Вступ до мовознавства

Граматична форма слова

Граматична форма слова - єдність граматичного значення і засобів його вираження; співвіднесеність певного граматичного змісту з певним граматичним способом у їх єдності.

Так, у фразах на крилах пісні і вдихнути нове життя цій пісні маємо дві різні форми - пісні та пісні, бо в них реалізовані різні значення (значення родового відмінка в першій формі і значення давального відмінка у другій). Форми читатиму і буду читати також слід інтерпретувати як різні, бо, хоч тут однакове значення (значення майбутнього часу, першої особи однини), але різне граматичне вираження (проста і складна форма майбутнього часу).

Різні форми слова становлять його парадигму. Наприклад: читати, читаю, читаєш, читає, читаємо, читаєте, читають, читав, читала, читало, читали, читатиму, читатимеш, читатиме"., буду читати, будеш читати..., читав би, читали б, читай, читаймо, читайте, хай читає, хай читають, читаючи і т.д.

Розрізняють синтетичні (прості) й аналітичні (складні) форми слова.

Синтетичні форми - форми, в яких граматичне значення виражене в межах слова, тобто лексичне й граматичне значення синтезовані в одній формі.

Наприклад: праця (граматичне значення називного відмінка однини жіночого роду виражене закінченням слова -а), важніший (граматичне значення вищого ступеня виражене в межах слова за допомогою суфікса -іш), англ. foot "нога" - feet "ноги" (граматичні значення однини й множини виражені в межах слова за допомогою чергування звуків [и] Й [і:].

Аналітичні форми - форми, в яких лексичне і граматичне значення виражені різними словами: лексичне - самостійним словом, а граматичне - службовим. Наприклад: буду писати (лексичне значення виражене словом писати, а граматичне значення першої особи однини майбутнього часу - службовим дієсловом буду); писав би (лексичне значення виражене дієсловом писав, а граматичне значення умовного способу - за допомогою частки би). Пор, ще: нім. Ich werde schreiben "Я буду писати"; англ. J shall write "Я буду писати", I am writing "Я пишу (в даний момент)", / was writing "Я писав"; more difficult "важніший". Як бачимо, в аналітичних формах службові слова виконують роль словозмінного афікса.

Говорячи про форму слова, слід зазначити, що є слова одноформені (учора, над, знов, вчасно, підтюпцем тощо) й багатоформені (див. вищенаведені форми дієслова читати). У багатоформеному слові виділяють його постійну частину, яку називають основою слова, і змінну частину, яку називають формантом:



Трапляються випадки, коли багатоформене слово не має єдиної основи для всіх словоформ, і різні словоформи цього слова утворюються від різних коренів. Наприклад: йде - йшов, я - мене, поганий - гірший, англ. good "добрий" - better "кращий", нім. du "ти" - dich "тебе", лат. bonus "добрий" - optimus "найкращий". Це явище називається суплетивізмом (від лат. "доповнюю", suppletivus "доповнювальний").

4.3 Способи вираження граматичних значень

Граматичні значення виражаються різними матеріальними засобами (суфіксами, префіксами, закінченнями тощо). Ці засоби об'єднуються на основі спільних характеристик у групи, які називаються способами. Для всіх мов світу граматичні способи зводяться до таких: 1) афіксація; 2) чергування; 3) наголос; 4) повтори; 5) словоскладення; 6) суплетивізм; 7) спосіб службових слів; 8) спосіб порядку слів; 9) спосіб інтонації. Способи, які виражають граматичні значення засобами, що знаходяться у межах слова, називають синтетичними, а способи, які виражають граматичні значення засобами, що знаходяться поза словом, - аналітичними.

Синтетичні способи вираження граматичних значень

До синтетичних способів вираження граматичних значень належать афіксація, чергування, наголос, редуплікація, словоскладення і суплетивізм.

Афіксація - це вираження граматичних значень за допомогою афіксів (суфіксів, префіксів, закінчень тощо). Оскільки в мовах світу використовуються різноманітні афіксальні засоби, то в афіксальному способі виділяють такі його різновиди:

а) суфіксація - вираження граматичних значень за допомогою суфіксів. Це один із найбільш поширених способів вираження граматичних значень в індоєвропейських і семітських мовах. Пор. укр. перечитати - перечитувати (недоконаний вид), спати - спатоньки (значення пестливості), гарний - гарніший (вищий ступінь); рос. стучать - стукнуть (доконаний вид), веселий - веселее (вищий ступінь), сололіа - соломина (значення одиничності); нім Arbeit "робота" - Arbeiter "робітник" - Arbeiterin "робітниця", krank "хворий" - Krankheit "хвороба"; англ. write "писати" - writing "який пише";

б) префіксація - вираження граматичних значень за допомогою префіксів. Це основний спосіб вираження лексико-граматичних значень дієслів у індоєвропейській мовній родині: укр. нести - занести, внести, принести, піднести, перенести; рос. читать - прочитать, писать- написать; нім. gehen "йти"- vergehen "проходити", entgehen "відходити"; болг. червен "червоний" - почервен "червоніший";

в) конфіксація - вираження граматичних значень комбінацією з двох афіксів - префікса й суфікса, які, хоча й являють собою дві морфеми, але діють сукупно, разом. У німецькій мові за допомогою конфіксації творяться пасивні дієприкметники: machen "робота" - gemacht "зроблений", schreiben "писати" - geschrieben "написаний", fahren "їхати" - gefahren "який приїхав";

г) інфіксація - вираження граматичних значень за допомогою інфіксів, тобто морфем, вставлених у середину кореня. Лат. vici "переміг" - vinco "перемагаю", fidi "колов" - findo "колю", тагальськ. sulat "письмо" - sumulat "писати";

ґ) трансфіксація - вираження граматичних значень за допомогою трансфіксів, тобто афіксів, котрі, розриваючи корінь, що складається з одних приголосних, самі розриваються і служать "прошарком" голосних серед приголосних, визначаючи словоформу й оформляючи її граматично. Трансфіксація характерна для семітських мов. Дав-ньоєвр. гноб "красти" - ганаб "крав", гонеб "той, що краде; злодій", гануб "украдене"; араб, катаба "написав", кутіба "написаний", катібу "той, що пише", кітабу "написання", уктуб "пиши";

д) нуль-афіксація, тобто відсутність афікса в одній з форм парадигми за наявності афіксів в інших формах. Укр. стіна - стін, робота - робіт; рос. бел - бела, вода - вод, крестьянин - крестьяне. У тюркських мовах нульовий афікс є показником називного відмінка однини іменників: казах, бала "дитина", балага "дитині", балада "на дитині", балалар "діти", балаларга "дітям", балаларда "на дітях".

