Вступ до мовознавства

Поширеною є думка, що словосполучення характеризується такою властивістю, як номінативність (служить позначенням єдиного, хоч і розчленованого поняття). З цією думкою навряд чи можна погодитися, бо крім номінативних словосполучень (весняний день, державний іспит), є словосполучення, які не мають номінативної функції (збирати врожай, повернутися вчора, відпочивати в санаторії). Опріч того, слово в реченні може належати до декількох словосполучень (Хлопець читає цікаву книжку).

Сумнівним є, що в цьому реченні маємо дві номінації зі словом книжка.

Залежно від того, яке слово є головним (стрижневим) у словосполученні, розрізняють іменні, в яких стрижневим словом виступають іменники, прикметники, числівники й займенники (тези доповіді, достойний подяки, п'ятий у черзі, щось нове; англ. all of them "всі вони", first step "перший крок", нім. die Erfolge der Schьler "успіхи учнів"), дієслівні, де стрижневим словом є дієслово (чинити справедливо; англ. to want to say "хотіти сказати", нім. wenden sich mit einer Bitte "звернутися з проханням") і прислівникові, де головним словом є прислівник (дуже вдало, далеко від лісу; англ. well enough "досить добре", нім. ganz recht "зовсім правильно").

Підрядні словосполучення за характером вираженого в них відношення поділяють на:

1) атрибутивні, в яких залежне слово називає ознаку (великий успіх, радість матері; англ. black negro "чорний негр", the farm of the brother "ферма брата", нім. der bose Lowe "сердитий лев"). В англійській мові будь-який іменник, що стоїть перед іншим іменником, виконує атрибутивну функцію. Пор.: table tennis "настільний теніс", ten nis table "тенісний стіл"; stone wall "камінна стіна", wall stone "камінь із стіни";

2) об'єктні, в яких залежне слово є об'єктом (написати твір, вручити нагороду; англ. to make a report "зробити доповідь", to send a telegram "послати телеграму"; нім. Beistand leisten "сприяти" (буквально: здійснювати сприяння), den Brief schreiben "писати листа", die Brьcke schlagen "будувати міст");

3) релятивні, в яких залежне слово є релятивом, тобто називає щось, чого немає в самому стрижневому слові, але пов'язане з ним певним відношенням (швидко текти, купатися в озері, працювати з натхненням; англ. to speak slowly "говорити повільно", to walk in the park "гуляти в парку", нім. schnell laufen "швидко бігти", wachsen im Garten "рости в саду").

Синтаксичні зв'язки слів

Як було вже зазначено, словосполучення грунтується на синтаксичних зв'язках між словами, що входять до нього. У мовах світу існують, крім сурядного, такі основні типи синтаксичних зв'язків: узгодження, керування, координація, прилягання, тяжіння, інкорпорація, замикання та ізафет.

Узгодження - тип синтаксичного зв'язку, за якого граматичні значення стрижневого слова повторюються в залежному слові. Якщо в обох словах є рід, число і відмінок, то вони повинні бути однаковими. Наприклад: велике радість, польовими стежками; нім. eine neue Feder "нове перо".

В англійській мові узгодження - рідкісне явище, бо тут прикметники не мають показника числа, іменники не мають категорії роду, а категорія відмінка слабо виражена. Як приклади узгодження в англійській мові можна навести лише словосполучення, що складається зі вказівних займенників та іменників: this book "ця книжка" - these books "ці книжки"; that tree "те дерево" - those trees "ті дерева".

Керування - тип синтаксичного зв'язку в словосполученні, коли одні граматичні значення стрижневого слова викликають у залежному слові інші, але конкретно визначені (певні) граматичні значення, тобто форма залежного слова повністю зумовлюється стрижневим словом. Наприклад: читаю книжку, захоплююсь книжкою, радію книжці, бракує (брак) книжки, малюнок у книжці; англ. to Ш те "дозволити мені", to kiss her "поцілувати її", mother's room "кімната матері"; нім. schreiben an (seinen) Bruder "писати (його) брату", in Bewegung geraten "приводити в рух".

