Вступ до мовознавства

Етимологічні словники.

Етимологічні словники розкривають походження слова, зокрема в них вказується, власне чи запозичене слово; якщо запозичене, то коли і з якої мови. Для корінних (власних, питомих) слів установлюється корінь, із яким ці слова пов'язані, наводяться паралелі з інших мов, простежуються зміни в значенні і формах слова. В Україні вийшло 3 томи "Етимологічного словника української мови" за редакцією О.С. Мельничука (К., 1982-1989). Високо оцінений науковою громадськістю "Russisches etymologisches Worterbuch" (Етимологічний словник російської мови) в 4-х томах німецького мовознавця М. Фасмера (Гайдельберг, 1950-1958; двічі вийшов у російському перекладі: М., 1964-1978; М., 1986-1987). Помітним явищем у лексикографії був вихід "Этимологического словаря русского языка" в 2-х то-махО.Г. Преображенського(М., 1910-1916; перевиданий у 1959 р.). Відомими є "An etymological dictionary of the English language" (Етимологічний словник англійської мови), який вийшов в Оксфорді в 1953 p., "Dictionnaire etymologique de la langue franзaise" (Етимологічний словник французької мови) О. Блоха і В. Вартбурга, який опублікований у Парижі в 1950 р., "Etymologisches Worterbuch der deutschen Sprache" (Етимологічний словник німецької мови) Ф. Клюге (Berlin, 1963), "EtymologickJ slovnik jazyka ceskeho" (Етимологічний словник чеської мови) В. Махка (Прага, 1968), "Siownik etymologiczny jezyka polskiego" (Етимологічний словник польської мови) О. Брюкнера (Варшава, 1957). З'явилися етимологічні словники груп і сімей мов. Так, нині триває публікація "Этимологического словаря словянских языков" за редакцією О.М. Трубачова (випуск 1-23, М., 1974-1996). У 1959 р. побачив світ двотомний "Indogermanisches etymologisches Worterbuch" (Етимологічний словник індоєвропейських мов) чеського мовознавця Й. Покорного (Берн - Мюнхен).

Синонімічні словники.

У синонімічних словниках наводяться синонімічні ряди, які складаються зі слів і словосполучень тотожних або близьких за значенням. У межах кожного синонімічного ряду подається семантична (вказується на відмінні відтінки значень) і стилістична характеристика слів, окреслюється їх сполучуваність, наводяться приклади їх уживання в контексті. Саме так побудовані академічний "Словник синонімів української мови" у 2-х томах (К., 1999-2000) і "Словарь синонимов русского языка" в 2-х томах за редакцією А.П. Євгеньєвої (М ., 1970- 1971). У синонімічних словниках для широкого практичного користування наводяться синонімічні ряди без ілюстрацій прикладами їх уживання. Такими є "Короткий словник синонімів української мови" П.М. Деркача (К., 1960), "Практичний словник синонімів української мови" С, Караванського (К., 1995), "Словарь синонимов русского языка" З.Є. Александрової (М., 1968; шосте видання вийшло в 1989 р.), "Gran diccionario de sinonimos y antonimos" (Великий словник синонімів і антонімів) іспанської мови Л. Кастро де Амато (Буенос Айрес, 1988).

Словники антонімів.

У цих словниках наводяться і тлумачаться слова з протилежними значеннями, характеризується їх сполучуваність, наводяться приклади їх вживання в суцільному тексті. Так, зокрема, за цими принципами укладені "Словник антонімів" української мови Л.М. Полюги (Київ, 1987) і словники антонімів російської мови Л.О. Введенської (Ростов-на-Дону, 1982), М.П. Колесникова (Тбілісі, 1972), М.Р. Львова (М., 1988) та англійської мови В.Н. Коміссарова (М., 1964).

Словники омонімів. До словників омонімів включено слова, які збіглися за звучанням. У словниковій статті вказують на тип утворення омонімів, а також на граматичні, стилістичні та інші ознаки цих омонімів, які підкреслюють їх протиставленість. Прикладом таких словників можуть служити "Словник омонімів української мови" О. Демської та І. Кульчицького (Львів, 1996), "Словарь омонимов русского языка" О.С. Ахманової (М., 1974; третє видання -1986), "Словарь омонимов русского языка" М.П. Колесникова (Ростов-на-Дону, 1995).

Фразеологічні словники.

У фразеологічних словниках зібрано усталені звороти, яким дається тлумачення і стилістична характеристика. Такими, зокрема, є академічний "Фразеологічний словник української мови" у 2-х книгах (К., 1993; друге видання - 1999), "Фразеологічний словник української мови" в 2-х томах Г.М. Удовиченка (К., 1984), "1000 крилатих виразів української літературної мови" А.П. Коваль і В.В. Коптілова (К., 1964), "Фразеологический словарь русского языка" О.І. Молоткова (М., 1967), "Словарь латинских крылатых слов" "М.Т. Бабичева і Я.М. Боровського (М., 1986), "Geflьgelte Worte" (Крилаті слова) Г. Бюхмана (1864, десятки разів перевидавали).

Орфографічні словники.

В орфографічних словниках слова наводяться в алфавітному порядку в їх нормативному написанні. Одними із кращих орфографічних словників є "Орфографічний словник української мови", укладений СЛ. Головащуком, М.М. Пещак, В.М. Русанівським і О.О. Тараненком (К., 1994) і "Український орфографічний словник" за редакцією А.О. Свашенко (Харків, 1997).

Орфоепічні словники.

В орфоепічних словниках подано перелік слів літературної мови з позначенням нормативного наголосу і з вказівкою на вимову. Є такі орфоепічні словники української мови: "Словник наголосів української літературної мови" М.І. Погрібного(К., 1973), "Українська літературна вимова і наголос" за редакцією М.А. Жовтобрюха (К., 1973). Широко відомі "Орфоэпический словарь русского языка" за редакцією Р.І. Аванесова (М., 1985) і "Словарь ударений для работников радио и телевидения" за редакцією Д. Е. Розенталя (М ., 1970).

Словники правильності мовлення.

Такі словники містять найскладніші в уживанні слова. В них пояснюється написання й вимова слів, словотворення, даються граматична і стилістична характеристики слів, наводяться приклади можливої сполучуваності слів і керування. Як приклади цього типу словників можна назвати "Словник труднощів української мови" за редакцією СЯ. Єрмоленко (К., 1989), "Правильность русской речи" Л.П. Крисіна і Л.І. Скворцова (М., 1962), "Трудности словоупотребления и варианты норм русского литературного языка" за редакцією К.С. Горбачевича (Л., 1973), "Словарь трудностей русского языка" Д.Е. Розенталя і М.О. Теленкової (М., 1976; шосте видання - 1987).