Говорячи про афіксацію, потрібно розрізняти фузію та аглютинацію. При фузії афікси неоднозначні (пор. стіна, вола, рукава, де закінчення -а виражає називний відмінок однини жіночого роду, родовий відмінок однини чоловічого роду і називний відмінок множини чоловічого роду), нестандартні (стіни, пісні, імена; тут закінчення -и, -і, -а виражають одне й те саме значення називного відмінка множини), основи без афіксів, як правило, не вживаються (двер-і, грабл-і, ручк-и, червон-ий), відбувається ніби сплав основи й афікса (козацький із козак+ськ(ий); рос. проездить - проезжать, лисий - лисьего), причому корінь може змінюватися у фонетичному складі (сон - сні/, друг - друзі).

При аглютинації, що є притаманною тюркським та фіно-угорським мовам, афікси однозначні (казах, -га завжди позначає давальний відмінок, -лар - множину тощо), стандартні, вони механічно приклеюються до основи, причому основа вживається без афікса (am "кінь", бала "дитина", бат "голова") і ніколи не змінює свій фонетичний склад.

Чергування (внутрішня флексія) - засіб вираження граматичних значень, характерний для індоєвропейських мов. Так, зокрема, в українській та російській мовах за допомогою чергування виражається граматичне значення виду (зібрати - збирати, нарвать - нарывать), в англійській та німецькій - часу та числа (sing "співати", "співаю" - sang "співав", drink "пити", "п'ю" - drank "пив"; foot "нога" - feet "ноги", tooth "зуб" - teeth "зуби"; Mutter "мати" - Mutter "матері", Bruder "брат" - Brьder "брати"). Чергування як спосіб вираження граматичних значень часто виступає в слові в поєднанні з афіксацією. Наприклад: рос. спросить - спрашивать, укр. ходити - ходжу; нім. Hand "рука" - Hдnde "руки", Gast "гость" - Gдste "гості", singen "співати" - gesungen "заспіваний".

Наголос - фонетичний засіб вираження граматичного значення. Таку функцію він може виконувати лише тоді, коли він рухомий і нефіксований. Таким він є в українській, російській, білоруській, болгарській та інших мовах. У цих мовах зміна місця наголосу в парадигмі слова є способом розрізнення форм цього слова. Наприклад: руки (род. відм. однини) -руки (наз. відм. множини), вирізати, насипати, виносити (недоконаний вид) - вирізати, насипати, виносити (доконаний вид). Наголос як граматичний спосіб може поєднуватися з афіксацією: (руки - рукам, ліс - ліси) і з чергуванням: (кричати - крикнути, рос. стучать - стукнуть)"

Редуплікація - повне або часткове повторення кореня, основи або цілого слова без зміни звукового складу або з частковою його зміною. Вона використовується для вираження множини імен у китайській, японській і корейській, а також в індонезійських, палеоафриканських, ав-стронезійських мовах. Так, наприклад, в індонезійській мові orang "людина" - orangorang "люди", sedulur "друг" - sedulur sedulur "друзі", kuda "кінь" - kuda-kuda "коні"; у китайській жень "людина" - жень-жень

"люди", сін "зірка" - сін-сін "зірки". В українській та російській мовах чітко вираженим граматичним способом повтори зрідка виступають для передачі видових відтінків дієслова (тривалість дії): говориш-говориш, работаешь-работаешь.

У тюркських мовах редуплікація служить засобом вираження найвищого ступеня прикметників. Казахське Кызыл "червоний" - кызыл-кызыл "найчервоніший", жак сы "гарний" - жаксы-жаксы "найкращий". Подібне маємо і в слов'янських мовах, хоча це явище інтерпретується тут як підсилення ознаки. Пор. укр. чистий-чистий, світлий-світлий; великий-превеликий (з префіксацією); рос. белый-белый, синий-синий тощо.

У деяких мовах (переважно тюркських) для вираження збірності використовуються неповні повтори (перший приголосний заміщується губним б, п або м). Наприклад: казахське "верблюд" - туйё-муйё "верблюди та інша скотина", кулак "багач, кулак" - кулак-мулак "кулачня". Таке ж явище спостерігається в українській та російській мовах, однак повтори тут не виступають засобом вираження граматичних значень: тари-бари, тури-мури, фіглі-міглі, ґоґоль-моґоль, шурум-бурум. Зауважимо також, що в сучасних мовах редуплікація найчастіше використовується у звуконаслідувальних словах: укр. і рос. ку-ку, хрю-хрю, тук-тук, хлоп-хлоп; перські хор-хор "хрюкати", таг-таг "стукати"; тамільські кубу-кубу "булькати", сала-сала "шльопати, ляскати".

Словоскладення - поєднання кореневої морфеми з кореневою, внаслідок чого з'являється нове слово. Словоскладення - спосіб передачі тільки дериваційного граматичного значення. Воно нагадує афіксацію, бо тут і там поєднуються морфеми, але при словоскладенні поєднуються тільки кореневі морфеми.

Поєднуватися можуть повні корені й усічені, основи й цілі слова. У мовах світу простежуються дві тенденції складення: 1) механічна (аглютинативна), коли значення складного слова дорівнює сумі значень складових його частин (наприклад укр. стінгазета, рос. профработа, нім. Kopfschmerz "головний біль", Augenapfel "очне яблуко") і 2) органічна (фузійна), коли значення цілого не дорівнює сумі значень складових частин (англ. typewriter = не "шрифт" + "писець", а "друкарська машинка", killjoy = не "убий" + "радість", а "людина, яка псує всім настрій", франц. cachnez = не "ховай" + "ніс", а "шарф, кашне").

Не для всіх мов однаковою мірою характерне складення. Вирізняється зі всіх мов багатством складень німецька мова: Taschenworterbuch "кишеньковий словник", Kaufmann "купець", Handschuh "рукавичка", Wanduhr "стінний годинник", Stundenplan "розклад уроків", VergiЯmeinnicht "незабудка".

