Вступ до мовознавства

3. Мова - явище психічне, а мовлення - психофізичне.

Мова існує в індивідуальних мозках, у душах, у психіці людей, які становлять певну мовну спільність. Мовлення, крім психічного, має ще фізичний (фізіологічний) аспект, пов'язаний із його породженням і сприйманням. Особливо помітний цей аспект при звуковій (акустичній і фізіологічній) характеристиці мовлення. Мовлення можна характеризувати за темпом, тембром, тривалістю, гучністю, артикуляційною чіткістю, акцентом тощо.

4. Мовлення - лінійне, мова - нелінійна.

Мовлення розгортається в часі. Для того щоб вимовити якусь фразу, потрібен певний часовий проміжок, бо слова вимовляються послідовно одне за одним. А в мові всі звуки, слова, словоформи тощо існують одночасно. На відміну від мовлення, мова має ієрархічну будову.

Дехто з мовознавців протиставляє мову мовленню, як соціальне індивідуальному. Насправді і мова, і мовлення - явища соціальні, бо основна функція мови - бути засобом спілкування, і люди розмовляють (користуються мовленням) не для того, щоб демонструвати своє вміння говорити, а щоб передати комусь якусь інформацію. Щоправда, мовлення має й індивідуальний аспект. Воно є індивідуальним за виконанням, завжди належить конкретним людям. Індивідуальність мовлення проступає у відборі мовних елементів, в улюблених синтаксичних конструкціях, у частотності вживання мовних засобів, у мимовільних чи навмисних порушеннях мовних норм тощо.

З історичного погляду мовлення первинне, а мова вторинна. Спершу виникали в мовленні окремі слова, фрази тощо, а згодом із фактів мовлення склалася мова. З погляду сучасності, навпаки, мовлення твориться з фактів мови: для вираження думки мовець відбирає з мови необхідні мовні одиниці й оформляє їх у фразу за наявними в мові граматичними правилами.

Однак слід пам'ятати, що мова і мовлення тісно пов'язані між собою: мова не тільки породжує мовлення, стримує його неспинну стихію, а й живиться ним, змінюється, розвивається під його впливом. У мовленні з'являється нове, оказіональне, яке з часом може проникнути в мову, стати фактом мови.

Мовленнєву діяльність, а саме психічні закономірності породження та сприйняття мовлення, механізми, які керують цими процесами і забезпечують оволодіння мовою, а також мовну здатність людини в контексті її психічних та інтелектуальних здібностей вивчає психолінгвістика, яка виокремилася як лінгвістична дисципліна в середині XX ст.

Структура мови

Мова є системою. Система - це сукупність взаємопов'язаних і взаємозумовлених елементів. Якщо з системи вилучити якийсь елемент, вона не зможе функціонувати або її функціонування буде недостатньо ефективним. Уявіть собі, що з нашої мови зник звук [б]. У такому випадку слова, які мають цей звук, довелося б вимовляти без нього або замість нього вживати найближчий за звучанням до нього звук [п], що призвело б до непорозумінь.

Кожна система має свою структуру. Структура - це спосіб організації системи, її внутрішня будова. Так, зокрема, мова має чотирирівневу (чотириярусну) будову. Найнижчим рівнем є фонологічний, далі йде морфологічний, відтак лексико-семантичний, і найвищим рівнем є синтаксичний. Кожен рівень має свою одиницю: фонологічний - фонему, морфологічний - морфему, лексико-семантичний - лексему (слово), синтаксичний - речення. Усі названі рівні становлять собою окремі системи і вивчаються окремими лінгвістичними науками: фонологічний - фонологією, морфологічний - морфологією, лексико-семантичний - лексикологією і синтаксичний - синтаксисом.

Мовні рівні не є автономними, незалежними. Вони взаємопов'язані. Із фонем будуються морфеми, з морфем - лексеми, з лексем - речення. Отже, мова складається з чотирьох систем, які утворюють загальну систему мови.

Синхронія і діахронія

Мова є явищем відносно стабільним. Для мовців вона протягом усього життя здається незмінною. Однак не можна не помітити, що давньоукраїнська мова епохи Київської Русі і сучасна українська мова помітно різняться. Поступові кількісні зміни у мові протягом століть зумовили якісні зміни, причому такі, що сучасному мовцеві важко зрозуміти давні тексти. Отже, мова - це одночасно і жива діяльність, і продукт минулого. Відповідно в мовознавстві розрізняють стан мови та розвиток мови. Існує два підходи до вивчення мови: вивчення мови на певному часовому зрізі та вивчення мови в її історичному розвитку протягом тривалого часу.

Для позначення цих понять (стану мови, її певного часового зрізу, з одного боку, і розвитку, зміни мови протягом тривалого часу - з іншого) в мовознавстві використовують терміни синхронія і діахронія.

Синхронія (від гр. syn "разом" chronos "час", тобто "одночасність") - 1) стан мови в певний момент її розвитку, в певну епоху; 2) вивчення мови в цьому стані (в абстракції від часового чинника).

Діахронія (від гр. dia "через" і chronos "час", тобто "різночасність") -1) історичний розвиток мови; 2) дослідження мови в часі, в її історичному розвитку.

Синхронія, таким чином, - це горизонтальний зріз (вісь одночасності), а діахронія - вертикальний зріз (вісь послідовності). Графічно їх можна позначити так:

Для мовців важлива синхронія, тобто мову треба знати такою, якою вона є нині. Щоб добре володіти сучасною мовою, не обов'язково знати історію мови, як змінювалися звуки, які з них зникли, а які з'явилися, скільки колись було форм граматичного числа (однина, двоїна, множина), часових форм дієслова (теперішній, чотири форми минулого часу - аорист, перфект, імперфект і плюсквамперфект, три форми майбутнього часу - проста і дві складні, аналітичні) тощо. Навряд чи ефективніше вплинуло б на практичне користування сучасною мовою знання мовцем того, що слово верблюд колись означало "слон", а слово підлий - "простонародний, неродовитий".

Для дослідника мови важливі обидва аспекти - синхронічний і діахронічний. Для того щоб добре усвідомити сучасний стан мови, необхідно дослідити її історичний розвиток. Відповідно до двох підходів до вивчення мови розрізняють мовознавство синхронічне і діахронічне.

Результати синхронічного мовознавства використовують для створення описових граматик різних мов, нормативних словників, розробки алфавітів для безписемних мов, для теорії і практики машинного перекладу. Коли ж мовознавець хоче дослідити історію мови, закони її розвитку, він це може зробити лише за діахронічного підходу до вивчення мови.

