Вступ до мовознавства

Орфоепічні норми - важливий компонент культури мовлення, яка є складовою частиною загальної культури людини. Прагнення до правильності мовлення, вимогливе ставлення до культури вимови, відчуття мовної норми призводять до того, що неправильна вимова ріже слух. Вона викликає осуд у будь-якому культурному середовищі.

Для того щоб передати на письмі правильну вимову і зафіксувати реальне звучання мовлення індивіда, використовують фонетичну транскрипцію.

Транскрипція (від лат. transcriptio "переписування") - спосіб запису усного мовлення з метою найточнішої передачі вимови.

Необхідність транскрипції зумовлена тим, що звичайні букви не завжди передають реальне звучання: одні й ті самі звуки передаються різними буквами і, навпаки, за одними й тими самими буквами можуть стояти різні звуки (nop.: я [ja], ляля [л'ал'а], сміється [с'м'Цец/а]; англ. cake [keik], / [ai], ту [mai], that [oaet], нім. statt [/tat], schwer [Jver]). Більшість помилок на письмі, в тому числі в диктантах, якраз і пояснюється тим, що мовці передають реальне звучання, яке не завжди відповідає правилам правопису. Транскрипція - це запис без урахування графіки і правопису.

Основні принципи транскрипції - обов'язкова однозначна відповідність знака і звука: 1) кожен звук повинен мати окремий знак; 2) знаки повинні бути однозначними, тобто позначати тільки даний звук; 3) кожен звук повинен мати тільки одне позначення.

Фонетичну транскрипцію використовують, щоб навчитися чути рідну мову і показати норми літературної вимови; при навчанні іноземної мови, особливо в тих випадках, коли написання не збігається з вимовою, як, наприклад, в англійській мові; для запису слів тих мов, у яких графіка зовсім не передає звучання (ієрогліфічне письмо); для запису безписемної мови і діалектного мовлення.

Для точного транскрибування всіх фонетичних особливостей використовують систему діакритичних знаків (від гр. diakritikos - "розрізнювальний"): довготу звука позначають горизонтальною рискою над буквою або двокрапкою після букви (н, а: ); м'якість - знаком ' (л'), паузу - косою рискою (/); велику паузу в кінці речення- двома косими рисками (//); словесний наголос - малою косою рискою перед наголошеним складом (['wmdou]) або над наголошеним голосним ([в'ікнб]); слабкий (побічний) наголос - малою косою рискою під рядком ([,seli'breij(3)n]) або над буквою в нахилі зліва направо ([вуз'ков'їдомчиі]); нескладотворчий характер голосних - дугою або крапкою під буквою ([краї ]), ([м'іі]); середній звук між [е] і [и] - [є"] ([мекне]), для передачі [й] в українській та російській транскрипціях використовують латинську букву j ([ja]). Якщо дві букви позначають один звук, то над цими буквами ставиться знак ([джм'іл']). Великі букви в транскрипції не використовують. Слід зазначити, що річ не в тому, що в транскрипції інші знаки, ніж у написанні слів, а в тому, що тут абсолютно інший принцип їх використання.

Нині широко використовують транскрипцію, в тому числі й для української мови, на основі латинського алфавіту Міжнародної фонетичної асоціації - Міжнародного фонетичного алфавіту (МФА). В Україні для передачі звучання як літературного, так і діалектного мовлення використовують переважно український алфавіт.

Наводимо зразки фонетичної транскрипції українського, російського та англійського текстів:

Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!

(В. Симоненко)

[нарбд м'іі Je/ народ м'Ц завжди бЈцеи/ н'іхтб неи пеиреикреслит' м'іі нарбд//]

Белеет парус одинокий В тумане моря голубом.

(М. Лєрмонтов)

[CVA'aJbT парус Ад'инбк'иі ^туман'ь мбр'ь гьлуббм//]

My heart's in the Highlands, My heart is not here.

(R. Burns)

[mai ha:ts in дэ 'haibndz/ mai ha:t iz not hid//]

Крім фонетичної, існує фонематична транскрипція.

Фонематична транскрипція - запис, який передає фонемний склад слів. Фонематичну транскрипцію беруть в косі або ламані дужки: /вода/ або <вода>. Вона не збігається з фонетичною транскрипцією, оскільки не передає вимовлені реальні звуки, а їх інваріанти - фонеми (див. про фонему в наступній темі). Так, наприклад, російські слова году года, годовай у фонетичній транскрипції записуються [гот], [глда], [гьдлвбі], а в фонематичній - <год>, <года>, <годов6і>.

Транслітерація (від лат. trans - "через" і littera - "буква") - по-буквена передача текстів і окремих слів, записаних однією графічною системою, засобами іншої графічної системи.

Ґрунтуючись на певному алфавіті, транслітерація допускає умовне використання букв та введення діакритичних знаків. Так, наприклад, широко використовується транслітерація грецьких термінів латинськими буквами: ориоурафісс - orthographia, (pыпvnriicq -phфnetikи. Часто доводиться передавати іншою графікою прізвища, назви міст тощо: Щербак - Scerbnk, Київ - Kyiv.

Транслітерацію використовують головним чином у міжнародних телеграмах і в бібліотечній справі.

Транслітерацією нерідко називають і практичну транскрипцію іншомовних слів засобами національного алфавіту з урахуванням їх вимови. Наявність різних правил практичної транскрипції зумовлює появу різних варіантів. Англійська буква а, яка позначає звук [ае] передається українськими буквами aie: Stanley [staenll] - Станлі і Стенлі; болгарська буква ь - буквами a і и (Слгнчев Бряг - Сланчев Бряг і Слинчев Бряг); грецька буква ф передається через ф і m (орфографія, але ортопедія, ортодокс тощо). Навіть одні й ті самі слова писали в різний час із ф і m: Афіни й Атени, кафедра й катедра.

Вимога практичної транскрипції - якомога точніше передати звучання і зберегти морфемну будову слова та графічні особливості. Усе це не завжди легко врахувати. Вибирають один із варіантів. Деякі з варіантів ближчі до побуквеного написання в мові-оригіналі, тобто зближуються з транслітерацією, а деякі наближаються до звучання слів, тобто зближуються з практичною транскрипцією. Наприклад, прізвище американського піаніста Van Kllburn передають то як Ван Кліберн, що ближче до транслітерації, то як Вен Кляйберн, що ближче до практичної транскрипції. Подібне ж маємо в передачі українською мовою прізвищ: Sweety Jones, Lyons, які мають варіанти Світі Суіт, Джонс, Джонз і Джоунз, Лайонсі Лайонз, Останнім часом помітна тенденція передавати іншомовні власні назви ближче до їх звучання.

У практичній транскрипції допускаються порушення правил правопису. Так, скажімо, в українській мові не дозволяється після шиплячих у коренях слів писати букву я, однак назва литовського міста Siauliai по-українському передається, як Шяуляй.

