Вступ до мовознавства

Комі-зирянська мова використовується в Автономній Республіці Комі, а також на Кольському півострові, в Ямало-Ненецькому і Ханти-Мансійському автономних округах Росії. Розмовляють нею 327 тис. осіб. Літературна мова сформувалася в XX ст. Мала оригінальну писемність із XIV ст., яка в XVII ст. була витіснена кирилицею.

Удмуртська (вотяцька) мова поширена в Удмуртській, а також у Башкирській, Татарській і Марійській автономних республіках Росії. Користуються нею 550 тис. осіб. Писемність створена в XVIII ст. на основі кирилиці.

Волзька підгрупа.

До неї належать марійська та мордовська мови.

Марійська (марі, черемиська) мова поширена в Марійській, Татарській, Удмуртській, Башкирській автономних республіках і суміжних областях у Росії. Кількість мовців становить приблизно 540 тис. Складається з двох діалектів, які покладено в основу двох літературних мов, тому існує думка, що є дві марійські мови - гірська марійська (на правому березі Волги) і лугово-східна марійська (на лівому березі Волги). Писемність - на основі кирилиці. Перша граматика марійської мови з'явилася в 1775 р.

Мордовська мова функціонує в Мордовській, Башкирській, Татарській. Чуваській автономних республіках Росії та суміжних областях. Спілкуються нею до 1 млн. осіб. Останнім часом учені вважають, що є дві окремі мордовські мови - ерзянська і мокшанська. Перші пам'ятки письма відносять до XVII ст. В основі писемності - кирилична графіка.

Самодійські мови

До живих самодійських (самоїдських) мов належать ненецька, нганасанська, енецька і селькупська. Користуються ними 35 тис. осіб. Функціонують в північноєвразійській тундрі від півострова Канін і ріки Мезень на Заході до півострова Таймир на Сході, а також у Тюменській і Томській областях та Красноярському краї (Росія).

Найпоширенішою самодійською мовою є ненецька (юрако-самоїдська). Нею спілкуються 24 тис. осіб у зоні тундри від Кольського півострова до правобережжя Єнісею. Писемність із 1932 р. - на основі латинської, а з 1937 р. - на основі кириличної графіки.

Нганасанська (тавгійська, тавгійсько-самоїдська) мова локалізована на півострові Таймир. У 1979 р. нею спілкувалося приблизно 800 осіб. Писемності не має.

Енецька (єнісейсько-самоїдська) мова використовується приблизно 200 особами на правобережжі нижньої течії Єнісею. Писемності не має.

Селькупською (остяко-самоїдською) мовою розмовляють приблизно 2 тис. осіб, на північному сході та на сході Західного Сибіру. Писемність створена в 30-х роках XX ст. на основі латиниці, а пізніше - кирилиці, однак із 50-х років XX ст. не використовується.

В останні роки в мовознавстві панує думка, що самодійські мови споріднені з фіно-угорськими, тому їх стали об'єднувати в одну велику уральську сім'ю.

Тюркські мови

Тюркська сім'я мов (109 млн. 965 тис. носіїв) функціонує в середньоазіатських державах, Закавказзі, Росії, Ірані, Афганістані, Монголії, Китаї, Румунії, Болгарії, Югославії, Албанії та Україні. Існує думка, що тюркські мови генетично пов'язані з алтайськими. Є також гіпотеза, згідно з якою тюркські та інші алтайські мови (монгольські, тунгусо-маньчжурські) разом із фінно-угорськими мовами утворюють урало-алтайську макросім'ю.

Серед тюркських мов виділяють п'ять груп: булгарську, кипчацьку, огузьку, карлукську й уйгурську (східну).

Булгарська група

До неї належать татарська, башкирська, чуваська й мертві булгарська, хазарська та печенізька мови.

Татарська мова поширена у Татарській Автономній Республіці та суміжних територіях Росії. Нею розмовляють приблизно 8 млн. осіб. Пам'ятки писемності належать до XIII ст. Писемність до 1927 р. - на основі арабської графіки, з 1927 р. до 1939 р. - на основі латиниці, а з 1939 р. - кирилиці.

Башкирською мовою користуються 920 тис. башкирів, які проживають у Башкирській Автономній Республіці та Оренбурзькій, Челябінській, Самарській, Курганській, Єкатеринбурзькій областях Росії. Літературна мова сформувалася на початку XX ст. Писемність до 1928 р. - на основі арабської графіки, з 1929 р. - латиниці, а з 1939 р. - на основі кирилиці.

Татарська й башкирська мови мають багато спільного з кипчацькими мовами.

Чуваська мова поширена в Чуваській Автономній Республіці і на суміжних територіях Росії. Розмовляють нею приблизно 1,5 млн. осіб. Перша граматика чуваської мови видана в 1769 р. Старочуваська писемність використовувала кирилицю, а новочуваська була створена в 1871 р. І.Я. Яковлевим та існувала до 1933 р.; 1933 р. замінена кирилицею.

Булгарська мова існувала у Великій Булгарії до ст. Відомостей про цю мову дуже мало. Вважають, що вона покладена в основу чуваської мови. У УП ст. частина булгар перейшла за Дунай, асимілювалася із слов'янським населенням, а їх мова увійшла як субстрат до болгарської мови.

Хазарська мова була близькою до булгарської і функціонувала з VII до середини X ст. у Хазарській державі (територія сучасних Дагестану, Прикубання, Приазов'я і Північного Причорномор'я). Відомості про цю мову збереглися в арабських, візантійських та єврейських джерелах.

Кипчацька група

До неї належать кримсько-татарська, карачаєво-балкарська, караїмська, казахська, ногайська, каракалпацька, киргизька, кумицька, алтайська та половецька мови.

Кримсько-татарська мова функціонує в Автономній Республіці Крим (Україна), а також в Узбекистані та інших країнах Середньої Азії. Кількість носіїв цієї мови досягає 700 тис. Писемні пам'ятки збереглися з XIII ст. Сучасна літературна мова сформувалася в першій половині XX ст. Писемність до 1929 р. - на основі арабської графіки, потім - на основі латиниці, а з 1938 р. - кирилиці.

Карачаєво-балкарська мова поширена в Кабардино-Балкарській Автономній Республіці та Карачаєво-Черкеській автономній області Росії. Нею розмовляють понад 190 тис. карачаївців і балкарців. Літературна мова сформувалася на початку XX ст. Писемність у 1924- 1926 рр. - на основі арабської графіки, в 1926 - 1937 рр. - на основі латиниці, а з 1937 р. - кирилиці.

Караїмською мовою в 1979 р. розмовляло всього 535 осіб у Криму, Галицькому районі Івано-Франківської області, Литві та Польщі. Має три діалекти: кримський, тракайський і галицький. Єдиної літературної мови немає. Караїми користуються давньоєврейським, латинським і кириличним алфавітами. Збереглися рукописні переклади Біблії з XIV ст.