Частотні словники.

У цих словниках подаються слова не за алфавітом, а за спадом частот, тобто розташовуються в порядку від найбільш частотного до найменш частотного. Для створення частотного словника необхідно опрацювати надзвичайно великий масив текстів (зробити підрахунки в десятках, а то й сотнях мільйонів слововживань), бо від обсягу опрацьованого матеріалу залежить ступінь об'єктивності визначення місця (рангу) слова в словнику. Прикладами частотних словників є "Частотний словник сучасної української художньої прози" в 2-х томах (К., 1981), "The Russian Word Count" (Частотний словник російської мови) Г. Йоссельсона. (Детройт, 1953), "Частотный словарь современного русского литературного языка" Е. Штейнфельдт (Таллінн, 1963; багато разів перевидавався в Москві), "Частотный словарь русского языка" за редакцією Л.М. Засоріної (М., 1977).

Частотні словники дуже корисні в лінгводидактичному аспекті для швидшого й ефективнішого оволодіння іноземною мовою. Як уже було зазначено, 1200 найчастотніших слів покривають 80% будь-якого тексту. Знаючи ці слова, можна читати і розуміти іноземні тексти (20% слів можна зрозуміти з контексту). Через те частотні словники використовують для укладання словників-мінімумів із іноземних мов і для створення текстів для підручників із іноземних мов.

Зворотні словники.

У зворотних (інверсійних) словниках слова розташовані за алфавітом із їх кінця: а, ба, баба, жаба, раба і так далі. Такі словники групують слова за морфемами - закінченнями, суфіксами, коренями, префіксами, а це дуже корисно для дослідників мови: з такого словника легко вилучити однокореневі (споріднені) слова, визначити продуктивність того чи іншого суфікса тощо. В Україні вийшли "Інверсійний словник української мови" за редакцією С.Ф. Бевзенка (перше видання - Одеса, 1971, друге - К., 1985) і "Обернений частотний словник сучасної української художньої прози" (К., 1998). За кордоном вийшов "Український зворотний словник" В. Ніньовського (Мюнхен - Едмонтон, 1969). Перший зворотний словник російської мови "Rьcklдufiges Worterbuch der Russischen Sprache der Gegenwart" Г. Більфельдта вийшов у Берліні в 1958 p. Іншими зворотними словниками російської мови є "Обратный словарь русского языка" (M., 1974) і "Грамматический словарь русского языка" A.A. Залізняка (M., 1980).

Словотвірні та морфемні словники.

У цих словниках членуються слова на морфеми, визначається твірна основа слова і морфема, за допомогою якої утворене від твірної основи слово. До таких словників належать "Морфемний словник" Л.М. Полюги (К., 1983), "Морфемний аналіз: Словник-довідник" у 2-х томах І.Т. Яценка, "Словник афіксальних морфем української мови" Н. Клименко, Є. Карпіловської, В.Карпіловського, Т. Недозим (К., 1998) "Словообразовательный словарь русского языка" у 2-х томах О.М. Тихонова (М., 1985; друге видання - 1990).

Ідеографічні словники.

В ідеографічних словниках слова розташовано не за алфавітом, а за групами, які виділяють на основі спільних значень, тем. Першим ідеографічним словником є "Thesaurus of English Words and Phrases" (Тезаурус англійських слів і фраз) П.-М. Роже (Roget), який вийшов ще в 1852 р. У цьому словнику всі слова розподілені на 6 класів, 24 підкласи, 1000 тем, а в середині тем виділяються ще ближчі за значенням групи, синонімічні ряди, антонімічні пари. За назвою цього словника всі ідеографічні словники стали називати тезаурусами (гр. thлsaurфs "скарб, скарбниця").

Іншим відомим ідеографічним словником є "Der deutsche Wortschatz nach Sachgruppen" (Німецький словниковий склад за предметними групами) Ф. Дорнзайфа (Берлін, 1959). Тут лексика поділена на 20 основних розділів, таких, як "Неорганічний світ", "Рослинний і тваринний світ", "Простір", "Бажання і вчинки", "Відчуття", "Почуття" тощо. Кожен із таких розділів ділиться на класи, класи на підкласи і т.д.

Ґрунтовних ідеографічних словників поки що небагато. Можна було б ще назвати "Diccionario ideologicco de la lengua espaсola" (Ідеологічний словник іспанської мови) X. Касареса (в Іспанії та Італії ідеографічні словники прийнято називати ідеологічними).

Словники асоціативних норм. У словниках цього типу до кожного реєстрового слова наведено асоціації, які це слово викликало у людей, що брали участь у психолінгвістичних експериментах. В Україні вийшло дві такі праці Н.П. Бутенко: "Словник асоціативних норм української мови" (Львів, 1979) і "Словник асоціативних означень іменників в українській мові (Львів, 1989).

Багатомовні словники

У багатомовних (перекладних) словниках дається не пояснення (тлумачення) значень слів, а переклад, тобто підбирається слово-відповідник іншої мови. Найчастіше це двомовні словники. їх створюють для цілей перекладу й активно використовують при вивченні іноземної мови. Прикладом двомовних словників є "Русско-украинский словарь" АН в 3-х томах (1968; друге видання - 1988), "Українсько-російський словник" АН в 6 томах (1953-1963), "Украінска-беларускі слоунік" В.П. Лемтюгової (Мінськ, 1980), "Польсько-український словник" у 3-х томах за редакцією Л.Л. Гумецької(К., 1958-1960), "Болгарсько-український словник" I.A. Стоянова й О.Р. Чмир (К., 1988), "Чесько-український словник" у 2-х томах АН (К., 1988), "Англо-український словник" у 2-х томах М.Л. Балли (К., 1996), "Оксфордский русско-английский словарь" М. Уїллера (М., 1998), "Новий німецько-український, українсько-німецький словник" (К., 1997), "Словник французько-український, українсько-французький" В.Б. Бурбело та ін. (К., 1996), "Словник іспансько-український, українсько-іспанський" (К., 1997), "Словник італійсько-український і українсько-італійський" за редакцією В.Т. Бусло (К., 1998), "Словник португальсько-український, українсько-португальський" за редакцією В.Т. Бусло (К., 1999), "Латинсько-український словник"В.Д. Литвинова(К., 1998), "Українсько-угорський словник" К. Лоранта (Будапешт-Ужгород), "Українсько-японський словник" І.П. Бондаренка і Т. Хіно (К., 1977), "Українсько-російський і російсько-український фразеологічний словник" І.С. Олійника і М.І. Сидоренка (К., 1971; перевиданий 1978), "Німецько-український фразеологічний словник" у 2-х томах В.І. Гаврися і О.П. Пророченко (К., 1981).