Живі та історичні фонетичні процеси. Спонтанні зміни звуків

Фонетичні процеси не є стабільними. Вони час від часу змінюються, одні припиняють своє існування, інші з'являються. Так, скажімо, колись у нашій мові діяв процес переходу [ґ], [к], [х] в [ж], [ч], [ш] перед голосними переднього ряду (друг - друже, рука - заручення, птах - пташина). Нині він не діє, і тому в словах, що з'явилися після призупинення дії цього процесу, задньоязикові вільно поєднуються з голосними переднього ряду: герб, гени, кептар, кілограм, хекати, хіхікати, Херсон тощо. Нині в українській мові діють інші процеси: відсутність оглушення дзвінких приголосних в кінці слова, твердість кінцевих губних (голуб, вісім тощо; nop. рос. голубь, восемь, де кінцеві губні є м'якими). Тому потрібно розрізняти живі та історичні фонетичні зміни (в деяких підручниках їх називають відповідно фонетичними і нефонетичними, що некоректно, бо в обох випадках йдеться про зміну звуків, тобто фонетичні процеси).

Живі, або актуальні, фонетичні зміни є наслідком діючих у мові фонетичних процесів. Прикладом таких змін є асиміляція і дисиміляція в українській та інших сучасних мовах, акання в білоруській мові (Касіу Ясь канюшину, паглядау на дзярчину), редукція ненаголошених голосних і оглушення дзвінких приголосних в кінці слова в російській мові ([мьллкб], [дуп], [друк] тощо).

Історичні, або традиційні, зміни не пов'язані з діючими в сучасній мові фонетичними процесами. До таких історичних фонетичних змін належить чергування задньоязикових [ґ], [к], [х] з шиплячими [ж], [ч], [ш] і свистячими [з], [с], [ц]. Слов'яни не могли вимовити цих звуків перед [і], [е] та іншими голосними переднього ряду, і внаслідок пристосування (акомодації) задньоязикові змінювалися на передньоязикові. Тому виникли ці чергування (нога - ніженька - нозі, мука - мучний - муці, муха - мушка - мусі). Історичними є чергування [о], [е] з [і] в закритому складі (стола - стіл, село - сіл), чергування [о], [е] з нулем звука (сон - сну, день - дня), перехід [е] в [о] після шиплячих (чотири, жонатий) та ін. До V ст. в німецькій мові живим було чергування [а] з [е] (останній звук на письмі передається буквою д: tragen "нести" - trдgt "несе" - Trдger "носій", backen "пекти" - bдckt "пече" - Bдcker "пекар"). У XV ст. в англійській мові довгі голосні стали короткими ([е:] -" [і], [о:] -> [и] тощо, а короткі дифтонгізувалися ([і] -"[аі]). Через те тепер на письмі зберігається стара орфографія, а звучать інші звуки: child [t/arid] "дитина", bind [baind] "зв'язувати". Прикладом історичних змін звуків є так зване друге пересунення приголосних у німецькій мові. Глухі проривні [р], [t], [k ] після голосних перейшли в щілинні [f], [s], [х], а після приголосних та на початку слова - в африкати [pf], [ts], [ch]. Дзвінкі [b], [d], [g] трансформувалися в глухі [р], [t], [k). Пор. нім. schlafen "спати", laufen "бігти" і готськ. slepan, hlaupan, англ. sleep, leap; нім. essen "їсти", Wasser "вода" і готськ. itan, wato, англ. eat, water; нім. machen "робити" й англ. make; нім. Apfel "яблуко" й англ. apple; нім. zwei "два" і англ. two; нім. Tochter "доня" й англ. daughter; нім. alt "старий" і англ. old.

Усі такі чергування зберігаються в сучасних мовах, однак у словах, які виникли після припинення дії цих процесів, такого переходу немає (кепка, гіркий, хімія, хмарочос, бутерброд, нім. trappen "тупати" - trapt "тупає", Trapper "мисливець").

Часто історичні чергування використовуються у мові для розрізнення граматичних форм. Так, у германських мовах чергування голосних заднього ряду з голосними переднього ряду (умлаут) залежали від позиції цих голосних, тобто були живими. Тепер вони є одним із важливих граматичних засобів: розрізняють форми однини і множини: нім. Vater "батько" - Vдter "батьки", Bruder "брат" - Brьder "брати"; англ. tooth [tu:0] "зуб" - teeth [ti:9] "зуби", man [тззп]"чоловік, людина" - men [men] "чоловіки, люди".

Крім фонетичних змін, причини яких можна пояснити, оскільки вони зумовлені позицією звуків у слові або їх сусідством із іншими звуками, трапляються звукові зміни, причини яких виявити неможливо, оскільки вони позиційно і комбінаторно не зумовлені. Такі зміни називають спонтанними (від лат. spontaneus - "довільний"). Наприклад, звук, який колись позначався буквою Ь (ять) в українській мові перейшов в [і], а в російській - в [е] (л%сь -> укр. ліс, рос. лес; дЬдъ -> укр. дід, рос. дед; бЬлый -> укр. білий, рос. белый). Ніхто не знайшов пояснення й такому факту, чому носові голосні [о] й [ej зникли в усіх слов'янських мовах, але збереглися в польській (meisiqc "місяць", miesi^cy "місяців").

До спонтанних відносять також чергування типу носити - нести, рос. бреду - брод, лат. саріо "беру" - сері "взяв", нім. binden "в'язати" - band "зв'язав" - gebunden "зв'язаний", geben "давати" - gibt "дає" - gab "дав".

Різні звукові зміни можуть супроводжуватися явищами конвергенції і дивергенції.

Конвергенція (від лат. convergentio "сходження, наближення") - збіг у процесі фонетичних змін двох звуків у одному.

Так, у давньоруській мові носові звуки [о] й [ej, які на письмі позначалися буквами ж (юс великий) і а (юс малий), трансформувалися відповідно в [у] й [а], тобто збіглися з іншими звуками, що вже існували в мові. Подібне сталося зі звуками [ъ] і [ь], які в слабкій позиції зникли, а в сильній змінилися відповідно на [о] й [е], тобто збіглися з наявними в мові звуками. Як бачимо, внаслідок конвергенції кількість звуків у мові скорочується.

Протилежним конвергенції е процес дивергенції.

Дивергенція (від лат. divergentio "розходження") - розщеплення звука на два різні звуки.

Іншими словами, в одній позиції звук може залишитися, а в іншій - перейти в інший звук. Так, наприклад, звуки [о] і [е] в українській мові у відкритому складі збереглися, а в закритому - перейшли в [і]: вола - віл, семи -і сім.

Фонетичні закони

Переважна більшість звукових змін відбувається закономірно, тобто під впливом фонетичних законів.

Фонетичні закони - закони, що керують регулярними змінами звукових одиниць, їхніх чергувань і сполучень.