Координація - це взаємна супідрядність підмета і присудка (особливий тип зв'язку, який не є ні сурядним, ні підрядним), їх взаємна узгодженість. Підмет і присудок формально уподібнюються один одному. Вони можуть координуватися у відмінку, роді та числі (вода чиста), в роді та числі (соловейко щебетав), у числі (дівчата співають), у числі та особі (він сидить, англ. she works "вона працює") тощо.

На відміну від узгодження, координація - це двобічний зв'язок, який поєднує узгодження й керування. Наприклад, в реченні Я читаю присудок керує називним відмінком підмета, а підмет узгоджується з присудком у першій особі однини.

Прилягання - зв'язок між словами в словосполученні, який виражається позиційно (порядком слів) або інтонаційно. Прилягають до стрижневого слова незмінні слова (прислівники, дієприслівники, неозначена форма дієслова). Наприклад; рух уперед, слухати уважно, повірити зразу, уміння аналізувати, відповідати сидячи; нім. arbeiten hier "працювати тут", sehr eifrig "дуже старанно". Для англійської мови це найпоширеніший зв'язок. Тут прилягати можуть усі самостійні частини мови: wonderful song "чудова пісня", nice story "гарне оповідання", great writer "великий письменник", to visit a friend "відвідати товариша", to take interest in smth. "цікавитися чим-небудь", ready to answer "готовий відповідати", to read well "читати добре", awfully glad "дуже радий", the song of the nightingale "пісня солов'я", a travel by bus "подорож автобусом", to fly a plane "пілотувати літак", to run a factory "керувати фабрикою", to begin writing "почати писати" to deside to leave "вирішити від'їхати".

Усі вищенаведені приклади ілюструють позиційне прилягання. Прилягання, яке виражається інтонаційно, можна продемонструвати на таких прикладах: Сильно засмаглий хлопець кидає спис; Ходити довго не міг. Першу фразу можна прочитати так, що слово сильно може інтонаційно прилягати до слова засмаглий (сильно засмаглий) і до слова кидати (сильно кидає). Другу фразу інтонаційно можна також інтерпретувати двояко: Ходити довго/не міг і Ходити/довго не міг.

Тяжіння - це узгодження предикативного означення з підметом. Наприклад: Батько повернувся задоволений; Учитель ходив замислений; Дівчина слухає вдоволена музику. Зі смислового боку цей зв'язок означає, яким є предмет, виражений підметом, у момент здійснення позначуваної присудком дії. Л.А. Булаховський назвав тяжіння подвійним синтаксичним зв'язком, бо, з одного боку, дієслово-присудок керує означенням, а, з другого, означення узгоджується з підметом.

інкорпорація (від лат. in "всередині" і corpus "тіло", "єдине утворення") - поєднання слів-коренів, сукупність яких оформляється службовими елементами. Так, наприклад, чукотське "я виймаю руки" складається з коренів (слів) ти "я", мити "руки", нто "вихід", які оформлені в один комплекс (слово-речення) закінченням -ркын. Як бачимо, тут закінчене висловлювання є цільною побудовою, що являє собою злиття декількох слів-коренів. Маємо єдину синтаксичну побудову в одному злитому вигляді, яка зовнішньо подібна до слова з одним закінченим змістом. Цей зв'язок нагадує словоскладання (творення складного слова).

Замикання - синтаксична побудова, яка вимагає дистантного розташування найтісніше пов'язаних слів. Так, зокрема, в німецькій мові перфектна форма минулого часу, що утворюється аналітично поєднанням допоміжного ' дієслова (haben і sein) та другої форми дієприкметника (Partisip II), у реченні утворює рамкову конструкцію (між допоміжним дієсловом і дієприкметником ставляться всі інші члени речення). Наприклад: Haben Sie dieses Bush in Berlin gekauft? "Чи купили ви цю книжку в Берліні?", де haben gekauft "купили" - перфектна форма дієслова kaufen "купувати". Див. ще: Da war unsere Mutter aus der Stadt gekommen "Це наша мама прийшла з міста", де war gekommen - "прийшла". Як бачимо на цих прикладах, тут залежні слова знаходяться між частинами аналітичної форми слова.

Дехто до замикання відносить і випадки типу нім. eine breite StraЯe "одна широка вулиця", англ. the large room "велика кімната", ту favorite orange colour "мій улюблений оранжевий колір", де між артиклем або присвійним займенником та іменником вставляються одиночні чи поширені означення. Крайні члени словосполучення ніби розсуваються, утворюючи для означення рамку.