Синхронію і діахронію не можна ототожнювати й змішувати. На це ще в XIX ст. вказував російський мовознавець П.Ф. Фортунатов: "Велика помилка - змішування фактів, які існують у даний час у мові, з тими, які існували у ній колись". Про це завжди повинен пам'ятати вчитель-словесник. Якщо, скажімо, дається завдання визначити морфемний склад слова подушка, то з погляду сучасного стану мови в ньому можна виділити корінь подуш-, суфікс -к- і закінчення -а. Колись це слово членувалося на морфеми по-іншому: префікс под-, корінь -уш-, суфікс -к- і закінчення -а. Мотивація слова була такою: "те, що кладеться під вушко". Нині ця мотивація забута і слово подушка не пов'язується живими словотвірними зв'язками зі словом вухо.

Водночас синхронію і діахронію не можна розривати, оскільки сучасний стан мови є продуктом минулого її розвитку. Глибинне пізнання мови можливе лише за умови всебічного її вивчення як у синхронії, так і в діахронії.

Слід пам'ятати, що синхронію і діахронію не можна ототожнювати зі статикою і динамікою. На будь-якому синхронному зрізі, тобто в будь-який момент, мова є жива діяльність, вона не є статичною, а постійно змінюється.

1.3 Походження і розвиток мови

Проблема походження мови

Проблема походження мови є дуже складною. Припущення про походження мови робляться умоглядно шляхом міркувань, бо первісна мова не має пам'яток письма.

Перш ніж розглянути різні гіпотези з цієї проблеми, слід наголосити на тому, що питання походження мови треба відрізняти від питання походження конкретних мов світу. Конкретні мови, навіть дуже давні, виникли не раніше 10 тисяч років тому, тоді як людство заговорило декілька сот тисяч років тому.

Коли і як з'явилася мова, якою вона була на перших етапах розвитку людства цікавить людей із найдавніших часів, однак до наших днів немає загальноприйнятої відповіді на них.

В античні часи (V-IV ст. до н.е.) проблема походження мови порушувалася в межах філософських дискусій про сутність мови. Представники школи Платона вважали, що назви предметам даються не довільно, а відповідно до їх природи, що свідчить про природний характер мови і, відповідно, закономірну біологічну зумовленість її виникнення. Представники школи Демокріта стверджували, що назви зовсім не пов'язані з природою речей, що жоден предмет не потребує її. Назви предметів потрібні тільки людям для передавання думки про предмети іншим і тому встановлюються за умовною домовленістю. Це є свідченням того, що й мова виникла свідомо, за домовленістю.

У XVII-XIX ст. з'явилося кілька гіпотез походження мови - звуконаслідувальна, звукосимволічна, вигукова, соціального договору, трудових вигуків, жестів та ін.

Звуконаслідувальна гіпотеза.

Полягає в тому, що мова виникла шляхом наслідування людиною звуків природи. Відтворення ревіння звірів, крику птахів, шуму води, вітру зумовлювало появу перших слів, наприклад, му, гав-гав, дзінь-дзінь, бац, кап тощо, від яких потім утворилися похідні типу гавкати, гавкання, гавкіт', капати, капання, капля тощо. Інколи подібні за звучанням звуконаслідувальні слова властиві декільком мовам: зозуля по-чеськи звучить кукачка, по-французьки куку, по-іспанськи куко, по-румунськи кук, по-болгарськи кукавіца, по-словацьки кукавіца, по-польськи кукулка, по-російськи кукушка. Проте зазвичай звуконаслідувальні слова в різних мовах не збігаються.

Ця гіпотеза була започаткована ще Демокрітом (460 до н.е. - ?) і Платоном (427-347 р. до н.е.). У XIX ст. її підтримував Вільям Уїтні (1827-1894).

Прийняти таку гіпотезу неможливо, бо згідно з нею мова виникла випадково, а не за необхідністю, тому існування суспільства для її виникнення не є обов'язковим. Слів, утворених шляхом звуконаслідування, дуже мало, причому в розвинених мовах їх значно більше, ніж у нерозвинених. І звучать вони в різних мовах, як було зазначено, неоднаково. Так, скажімо, українцям чується, що качка кричить кря-кря, англійцям - квак-квак (quack "крякати"), французам - кан-кан (cancaner "крякати"), датчанам - рап-рап (гарре "крякати, гоготати"). А от найуживаніші слова (вода, земля, небо, голова, рука, нога, очі, жити, їсти, пити, ходити тощо) не мають нічого спільного зі звуконаслідуванням. До того ж, щоб наслідувати звуки природи, потрібно мати дуже гнучке мовлення, що передбачає тривалий попередній розвиток. Отже, серйозно сприймати цю гіпотезу немає підстав. Тому М. Мюллер жартівливо назвав її "теорією гав-гав".

Звукосимволічна гіпотеза.

Вона є близькою до звуконаслідувальної. Деякі вчені навіть ототожнюють їх. Але оскільки в основу цієї гіпотези покладено не звуконаслідування, а звукосимволізм, що, безумовно, є іншим явищем, то цілком виправдано цю гіпотезу виокремлювати.

Згідно зі звукосимволічною гіпотезою між почуттями й емоціями людини і звуками є певний прямий зв'язок. Звуками людина передає свої враження про навколишній світ.

Ще давній мислитель Аврелій Августин (354-430) говорив, що слово mel "мед" приємне для слуху, а acer "гострий" - неприємне. Підтримували цю гіпотезу німецькі вчені Готфрід-Вільгельм Лейбніц (1646-1716), В. Гумбольдт, Якоб Грімм (1735-1868), Гейман Штейнталь (1823-1899), український мовознавець Олександр Потебня (1835-1891), швейцарський мовознавець Шарль Бал-лі (1865-1947).

Лейбніц, зокрема, вважав, що звук [1] виражає щось м'яке і вказує на швидкість: нім. leben "жити", lieben "любити", Lauf "біг", Lowe "лев", Luchs "рись". За спостереженнями В. Гумбольдта, звукосполучення [1і] передає уявлення про те, що ніби ллється (Lied "пісня", Licht "світло"), а звук [w] асоціюється із неспокоєм, невідомістю (wehen "віяти", Wind "вітер", Wolke "хмара", Wunsch "бажання"). Що стосується міри вияву звукосимволізму в мові, то Лейбніц зазначав, що з розвитком мови сфера його дії стає все обмеженішою.

Критики цієї гіпотези як контраргумент наводять приклади, де ці "приємні звуки" служать для вираження не завжди приємних понять: лай, балда, дилда тощо. Однак дослідження 80-х років XX ст. свідчать на користь того, що власне звукосимволізм відіграв велику роль у виникненні мови.

Вигукова гіпотеза (емоційна, довільних вигуків).

