Вступ до мовознавства

На сучасному етапі ідеографія використовується в системі дорожніх знаків (5"зиґзаґ", х "перехрестя", ! "небезпечна дорога"); в картографії і топографії (знаки корисних копалин), в математиці і математичній логіці (+, -, <, >, V, 1, З, V, X, %, п, є, с); в хімії (Н20, Ca, H2S04); в шахах (Kh6:f 7х, ФЬЗ-d5U). Використання ідеограм у названих сферах зумовлено їх точністю, лаконічністю і міжнародністю. Носії різних мов їх розуміють, але озвучують по-різному. Так, скажімо, запис 2 + 3-5 українець прочитає як два плюс три дорівнює п'ять, а англієць - як two and three is five.

З часом у зв'язку із суспільним розвитком і розширенням сфери використання письма виникла проблема його спрощення. Можливими були три шляхи спрощення письма:

1. Лексичний

(Цим шляхом пішла китайська писемність): для скорочення кількості ієрогліфів використовують два знаки. Наприклад, поєднання ієрогліфів, що позначають собаку і рот, означає "говорити", дитину і рот - "кричати", людину і рот - "населення", ворота і рот - "запитувати". Див. ще: ієрогліфи жінка і дитина означають "любити", чоловік і дитина - "оберігати", місяць і сонце - "світлий", гора і людина - "самітник", гора і вода - "природа, пейзаж". Інколи використовується повторення двох однакових знаків (редуплікація): дерево і дерево - "ліс".

Цей шлях скорочення кількості графічних знаків неефективний, особливо для мов, у яких є префікси, суфікси та закінчення.

2. Граматичний.

Для коренів залишають їх ієрогліфи, а для префіксів, суфіксів та закінчень використовують додаткові ієрогліфи.

Цей шлях підходить тільки мовам з афіксами і закінченнями і не є дуже ефективним, оскільки кількість коренів у мовах велика.

3. Фонографічний.

Фонографія (від гр. phone "звук" і grвphd "пишу") - різновид письма, в якому графічні знаки позначають звуки.

Фонографічне письмо передає мову не тільки в її граматичній будові, а й у фонетичному звучанні. Цей тип письма є найпродуктивніший. Він виник на основі ідеографічного. У давньоєгипетській мові, де переважали складні слова, головним було створення знаків-ребусів. Суть цього методу полягає в тому, що письмові знаки для коротких слів можна було використати для позначення частин довгих слів. Поступова спеціалізація знаків для передачі певних звукосполучень зрештою привела до утворення нестандартизованого алфавіту, що складався з 24 знаків для окремих приголосних і 21 знака для сполучень приголосних.

У розвитку фонографії розрізняють три етапи: складове, консонантне і буквено-звукове письмо.

Складове, або силабічне (гр. sylldbikos "той, що стосується складу слова, складовий" від syllabe "склад"), письмо - це система графічних знаків, які передають звучання складів, тобто кожен склад позначається окремим знаком.

Найдавнішим складовим письмом було шумерське пізнішого періоду (3 тис. р. до н.е.), близьким до нього - ассиро-вавилонське. Складовою була й та синайська (давньосемітська) писемність, що розвинулася в другій половині II тисячоліття до н.е. з єгипетських ієрогліфів і налічувала майже 100 знаків. На основі цієї писемності виробилося декілька форм фінікійського письма.

Суто складовим є давньоіндійське письмо деванагарі, яке існує з VII ст. Застосовувалося в санскриті, нині ним пишуть ті, хто користується мовами гінді, маратхі, Непалі, мунда, гонді та ін. Деванагарі складається з 60 знаків: 13 для голосних і дифтонгів, 33 складових знаків і 4 допоміжних. Складовими є також арабське та ефіопське письмо, японське письмо кана та корейське письмо кунмун.

Силабічний алфавіт повинен відповідати кількості складів із кожним голосним, що, як правило, становить від декількох десятків до 300 одиниць. Як бачимо, це значно простіший від ідеографічного алфавіт. У японському силабічному письмі, наприклад, всього 48 грамем. До речі, в українському алфавіті також є деякі елементи силабічного письма. Це букви я, ї, ю, є, які позначають склади [ja], [ji]> [jy]"[je].

Подальший крок у розвитку фонографії зробили фінікійці. Вони буквами позначали приголосні, які виражали лексичне значення коренів, а голосні, які чергуються в корені між приголосними для вираження граматичних значень, позначали діакритичними знаками.

Отже, усі види алфавітного письма формувалися на основі давньосемітського фінікійського буквеного консонантного, або квазіалфавітного, письма, яке використовували у Фінікії, Палестині та Карфагені з XIII ст. до н.е. до початку н.е. У класичному фінікійському алфавіті було 22 знаки, які фіксували мовлення за звуковим способом і легко та швидко запам'ятовувалися. Букви були введеш в алфавіт. Кожна буква мала назву, яка відповідала звичайному слову мови, що починалося з цієї букви: алеф "бик", бет "дім", далет "двері", вав "цвях", йод "рука", каф "долоня", мем "вода", нун "риба", пе "рот", реш "голова", шін "зуб" та ін.

Оскільки в цьому алфавіті букви позначають лише приголосні, то цей тип письма називають консонантним.

Буквено-звукове письмо започаткували давні греки. Запозичивши букви у фінікійців, вони стали позначати ними не тільки приголосні, а й голосні. Для цього використали фінікійські букви А, Б, І, О, що позначали такі приголосні, яких не було в грецькій мові (наприклад, буква А, яка позначала у фінікійському алфавіті гортанний проривний звук, була використана для позначення голосного [а]), а також увели деякі власні букви - іжицю (V) та омегу (Ј2, о). На відміну від фінікійців греки стали писати зліва направо і відповідно обернули зображення букв (q - р, 3 - Е). Це сталося в VIII ст. до н.е.

Грецьке письмо - велике культурне досягнення людства. Це перший буквено-звуковий алфавіт. Він став основою латинського, який виник у VI ст. до н.е. (нині це найпоширеніший алфавіт) і слов'янського (кириличного), що виник у IX ст.

Кирилиця була розроблена на основі візантійського грецького письма, до якого було додано ще 13 букв для специфічних слов'янських звуків - ц, ч, Ш, щ, Т", ьі, ь, а, ж, к, ю, іа. Букви ц і ш було взято з єврейського так званого квадратного письма, а інші винайдено спеціально. На Русі кирилиця введена в X ст. у зв'язку з прийняттям християнства.