Значно рідше за двомовні створюються словники, що охоплюють три і більше мов, як, наприклад, "Німецько-українсько-російський словник" за редакцією Б.І. Лисенко (К., 1991). Унікальним є укладений А. та В. Поповими "Словарь на семи языках (французеко-немецко-английско-итальянско-испанско-португальско-голландско-русский)", який вийшов у 1902 р. у Варшаві. Оригінальним є й восьмитомний "Опыт словаря тюркских наречей" В. В. Радлова, в якому наводиться лексика більшості тюркських мов з перекладом на російську і німецьку мови.

Особливо багато останнім часом з'явилося перекладних термінологічних словників, наприклад, "Словник фізичної лексики українсько-англійсько-німецько-російський" В. Козирського і В. Шендеровського (К., 1996), академічні "Російсько-український словник наукової термінології: Математика. Фізика. Техніка" (К., 1998), "Російсько-український словник наукової термінології: Біологія. Хімія. Медицина" (К., 1996), "Російсько-український словник наукової термінології: Суспільні науки" (К., 1994); багатотомний "Словник слов'янської лінгвістичної термінології" (Прага, 1977-1979), в якому 2266 мовознавчих термінів подано дванадцятьма слов'янськими та англійською, німецькою і французькою мовами.

Створено чимало диференційних словників, в яких наводяться лише ті слова, які не збігаються за значенням. Наприклад: "Русско-украинский и украинско-русский словарь: Отличительная лексика" Л.І. Мацько, О.М. Сидоренко, СВ. Шевчук (К., 1966). До диференційних належать і так звані словники "фальшивих друзів перекладача" (міжмовних омонімів), в яких зафіксовано слова двох мов, що подібні за формою, але мають різні значення (наприклад: рос. луна "місяць" - укр. луна "відгомін", англ. magazine "журнал" - укр. магазин "крамниця"): "Словник російсько-українських міжмовних омонімів" М.П. Кочер-гана (К., 1997), "Англо-русский и русско-английский словарь "ложных друзей переводчика" за редакцією В.В. Акуленка (М., 1969), "Немецко-русский и русско-немецкий словарь "ложных друзей переводчика" К. Г. Готліба (М., 1972). Подібні словники створено для французької та англійської (М. Кесслера і Ж. Дерокіньї), іспанської й французької (Л. Дюпона), німецької та французької (М. Рейн-хеймера), російської та польської (Я. Козелевського, К. Кусаля), російської та чеської (Й. Влчека), російської та білоруської (СМ. Грабчикова).

Як бачимо, сучасна лексикографія задовольняє потреби в найрізноманітніших типах інформації про слова. Вона розвивається за двома основними напрямками: 1) створення спеціалізованих словників, у яких була б інформація тільки одного характеру (лише написання, лише походження тощо); 2) створення комплексних словників, які б включали по можливості всі відомості про слово: тлумачення, граматичну характеристику, вимову, написання, смислові зв'язки з іншими словами (синонімічні, антонімічні), особливості вживання в різних стилях. Інколи такі комплексні словники включають й енциклопедичну інформацію про річ, яку називає слово.

Складання словників завжди вважали важливим загальнокультурним завданням. Кожна людина, яка дбає про свій загальнокультурний розвиток, повинна читати словники. Як мудро порадив Максим Рильський, "Не бійтесь заглядати у словник: Це пишний яр, а не сумне провалля; Збирайте, як розумний садівник, Достиглий овоч у Грінченка й Даля".



4. Граматика

4.1 Граматика. Граматичне значення. Граматичні категорії

Предмет граматики. Розділи граматики. Основні одиниці граматичної будови мови

Граматика (від лат. grammatike techne "письмове мистецтво") - 1) будова мови (система морфологічних категорій і форм, синтаксичних категорій і конструкцій); 2) наука, яка вивчає будову мови.

Що стосується граматики як науки, то розрізняють: 1) формальну, яка вивчає граматичні форми та їх структуру, і контенсивну (семантичну), яка вивчає значення цих форм і структур; 2) синхронічну, що вивчає будову мови на певному умовно виділеному часовому етапі, і діахронічну, яка вивчає мовну будову в її історичному розвитку. Із синхронічної граматики виокремлюють функціональну, яка вивчає функції граматичних одиниць.

Граматика складається з двох розділів: морфології й синтаксису.

Морфологія (від гр. morphe "форма" і logos "слово, вчення, наука") - розділ граматики, що вивчає граматичні властивості слова, зміну форм слів і пов'язаних із ними граматичних значень.

До морфології належить і вчення про частини мови. Можна сказати, що морфологія - це граматика слова.

Синтаксис (від гр. syntaxis "побудова, порядок") - розділ граматики, який вивчає засоби і правила побудови висловлювань, тобто його предметом є речення.

Іншими словами, синтаксис - це граматика зв'язного мовлення.

Поділ граматики на морфологію й синтаксис є умовним. По-перше, граматичні значення слів повністю розкриваються тільки в реченні; по-друге, значення такого поділу для кожної конкретної мови залежить від типу її будови: для мов із бідною морфологією (англійської, індонезійської, багатьох тибето-бірманських та ін.) морфологія відходить на задній план, а для китайської, в'єтнамської, тайських, йоруба не має жодної цінності, бо там її (морфології) немає.

Словотвір, або дериватологія (від лат. derivatio "відведення води з ріки", а згодом "утворення нових слів від наявного кореня"), займає проміжне місце між лексикологією і граматикою.

У структурі мови граматиці належить центральне місце, а фонетиці й лексиці - периферійне. Фонетика - це матеріальна периферія, а лексика - смислова. Оскільки граматика має узагальнюючий характер, то в ній найяскравіше виявляються найбільш суттєві риси структури мови, а це ще одне свідчення належності граматики до центральної частини, ядра мови.

Однією з особливостей граматики є її абстрактність. Щоправда, абстрактною є й лексика. Слово будинок позначає будь-який будинок незалежно від його форми, розміру, матеріалу, з якого він побудований тощо, а слово людина позначає будь-якого homo sapiens (кожну окрему людину і всіх). Однак граматична абстракція є значно вищою від лексичної, так що факти лексичної абстракції здаються конкретними порівняно з граматичною абстракцією. Наприклад, слова будинок, стіл, віз, віл, лікар для лексики - різні одиниці, а для граматики - одне й те ж: іменники чоловічого роду в називному відмінку однини.

