним фактором для уточнення цивільно-правового статусу іноземних юридичних осіб у міжнародному приватному праві є та обставина, що на них впливають принаймні дві регулюючі системи - система національного права держави, відповідно до права якої така юридична особа створена, та держави, на території якої вона здійснює чи планує здійснювати діяльність (територіальний закон). При цьому в ряді випадків особливе значення можуть мати також і норми відповідних двосторонніх і багатосторонніх угод, у яких беруть участь зазначені держави.

Протягом багатьох століть у світі виробилися певні організаційно-правові форми, назви яких можуть змінюватися залежно від країни, однак правова сутність кожної з таких форм, незалежно від назви у певній країні, приблизно однакова, хоча єдиної класифікації, безумовно, не існує. Найбільш поширеним є поділ юридичних осіб залежно від характеру об'єднання (осіб або капіталів) та від ступеню відповідальності учасників за зобов'язаннями юридичної особи (всім своїм майном чи виключно в межах внесеного вкладу).

2. У історії правової думки поняття та обсяг цивільної правосуб'єктності юридичної особи досліджувалися досить повільно та навіть складніше, ніж, власне, саме поняття юридичної особи.

Для правосуб'єктності юридичної особи характерним є те, що категорії правоздатності та дієздатності в неї співпадають, тому в законодавстві та на практиці досить часто вживається термін “правоздатність”, коли йдеться про цивільну правосуб'єктність юридичної особи.

Слід зазначити, що сучасне цивільне право країн Заходу, по суті, відмовилося від принципу спеціальної правоздатності юридичної особи. Тенденція до розширення обсягу її правоздатності спостерігалася вже з кінця ХІХ століття. Однак ця тенденція в силу особливостей історичного розвитку окремих країн не отримала в законодавстві однакового закріплення. Недобросовісність контрагента довести надзвичайно складно, оскільки самі по собі реєстрація компанії та оприлюднення статуту не є доказом того, що контрагент знав чи повинен був знати про мету діяльності компанії, з якою він вступає в договірні відносини. В Україні ж статути не є документами, до яких мають доступ треті особи, тому не існує законної можливості пересвідчитися в тому, чи не буде підписана угода виходити за межі статутної мети та предмета діяльності контрагента, а отже потенційно визнана недійсною.

Окрім того, компанії мають безліч способів легалізації зміни, розширення предмету своєї діяльності. Нерідко цілі компанії сформульовані в установчих документах настільки невиразно, абстрактно, що під них можна підвести практично будь-яку діяльність. Іноді статути після переліку тих операцій, якими планує займатися товариство, містять застереження: "Компанія здійснює також будь-які інші операції, які можуть обґрунтовано сприяти досягненню зазначених вище цілей". Нарешті, великі корпорації завжди можуть заснувати дочірню компанію в галузі господарства, яка їх цікавить, або приєднати до себе вже існуюче в даній галузі товариство.

Зазначені проблеми призвели до кризи доктрини ultra vires в країнах англосаксонського права, а згодом і інших розвинутих країн. Враховуючи вищевикладені міркування доцільно відмовитися від концепції спеціальної правоздатності юридичної особи.

Розглядаючи підходи доктрини до визначення правового статусу іноземної юридичної особи проаналізовано співвідношення категорій “національність” та “особистий закон (статут)”, в наслідок чого зроблено висновок про те, що на сучасному етапі реформування приватного права України з метою уніфікації підходів до визначення правових понять та категорій пропонується використовувати тільки поняття “особистий закон (статут)” для визначення правового статусу юридичної особи.

В світовій практиці існує декілька основних критеріїв, які дозволяють визначити особистий закон юридичної особи: (1) за місцем створення (доктрина інкорпорації), (2) за місцем знаходження її адміністративного центру (доктрина осілості), (3) за місцем її основної діяльності (доктрина центру експлуатації).

3. Окрім того, детально аналізується інститут перенесення доміцилію юридичної особи, який автором визначається як переведення компанії за межі юрисдикції, відповідно до законодавства якої вона набула статусу юридичної особи, без необхідності її ліквідації в цій юрисдикції.