До нашого часу не розв'язано питання про походження іншого слов'янського письма - глаголиці. Повністю збігаючись за складом, порядком і значенням букв, кирилиця і глаголиця різко різняться за формою букв. Глаголиця була поширена головним чином у південно-західних слов'ян-католиків Болгарії, Моравії, Хорватії і перестала використовуватися у пізньому середньовіччі (наприкінці ХУШ ст.).

Графіка Кирилиці змінювалася з X до XVIII ст. Спершу писали уставом (кожну букву чітко виводили, не допускалися скорочення), відтак напівуставом, що являв собою спрощений устав і забезпечував більшу швидкість написання, нарешті, вяззю, де букви поєднувалися в безперервний орнамент, допускалися скорочення і зменшення деяких букв.

Сучасні слов'янські системи письма (українська, білоруська, російська, болгарська, сербська) розвинулися на основі кирилиці, яка пережила кілька реформ (1708- 1710 рр., 1735 р., 1758 р., 1918 р.), внаслідок яких графіка спростилася й наблизилася до латинської.

На основі фінікійського письма виникло й арамейське письмо, яке перейшло на схід до монголів і маньчжурів та на південь до арабів.

Римляни переробили грецький алфавіт, а римський алфавіт (латиницю) запозичили всі романо-германські народи, фінни, угорці, естонці, латиші, литовці, албанці та деякі слов'яни (поляки, чехи, словаки, хорвати, словенці, лужичани).

Графічний аспект письма вивчає допоміжна наука - палеографія (від гр. "древній" і grдpho "пишу").

Графіка

Графіка (гр. graphіke від graphd "пишу, креслю, малюю") -

1) сукупність усіх засобів письма (всіх букв і допоміжних знаків);

2) розділ мовознавства, який вивчає співвідношення між графемами і звуками.

Букви певної мови складають її алфавіт.

Алфавіт (від перших двох букв грецького алфавіту альфа і бета, у середньо-грецькій вимові віта) - сукупність букв якогось фонографічного письма, розташованих у історично усталеному порядку.

Таку ж мотивацію мають і синонімічні назви алфавіту - азбука (перші букви кирилиці аз і буки) та абетка (перші букви українського алфавіту а і бе).

Майже 75 відсотків населення Землі користується бук-вено-звуковим письмом. Нині існує чотири сім'ї алфавітів: латинська (30 відсотків), слов'янська (10 відсотків), арабська (10 відсотків) та індійська (20 відсотків). До латинської сім'ї належать 70 алфавітів: 30 європейських, 20 азіатських і 20 африканських.

Ідеальний алфавіт повинен мати стільки букв, скільки є звуків у мові, причому кожна графема (буква) повинна позначати тільки один звук, а кожен звук - мати одну графему. Однак ідеальних алфавітів немає. Це пояснюється тим, що, по-перше, 24 буквами грецького і 25 латинського алфавітів неможливо передати усі звуки сучасних мов; по-друге, в усіх мовах відбуваються фонетичні зміни, а орфографія залишається традиційною (в англійській мові, скажімо, 46 фонем, а 26 букв). Цю суперечність якоюсь мірою усуває складовий принцип графіки. Так, зокрема, в українській мові немає спеціальних букв для м'яких приголосних, однак вони позначаються голосними я, ю, є, і, які йдуть після них. Але й складовий принцип не може розв'язати всіх проблем графіки. У багатьох графіках доводиться вдаватися до нововведень: фр. с (се седіль), нім. (З (шарфес ес), датськ. 6, польськ. І. Однак і це не рятувало становища, через що в багатьох графіках використовують лігатуру (від лат. ligatura "зв'язок") - букву, утворену поєднанням елементів двох букв (серб. л> (л+ь), іь (н+ь), фр. се (о+е), кириличні ю (і+оу), кх (і+а), ц/ (ш+т), діаграфи (укр. дж, дз, нім. ck, ch, польськ. sz, cz, rz), триграфи нім. sch, англ. oeu [u:J), поліграфи нім. tsch [с], англ. augh [о:], а також букви з надрядковими знаками

(білор. у, нім. O, іі, польськ. с, s, z, чеськ. §, б, z, Ј). І все одно в жодній мові світу немає повної відповідності між звуками і буквами, тоді як невідповідність може бути значною. Так, скажімо, в німецькій мові звук [f ] незалежно від позиції може бути позначений графемами f, v, ph (fьr "для", vor "перед", Phonetik "фонетика"), а англійська графема а може позначати звуки [еі] (lake "озеро"), [аг] (cat "кішка"), [а:] (class "клас"), [з:] (salt "сіль"), [о] (wan "блідий"), [a] (affect "впливати на когось"), [і] (climate "клімат").

За співвідношенням зі звуками букви бувають:

1) однозначні: рос. ц, ш (вони завжди позначають тверді звуки [ц] і [ш]);

2) двозначні: укр. п, б, в, т, д, н, с, з, л, р (позначають тверді й м'які звуки);

3) які позначають два звуки: я, ю, є, ї (яр, юний, єдиний, їм), їх можна назвати силабографемами;

4) які не позначають жодного звука: укр. ь, рос. т>, ь.

Орфографія. Принципи орфографії

Орфографія (відгр. orthos "правильний" і grapho "пишу") - 1) система однакових написань, що історично склалася, яку використовують в писемному мовленні; 2) розділ мовознавства, який вивчає й опрацьовує систему правил, що забезпечують однакові написання.

Орфографія будь-якої мови ґрунтується на певних принципах. Орфографічні принципи визначають вибір одного написання там, де є орфограми, тобто там, де можливі два чи більше різних написань. На основі цих принципів установлюються орфографічні правила.

Залежно від того, який принцип є провідним при позначенні звукового складу слів у тій чи іншій національній орфографії, говорять про основний принцип цієї орфографічної системи загалом.

Існує чотири принципи орфографії: фонетичний, морфологічний, історико-традиційний та ідеографічний.

Фонетичний принцип.

Суть його полягає в тому, що слова пишуть так, як вимовляють.

За цим принципом в українській мові пишуться префікси з- і с- (зробити, здерти, зняти, але спитати, стихати, схопити), а також слова гарячий (пор. горіти), чорний (йор. черниця), чеський (пор. чех), серце (пор. сердечний), тижневий (пор. тиждень) та ін. У російській мові за фонетичним принципом пишуться префікси на -з (-с) (разыграть, безвольный, беззубый, развесить, вознаграждение, чрезвычайный, але расписать, бессилие, восхищаться); голосні в суфіксах після шиплячих під наголосом (снежок, крючок). Дехто до фонетичного принципу написань відносить написання слів типу дар, том, день тощо, але тут фонетичний принцип не діє, бо немає вибору: вони пишуться за вимовою і не можуть бути написаними по-іншому.