Основні одиниці граматики - морфема для морфології і конструкція (речення) для синтаксису. Правда, є й інші погляди щодо цього. Дехто вважає, що їх значно більше й серед них називає слово, словоформу, словосполучення, просте речення, складне речення, надфразну єдність і навіть текст. Однак таке розуміння основних одиниць морфології та синтаксису не є коректним хоча б тому, що кожен мовний рівень повинен мати тільки одну основну одиницю.

Хоч у граматиці певною мірою використовують суто формальний, технічний опис будови мови, проте головною її метою є виявлення значень, що стоять за мовними структурами. Таким чином, основними для граматики е проблеми граматичної семантики (граматичних значень).

Граматичне значення

Граматичне значення - узагальнене (абстрактне) мовне значення, яке властиве рядам слів, словоформ, синтаксичних конструкцій і яке має в мові регулярне (стандартне) вираження.

Так, слова весна, літо, парк, робітник, праця, голубінь мають значення предметності; добрий, теплий, зелений, дзвінкий, золотий, дерев'яний - значення ознаки; йти, летіти, співати, їсти - значення процесуальності; дороги, книжки, стола, вікна, олії, бензину - значення родового відмінка; читав, думала, кричало, любили - значення минулого часу і т.д.

Крім тут згаданих, можна ще назвати граматичні значення роду, числа, особи, предикативності, суб'єкта, об'єкта та ін.

Як бачимо, граматичне значення відрізняється від лексичного масовістю, груповим характером свого виявлення, тобто воно властиве великим групам слів. Крім цього, граматичне значення відрізняється від лексичного:

1. Відношенням до слова і будови мови.

Воно є обов'язковим (не можна вжити слово, не використавши притаманні йому граматичні значення роду, числа, відмінка тощо). Оскільки граматичне значення характерне для багатьох слів, конструкцій тощо, то воно е значно частотнішим від лексичного. Якщо підрахувати, скільки разів трапляються слова людина чи робити на 100 сторінках якогось тексту і скільки там словоформ у родовому відмінку, то виявиться, що названих слів там може і не бути, а форма родового відмінка буде чи не в кожному реченні, а то й декілька в одному реченні.

2. Характером узагальнення.

Якщо лексичне значення пов'язане з узагальненням властивостей предметів і явищ дійсності, то граматичне значення - з узагальненням властивостей слів, з абстрагуванням від їх лексичного значення. Саме тому на відміну від лексичних значень, кількість яких є неосяжною, граматичні значення кількісно обмежені й строго фіксовані.

3. Відношенням до мислення й об'єктивної дійсності.

Якщо лексичне значення співвідноситься з об'єктивною дійсністю, то граматичне значення може не співвідноситися з позамовним референтом. Чому, наприклад, ліс чоловічого роду, а діброва, яка е тим же лісом, жіночого роду, обґрунтувати позамовними фактами неможливо. Якби граматичне значення завжди співвідносилось із позамовною дійсністю, то слова-відповідники в різних мовах мали б одні й ті самі граматичні значення, однак цього немає навіть у близькоспоріднених мовах. Наприклад, укр. степ, мо зіль, біль, Сибір є іменниками чоловічого роду, а рос. степь, мозоль, боль, Сибирь - жіночого роду; укр. артист, дантист, оркестр - чоловічого роду, а драма - жіночого роду, тоді як польськ. artusta, dentusta, orkestra - жіночого роду, чоловічого роду; укр. дівча середнього роду, а рос. девочка жіночого роду.

4. Способом вираження.

Граматичне значення має регулярне (стандартне) вираження. Про наявність граматичного значення в мові можна говорити лише в тому випадку, коли воно формально виражене в мові. Так, значення багатократно повторюваної дії в дієсловах виражається за допомогою префікса по- і суфікса -ува- (пописувати, посвистувати), а значення давального відмінка іменників - закінченнями -у (-ові), -і (сину, батькові, доньці). І хоч одне граматичне значення може виражатися різними формальними показниками і, навпаки, різні граматичні значення - одним граматичним показником (сестра - називний відмінок однини, брата - родовий відмінок однини, жнива - називний відмінок множини), однак список морфем для вираження певного граматичного значення е строго фіксованим. Ця ознака граматичного значення настільки важлива, що дехто з мовознавців бере її за основу його визначення: граматичне значення - значення, яке в даній мові регулярно виражається граматичними засобами.

Граматичні значення бувають трьох типів: дериваційні, реляційні й модальні.

Дериваційні значення - це незмінні, постійні показники слова, що дають йому певну граматичну класифікацію. Так, значення роду іменників, виду дієслів, перехідності, зворотності є дериваційними.

Реляційні значення (від лат. relatio "відношення") є змінними. Вони видозмінюються від однієї словоформи до іншої. Реляційні значення використовуються мовою для зв'язку слів у реченні. До них належать значення роду прикметників, значення відмінків, значення особи та ін.

Модальні значення виражають відношення людини до висловленої думки і до об'єктивного світу - ствердження, заперечення, умовність, бажаність, запитання, волевиявлення тощо.

Граматичні категорії

Граматична категорія - система протиставлених одна одній однорідних граматичних величин (граматичних форм із однорідним значенням).

Для того щоб констатувати, що в якійсь мові є певна граматична категорія, потрібно, щоб був ряд форм, об'єднаних якимсь спільним значенням, щоб усередині цього об'єднання було протиставлення і щоб ті протиставлені значення мали формальне вираження. Так, граматичною категорією є категорія числа, бо вона об'єднує мовні одиниці на основі спільного значення "число". Всередині цього об'єднання протиставляються одиничність і множинність, і граматичні значення однини й множини формально виражаються за допомогою спеціальних закінчень. Пор.: ліс - ліси, весна - весни, озеро - озера, де граматичне значення однини виражене нульовим закінченням і закінченнями -а та -о, а граматичне значення множини - закінченнями -и та -а.