Сутність фонетичних законів полягає в регулярності фонетичних змін у мові на певному етапі її розвитку і регулярності фонетичних відповідників як у різних споріднених мовах, так і в одній і тій самій мові. Так, скажімо, оглушення дзвінких приголосних в кінці слова в російській, польській і німецькій мовах - це фонетичний закон для цих мов. Фонетичний закон передбачає, що коли в мові відбувається якась фонетична зміна, то вона охоплює всі випадки, в яких трапляються ті самі звуки в однакових умовах.

Мовні фонетичні закони суттєво відрізняються від законів природничих наук. У математиці, скажімо, закони є абсолютними, тобто не залежать від жодних умов. Фонетичні закони діють у певний період і на певній території (в одній мові чи декількох споріднених, але не в усіх). Так, наприклад, закон відкритого складу (принцип висхідної звучності в складі) діяв до половини XI ст., закон палаталізації задньоязикових [ґ], [к], [х] перед голосними переднього ряду приблизно з IV ст. до н. е. до IV ст. н. е. В англійській мові колись діяв закон переходу [sk] в [/]: skip -" ship [/ір] "корабель", fish -" fish [fr/] "риба". Нині він не діє: skill [skil] "мистецтво", score [ska:] "рахунок", skates [skeits] "ковзани", screw [skru:] "гвинт".

Усі фонетичні зміни відбуваються за суворими законами. Навіть їх порушення є закономірними. Усі винятки - результат дії закону, який замінив дію попереднього. Наприклад, в українській мові слово кінець повинно було б звучати конець, бо [о] - у відкритому складі. Однак у цьому випадку маємо [і], яке виникло за законом аналогії, тобто за принципом вирівнювання форм. В усіх інших відмінкових формах це слово має закономірне [і] (кінця, кінцю, кінцем, кінці, кінців, кінцям, кінцями, кінцях), оскільки [о] тут знаходилося в закритому складі. У російській мові слово рука в давальному та місцевому відмінках повинно було мати форму руце за законом переходу задньоязикових перед голосними переднього ряду (пор. закономірне укр. руці). Однак за дією закономірного процесу вирівнювання основи у цьому випадку закріпилася форма руке (в усіх інших відмінкових формах зберігся звук [к]: рука, руку, рукой, рук, рукам, руками).

Знання фонетичних законів дає змогу встановити відповідність звуків у різних мовах. Наприклад, українському звукові [і], який виник із індоєвропейського [6], відповідає давньоруський [1>], рос. [е], лит. [аі]: *кепа - цЬна - цена - ціна - каіпа.

2.4 Лінгвістичний (функціональний) аспект у вивченні звуків

Поняття фонеми

Як уже зазначалося, звуки можна вивчати у фізичному (акустичному) і фізіологічному (артикуляційному) аспектах. Третім аспектом у вивченні звуків є лінгвістичний, який розглядає функції звуків у мові. Функціональний аспект у вивченні звуків є найважливішим.

Для того щоб вивчити функції звуків, їх необхідно зіставити і протиставити в конкретних словах. Протиставлення в мовознавстві називають опозицією.

Опозиції бувають релевантні (від англ. relevant "доречний, до діла"), тобто здатні служити для розрізнювання слів і морфем, і нерелевантні, які не здатні виконувати таку функцію. Так, скажімо, опозиція [а] - [и] - [у] в українській мові є релевантною, бо вона розрізняє значення слів дам, диму дум. В англійській мові релевантною є опозиція [е] - [л] - [і] - [і:] - [о] - [о:] - [аг] - [u:]: bet [bet] "заклад, парі", but [bAt] "але, крім", bit [bit] "кусок, трошки", beat [bi:t] "бити", "удар", bot [bot] "личинка овода", bought [bo:t] "купив", bat [baet] "кажан", boot [bu:t] "черевик".

Опозиція довгих і коротких голосних для української мови є нерелевантною (nop. мама і ма-а-ма, де значення від довготи [а] не залежить), тоді як для англійської і німецької мов є релевантною (англ. cart [ka:t] "віз" - cut [kAt] "різати", нім. saat [za:t] "посів" - satt [zAt] "ситий"). Для російської мови нерелевантною є опозиція [г] - [у]: [гол] - [уол], а для української мови вона є релевантною: ґніт [ґн'іт] "шнур, що використовують у деяких освітлювальних приладах - гасових лампах, керогазах тощо" - гніт [гн'іт] "гноблення".

Як бачимо, в українській мові довгота чи короткість звука не впливає на розрізнення слів, так само як заміна [г] проривного на [g] фрикативний у російській мові.

Функцію розрізнення виконує фонема.

Фонема - мінімальна звукова одиниця мови, яка служить для розпізнавання й розрізнення значеннєвих одиниць - морфем і слів.

Отже, звуки [а], [и], [у], [ґ], [г] в українській мові є окремими фонемами, бо вони, як свідчать вищенаведені приклади, служать для розрізнення слів, так само як звуки [е], [л], [і], [і|], [з], [о:], [ае], [u:] - в англійській, [о:], [а] - в німецькій. Іншими словами, фонема - це мінімальна релевантна звукова одиниця.

Фонема виконує дистинктивну (від лат. distinctio "пізнання") - тобто смисло- і форморозрізнювальну функції. Так, у словах як [jax], так, пак фонеми <j>, <т>, <п>, нім. Капіеикра&", Tante "тітка" фонеми <k>, <t>, фр. coыte [kut] "варто", toute [tut] "уся" фонеми <к> і <t> виконують смислорозрізнювальну функцію, а в словах рука, руки, англ. man [пне.п] "чоловік", men [men] "чоловіки, люди" фонеми <а> і <и>, <зз> і <е> мають форморозрізнювальну функцію, оскільки розрізняють іменникові форми у першому випадку називного і родового відмінків, а в другому - однини та множини. Загалом, можна було б не акцентувати на форморозрізнювальній функції фонем, оскільки зміна форми завжди зумовлює зміну смислу (різні форми мають різний смисл).

Додатковою є делімітативна функція (від фр. delimitation "визначення кордону"), яка вказує на межі слів чи морфем. Так, скажімо, в англійській мові фонема <г)> не може знаходитися на початку слова чи морфеми. У японській мові фонема <g> трапляється тільки на початку слова, а в інших позиціях вона реалізується в звуці [т]].

Фонема як функціональна одиниця матеріалізується в звуках. Однак фонема й звук не одне й те саме. Це різні величини. Відмінність між фонемою і звуком полягає в тому, що:

1) фонема - соціальне явище, тобто це те спільне в звуці, що робить його впізнаваним незалежно від особливостей його вимови різними людьми; звук - індивідуальне явище;

2) фонема - мовна одиниця; звук - мовленнєва;

3) фонема - абстрактна одиниця (вона існує в уяві мовців); звук - конкретна одиниця, фізичне явище, яке сприймається на слух і може бути записане на магнітну стрічку тощо;

4) фонема - величина стала; звук - величина залежна (у слові боротьба звук [т*] під впливом сусіднього

[д] вимовляється як [д'], однак цей звук [д' ] представляє фонему <т>).