З історичним розвитком мови один із складових елементів складного слова може втратити своє лексичне значення, перетворитися на суфікс або префікс. Так, німецький суфікс -heit (Schonheit "краса", Wahrheit "правда" тощо) раніше був іменником зі значенням "вид, спосіб", суфікс schaft (Wissenschaft "наука", Gesellschaft "суспільство") означав "властивість, стан, якість". Англійські суфікси -ful (useful "корисний", beautiful "гарний"), 'less (helpless "безпорадний", endless "безкінечний"), -able (suitable "відповідний", companionable "компанійський, товариський", valuable "цінний") ще й тепер мають омонімічні повнозначні слова full "повний", less "менший", able "здатний". В українській мові суфікс ин (киянин, міщанин, селянин тощо) колись був займенником инь із значенням "той, один", через що цей суфікс не виступає в формах множини (кияни, міщани, селяни). У німецькій мові є префікс ein- (einfahren "в'їжджати", einlegen "вкладати", einkaufen "купувати", einschlafen "засинати", eindecken "вкривати") і числівник ein "один".

Суплетивізм-утворення граматичних форм одного й того ж слова від різних коренів або від різних основ. Наприклад: брати (недоконаний вид) - взяти (доконаний вид), говорити (недоконаний вид) - сказати (доконаний вид); рос. садиться (недоконаний вид) - сесть (доконаний вид), класть (недоконаний вид) - положить (доконаний вид), человек (однина) - люди (множина); нім. Der Mensch "людина" - die Leute "люди".

Суплетивізм як єдиний спосіб вираження граматичних значень характерний для парадигми особових займенників в індоєвропейських мовах: укр. я - мене, вона - її, ми - нас; нім. ich - mich, sie - ihr, wir - uns, англ. / - me, she - her, we - us; фр. je - те.

В індоєвропейських мовах спосіб суплетивізму використовується також при творенні ступенів порівняння прикметників зі значенням "гарний" і "поганий": укр. добрий - кращий, рос. хороший - лучше, нім. gut - besser, англ. good - better, фр, bon - meilleur.

Аналітичні способи вираження граматичних значень

До аналітичних способів належить вираження граматичного значення за допомогою службових слів, інтонації та порядку слів.

Спосіб службових слів.

Службовими словами, які виражають граматичні значення, є артиклі, прийменники, післяйменники, допоміжні дієслова, слова ступеня, "пусті слова", сполучники та частки.

Артиклі вживаються в арабській, романських та германських мовах. Вони виконують такі функції:

а) виступають засобом частиномовного позначення. Приєднання артикля до неіменних слів і форм переводять неіменні слова в іменники (явище конверсії): нім. schreiben "писати" - das Schreiben "письмо", англ. to play "грати" - the play "гра", фр. diner "обідати" - le diner "обід";

б) розрізняють граматичні категорії означеності/ неозначеності: нім. der Knabe "визначений, певний хлопець" - ein Knabe "якийсь хлопець", англ. the man "певна людина" - a man "якась людина", фр. le table "певний стіл" - un table "якийсь стіл";

в) виражають категорію роду: нім. der Deutsche "німець" - die Deutsche "німкеня"; der Frieden "мир, спокій", die Lampe "лампа", das Fenster "вікно";

г) виражають категорію числа: das Fenster "вікно" - die Fenster "вікна", das Buch "книга" - die Bьcher "книги";

ґ) служать способом вираження відношень між словами в реченні, тобто мають функцію вираження категорії відмінка: нім. наз. відм. der Tisch, род. des Tisches, дав. dem Tisch, знах. den Tisch. Крім препозитивних, у деяких мовах (болгарській, шведській, румунській) є постпозитивні артиклі. Див. болг.: езикьт, земята, небото.

Прийменники виражають відношення між словами в мовленнєвому ланцюжку, тобто вказують на відмінок іменника. Пор. їду в метро (місцевий відмінок), піду до метро (родовий відмінок). Таку ж функцію виконують післяйменники. Відмінність між прийменниками й післяйменниками в тому, що післяйменники знаходяться не перед іменником, а після нього. Післяйменники -- один з найважливіших граматичних показників у тюркських, фіно-угорських, монгольських і японській мовах. Наприклад: азерб. Йер балалар учгн "місце дітей для", татар. Мин трамвай белон барам "я трамвай на їду"; лат. Omnia mea mecum porto "Все своє ношу з собою" (тесит буквально "мною з"); угор. a haz melletti kert "сад біля дому" (буквально "дому біля сад").

У російській мові як післяйменник вживається слово ради в деяких сполученнях: шутки ради, потехи рада тощо. У німецькій мові постпозитивно можуть вживатися прийменники zu, nach, gegenьber, entlang та ін.

Допоміжні дієслова служать для творення складних (аналітичних) дієслівних форм і використовуються як граматичний спосіб вираження категорії особи, числа, часу, стану і способу в сучасних індоєвропейських мовах. Наприклад: укр. я буду читати, ти будеш читати, ми будемо читати, англ. / shall read "я буду читати", / am reading "я читаю", J have read "я читав"; нім. ich bin gegangen "я пішов", ich habe gelesen "я прочитав", schwarz werden "чорніти", schwarz machen "чорнити".

Слова ступеня виступають як спосіб творення ступенів порівняння якісних прикметників і прислівників у мовах різних родин. Такими словами в українській мові є більш, менш, дуже, вельми (зручний - більш зручний, вигідний - менш вигідний, цікавий - дуже, вельми цікавий), у російській - более, менее, очень (красивый - более красивый, удачный - менее удачный, большой - очень большой), в англійській more, most (interesting "цікавий" - more interesting "цікавіший" - most interesting "найцікавіший").

Пусті слова - це повнозначні слова, які супроводжують інші повнозначні слова, беручи на себе вираження їх граматичних значень. Наприклад: англ. he-cat (він-кіт), she-cat (вона-кіт, "кішка"), укр. рись-самець, рись-самка, рос. ворон-самец, ворон-самка.

Сполучники виражають граматичні відношення між словами в реченні і між предикативними частинами речень.

Частки передають різні модальні значення, а також деякі інші відтінки граматичних значень (запитання, заперечення, оклик, невизначеність та ін.). Частка би в українській та російській мовах використовується для творення (і вираження) умовного способу (читав би, пел бы).

Спосіб інтонації.

Інтонація є засобом вираження граматичних значень на рівні синтаксису. За допомогою інтонації виражаються:

а) модальність речення (впевненість, запитання, сумнів, наказ або особисте ставлення мовця до того, що він говорить тощо). Пор.: Він прийшов. Він прийшов? Він прийшов! Він ... прийшов;

б) групування членів речення. Пор.: Читати довго/не міг. Читати/довго не міг. Казнить, /нельзя помиловать. Казнить нельзя, /помиловать;

в) розрізнення простого й складного речення. Пор.: Бачу матір в садочку. Бачу: /матір - в садочку;

г) розрізнення сурядності й підрядності. Пор.: Хмариться, дощ буде і Хмариться - дощ буде (у першому випадку сурядність, у другому - безсполучникове речення з різнотипними частинами);

ґ) актуальне членування речення (див. про це в темі "Словосполучення і речення");

д) виділення вставних слів і речень. Пор.: Він безперечно має рацію і Він, безперечно, має рацію; Он может быть здесь і Он, может быть, здесь.