Формальне вираження - дуже важлива ознака граматичної категорії, бо саме її наявність чи відсутність є основним критерієм виділення граматичної категорії. Річ у тім, що певне значення в одній мові може існувати як граматичне, а в іншій мові як лексичне. Звідси розрізняють граматичні й поняттєві категорії. Наприклад, існує поняттєва категорія статі й граматична категорія роду. Поняттєва категорія статі є універсальною, тобто всі люди незалежно від використовуваної ними мови розрізняють чоловічу і жіночу стать. Однак категорія роду притаманна далеко не всім мовам. Скажімо, її немає в англійській, китайській, тюркських і фіно-угорських мовах, бо там немає спеціальних формальних засобів її вираження. В українській мові, як і в інших слов'янських, а також романських та німецькій мовах, є така категорія, бо тут є формальні засоби її вираження: закінчення (учитель, стіна, вікно), артиклі (нім. der Vater "батько", die Mutter "мати", dae Kind "дитя", фр. le реге "батько", la mere "мати"). Для германських і романських мов характерна граматична категорія означеності/неозначеності, яка формально виражена означеними і неозначеними артиклями. Так, зокрема, нім. der Tag "день", die Blume "квітка", das Fenster "вікно" означають конкретні поняття, предмети, уже відомі мовцеві й слухачеві, тоді як ті ж іменники з неозначеним артиклем - ein Tag, eine Blume, ein Fenster - означають якийсь день, якусь квітку, якесь вікно. Аналогічно в англійській, французькій, італійській мовах: означеність виражається артиклями - англ. the, франц. le, 1а, італ. il, 1а, а неозначеність - артиклями - англ. а, франц. un, une, італ. un, una. У слов'янських мовах, за винятком болгарської і македонської, граматичної категорії означеності/неозначеності немає, бо немає її формального вираження, але поняттєва категорія означеності/неозначеності є і виражається вона лексично (ця книжка, якась книжка).

Мови світу різняться за кількістю і складом граматичних категорій. Так, в іберо-кавказьких мовах є категорія граматичного класу "людини" і "речі", в японській і корейській мовах - категорія ввічливості. Різняться мови й за кількістю протиставлених членів усередині категорій. Наприклад, в англійській мові є два відмінки, в німецькій - чотири, в російській - шість, в українській - сім, у фінській - чотирнадцять, у табасарайській - сорок шість.

Граматичні категорії поділяють на морфологічні й синтаксичні. До морфологічних належать категорія роду, числа, відмінка, виду, часу, способу, особи; до синтаксичних - категорія активності/пасивності, комунікативної спрямованості (розповідність, питальність, спонукальність), стверджуваності/залеречуваності, синтаксичного часу й синтаксичного способу.

Морфологічні категорії, в свою чергу, поділяють на класифікаційні й словозмінні.

Класифікаційні (словотворчі, дериваційні) категорії - це такі, члени яких виступають як рубрики класифікації слів. Так, зокрема, класифікаційною є категорія роду іменників і категорія виду дієслова, бо іменники не відмінюються, а класифікуються за родами (кожен іменник належить до одного певного роду), а дієслова розподіляються між трьома видовими групами - дієсловами доконаного чи недоконаного виду або двовидовими.

Словозмінні (релятивні) категорії - граматичні категорії, яких слово може набувати залежно від іншого слова, з яким воно поєднується в реченні. До словозмінних належить категорія роду прикметників, бо прикметники не класифікуються, а відмінюються за родами і родова форма прикметника залежить від поєднуваного з ним іменника (великий успіх, велика справа, велике враження). Суто реляційною є також категорія відмінка: кожна іменна частина мови змінюється за відмінками.

У мовах світу найчастіше трапляються граматичні категорії роду, відмінка, числа, означеності/неозначеності, ступеня якості, часу, виду, стану, способу й особи.

Категорія роду-граматична категорія, яка полягає в розподілі слів або форм за двома чи трьома класами, традиційно співвідносними з ознаками статі або їх відсутністю.

Вона є в більшості сучасних індоєвропейських мов. Немає її в англійській, фіно-угорських, тюркських, японській та деяких інших мовах. В українській мові категорію роду (чоловічого, жіночого або середнього) має кожен іменник. У прикметниках, порядкових числівниках, присвійних, вказівних, питальних займенниках, дієприкметниках і дієсловах у формі минулого часу ця категорія є залежною від іменника, з яким названі класи слів поєднуються. В італійській, французькій, іспанській і датській мовах іменники мають два роди - чоловічий і жіночий. Категорія роду має формальне вираження. В слов'янських мовах - це закінчення, в романських і німецькій - артиклі (нім. der, ein для чоловічого роду, die, eine для жіночого, das, ein для середнього, фр. le, un для чоловічого, la, une для жіночого, італ. il, un для чоловічого, la, una для жіночого роду.

Категорія відмінка - граматична категорія імені, яка виражає його синтаксичні відношення до інших слів висловлювання.

Кількість відмінків у різних мовах неоднакова. Є мови, в яких відмінків зовсім немає: болгарська, італійська, французька, таджицька, абхазька та ін.

Категорія числа - граматична категорія, яка виражає кількісні характеристики предметів думки.

У мовах світу категорія числа не збігається. С мови, в яких, крім однини і множини, є двоїна і троїна. Двоїна була в давньоукраїнській мові (два стола, див. залишки цих форм у діалектах: дві руці, дві селі тощо). Троїна є в деяких папуаських мовах на острові Нова Гвінея. У давніх індоєвропейських мовах - санскриті, давньогрецькій, давньогерманських було три числа: однина, двоїна і множина.

Категорія означеності/неозначеності (детермінації) - граматична категорія, яка вказує на те, чи мислиться ім'я предмета як єдине в описуваній ситуації (означеність) чи як таке, що належить до класу подібних йому феноменів (неозначеність).

Як уже зазначалося, ця категорія характерна для германських, романських, болгарської, македонської та інших мов і виражається за допомогою артиклів. Означеними є англійський артикль the, німецькі der, die, das, французькі le, la, les (останній для множини), а неозначеними відповідно a; ein, eine, ein; un, une. У болгарській, македонській, румунській і скандинавських мовах існують постпозитивні артиклі, тобто артиклі, які стоять після слова, приєднуючись до нього як постфікси. Пор.: болг. стол "якийсь стілець" - столгт "певний стілець", маса "якийсь стіл" - масата "певний стіл"; село "якесь село" - селото "певне село".

У тих мовах, де немає артиклів, значення означеності/ неозначеності виражається лексично і контекстуально. Наприклад, в українській мові для цього використовують вказівні займенники цей, ця, це, ці, той, та, те, ті, частки тільки, ще (Тільки учитель цього не знав. Ще чашку!), неозначені займенники якийсь, якась, якесь, якісь, прикметники певний, цілий, невідомий, незнайомий, числівник один, порядок слів (перед присудком - означеність, після - неозначеність: Хлопчик вийшов на вулицю; На вулицю вийшов хлопчик), фразовий наголос (Ось зошит; Ось зошит). Найсильнішим засобом вираження значення означеності/неозначеності є контекст. Як бачимо, в українській мові категорія означеності/неозначеності є не граматичною, а поняттєвою, оскільки тут немає морфологічних засобів її вираження.

Категорія ступеня якості (порівняння) - граматична категорія, яка виражає ступінь якості, що характеризує предмет чи дію.