Про те, що фонема і звук - різні речі, засвідчують також такі факти:

1) у ролі однієї фонеми можуть виступати різні звуки. Так, у словах просити і просьба [проз'ба] фонему <с> представляють звуки [с] і [з'], а в російських словах вол [вол], волы [валы], валовой [въллвоЈ] фонема <о> представлена трьома звуками - [о], [л], [ъ];

2) у ролі однієї фонеми можуть виступати два звуки разом (за умови, коли дифтонги трактувати як поєднання двох голосних у межах одного складу, а не один складний голосний звук): англ. boy [bol] "хлопець", house [haus] "будинок", time [taim] "час", note [nout] "записка", beer [Ьіз] "пиво"; нім. Eisen ['aezen] "залізо", heute ['hoete] "сьогодні", Haus [haus] "будинок". Тут дифтонги [oi], [au], [ai], [ои], [із], [ае], [ое] є окремими фонемами, бо кожне слово протиставляється всім іншим дифтонгом, а не якоюсь його частиною. Наприклад: boy [bol] "хлопець", by [bal] "при, біля", bay [bei] "бухта", be [bi:] "бути", bar [ba:] "хвіртка", bow [bau] "кланятися". Фонеми, які складаються з двох звуків, завжди належать до одного складу, характеризуються однією артикуляцією, не перевищують довготи монофтонгічної фонеми. Така фонема функціонує як одне ціле, хоч і складається з двох звуків;

3) в одному звукові можуть збігатися дві фонеми. Так, у слові сміється [с'м'цец'а] звук [ц*] представляє фонеми <т"> і <с'>, а в російському слові сшить [Й1ыт'] звук [пі] представляє фонеми <с> і <ш>;

4) крім сегментних фонем, за деякими теоріями, зокрема теорією фонем американської фонологічної школи, існують суперсегментні фонеми - фонеми тону і наголосу. У словах мука і мука, скажімо, сегментні фонеми одні й ті самі, однак ці слова різняться значенням, і єдиним засобом розрізнення є наголос, що дає підставу інтерпретувати його як фонему.

Отже, фонеми існують у нашій свідомості як єдині комплекси звуків. У філософському плані співвідношення фонеми і звука можна визначити як відношення сутності та явища.

Диференційні та інтегральні ознаки фонем

Саму фонему розщепити на елементи, які б ішли один за одним (див.: речення можна розбити на слова, морфеми на фонеми), неможливо. Однак фонема є не простим, а складним явищем. Вона складається з низки ознак, які являють собою узагальнені артикуляційні й акустичні властивості звуків.

Фонемі властиві диференційні (розрізнювальні) і не-диференційні (нерозрізнювальні, інтегральні) ознаки. Так, наприклад, фонема <д> характеризується передньо-язиковістю, проривністю, дзвінкістю і твердістю. Ці ознаки відрізняють її від інших фонем: дар - бар (<д> і <б> протиставляються передньоязиковістю/губністю; інші ознаки - дзвінкість, проривність, твердість - у них є спільними); дам - зам (тут <д> і <з> протиставляються лише за проривністю/фрикативністю); дар - тар (<д> і <т> протиставляються за дзвінкістю/глухістю); діда [д їда] - дідя [д'ід'а] (у другому складі <д> і <д'> протиставляються за твердістю/м'якістю). Отже, передньоязиковість, проривність, дзвінкість і твердість фонеми <д> - це ознаки, які служать для розрізнення слів, тобто диференційні.

Диференційні ознаки (від лат. differentia "різниця, відмінність") - ознаки фонеми, за якими розрізняють значення слів чи морфем.

Якщо розглянути в такому ж плані фонему російської мови <г>, то виявиться, що вона має також чотири ознаки: дзвінкість, задньоязиковість, проривність і твердість. Дзвінкість і задньоязиковість фонеми <г> служать для розрізнення слів (гол - кол, гор - бор), а проривність і твердість фонеми <г> такій меті не служать (у російській мові немає жодної пари слів, які б розрізнялися звуками [г] проривним і [у] фрикативним, [г] твердим і [г] м'яким), тобто ці ознаки є недиференційними.

Недиференційні, або інтегральні, ознаки (від лат. integralis "нероздільно пов'язаний з цілістю") - ознаки фонем, які не розрізняють значень слів чи морфем.

Без інтегральних ознак фонема може обійтися, але без них не може існувати звук, у якому ця фонема втілюється.

Однакові звуки різних мов можуть бути різними фонемами. Якщо в російській мові звуки [г] і [у] представляють одну фонему, то в українській і німецькій мовах - дві різні фонеми. Пор.: грати "виконувати що-небудь на музичному інструменті" і ґрати "переплетення металевих прутів, що використовують для загорожі", нім. Hans (чоловіче ім'я) і Gans "гусак, гуска". Якщо в українській мові окремими фонемами є <р> і <р'> (рад і ряд [р'ад]), то в білоруській мові є тільки одна фонема <р>, оскільки там протиставлення <р> і <р'> немає.

У більшості мов світу вібрант [р] і плавний [л] є різними фонемами (пор.: укр. рак і лак, Марина і малина), тоді як у японській мові звука [л] немає і в запозичених словах будь-яке [л] замінюється звуком [р]: Лісабон -" Рісабой, Лондон Рондон, Волга -" Воруга. У корейській мові [р] і [л] - варіанти однієї фонеми: [р] вживається перед голосними і [h], а [л] - в інших позиціях: тарі "нога", тал "місяць". У китайській мові [л] використовується на початку складу (Лома "Рим", Кайло "Каїр"), а [р] - в кінці (Улаершань "гори Урал"). Як бачимо, з корейській і китайській мовах вібрантність і плавність не є диференційними ознаками, через що два різні звуки [р] і [л] становлять одну фонему. Отже, для того щоб встановити, належать певні звуки якоїсь мови до різних фонем чи є різновидами однієї фонеми, треба поставити їх в однакові умови вимови і з'ясувати, чи розрізняють вони смисл. Якщо розрізняють (за наявності навіть однієї пари слів), то це різні фонеми, якщо ні, то це представники однієї фонеми.