Фонетичний принцип характерний для білоруської, сербської та хорватської орфографій. Пор. білор. воды, але вада, голавы, але голова, стол, але сталы, лес, але лясы, вёсны, але вясна, сестры, але сястра; серб, отац "батько", оца "батька", оче "батьку" (кличний відмінок).

Онтологічно фонетичний принцип є першим для всіх мов.

Морфологічний принцип.

Для нього характерне однакове написання однієї й тієї самої морфеми незалежно від її вимови в тій чи іншій позиції.

За морфологічним принципом пишуться слова боротьба, сміється, братський, пісня, агентство, де однакове написання морфем зберігається, незважаючи на вимову [бо-род'ба], [с'м'Уец'а], [брац'киі], [п'їс'н'а], [агенство]. У російській мові за цим принципом, який, до речі, є в ній основним, пишуться слова, що закінчуються на приголосний, як, наприклад, лад, род, друг, дуб, раж (вимовляються [лат], [рот], [друк], [дул], [раш]), префікс с- (сбить, сделать, сговор; вимовляються [зб' ит' ], [зд'з*лгт'], [згбвгр]), ненаголошені голосні (вода, земля, делом; вимовляються [влда], [з'эимл'а], [д'элъм]), буквосполучення стн, стл, здн, рдц у коренях слів типу счастливый, поздно, сердце тощо.

На відміну від російської орфографії, де переважає морфологічний принцип написання, українська орфографія ґрунтується на двох принципах - фонетичному і морфологічному.

Історико-традиційний принцип.

Він полягає в тому, що зберігаються такі написання, які на сучасному етапі втратили свою мотивованість, тобто слова пишуться так, як вони писалися колись, хоч таке написання не відповідає ні звучанню слова, ні його морфемній структурі.

До традиційних написань в українській мові належать написання я, ю, є, ї, щ на позначення двох звуків, збереження подвоєння приголосних в іншомовних власних назвах (Голландія, Руссо, Уатт) і написання без подвоєння іншомовних загальних назв (каса, клас, колектив), а також написання е та и в ненаголошених позиціях таких слів, як левада, леміш, лиман, кишеня тощо.

Значно більше традиційних написань у російській мові. До них належать написання и після твердих шиплячих (жизнь, ширь, цирк), м'якого знака після твердих шиплячих у іменниках Ш відміни й у формах другої особи однини теперішнього часу та формах другої особи однини і множини наказового способу дієслів (рожь, мышь, пишешь, ешь, режьте), закінчень -ого, -его в родовому відмінку однини прикметників, порядкових числівників та деяких займенників чоловічого і середнього роду (доброго, пятого, его, моего).

Дуже багато традиційних написань у французькій мові, а для англійської орфографії історико-традиційний принцип є основним. Так, скажімо, тепер такі слова, як knight "лицар" і night "ніч" вимовляються однаково [naоt], однак пишуться по-різному, і саме так, як вимовлялися і писалися в XIV ст. Однак рекорд за історико-традиційними написаннями утримує ірландська мова, де розбіжності між вимовою і написанням надзвичайно великі. Наприклад, слово sambradh "літо" читається як [saura].

Ідеографічний, або символічний, принцип

(Його ще називають диференційними написаннями). Опирається на смислові відмінності подібних написань.

Так, наприклад, в українській мові є слова компанія і кампанія. Слово компанія вживається тоді, коли потрібно виразити значення "товариство", а кампанія, коли слово має значення "сукупність заходів для здійснення в певний період якогось важливого громадсько-політичного або господарського завдання". За ідеографічним принципом пишуться різні закінчення для різних значень у деяких словах. Наприклад: звука (в музиці, в лінгвістиці) і звуку (в інших значеннях), блока (механізм) і блоку (об'єднання), апарата (пристрій) і апарату (установа; сукупність органів), органа (частина організму) й органу (установа), центра (в математиці) і центру (в інших значеннях), оригінала (дивак) і оригіналу (першоджерело). Цим принципом обґрунтовується також різне написання прийменника з іменником і ононімічних прислівників (до дому і додому, на зустріч і назустріч, з боку і збоку), написання малої букви в загальних назвах і великої у власних (віра і Віра, любов і Любов, орел і місто Орел), а також написання займенників ви і Ви (з великої букви Ви пишеться у випадку підкресленої шанобливості). У російській мові диференційним принципом визначаються написання ожёг (дієслово) й ожог (іменник), плачь (наказова форма дієслова) і плач (іменник).

У німецькій мові на цьому принципі ґрунтується написання з великої букви всіх іменників (пор.: leben "жити" і das Leben "життя", lesen "читати" і das Lesen "читання", gut "добрий" і das Gut "маєток, товар"). Як приклади диференційного написання можна навести Іа (артикль) і їй "там, туди" у французькій мові, di "скажи" і "я дав" - в іспанській.

Деякі вчені як окремий принцип виділяють написання запозичених слів, які відображають іншомовні правила орфографії, тобто ті випадки, які ґрунтуються на практичній транскрипції і транслітерації: фойє, рос. йод, йогурт, майор, батальон, йеменский тощо.

Підсумовуючи все сказане, наголосимо на тому, що орфографія має особливе соціальне значення. Вона торкається інтересів усього суспільства і тому є предметом постійної уваги і турботи мовознавців, які займаються питаннями культури мовлення.



3. Лексика і фразеологія

3.1 Слово та його значення

Лексикологія. Розділи лексикології

Лексикологія (від гр. lexikos "такт, що стосується слова" і logos "наука") - розділ науки про мову, який вивчає лексику (словниковий склад мови).

Лексикологія суттєво відрізняється від фонетики і фонології. Якщо фонетика й фонологія вивчають односторонні одиниці, що мають лише план вираження, то лексикологія - двосторонні одиниці, які мають план вираження і план змісту.

Розрізняють загальну, конкретну, історичну, зіставну й прикладну лексикологію. Загальна лексикологія встановлює загальні закономірності будови, функціонування й розвитку лексики. Конкретна лексикологія вивчає словниковий склад однієї мови. Історична лексикологія займається історією словникового складу, причинами й закономірностями його зміни. Зіставна лексикологія досліджує словниковий склад двох чи більше мов із метою виявлення структурно-семантичних подібностей і відмінностей між ними або з метою виведення спільних семантичних закономірностей. Прикладна лексикологія вивчає питання укладання словників, перекладу, лінгводидактики й культури мовлення.