Можливість перенесення компанією свого доміцилію закордон є додатковим стимулом для іноземних компаній при інвестуванні в країни з нестабільною економічною, політичною та правовою системами. Отже, з метою заохочення іноземного інвестування пропонується запровадити в Україні інститут перенесення доміцилію юридичної особи.

Дисертант приходить до висновку про те, що перенесення доміцилію може мати місце лише за наявності двох передумов: (1) законодавство попередньої юрисдикції передбачає або (в деяких випадках) прямо не забороняє можливість такого перенесення без необхідності попередньої лiквiдацiї юридичної особи; (2) законодавство нової юрисдикції повинне визнавати збереження прав "переведеної" юридичної особи та продовження застосування до питань, пов'язаних з правовим статусом компанії, права попередньої юрисдикції, включаючи вимогу, щоби суди приймаючої держави визнавали "переведену" компанію юридичною особою, а повноваження її посадових осіб визнавалися в новій юрисдикції. Отже, при запровадженні інституту перенесення доміцилію юридичної особи в національному праві, оптимальним варіантом є законодавче закріплення права переносити доміцилій як з України, так і до неї, при цьому порядок, умови та термін такого перенесення повинні бути чітко регламентовані законодавцем.

При запровадженні в Україні інституту перенесення доміцилію юридичної особи доцільно запозичити таку правову модель, згідно з якою "переведена" компанія буде вважатися суб'єктом права одночасно двох юрисдикцій: право попередньої юрисдикції регулюватиме всі питання, пов'язані з правовим статусом юридичної особи, а всі аспекти фінансово-господарської діяльності “переведеної” компанії в новій юрисдикції входитимуть до сфери правового регулювання цієї нової юрисдикції.

4. Аналіз джерел правового регулювання участі іноземних юридичних осіб у цивільний правовідносинах у досліджуваних країнах дає підстави зробити загальний висновок про те, що дотримання тією чи іншою державою певної правової традиції (загального права чи статутного права) опосередковано залежить від того, яку роль відіграє держава в регулюванні економічних відносин. Так, чим активніше втручання держави, тим більшою є роль закону, а чим менше таке втручання, тим більшою є роль прецеденту. Дійсно, Канада, США та більшість інших країн загального права завжди відрізнялися дерегульованістю економічних відносин, в цих країнах культивувалася ідея вільного ринку. Цим цілям якнайбільше відповідає теорія загального права, адже суддя швидше, ніж закон, може реагувати на зміни в економічному житті та враховувати різноманітні фактори при вирішенні конкретного спору. Країни ж цивільного права завжди відрізнялися великим ступенем державного регулювання економіки (Франція, Україна, Російська Федерація, ФРН), тому роль закону тут природно була більшою. Слід однак зауважити, що в країнах цих двох сімей права час від часу відбувається зміщення акценту в бік закону чи прецеденту як джерел права, залежно від конкретної економічної ситуації. Незважаючи на це, можна з упевненістю сказати, що там, де зростає роль закону, держава почала більше втручатися в економічне життя країни та навпаки.

На нашу думку, тенденція до надання нормативного значення типовим договорам (договорам приєднання), які розробляються великими компаніями, пануючими на ринку відповідного товару чи послуги, є негативною, адже в такому випадку великі компанії користуються принципом свободи договору в односторонньому порядку, а їхні контрагенти змушені беззастережно приєднуватися до них. Якщо ж типові договори затверджуються нормативно-правовими актами, містять істотні умови договору, тобто в принципі виконують роль нормативно-правового акту, їх використання можна припустити. Справа в тому, що такі договори не обмежують принцип свободи договору (а якщо і обмежують, то на рівні закону). Отже, надання нормативного характеру типовим договорам, затвердженим нормативно-правовими актами, буде лише легалізацією їх фактичної ролі.

Фактичне визнання судової практики як джерела права в країнах континентального права та процес, що одночасно з ним відбувається, зміна ролі прецедентів, послаблення принципу обов'язковості прецеденту в країнах загального права, призводять до взаємного зближення цих двох пануючих західних правових систем.