Казахська мова - офіційна мова Казахстану. Поширена також на сусідніх територіях Росії, Узбекистану, Туркменії та Киргизії, частково в Китаї, Монголії, Ірані, Афганістані, Пакистані та Туреччині. Користуються нею 8 млн. осіб. Літературна мова сформувалася в XIX ст. Писемність до 1930 р. - на основі арабської графіки, потім - на латиниці, а з 1940 р. - кирилиці.

Ногайська мова поширена в Чечні, Ставропольському і Краснодарському краях Росії. Налічує 60 тис. носіїв. Дуже близька до казахської і каракалпацької. Літературна мова склалася в першій половині XX ст. Писемність сформована на основі кириличної графіки.

Каракалпацька мова функціонує в Каракалпацькій Автономній Республіці Росії, а також в окремих районах Узбекистану та Казахстану. Кількість її носіїв становить 350 тис. Писемність нині - на основі кирилиці.

Киргизька мова - офіційна мова Киргизії. Поширена також у сусідніх державах Середньої Азії, в Китаї, Монголії, Афганістані та Пакистані. Загальна чисельність ЇЇ носіїв - майже 2,4 млн. Писемність створена в 1924 р. на основі арабського алфавіту, у 1926 р. переведена на латиницю, а в 1940 р. - на кирилицю.

Кумицькою мовою розмовляють 224 тис. осіб у Дагестані, Чечні, Інгушетії та Північній Осетії (Росія). Літературна мова сформувалася в першій половині XX ст. на основі хасав'юртівського і буйнацького діалектів. Писемність нині - на основі кирилиці.

Алтайська (ойротська) мова локалізована в Алтайському краї Росії. Розмовляють нею приблизно 60 тис. осіб. Дуже близька до киргизької. Писемність - на основі кирилиці з 1939 р.

Половецька (куманська) мова - мертва мова кипчаків-половців, які жили в південно-руських степах у XI-XIV ст. Збереглися писемні пам'ятки з XIII ст. (латинсько-персько-половецький словник, переклад уривків із Нового заповіту, молитви, загадки). Вважають, що на її основі утворилися карачаєво-балкарська, караїмська, кримсько-татарська й кумицька мови.

Огузька група

До неї належать турецька, туркменська, азербайджанська й гагаузька мови.

Турецька мова - офіційна мова Турецької Республіки та (як і грецька) Республіки Кіпр. Поширена також у Румунії, Ірані, Іраку, Сирії, Греції, Югославії та Болгарії. Розмовляють нею 59 млн. осіб. Літературна мова склалася в середині XIX ст. Пам'ятки арабською графікою фіксуються з XIII ст. Сучасна писемність (з 1928 р.) - на основі латинської графіки.

Туркменська мова функціонує в Туркменії та сусідніх країнах - Узбекистані, Таджикистані, Казахстані, Росії, Ірані, Туреччині, Іраку. Спілкуються нею майже 4 млн. осіб. Сучасна літературна мова сформувалася на початку XX ст. Писемніть до 1928 р. - на основі арабської графіки, пізніше - латиниці, а з 1940 р. - на основі кирилиці.

Азербайджанська мова - офіційна мова Азербайджану, частково поширена в Грузії, Вірменії, Ірані, Іраці та Туреччині. Розмовляють нею приблизно 14 млн. осіб. Літературна мова розвивається а XIII ст. Писемність до 1929 р. - на основі арабської графіки, з 1929 р. до 1939 р. - на основі латиниці, а з 1939 р. - кирилиці.

Гагаузькою мовою користуються 173 тис. гагаузів, які проживають у Молдові та Ізмаїльському районі Одеської області. Гагаузька мова функціонує переважно як розмовна. Писемність на основі кирилиці введена в 1957 р.

Карлуцька група

її представляють узбецька і новоуйгурська мови. Узбецька мова - офіційна мова Узбекистану. Функціонує також у сусідніх державах Середньої Азії. Користуються нею 18 млн. 466 тис. осіб. Має деякі спільні риси з кипчацькими мовами. Сучасна літературна мова склалася в першій половині XX ст. Писемність до 1927 р. - на основі арабської графіки, потім - латиниці, а з 1939 р. - на основі кирилиці.

Новоуйгурська мова поширена в Китаї, частково в Казахстані. Термін уйгурська мова є умовним, прийнятим на з'їзді представників етносу в 1921 р. (до того цю мову називали татарською Західного Китаю, східнотуркестанською та ін.). Ця мова не є спадкоємницею староуйгурської мови. Загальна кількість її носіїв становить приблизно 6,5 млн. Писемність у Китаї - на основі арабської графіки, а в Казахстані - на основі кириличного алфавіту.

Уйгурська (східна) група

До неї належать якутська, тувинська, тофаларська, хакаська, шорська, чулимська і мертва староуйгурська мови.

Якутська мова поширена в Якутії та прилеглих до неї територіях. За переписом населення 1979 р., розмовляють нею 312,7 тис. осіб. Перша пам'ятка писемності (переклад молитви) з'явилася в 1705 р. Сучасний алфавіт - на основі кирилиці.

Тувинською мовою користуються 185 тис. осіб в Тувинській Автономній Республіці Росії, а також частково в Монголії та Китаї. Літературна мова сформувалася в 50-х роках XX ст. Писемність з 1930 р. - на основі латинської графіки, а з 1941 р. - на основі кирилиці.

Тофаларською (карагаською) мовою спілкувалися у 1979 р. в трьох селах Іркутської області (Росія) 474 мовці. Писемність на основі кирилиці - з 1988 р.

Хакаська мова функціонує в Хакаській автономній області та на прилеглій до неї території (Росія). Кількість її носіїв наближається до 60 тис. Літературна мова сформувалася в першій половині XX ст. Писемність на основі кирилиці - з 1924 р.

Шорською мовою розмовляють майже 10 тис. осіб у Кемеровській області Росії. Літературна мова сформувалася в 20-30-х роках XX ст. Писемність на основі кирилиці - з 1927 р.

Чулимською мовою спілкуються лише 500 осіб, які живуть на берегах річки Чулим (Росія). Мова безписемна, використовується в побутовій сфері.

Староуйгурська мова - мертва літературна мова, яка в IX-XIII ст. була офіційною мовою держави Кочо в Східному Туркестані (нині територія Китаю). Збереглися писемні пам'ятки з VIII-XVIII ст.

Монгольські мови

У сім'ю монгольських мов об'єднані монгольська, бурятська, калмицька, дагурська та інші мови. Монгольські мови сформувалися внаслідок розвитку діалектів колись (до XVII ст.) єдиної монгольської мови. Зараз монгольськими мовами розмовляють майже 6,5 млн. осіб.

Монгольська мова - офіційна мова Монгольської Народної Республіки. Поширена також у Китаї. Кількість мовців становить 5 млн. Писемність - із XIII ст. (старо-монгольське письмо). У 1945 р. введено писемність на основі кирилиці.