Диференційними ознаками фонем можуть бути:

1) ознаки за участю голосу і шуму (дзвінкість/глухість): бір [б'ір] - пір [п'ір], зад [зад] - сад [сад], жал [жал] - шал [шал];

2) ознаки за місцем творення (губність, передньоязиковість, задньоязиковість, гортанність тощо): бук [бук] - сук [сук], бар [бар] - дар [дар] ;

8) ознаки за способом творення (проривність, фрикативність, африкативність, зімкнено-прохідність, вібрантність, плавність тощо): дим [дим] - зим [зим], рук [рук]- лук [лук], джміль [джм'іл'] - хміль [хм'іл'];

4) твердість/м'якість: стан [стан] - стань [стан'], син [син] - синь [син'] , п'ят [щат] - п'ять [піат'], вяз [в'аз] - вязь [в'аз'], біла [б'іла]- біля [б'іл'а]; рос. мел [м'эл] - мель [м'эл'], вон [вон] - вонь [вон'], топ [топ] - топь [топ'], кров [кроф] - кровь [кроф'] . У західноєвропейських (німецькій, англійській, французькій та ін.) мовах такої диференційної ознаки немає. В них твердість чи м'якість звуків є інтегральною ознакою;

5) короткість/довгота: англ. sit [sit] "сидіти" - seat [si:t] "місце для сидіння", ship [fip] "корабель" - sheep f fi:p] "вівця", mitt [mit] "рукавичка" - meat [mi:t] "м'ясо", live [livj "жити" - leave [li:v] "покидати", pot [pot] "горщик" - port [po:t] "порт", cut [kAt] "різати" - cart [ka:t] "віз", rid [rid] "звільняти" - read [ri:d] "читати"; нім. im [im] "в" - ihm [i:m] "йому", Bett [bet] "ліжко" - Bett [be:t] "клумба", Riff [rif] "риф" - rief [ri:f] "кликав", Schiff Ції] "корабель" -schief [Ўii] "косий, кривий", Bann [ban] "вигнання, заслання" - Bahn [bam] "дорога"; фр. Paul [pol] "Павло" - pфle [po:l] "полюс", sol [sol] "ґрунт" - saule [so:I] "верба". Із слов'янських мов розрізнення довгих і коротких голосних має чеська мова: pas [pas] "паспорт" -pas [pa:s] "пояс";

в) назальність/неназальність: англ. sin [sin] "гріх" - sing [sin] "співати", thin [Gin] "тонкий" - thing [Oinj "річ", польськ. bok [bok] "бік" - bqk [bok] "ґедзь, овід";

7) відкритість/закритість голосних: фр. fait [fe] "факт" - fee [fe] "фея"; нім. Дhre [е :гз] "колос" - Ehre [е:гз] "честь".

Як довів американський мовознавець Р. Якобсон, у мовах світу існує 12 ознак, які можуть попарно поєднуватися, що дає можливість шляхом їх комбінування утворити 4096 фонем.

Позиції фонем. Варіанти і варіації фонем

У мовленнєвому потоці фонеми перебувають в різних позиціях. Ці позиції бувають сильними й слабкими.

Сильні позиції - позиції, в яких протиставлення і розрізнення фонем досягають повної сили.

Слабкі позиції - позиції, в яких протиставлення фонем неповне або зовсім зникає (нейтралізується).

Для голосних сильна позиція - наголошена, слабка - ненаголошена. Так, наприклад, у слові села [села] фонема <е> знаходиться в сильній позиції, а в слові село [се"ло] - в слабкій.

У слабкій позиції часто відбувається нейтралізація (від лат. neuter "ні той, ні інший") двох чи більше фонем, тобто їх нерозрізнення, збіг в одному звукові:



Для приголосних сильною є позиція перед голосними і сонорними, а слабкою - перед іншими приголосними. Так, у слові просити фонема <с> знаходиться в сильній позиції, бо стоїть перед голосним, а в слові просьба ця сама фонема знаходиться в слабкій позиції і реалізується в звуці [з*]. Фонеми російської мови <Г>, <к>, <з>, <с> у словах голос, колос, зной, сниться знаходяться в сильній позиції, бо стоять перед голосними і сонорними, а в словах легкий [л'бхк'ид], к дому [г дому], сдать [здат*] - у слабкій, бо стоять перед шумними приголосними, через що реалізуються в звуках [х], [г], [з].

У багатьох мовах, зокрема в російській, білоруській, польській, німецькій, слабкою позицією для приголосних є положення в кінці слова. Внаслідок нейтралізації приголосних з'являються пари слів, які звучать однаково, але мають різне написання і значення: рос. луг [лук] і лук [лук], гриб [гр'ип] і грипп [гр'ип] ; польськ. pod [pot] "під" і pot [pot] "піт", grad [grat] "град" і grat [grat] "стара річ"; нім. Bund [bunt] "союз" і bunt [bunt] "пістрявий", Rad [rat] "колесо" і Rat [rat] "рада".

В українській та англійській мовах позиція в кінці слова є сильною для приголосних: Важ хліб [важ хл'іб] - Ваш хліб [ваш хл'іб], Знайшов гриб [зна і шбу гриб] - Захворів на грип [захвбр'іу на грип]; англ. bag [baeg] "сумка" - back [Ьазк] "спина"; wide [wald] "широкий" - white [wait] "білий", hard [ha:d] "сильний" - heart [ha:t] "серце".

Як бачимо, у мовленні виступають уже не фонеми, а їх представники, які називають варіантами фонем, або алофонами (від гр. alio "інший" і phone "звук"):

Варіанти фонем потрібно відрізняти від варіацій. Варіації фонем - це індивідуальні, територіальні й позиційні видозміни фонем, які не впливають на смисл, не утруднюють сприймання. Так, зокрема, кожному індивіду притаманна тільки йому властива вимова звуків (тембр, шепелявість, гаркавлення тощо). Це і будуть індивідуальні варіації фонем. Орфоепічні особливості вимови характерні і для мовців певної території (полтавське пом'якшене [л*] ([мол'окб]), галицьке м'яке шепеляве [сш] ([л'в'і Усш'юц]) тощо). Такі варіації називають територіальними. Прикладом позиційних варіацій може слугувати акомодація голосних після м'яких приголосних (укр. ляля [л'а л'*а], рос. мял [м'*ал] тощо), а також перехід у російській мові звука [и] в [ы] після прийменників і префіксів, які закінчуються на приголосний: идейный - безыдейный, исторический - предысторический, я с Иваном []а сыванъм].

На противагу варіантам, які зумовлюють утворення омофонів (слів, які звучать однаково, але мають різне написання і значення), варіації - це "невинні відтінки", які не впливають на розуміння слів.

Отже, фонема як недоступна безпосередньому сприйняттю абстрактна одиниця протиставляється звукові як конкретній одиниці, в якій фонема матеріально реалізується в мовленні. Одній фонемі можуть відповідати декілька звуків. Образно кажучи, фонема - це "сім'я звуків" (наприклад, рос. фонема <о> реалізується в звуках [о], [л], [ъ]). Тому можна вважати правомірним визначення фонеми як низки звуків, які позиційно чергуються і служать для розрізнення й ототожнення слів та морфем.

Фонологічна система

Фонеми не можна розглядати поза системою певної мови. Загальнолюдських фонем не існує. Фонема - одна з характерних ознак самобутності мови. Оскільки фонема - член фонологічної системи певної мови, то зміст кожної фонеми визначається її положенням, місцем у системі.