5. Аналіз законодавства, судової практики та юридичної літератури досліджуваних країн дозволяє зробити загальний висновок про те, що найпопулярнішою серед іноземних інвесторів формою участі в цивільних правовідносинах є акціонерне товариство (корпорація). В країнах континентального права товариству з обмеженою відповідальністю також часто надається перевага, а в США та Канаді поширеною формою залишаються партнерства.

Досліджуючи форми участі іноземних інвесторів у цивільний правовідносинах в різних країнах, зробили певні висновки та розробили наступні рекомендації по удосконаленню законодавства України.

По-перше, на підставі порівняльно-правового аналізу національного та зарубіжного законодавства пропонується визначити дочірню компанію як юридичну особу, контроль за управлінням та діяльністю якої здійснюється іншою (материнською) юридичною особою в силу володіння нею більшістю голосів у дочірній компанії або згідно з укладеним між ними договором про підпорядкування.

Враховуючи фактичну залежність дочірньої компанії від материнської, робиться висновок про доцільність запровадження солідарної відповідальності материнської компанії з дочірньою за угодами, укладеними останньою з метою виконання обов'язкових для неї вказівок материнської компанії, та субсидіарну відповідальність головної компанії за боргами дочірньої у випадку її банкрутства з вини материнської компанії.

Слід також звернути увагу на те, що законодавство більшості розвинутих не розглядає дочірнє підприємство як окрему організаційно-правову форму. Оскільки дочірні підприємства відрізняються від інших компаній своєю фактичною залежністю від головної компанії при збереженні юридичної незалежності, законодавець підкреслив їх особливе положення. Отже, дочірні підприємства можуть створюватися в будь-якій організаційно-правовій формі, передбаченій відповідним законодавством. Цю особливість дочірніх компаній слід також враховувати при розробці та удосконаленні національного законодавства.

6. На нашу думку, для уникнення потенційних проблем, які можуть виникати між товариством та його кредиторами через укладення його керівництвом угод, на укладення яких посадові особи товариства, відповідно до статуту, не мали повноважень, слід надати третім особам доступ до статутів шляхом збереження їх завірених копій в органах державної реєстрації. Це захистило би кредиторів товариства, оскільки угода, укладена від імені товариства особою не уповноваженою на її укладення або з перевищенням повноважень, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки для товариства лише в разі подальшого схвалення такої угоди товариством (ст. 63 Старого ЦКУ, ст. 241 Чинного ЦКУ).

Окрім того, до Закону про господарські товариства слід внести положення, яке би передбачило обов'язок голови виконавчого органу АТ та ТОВ у будь-який час надавати на вимогу кожного акціонера (учасника) засвідчені копії річних фінансових звітів, а також актів перевірок будь-яких державних органів, висновків ревізійної комісії та аудитора товариства за останні три роки, а також будь-яких протоколів зборів вищого органу управління товариства.

Автор вказує на доцільність надання учасникам товариства з обмеженою відповідальністю права передбачати в установчому договорі можливість заборони на вихід учасника з товариства. При цьому, учасники можуть визначити строк дії такої заборони, або ввести її на весь час дії установчого договору, а також в будь-який час скасувати таку заборону.

Ст. 64 Закону про господарські товариства передбачає можливість виключити учасника з товариства з обмеженою відповідальністю. Право на виключення учасника має суперечливу природу та невідоме законодавству розвинутих країн. Окрім того, законодавець не розробив процедуру використання цього права, що є потенційною підставою для судового спору без адекватних стандартів його вирішення, що утримує багатьох іноземних інвесторів від використання товариства з обмеженою відповідальністю як форми ведення господарської діяльності на території України. Отже, слід виключити зазначену ст. 64 із Закону про господарські товариства.

Доцільним було би законодавчо закріпити можливість визнання дійсними неналежно скликаних зборів учасників у випадку присутності на них всіх учасників. Також заслуговує на увагу надана німецьким правом можливість функціонування ТОВ протягом періоду між створенням та реєстрацією.