Бурятська мова поширена в Бурятії (Росія), на півночі Монголії й на північному заході Китаю. Загальна кількість мовців становить 370 тис. Із кінця XVII ст. буряти користувалися старомонгольською писемністю. У 1931 р. бурятська писемність була переведена на латиницю, а в 1939 р. - на кирилицю.

Калмицька мова локалізована в Калмикії (Росія) і в прилеглих до неї територіях. Розмовляють нею 200 тис. осіб. З 1648 р. калмики користувалися монгольським письмом (цим письмом створена багата література). У 1924 р. введено кириличний алфавіт, у 1931 р. - латиницю, а в 1938 р. - знову кирилицю.

Тунгусо-маньчжурські мови

Тунгусо-маньчжурські мови - сім'я споріднених мов, які функціонують у Сибіру й на Далекому Сході. Кількість тих, хто спілкується цими мовами, становить 4 млн. 700 тис. осіб. Тунгусо-маньчжурську сім'ю утворюють три групи мов: сибірська (північна, евенкійська), амурська (нантська) і південна.

Сибірська група

До цієї групи належать евенкійська та евенкська мови.

Евенкійська (тунгуська) мова поширена в тайговій зоні Сибіру - від Єнісею до острова Сахалін. Розмовляють евенкійською мовою 35 тис. осіб, із них у Китаї та Монголії - 23 тис. Писемність із 1931 р. - на основі латинської графіки, а з 1937 р. - на основі кирилиці.

Евенкська (ламутська) мова поширена на узбережжі Охотського моря, а також у прилеглих районах Магаданської області та Якутії (Росія). Розмовляють нею 7 тис. осіб. Писемність уведена в 1931 р. на основі латинської графіки, в 1936 р. переведена на кирилицю.

Амурська група

До цієї групи належать удегейська, нанайська, ульчська, орочська та орокська мови.

Удегейською мовою спілкується приблизно 500 осіб у Хабаровському і Приморському краях Росії. Використовується лише як розмовно-побутова мова. Писемності не має.

Нанайська мова поширена в Хабаровському й Приморському краях Росії, а також у Китаї. Загальна кількість її носіїв становить 7 тис. Писемність створена в 1931 р. на основі латинської графіки, а в 1963 р. введено кирилицю.

Ульчською мовою розмовляють приблизно 200 осіб (у 1979 р. користувалося цією мовою до 1000 осіб) у Хабаровському краї Росії. Писемності не має.

Орочською мовою користується майже 500 осіб у Хабаровському краї. Писемності не має.

Орокська мова локалізована на острові Сахаяти. Розмовляють нею 100 осіб (у 1979 р. орокську мову знали 450 осіб). Писемності не має.

Південна група

До цієї групи належить маньчжурська мова, яка поширена в Північному Китаї. Кількість мовців встановити важко, бо більшість із 4,5 млн. маньчжурів утратили рідну мову. Пам'ятки маньчжурської писемності відомі а ХУІІ ст. Зараз функціонує як побутова мова.

Китайсько-тибетські мови

Китайсько-тибетські мови поділяють на дві групи: тан-китайську і тибето-бірманську.

Тан-китайська група

До цієї групи належать китайська і дунганська мови.

Китайська мова - офіційна мова Китайської Народної Республіки. Поширена також в Індонезії, Камбоджі, Лаосі, В'єтнамі та інших країнах. Одна із шести міжнародних мов, офіційна й робоча мова ООН. Кількість її носіїв 1 млрд. 223 млн. 307 тис. Писемність ієрогліфічна. Найдавніші пам'ятки сягають другої половини П тисячоліття до н.е.

Дунганська мова функціонує в окремих районах Киргизстану, Казахстану й Узбекистану. Спілкуються нею майже 50 тис. осіб. Дунгани, які проживають у Китаї (7 млн.), розмовляють китайською мовою. Писемність із 1926 р. - на основі арабської графіки, тепер - на основі кирилиці.

Тибето-бірманська група

До цієї групи належать тибетська та бірманська мови.

Тибетська мова поширена в Китаї, а також у Монголії та Росії (Бурятія й Тува). Користуються нею понад 4 млн. осіб. Виконує функції мови міжнаціонального спілкування й діловодства на всій території Тибетського автономного району КНР. Найдавніші пам'ятки відносять до VII ст. Створена багата література, в тому числі вірші VI Далай-лами (XVII ст.). Тибетське письмо походить від письма брахмі (V ст.).

Бірманська мова - офіційна мова Союзу М'янма (колишня Бірма). Розмовляють нею 22 млн. осіб. Виконує функцію мови міжнаціонального спілкування на території Союзу. Літературна мова помітно відрізняється від розмовної. Письмо силабічне (складове) і походить від давньоіндійського алфавіту брахмі. Найдавніші писемні пам'ятки належать до початку ХП ст.

Тайські мови

Тайські мови - сім'я мов, що поширена на півострові Індокитай і в прилеглих до нього районах. Розмовляють тайськими мовами 66 млн. 510 тис. осіб. До них належать тайська, лаоська, шанська та інші мови. Деякі вчені відносять ці мови до китайсько-тибетської сім'ї. Однак останнім часом знайдено чимало аргументів на користь того, щоб розглядати ці мови як окрему сім'ю.

Тайська (сіамська) мова функціонує в Таїланді. Має 27 млн. носіїв. Є офіційною мовою Королівства Таїланд і мовою міжнаціонального спілкування. Збереглися писемні пам'ятки з XIII ст. Писемність оригінальна, створена в 1283 р. на основі давньокхмерського письма.

Лаоська (лаотянська) мова - офіційна мова та мова міжнаціонального спілкування Лаоської Народно-Демократичної Республіки. Поширена також у Таїланді. Розмовляють нею 3,5 млн. осіб. Найдавніші пам'ятки писемності належать до XV ст. Алфавіт південно-індійського походження, споріднений із тайським. Є два види лаоського письма: світське та духовне.

Шанська мова поширена на північному сході М'янми (колишньої Бірми), в китайській провінції Юньнань, в деяких районах Таїланду і Лаосу. Користується нею 3 млн. осіб. Писемність із XI ст. - у двох різновидах: кругле (палійське) письмо і кутасте, що нагадує деванагарі. Перші пам'ятки писемності належать до XVIII ст.

Аустронезійські мови

Аустронезійські (малайсько-полінезійські) мови - одна з найбільших сімей мов (розмовляють ними 237 млн. 105 тис. осіб), яка поширена на Малайському архіпелазі (Індонезія, Філіппіни), в південних районах Індокитаю, в Океанії, на островах Мадагаскар і Тайвань. До них належать індонезійська, яванська, малайзійська, сунданська, мадурська, гаванська та ін.

Індонезійська мова - офіційна мова й мова міжетнічного спілкування Республіки Індонезії, якою володіють 150 млн. осіб, у тому числі 17 млн. 50 тис. використовують її в побутовому спілкуванні. Назва індонезійська мова була прийнята в 1928 р. й поступово витіснила стару назву малайська мова. Писемність уведена на початку XX ст. на основі латинського алфавіту.