Спосіб порядку слів.

Цей спосіб у деяких мовах у певних випадках розрізняє:

а) підмет і додаток. Пор.: Буття визначає свідомість і Свідомість визначає буття; Якір зачіпає ланцюг і Ланцюг зачіпає якір; рос. Мать любит дочь і Дочь любит мать; Дом загораживает флигель і Флигель загоражива ет дом;

б) означення и означуване. Пор.: глухі вчені і вчені глухі. Див. ще англ. stone wall "кам'яна стіна", wall stone "стінний камінь", table tennis "настільний теніс", tennis table "тенісний стіл".

Історична змінність способів і засобів вираження граматичних значень

Способи й засоби вираження граматичних значень не є статичними, а протягом історії постійно змінюються. Ці зміни стосуються:

1) граматикалізації фонетичних та лексичних явищ.

Наприклад: укр. назустріч (перетворення прийменника й іменника в прислівник), би (за походженням ця частка є колишньою формою минулого часу дієслова бути, формою аориста), рос. печь із пекти, де -кти -"чь, яке стало показником інфінітива; прислівники босяком, временами (закінчення перетворились у суфікси); человек-люди (різні лексичні одиниці закріпилися за певною числовою формою);

2) зміни морфемної структури слів, зумовленої процесами опрощення, ускладнення і перерозкладу.

Опрощення - злиття в одну морфему двох або декількох морфем- Так, слово сусід утворене з префікса су "поруч" і кореня cid і мало значення "той, хто сидить (живе, мешкає) поруч". Згодом колишній префікс злився з колишнім коренем в одну морфему - корінь сусід (сусідка, сусідити, сусідній, сусідський, сусідство). Слово червоний утворене з кореня черв (червона фарба виготовлялась із черв'яків) і суфікса -ом-, однак тепер у цьому слові виділяється тільки корінь червон (червоний, червонавий, червонястий, червоненький, червонити, червоніти, червоніння, чер воність). У слові подушка виділяють корінь подуш, хоч колись воно мало префікс под- і корінь уш ("те, що клали під вушко"). Російське вкус етимологічно складається з префікса в- і кореня кус (від кусати; те, що добре кусалося, тобто їлося, було вкусным "смачним"), тепер ці дві морфеми злиті в одну - корінь вкус (вкусный, вкуснятина). У слові счастье етимологічно виділяється корінь част' і префікс с- із сь "гарний", звідки первинне значення "гарна частина, доля; спільна участь". На сучасному етапі счаст є одним коренем.

Ускладнення - процес, протилежний опрощенню. Так, запозичене з голландської мови слово зонтик (голланд. Zondek) було розділене у свідомості українців на зонт- і - ик під впливом слів типу фантик, бантик, винтик тощо. Див. ще клинок (із голланд. kling), валець (із нім. Walze).

Перерозклад - перерозподіл меж між морфемами ("зсув морфемного шва"). Так, у словах бідняк, залізняк, утворених від прикметників на -н- бідний, залізний, -н-відділилося від основи і відійшло до суфікса (бідняк, за-ліз-няк; ці слова стали сприйматися як утворення від іменників біда, залізо). Перерозклад відбувся в таких російських словах, як внушить, внутрь, снискать, де префіксальне к відійшло до кореня (раніше були такі префікси, як вън-, сън);

3) зміни за аналогією. Так, наприклад, раніше в російській мові нормативними були форми опенок - опенки, але теленок - телята. Оскільки пара теленок - телята є більш звичною для російської мови, то і в парі опенок - опенки множина набула в розмовному мовленні суфікс - ят (до недавнього часу літературно правильною вважалася лише форма опенки, в останньому орфоепічному словнику дається як нормативна і варіантна форма опята). У рос. слові отворить генетично виділяється префікс от- і корінь вор (пор. ворота, воротник). За аналогією до слова творить відбувся перерозклад: отворить, затворить, рас-творить, притворить.

Змінюються не тільки способи й засоби вираження граматичних категорій, а й самі категорії (в українській, як і в більшості інших слов'янських мов, зникла двоїна, змінилася видо-часова система дієслова, скоротилося число відмін іменників та ін.).

4.4 Частини мови

Поняття частин мови. Критерії виділення частин мови

Частини мови - великі за обсягом класи слів, об'єднаних спільністю загального граматичного значення і його формальних показників.

Частини мови - одне з найважливіших понять у граматиці. Без нього неможливо вивчати граматичну будову будь-якої мови. Крім того, частини мови є важливим джерелом пізнавальної діяльності людини. За допомогою частин мови людина диференціює речі, їх якості, процеси, дії і стани та їх ознаки, виявляє відмінності в реальному світі й здійснює його категоризацію. Частини мови, таким чином, є важливим способом розуміння й інтерпретації дійсності.

Однак на питання, що таке частини мови, до цього часу немає однозначної відповіді. Одні вважають, що це лексичні розряди слів, другі - граматичні класи слів, а треті - лексико-граматичні групи слів, тобто змішані: лексичні й граматичні одночасно. Відповідно дискусійним залишається питання основних критеріїв наукової класифікації частин мови. На сучасному етапі використовують такі три основні критерії: семантичний, морфологічний і синтаксичний.

Семантичний критерій - критерій, який передбачає віднесення до однієї частини мови слів із спільним загальним граматичним значенням, як, наприклад, предметність, дія, якість тощо. Так, зокрема, слова зі значенням предметності утворюють клас іменників, хоча до такого класу, як іменники, в українській мові належать слова, які позначають предмет (стіл, книжка), якість (краса, сила), дію (ходіння, крик), кількість (сотня, тисяча) та ін., але більшість непохідних іменників позначає саме предмети. Ця закономірність дає змогу говорити про загальне значення предметності в іменнику як частині мови, поширюючи цю семантичну характеристику й на іменники, які позначають якість, дію, стан тощо. Отже, граматичні значення частин мови не рівнозначні поняттям, що виражаються словами, не рівнозначні й логічним узагальненням цих понять. Олівець, білизна, чорнота, біг, п'ятірка, сотня, тисяча, краса, розум, крик, шум - це не предмети чи речі, а предметність, важливою ознакою якої є незалежність. Ці поняття є самостійними, а не ознаками якихось інших. Пор.: білий як ознака чогось, ходити як дія, яка кимсь здійснюється. Тут передбачається наявність якогось предмета, носія ознаки чи дії, тоді як білизна, краса, розум, крик тощо не залежні від якихось предметів, виражені в абстрагуванні від їх носіїв, самі є опредмеченими.