Суть її в тому, що предмети навколишнього світу викликали в людини певні почуття, і вона мимоволі вимовляла звуки, які й стали першими словами. А отже, слово - дзеркало душевного стану людини.

Скажімо, первісна людина натрапила в спеку на струмочок і від радості вигукнула "ах!". Від цього вигуку утворилися похідні - ахати, ахання, ахало, і таким чином формувалася мова.

Започаткували цю теорію епікурейці Давньої Греції (IV-III ст. до н.е.), які вважали, що виникнення мов зумовлене природною потребою людини виражати звуками свій душевний стан. Пізніше цю теорію підтримав Ж.-Ж. Руссо, який констатував, що "пристрасті зумовили перші звуки голосу" і що "мова перших людей була не мовою геометрів, як звичайно вважають, а мовою поетів". У Росії вигукову теорію відстоював Д.М. Кудрявський (1867-1920).

Безумовно, не можна заперечувати значення емоцій і почуттів у розвитку мови, але прийняти вигукову гіпотезу походження мови важко, бо головну причину виникнення мови вона вбачає в індивідуальному душевному стані людини. Виникнення мови, за цією теорією, є випадковим явищем (хоча зрозуміло, що жодна дитина не заговорить, поки не опиниться серед мовців). Вигуки, які виражають почуття, в різних мовах вимовляються по-різному (укр. Ну!, англ. Уай!). Та й, зрештою, не слід зводити мову лише до експресивної функції, тоді як у неї є й інші, до того ж важливіші функції.

Гіпотеза соціального договору.

Її основоположником вважають Діодора Сицилійського (90-21 pp. до н.е.), який писав: "Спочатку люди вели невлаштований спосіб життя, подібно до звірів, поодинці виходили на пасовища і живились смачною травою і плодами. Біда навчила їх захищатися від звірів, допомагати один одному. Вони почали поступово впізнавати один одного. їх звуки були ще неосмисленими і нечленороздільними, але поступово вони перейшли до слів і встановили символи для кожної речі, створили зрозуміле для них самих пояснення всього, що їх оточує".

Ця гіпотеза пов'язана зі згаданою вище полемікою щодо того, як речі дістали свої назви, тобто є розвитком учення Демокріта й Аристотеля про умовність, довільність назв (назви за домовленістю).

Гіпотезу соціального договору можна заперечити хоч би таким фактом: щоб домовитися, необхідно було вже мати мову.

Гіпотеза трудових вигуків.

Виникла в другій половині XIX ст. Висунув її Людвіг Нуаре (1829-1889), підтримував Карл Бюхер (1847-1930). За цією гіпотезою, інстинктивні вигуки супроводжували колективні трудові дії. Спочатку вони були мимовільними, поступово перетворилися на символи трудових процесів. Первісна мова була набором дієслівних коренів.

Це, по суті, варіант вигукової теорії. Тільки тут вигуки виступають засобом ритмізації праці. Вони нічого не виражають, навіть емоцій. На думку О.О. Реформатського, ці вигуки не мають жодної мовної функції: ні комунікативної, ні номінативної, ні експресивної. Насправді таке розуміння мови є біологічним, бо інстинктивний вигук, хоч і пов'язаний із працею, - факт біологічний, а не соціальний.

Гіпотеза жестів.

Її відстоював російський учений Микола Якович Марр (1864-1934). За цією гіпотезою, спочатку виникла мова жестів, а потім на її основі звукова мова.

Про можливість виникнення звукової мови на основі жестів твердили представники й інших гіпотез. Прибічник вигукової гіпотези німецький учений Вільгельм Вундт (1832-1920), зокрема, вважав, що із самого початку існувало дві мови - мова жестів і мова звуків. За допомогою звуків виражали почуття, а за допомогою жестів - уявлення про предмети. Як доказ цієї гіпотези наводять факт існування мови жестів у наш час.

Справді, мову жестів використовують багато племен. Австралійське плем'я аранда, скажімо, має 450 жестів, серед яких є навіть такі, що виражають абстрактні поняття. Мовою жестів користуються, як правило, тоді, коли заборонено говорити, а також під час спілкування різномовних племен. Так, зокрема, вдови австралійського племені варра-мунга цілий рік повинні мовчати, тому змушені спілкуватися за допомогою пальців і ліктів. Серед деяких племен заборонено розмовляти юнакам у період посвячення їх у мисливці. Як бачимо, в усіх згаданих тут випадках жести застосовують як доповнення до звукової мови. Отже, жести були і є допоміжним засобом спілкування, властивим усім народам. Щоправда, представники різних етносів вдаються до нього неоднаковою мірою. Так, скажімо, протягом годинної розмови мексиканець використовує жестикуляцію 180 раз, француз - 120, італієць - 80, а фін - 1 раз.

Гіпотеза походження мови Ф. Енгельса.

Набула широкого розповсюдження у країнах, які перебували під впливом комуністичної ідеології. Послідовник Ч. Дарвіна Ф. Енгельс (1820-1895) свою гіпотезу виклав у дослідженні "Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину" (1876). За цією гіпотезою, багато тисячоліть тому в Південній Азії жила високорозвинена порода людиноподібних мавп - австралопітеки. Відрізнялися вона від інших тим, що їм була притаманна вертикальна хода, мали укорочену щелепу і великий мозок. Пряма хода відіграла вирішальну роль у процесі перетворення мавпи в людину. Мавпа більше бачила, що впливало на розвиток мислення, а вивільнені передні кінцівки використовувала для виготовлення знарядь праці, що, в свою чергу, впливало на удосконалення руки. Жили мавпи гуртом, що вимагало взаємної підтримки, а отже, зумовлювало необхідність спілкуватися. Спочатку вони використовували звукові сигнали. Поступово розвивалася гортань. Вживання м'ясної їжі впливало на розвиток мозку. Думка з часом відривалася від конкретного предмета, тобто з'являлося абстрактне мислення. Праця, мова і думка формувалися одночасно і в єдності. Так 40-50 тис. років тому з'явилися кроманьйонці - Homo sapiens (людина розумна).

Гіпотеза Ф. Енгельса, незважаючи на стрункість, не може дати відповіді на низку запитань. Як експресивні викрики мавп перетворилися у людські слова? Як нечленороздільні звуки стали членороздільними? У якому напрямку йшов розвиток мовлення? Чому за всю історію людства цей експеримент жодного разу не повторився? Отже, ця гіпотеза не розв'язує, а ще більше заплутує проблему.

Очевидно, треба погодитися з академіком АН Росії Ю.А. Овчинниковим, який вважає, що в людини, на відміну від приматів, є ген мови. Значить, людина походить від людини, а не від мавпи. Жодну мавпу навчити мови неможливо.