У дисертаційному дослідженні пропонується надати акціонерам (учасникам) акціонерного товариства та товариства з обмеженою відповідальністю можливість обирати альтернативну структуру управління товариством, а саме передавати функції виконавчого органу управляючому (яким може бути юридична особа), оскільки така конструкція управління може виявитися привабливою для корпоративних іноземних інвесторів.

Великим недоліком ТОВ в Україні та Російській Федерації, порівняно з законодавством більшості країн (Франція, ФРН) є можливість виключення з товариства учасника, який систематично не виконує чи виконує неналежним чином свої обов'язки та своїми діями перешкоджає досягненню мети товариства (ст. 64 Закону про господарські товариства, ст. 10 Закону РФ про ТОВ). При цьому законодавство не встановлює стандартів для визначення, що є неналежним виконанням обов'язків, а також не містить положення, що визначало би, яку компенсацію виключений учасник має отримати. Це дещо суворе положення є відповіддю на поширену в Російській Федерації та Україні проблему учасників (акціонерів), які не виконують свої обов'язки перед товариством. Однак, незвична природа цього права та відсутність керівництва по його впровадженню, є потенційною підставою для судового спору без адекватних стандартів його вирішення. Таке становище може бути не на користь іноземним інвесторам, тому, на нашу думку, ст. 64 Закону про господарські товариства слід виключити.

ПТ можна визначити, як договірне об'єднання осіб для ведення підприємницької діяльності спільними коштами, учасники якого несуть необмежену та солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства. Таке визначення слідує із законодавства багатьох країн, зокрема параграфу 105 Німецького торгового уложення, стст. 20, 22 Французького торгового кодексу. Законодавство канадських провінцій не містить поняття партнерства, а наводить перелік ознак, за якими можна його визначити (наприклад, розподіл прибутків, спільна власність, тощо). Характерною рисою партнерства в провінціях загального права є намір партнерів провадити діяльність як представник один одного.

7. Аналіз іноземного законодавства дає підстави виділити наступні види представництв нерезидентів: (1) дипломатичні представництва, консульські установи та інші офіційні представництва іноземних держав, представництва міжнародних організацій, що мають дипломатичні привілеї та імунітет, (2) представництва, що виконують класичні функції, тобто не здійснюють господарську діяльність, спрямовану на одержання доходу, відповідно до законодавства іноземної держави та (3) представництва, через які нерезидент повністю або частково здійснює господарську діяльність, спрямовану на одержання доходу, на території іноземної держави.

Українське законодавство про представництва є досить суперечливим, зокрема в аспекті реєстрації представництв нерезидентів в Україні. У Законі України “Про оподаткування прибутку підприємств” від 28 грудня 1994 року (в редакції Закону України від 22 травня 1997 року) прямо зазначається, що з моменту набрання ним чинності державна реєстрація постійних представництв у Міністерстві економіки України не застосовується. На практиці все ж таки таку реєстрацію слід проводити з метою уникнення подальших проблем із легалізацією постійного представництва в Україні (реєстрація в податкових органах, відкриття банківських рахунків та ін.). Отже, усі представництва, окрім офіційних, і до цього часу змушені проходити державну реєстрацію в Міністерстві економіки. Це становище слід змінити, адже є неприпустимим, коли положення закону ігноруються органом державної влади. Окрім того, законодавець приймаючи п. 22.20 Закону вочевидь мав на меті спростити процедуру легалізації постійних представництв на території України. Отже, слід на законодавчому рівні або шляхом звернення до Конституційного суду України остаточно визначитися з тим, чи потрібно постійному представництву реєструватися в Міністерстві економіки.

Правове регулювання договорів про спільну діяльність у досліджуваних країнах є подібним, нормативно-правові акти місять багато тотожних положень. Отже, в цьому підрозділі договори про спільну діяльність будуть досліджуватися переважно без прив'язки до окремої країни.

Договір про спільну діяльність можна визначити як угоду, за якою дві або більше фізичні чи юридичні особи (учасники) зобов'язуються об'єднати зусилля та спільно здійснювати діяльність без створення юридичної особи з метою отримання прибутку або досягнення іншої законної мети.