Яванська мова локалізована на острові Ява. Спілкуються нею 75 млн. 500 тис. осіб. Має давню літературну історію. Широко відомою (значною мірою завдяки працям В. Гумбольдта) була літературна мова каві (від давньояванського kavi "поетичний"), яка функціонувала в IX-XIII ст. Сучасна яванська мова користується латинською графікою. Література яванською мовою є найдавнішою і найбагатшою в Індонезії.

Малайзійська мова поширена на островах Суматра і Сінгапур, на півострові Малакка, архіпелагах Ріау й Лінга. Розмовляють нею приблизно 26 млн. осіб. Є офіційною мовою Федерації Малайзії та Брунею Даруссаламу, а також Республіки Сінгапур. Найдавніші пам'ятки сягають VII ст. Письмо складове, яке бере свій початок від давньоіндійського письма каранга. В Індонезії, Малайзії та Сінгапурі тепер використовують латинську графіку.

Сунданська мова функціонує в Індонезії (Західна Ява, острів Суматра). Спілкуються нею 21 млн. осіб. Найдавніші написи, які були зроблені санскритською мовою, але мали елементи сунданської мови, належать до VIII-IX ст. Нині - писемність на основі латинського алфавіту.

Мадурська мова поширена на острові Мадур та на сході острова Ява. Спілкуються нею 9,2 млн. осіб. Є близькою до малайзійської та яванської. З другої половини XIX ст. використовує складове яванське письмо, а нині - латиницю.

Гавайською мовою розмовляють 20 тис. осіб на Гавайських островах. Із середини XIX ст. вона стала мовою школи, церкви, юриспруденції, преси, художньої літератури. З втратою незалежності Гавайським королівством (1895 р.) гавайська мова поступово витісняється англійською мовою. Писемність із 1822 р. - на основі латинської графіки.

Аустроазіатські мови

Аустроазіатська сім'я мов функціонує на північному сході й півдні Азії, а також на деяких островах Індійського океану. Заданими 1985 р., аустроазіатські мови мають 74 млн. 295 тис. носіїв. Найпоширенішими серед мов цієї сім'ї є в'єтнамська, кхмерська, нікобарська, нагалі, кхасі, санталі, палаунг, семанг.

В'єтнамська мова - офіційна мова В'єтнаму. Поширена також у Камбоджі, Лаосі, Таїланді, Новій Каледонії, Франції та США. Розмовляють нею 66 млн. 662 тис. осіб. Письмо з 1910 р. - на основі латинської азбуки (до 1910 р. використовували китайську ієрогліфіку).

Кхмерська мова - офіційна мова Королівства Камбоджі. Вживається також у В'єтнамі й Таїланді. Користуються нею до 8 млн. осіб. Писемність складово-фонетична, яка веде свій початок від індійського письма. Перші писемні пам'ятки відносять до VII ст.

Нікобарська мова поширена на островах Нікобарського архіпелагу в Індійському океані. Розмовляють нею 30 тис. осіб. Писемність уведена на початку XX ст. на основі латинського алфавіту.

Нагалі локалізована в штаті Мадх'я-Прадеш (Індія).

Майже всі носії цієї мови були знищені каральними загонами в 1870 р. Слово кагалі означає буквально "мова винищеного народу".

Мова кхасі поширена в Індії, а також у Бангладеш. Користуються нею 735 тис. осіб. Писемність на основі латинської графіки введена наприкінці XIX ст.

Австралійські мови

До сім'ї австралійських мов належать мови корінного населення Австралії. До початку європейської колонізації 300 тис. австралійців користувалися більш ніж 260 мовами. Тепер аборигенів стало менше (приблизно 160 тис). Значна частина мов перебуває на межі вимирання"

Для всіх австралійських мов характерне дрібне діалектне членування, через що носії різних діалектів погано розуміють один одного. Це стало підставою для деяких мовознавців уважати, що корінних мов в Австралії нараховується від 500 до 600. Є думка, що не всі австралійські мови споріднені і що вони об'єднуються в 16 різних сімей. Крім того, є 12 мов, кожна з яких представляє окрему сім'ю.

Найвідомішою австралійською мовою є аранта.

Палеоазіатські мови

До палеоазіатських мов входять чукотсько-камчатські, ескімосько-алеутські, єнісейські та юкагіро-чуванські мови. Загальна кількість носіїв цих мов становить 140 тис. Оскільки між цими мовами не завжди можна встановити генетичні зв'язки, то є підстави інтерпретувати палеоазіатські мови як умовно виділену мовну спільність генетично непов'язаних між собою мов.

Чукотсько-камчатська група

До цієї групи належать чукотська, коряцька, алюторська, керецька та ітельменська. Кількість мовців - 16,5 тис. осіб (дані 1979 p.). Поширені на Чукотці й Камчатці.

Ескімосько-алеутська група

До неї належать ескімоська й алеутська мови, поширені на Чукотському півострові (Росія), в північних районах Канади та Гренландії (Данія), а також на Алеутських островах (СПІА). Користуються ними майже 112 тис. осіб. За даними археології й етнолінгвістики, заселення ескімосами-алеутами району Берінгової протоки, а згодом районів Північної Америки відбувалося з північного сходу Азії декілька тисячоліть тому.

Єнісейська група

До неї належать кетська і симська мови. Локалізовані в Сибіру вздовж Єнісею. Кетською мовою в 1979 р. розмовляло 684 особи, а симською - декілька осіб.

Юкагіро-чуванська група

До неї належать зниклі мови, якими розмовляли племена, що займали територію Північно-Східної Азії і в ХУЛІ ст. були асимільовані росіянами та чукчами. Єдиною живою мовою цієї гілки є юкагірська, яка поширена в басейні рік Колима та Алазея. Розмовляють нею близько 250 осіб.

Окрему групу палеоазіатських мов представляє нівхська (гіляцька) мова, що локалізована на острові Сахалін і в пониззі ріки Амур. Розмовляють нею більше тисячі осіб. Писемність створена в 1932 р. на основі латинської графіки, а в 1953 р. переведена на кирилицю.

Папуаські мови

Папуаські мови, кількість яких визначається від 760 до 1000, поширені на острові Нова Гвінея та деяких інших островах Тихого океану. Генетична спорідненість їх не доведена. Загальна кількість мовців понад 4,6 млн.

Африканські мови

До африканських належать мови, локалізовані на південь від Сахари. Серед них виділяють конго-кордофанські, ніло-сахарські та койсанські. Загальна кількість мовців у 1985 р. становила 337 млн. 365 тис. осіб.

Африканські мови ще недостатньо вивчені. Існує думка, що вони утворюють цілу низку сімей.

Найбільшим об'єднанням африканських мов є нігеро-конголезькі мови, які складають 6 самостійних груп: західноатлантичну, манде, гур, ква, адамауа, бенуеконголеську. Досить добре вивчені мови банту - підгрупа бенуе-конголеських мов, якими розмовляють 160 млн. осіб (1987 р.) у центральних і південних частинах Африки.