Як переконливо довів ще В. Гумбольдт, "мова - не тільки зовнішній засіб спілкування людей у суспільстві, вона закладена в природі самих людей і необхідна для розвитку їх духовних сил та формування світогляду". Тому найвірогіднішою гіпотезою є гіпотеза божественного, чи інопланетного (космічного), походження мови. Нині чимало вчених повертаються до біблійного пояснення походження мови. Бог створив людину і дав їй мову. І даремно дехто (наприклад, О.О. Реформатський) шукає суперечності в Святому Писанні, бо, мовляв, там спочатку розповідається про те, що Бог навчив першу людину говорити, а потім привів до неї всіх тварин, щоб вона дала їм імена. Однак тут жодної суперечності немає. Бог дав людині гнучкий механізм мови, який має здатність розвиватися, пристосовуючись до змінних потреб людини. Рацію мав Григорій Нісський (IV ст. н.е.), який писав: "Бог дав людині дар мови, але не відкрив їй назви предметів".

Очевидно, саме цим зумовлений той факт, що Паризьке лінгвістичне товариство вилучило питання походження мови з кола питань, досліджуваних мовознавством, і чому американський мовознавець Е. Сепір вважав, що теорія походження мови не становить справжнього інтересу для лінгвістичної науки (Сепир Э. Язык. - М., 1934. - С. 121), а французький мовознавець Ж. Вандрієс заявив, що "проблема походження мови лежить поза його (мовознавства) компетенцією" (Вандриес Ж. Язык. - М., 1937. - С. 21). Як пишуть автори "Введения в языкознание" О.М. Камчатнові H.A. Ніколіна (М., 1999. - С. 194), "так Бог створив наш світ, а чому Він його створив таким, а не інакшим, залишається великою божественною тайною, недоступною людському розуму".

Гіпотезу божественного (космічного, інопланетного) походження мови підтверджує і теорія моногенезу мов, до якої останнім часом схиляється все більше мовознавців.

Теорія моногенезу (від гр. monos "один" і genesis "народження, походження") - вчення про походження всіх мов світу від однієї мови. Ця теорія пов'язана з біблійним ученням, з ідеями італійського мовознавця Альфредо Тромбетті (1866-1929) про спорідненість деяких сімей мов і правомірність їх об'єднання в макросім'ї, з ученням М.Я. Марра про 4 елементи (сал, бер, йон, рош)у від яких нібито походять усі слова сучасних мов, з методом глотохронології американського мовознавця Морріса Сводеша (1909-1967), який довів існування великих макросімей мов і наявність між ними споріднених зв'язків.

Нині зроблено перші вдалі спроби об'єднання сімей у макросім'ї, як, наприклад, ностратична макросім'я, до якої входять індоєвропейські, картвельські, уральські, дравідські й алтайські мови. Вважають, що до ностратичних мов належать і ескімосько-алеутські мови. Генетична спорідненість ностратичних мов доведена наявністю в них великої кількості споріднених морфем. Низка подібних рис, зокрема в займенникових позначеннях осіб у всіх мовах світу, також підтверджує єдність походження всіх мов світу.

Теорію моногенезу підтримував український мовознавець О. Мельничук (1921-1997), а нині її пропагує київський мовознавець Ю. Мосенкіс.

Теорія полігенезу (від гр. poly "багато" і genesis "народження, походження") - протилежний моногенезові погляд. Пов'язана з ідеєю декількох різних центрів походження людини і відповідно різних мов. Цей погляд зараз вважається менш імовірним.

Закономірності розвитку мов

Однак не в усіх випадках мовних змін простежується пряма залежність від зовнішніх чинників. Так, жодними суспільними умовами чи якимись іншими зовнішніми чинниками не можна пояснити втрату носових голосних я і зредукованих г і ь чи появу чергування о, е з / в українській мові. Такі явища розвиваються всередині мови, зумовлені її внутрішніми потребами, інерцією її розвитку, тобто саморозвитком. Значить, внутрішньомовні причини закладені в самій мові, в її внутрішній системі, в її можливостях і тенденціях. Це - суперечності, що є в мові, боротьба між якими спричиняє зміни. Всі такі суперечності зводяться до суперечностей між потребами спілкування і мовними можливостями.

Зовнішні і внутрішні причини взаємопов'язані, тому мовні зміни нерідко є наслідком взаємодії зовнішніх і внутрішніх чинників. Так, наприклад, зовнішні причини зумовили появу в нашій мові слів, однак ці слова створені мовою за її законами і з її матеріалу. Зовнішній вигляд слова не залежить від зовнішніх чинників.

В історії розвитку конкретних мов відомі два процеси - диференціація (поділ) та інтеграція (злиття) мов.

Диференціація - процес, за якого з однієї мови виникає дві або більше мов. Говорячи різними варіантами однієї мови, люди внаслідок поступового розходження цих варіантів з часом стають важко розуміти одні одних, і ці варіанти починають сприйматися як різні мови. Так, колись була одна слов'янська (праслов'янська) мова. У результаті її диференціації виникли всі сучасні слов'янські мови. Внаслідок диференціації з єдиної норвезької мови виникли сучасні норвезька та ісландська мови. У IX ст. частина норвежців переселилася до Ісландії. Оскільки з материковою мовою тісних зв'язків не було, то розвиток норвезької мови в Норвегії та Ісландії пішов різними шляхами. Сучасна ісландська мова - це законсервована норвезька мова IX ст. Із єдиної сербсько-хорватської мови останнім часом виникли дві мови - сербська і хорватська.

Інтеграція - протилежний диференціації процес, за якого з декількох мов чи діалектів виникає одна мова. Так, приміром, у IV-II ст. до н.е. в Греції зливаються різні діалекти в одне койне (від гр. koine dialektos "спільна мова"). Це не значить, що стався "сплав" діалектів. В основу койне ліг аттичний діалект, який увібрав у себе елементи всіх інших діалектів.

Інтеграція - результат контактування мов. Залежно від характеру контактування (форма, сила і тривалість контактування) виникають різні явища: від звичайних запозичень слів, звуків, граматичних категорій до появи спрощених мов для тимчасового спілкування між різномовними прошарками населення, створення креольських мов та мовної асиміляції.

Прикладом дуже спрощених мов, які використовуються для спілкування між представниками різних етносів, є піджини (від Pidgin English, де pidgin спотворене англ. business "справа, діло, діловий"). Pidgin English вживався при спілкуванні китайців і європейців на півдні Китаю. Наведемо маленький діалог:

- Ju mek ivniy dres for mai, haumac ju wonci?

- Spos blorj dssnsirj dres, mai wonci twelv doler.

- Якщо ви зробите мені вечірнє плаття, скільки ви за нього захочете?