Для того щоб описати фонологічну систему, необхідно протиставити кожну фонему всім іншим. Найпростіший спосіб встановити фонологічну систему - підбирати слова, які різняться між собою однією фонемою: бот - дот - йот - лот - кот - рот - com (виділяються фонеми <б>, <Д>, <j>. <л>, <н>, <р>, <с>); гол - дол - фол (виділяються фонеми <г>, <д>, <ф>); бам - вам - гам - дам - зам - ям [jaM] - лам - мам - нам - рам - сам - там - хам (виділяються фонеми <б>, <в>, <г>, <д>, <з>, <j>, <л>, <м>, <н>, <р>, <с>, <т>, <х>); кін [к'ін] - кінь [к'ін'], сіл [с'іл] - сіль [с'іл'] (виділяються фонеми <н>, <н*>, <л>, <л'>).

Саме таким чином можна встановити систему фонем будь-якої мови, а зіставивши її з системою фонем іншої мови (інших мов), можна виявити національно-мовну специфіку фонологічних систем порівнюваних мов. Так, зокрема, можна виявити, що в українській мові є фонеми <р> і <р*> (пор.: рад [рад] і ряд [р'ад], тоді як у білоруській мові є тільки одна фонема <р> (рад старацца, жыццюрад і другі рад, рад вучоных, цэлы рад акалічнасцей "цілий ряд обставин"); в українській мові є фонеми <г> і <ґ> (грати - ґрати, гніт - ґніт), а в російській мові - тільки одна фонема <г> (коли замінити [г] проривне на [у] фрикативне, значення слова не зміниться: [гъллва], [уъллва]. Якщо в українській мові є одна фонема <е>, то в англійській мові є аж чотири фонеми, які нагадують за звучанням українську фонему <е>: <е> (head [hed] "голова"), [ае] (had [haed] "минулий час від дієслова have "мати"), <з:> (heard [ha:d] "минулий час від дієслова hear "чути") і <з> (teacher [tirtja] "вчитель"); в українській мові є одна фонема <а>, тоді як в англійській мові є дві близькі за звучанням до неї фонеми - <а:> (cart [ka:t] "віз") і <л> (cut [k ] "різати").

Наведені приклади ще раз підкреслюють, що звуки стають фонемами, коли вони в опозиції до інших звуків, тобто розрізняють значення морфем чи слів.

Опозиції бувають привативні, градуальні та еквіполентні.

Привативна опозиція - опозиція, в якій один член має якусь ознаку, а інший її не має.

Як приклад можна навести опозицію <д> - <т>. Фонема <д> має ознаку дзвінкість, якої не має фонема <т>.

Градуальна опозиція - опозиція, в якій члени характеризуються різним ступенем, градацією однієї й тієї самої ознаки.

Так, зокрема, фонеми <е> і <і> характеризуються різним ступенем розкриття рота.

Еквіполентна (рівнозначна) опозиція - опозиція, в якій обидва члени рівноправні.

Так, скажімо, якщо порівняти фонеми <п> і <т>, то виявимо, що обидві мають такі ознаки, як глухість, проривність, твердість, але кожна з цих фонем ще має по одній ознаці, якої не має інша, а саме: фонема <п> має ознаку губність, а фонема <т> - передньоязиковість.

Корелятивна опозиція - опозиція, члени якої різняться тільки однією ознакою, а за іншими ознаками збігаються.

У корелятивних опозиціях знаходяться фонеми <б> і <П>, <д> і <т>, <н> і <н'>. Перша з наведених пар має спільні ознаки губність, проривність, твердість, а розрізняється ознакою дзвінкість/глухість; друга пара фонем має спільні ознаки - передньоязиковість, проривність, твердість і різниться ознакою дзвінкість/глухість; третя має спільні ознаки сонорність, зімкнено-прохідність, передньоязиковість і різниться ознакою твердість/м'якість.

Своєрідність фонологічної системи кожної мови полягає в загальній кількості фонем, співвідношенні голосних і приголосних, характері опозицій, розподілі фонем за позиціями, характері позицій, варіантів і варіацій фонем та їх сполучуваності (комбінаторики).

У мові може бути від 10 до 80 фонем. Наприклад, у гавайській мові їх 13, у литовській - 61, а в абхазькій за одними даними - 71, а за іншими - 81 фонема.

Що стосується пропорцій голосних і приголосних, то тут амплітуда коливань також дуже широка: в гавайській мові 5 голосних і 8 приголосних, в українській - відповідно 6 і 32, в російській - 5 і 34, в англійській - 20 і 24, у французькій - 17 і 18, у вірменській - 6 і 30, в естонській - 27 і 24, у тайській - 36 і 20.

Характер опозицій у різних мовах не збігається. Якщо, скажімо, опозиція приголосних за твердістю/м'якістю в українській мові є превалюючою то в західноєвропейських мовах приголосні за твердістю/м'якістю опозицій не утворюють, зате в цих мовах є опозиція голосних за короткістю/довготою, якої немає в українській мові.

Слід пам'ятати, що розподіл фонем за позиціями в різних мовах неоднаковий. Положення, яке в одній мові є сильною позицією, в іншій мові може бути слабкою, як, скажімо, позиція кінця слова навіть для таких споріднених мов, як українська і російська, е нетотожною.

Що стосується варіантів і варіацій фонем, то тут розбіжності значні. Те, що в одній мові є окремою фонемою, в іншій мові може бути варіантом або навіть варіацією. Так, наприклад, <р> і <л> в українській мові є окремими фонемами, а в корейській і китайській мовах - варіантами однієї фонеми; <і> і <и> в українській мові є окремими фонемами, а в російській мові [ьі] є позиційною варіацією (навіть не варіантом) фонеми <и>.

Слід зазначити, що в мовознавстві існують різні фонологічні школи, в трактуванні фонем яких є деякі відмінності.

Мовознавчу науку, яка вивчає фонологічні системи мов, називають фонологією. Оскільки фонологія досліджує функціональний аспект звуків мови, то її нерідко називають функціональною фонетикою.



2.5 Письмо

Значення письма в історії суспільства. Передумови виникнення письма

Письмо - штучно створена система фіксації мовлення, яка дає змогу за допомогою графічних елементів передавати мовленнєву інформацію на відстані й закріплювати її в часі.

Справді, звукова мова, яка є одним із найгеніальніших винаходів людства, обмежена в просторі й часі. За допомогою звукової мови неможливо передати інформацію на великі відстані, як і неможливо передати її безпосередньо майбутнім поколінням. Тому цілком природно, що людство шукало допоміжний засіб передачі інформації, який би усунув названі перешкоди. Таким засобом стало письмо.