Ізафет (від араб, аль-ідафату "додаток, доповнення, приєднання") - атрибутивне словосполучення, яке складається з двох іменників, перший з яких е означенням, але показник зв'язку знаходиться в другому (головному, стрижневому) слові. Ізафет характерний для тюркських мов. Наприклад, азерб. am баши "голова коня" буквально розшифровується так: am "кінь", баш "голова", и - показник зв'язку, "його" (кінь голова Його). Пор. ще: татар.

Казан университеты "Казанський університет" (буквально: Казань університет її); турецьк. дкзйгйк Пасі "ліки від кашлю" (буквально: кашель ліки його), нарізі "двері будинку" (буквально: будинок двері його).

Дещо інший різновид ізафету спостерігається в іранських та арабській мовах.

Речення та його ознаки

Центральним поняттям синтаксису, основною його одиницею є речення. У мовознавстві існує до тисячі визначень речення. Пізнати і визначити речення намагалися не тільки мовознавці, а й логіки, філософи, психологи і навіть математики. Надзвичайно велика кількість визначень речення свідчить про те, що це дуже складна за своєю організацією й багатоаспектна одиниця, яку необхідно досліджувати в різних напрямках.

Речення - мінімальна комунікативна одиниця, яка про щось повідомляє й розрахована на слухове або зорове (на письмі) сприйняття.

На відміну від слова і словосполучення, речення характеризується комунікативністю (передає конкретний зміст у логічно зрозумілих формах і здатне входити до будь-яких форм спілкування), відносною самостійністю (виражає відносно закінчену думку і відділяється від інших речень паузами) та структурною цілісністю (будується за певною структурною моделлю).

За основу визначення речення раніше брали різні ознаки, які не є самодостатніми, тобто не розкривають феномен речення. Так, зокрема, за шкільним визначенням, речення - це група слів або окреме слово, що виражає закінчену думку. Однак, далеко не всі речення виражають закінчену думку (Ай-ай-ай! Гай-гай! Ось тобі на! Що?). Неприйнятним є й логічне визначення речення, згідно з яким речення - це вираження логічного судження. Кожне судження справді є реченням, але не кожне речення є судженням (Гей! Ні. Як же так?). Крім того, одне речення (складне) може виражати декілька суджень (Страшно впасти у кайдани, Умирать в неволі, А ще гірше - спати, спати, І спати на волі. - Т. Шевченко). Будова (склад і структура) речення і судження не збігаються. Якщо судження обов'язково складається з трьох членів (суб'єкта, зв'язки і предиката), то речення може складатися з одного, двох, трьох і більше членів. Некоректним є визначення речення й на основі формальних ознак, оскільки формальні ознаки є дуже різними в різних типах речень, тим більше, в різних мовах.

Для розуміння природи й суті речення важливо визначити, з одного боку, його будову, структуру, а, з іншого - показати життя цієї структури в процесі спілкування. Отже, в реченні можна виділити два аспекти: структурний і комунікативний (функціональний). Структурний аспект належить мові, а комунікативний (функціональний) - мовленню. У зв'язку з цим останнім часом намітилася тенденція до термінологічного розмежування цих двох аспектів. За структурним аспектом став закріплюватися термін речення, або синтаксема (є й інше розуміння синтаксеми, як словоформи, яка використовується як будівельний матеріал речення), а за комунікативним - висловлення. Згідно з цим розмежуванням, речення (синтаксема) - це модель побудови, інваріант, одиниця мови, або, іншими словами, одиниця емічного рівня, яка входить у таку парадигму: фонема, морфема, лексема, синтаксема, а висловлення - це конкретне поєднання структурної моделі та її лексичного наповнення, одиниця мовлення, що входить до іншого термінологічного ряду: звук, морф (аломорф), слово (лекса), висловлення.

Крім комунікативності, основними ознаками речення є предикативність та інтонація.

Предикативність - співвіднесеність змісту речення з об'єктивною дійсністю. Завдяки предикативності зміст речення трактують як реальний чи можливий, бажаний тощо. Головним носієм предикативності є присудок. Предикативність формується граматичними значеннями модальності, способу і часу.