- Якщо це бальне плаття, то я хочу 12 доларів). Отже, характерними ознаками піджинів є спрощення граматичної структури мови. У даному разі - усунення флексій (Ыог) замість усіх форм to be) і суплетивних форм (mai <- my і І). Іншим прикладом піджина може слугувати Russonorsk (в іншому варіанті - rus ka norsk), що використовували російські та норвезькі рибалки. Це своєрідна суміш російських та норвезьких слів на зразок: Moja tvoja pe vater kasstom "Я тебе у воду кину". Факт піджина був засвідчений уже в XI ст. Так, скажімо, купці та моряки Середземномор'я (араби, греки, італійці, турки) від XI до XVII ст. використовували допоміжну мову lingua franca, в основу якої було покладено романські діалекти між Марселем і Генуєю.

Піджини, як правило, недовговічні. Однак трапляються випадки, коли така мова закріплюється надовго, стає єдиною (рідною) мовою для певного колективу її носіїв. Таку мову називають креольською (від icn. criollo "креол, тобто людина мішаного походження від батьків двох рас - білої і кольорової"). Для креольських мов характерне масове, але не повне засвоєння колонізаторської мови. Нині існують креольські мови на основі англійської (джакватаак на Ямайці, гулла на узбережжі Південної Кароліни, таки-таки і сарамакка в Сурінамі); французької (мавританська, таїтянська), португальської (пап'яменту на острові Кюрасао).

У креольських мовах відбувається спрощення граматики (зникають категорії роду, числа, часу, відмінка, але з'являються аналітичні (лексичні) способи вираження цих значень; особливо велика роль у вираженні таких значень належить прийменникам).

За активного і тривалого контактування може відбутися схрещення мов, внаслідок чого виникає нова мова. В основі такої мови - одна з контактуючих мов (мова-переможниця). Інша (переможена) мова залишає "сліди" в новоутвореній мові, які називають субстратом і суперстратом.

Субстрат (від лат. sub "під" і stratum "шар, пласт", звідки substra-tum "підкладка") - елементи переможеної мови автохтонного народу в мові-переможниці прийшлого народу-завойовника.

Як приклад можна навести кельтський субстрат в англійській мові і галльський у французькій. У V-VI ст. з континенту в Британію переселилися германські племена англів, саксів і ютів. До цього тут жили кельти. Кельтська мова асимілювалася германською (англійською), але в останню проникало чимало кельтських елементів. До VI-V ст. до н.е. вся територія Франції була заселена галлами. Наприкінці II і в середині І ст. до н.е. Галлію завоювали римляни. Перемогла романська мова, але в неї ввійшло чимало елементів галльської. Так, зокрема, в латинській мові поширена десяткова система числення, однак у французькій мові трапляються елементи галльського двадцятеричного числення: quatre-vingt "80", тобто "4x20".

Суперстрат (від лат. super "над" і stratum "шар, пласт", звідки superstratum "накладка") - елементи переможеної прийшлої мови народу-завойовника в мові-переможниці місцевого населення.

Прикладом суперстрату є тюркські (булгарські) елементи в слов'янській болгарській мові і германські (франкські) елементи в романській французькій мові, а також французькі (норманські) елементи в англійській мові.

У VII ст. на Балканському півострові жили слов'янські племена. У 70-х роках VII ст. півострів завоювали тюркські племена протоболгар, які створили державу Болгарія. Однак вони піддалися впливу слов'янської культури, асимілювалися, втратили свою мову, хоч деякі елементи тюркської (булгарської) мови ввійшли до слов'янської (болгарської) як суперстрат.

Подібне маємо й у французькій мові. У 497 р. германці (франки) завоювали Париж, а в середині VI ст. - всю територію сучасної Франції, дали їй свою назву (Франкська держава). З часом франки асимілювалися з місцевим гал-ло-римським населенням, утратили свою мову, залишивши в романській французькій мові деякі германські (франкські) сліди.

У 1066 р. носії французької мови нормани завоювали Англію. Французька мова стала там панівною, але зрештою перемогла англійська мова, проте до неї ввійшло не менше 40 відсотків (дехто вважає, що 60 відсотків) французьких слів, що вплинуло на зміни в структурі англійської мови.

Схрещення (субстрат і суперстрат) - це глибокі зміни структури мови-переможниці, тобто зміни в морфології, синтаксисі та фонетиці; це порушення внутрішніх законів розвитку мови. Тому в жодному разі не можна факти лексичного запозичення тлумачити як явище схрещення.

Розвиток мови загалом супроводжується постійними змінами. Змінюється її звукова, лексична, морфологічна і синтаксична системи.

Розвивається мова за своїми законами, які мають об'єктивний характер, тобто не залежать від волі людей. Усі зміни в мові зумовлені зовнішніми і внутрішніми причинами.

До зовнішніх причин належать економічний та суспільно-політичний розвиток, вплив різних історичних подій, прогрес у науці та техніці, розвиток культури тощо.

Зовнішні чинники є надзвичайно потужними. Від них залежать не тільки зміни в мові, а й саме існування чи зникнення мови. Мова існує доти, доки існує народ - носій цієї мови. Вона зникає тоді, коли зникає народ, що може трапитися внаслідок утрати державної незалежності, асиміляції політично панівною нацією в багатомовній державі чи внаслідок фізичного винищення. Так, на початку II тисячоліття до н.е. вимерла шумерська мова (існувала на території сучасного Іраку); в І ст. до н.е. - вавилоно-ассирійська (аккадська) мова (розмовляло нею стародавнє населення Месопотамії та Ассирії); на початку XVIII ст. - прусська (говорили нею на південному сході Прибалтики, на Схід від Вісли) і полабська (західнослов'янська мова, яка була поширена на лівому березі Лаби (Ельби). Причиною зникнення всіх цих мов послужили зовнішні чинники - історичні події, пов'язані з підкоренням і асиміляцією носіїв цих мов іншими народами.

Бурхливий розвиток деяких мов у певний період також пов'язаний із зовнішніми чинниками (звільнення від колоніальної залежності, розвиток економіки та культури, політичне визнання на міжнародному рівні, контакти з високорозвинутими країнами тощо).

Зовнішні причини впливають на зміни окремих структурних елементів мови: появу нових слів, вимову звуків, виникнення нових граматичних форм та ін. Так, поява в українській мові таких слів, як ваучер, дилер, менеджер, маркетинг, букмекер тощо зумовлена виникненням нових явищ та предметів. Гаркава вимова звука [г] у французькій мові пояснюється тим, що при дворі Людовика VIII той, хто оголошував королівські накази, мав орфоепічну ваду: гаркавив [г]. Але оскільки всіх наділених владою вважали авторитетами, то й неправильна вимова "авторитета" стала зразком. Так поширилось і закріпилось у французькій мові увулярне (язичкове) [г].