Дравідські мови

Дравідські мови - сім'я мов, що поширена на території Південноазіатського (Індійського) субконтиненту (південні штати Індії, Пакистан. Південний Афганістан, Східний Іран, частково Шрі-Ланка, країни Південно-Східної Азії, острови Індійського та Тихого океанів). Загальна кількість мовців становить 192 млн.

Найпоширенішими дравідськими мовами є телугу, тамільська, каннада і малаялам.

Мови далекого сходу

До мов Далекого Сходу звичайно відносять японську і корейську. Це мови, які не входять у жодну сім'ю (в інших регіонах до мов, що знаходяться поза мовними сім'ями, належать баскська, папуа й айнська).

Японська мова - офіційна мова Японії. Поширена також у США, Бразилії та інших країнах. Говорять нею 125 млн. осіб. Генетичні зв'язки японської мови остаточно не з'ясовані. Помічені деякі спільні риси з алтайськими та аустронезійськими мовами. Писемність має з VIII ст. (власне ідеографічно-силабічне письмо). Літературна мова (бунго) сформувалася в IX-X ст. У другій половині XIX ст. почала складатися нова літературна мова на народній основі, яка витіснила стару.

Корейська мова - офіційна мова Кореї. Поширена також у Китаї, Японії, США, Росії та інших країнах. Загальна кількість мовців у 1999 р. становила 75 мли. Має деякі риси, спільні з алтайськими мовами. Єдина літературна мова у зв'язку з поділом країни на дві держави перестала існувати: розвиваються два її варіанти. Перші пам'ятки датуються V ст. Сучасна писемність у КНДР - корейське буквено-складове письмо (національний алфавіт, який створено в XV ст.), в Південній Кореї - змішане китайсько-корейське письмо.

Індіанські (америндські) мови

Індіанськими (америндськими) мовами розмовляє близько 27 млн. тубільного населення Америки. Найбільша концентрація індіанських мов спостерігається в гірських країнах Центральної й Південної Америки: в Мексиці - 4 млн., в Гватемалі - 2,5 млн., в Еквадорі - 4 млн., в Болівії - 4 млн., в Парагваї - 3,4 млн.

Мови американських індіанців утворюють декілька сімей: 1) атапаскську (180 тис. носіїв), до якої входять мови навахо, тлінгіт, хайда, квакіютль, нутка, чинук та ін.; 2) алгонкінську (90 тис), куди входять оджибва (чіппева), мікмак, пенабскбт, сіксіка, арапахі, беотук; 3) ірокезьку (100 тис), до якої входять мови черокі, сенека, онеїда, онондага, каюга, тускарора, могавк, гурон; 4) сіу (70 тис), куди входять кроу, хідатса, мандан, віннебаго, чивере, дакота та ін.;

5) юто-ацтецьку (1,5 млн.), до якої належать моно, баннок, павіотсо, шошонська, юте, хопі, тюбатюлабаль (в 1977 р. було 10 мовців), купа, лусеньйо, серрано, ацтецька, папаго, тарахумара, каїта, які, майо, кора та ін.;

6) майя-кіче (3 млн.), яка включає мови майя, чаньябаль, хуастецьку, мам, агуатецьку, кіче, кекче та ін.; 7) отоманг (1,1 млн.), куди входять міштек, отомі, сапотек та ін.

Найпоширенішими індіанськими мовами є кечуа (9 мли.; займає територію від Еквадору до Аргентини), аіїмара" (2 млн. в Болівії), гуарані (3 млн. у центральній частині Андського нагір'я - Болівія, Перу).

Як бачимо з наведеного в цій темі матеріалу, остаточної (повної та завершеної) генеалогічної класифікації всіх мов світу ще немає. Постійно проводиться робота з уточнення генеалогічної класифікації. Найінтенсивнішою вона була в останні 50 років, коли було значно уточнено генеалогічну класифікацію мов Південно-Східної Азії, Африки, Північної та Південної Америки. До цього періоду належить і початок систематичних праць із об'єднання мов у макросім'ї.

Якщо раніше вважали, що між сім'ями немає жодних споріднених зв'язків, то останнім часом учені відзначають між ними певні генетичні зв'язки. Так, зокрема, існує думка, що тюркська, монгольська, тунгусо-маньчжурська і корейська сім'ї утворюють одну алтайську макросім'ю.

Російський мовознавець В.М. Ілліч-Світич (1934- 1966) обґрунтував ідею ностратичної макросім'ї (від лат. noster "наш"), до якої входять індоєвропейські, афразійські, уральські, алтайські, картвельські та дравідські мови. Він та його послідовники уже виявили кілька сотень етимологічних відповідників.



2. Фонетика і графіка

2.1 Звуки мови, їх вивчення і класифікація

Фонетика як лінгвістична дисципліна. Три аспекти вивчення звуків

Будь-яка мовна одиниця (морфема, слово, речення) передається через звукове вираження. Звукове вираження - це матеріальна оболонка мови. Матеріальна звукова форма мови є об'єктом фонетики.

Фонетика (від гр. phone "голос, голосовий звук", phфnлtikфs "звуковий") - наука, яка вивчає звуки мови.

Об'єктом вивчення фонетики є не тільки окремо взяті звуки, а й закономірності їх поєднання (сполучуваність), фонетичні процеси (вплив позиції звука у слові та сусідства інших звуків на його звучання), природа й структура складу, а також наголос та інтонація.

Розрізняють фонетику загальну і конкретну. Загальна фонетика вивчає загальні особливості, характерні для звуків усіх мов. Конкретна фонетика вивчає звуки певної мови або якоїсь групи мов.

Звуки можна вивчати як у синхронічному, так і в діахронічному (історичному) аспектах. Відповідно до синхронії і діахронії розрізняють описову й історичну фонетику. Описова фонетика вивчає звукову систему мови на певному етапі її розвитку. Історична фонетика встановлює формування звукової системи мови, закономірності й тенденції її розвитку.

Для дослідження звуків описова фонетика використовує безпосереднє спостереження і різні експериментальні методи: палатографію (визначає місце зіткнення язика з піднебінням при творенні звука); рентгенографію (дає змогу визначити положення всіх органів мовлення при творенні звука); осцилографію (перетворення звукових коливань на електричні, запис їх на екрані й встановлення таким чином довготи, висоти та інтенсивності звуків); спектрографію (фіксування спектра звука, тобто визначення його загальної акустичної картини, сукупності значень амплітуд його частотних складників).

Лінгвістична дисципліна, яка вивчає звуки мови за допомогою точних приладів та апаратів, називається експериментальною фонетикою.

Осібно виділяють зіставну фонетику, яка виявляє і характеризує спільне й відмінне в звукових системах та просодичних засобах двох чи більше мов.