Лексикологія - багатоаспектна наука, яка вивчає природу й суть слова, його виникнення та зміну, визначення значення слів та їх уживання, структуру словникового складу мови, шляхи його поповнення та ін. У компетенції лексикології й сталі словосполучення. Такий широкий спектр лексикологічних проблем зумовив необхідність розрізняти лексикологію у вузькому й широкому значеннях. Якщо у вузькому значенні лексикологія (власне лексикологія) - це розділ мовознавства, що вивчає словниковий склад мови, то в широкому значенні - це загальне позначення всіх розділів, які вивчають слово.

До лексикології в широкому значенні слова належать такі науки:

1) власне лексикологія - наука про словниковий склад;

2) семасіологія (від гр. semasia "знак, значення") - наука про значення слів. її ще називають лексичною семантикою (від гр. semantikos "позначальний"). Слово семантика дуже часто вживається і в розумінні "значення". Деякі лінгвісти семасіологією і семантикою називають тільки вивчення значень слів, але не інших одиниць мови. Однак останнім часом під семантикою розуміють а) весь зміст, інформацію, передавані мовою або якоюсь її одиницею (морфемою, словом, словосполученням, реченням); б) розділ мовознавства, який вивчає цей зміст, інформацію;

3) ономасіологія (від гр. onomasia "називання, именования") - наука, яка вивчає процеси найменування. її називають ще теорією номінації. Ономасіологія протиставляється семасіології за спрямуванням, напрямком дослідження. Якщо семасіологія йде від позначення (слова) до значення, то ономасіологія веде дослідження від речі або явища до думки про них і до їх позначення мовними засобами;

4) етимологія (від гр. etymon "істина") - наука, яка досліджує походження слів;

5) фразеологія (від гр. phrasis "мовний зворот, фраза") - наука про стійкі словосполучення;

в) ономастика (від гр. onomastikos "той, що стосується імені", onomastike" мистецтво давати імена") - наука про власні назви, яка складається з антропоніміки (гр. antropos "людина") - науки про імена людей і топоніміки (від гр. topos "місце") - науки про географічні назви та ін.;

7) лексикографія (від гр. lexicon "словник" і grapho "пишу") - наука про укладання словників.

Лексикологія як окремий розділ мовознавства виділилася пізніше від інших розділів, наприклад - граматики. Ще в першій половині XX ст. деякі мовознавці, як, скажімо, американський мовознавець Леонард Блумфільд (1887-1949) та його школа, вважали, що мовознавство загалом не повинно займатися семантикою, яка насправді становить ядро лексикології.

Термін лексикологія вперше введено французькою енциклопедією Д. Дідро та Л. Д'Аламбера в 1765 р.

Слово як одиниця мови. Слово і лексема

Хоч будь-яка людина без філологічної освіти легко може виділити в чужому чи своєму мовленні слова (поняття слова стихійно наявне в свідомості всіх носіїв мови), однак дати визначення слова дуже важко. Є безліч визначень слова, але жодне з них не враховує різних нюансів, притаманних різнорідним словам у мовах світу. Так, зокрема, такі визначення, як "смислова одиниця в складі речення", "звук або комплекс звуків, що має значення" не є неправильними, але вони можуть відноситися до інших одиниць, які мають значення, наприклад, морфем, речень. Крім того, слова є дуже різними і в межах однієї мови і, особливо, при порівнянні їх у різних мовах (пор. школа, вчитися, гарний, і9 а, в, для, ой, ку-ку; нім. der, die, das; англ. the, а, фр. le, la та ін.). Тому охопити ознаки таких різних слів у одному визначенні не просто. Саме це, очевидно, стало причиною того, що деякі лінгвісти заперечували поняття слова. Так, зокрема, Ф. де Соссюр стверджував, що "поняття слова несумісне з нашим уявленням про конкретну одиницю мови... Не в слові потрібно шукати конкретну одиницю мови". Ш. Баллі, Ф. Боас, А. Мартіне заявляли про необхідність звільнитися від невизначеного поняття слова. Про неможливість визначення слова говорив Б. Сепір: "Перша наша спонука - визначити слово як мовний символ, що відповідає певному поняттю. Але... подібне визначення немислиме". А російський мовознавець Л. В. Щерба (1880-1944), який вивченню слова присвятив значну частину своїх праць, засумнівався загалом в існуванні такого поняття: "Насправді, що таке слово? Я думаю, що в різних мовах це буде по-різному. Із цього, власне, виходить, що поняття "слово" загалом не існує". Відомий чеський мовознавець В. Скалічка (1909) на відміну від Л.В. Щерби радив не відмовлятися від поняття слова, але не давати йому визначення.

Більшість же мовознавців уважають, що слово - найконкретніша мовна одиниця, основна і базисна. Мова - це перш за все мова слів, а не форм чи звуків. Тому-то спроби дати дефініцію слова не припиняються. Наведемо деякі з визначень:

"Слово - найважливіша одиниця мови, яка позначає явища дійсності та психічного життя людини і звичайно однаково розуміється колективом людей, які розмовляють однією мовою й історично пов'язані між собою" (P.O. Будагов);

"Слово - граничний складник речення, здатний безпосередньо співвідноситися з предметом думки" (О.С. Ахматова);

"Слово - найменша смислова одиниця мови, вільно відтворювана в мовленні для побудови висловлювань" (Б.М. Головін);

"Слово - мінімальна структурно-семантична одиниця мови, яка виражає своїм звуковим складом поняття про предмети, процеси, явища дійсності, їхні ознаки чи відношення між ними, вільно відтворюється в мовленні і служить для побудови висловлювань" (Д.І. Ганич, І.С. Олійник);

"Слово - оформлена за нормами даної мови, неподільна на менші подібні єдності мовна одиниця, що складається із звука чи комплексу звуків і називає певні предмети, процеси і явища об'єктивної дійсності та їх ознаки або тільки вказує на них чи на відношення між ними, або виражає емоціонально-вольові прояви" (Є.В. Кротевич, Н.С. Родзевич).

Як бачимо, для всіх визначень спільним є акцентування на смисловому аспекті слова (щось позначає). Інші ознаки визначень не збігаються. Зокрема, P.O. Будагов звертає увагу на однакове розуміння слова мовцями, Б.М. Головін, І.С. Олійник та Д.І. Ганич - на те, що слово служить для побудови висловлювання. Подібне відзначено О.С. Ахмановою (складник речення). Вільна відтворюваність слова в мовленні відзначається Б.М. Головіним, Д.І. Ганичем і І.С. Олійником. Є.В. Кротевич і Н.С. Родзевич наголошують на неподільності слова на менші подібні єдності.

Для того щоб визначити слово, очевидно, потрібно його відрізнити від інших мовних одиниць.