До зовнішніх причин відносять і контактування мов - один із найсильніших чинників зміни і розвитку мови. Контактування мов зумовлює запозичення лексики і фразеології, засвоєння іншомовної артикуляції, зміни в словотворенні та граматичній будові.

Специфіка розвитку різних рівнів мовної структури

Різні рівні (яруси) мови змінюються з неоднаковою швидкістю. Найчутливішою до всіх змін, які стаються в суспільстві, є лексико-семантична система. Не буде перебільшенням стверджувати, що словниковий склад мови змінюється щодня. Одні слова з'являються в мові (саміт, електорат, дайджест, спікере, інтернет), інші зникають (боярин, неп, червонець, раднарком, каламар).

Щоправда, темпи змін у різних групах лексики не однакові. Основний словниковий фонд мови, особливо його ядро, змінюється повільно. Заданими американського мовознавця М. Сводеша, за 1000 років змінюється 20 відсотків слів ядра основного словникового фонду.

Повільніше від словникового складу змінюється фонетична система. Якщо зміни в словнику мовці помічають за свого життя, то зміни в фонетиці важко помітити протягом життя одного покоління. Це пояснюється тим, що фонетика підпорядковується дії суто мовних внутрішніх законів. Однак фонетичні зміни все ж мають місце. Так, у давньоукраїнській мові зникли носові голосні звуки [9] і М, зредуковані голосні звуки [т>] і [ь], звук [ь* ] перейшов у [і], стало діяти чергування [о], [е] з [і] у закритому складі тощо.

Найбільш стійкою є граматика, особливо морфологія. Однак і тут відбуваються зміни. Наприклад, колись у нашій мові було значно більше часових форм дієслова. Тільки минулий час мав чотири форми - аорист, імперфект, перфект і плюсквамперфект, які з часом замінилися однією часовою формою. Не було і дієприслівників. Вони з'явились у XIV-XV ст. Приблизно в той самий період замість семи відмін іменників усталилися чотири. В англійській граматиці значні зміни відбулися в XI ст. під впливом масового запозичення французьких слів.

Отже, в мові можуть змінюватися її елементи, але структура мови не піддається швидким змінам. Стійкість мові забезпечує її системний характер.

Розвиток і функціонування мов у різні історичні епохи

Розвиток конкретних мов залежить від економічного ладу. Так, для первіснообщинного суспільства характерні такі об'єднання людей, як рід і плем'я. Кожне плем'я користувалося своїм діалектом. Розпад племен призводив до роздрібнення діалектів (мов). Тому в той час існували нечисленні за кількістю носіїв мови. Як відгомін тих часів є той факт, що в Дагестані і на півночі Азербайджану, де тривалий час зберігалися родоплемінні відносини, є 6 порівняно крупних народів із загальною чисельністю приблизно 1 млн. 300 тис. осіб і більше 20 дрібних (140 тис). У селі Хіналуг, що у Північному Азербайджані, говорить окремою хіналузькою мовою 1 тис. осіб, причому мешканці кожної з трьох частин села мають свої особливості у вимові.

Інколи племена об'єднувалися в союзи племен, і так виникали споріднені діалекти. Однак траплялися випадки, коли союз племен не мав спільної мови.

Племінні діалекти і навіть мови племінних союзів мали обмежене функціонування. Вони були лише засобом розмовно-побутового спілкування.

Зародження класового суспільства пов'язане з виникненням рабовласницьких держав. У рабовласницькому суспільстві формуються народності. Племінні діалекти стають територіальними діалектами. Виникає потреба в державній мові. В одних державах виникає єдина державна мова (грецьке койне в Греції, латинська мова в Римі), в інших - за функціонування багатьох мов одна з них стає спільною лише на деякий період (наприклад, арамейська мова для Близького Сходу в III ст. до н.е.).

Суспільні функції мови народності ускладнюються порівняно з племінною мовою. Вона функціонує і в сфері матеріальних, і в сфері духовних потреб людей. З'являються перші писемні мови, серед яких виділяється давньоіндійська мова санскрит, якою написані численні твори релігійної, філософської, юридичної й наукової літератури.

За феодалізму складаються помісно-територіальні діалекти. Роздрібнення держав на маленькі феоди призводить до утворення багатьох діалектів. Інколи такі діалекти настільки розходяться, що це ускладнює спілкування. Показовою щодо цього є Німеччина, на території якої в період феодалізму було чимало князівств. Ще М. Ломоносов помітив, що "баварський селянин мало розуміє макденбурзького або бранденбурзький швабського". І в наш час діалекти німецької мови різняться між собою більше, ніж деякі окремі мови.

Діалектне членування мови не збігається з племінним. Так, скажімо, територія розселення давньоруських племен і сучасне діалектне членування української мови мають різні межі.

У феодальному суспільстві виникла необхідність над-діалектної мови для державних потреб (церкви, законодавства, науки, літератури). У ролі такої мови використовувалася якась мертва писемна мова. У країнах Сходу - арабська (мова Корану) і давньоєврейська (мова іудейського богослужіння). У Західній Європі - латинська мова, а для слов'ян - старослов'янська (староболгарська).

Рідні мови мали обмежені функції, оскільки більшість функцій була закріплена за офіційною мертвою мовою.

З розвитком капіталізму виникають нації. Нація (від лат. natio "плем'я, народ") - стійка спільність людей, яка історично склалася на основі спільності економічного життя, території, мови, особливостей культури та побуту. Нація приходить на зміну народності внаслідок подолання феодальної роздрібненості і виникнення капіталістичних суспільних відносин, об'єднання місцевих економічних ринків у загальнонаціональний. Для цих об'єднавчих процесів у межах держави необхідна спільна мова. Роль мови в становленні нації є вирішальною. Національною мовою може бути тільки жива мова.

Вважають, що першою нацією була італійська. Із творчістю Аліг'єрі Дайте (1265-1321), який уперше став використовувати в своїй творчості не латину, а живу народну італійську мову, пов'язане становлення італійської національної мови (його вважають основоположником італійської літературної мови).

Національна мова обов'язково має літературну форму, тобто вироблені й прийняті суспільством норми як усного, так і писемного різновидів. Для літературної мови характерна також стилістична диференціація мовних засобів.

З поширенням літературної мови нівелюються територіальні діалекти, але водночас з'являються і поширюються соціальні діалекти.

Відповідно до двох тенденцій у національному питанні - пробудження національної свідомості й боротьба проти національного гноблення, з одного боку, і прагнення до інтернаціоналізації життя - з іншого, - у мовній політиці дають про себе знати боротьба за права національних мов і прагнення створити міжнародну мову.