Фонетика має велике практичне значення. Знання з фонетики необхідні для створення алфавітів для безписемних мов, для удосконалення графіки й орфографії, для навчання орфоепії рідної і, особливо, іноземної мови (як правило, іноземну мову починають вивчати з фонетики), для виправлення недоліків мовлення (логопедія) і навчання розуміння звукової мови глухонімими (сурдопедагогіка), для автоматичного розпізнавання мовлення електронно-обчислювальною машиною (навчити машину розпізнавати передавану людським голосом інформацію). Фонетист із тонким звуковим відчуттям, почувши декілька фраз незнайомця, може багато чого дізнатися про нього. Згадайте професора Хіггінса з "Пігмаліона" Б. Шоу, який із перших слів безпомилково визначав, звідки родом його співбесідник.

Фонетика пов'язана з такими нелінгвістичними дисциплінами, як фізика (акустика), анатомія, фізіологія (творення звуків) і психологія (мовленнєва діяльність людини є частиною її психічної діяльності).

Звуки мови можна одночасно розглядати як фізичні, фізіологічні і лінгвістичні явища. Фізичний аспект звука - це його звучання, акустика, фізіологічний - творення його мовленнєвим апаратом, лінгвістичний - його функція в мові. Відповідно до цих аспектів у вивченні мови розрізняють акустичну, артикуляторну й функціональну фонетику.

Фізичний аспект у характеристиці звуків

Звук людської мови - фізичне явище. Усі звуки, в тому числі і мовленнєві, - це хвилі, які виникають унаслідок коливання фізичного тіла. Так, звук скрипки чи бандури виникає внаслідок коливання струни. Звуки людської мови утворюються коливанням голосових зв'язок і приводяться в рух струменем повітря з легенів. Середовищем будь-якого звука є повітря. Коливальна хвиля сприймається вухом. Людське вухо здатне сприймати від 16 до 20 000 коливань за секунду, тобто від 16 до 20 000 герців. Поширюється звук із швидкістю 340 метрів на секунду.

Коливання тіла можуть бути ритмічними і неритмічними. Якщо коливальний рух є ритмічним, то утворюються звуки, які називаються тонами (звук струни); якщо неритмічним, то виникають шуми (шелест листя від вітру). При творенні мовних звуків тони виникають унаслідок коливання голосових зв'язок, шуми - внаслідок подолання повітряним струменем різних перешкод у мовленнєвому апараті. Голосні є тоновими звуками, а приголосні - переважно шумовими.

Акустика розрізняє в звуках силу, висоту, довготу і тембр.

Сила звука залежить від амплітуди (розмаху) коливання: чим більша амплітуда, тим звук сильніший. Так, скажімо, що сильніше ударити по струні, то більшою буде й амплітуда коливання і відповідно сила звука. Сила звука вимірюється белами. Десята доля бела називається децибелом. Гучність шелесту листя дорівнює приблизно 10 децибелам, голосна розмова - 70 децибелам, а звук літака - 100 децибелам.

Висота звука залежить від частоти коливань за одиницю часу: чим більша частота коливань, тим вищий звук. Голосові зв'язки утворюють звуки від 80 (дуже низький бас) до 1300 герців (найвище сопрано, колоратурне сопрано). Вищий голос у жінок пояснюється тим, що в них коротші й тонші зв'язки.

Довгота звука залежить від тривалості звучання.

Сила, висота і тривалість пов'язані з різними типами словесного наголосу в мовах. Є мови з силовим (динамічним), тонічним (музикальним, висотним) і довготним наголосом. Крім того, в деяких мовах довгота є однією з важливих особливостей звуків, за якою вони протиставляються і розрізняються. Наприклад, в англійській, німецькій, чеській та деяких інших мовах розрізняють довгі та короткі голосні.

Особливо важливим для звуків людської мови є тембр (від фр. timbre "дзвіночок") - звукове забарвлення. Тембр виникає внаслідок накладання на основний тон додаткових тонів, які є вищими від основного. Такі тони називають обертонами (від нім. ober "верхній, вищий"). Якщо основний тон дорівнює 100 герцам, то виникають обертони в 200, 300, 400 герців.

В утворенні тембру провідну роль відіграє резонатор - порожнє тіло з твердими стінками й отвором певного розміру (для музичних інструментів - їх корпус, у людини - порожнина рота, носа і глотки). Самі обертони є слабкими, але їх звучання може бути посилене резонатором - тілом, у якому відбувається явище резонансу.

Явище резонансу (фр. resonance від лат. resonans "той, що звучить у відповідь") полягає в тому, що коливання звучного тіла викликають коливання іншого тіла, яке перебуває в замкнутому просторі (в порожнині). Так, скажімо, гучний звук у горах відбивається (резонує) відлунням; якщо камертон, який звучить, наблизити до іншого камертона, то той також почне звучати.

Як уже зазначалося, резонатором при творенні звуків мовлення є порожнина рота, носа і глотки, яка під час вимови різних звуків змінює свою форму й об'єм, що зумовлює появу різних резонаторних тонів, тобто утворення різних звуків. Зміна форми резонаторів, яка посилює певний обертон, визначає відмінності в тембрі звука. Два звуки можуть бути однаковими за основним тоном, але різними за тембром.

Звуки мовлення можуть бути розкладені на ряд простих коливань, які утворюють певний спектр. Характерні ознаки спектра, тобто тони звука, які найбільше посилюються впливом резонаторів, називають формантами (від лат. formans "такий, що утворює"). Форманти, якими розрізняються мовленнєві звуки, називають мовленнєвими формантами.

Крім мовленнєвих формант, виділяють голосові форманти, які властиві кожній людині. Голосові форманти залежать від особливостей мовленнєвого апарату різних людей. Вони не впливають на розрізняння звуків, але дають можливість розрізняти людей за голосом.

У кожної людини є свій тембр, але й кожен звук має свій тембр. Тембр - це основний параметр звуків, і вони (звуки) розрізняються передусім за тембром (мовленнєвою формантою).

Фізіологічний аспект у вивченні звуків

Кожен звук, який ми вимовляємо, є не тільки фізичним, а й фізіологічним явищем, причому фізіологічний аспект звуків важливіший за фізичний, оскільки пов'язаний з безпосереднім творенням звуків мовлення.

Спеціально створених природою органів мовлення немає. Звуки творять органами, які виконують життєво важливі фізіологічні функції. Творення ними звуків мовлення - це, так би мовити, їхнє додаткове навантаження. Тому терміни органи мовлення, мовленнєвий апарат є умовними.

Органи мовлення складаються з органів дихання й органів, які безпосередньо беруть участь у творенні звуків. Умовно можна виділити три "поверхи" мовленнєвого апарату - нижній, середній і верхній.

До нижнього належить апарат дихання - легені, бронхи, трахея та діафрагма. їх функція - накопичувати й видихати необхідний для творення звуків повітряний струмінь.