Щоб пояснити це явище, потрібно виходити з того, що мова не тільки відображає дійсність, а й інтерпретує її. Предметно, логічно радість, радісний, радіти, радісно - це одне й те саме. Розрізняються ці слова "не логічно, а виключно як акти розуміння одного й того самого явища" (О.Ф. Лосєв). У першому випадку факт дійсності розуміється як субстанція, в другому - як якість, у третьому - як дія, в четвертому - як спосіб дії. З цього погляду іменник є розуміння будь-чого в дійсності як субстанції: будинок, дерево, квіти, вода - субстанція, сприйнята як субстанція; п'ятірка, сотня, тисяча - кількість, сприйнята як субстанція; ходіння, говоріння, читання - дія, інтерпретована як субстанція; хвороба, одужання, кволість - стан, інтерпретований як субстанція; любов, ненависть - стосунки, інтерпретовані як субстанція; синь, голубінь, білизна, жовтизна - ознака, інтерпретована як субстанція.

Дієслово також є розуміння чого завгодно в дійсності як дії: працювати - дія, сприйнята як дія; порозумніти - якість, інтерпретована як дія; подвоїти, подесятерити - кількість, інтерпретована як дія; хворіти, одужувати - стан, сприйнятий як дія; любити, ненавидіти - відношення, інтерпретоване як дія тощо.

Як уже зазначалося, значення і форма існують у єдності, тому при класифікації слів на частини мови потрібно враховувати й форму, тобто формально-граматичний (морфологічний) критерій виділення частин мови.

Формально-граматичний (морфологічний) критерій - критерій, за яким до уваги береться своєрідність змінювання слів, тобто інвентар їх форм і парадигм, які є виразниками певних морфологічних категорій. Так, наприклад, іменники змінюються за відмінками і числами, дієслова - за особами і часами, прислівники не змінюються. Форми слова репрезентують морфологічні категорії частин мови. Кожна частина мови характеризується особливою системою граматичних категорій. Так, в українській мові іменнику властиві категорії роду, числа й відмінка, прикметнику - категорії ступеня порівняння (для якісних прикметників) роду, числа та відмінка, дієслову - категорії способу, часу, особи, стану, виду тощо. Щоправда, бувають випадки, коли деякі класи слів поєднують у собі ознаки різних частин мови. Так, скажімо, дієприкметник має морфологічні ознаки дієслова та прикметника. Спроби побудувати класифікацію частин мови на суто формальній основі (П.Ф. Фортунантов та його учні М.М. Петерсон, Д.М. Ушаков, А.Б. Шапіро; Л. Єльмслев та ін.) не були успішними, тому що слова однієї й тієї ж частини мови нерідко мають різні формальні ознаки (пор.: один і п'ять, він і хто).

Крім значення і форми, слово має здатність функціонувати в реченні, причому різні слова виконують не однакові синтаксичні функції, тому при класифікації слів на частини мови використовують синтаксичний критерій.

Синтаксичний критерій - критерій, за яким до однієї частини мови відносять слова, здатні стояти в реченні в однакових синтаксичних позиціях і виконувати однакові синтаксичні функції (йдеться головним чином про первинні синтаксичні функції). Наприклад, однією з ознак, за якою розрізняють іменник і дієслово в українській мові, є здатність бути головним компонентом атрибутивної конструкції (пор.: тихий спів, але не тихий співати). При цьому важливий не тільки набір синтаксичних функцій, а й ступінь характерності кожної з функцій для даної частини мови. Так, в українській мові і іменник, і дієслово можуть виконувати функцію підмета (Хлопчик читає. Лиш боротись - значить жить) і функцію присудка (Батько - лікар. Сонце світить). Однак для іменника функція підмета є первинною, а присудка - вторинною, тоді як для дієслова функція присудка є первинною, а підмета - вторинною. Вторинні синтаксичні функції мають деякі обмеження. Так, зокрема, іменник може бути підметом незалежно від типу присудка, тоді як дієслово не може бути підметом, якщо присудок виражений особовою формою. Пор.: Боротьба його загартувала і *Боротися його загартувало.

Саме виходячи з синтаксичного критерію, деякі мовознавці ставлять під сумнів виділення в окремі частини мови займенника і числівника. Слова цих частин мови за синтаксичними функціями належать до різних класів, тому їх нерідко розглядають у межах інших частин мови (іменник-числівник п'ять, прикметник-числівник п'ятий).

Синтаксичним за своєю суттю є критерій сполучуваності, який як додатковий стали активно використовувати при класифікації слів на частини мови в останні десятиліття. Не всі слова можуть поєднуватися одне з одним. Так, прислівники поєднуються з дієсловами (читає добре), з іншими прислівниками (дуже добре), прикметниками (значно кращий, дуже вдалий), але не із займенниками та числівниками; прикметники поєднуються з іменниками, але не з дієсловами і т.д.

Останнім (допоміжним) критерієм виділення частини мови є словотвірний.

Словотвірний критерій - критерій, за яким для кожної частини мови виділяють властивий тільки їй набір словотвірних моделей та інвентар словотвірних засобів. В українській мові можна назвати ряд словотвірних афіксів, наявність яких засвідчує належність слова до групи іменників: -тель, -ник, -щик, -ар тощо. В англійській мові іменниковими є суфікси -ship (friendship "дружба", kinship, relationship "споріднений"), -ment (movement "pyx", nourishment "харчування", statement "висловлювання, твердження") та ін.

Який із названих критеріїв слід вважати провідним? На це запитання мовознавці давали різні відповіді. О.О. Шахматов таким критерієм вважав семантичний, П.Ф. Фортунатов - морфологічний, 0.0. Потебня - синтаксичний. Л.В. Щерба висунув ідею врахування трьох критеріїв: семантичного, морфологічного і синтаксичного. Саме на щербівській концепції й ґрунтується сучасна класифікація частин мови.

Деякі вчені вважають, що, використовуючи всі три основні критерії, потрібно встановити їх ієрархію. Так, на думку українського мовознавця І.Р. Вихованця, базовим критерієм є семантичний, на другому плані - синтаксичний, а на третьому - морфологічний. Додатковими ("для спірних випадків") є логічний і словотвірний.