Так, скажімо, у багатонаціональних імперіях Росії та Австро-Угорщині, де явно відчутними були шовіністичні тенденції панівних націй, недержавні нації - українці, чехи, словаки, поляки, серби, хорвати, словенці та ін. - боролися за права своїх мов.

Стосовно міжнародних мов, то їх створення відбувається декількома шляхами. По-перше, роль міжнародної мови можуть виконувати живі національні мови. У XVIII - початку XIX ст. - французька мова, у другій половині XIX ст. - англійська, в першій половині XX ст. - німецька. По-друге, виникають допоміжні мови - піджини, як, скажімо. Broken English у Африці, Pidgin English у китайських портах, Russonorsk для росіян і норвежців, са-бір у середземноморських портах. По-третє, робляться спроби створити штучну міжнародну мову. Ще в XVIII ст. Р. Декарт і Г.-В. Лейбніц говорили про створення штучної раціональної мови. У 1879 р. німецький мовознавець Й.-М. Шлейєр створив першу штучну мову волапюк (vola від англ. world "світ" і pьk від англ. speak "говорити", звідки volapuk "світова мова"). У 1887 р. польський лікар Л.-Л. Заменгоф створив штучну мову есперанто (лат. esperi "сподіватися"), яка стала найпоширенішою серед усіх інших штучних мов. Цьому сприяла (і сприяє тепер) простота її будови й інтернаціональність лексичного складу. У ній використовується лише 11 закінчень та декілька суфіксів. На есперанто існує значна оригінальна і перекладна література, в тому числі перекладено твори Т. Шевченка. Есперанто використовується в пресі і радіомовленні (у 1984 р. на есперанто виходило приблизно 140 періодичних видань і працювало 9 радіостанцій).

У тоталітарному соціалістичному суспільстві всупереч проголошеній рівноправності мов мав місце у надзвичайно широких масштабах лінгвоцид. Починаючи з 30-х років, закріплюється тенденція до усунення національних мов із суспільного вжитку на всьому геополітичному просторі СРСР. Проводиться тотальна русифікація всіх народів. Спочатку насильно вводиться алфавіт на російській основі в усіх республіках (за винятком прибалтійських, Грузії та Вірменії). Далі для виправдання русифікаторської політики розроблено відповідну ідеологію. Замість скомпрометованого царського "общерусский язык" уводяться такі поняття, як добровільно вибраний народами Союзу "язык межнационального общения", який одночасно є "языком мира и дружбы". Згодом обґрунтовується теорія виникнення в СРСР нової наднаціональної спільності людей - "совєтський народ", головною ознакою якого є спільна мова, російська. І, нарешті, доводилося, що нація і національна мова - категорії історичні, які після побудови комунізму зникнуть. Залишиться єдина мова комуністичного суспільства, і нею буде російська, бо це мова найпрогресивнішої в світі ідеології. А поки що потрібно прагнути до ще більшого злиття націй і переходу всіх на єдину мову. Російська мова насильно вводилася в навчальні заклади всіх республік, навіть у дитячі садки. Всіляко заохочувалося переведення навчальних закладів із національною мовою викладання на російську мову. Низкою партійних та урядових постанов русифікацію підтримували матеріально: для вивчення російської мови в республіках класи поділяли на групи, а вчителі російської мови отримували 30-відсоткову надбавку до зарплатні (це ж було і в царській Росії, тільки тоді одверто наголошувалося, що надбавка "за обрусение края").

Внаслідок такої національно-мовної політики поступово звужувалися суспільні функції всіх національних мов, а далі почалося їх масове відмирання. За роки тоталітарного комуністичного режиму зникло 93 мови. Така ж загроза нависла й над іншими мовами народів СРСР. Для цього було обґрунтовано теорію про неперспективні мови. Як бачимо, лінгвоцид був свідомо спланований адміністративно-репресивним державним апаратом. Усіх, хто стояв на захисті рідної мови, жорстоко карали багаторічним ув'язненням у тюрмах і концтаборах.

І нині, після розпаду СРСР, доводиться пожинати плоди "найгуманнішої ленінської національної політики". На пострадянському просторі, крім зниклих, е чимало "хворих мов" (у соціолінгвістиці існує такий термін) - мов, які втрачають своє значення як засобу спілкування. Вони поступово відмирають. На території колишнього СРСР є чимало мов, де кількість мовців обчислюється сотнями, навіть десятками людей. Керецькою мовою, приміром, в 1991 р. розмовляли тільки 3 особи у Чукотському національному окрузі. Показово, що в Росії, де питання лінгвоциду з відомих причин не люблять обговорювати, останнім часом з'явилися праці під промовистими назвами: "Красная книга языков народов России" (М., 1994), "Проблема исчезающих языков в бывшем СССР" (М., 1991) тощо.

1.4 Мови світу, їх вивчення та генеалогічна класифікація

Загальна характеристика мов світу

Нині у світі за різними даними нараховується від 2,5 до 7 тис. мов (за даними Інтернету 1999 р. - 6703 мови). Точно визначити кількість мов неможливо, оскільки відмінність між різними мовами і діалектами однієї мови умовна.

Мови світу розрізняють за структурою, кількістю їх носіїв, наявністю писемності, ступенем їх вивчення, суспільними функціями.

Якщо порівняти, наприклад, українську і китайську мови, то виявиться, що в них дуже відмінна будова. В українській мові змінні слова мають закінчення, якими виражаються значення роду, числа, відмінка, часу, особи тощо. Вони можуть мати різні суфікси та префікси, які також виражають граматичні та лексико-граматичні значення. У китайській мові слова складаються з одного кореня, вони не змінюються. Зіставивши українську та англійську мови, ми також побачимо відмінності в їх структурах. Функція, яку виконують в українській мові закінчення, в англійській мові передається прийменниками (книжка студента - the book of the student), У мовознавстві існують різні класифікації мов світу за їх структурою (див.: Типологічна класифікація мов).