Аналіз концесійного законодавства та правової літератури досліджуваних країн дозволяє зробити загальний висновок про те, що концесійне законодавство України потребує подальшого удосконалення в частині спрощення процедури отримання концесії, а також створення додаткових стимулів (можливість, за певних умов, викупу іноземним інвестором об'єкту концесії по закінченні строку концесійного договору та ін.).

8. Аналіз положень законодавства, теоретичних джерел та практики США, Канади, Франції, ФРН, України та Російської Федерації дозволяє зробити загальний висновок про те, що засоби захисту прав і законних інтересів іноземних юридичних осіб, а також виконання рішень іноземних арбітражів у досліджуваних країнах потребують подальшого розвитку та удосконалення.

Аналіз національних судових систем дозволяє зробити висновок про те, що досліджуваних країнах судова система має три ланки: (1) конституційний суд (або орган, що його замінює, наприклад, Верховний суд США, французький Conseil Constitutionnel (Конституційна рада - фр.); (2) систему загальних судів; та (3) систему спеціалізованих судів.

Слід зауважити, що внаслідок проведення в Україні “малої” судової реформи національну судову систему було приведено у відповідність із судовими системами країн цивільного права (зокрема арбітражні суди було перейменовано у “господарські”, що дозволяє уникнути їх ототожнення з арбітражами (третейськими судами), та позбавлено спеціального статусу шляхом віднесення до системи загальних судів).

9. Можна виділити наступні риси арбітражу, які спонукають сторони обирати саме цей спосіб вирішення спорів: (1) остаточність арбітражного рішення, його обов'язковість та неможливість оскарження; (2) міжнародне визнання арбітражних рішень; (3) нейтральність арбітрів; (4) спеціалізація арбітрів; (5) швидкість та економічність арбітражного процесу; (6) конфіденційність; (7) недовіра сторін до іноземної правової системи; (8) можливість здійснення контролю за арбітражним процесом шляхом детальної регламентації арбітражної процедури; (9) уникнення проблеми відсутності міжнародно-визнаних уніфікованих правил виконання судових рішень; (10) можливість пристосування арбітражної процедури до природи певного контракту чи ситуації; (11) існує більше шансів зберегти наявні ділові стосунки, оскільки арбітраж не є таким агресивним, як судовий процес; (12) існує більше можливостей для ведення багатомовних процесів, оскільки сторони мають доступ до синхронного перекладу, чого вони можуть не мати при судовому розгляді.

Окрім того, велику увагу в Україні слід приділяти розвитку альтернативних засобів вирішення спорів, особливо арбітражу, що по-перше, допоможе розвантажити суди, а по-друге сприяє залученню іноземних інвестицій. Для цього потрібно сприяти відкриттю арбітражних центрів, здійснювати роз'яснювальну роботу серед підприємців, вводити спеціальний навчальний курс у вищих учбових закладах та здійснювати інші заходи.

Список використаних джерел

Асосков А.В. Правовые формы участия юридических лиц в международном коммерческом обороте. - М.: Статут, 2003.

Бернштейн, И.Н. Очерк концессионного права СССР. - М-Л., 1930.

Богуславский М.М. Международное частное право. - М.: Международные отношения, 1989.

Богуславский М.М. Международное частное право: Учебник. - М., 1998.

Богуславский М.М. Международное частное право: Учебник. - М.: Юристъ, 1999.

Галенская Л.Н. Международное частное право: учебное пособие. - Л.: Издательство Ленинградского университета, 1983.

Данилькевич Н.И. Федоров О.Н. Международное частное право: учебное пособие. - Днепропетровск.: Арт-Пресс, 1999.

Дмитриева Г.К., Довгерт А.С., Панов В.П., Шебанова Н.А. и др. Международное частное право: учебное пособие. - М.: Юрист, 1993.

Звеков В.П. Международное частное право: Курс лекций. - М., 1999.

Иоффе О.С. Избранные труды по гражданскому праву: Из истории цивилистической мысли. Гражданское правоотношение. Критика теории "хозяйственного права". - М.: "Статут", 2000.

Кибенко Е.Р. Международное частное право: Учебно-практическое пособие. - Харьков: "ЭСПАДА", 2003.