Винайдення письма без перебільшення можна вважати за важливістю другим після мови винаходом людства. Поява письма знаменувала інтелектуальну революцію. Люди отримали можливість передавати свій досвід прийдешнім поколінням, а нащадки отримали можливість чути "голос минувшини". Це вплинуло на прискорення розвитку науки, техніки, культури та й загалом усієї цивілізації. Досвід поколінь став загальносвітовим набутком, наукові ідеї та відкриття стали загальнодоступними, зникла необхідність відкривати уже відкрите, а все це позначилося на інтенсифікації мислення й на науково-технічному й культурному прогресі загалом.

Зросла й об'єднувальна роль мови, оскільки письмо сприяло оптимальній організації суспільного життя, виробництва, торгівлі. Адміністративні документи, суспільно-політична й художня література згуртовували й етнос, який користувався однією мовою, і цивілізовані народи всього світу.

Навіть у наш час, коли винайдені засоби зберігання й передачі на відстань звукового мовлення (технічні засоби мовлення, радіо), роль письма в житті суспільства нітрохи не зменшилася.

Письмо виникло приблизно шість тисяч років тому. Правда, перші примітивні спроби графічної передачі інформації, віднайдені в печерах на півночі Іспанії, належать до значно ранішого періоду - 20 тис. років до н.е., однак достатніх підстав назвати це письмом немає.

У науці трапляються твердження, що письмо з'явилося ще до виникнення звукової мови. Однак це не є достовірним, бо про що могли писати безмовні люди. Все було якраз навпаки: між виникненням мови і винайденням письма минуло багато часу.

Письмо виникло в епоху, коли в людей з'явилася потреба передати інформацію віддаленим членам роду чи іншим племенам або щось увіковічнити, тобто в період уже складніших суспільних відносин.

Виникненню письма передував тривалий підготовчий період. Спершу були спроби передачі на відстань інформації способами, які мало нагадували графічне письмо. Йдеться про так зване "предметне письмо", або протописьмо, - оптичні мнемонічні системи, які не відтворюють безпосереднього мовлення, а є нагадуванням чи підказкою для особи, яка приймає повідомлення. Такі засоби інформації практикували різні племена вже в епоху неоліту (УІІІ-ІІІ тисячоліття до н.е.).

Мнемонічним і символічним знаком міг бути предмет чи декілька предметів і ритуальні дії з ними. Такі способи спілкування збереглися й до наших днів. Так, зокрема, в північноамериканських індіанців передача томагавка означала оголошення війни, а спільне викурювання люльки - укладення миру. В Україні символічні знаки використовували в обряді сватання. Якщо дівчина погоджувалася вийти заміж за хлопця, що сватався, то пов'язувала сватів рушниками, а руку нареченого хусткою, коли ж ні, то вручала хлопцеві гарбуз, звідки й пішли вислови гарбуза дістати, гарбуза з'їсти, які означають "відмову тієї, до кого сватаєшся; зазнати невдачі". До предметів-символів можна віднести "хліб і сіль", певні квіти (в подарунок), а до мнемонічних - пов'язаний на пам'ять вузлик на хустині. Рудиментами "предметного письма" можна вважати виставлені на вітрині хлібної крамниці хлібобулочні вироби, підвішений чобіт біля входу у взуттєву майстерню тощо.

Цікавий факт "предметного письма" описав грецький історик Геродот (V ст. до н.е.). Скіфи послали персам жабу, мишу, птаха і п'ять стріл. Жерці перського царя Дарія "прочитали" це "послання" так: "Якщо ви, перси, не вмієте літати, як птахи, стрибати по болотах, як жаби, і ховатися під землею, як миші, ви всі будете знищені нашими стрілами". Розгадуючи це "послання", перси враховували й те знання "контексту", хто такі скіфи, який у них спосіб життя, як вони воюють тощо.

Усі наведені факти - приклади мнемонічного і символічного "письма". Однак існувала, а подекуди й досі існує умовна сигналізація, коли самі речі нічого не виражають, а використовуються як умовні знаки. Наприклад, перуанське вузликове письмо кіпу й ірокезьке черепашкове письмо вампум.

Письмо кіпу - паличка з різнокольоровими шнурками з вузликами. Зміст передають кольорами шнурків і кількістю та формою зав'язаних на них вузликів.

Письмо вампум - це пояс або жезл із прикріпленими до нього різними за кольором і розміром черепашками. Інформацію передають порядком розташування, способом поєднання і кольором черепашок. Зрозуміло, що стороння людина не прочитає такого послання, бо про значення такого письма необхідно попередньо домовитися.

"Предметним письмом" можна передати лише дуже прості, елементарні повідомлення (вказівки, сигнали лих - землетрус, наступ ворогів тощо). Пошуки форм і способів передачі складніших повідомлень зумовили появу графічного письма.

Етапи і форми розвитку графічного письма

Власне письмо - графічне. Воно пов'язане з використанням графічних знаків - малюнків, значків, букв, цифр.

Графічне письмо пройшло декілька етапів у своєму розвитку. Першим етапом була піктографія.

Піктографія (від лат. pictus "розмальований" / гр. grapho "пишу") - відображення змісту повідомлення у вигляді малюнка або послідовності малюнків (малюнкове письмо).

У піктографії мистецтво і письмо нероздільні, хоча для функції письма художній рівень малюнків несуттєвий. Принагідно зазначимо, що первісно значення "малювати" і "писати" виражалися синкретично в одному слові, тобто не диференціювалися. Та й до цього часу слово писати нерідко вживається в значенні "малювати": художник пише картину. Див. ще: писана красуня (гарна, як намальована), писанка (розмальоване великоднє яйце).

Найдавніші зразки піктографії належать до епохи палеоліту. Правда, провести чітке розмежування між живописом палеоліту і власне піктографією важко.

Давні піктографії до цього часу збереглися на стінах печер, на скелях, камінні, рогах та кістках тварин. В індіанців Америки, аборигенів Африки, Австралії та Сибіру піктографія була поширена аж до XX ст.

Як приклади наведемо піктограми "Щоденник ескімоса-мисливця" і "Звернення індіанців до конгресу США".

Із "Щоденника" (див. мал. 1) можна дізнатися, що мисливець пішов на полювання, здобув шкуру звіра, потім Другу, полював на моржа, і там заночував.

Звернення індіанців (див. мал. 2) виражає значно абстрактніший зміст: племена журавля, трьох куниць, морської людини і морського кота одностайно доручили голові племені журавля звернутися до конгресу з проханням дати дозвіл на переселення в район нижніх трьох озер. Щоб передати цей досить таки складний зміст, автор піктограми вдався до різноманітних способів. Хвиляста коротка лінія від очей журавля вперед - звернення до конгресу, а лінія, яка йде від голови журавля до озер, указує на предмет прохання. Одностайність племен передана тим, що голови (розум) і серця (почуття) всіх шести зображених істот з'єднані лініями з головою й серцем уповноваженого - журавля.

Піктографічне повідомлення може складатися з одного складного знака-повідомлення, в якому "прочитуються" його складові елементи, і послідовності простих знаків-піктограм, розгорнутих у просторі у вигляді окремих "кадрів".