Стосовно кількості мовців, що користуються певною мовою, розбіжності надзвичайно великі. За цим показником мови розташовані так (дані інтернету за 1999 рік): китайська (1223 млн. 307 тис), іспанська (332 млн.), англійська (322 млн.), бенгальська (189 млн.), гінді (182 млн.), арабська (174 млн. 950 тис), російська і португальська (170 млн.), японська (125 млн.), німецька (98 млн.), корейська(75 млн.), французька (72 млн.), в'єтнамська (67 млн. 662 тис), телугу (66 млн. 350 тис), маратхі (64 млн. 763 тис), тамільська (63 млн. 75 тис), турецька (59 млн.), урду (58 млн.), гуджараті (44 млн.), польська (44 млн.), українська (41 млн.; за кількістю мовців на 21 місці), італійська (37 млн.). Однак є понад 200 мов, якими користуються менше 1 млн. осіб. Є також мови, якими розмовляють сотні, десятки і навіть одиниці людей. Так, зокрема, нганасанською мовою(півострів Таймир, Росія) в 1979 р. говорило до 800 осіб, кетською (на узбережжі Єнісею, Росія) - 684 особи, караїмською (Крим, Івано-Франківська область, Литва) - 535 осіб, іжорською і негідальською (Росія) - 224 особи, ітельменською та енецькою (Росія) - 200 осіб, лівською (Латвія) і керецькою (Чукотка, Росія) - 100, убихською (Туреччина) - декілька десятків осіб, а симською (басейн Єнісею, Росія) - декілька людей.

Є мови з давньою писемністю (санскрит, хетська, грецька, італійська, німецька, болгарська, українська тощо); молодописемні (киргизька з 1924 р., гагаузька з 1957 р., сомалі з 1973 р., карагаська з 1988 р.). Існують й такі мови, що не мають писемності (мови тубільного населення Африки, Австралії та Америки; селькупська, карельська, рутульська, енецька, нганасанська, чулимська, ульчська в Росії; сокотрійська в Ємені; солонська в Монголії; мегрельська, сванська і бацбійська в Грузії; ягнобська в Таджикистані; талиська в Азербайджані та ін.).

Різняться мови й ступенем їх вивчення. Це стосується і живих, і мертвих мов. Поки що недостатньо вивчені мови автохтонного населення Африки, Австралії та Америки. Не розшифровані ще пам'ятки нещодавно відкритих (1964 р.) етруської та пунічної мов.

Неоднаковим є й функціональне навантаження мов. Деякі мови виконують лише функцію розмовно-побутового спілкування (племінні мови Африки, Австралії, Америки, хіналузька мова в Азербайджані, дунганська в Киргизії, мансійська в російському Заураллі та ін.). Є мови національні, що обслуговують усі сфери діяльності нації (чеська, словацька, польська, болгарська, литовська, українська та ін.). Є мови, які обслуговують декілька націй. Наприклад, німецькою користуються німці, австрійці та швейцарці; іспанська обслуговує іспанську націю і 20 націй Центральної та Південної Америки. Деякі мови є мовами міжнаціонального спілкування (російська на території Російської Федерації). Існують і міжнародні (світові) мови, зокрема англійська, арабська, іспанська, китайська, французька і російська. Це офіційні робочі мови міжнародних організацій (ООН, ЮНЕСКО та ін.), конференцій, з'їздів тощо. їх вивчають у загальноосвітніх і вищих навчальних закладах різних країн як іноземні мови.

Порівняльне вивчення мов

Порівнюючи окремі мови, можна помітити, що між деякими з них є подібність. Так, зокрема, всі слов'янські мови мають дуже велику кількість спільних слів. Наприклад:

укр. ворона, сон, межа, ходити, ти, п'ять

рос. ворона, сон, межа, ходить, ты, пять

серб. врана, сан, меІ)а, ходати, ти, пет

болг. врана, сън, межда, ходя, ти, пет

польськ. wrona, sen, miedza, chodic, ty, piec

чеськ. urana, sen, mez, chodit, ty, pet

словацьк. vrana, sen, medza, chodit', ty, pat'

Надзвичайна близькість слов'янських мов навела вчених на думку про спільність їх походження, тобто вони мали спільного предка - мову-основу, або прамову, яка існувала до V-VI ст. н.е.

Таким же чином була виявлена близькість німецької та англійської мов. Пор. нім. Mutter "мама", Vater "батько", Blut "кров", fallen "падати", gut "добрий" і відповідні англ. mother, father, blood, fall, good.

Багато спільного є в словнику слов'янських і деяких європейських та азійських мов. Пор.: укр. брат, лит. broterлlis, д.-інд. bhrдtд, авест. brдtar, гр. фратер, лат. frдter, ірл. brдthir, гот. bropar, тохар, pracar; укр. ніч, д.-інд. nak( t ), лит. naktis, гр. vvЗ, лат. пох, тот. naht s, нім. Nacht, англ. night; укр. м'ясо, д.-інд. mдmsam, тот. mimz, прус. memsд; укр. око, лит. akis, вірм. ahn, лат. oculus; укр. ніс, лит. nosis, д.-інд. nдsд, нім. Nase, англ. nose; укр. живий, лит. gyvas, д.-інд. jпvаs; укр. нині, гр. vщv, нім. nun, лат. nunc, лит. nщ; укр. два, лит. dщ, д.-інд. dvащ, тадж. gy, лат. due, гр. duo, алб. du, англ. two [tu:]; укр. три, д.-інд. trдyas, лит. try s, гр. rpezз, лат. tres.

Однак використання словникових подібностей для обґрунтування спорідненості мов і їх класифікації за ступенем спорідненості не є надійним критерієм. Річ у тому, що слова легко запозичуються і в такому разі близькість словникового складу є наслідком контактування мов. Так, скажімо, в японській мові числівники від 1 до 6 такі самі, як у тибетській. З'ясувалося, що вони запозичені з тибетської мови 1000 років тому, коли японці мали тісні контакти з Китаєм (тибетська мова поширена в Китаї). Пор. ще: слово комбайн зараз є майже в усіх мовах, тоді як у близьких мовах можна віднайти різні слова на означення предметів та понять, що здавна є в усіх культурах, як, наприклад, укр. осінь і чеськ. podzim, укр. підлога і рос. пол.

Найдостовірніші дані про спорідненість мов можуть бути отримані при порівнянні морфем, особливо закінчень. Набір їх невеликий, що пояснюється обмеженістю набору граматичних значень у всіх мовах світу. Вони є відносно стійкими (з усіх звуків кожної мови в закінченнях використовується незначна кількість, що полегшує встановлення відповідників між мовами). Наприклад: д.-укр. кс-мь, д.-інд. as-mi, хет. es-mi "я є", що дає можливість реконструювати спільну праформу es-mi; д.-укр. кс-ть (вживається і в сучасній українській мові), д.-інд. as-ti, хет. es-ti "він є", що дає можливість трактувати їх як похідні від давнішого es-ti. На цій основі можна припускати, що ще в більш далеку епоху (2-3 тис. років до н.е.) існувала спільна мова-основа (індоєвропейська прамова).

Генеалогічна класифікація мов

Зусиллями декількох поколінь учених, які вивчали мови в порівняльному аспекті, розроблена генеалогічна класифікація мов.