Модальність - вираження мовцем свого ставлення до змісту висловлювання. Мовець може щось стверджувати, заперечувати, бажати, передбачати тощо. Модальність виражається дієслівними способами (Ми вчимося. Ми б училися. Коли б ми вчилися. Якби ми вчились так, як треба, то ...), модальними частками (ніби, хіба що, чого доброго тощо), спеціальними модальними словами (здається, кажуть, безумовно, напевно, мовляв та ін.).

Щоб предикативна конструкція стала реченням, вона повинна бути інтонаційно оформлена. Роль інтонації у формуванні речення надзвичайно важлива. Будь-яке слово може стати реченням, якщо його вимовити з певною інтонацією. Пор.: пожежа і Пожежа!; води і Води!; додому і Додому?; лелеки прилетіли і Лелеки прилетіли. Лелеки прилетіли! Лелеки прилетіли? Без інтонації не може бути виражена ні предикативність, ні модальність.

Залежно від мети повідомлення речення бувають розповідними, питальними й спонукальними (ці різновиди речень називають ще комунікативними типами). За структурою речення бувають прості (мають один предикативний центр) і складні (мають два і більше предикативних центри). Просте речення може бути непоширеним і поширеним. Непоширене речення може складатися з двох головних членів (Настала весна) або одного (Вечір. Світає). Поширене речення, крім головних членів, має в своєму складі другорядні члени (Тихесенько вечір на землю спадає. У Криму настала вже весна.). Ті речення, які в своєму складі мають підмет і присудок, називають двоскладними, а ті, в складі яких є один із головних членів, - односкладними.

Елементарний абстрактний зразок, за яким будується просте речення, становить його структурну схему. Кожна мова має свою систему таких структурних зразків.

Речення як граматичну одиницю не можна вивчати у відриві від його лексичного наповнення, бо кожен граматичний зразок речення характеризується специфічною, тільки йому притаманною лексичною наповненістю. Лексичні обмеження накладаються майже на всі граматичні зразки речень.

Слід пам'ятати, що речення має великий прагматичний потенціал. Мовець у ньому може виразити своє ставлення до предмета мовлення, до ситуації, про яку йдеться, до адресата тощо. Повідомлюване в реченні називається пропозицією, або диктумом, а ставлення до повідомлюваного - модусом. Пропозицію і модус можна легко помітити, коли вони виражаються окремо різними частинами складного речення: Як хочеться (модус), щоб люди стали жити краще (пропозиція); Я сумніваюся (модусе що ви справитесь із цією роботою (пропозиція).

Актуальне членування речення

З комунікативним (функціональним) аспектом пов'язане актуальне членування речення.

Актуальне членування речення - членування речення за змістом на дві частини: предмет мовлення і те, що про нього говориться.

У кожному висловлюванні усного і писемного мовлення відображений рух думки від того, що вже відоме, що назване мовцем або знаходиться перед очима співбесідників, до того, що ще невідоме слухачам. Думка мовця відштовхується від відомого і переходить до того, що мовець хоче про те відоме сказати. Таким чином, речення має дві змістові частини: одна з них називає предмет мовлення, інша позначає якусь нову інформацію про нього. Друга частина є головною. Вихідна частина висловлення (дане, відоме) називається темою, а та частина, яка щось стверджує про тему (нове), - ремою. Ці дві частини відповідно ще називають психологічним (логічним) суб'єктом і психологічним (логічним) предикатом.

Наприклад, речення Я приніс вам книжку шляхом інтонаційно-змістового членування можна перетворити на чотири фрази, які матимуть одну й ту саму модель речення, одне й те саме лексичне наповнення, але різне актуальне членування і відповідно різний зміст:

Я приніс вам книжку. Ремою є я, і фраза має значення "не хтось інший, а саме я це зробив";

Я приніс вам книжку. Ремою є приніс, і фраза відображає ситуацію, за якої співрозмовник вимагає повернути книжку, а мовець відповідає йому, що книжку він уже повернув;

Я приніс вам книжку. Рема валі акцентує на тому, що книжка принесена саме для цієї особи, а не для її брата, сестри, товариша тощо;

Я приніс вам книжку. Рема книжку передбачає, що комусь принесли декілька речей - книжку, журнал, газету тощо і той хтось хотів би знати, що приніс йому співрозмовник.