Розрізняють звичайний, вищий і найвищий ступінь. У деяких мовах є тільки два ступені порівняння - звичайний і елатив, який поєднує значення вищого і найвищого ступенів. Вищий ступінь указує на наявність в об'єкті якоїсь якості більше, ніж в іншому, найвищий - більше, ніж у всіх інших. Звичайний ступінь означає якість безвідносно до ступеня.

Ступені порівняння мають прикметники і прислівники (важкий, важчий, найважчий; темно, темніше, найтемніше). У деяких мовах ступені порівняння мають також іменники й дієслова. Наприклад, у мові комі кужо "вміє", кужоджик "більше вміє".

Ступені порівняння виражаються афіксами (цікавий - цікавіший - найцікавіший; англ. large "великий" - larger "більший" - largest "найбільший", нім. interessant "цікавий" - interesanter "цікавіший" - interesantest "найцікавіший") і аналітично (відомий - більш відомий - найбільш відомий, англ. difficult "важкий" - more difficult "важкіший", (the) most difficult "найважчий"). У слов'янських, германських і романських мовах є декілька співвідносних за значенням прикметників та прислівників, які творять ступені порівняння від інших основ: укр. добрий - кращий - найкращий; рос. хороший - лучше - наилучший; англ. good - better - best, нім. gut - besser - best (am besten).

Категорія часу - граматична категорія дієслова, яка є специфічним мовним відображенням об'єктивного часу і служить для темпоральної локалізації події або стану, про які йдеться в реченні.

Ця категорія вказує на одночасовість, передування чи наступність події щодо моменту мовлення. У більшості мов є три часи: теперішній, минулий і майбутній. Це абсолютні часи. Крім них, у деяких мовах є спеціальні "відносні" часи, які позначають події відносно якоїсь точки відліку, яка, в свою чергу, визначається відносно моменту мовлення (передминулий час, передмайбутній час, майбутній у минулому тощо).

Категорія виду (аспектуальності) - граматична категорія дієслова, яка узагальнено вказує на протікання дії в часі.

У слов'янських мовах граматично протиставлені доконаний і недоконаний вид. Доконаний вид вказує на досягнення межі, тобто показує обмежену дію або її результат (зашумів, написав). Недоконаний вид не вказує на граничність дії (шумів, писав). У германських і романських мовах, на думку більшості мовознавців, граматичної категорії виду немає, бо там немає формальних морфологічних засобів (спеціальних суфіксів, префіксів) її вираження.

Категорія стану - граматична категорія дієслова, що виражає суб'єктно-об'єктні відношення.

У мовознавстві поки що немає загальноприйнятої класифікації станів, однак у всіх класифікаціях згадується активний, коли носій дієслівної ознаки відповідає суб'єкту (Учні виконують пісню), і пасивний, коли носій дієслівної ознаки відповідає об'єкту (Пісня виконується учнями).

Категорія способу - граматична категорія, яка виражає відношення названої дієсловом дії до дійсності з погляду мовця.

Це оцінка мовцем дії як бажаної, можливої, передбачуваної (припущення) тощо.

Різні мови мають різний набір форм способу. 6 усіх мовах є дійсний (представляє дію як реальний факт), умовний (представляє дію як можливу, бажану, передбачувану, обумовлену) і наказовий (служить для передачі наказу, спонукання або прохання) способи. Західноєвропейські мови, крім того, витворили особливі форми кондиціонала для позначення обумовлених дій і для вираження допущення, можливості, бажаності і некатегоричного твердження (нім. Ich wьrde es gerne tun "Я охоче зробив би це"). У балканських мовах є ще переповідний спосіб (коментатив), що виражає дію, яку мовець безпосередньо не спостерігав, а переказує її з уст інших. Цим способом передають відтінок недовір'я, сумніву.

В аглютинативних мовах (наприклад, тюркських) налічують від чотирьох до дванадцяти способів, які виражають повинність, підтвердження, намір, згоду тощо.

Категорія особи - граматична категорія дієслова, яка позначає відношення суб'єкта дії до мовця.

Виконавцем дії може бути мовець, Його співрозмовник або особа, яка не бере участі в розмові. Відповідно розрізняють першу, другу і третю особу (пишу, пишеш, пише).

Категорія особи належить до узгоджувальних, словозмінних. Вона виражається особовими закінченнями (я процюю, він працює; англ. / work, he works). У деяких мовах (самодійських, палеоазіатських) категорія особи характерна не тільки для дієслів, а й для імен у позиції присудка. Так, у коряцькій мові г'оляйгым "чоловік-я", г'оляйгыт "чоловік-ти", г'оля "чоловік-він"; нытуйгым "молодий-я", нытуйгыт "молодий-ти", нытуйкын "молодий-він". Однак є й такі мови, в яких категорія особи загалом не виражена. До них належать японська, китайська, індонезійська та деякі інші.

Лексико-граматичні розряди (категорії)

Від граматичних категорій треба відрізняти лексико-граматичні розряди, які нерідко називають лексико-граматичними категоріями.

Лексико-граматичні розряди (категорії) - це граматично важливі групи слів у межах певної частини мови, які мають такі властивості:

1) об'єднуються за спільною семантичною ознакою. Наприклад, лексико-граматичні розряди становлять збірні іменники, речовинні іменники, іменники - назви істот, іменники - назви неістот, власні назви, загальні назви, зворотні дієслова, бо кожна така група має спільну семантичну ознаку - збірність, речовинність тощо.

2) можуть мати і можуть не мати формальне морфологічне вираження. Якщо, скажімо, деякі збірні іменники мають формальне вираження - суфікси -ств(о), -)(&) {студентство, ганчір'я), зворотні дієслова - постфікс -ся (умиватися, листуватися, обніматися), то власні та загальні назви, речовинні назви, назви істот/неістот формальних показників не мають (місто Орел і летить орел, масло і вікно, ворона і корона);

3) взаємодіють із пов'язаними з ними граматичними категоріями. Так, від зворотності дієслів залежить категорія стану (зворотні дієслова не належать до активного стану); від істоти/неістоти - категорія відмінка (у назвах істот форма знахідного відмінка збігається з формою родового, у назвах неістот форма знахідного відмінка збігається з формою називного); від особи/неособи - категорія роду (назви осіб мають, як правило, категорію чоловічого або жіночого роду, назви неосіб - усі три роди); від власних і загальних назв - категорія числа (власні назви мають форму лише однини або лише множини (Київ, Суми), загальні назви мають форми однини і множини (стіл - столи, книжка - книжки);

4) можуть мати і можуть не мати протиставлені всередині розряду ряди форм. Якщо, наприклад, власні назви протиставляються загальним, назви істот - назвам неістот, перехідні дієслова - неперехідним дієсловам, то всередині речовинних і збірних іменників подібного протиставлення немає.