Як засвідчують усі вищенаведені визначення, слово - це єдність звучання і значення. Нема слів без звукової оболонки, але й немає слів без значень. Слово - двостороння одиниця: має план вираження (звукова оболонка, експонент) і план змісту (значення). Але ж ці ознаки мають і морфема, і словосполучення. Таким чином, проблема виділення слова (і його визначення) містить два аспекти: проблему окремості слова (визначення меж слова в тексті, що вимагає, з одного боку, відрізнений слова від його частини - морфеми, а з іншого - від сполучення двох чи більше слів) і проблему тотожності слова, його ідентифікацію (встановлення словесної тотожності різних слововживань). Тут все залежить від того, на що опирається лінгвіст при визначенні меж слова: на написання ("орфографічне слово" - послідовність букв між пробілами) чи на його лексичне й граматичне значення. Англ. to get up "вставати" - одне, два чи три слова? Рос. железная дорога "залізниця" - одне чи два слова?

Проблема тотожності слова охоплює і питання про належність різних вживань одного звукового комплексу одному слову (розмежування полісемії й омонімії). Так, скажімо, О.О. Потебня в кожному новому значенні бачив інше слово.

Спочатку з'ясуємо, чим слово відрізняється від іншої двосторонньої одиниці - морфеми. Головна відмінність слова від морфеми в його більшій самостійності, автономності. Слова можна вставити у висловлювання і переставити, тобто слово має позиційну автономність. Наприклад: Це було ранньою весною - Весною ранньою це було - Це було торік ранньою весною. Переставити морфеми в слові неможливо: * Це обул ою-ранн ою-весн.

Крім позиційної, слову властива й синтаксична автономність. На відміну від морфеми, воно здатне виконувати синтаксичну функцію, тобто бути членом речення чи утворювати самостійно однослівне речення. Саме з самостійністю слова пов'язана його легка відтворюваність.

Однак існує чимало суміжних (перехідних) випадків, які можна трактувати двояко. Так, наприклад, важко пояснити, чому в англійській мові cannot вважається одним словом (пишеться разом), a may not, must not - різними словами (пишуться окремо), хоча вони всі належать до групи близьких за значенням і функцією слів (модальних дієслів). До важких випадків виокремлення слів належать їх аналітичні форми. Пор.: читати - буду читати, читав би; дотепний - більш дотепний, найбільш дотепний; англ. to read "читати" - has read "читав", will read "читатиме", is reading "читає зараз"; нім. lesen "читати" - hat gelesen "прочитав", wird lesen "буде читати", wird gelesen haben "буде прочитаний". Функціонально тут всюди одне слово (пор.: прочитаю, дотепніший тощо), але структурно - словосполучення, яке допускає вставлення всередину іншого слова (Я буду запоєм читати цю книжку; Не has never read a book in the train "він ніколи не читав у поїзді книжку").

До таких же суміжних випадків належать дієслова з відокремлюваними префіксами в німецькій мові (aufstehen "вставати"; Ich stehe frьh auf "Я встаю (прокидаюсь) рано"; Stehe auf "Встань!") і форми знахідного, орудного та місцевого відмінків українських займенників ніхто, ніщо, дехто, дещо, ніякий тощо (ні про кого, ні на кому, ні на що, ні в чому, де в кого, де в чому, де з ким, де з чим, ні в якому),

У подібних випадках суттєвим для виділення слова є критерій системності. Якщо буду читати і читатиму є співвідносними, то це свідчить, що розчленована форма буду читати є одним словом (словоформою).

Крім самостійності, слово характеризується цільно-оформленістю (слова розділені паузами й об'єднані наголосом, мають також граматичну оформленість, через що є непроникними) та ідіоматичністю (довільним зв'язком звучання зі значенням). Отже, характерними ознаками слова е цільність, виокремленість, ідіоматичність і вільна відтворювальність у мовленні.

Важкість визначення слова пояснюється й тим, що слова є неоднорідними за своєю структурою і за функціями. Вважають, що основною функцією слова є номінативна. Тільки за цією однією функцією (за способом номінації) слова поділяють на чотири типи:

1) повнозначні, до яких належать іменники, дієслова, прикметники, числівники й прислівники. Це слова-етикетки, слова, що називають явища навколишнього світу. Вони є носіями понять. У реченні виконують синтаксичні функції членів речення;

2) вказівні (займенникові), які позначають предмети опосередковано або за відношенням до осіб мовлення. Реальний зміст займенники отримують лише в мовленні (у висловлюваннях, у тексті);

3) службові, до яких належать сполучники, прийменники, частки, зв'язки, слова ступеня, артиклі. За своїми функціями вони близькі до морфем: не мають номінативної функції, а лише виражають відношення. Це слова-організатори, гвинтики для побудови речень. Службові слова несуть інформацію не стільки про світ, скільки про саму мову;

4) вигукові, які стосуються не думки, а емоцій. Вони не мають номінативної функції (не називають явищ й не виражають понять) і не можуть вступати в синтаксичні відношення з іншими словами в реченні.

Повнозначні слова також не становлять однорідну групу. Так, зокрема, серед іменників розрізняють власні та загальні назви.

Власні назви на відміну від загальних служать для виділення названого ними об'єкта з низки подібних, для його індивідуалізації та ідентифікації. До них належать антропоніми (імена людей), топоніми (географічні назви), теоніми (назви божеств), зооніми (клички тварин), астроніми (назви небесних тіл), космоніми (назви зон космічного простору і сузір'їв), хрононіми (назви відрізків часу, пов'язані з історичними подіями), ідеоніми (назви об'єктів духовної культури), хрематоніми (назви об'єктів матеріальної культури) та ін. Усі ці назви вивчаються спеціальною наукою ономастикою (від гр. "майстерність давати імена").

У лексикології прийнято розрізняти поняття "слово" і "лексема". Слово є конкретною одиницею.

Лексема - слово-тип, абстрактна одиниця мови, інваріант, у якому абстрагуються від його форм.

Іншими словами, лексема - це слово в сукупності його форм і можливих значень у всіх його вживаннях і реалізаціях. Так, у реченні Людина людині друг є три слова і дві лексеми, бо слова людина і людині є формами (варіантами) однієї лексеми.

Лексема може варіюватися і в плані вираження, і в плані змісту. Формальними варіантами, тобто варіантами у плані вираження, є, наприклад, співати і співать, сміятися і сміятись, би і б, рос. прочитать і прочесть, хнычет і хныкает, а варіантами в плані змісту є різні значення багатозначного слова, які прийнято називати лексико-семантичними варіантами.

Значення слова

Лексичне значення - історично закріплена в свідомості людей спів* віднесеність слова з певним явищем дійсності.