Кисіль В.І.. Міжнародне приватне право: питання кодифікації. - К.: Україна, 2000.

Коссак. В. Іноземні інвестиції в Україні (цивільно-правовий аспект). - Львів.: "Центр Європи", 1996.

Кулагин М.И. Избранные труды: Предпринимательство и право: опыт запада. - М.: "Статут", 1997.

Кулагин М.И. Избранные труды: Государственно-монополистический капитализм и юридическое лице. - М.: "Статут", 1997.

Лунц Л.А.. Международное частное право: особенная часть. - М.: "Юридическая Литература", 1975.

Луць В.В. Контракти у підприємницькій діяльності: Навч. Посібник. - К., 1999.

Международное частное право: учебное пособие. Под ред. Д.В. Задыхайло. - Харьков: Фирма “Консум”, 1998.

Международное частное право: учебник. Под ред. Н.И. Марышевой. - М.: Издательский Дом “ИНФА - М”, 2000.

Мережко О.О. Право міжнародних договорів: сучасні проблеми теорії і практики. - К., 2002.

Мицкевич А.В. Субъекты советского права. - М., 1962.

Основные институты гражданского права зарубежных стран. Сравнительно-правовое исследование. / под ред. В.В. Залесского. - М.: Норма, 1999.

Подопригора А.А. Основы римского гражданского права. - К., 1994.

Покровский И.А.. Основные проблемы гражданского права. - М.: "Статут", 1998.

Полковников Г.В. Английское право о компаниях: закон и практика.М.: Издательство "НИМП", 2000.

Тихомиров М.Ю. Юридические лица: правовое положение, порядок создания, учредительные и внутринние документы. - М.: Издание г-на Тихомирова М.Ю., 2000.

Фединяк Г.С., Фединяк Л.С. Міжнародне приватне право. - К.: "Юрінком Інтер", 2000.

Іноземні монографії

Abraham, Henry J.. The Judicial Process. An Introductory Analysis of the Courts of the United States, England and France. - N.Y., U.S.A.: Oxford University Press, 1998.

Aksen, Gerald. The U.S. Perspective. Seminar Report by Laura Carlson Chen. Seminar Report by Laura Carlson Chen. The Law and Economics of Dispute Resolution in the Canada-U.S. Context. Corporate Counsel's Guide to Doing Business in Canada. - U.S.A.: Business Laws, Inc., 1994.

Andersen, Archibald. Doing Business in Europe. - England. CCH. New Law, 2000.

Bagley, Constance E., Dauchy, Craig E.. The Entrepreneur's Guide to Business Law. - USA.: WEST Educational Publishing Company, 1998.

Bagley, Constance E.; Dauchy, Craig E.. The Entrepreneur's Guide to Business Law. WEST Educational Publishing Company, USA, 1998.

Beinert, Dieter. Corporate Acquisitions and Mergers in Germany. Kluwer Law International. London-The Hague-Boston, 1997.

Burnham, Scott J. Drafting Contracts: Aguide to the Practical Application of the Principles of Contract Law. - U.S.A.: The Machie Company, 1993.

Butler, William E.. Russian Law. Oxford University Press, London, 1999.

Bynum, Charlotte L. International Commercial Arbitration. Guide to Electronic Resources for International Commercial Arbitration. 2002.

C. Jurisdiction. History and Guide to the U.S. - U.S.A.: Office of the Circuit Executive, March 1997.

Cheeseman, Henry R. The Legal and Regulatory Environment. Contemporary Perspectives in Business. - NJ, USA. Prentice Hall, 1997.

CMS Hasche Sigle Eschenlohr Peltzer Schafer. Doing Business in Europe. Germany. - UK.: CCH. New Law, 2002.

Cole Taylor. European Political Systems. - N.Y., U.S.A.: Alfred A. Knopf, 1959.

Craig, Paul and de Burca, Grainne. EU Law: Text, Cases and Materials. - N.Y., U.S.A.: Oxford University Press, 1998.