Зрозуміло, що в разі застосування різних критеріїв поділ слів на частини мови буде різним. Зазначимо, що визначення іменника, прикметника, дієслова і прислівника не становить великих труднощів, однак існують спірні питання щодо виділення займенника й числівника. Виокремлення займенників і числівників із погляду семантичного критерію є доречним, а з погляду синтактичного критерію - зайвим. Службові слова, за морфологічним критерієм, загалом не вважаються частинами мови.

Хоч деякі мовознавці принцип комплексного виділення частини мови називають "безпринципним і еклектичним", оскільки він передбачає "всього потрохи", однак кращого підходу поки що немає. Але вибудувати одну ієрархічну схему критеріїв класифікації слів на частини мови для всіх мов світу неможливо. У кожному конкретному випадку потрібно враховувати специфіку мови. Так, зокрема, морфологічний критерій надається тільки для тих мов, які мають закінчення і суфікси. Синтаксичний критерій є провідним для мов, де немає чіткої системи морфологічно виражених граматичних категорій, - малайсько-полінезійських, китайської тощо. Цей же критерій є провідним і для аналітичних мов - англійської, французької тощо. Критерій сполучуваності також особливо великого значення набуває в тих мовах, де слабо розвинуті морфологічні показники. Так, у китайській мові з ЇЇ широко розвинутою омонімією слів критерій сполучуваності є надзвичайно ефективним. Тут критерієм віднесення слів до іменників слугує сполучуваність із так званими словами лічби, які займають положення між числівником та іменником. Наприклад: сань бень ту "три книги" (буквально: три корінь книга). Слово лічби бень показує, що слово ту є іменником. Критерій сполучуваності найбільше використовується для виділення двох основних частин мови - іменників і предикатів в індонезійській мові. Іменники в цій мові не поєднуються із заперечним словом, з яким поєднуються предикативи. Як бачимо, для різних за будовою мов провідними є різні критерії.

Слід також пам'ятати, що й не всі частини мови виділяють за одним принципом. Зокрема, займенник і числівник виокремлюють на основі виключно семантичного критерію, тоді як інші частини мови в українській мові - за морфологічним критерієм.

З історії питання про частини мови

Майже всі сучасні граматичні концепції частин мови беруть свій початок з античної (давньогрецької). Частини мови - калька з давньогрецького mere tu logu чи безпосередньо латинського partes orationis, де partes - "частини", а oratio - "мовлення, висловлювання, речення". Частинами мови спочатку називали ті граматичні явища, які тепер називають членами речення* Лише згодом цей вираз набув сучасного термінологічного значення, хоч ще довго частини мови ототожнювали з членами речення.

Уперше частини мови були виділені давньоіндійськими граматистами Яска і Паніні (V ст. до н.е.), які розрізняли в санскриті такі частини мови, як ім'я, дієслово, прийменник, сполучник і частку. Однак давньоіндійська теорія не була відомою в Європі. Європейська теорія частин мови йде від Аристотеля (IV ст. до н.е.), який виділив чотири частини мови: ім'я, дієслово, член (артикль) і сполучник. Остаточно вчення про частини мови сформувалося в александрійській школі (II ст. до н.е.). Аристарх Самофракійський і його учень Діонісій Фракійський уперше виділили вісім частин мови: ім'я, дієслово, прислівник, артикль, займенник, прийменник, дієприкметник, сполучник. Прикметник був об'єднаний з іменником в одній частині мови, бо в давньогрецькій мові вони мали спільну систему відмінювання. В основу класифікації слів за частинами мови було покладено два принципи: морфологічний ("Ім'я є відмінюваною частиною мови, ...") і семантичний ("що означає тіло або річ"). Ця система частин мови була запозичена римськими вченими, які, правда, внесли до неї незначні зміни: з числа частин мови було усунено артикль, якого немає в латинській мові, а додано вигук.

Пізніше ця класифікація поширилася на всі європейські, а згодом і на інші мови. Так витворилася класифікація частин мови, яку прийнято називати шкільною і яка по суті стала універсальною. Граматичні класи слів різних мов намагаються втиснути в наперед вибрану античну схему, не враховуючи відмінності, які є в різних мовах.

За шкільною класифікацією виділяють десять частин мови, які поділяють на самостійні (ті, що можуть бути членами речення) і службові (ті, що виражають відношення між словами в реченні). До самостійних частин мови належать іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово і прислівник. До службових - прийменник, сполучник, частку й артикль.

Осібно виділяють вигуки, які не можуть бути членами речення, але можуть самі утворювати речення.

Широко відомою є класифікація частин мови В.В. Виноградова. На думку цього вченого, частинами мови є тільки повнозначні слова. В його класифікації виділено чотири категорії слів: частини мови, модальні слова, частки мови і вигуки. До частин мови він відносить імена (іменник, прикметник, числівник), займенник, дієслово, прислівник і категорію стану. До часток мови, за Виноградовим, належать власне частки, зв'язки, прийменники і сполучники. Графічно ця класифікація має такий вигляд:

Частини мови в різних мовах

Мовознавці дійшли висновку, що неможливо побудувати однакову для всіх мов систему частин мови, бо в кожній мові є багато своєрідного в членуванні слів на частини мови. По-перше, не в усіх мовах є одні й ті самі частини мови, по-друге, у різних мовах є суттєві відмінності в характерних ознаках однієї й тієї ж частини мови. Звичайна для європейських мов схема частин мови не підходить для багатьох мов Азії, Африки й Америки.

Отже, відмінності в частинах мови різних мов стосуються як самого складу, так і обсягу окремих частин мови. Якщо основні частини мови - ім'я та дієслово - виділяють в усіх мовах світу, що є відображенням універсальності функціонально-семантичних категорій субстанціональності й процесуальності (тобто предмета і дії), то в інших частинах мови є значні розбіжності. Так, у деяких мовах Північної Америки й Африки не розрізняють прислівника і прикметника. У китайській мові виділяють такі частини мови, як ім'я, куди відносять іменник та числівник, предикатив, куди входять дієслова і прикметники, а також прислівник. Прикметники об'єднані з дієсловами в одну частину мови на основі здатності бути присудком без допоміжної зв'язки. Подібне маємо і в бірманській мові. У деяких мовах виокремлюють лише іменник і дієслово, як, наприклад, в індіанській мові йума.