Це зв'язок певного звучання з певним поняттям, почуттям, волевиявленням тощо, "відоме відображення предмета, явища чи відношення у свідомості..., яке входить до структури слова як його внутрішня сторона, відносно якої звучання слова виступає як матеріальна оболонка..." (О.І. Смирницький), або це той зміст слова, та інформація, яку воно несе.

Лексичне значення слова є продуктом мисленнєвої діяльності людини. Воно пов'язане з редукцією інформації людською свідомістю, з порівнянням, класифікацією, узагальненням.

Оскільки слова називають речі, то лексичне значення нерідко називають речовим.

Ядром лексичного значення є концептуальне значення (мисленнєве відображення певного явища дійсності, поняття). Так, наприклад, слово обличчя має концептуальне значення "передня частина голови людини". Крім концептуального значення (його ще називають денотативним), слово може мати конотативне значення (від лат. Con "разом із" і notatio "позначення"), тобто емоційні, експресивні, стилістичні "додатки" до основного значення. Наприклад, слова морда, пика, фізіономія мають таке ж концептуальне значення, як і обличчя, але на нього нашаровуються експресивно-стилістичні відтінки (конотації). Пор. ще: кінь і шкапа, черевики і шкарбани тощо.

Концептуальне й конотативне значення є загальноприйнятими, тобто належать мові й зафіксовані в словниках. Від таких значень потрібно відрізняти контекстуальні значення, тобто значення, які виникають у певних контекстах. Так, словами котик і лапочка пестливо називають дітей чи близьких, однак таке значення в цих словах не фіксується словниками.

Говорячи про значення слова, необхідно мати на увазі, що слово загалом вступає в три типи відношень: предметний (слово - предмет), поняттєвий (слово - поняття) і лінгвальний (слово - слово).

Відношення слово-предмет.

Існує у двох різновидах: загальна віднесеність і конкретна віднесеність.

Загальна предметна віднесеність - віднесеність концептуального значення до цілого класу денотатів. Наприклад, слово кінь позначає будь-якого коня.

Конкретна предметна віднесеність - віднесеність концептуального значення до певного, одиничного денотата. Наприклад: На лузі пасся кінь.

Власні імена мають тільки конкретну предметну віднесеність {Івано-Франківськ, Черкаси, Дніпро, Карпати). Загальні назви у мові мають тільки загальну віднесеність [студент, книжка, собака, кінь), а в мовленні - як загальну, так і конкретну (Кінь - велика свійська однокопитна тварина і Сусід купив собі коня). Займенники, як і загальні назви, в мові мають тільки загальну предметну віднесеність (я - будь-який, кожен мовець, ти - будь-який слухач, це - все є це). У мовленні вони набувають конкретної предметної віднесеності. Коли Т. Шевченко пише "Я ввечері посумую, А вранці поплачу", то в цьому випадку під я розуміємо саме його, поета.

Віднесеність слова до предмета називають денотативним значенням (від лат. denotatum "позначуване").

Відношення слово-поняття.

Поняття - результат узагальнення і виділення предметів, явищ якогось класу за певними спільними і в сукупності специфічними для них ознаками. Так, поняття "стіл" означає будь-який за формою та призначенням стіл.

Прямо виражають поняття тільки загальні назви, і то слово-загальне ім'я не стільки виражає поняття, скільки позначає його і вказує на нього. Власні назви й займенники співвіднесені з поняттями, але прямо їх не виражають. Вигуки зовсім не виражають понять, а лише сигналізують про стан мовця.

Віднесеність слова до поняття називають сигніфікативним значенням (від лат. significatum "позначуване").

Необхідно розрізняти побутові й наукові поняття. У мовленні слова, як правило, позначають побутові поняття (їх ще називають формальними поняттями), під якими розуміють мінімум найзагальніших і водночас найхарактерніших ознак, які необхідні для виділення й розпізнання предмета. Відмінність між побутовим (формальним) і науковим (змістовим) поняттями фіксують тлумачні й енциклопедичні словники. Якщо в тлумачному словнику для пояснення слова вода достатнім є таке визначення, як "прозора рідина, що утворює струмки, ріки, озера і моря", то в енциклопедичному словнику вода визначена так:

"Вода, оксид водню, Н.О - найпростіша, найпоширеніша на Землі хімічна сполука водню з киснем... Вода є головною складовою частиною гідросфери, що вкриває близько 360 млн. км2, тобто 70,8% поверхні Землі. Вода - безбарвна рідина без запаху і смаку. При нормальному тиску температура тверднення 100°С, температура кипіння 100°С. Найбільша густина (при 3,98°С) дорівнює 1000,00 кг/м3" (Українська радянська енциклопедія. - К., 1978. -Т.2. - С. 344).

Терміни слово і поняття не збігаються: по-перше, слово може позначати декілька понять (багатозначні слова); по-друге, одне поняття може виражатися декількома словами (синоніми); по-третє, поняття може виражатися сполученням слів (сірчана кислота, квадратний корінь тощо); по-четверте, є слова, які не позначають понять (вигуки).

Немає повної відповідності й між значенням слова та поняттям. Значення слова є ширшим від поняття (як було вже сказано, на концептуальне значення, тобто побутове поняття, нашаровуються різні конотації, а також асоціації (вербиченька, патякати, калина). Поняття ж є глибшим від значення, в чому можна переконатись із вищенаведеного енциклопедичного визначення води. Як зазначав О. Потебня, у слові міститься не сама думка, а відбиток думки.

Відношення слово-слово.

Значення слова існує не само по собі, а в певному співвідношенні зі значеннями інших слів. Близькі й протилежні за значенням слова уточнюють семантику слова, визначають для нього певні семантичні межі. Значення слів, таким чином, є системно зумовленими. У цьому легко переконатися, коли порівняти слова різних мов, які позначають одні й ті ж явища. Такі слова часто виявляються нетотожними за своїм концептуальним значенням. Пор.: укр. рукавичка - рос. рукавичка і варежка, укр. сир - рос. сыр і творог, рос. билет - укр. білет і квиток, укр. дерево - англ. tree і wood, нім. Baum і Holz; укр. рука - англ. hand і arm, нім. Hand і Arm, фр. bras і main; укр. палець - англ. finger і toe, нім. Finger і Zehe, фр. doigt і orteil; англ. to wash, нім. waschen - укр. мити і прати; укр. пастух і вівчар - болг. пастир, овчар, говедар "той, що пасе корови", козяр "той, що пасе кози"; укр. високий - англ. tall (про людину, тварину) і high (про інші предмети). Узбецьке ин позначає житло птахів, ведмедя і миші, тоді як у нас цьому слову відповідають три різні назви: гніздо, барліг, нора.

Співвідношенням слова з іншими словами в лексичній системі мови визначається його структурне значення.

За характером відношення до позначуваного об'єкта розрізняють значення прямі й переносні.