Cutshaw, Kenneth A., Arkhipov, Igor. Corporate Counsel's Guide to Doing Business in Russia. Business Laws, Inc., Chesterland, Ohio, U.S.A. 2000.

Detjen, David. W. Walter, Аlexander and Green, P.C. Conston International Business Portfolios: Establishing a United States Joint Venture with a Foreign Partner. - NY, USA. Mathew Bender, 1993.

Dillawou, Essel R., Howard, Charles G. Principles of Business Law. - NY, U.S.A.: Prentice-Hall, Inc., 1948.

Droste Killius Triebel, German Law Firm. Business Law Guide to Germany. CCH Editions Limited. Germany, 1991.

Emanuel Steven L., Knowles Steven. Contracts. - NY, U.S.A.: Emanuel Publishing Corp., 1999-2000.

Emerson Robert W., Hardwicke John W. Business Law. - U.S.A.: Barron's Educational Series, Inc., 1992.

Evans, Don Alan. The Legal Environment of International Business - A Guide for United States Firms. - London.: McFarland & Company, Inc., 1990.

Folsom, Ralph H. NAFTA in a nutshell.: MN, U.S.A.: West Group, 1999.

Goodwin, John R. Business Law. - U.S.A.: Richard D. Irwin, Inc., 1972.

Hartley, T.C.. The Foundations of European Community Law. An Introduction to the Constitutional and Administrative Law of the European Community. - U.S.A.: Oxford University Press, 1998.

Kolvenbach, Walter. Protection of Foreign Investments. A Private Law Study of Safeguarding Devices in International Crisis Situations. - the Netherlands. - 1989.

La sociйtй en commandite entre son passй et son avenir. Йtudes du Centre de recherche sur le droit des affaires/ Sous la direction de Alain Viandier. - Paris. Librairies Techniques, 1983.

Lefebvre, Francis. French Business Law Guide. CCH Editions Limited, 1991.

Litka, Michael. International Dimensions of the Legal Environment of Business. - Boston, USA. PWS-KENT Publishing Company, 1991.

Mann, Richard A., Roberts, Barry S. Essentials of Business Law and the Legal Environment. - U.S.A.: WEST, 1998.

Mengozzi, Paolo. European Company Law. From the Treaty of Rome to the Treaty of Amsterdam. - London, UK.: Kluwer Law International Ltd., 1999.

O'Brien, Chair Clare. International Joint Ventures. - NY, U.S.A.: Practicing law Institute, 1999.

Option, Franc G. and Feiler, Herbert. Doing Business in the United States. Kluwer, Deventer, the Netherlands, 1984.

Price Waterhouse. Doing Business in the United States. Information Guide. - U.S.A. Price Waterhouse World FirmServices BV, Inc., 1995.

Reynolds, Sarah. Handbook on Commercial Dispute Resolution in the Russian Federation. A Guide for Businesses on Navigating the Russia Legal system for Resolution of Business Disputes. - U.S.A.: U.S. Department of Commerce, International Trade Administration, office of Eastern Europe, Russia and Independent States, July 2000.

Rudden, Bernard and Phelan, Diarmuid Rossa. Basic Community Cases.: N.Y., U.S.A.: Oxford University Press, 1997.

Stikeman, Elliot. Doing Business in Canada. - N.J., U.S.A.: LexisNexis, 2002.

The Evolution of EU Law. Edited by Paul Craig and Grainne de Burca. - N.Y., U.S.A.: Oxford University Press, 1999.

Trakman, Leon E.. Dispute Settlement Under the NAFTA: Manual and Source Book. - U.S.A.: Transnational Publishers, Inc., 1997.

Tremml, Bernd and Buecker, Bernard. Key Aspects of German Business Law. A Manual for Practical Orientation. Springer, 1999.

Tridimas, Takis. The General Principles of EC Law. - N.Y., U.S.A.: Oxford University Press, Inc., 1999.

Villiers, Charlotte. Harmonisation of Company Laws in Europe - With an Introduction to Some Comparative Issues. European Business Law. Edited by Geraint G. Howells. - England.: Dartmouth Publishing Company Limited, 1996.