Середній поверх - гортань. Гортань - це своєрідна трубка, яка складається з персневидного та розміщеного над ним щитовидного хрящів (виступ щитовидного хряща у чоловіків називають адамовим яблуком, або кадиком) і двох рухомих пірамідальних хрящів. До щитовидного і двох пірамідальних хрящів прикріплені голосові зв'язки - дві натягнуті еластичні мускульні плівки, які складаються з волокон, розташованих у горизонтальному, вертикальному й діагональному напрямках. Це дає можливість змінювати їх товщину і затискати їхні коливальні частини в різних місцях, що впливає на характер творення звуків. Рухомі пірамідальні хрящі змінюють положення голосових зв'язок, і щілина, утворена голосовими зв'язками й пірамідальними хрящами (голосова щілина), змінює свою форму. Виділяють три основні положення пірамідальних хрящів і голосових зв'язок (див. рис. 1).

1. Видих.

Голосові зв'язки розслаблені, пірамідальні хрящі розсунуті, повітря вільно проходить через гортанну щілину.

Рис. 1

2. Шепіт.

Голосова (міжзв'язочна) щілина звужена, міжхрящова залишається доволі широкою, видихуване повітря створює слабкий шум.

3. Голос.

Пірамідальні хрящі зближені, так що міжхрящова щілина закрита, міжзв'язочна щілина дуже вузька, зв'язки напружені й коливаються ритмічно лід тиском повітряного струменя, виникає тон.

Як бачимо на третьому зображенні, голосові зв'язки, натягуючись, як струни музичного інструмента, під впливом струменя повітря вібрують і створюють музикальний тон. Цей тон є голосом. Голос використовується для творення голосних звуків, а також сонорних і дзвінких приголосних. При звуженні голосової щілини у доволі широкій міжхрящовій щілині (зображення 2) виникає шум, який творить шумні приголосні. Отже, на середньому поверсі творяться голос і шум, а не конкретні звуки.

Верхній поверх - надставна порожнина (її ще називають надставною трубою), до якої належать порожнини глотки (фаринкс), рота і носа. Це резонатор, де творяться обертони і резонаторні тони та шуми, тобто конкретні звуки. Ротову й носову порожнину розділяють тверде (palatum) та м'яке піднебіння (velum), яке закінчується піднебінною завісою і маленьким язичком (uvula). Коли м'яке піднебіння опущене, порожнина рота змикається з порожниною носа і частина повітря проходить через ніс.

Порожнина рота має здатність змінювати свою форму й об'єм завдяки рухомим органам - губам, язику, язичку, м'якому піднебінню. Язик складається з трьох частин: кореня, спинки й кінчика. Спинка ділиться на передню, середню і задню. Залежно від того, яка частина язика бере участь у творенні звуків, розрізняють передньоязикові, середньоязикові і задньоязикові звуки. Коли кінчик язика торкається зубів, то утворюються зубні звуки; якщо альвеол (горбиків біля коренів верхніх зубів; лат. alveolus "жолобок, виїмка") - творяться альвеолярні звуки типу англ. [t], [d], [n], [1]. Якщо кінчик язика займає позицію ніж зубами, творяться міжзубні приголосні, як наприклад, англійські [б], [9]. Потрібно зазначити, що язик є одним із найважливіших органів звукотворення, а значить, і мовлення загалом, що засвідчують такі слова: язикатий "який багато говорить", без'язикий "який не говорить" і надзвичайно велика кількість фразеологізмів, як-от: сіпати за язик, вертітися (крутитися) на язиці, гострий на язик, язик як бритва, дерзкий на язик, добре підвішений язик, довгий язик, язик як помело, лопотіти (ляскати, ляпати, молоти) язиком, розв'язати язик, чесати язика, засвербів язик, розпустити язика, давати волю язику. Не випадково в багатьох мовах одним і тим самим словом позначають і язик, і мову: рос. язык, польськ. )ezyk, чеськ. jazyk, болг. езику серб. jезик, англ. tongue (див. mother-tongue, "рідна мова"), ісп. lengua, фр. langue, лат. lingua, фін. kieli, рум. limba, угор. nyelv, абхаськ. абыз, албан. gjuhe, осет. квазар, татар, тел, узб. тил.

Маленький язичок може дрижати і таким чином творити звук



Рис. 2. Мовленнєвий апарат

І - порожнина рота; II - глотка (фаринкс); IIІ - порожнина носа; IV - гортань; 1 - трахея; 2 - голосова зв'язка; 3 - неправдива голосова зв'язка; 4 - щитовидний хрящ; 5 - персневидний хрящ; 6 - під'язикова кістка; 7 - надгортанник; 8 - язик; 9 - тверде піднебіння; 10 - м'яке піднебіння.

(французький увулярний [г]). Надгортанник (хрящ, розташований у глотці під коренем язика над гортанню), крім функції закривати гортань при глитанні їжі, може, наближаючись до задньої стінки глотки, утворювати надгортанні звуки (надгортанні приголосні є в арабській мові).

Отже, кожен із трьох поверхів органів мовлення виконує певні функції. Діафрагма, легені, бронхи і трахея є джерелом струменя повітря, яке використовується для творення звуків. Гортань - джерело голосу і шумів. Надставна труба (порожнина рота і носа) - джерело обертонів і резонаторних тонів. Мовний апарат, за висловом В.І. Кодухова, нагадує духовий інструмент: легені - міхи, трахея - труба, ротова порожнина - клапани.

Усією роботою органів мовлення керує вища нервова система.

Робота органів мовлення, тобто сукупність їх порухів при вимові певного звука, називається артикуляцією (від лат. articulatio "вимовляння").

В артикуляції розрізняють три фази - екскурсію, кульмінацію і рекурсію.

Екскурсія (від лат. excursio "вибігання, вилазка"), або приступ, - початковий рух органів мовлення, підготовка органів мовлення до вимови звука.

Так, перш ніж вимовити звук [б], потрібно зімкнути губи, щоб потім видихуване повітря їх розімкнуло, а перед вимовою звука [з] необхідно утворити щілину, щоб видихуване повітря могло вільно проходити і тертися об стінки цієї щілини.

Кульмінація (від лат. culmen "вершина'), або витримка, - положення органів мовлення в момент вимовляння звуків.

Рекурсія (від лат. recursio "повернення"), або відступ, - повернення органів мовлення у вихідне положення.

За участю артикуляції органи мовлення поділяються на активні й пасивні.

Активні органи рухомі, вони виконують головну роботу при творенні звуків. До них належать язик, губи, нижня щелепа, м'яке піднебіння та язичок (у широкому розумінні творення звуків, тобто з урахуванням середнього і нижнього поверхів мовленнєвого апарата, сюди відносять ще діафрагму, легені, пірамідальні хрящі й зв'язки:).

Пасивні органи нерухомі й виконують при творенні звуків допоміжну функцію. До них належать зуби, альвеоли, тверде піднебіння, задня стінка зіва, верхня щелепа й порожнина носа. Слід зазначити, що не всі активні органи завжди є активними. Навіть найактивніший мовленнєвий орган - язик - при вимові звуків [б], [п] та інших губних і гортанного [г] є пасивним.