4.2 Морфема і словоформа

Поняття морфеми

Морфема (від гр. morphe "форма") - мінімальна двостороння одиниця мови.

Так, наприклад, у слові рука виділяються дві морфеми - рука. Звукосполучення рук вважається окремою морфемою тому, що за цим звукокомплексом (планом вираження) закріплене значення, пов'язане з поняттям руки. Так само окремою морфемою є -а, бо це також двостороння одиниця: має план вираження - звук [а] і план змісту - "називний відмінок, однина, жіночий рід". Обидві морфеми є мінімальними (елементарними) двосторонніми одиницями, бо їх не можливо поділити на простіші (менші) одиниці, які б також мали вираження і зміст.

Морфеми виділяють шляхом порівняння слів за звучанням і значенням. Якщо певні одиниці на основі порівняння виявляються мінімальними, тобто такими, що не можуть далі ділитися, то це й будуть морфеми. Наприклад:

вода, роса, стіна, лоза, зима, весна

води

воді

водою

води

вод

водами водах

Зіставивши форми в колонці, можна виділити спільну частину вод і відмінні частини -а, -и, -і, -ою, -оми, ах, а зіставивши форми в рядку - спільну частину а і відмінні вод-, рос. стін-, лоз; зим-, весн-. Усі виділені таким чином елементи мають вираження і зміст, тому їх слід вважати окремими морфемами. Це зіставлення вказує і на те, що морфеми можуть мати матеріальне вираження і можуть його не мати. Так, зокрема, вод визначаємо як Форму жіночого роду в родовому відмінку множини. Але в цьому випадку немає матеріального показника цих значень. Саме відсутність матеріального закінчення і вказує на ці значення. Отже, є всі підстави вважати, що тут наявна морфема, але вона матеріально не виражена. Такі морфеми називають нульовими. Нульову морфему видаляють лише там, де в інших формах цього слова є матеріально виражені морфеми.

Морфема може варіюватися. Оскільки морфема є двосторонньою одиницею, то вона може варіюватися в плані вираження і в плані змісту. Наприклад, у словах надписати і надіслати одна морфема виступає в двох формальних варіантах - над- і наді-, а в словах надкусити й надбудувати - у двох змістових варіантах: "відняти частину*' і "додати частину, збільшити щось". Морфема пис-може реалізуватися у таких варіантах, як пис- (писати), пис'- (письмо), пиш- (пишу), морфема рук- - у варіантах рук- (рука), руч- (доручити), руц'- (руці)- Закінчення множини іменників англійської мови реалізується в таких варіантах, як -s (cats [kaets] "коти"), -z (pens [penz] "ручки"), -iz (boxes f'boksiz] "ящики"). Отже, морфема реалізується як певна сукупність варіантів, тобто є абстрактною одиницею, інваріантом, мовною одиницею. Варіанти морфеми називають аломорфами, або морфами. Вони є лінійними мовленнєвими одиницями. Як фонема є класом алофонів, так морфема є класом аломорфів.

У більшості мов морфема не збігається зі складом. Так, у слові дорога є дві морфеми (дорог- і -а) і три склади (до-ро-га). Повний збіг морфеми і складу характерний для китайської, в'єтнамської та деяких інших мов, у яких цю одиницю називають морфоснлабемою, або силабоморфемою.

Морфеми мають три основних типи значень: речове, дериваційне і реляційне.

Речове (лексичне) значення - це узагальнене відображення дійсності, виражене поняття. Так, морфема чит- (читати, читач, читальня) виражає значення "сприймати щось зображене літерами", морфема добр- (добрий, добро та) виражає значення позитивної оцінки, морфема дерев-(дерево, дерев'яний) - значення, пов'язане з "багаторічною рослиною з твердим стовбуром".

Дериваційне значення - значення, яке доповнює речове, уточнює, конкретизує його. Морфема -ач у слові читач вказує на особу за дією ("той, хто читає"), а морфема -льн-у слові читальня - на приміщення ("місце, де читають"). Дериваційне значення стосується лексики і граматики.

Реляційне значення - суто граматичне значення, яке вказує на відношення між словами в реченні. Наприклад: Хлопчик читає книжку. Він дуже зацікавився цією книжкою. Тут морфеми -є, -у, -єю, -ою мають реляційне значення.

Види морфем

Морфеми поділяються на сегментні й несегмевтні.

Сегментні морфеми - морфеми, які виділяються шляхом сегментування (членування) лінійної одиниці - слова.

Сегментні морфеми, в свою чергу, поділяються на корені й афікси.

Корінь - сегментна частина, що є спільною для всіх споріднених слів. Він є центром слова, носієм речового (лексичного) значення. Корінь обов'язково наявний у кожному слові, через що корені кількісно не обмежені (їх кількість постійно збільшується у зв'язку з появою нових слів). Слово може мати у своєму складі два і більше коренів: укр. водогін, англ. blackboard "дошка" (буквально "чорна дошка"), фр. timbre-poste "поштова марка", нім. Worterbuch "словник" (буквально "словникова книжка").

Афікс (від лат. affixus "прикріплений") - службова морфема, приєднана до кореня, яка виражає граматичне і словотвірне значення. Афікси мають лексико-граматичне, тобто дериваційне (руч-к-a, виручити), або власне граматичне, реляційне значення (рука, руки, рукою). Правда, є афікси, які не мають ні дериваційного, ні реляційного значення, а служать лише для поєднання двох коренів в одне слово (рукоділля). Таке значення можна назвати формально-структурним. Деякі афікси виконують формально-класифікаційну функцію, як, наприклад, афікс и- у слові приручити вказує на те, що це дієслово належить до другої дієвідміни (пор. зеленіти, веселіти, де афікс і-вказує на належність цих дієслів до першої дієвідміни). Афікси мають значно абстрактніше значення, ніж корені. На відміну від коренів вони кількісно обмежені, їх можна полічити, подати списком.

Залежно від позиції щодо кореня афікси поділяються на префікси, постфікси, інтерфікси, інфікси, циркумфікси і трансфікси.

Префікс (від лат. praefixus "прикріплений спереду") -афікс, який стоїть перед коренем. Наприклад: заїхати, е-їхати, приїхати, ви-їхати, з"-їхати, пере їхати, доїхати; англ. im possiblc "неможливий", un-known "невідомий", нім. ver-kaufen "продавати", eintreten "входити", aufstehen "вставати". Префікси є в індоєвропейських, семіто-хамітських, кавказьких, австронезійських та інших мовах. Відсутні вони у фіно-угорських, тюркських, монгольських, тунгусо-маньчжурських, корейській, іранській, ескімоській мовах.