Wallace, Don. Legal Environment for Foreign Direct Investment in the United States. The International Law Institute, Georgetown University Law Center, Washington D.C., USA.

Weatherill, Stephen and Beauumont, Paul. EU Law. - London, UK.: Penguin Books, 1999.

Вітчизняні та російські багатотомні видання

АН УССР Институт государства и права: Корецкий В.М. Избранные труды в двух книгах. Книга 1. - К.: "Наукова думка", 1989.

Ануфриева, Л.П.. Международное частное право: особенная часть. Том 2. - М.: "Издательство БЕК", 2000.

Сулейменов М.К. Договор в гражданском праве Республики Казахстан: проблемы теории и практики: материалы Междунар. науч.-практ. конф. - Алматы, 2000. Т 1.

Іноземні багатотомні видання

American Jurisprudence. V. 18A. Corporations. - NY, USA. Lawyers Cooperative Publishing, 1985.

American Jurisprudence. V. 36. Foreign Corporations to Fraternal Orders and Benefit Societies. - NY, USA. Lawyers Cooperative Publishing, 1968.

American Jurisprudence. V. 46. Joint Stock Companies. - NY, USA. Lawyers Cooperative Publishing, 1994.

Archibald, Frank, Morlock, Alice-Anne, Albrecht, Dalton, Feltham, Ivan. International Contract Manual, Country Handbooks. Vol. 2. - The Netherlands.: Kluwer Law and Taxation Publishers, 1993.

Barron, William M. and Lange, Christoph. International Contract Manual, Country Handbooks. Vol. 1. - The Netherlands.: Kluwer Law and Taxation Publishers, 1993.

Bernard, Thierry, de Kondserovsky, Sonia and Hoch, Fabienne. Transnational Litigation: A Practitioner Guide. Vol. 2. France. - N.Y., U.S.A.: Oceana Publications, Inc., 1997.

Conard. Fundamental Changes in Marketable Share Companies./ International Encyclopedia of Comparative Law. -1975. - Vol. 13.

Cullen, Thomas F. and Jorden, Stephen J.. United States. Transnational Litigation: A Practitional Guide. Vol. 3. - N.Y., U.S.A.: Oceana Publications, Inc., 1997.

Fern, Martin. D. Warren's Forms of Agreements. Vol. 1. - N.Y., U.S.A.: Matthew Bender & Company Incorporated, 1992.

Gillen, M., Cheffins, B.R., Maclntosh, J.G., McLean, A., Phillips, L., Turgeon, J., Waldron, M.A.. International Encyclopedia of Laws. Vol. 2, Kluwer Law and Taxation Publishers. Denver, Boston, 1993.

Holdsworth, Judith L., Kamper, Sandra C. and Nacimiento, Patricia. Transnational Litigation: A Practitioner Guide. Vol. 2. Germany. - N.Y., U.S.A.: Oceana Publications, Inc., 1997.

International Encyclopedia of Comparative Law. Alexander N. Makarov. Chapter 2. Sources. V. 3. Private International Law. Kurt Lipstein, Chief Editor. Oceana Publications Inc., NY, U.S.A. 1973.

International Encyclopedia of Comparative Law. V 1. Prof. Kenneth K. Redden, General Editor. William S. Hein & Co, Buffalo, New York, NY, USA, 1988.

International Encyclopedia of Comparative Law. V. 1. Private International Law. Victor Knapp, Chief Editor. Oceana Publications Inc., NY, U.S.A.1973.

Іnternational Encyclopedia of Comparative Law. V. 1. Private International Law. Victor Knapp, Chief Editor. Tubingen., Alphen a/d Rijn, 1979.

International Encyclopedia of Comparative Law. V. 2. Ch. 3. Tubingen, 1984.

International Encyclopedia of Laws. M. Gillen, B.R. Cheffins, J.G. Maclntosh, A. McLean, L. Phillips, J. Turgeon, M.A. Waldron. V. 2. Kluwer Law and Taxation Publishers. Boston, 1993.

Irving, Colin K.. Transnational Litigation: A Practitioner Guide. Vol. 1. Canada. - N.Y., U.S.A.: Oceana Publications, Inc., 2002.