Артикуляція у кожній мові має свої особливості. Так, для англійської мови характерне напружене положення губ і розслаблення передньої частини язика. В українській мові більшість приголосних утворюється зближенням передніх частин органів мовлення ( губи, передня частина язика, верхні зуби). В англійській мові - більш далеке, більш заднє творення звуків (язик наближається до альвеол). Французьке [г] твориться вібрацією маленького язичка, тоді як українське [р] є передньоязиковим. Польське м'яке [s'] відрізняється від [с'] українського шепелявістю. Німецький приголосний [h] вимовляється з придихом, а перед початковим [а] в німецькій мові має місце вибух без голосу, так званий Knacklaut (Apfel ['apfel]). У грузинській мові приголосні [n], [m], [к] вимовляються напружено і з придихом. Сукупність артикуляційних навичок, характерних для певної мови, називається артикуляційною базою.

Артикуляційна база рідної мови часто перешкоджає людині оволодіти вимовою звуків іншої мови, що виявляється в акценті. Так, представникам неслов'янських мов важко оволодіти вимовою м'яких приголосних (в російському мовленні іноземців часто можна почути нужно приходиш, трудно писат тощо), а в українців виникають певні труднощі у вимові англійських інтердентальних [о], [6], французького увулярного [г] тощо.

Класифікація звуків

З акустичного погляду всі звуки мови поділяються на голосні й приголосні, які розрізняються співвідношенням голосу (тону) і шуму. Якщо голосні складаються з чистого голосу і шуму в них немає, то приголосні складаються з голосу і шуму або лише шуму. Отже, голосні - це тональні звуки. Приголосні обов'язково містять у собі шум. Співвідношення голосу і шуму в різних групах приголосних залежить від їх природи.

Голосні й приголосні розрізняються й за артикуляційними характеристиками. Так, при творенні голосних у мовленнєвому апараті немає перешкоди, так що струмінь повітря проходить вільно. При творенні приголосних видихуваному повітрю доводиться долати перешкоди. Різною є і м'язова напруга: при творенні приголосних вона є значно більшою. Крім того, у творенні голосних беруть участь інші м'язи, ніж у творенні приголосних: у першому випадку ті, які служать для відкривання рота, а в другому ті, які служать для закривання рота.

Голосні та приголосні розрізняються і функціонально. Особлива функція голосних полягає в тому, що вони є вершиною складу, тобто складотворчими. Правда, ця ознака не є абсолютною. У деяких мовах складотворчими є й сонорні приголосні. Однак загалом голосні мають більшу складотворчу силу.

Голосні звуки

Відмінності між окремими голосними звуками полягають в особливостях типового для кожного з них тембру. Однак описати голосні звуки за тембром дуже складно, через що найпоширенішою класифікацією голосних є артикуляційна, тобто за ступенем просування язика вперед або назад і ступенем його підняття при їх творенні. За цими ознаками голосні поділяються на голосні переднього, середнього та заднього рядів і низького, середнього та високого піднесення (див. табл. 1).

мова фонетика лінгвістичний звук

Таблиця 1 - Класифікація голосних

Більшість голосних - це голосні переднього і заднього рядів. Голосних середнього ряду мало. Так, наприклад, в українській і тюркських мовах нема жодного. Дехто навіть схильний вважати, що голосні середнього ряду - це пересунені голосні переднього і заднього рядів: російський звук [ы] пересунений з переднього ряду, а [а] із заднього ряду.

Подана таблиця класифікації голосних є спрощеною і не розкриває всіх параметрів характеристики звуків. У мовознавстві зроблено спроби по-іншому представити класифікацію голосних. Так, ще наприкінці XVIII ст. Гельвег запропонував класифікацію голосних подавати у вигляді трикутника з вершиною вниз, у кутах якого розташовані голосні з найбільш крайніми артикуляціями - [і], М, [у].

Рис. 3

Усі інші голосні займають проміжне між цими звуками положення.

Цю схему творчо використав Л.В. Щерба, заповнивши її звуками багатьох мов.

Рис. 4

Як бачимо, за Л.В. Щербою, піднесень є значно більше, до того ж звуки за цією ознакою розташовані одні за одними на сходинках, які розходяться від центру знизу вгору наліво і направо.

У сучасному мовознавстві набула поширення схема голосних у вигляді різностороннього чотирикутника, яка, здається, найбільшою мірою відтворює реальне місце кожного звука в класифікації за рядами і піднесеннями.



Рис. 5

За положенням губ під час артикуляції звуків розрізняють лабіалізовані і нелабіалізовані голосні. Лабіалізовані вимовляються з участю витягнених і заокруглених губ. До них належать [о], [у], німецькі [o], [ь] (ofnen "відкривати", schon "красивий", ьberall "всюди", ьben "тренуватися, вправлятися"), французьке [ь] (dur [dur] "твердий"), узбецьке [ь] (myk [тик] "волосок"). Лабіалізовані звуки е також в уральських і алтайських мовах, причому тут вони, як і в німецькій, французькій і узбецькій, протиставляються таким самим, але нелабіалізованим звукам і розрізняють значення слів (nop. фр. dire [dir] "сказати" - dur [dur] "твердий", нім. Helle "ясність" - Holle "пекло", узб. тик "крутий" - тук [тик] "волосок").

За положенням м'якого піднебіння при артикуляції голосні поділяються на ротові й носові. При творенні ротових м'яке піднебіння підняте і закриває прохід повітря в ніс, а при творенні носових м'яке піднебіння опущене і повітря проходить у ніс. Носові голосні е в польській (bedз "буду", dziekuje "дякую", ріес "п'ять", pieniqdze "гроші", rqczka "ручка", rqbac "рубати"), французькій (monde [mod] "світ", penser [pдse] "думати", pain [рс] "хліб"), португальській (fim [ft]"кінець", bom [bo] "добрий") та інших мовах. Особливо багато носових у мові гінді, де кожному чистому голосному, відповідає носовий: [а] - [д], [а] - [а ], [і] - [Т], [Г] - [7] та ін.

Були носові у праслов'янській і старослов'янській мовах. В останній вони позначалися буквами а (юс малий) і ж (юс великий).

Залежно від ступеня розкриття рота розрізняють відкриті та закриті голосні. При вимовлянні закритих м'язи більш напружені, ніж при артикуляції відкритих. Так, наприклад, у французькій мові є відкритий [е] і закритий [е] (pre[pre] "лука", prкt [pre] "готовий"), а в німецькій - відкритий [о] і закритий [о] (Sohn [zo:n] "син", Stock [JtDk] "палка").

За тривалістю звучання розрізняють довгі й короткі голосні. Були вони в латинській мові (os "кість" - os "рот", populus "народ" - populus "тополя", malus "поганий" - malus "яблуня"). Є довгі голосні в англійській (ship [Jip] "судно" - sheep Цї:р] "вівця", rich [ritf] "багатий" - reach [ri:tf] "досягати", cut [kAt] "різати" - cart [ka:t] "віз") та німецькій (statt "замість" - Staat "держава", Bett "ліжко" - Beet "клумба") мовах. В естонській мові розрізняють короткі, довгі і наддовгі голосні (sada "сто" - saada "прийшли" - saaada "отримати").