Прямі значення безпосередньо називають явища дійсності. Наприклад: сім'я з трьох осіб, красиве обличчя, ключ від дверей, хлопчик іде, камінна стіна, світлий день.

Переносні значення є вторинними, тобто похідними від прямих, й опосередковано через прямі значення називають явища дійсності: сім'я мов, обличчя театру, ключ від серця, час іде, камінна душа, світлі думки.

Вторинні (переносні) значення можуть утрачати зв'язок із основними. Так, англ. table "стіл" означало "кам'яна дошка", switch "вимикач" - "прут", travel "подорож" - "праця", harvest "урожай" - "осінь"; нім. Rede "мовлення, промова" мало значення "відповідальність", machen "робити" - значення "місити тісто", a Sache "діло, річ" - значення "судовий розгляд справи, судовий спір".

За синтагматичною зумовленістю значення поділяються на вільні й зв'язані.

Вільні значення.

Вживання цих значень не має жодних, крім логічних, обмежень. Так, зокрема, номінативне значення є вільним, бо воно може вільно поєднуватися з певним колом слів (тут обмеження на сполучуваність мають предметно-логічний характер). Наприклад, слово білий у значенні "який має колір снігу" поєднується з назвами всіх предметів, що можуть мати такий колір, а слово дерев'яний сполучається з усіма назвами предметів, зроблених із дерева (білий сніг, біла крейда, біла мука, білий папір, біла стіна та ін.; дерев'яний стіл, дерев'яний будинок, дерев'яна коробка, дерев'яні двері, дерев'яний стелаж, дерев'яна ложка тощо).

Зв'язані значення.

Ці значення можуть реалізуватися за певних синтагматичних умов. Серед зв'язаних значень розрізняють фразеологічно зв'язані, синтаксично і конструктивно зумовлені.

Фразеологічно зв'язані значення - значення слова, які реалізуються лише в певних сполученнях. Так, скажімо, слово білий реалізує значення "який виділяється чимсь незвичайним" лише в словосполученні біла ворона, слово дерев'яний має значення "обезцінений" лише з назвами грошових знаків (дерев'яний рубль). Значення "приємний за тембром" слово малиновий реалізує у словосполученні малиновий дзвін. Рос. потупить значення "опустити" має у словосполученнях потупить взор, потупить глаза, потупить голову (див. неможливість потупить белье в воду, потупить вниз руки).

Синтаксично зумовлені значення - значення, які реалізуються тільки в певній синтаксичній позиції. Так, наприклад, значення "безхарактерна людина, телепень" у слові шляпа реалізується тільки в тому випадку, коли це слово виступає присудком: "Тоді він шляпа, коли не бачить, що під носом робиться" (О. Корнійчук).

Конструктивно зумовлені значення - це такі значення, які реалізуються лише в певних конструкціях. Наприклад, значення "виражати своє ставлення до якихось подій, явищ тощо в слові відгукнутися реалізується тільки в конструкції відгукнутись на щось (дієслово + прийменник ка+ іменник у знахідному відмінку), а значення "позначитися на кому-, чому-небудь" - у конструкції відгукнутися в (на, по) чому (дієслово + прийменник в, на, по + іменник у місцевому відмінку). Пор. ще: грати на скрипці "виконувати що-небудь на музичному інструменті", грати в футбол "брати участь у грі", грати життям "поводитися з чимсь як з іграшкою"; рос. вертеть сигаретой "повертати в різні боки", вертеть сигарету "скручувати, робити, виготовляти".

3.2 Лексико-семантичні категорії

Полісемія

У мові є слова з одним значенням, але частіше слова мають два і більше значень. Слова з одним значенням називають однозначними, або моносемічними (від гр. monos "один" і sema "знак"), а слова з двома і більше значеннями - багатозначними, або полісемічними.

Полісемія (від гр. polysemos "багатозначний") - наявність різних лексичних значень у одного й того ж слова відповідно до різних контекстів.

Так, наприклад, слово сопілка є моносемічним, бо воно має одне значення "український народний духовий музичний інструмент із дерева або очерету, що має форму порожнистої трубки з отворами", а слово поле - багатозначним, полісемічним, бо воно має в українській мові десять значень: 1) "безліса рівнина, рівний великий простір" (широке зелене поле); 2) "оброблювана під посів земля" (засівати поле, поле пшениці); 3) "значна площа, відведена під що-небудь" (поле аеродрому, футбольне поле); 4) "простір, у межах якого відбувається якась дія" (поле бою, поле сил тяжіння, магнітне поле); 5) "поприще, сфера діяльності" (поле діяльності, поле науки, поле культури); 6) "основа, на яку нанесено візерунок, зображення, напис тощо; фон, тло" (блакитне поле плаката, темне поле фотографії); 7) "смужка вздовж краю аркуша паперу, яка залишається чистою при написанні або друкуванні; берег" (позначки на полях книжки); 8) "відігнуті краї капелюха" (поля капелюха); 9) "родовище корисних копалин" (рудне поле); 10) "сукупність мовних одиниць, об'єднаних спільністю змісту" (лексико-семантичне поле, асоціативне поле слова, граматичне поле часу).

Деякі слова мають більше двадцяти значень. Так, слово брати вживається в 22, а йти - у 30 значеннях. Англійське to take тільки в безприйменниковому вживанні має 51 значення: "брати", "захоплювати", "привласнювати", "користуватися", "діставати, добувати", "приймати", "сприймати, реагувати", "розуміти", "охоплювати", "захоплювати, подобатися", "записувати", "містити", "діяти", "твердити", "наймати, орендувати", "займати (місце)" та ін. Подібну багатозначність має семантично близьке до to take німецьке слово nehmen.

Загалом полісемія дуже поширене явище в усіх мовах світу. Так, зокрема, за даними І.В. Арнольд, тисяча найуживаніших слів англійської мови має 25 тисяч значень.

Окремі лексичні значення слова називають лексико-семантичними варіантами. Лексико-семантичні варіанти багатозначного слова мають семантичну спільність (спільні елементарні смисли - семи). Деякі мовознавці, як, наприклад, P.O. Якобсон, схильні вважати, що для кожного полісемічного слова можна вивести "загальне значення", однак реально, незважаючи на семантичний зв'язок між значеннями полісемічного слова, всі його значення об'єднати в одне загальне не можна, бо кожне зі значень співвідноситься з різними предметами, явищами тощо.

Слово завжди виникає з одним значенням, яке називається первинним. Первинне значення є прямим, оскільки прямо називає позначуваний предмет. Багатозначність слова розвивається на основі перенесення назви з одного предмета на інший. Нове значення є завжди переносним, похідним від первинного, мотивованим через пряме. Пор.: хлопчик біжить і час біжить; ніс дитини і ніс човна.