В англійській мові протиставлення прикметника й іменника зведене до мінімуму. У тюркських мовах є проблема тлумачення так званих "зображувальних слів", тобто таких, які імітують звук або є "образними", як окрему частину мови.

Ускладнюють класифікацію слів за частинами мови і явища переходу слів із однієї частини мови в іншу, що свідчить про існування більш-менш стабільних проміжних ланок між частинами мови. У тюркських, монгольських та тунгусо-маньчжурських мовах перехід іменників у прикметники та прислівники і навпаки має масовий характер.

Характеристика основних частин мови

Кожна частина мови характеризується специфічними ознаками.

Іменник має граматичне значення предметності, яке реалізується в категоріях роду, числа та відмінка (за наявності тих категорій у мові). У деяких мовах (германських, романських, болгарській та ін.) іменнику притаманна граматична категорія означеності/неозначеності. Іменники здатні приєднувати прикметники і дієслова. Співвідносяться із займенниками хто або що. Первинна синтаксична функція іменника - бути в реченні підметом і додатком.

Прикметнику властиве граматичне значення ознаки (якості або властивості). Він граматично залежить від іменника (ознаки завжди стосуються якогось предмета). Іменник може бути без означення, а прикметник тільки з іменником. Залежність прикметника від іменника реалізується у формі узгодження з іменником або, як то маємо в англійській мові, позиційно. Категорії роду, числа і відмінка прикметника не є самостійними, а залежать від поєднуваного з ним іменника, що засвідчує граматичну підпорядкованість прикметника іменнику. Прикметник має супутні ознаки якісності/відносності і ступенів порівняння. У деяких мовах прикметник формально мало відрізняється від іменника. Пор.: англ. damp "волога" і damp "вологий", dark "темнота" і dark "темний", dead "смерть" і dead "мертвий"; нім. Licht "світло" і lieht "світлий", Laut "звук" і laut "звучний, голосний". Первинна синтаксична функція прикметника - виконувати функцію означення або іменної частини присудка.

Дієслово характеризується граматичним значенням процесу (дії або стану) і наявністю граматичних категорій особи, числа, часу, способу, виду та стану. Первинна синтаксична функція дієслова - виступати в реченні присудком.

Крім власне дієслів, існують ще вербоїди - гібридні слова, які мають ознаки дієслова та якихось інших частин мови. До них належать інфінітив, супін (був у латинській і старослов'янській мовах) та герундій англійської мови, в яких поєднані властивості дієслова та іменника, а також дієприкметник, який має властивості дієслова (стан, вид, час) та прикметника (рід, відмінок), і дієприслівник, в якому поєднані властивості дієслова (вид, стан) і прислівника (виражає дію як ознаку іншої дії).

Гібридними є й недієслівні предикативи (категорія стану як частина мови), які омонімічні з прислівниками (весело, холодно, незручно, лячно), іменниками (пора, час, лінь, гріх), прикметниками (радий,рада,раде,раді), але на відміну від них виражають стан людини (мають граматичне значення стану), характеризуються категоріями часу та способу, поєднуються з іменниками та займенниками у формі давального відмінка і виконують у реченні роль присудків. Наприклад: Йому було (є, буде) радісно. Йому було б весело. Мені час додому. Жаль серцю буде. Гріх було б скаржитися на погоду. Вона рада йому, як рідній дитині.

В англійській мові до категорії стану (предикатнвів) відносять такі слова, як awake "в бадьорому стані", alive "у живих (живим) бути", afloat "на плаву", asleep "в стані сну" тощо.

Прислівник має граматичне значення "ознака ознаки" (дуже солодкий, зовні красивий, їхати швидко, зовсім дитина), не змінюється і не має граматичних категорій, крім ступеня порівняння у якісних прислівників. Функціонує в реченні як обставина. Від прислівника може залежати лише прислівник (дуже холодно, надто цікаво, страшно лячно).

Числівнику притаманне граматичне значення кількості або порядку (місця в ряді). Числівники сполучаються з іменниками і співвідносяться з іменниками (два, п'ять, сто, десятеро), займенниками (багато, мало, декілька), прикметниками (другий, двадцятий).

Займенники, як уже зазначалося, виділяють за семантичним критерієм. Суттєвими ознаками займенників є такі:

1) не називають предмет безпосередньо, а вказують на нього, тобто виконують дейктичну функцію;

2) завжди пов'язані з конкретним мовленнєвим актом (я, ми завжди пов'язані з мовцем, ти, ви - зі слухачем, інші займенники відсилають до певних об'єктів);

3) характеризуються широким колом об'єктів і мовленнєвою перемінністю значення, тобто завжди мають контекстуально зумовлений зміст. Як точно зауважив філософ С.М. Булгаков, "займенник ... нічого не означає, не містить жодного забарвлення буття, і однак все може означати в своїй безликій, безбарвній глибині".

Займенники утворюють особливу систему, паралельну системі називних частин мови, і по-своєму дублюють її: я, ти, він, хто, що, ніхто, щось - вживаються замість іменників; мій, твій, такий, який, якийсь, чий - замість прикметників; стільки, скільки - замість числівників.

У деяких мовах є слова, які заступають дієслова. Так, англ. do і болг. сі"м можуть указувати на будь-яку дію: - Do you speak English? - Yes, J do; He reads better than you do; She walks along the street, doesn't she?; болг. - Купи ли тетрадка? - Не сгм.

До службових частин мови належать прийменники (в деяких мовах їм відповідають післяйменники), артиклі, частки і сполучники.

Проміжну групу між повнозначними і службовими словами становлять модальні слова (безперечно, можливо, здається, нібито, може бути, мабуть, навряд, ледве чи, кажуть, чувати, мовляв тощо). Вони виражають відношення мовця до висловленої думки (здебільшого дають оцінку достовірності факту). У реченні використовуються як вставні слова.

Осібне місце посідають вигуки - слова, які служать для вираження емоцій (ай, ой, о, ба, тьфу, гай-гай), і сигнали вольових спонукань (ей, алло, циць, брись, стоп). Для них характерна синтаксична відокремленість: можуть функціонувати як еквіваленти речень або вводитися в речення як свого роду посторонні вкраплення.

Як бачимо, система частин мови не жорстка. По-перше, є гібридні слова, які поєднують ознаки декількох частин мови; по-друге, має місце перехід слів із однієї частини мови до іншої. Крім того, треба враховувати й історичну змінність частин мови. Так, скажімо, іменники й прикметники виділились із однієї частини мови - імен. Не було колись і числівників. Для позначення кількості використовували імена-еталони. Число п'ять, наприклад, у багатьох мовах позначалося словом, яке називало руку (малося на увазі п'ять пальців). Ще й тепер чукотське мангыткен "десять" буквально означає "дві руки", а ескімоське юги пак "двадцять" - "вся людина" (дві руки і дві ноги, тобто двадцять пальців).