Постфікс (від лат. post "після" і fixus "прикріплений") - афікс, що стоїть після кореня. До постфіксів належать суфікси і флексії (закінчення).

Суфікс (від лат. suffixus "прикріплений") - афікс, що стоїть між коренем слова і закінченням: баб уся, знахар к-а, поль-к-а, орлиний; англ. teacher "учитель", eat able "їстівний", beaut і-fui "прекрасний"; нім. Schonheit "краса".

Флексія (від лат. flexio "згинання, відхилення"), або закінчення, - змінний афікс, що стоїть у кінці слова і виражає синтаксичні відношення між словами у словосполученні й реченні. Наприклад: село, білий, англ. reads "читає", нім. fragst "питаєш". Флексія виражає реляційне граматичне значення й утворює різні форми слова. & не можна усунути зі складу слова без руйнування його цільно-оформленості: вікн/о, чорн/ий, розуми і'ий, пиш/у.

У мовознавстві є й інше розуміння постфікса. Дехто схильний ним вважати лише афікс, який стоїть у слові після його закінчення, наприклад, укр. смієшся, рос. трудящийся, нім. Kinderchen, де афікси -ся, -chen стоять після закінчень -єш, -ий, -er.

Інтерфікс (від лат. inter "між" і fixus "прикріплений") - афікс, що стоїть між двома коренями і служить для зв'язку цих коренів у одному складному слові. Наприклад: пароплав, земл-е-мір, нім. Klasse-n-heft "класний зошит", Arbeit-stag "робочий день". Дехто до інтерфіксів відносить й так звані прокладки між коренем і суфіксом, які використовуються для утворення зручної для вимови форми (для уникнення збігу приголосних, фонетичних чергувань тощо): шосе-й-ний, дністровський, ялтинський.

Інфікс (від лат. infixus "вставлений") - афікс, вставлений у середину кореня. Наприклад: гр. elabon "узяв" - la-m-bano "беру", лат. pigment um "фарба" (корінь pig-) - pi-n-go "фарбую", англ. stood "стояв" - st and "стояти".

Циркумфікс (від лат. сігсит "навколо"), або конфікс (від лат. confixus "разом узятий"), - перерваний афікс, який охоплює з двох боків корінь. Як приклад такої морфеми можна назвати нім. ge-t, ge-en, які утворюють форми пасивного дієприкметника (Partizip II): gemach-t "зроблений", ge-lesen "прочитаний". Дехто до циркумфіксів відносить усі випадки префіксально-суфіксального словотворення: за-річ-ч (я), рос. затылок.

Трансфікс (від лат. trans "через, крізь" і fixus "прикріплений") - перерваний афікс, вставлений у перерваний корінь. Трансфікси наявні в арабській мові: bank "банк" - bunuk "банки" (трансфікси а, и-и).

Несегментні морфеми - морфеми, які не можливо вичленити сегментуванням слова.

До них належать нульова морфема і суперсегментні морфеми.

Нульовими можуть бути флексії (вода - водф, зима - зимф; рос. белф - бела), суфікси (киян-ин -- киянф, болгарин-бол-гарф) і префікси (болг. фхубав "гарний, добрий" - по-хубав "кращий" - най-хубав "найкращий").

Суперсегментними (від лат. super "над") є морфеми, які розміщуються над сегментами. Це морфеми наголосу (руки - руки, англ. progress "прогрес", progress "прогресувати") і морфеми тону (в деяких мовах, як, зокрема, в мові тлінгіт, майбутній час дієслова утворюється високим тоном, а минулий - низьким).

Із функціонального погляду афікси поділяються на словотворчі і формотворчі.

Словотворчий афікс - афікс, який служить для творення нових слів. Наприклад: учити - учитель - учите-ль-к-а; англ. read "читати" - reader "читач", friend "друг" - friend-ship "дружба", help "допомога" - helpless "безпорадний, безпомічний", book "книжка" - bookish "книжковий"; нім. Bruder "брат" - Bruderschaft "братерство", schon "гарний" - Schonheit "краса", arbeiten "працювати" - Arbeit-er "робітник".

Формотворчий афікс - афікс, який служить для творення форм того самого слова: стіл - стола, стол-у, ід-у - ідеш - ід-е, голосний - голосн-іш-ий, писати - писа-в - писа-л-и; англ. book "книжка" - books "книжки", write "писати" - writes "пише", нім. Feder "перо" - Feder-n "пера", schreiben "писати" - schreib-e "пиши" - schreibst "пишеш" - schreibt "пише".

Як бачимо, формотворчі афікси поділяються на флективні, що служать для словозміни (стол-а, стол-у, ід-у, ідеш), і власне формотворчі, які, як правило, займають позицію між коренем і флексією (голосніший, писа-л-и).

Є випадки, коли деякі афікси можна одночасно інтерпретувати як словотворчі і як формотворчі. До цих випадків належать префіксальне творення дієслівних видів (писати - на-писати, підписати, с-писати, переписати тощо), де префікс утворює форму доконаного виду і нове слово, та суфіксальне творення іменників зі значенням одиничності, як, наприклад, горох - горошина (суфікс -ин-творить і нове слово, і нову форму жіночого роду).

Морфеміка

Морфеміка - розділ мовознавства, який вивчає типи й структуру морфем.

Об'єктом дослідження морфеміки є морфеми, їх формальні видозміни (аломорфи) та їх лінійне поєднання. Морфеміка вивчає: 1) види морфем за їх місцем у слові та за функцією (корінь, афікси); 2) типи значень, виражених морфемою (лексичне, граматичне, дериваційне); 3) мовні одиниці морфемного рівня (морфема і морф, лексема і форма слова, основа слова тощо); 4) принципи виділення морфем і правила їх сполучуваності; 5) звукові зміни, пов'язані з комбінаторикою морфем (чергування фонем у морфемах, усічення й нарощення основ) і морфематичні функції наголосу; 6) типи морфів різних класів і морфну структуру слів. Останні два питання належать також до сфери морфонології - розділу мовознавства, який вивчає фонологічну структуру морфем різного типу й використання фонологічних відмінностей для морфологічних цілей.

Морфемний аналіз потрібно відрізняти від словотворчого. Морфемний аналіз відповідає на запитання: "З яких морфем складається слово?". Він передбачає виділення в слові всіх його морфів і встановлення їх значень. Словотвірний аналіз відповідає на запитання: "Як утворене слово?". Він передбачає виділення у слові твірної основи (основи, від якої утворене аналізоване слово) і способу його творення (при афіксальному способі визначається морфема, за допомогою якої від твірної основи утворене слово).