Є три типи перенесення: за подібністю, за функцією і за суміжністю.

Перенесення за подібністю називається метафоричним (від гр. metaphor а "переміщення"). Метафора за своєю суттю є прихованим порівнянням (скороченим порівнянням). Так, за подібністю з'явилися значення "кулястий плід окремих рослин на кінці стебла" в слові головка (головка маку, головка капусти), "відгалуження ріки" в слові рукав (рукав Дніпра), "місце, де сходяться дві зовнішні сторони якогось предмета" в слові ріг (ріг будинку, ріг вулиць), "нерухома відносно корпусу плоска поверхня літака, що підтримує його в повітрі під час польоту" в слові крило (крило літака). Пор. ще нім. Schlange "змія" і "черга", англ. eye "око" і "вушко голки", neck "шия" і "шийка пляшки", arm "рука від кисті до плеча" і "гілка". Метафоричним є перенесення назв тварин на людей: змія, лисиця, осел тощо.

Перенесення за функцією - перенесення, за якого речі можуть бути абсолютно різні, головне, щоб вони виконували однакові чи подібні функції. Так, наприклад, колись писали гусячим пером. Згодом цю функцію перебрав металевий предмет, який також було названо пером. Годинником називають не тільки механічний прилад, а й пісочний, водяний, сонячний, бо всі вони виконують одну функцію - визначають час.

Функціональне перенесення є різновидом метафоричного, оскільки в його основі лежить також подібність, тільки не за формою, а за функцією.

Перенесення за суміжністю називається метонімічним (від гр. metonymia "перейменування"). Суміжність може бути просторовою (уважна аудиторія, школа на канікулах), часовою (літературний вечір), причиново-наслідковою (чудовий переклад, вивчення словотвору).

Загалом поширеними є такі регулярні моделі метонімічного перенесення:

1) форма (вмістище) - зміст (цікава книжка, випив дві чашки):

2) матеріал - виріб із нього (столове срібло, виставка фарфору, ходить у шовку);

3) місце - жителі цього місця, пов'язані з ним історичні події (все село у полі, герої Крутів);

4) місце - виріб із цього місця (мадера, панама, бостон);

5) дія - її результат (зупинка трамвая, рос. печенье);

6) знаряддя - продукт, що виник внаслідок використання цього знаряддя (гостре сатиричне перо);

7) ім'я - суспільне становище (Цезар - цісар, кесар, цар);

8) ім'я - виріб (маузер, браунінг, форд, макінтош, галіфе).

Особливим різновидом метонімії є перенесення назви з цілого на частину і навпаки (у стаді сто голів, в сім'ї п'ять ротів, у загоні двадцять штиків, бігає за кожною спідницею, начальство [-начальник] веліло; див. ще англ. foot - "нога" і "піхота", hand - "рука" і "робітник"). Таке перенесення називають синекдохою (від гр. Synekdoche із syn "разом" і ekdochл "переймання").

У різних мовах метафоричні перенесення не збігаються. Пор.: укр. вушко голки - англ. eye of the needle (око голки), укр. ніс чайника - фр. bec du bouilloir (дзьоб чайника); рос. хворост - "хмиз" і "вергуни", укр. хмиз такого переносного значення не має; укр. низка - "нанизані на нитку предмети" і "сукупність предметів, явищ" (низка човнів, низка заходів), рос. низка переносного значення не має, рос. вкалывать, пахать - "важко працювати", укр. вколювати, орати таких значень не мають. Укр. баня не тільки "лазня", а й "дуже жарко", англ. bath "баня" не має такого (другого) значення. Англ. rake "граблі" має ще значення чогось дуже тонкого, a peacock "павлин" означає також гордість, тоді як слова-відповідники української мови в таких переносних значеннях не вживаються. Важко логічно пояснити, чому англійська мова акцентує на "мертвості" цвяха (as dead as a doornail "мертвий, як цвях у дверях") або холоднокровності огірка (as cool as а cucumber "холодний, як огірок").

Із перенесенням пов'язані такі явища, як розширення і звуження значення. Слово стріляти спершу мало значення "випускати стріли", згодом, коли було винайдено інші види зброї, розширило своє значення до сучасного "робити постріли". Рос. кожа, що утворене від слова коза(коз+і+а), означало "шкіра з кози", а тепер позначає будь-яку шкіру. Ще частіше доводиться стикатися з випадками звуження значення. Слово пиво, яке утворене від пити, означало все, що можна пити, а тепер означає особливий напій. Слово балик у татарській мові означає "риба", тоді як у нас воно вживається у звуженому значенні "просолена і прив'ялена (інколи ще й прокопчена) спинка великої красної риби". Слово квас використовувалося на позначення всього квасного (кислого), тепер воно означає "кислуватий напій, який готують із житнього хліба або житнього борошна з солодом". Англ. room спершу позначало простір, а тепер кімнату, meat мало значення "їжа загалом" а тепер - "м'ясо". Нім. fahren колись означало взагалі "рухатися", а тепер тільки "їхати".

Значення багатозначного слова реалізуються в контексті (пшеничне поле, футбольне поле, поле в шкільному зошиті, капелюх з широкими полями, поле його інтересів, лексико-семантичне поле), у тому числі ситуативному (слово поле у фразі мокре поле матиме різні значення в селі під час сівби і на міському стадіоні). Основне значення слова є найменш контекстно зумовленим. Переносні значення залежать від контексту більшою мірою. Дуже часто значення слів, особливо дієслів, визначається граматичним контекстом, тобто різні значення слова мають різні граматичні поширювачі. Так, слово йти в прямому значенні вимагає поширювача - обставину місця (йти додому), у значенні "функціонувати" - обставину способу дії (годинник іде точно), у значенні "личити" - додаток у давальному відмінку (сукня вам іде), у значенні "витрачати на кого-, що-небудь" - додаток у знахідному відмінку з прийменником на {На костюм іде три метри цієї тканини), у значенні "гаразд, згода" це слово вживається без поширювачів у формі третьої особи однини ("Пообідаємо?" - "Іде").

Переносне значення слова треба відрізняти від переносного вживання, або оказіонального значення (від лат. occasionalis "випадковий"), тобто випадкового, не загальноприйнятого вживання слова в якомусь значенні. Наприклад, дівчину хтось може назвати кізочкою, хлопчика - шнурком, але такі значення не є загальноприйнятими і не зафіксовані в словниках. Вони є фактами мовлення, а не мови. На відміну від оказіональних значень переносні значення є одиницями мови і зафіксовані в словниках.