4.5 Словосполучення і речення

Поняття словосполучення. Типи словосполучень

Словосполучення - два чи більше повнозначних слів, об'єднаних синтаксичним зв'язком. " <> "*

Наприклад: студентські збори, зустріч товариша, політ на Місяць, співати весело, хлопці та дівчата; новий, гарний і дешевий; англ. high building "велика будівля", students' answers "відповіді студентів", to be in love (with smb.) "кохати" (буквально: бути в коханні), to speak loudly "говорити голосно", нім. deutsche Sprache "німецька мова", Ball spielen "грати у м'яча", Drang nach Osten "натиск на Схід".

Словосполучення є предметом синтагматичного синтаксису, який вивчає валентність слова, способи її реалізації та виражені в словосполученнях синтаксичні відношення.

Валентність (від лат. valentia "сила") - здатність слова вступати в синтаксичні зв'язки з іншими словами. Слова можуть бути авалентними (світає), одновалентними (сидить, спить - хто?), двовалентними (їсть - хто? що?), тривалентними (присвятив - хто? що? кому?), чотиривалентними (нагородив - хто? кого? чим? за що?) тощо. Як бачимо, слова відкривають "вакантні місця" (порожні клітинки), які необхідно заповнити іншими словами. Слова, що заповнюють ці "вакантні місця", називають актантами. Крім актантів, є поширювачі, які не зумовлені валентними властивостями слова. Наприклад: Він довго спав наривані У передпокої. Тут слова довго, на дивані, в передпокої відносяться до слова спав, але їхні синтаксичні позиції не викликані валентністю дієслова спати. Це так звані вільні поширювачі, які називають сирконстантами.

У мовознавстві поки що немає єдності щодо розуміння словосполучення: вчені дають неоднакове його визначення. Різними є погляди й на те, чи словосполучення вичленяються тільки з речення, чи вони існують і поза реченнями. Очевидно, є підстави погодитися з російським мовознавцем В.І. Кодуховим, який уважає, що словосполучення є частиною речення, але воно існує і до речення як будівельний матеріал.

Синтаксичні (вільні) словосполучення потрібно відрізняти від фразеологічних. У синтаксичному словосполученні зберігаються лексичні значення всіх повнозначних слів, що входять до нього; синтаксичний зв'язок є живим, продуктивним (бити лежачого, бити скло, бити в бубон). У фразеологічному словосполученні лексична самостійність одного чи обох його компонентів ослаблена або зовсім утрачена, і воно повністю за характером значення наближається до одного слова (байдики бити).

Словосполучення будується за певними граматичними зразками, які формуються в мові на основі категоріальних властивостей слів і ґрунтуються на синтаксичному зв'язку між словами. Водночас слід не забувати, що здатність слова поєднуватися з іншими словами і форми вияву цієї здатності залежать не тільки від граматичних властивостей слова (передусім від належності слова до тієї чи іншої частини мови), але й від його лексичного значення.

Розрізняють сурядний і підрядний зв'язок між словами у словосполученні. Трактування сурядності як граматично незалежного зв'язку, як це маємо в деяких шкільних підручниках, є некоректним. І при сурядності, і при підрядності слова є залежними, але в першому випадку залежність рівноправна, а в другому - нерівноправна.

Підрядні зв'язки є закритими, а сурядні - відкритими. Один підрядний зв'язок може об'єднувати в складі одного словосполучення лише два повнозначних слова, тоді як сурядний - два і більше. Пор.: читання газет і газети, журнали, книжки... (лежали на столі).

Отже, словосполучення бувають сурядні та підрядні. Щоправда, в мовознавстві існує й інший погляд на це питання, згідно з яким словосполученнями вважають лише ті сполучення слів, які об'єднані підрядним зв'язком, однак останнім часом усе більше утверджується думка, що будь-яке поєднання двох чи більше повнозначних слів, яке характеризується наявністю між ними формально вираженого смислового зв'язку, є словосполученням.

Стосовно підрядного зв'язку слід розрізняти два його різновиди: сильний і слабкий. Сильний зв'язок виникає в тих випадках, коли слово вимагає поширення, тобто коли поширення слова передбачене й зумовлене його лексико-граматичними властивостями; без поширення воно не є самодостатнім. Наприклад; відчути спрагу, добігти до фінішу.

За слабкого зв'язку, який визначається тільки частиномовною належністю головного (стрижневого) слова, реалізуються означальні відношення (цікавий захід, книжка студента, одягнутися швидко).

Зі структурного погляду словосполучення можуть бути двочленними, тричленними і чотиричленними. Двочленні словосполучення утворюються на основі одного зв'язку (чудовий концерт, співати пісню). Тричленні й чотиричленні словосполучення утворюються на основі подвійного й потрійного сильного зв'язку (віддати борг державі, перекласти текст із англійської мови на українську). Тричленні словосполучення можуть бути також утворені на основі поєднання сильного зв'язку і такого слабкого зв'язку, який неможливий без сильного (показати дорогу туристу, відчинити двері гостеві).

Складні словосполучення утворюються поєднанням двох чи більше простих словосполучень із одним і тим самим стрижневим словом (новий сусід збоку, швидко завершити сівбу).

Комбіновані словосполучення утворюються на основі зв'язків, які йдуть від різних стрижневих слів, і являють собою поєднання словосполучень. Наприклад: захоплено дивитися новий фільм. Тут словосполучення утворюється поєднанням трьох простих: дивитися фільм, дивитися захоплено, новий фільм.

Відмінність між складними і комбінованими словосполученнями добре помітна, коли графічно показати зв'язки між їхніми компонентами:



Підрядні словосполучення поділяють на предикативні, тобто такі, які співвідносні з підметом і присудком (пташки співають, поле зазеленіло) і непридикативні (спів пташок, зелене поле). Деякі мовознавці, наприклад, В.В. Виноградов, предикативні сполучення слів виключають із словосполучень, уважаючи, що при наявності предикативного зв'язку будь-яке сполучення слів є реченням, а не словосполученням. Таке твердження не е правомірним, оскільки, по-перше, словосполучення вичленяються зречення (Як гарно в діброві пташки співають!), по-друге, речення на відміну від словосполучення має й інші суттєві ознаки, у першу чергу інтонацію.