За піктограмою не закріплена конкретна одиниця мови. Вона може бути "прочитана" як слово, синонім цього слова, словосполучення, речення, декілька речень.

Мал. 1. Щоденник ескімоса-мисливця.

Мол. 2. Звернення індіанців до конгресу США.

Піктографія не пов'язана з алфавітом, тому для її розуміння непотрібно вміти читати й писати. Непов'язаність піктографії з мовними формами - зручний засіб спілкування різних племен. Недолік піктографії полягає в тому, що абстрактне в ній розшифрувати дуже важко.

Деякі народи створили досить розвинуті системи піктографії, які давали змогу передавати складні повідомлення. Серед них система неібіді в Західній Африці, "жіноче письмо" юкагирів на північному сході Азії, піктографія індіанського племені делаварів, за допомогою якої був записаний епос "Валам-Олум", рукописи ацтеків, у яких поряд із піктограмами трапляються спроби передачі власних імен за допомогою "ребусних написань" (використання знаків омонімічних слів або слів, близьких за звучанням, для передачі тих понять, які не можуть мати прямого предметного зображення).

У сучасних культурах піктографію використовують як допоміжний засіб спілкування в дорожній сигналізації (діти, бензоколонка, виделка і ложка як вказівка на місцезнаходження їдальні тощо), а також як покажчики чого-небудь, розраховані на іноземців (зображення прибиральниці та офіціантки в готелях, піктографічні знаки міжнародного телефонного зв'язку тощо). Особливо вагомою є роль піктографії в умовах багатомовності й безграмотності.

Ще в XVI ст. були спроби створити на основі піктографії універсальний засіб спілкування - пазиграфію (від гр. pas "кожний, усякий"), яка могла б ліквідувати бар'єри природних мов. Однак вони не мали успіху ("неогліфи" А. Баті, "пікто" X. Єнсена).

Другим етапом у розвитку графічного письма була ідеографія.

Ідеографія (від гр. idea "поняття" і grвphф "пишу") - письмо графічними знаками, що позначають поняття.

Основною одиницею ідеографії є ідеограма, або логограма, - писемний знак, який, на відміну від букв, позначає не звук чи склад якоїсь мови, а ціле слово або корінь слова. Ці знаки - своєрідні схематичні малюнки, якими можна передавати поняття конкретних істот і предметів, дієслівні поняття, а також абстрактні, які так чи інакше асоціюються із зображеннями. У примітивних писемностях прості ідеограми в загальних рисах збігаються. Наприклад, ідеограма око зі сльозами на позначення горя використовується в таких історично і територіально далеких писемностях, як китайська і майя. Позначуваним, як бачимо, є не сам життєвий факт, а ті поняття, які виникають у свідомості людини і вимагають свого вираження на письмі.

Перехід від піктографії до ідеографії пов'язаний із потребою графічно передати те, що не має наочності й не піддається малюнковому зображенню.

Позначувачами на перших етапах ідеографічного письма залишалися ті самі малюнки, але позначуване змінюється. Якщо в піктографії зображення ока позначало око, то в ідеографії воно крім ока позначало й зіркість.

Згодом знаки схематизувалися. Так, в єгипетському письмі поняття "вода" передавалося хвилястою лінією (хвилі), "сонце" в шумерській і китайській ідеографії позначалося кружечком із крапкою посередині. Як бачимо, в ідеографії малюнок виступає і в прямому, і в переносному значеннях.

В ідеографічній системі кожен знак може позначати будь-яке слово в будь-якій граматичній формі у межах поняттєвих асоціацій, викликаних зображенням. Коло можливих значень знака обмежене сусіднім колом значень. Так, скажімо, знак, який зображує ноги, може означати "ходити", "стояти", "приносити" тощо, але не може означати "ступня", "підошва", бо для цього існують інші знаки.

На відміну від піктографії, в ідеографії можна говорити про систему письма. Система письма характеризується постійним складом знаків.

Потреба прискорити розвиток письма і можливість передавати складніші за змістом і довші за розміром тексти зумовили схематизацію малюнків, перетворення їх на умовні знаки - ієрогліфи (від гр. hieroglyphoi "священні письмена") - ідеографічні знаки, в зображенні яких зберігається деяка символічна подібність із зображуваним предметом (див. мал. 3).

З утвердженням ієрогліфічного письма виникла проблема алфавіту і навчання письму та читанню. Щоб прочитати ієрогліфічне письмо, необхідно знати значення знаків, що оформились у середовищі, яке виробило їх і певний час користувалося ними.

Хоч ідеографія має багато спільного з піктографією (вона зародилася в середині піктографії; єгипетське письмо ІІІ - II тисячоліття до н.е. - зразок перехідного від піктографії до ідеографії письма: має малюнки й ідеограми), однак вона різко відрізняється від піктографії. Ідеографічне письмо, по-перше, досить повно передає зміст словесного повідомлення незалежно від його конкретності/ абстрактності; по-друге, передає елементи структури висловлювання - словесний склад, словопорядок; по-третє, користується строго фіксованими і стійкими за зображенням знаками.

Мал. 3. Еволюція китайського письма.

До ідеографічного письма належить шумерське (IV - І тис. до н.е.), еламське (XXIII - IV ст. до н.е.), єгипетське (XXX ст. до н.е. - V ст. н.е.), хетське (XV- VII ст. до н.е.), китайське (з XIII або XV ст. до н.е.), майя (IV-XVI ст.), ацтецьке (до XVI ст.), ще не розшифровані пам'ятки острова Пасхи (XIV-XIX ст.).

Так, зокрема, в китайській писемності 60 тис. ієрогліфів (у широкому вжитку - 5 тис). Омоніми передаються різними ієрогліфами, хоч морфологічний склад і звучання в них однакове.

Недоліком ідеографічного письма, в тому числі китайського, є те, що дуже багато знаків у системі, їх важко вивчити і зобразити (написати).

Закономірно виникає запитання, як таке письмо так довго протрималося у Китаї і нині не здає своїх позицій. Цьому сприяли й тепер сприяють два чинники. По-перше, в умовах Китаю, де кожна провінція говорить своєю власною мовою або діалектом, який відрізняється від інших діалектів більше, ніж деякі різні мови між собою, ієрогліфічна писемність виявилася дуже зручним засобом міждіалектного і навіть міжнаціонального спілкування. Так, скажімо, ієрогліф Ці існує в китайській, японській та корейській писемностях і означає одне й те саме - "гора", хоча читається він по-китайськи тань, по-японськи яма, по-корейськи сан. Другим чинником є структура китайської мови, де слова, як правило, є односкладовими, складаються тільки з кореня, не мають морфем - префіксів, суфіксів, закінчень, для яких потрібно було б вводити якісь додаткові знаки. Все це сприяло тому, що китайська писемність є єдиним у світі послідовним ідеографічним письмом, ефективно діючим і нині.