Чим більше слів у реченні, тим більше можливостей його різної актуалізації.

Основними засобами актуального членування є інтонація (постановка логічного наголосу) і порядок слів. У всіх вищенаведених випадках актуальне членування здійснювалося засобом інтонації. У випадку використання засобу порядку слів тема розміщується на початку фрази, а рема - в кінці.

До класу ввійшов учитель (відповідь на запитання "Хто увійшов до класу?").

Учитель до класу ввійшов (відповідь на запитання "Що зробив учитель?").

Нерідко засобами актуального членування служать вказівні й неозначені займенники (Товариш розказав мені таку історію. Йому допоміг хтось із друзів), видільно-обмежувальні частки саме, тільки, лише, навіть, якраз (Про це довідалась саме мати. Тільки батько цього не знав), артиклі (Durch die StraЯe ging ein Mдdchen "Вулицею йшло якесь дівча", A man suddenly entered the room "В кімнату раптом увійшов якийсь чоловік"; означений артикль виражає тему, а неозначений - рему). В англійській мові, як і в німецькій і французькій, де панує суворо фіксований порядок слів, через що він не може бути використаним для актуального членування, таким засобом є перетворення активної конструкції в пасивну (David loves Margaret-Margaret is loved by David).

Часто актуальне членування речення здійснюється за допомогою контексту або конситуації: рема визначається шляхом віднімання із складу речення уже відомої інформації. У ситуації безпосереднього спілкування (в діалозі) тема часто опускається, а виражається лише рема:

- Що ви зараз читаєте?

- "Берестечко" Ліни Костенко.

Актуальне членування речення служить одним із засобів зв'язку речень у тексті. Існує два основних типи співвідношення тем у сусідніх реченнях:

1) послідовний (темою наступного речення є рема попереднього):

В аудиторію ввійшов декан. Він сказав, що в суботу відбудеться конкурс читців. Читці повинні підготувати на конкурс три твори - вірш, байку, прозовий уривок. Твори мають бути високохудожніми й актуальними;

2) паралельний (одна й та сама тема повторюється в декількох реченнях):

Квіти цвіли всюди. Вони вишивали дивні візерунки на схилах Кримських гір. Вони п'янили своїм густим ароматом на приморських бульварах. Вони чарували своїми різнобарвними кольорами в парках і скверах. Квіти, квіти, квіти.



5. Мовна типологія

5.1 Типологічна класифікація мов

Поняття типологічної класифікації мов

Типологічна класифікація мов - класифікація, яка ґрунтується на виявленні подібності й відмінності будови мов незалежно від їх генетичної спорідненості (на основі подібності й відмінності не в самому мовному матеріалі, а в принципах його організації).

Так, скажімо, румунський означений артикль -ul, І, le приєднується до іменників у вигляді закінчення: от "якась людина" - omul "певна людина", codru "якийсь ліс" - codrul "певний ліс", lapte "молоко" -- laptele "конкретне молоко". Матеріально цей артикль подібний до французького артикля V, le, la, les (від лат. Ule "той"), але структурно до болгарського гт, та, то, який також стоїть в кінці іменника (французькі артиклі, як і німецькі та англійські, стоять перед іменниками): болг. човек "людина" - человек "певна людина", гора "ліс" - гора-та "певний ліс", мляко "молоко" - млякото "конкретне молоко".

Отже, якщо генеалогічна класифікація об'єднує мови за їх походженням, то типологічна класифікація поділяє мови за ознаками їх структури безвідносно до їх походження Й розташування в просторі.

Поряд із терміном типологічна класифікація мов нерідко як синонімічний вживають термін морфологічна класифікація (від гр. morphe "форма" і... логія - наука про форму і будову організмів; nop.: морфологія рослин, морфо логія тварин, морфологія людини тощо). Таке вживання терміна морфологічна класифікація мов замість типологічна класифікація мов є невиправданим і недоречним з кількох причин. По-перше, слово морфологічний асоціюється в мовознавстві з терміном морфологія, який має значення "граматичне вчення про слово" і "будова слова", а не мови в цілому. До речі, деякі мовознавці так і розуміють морфологічну класифікацію: говорячи про морфологічну, або типологічну, класифікацію, мають на увазі класифікацію мов на основі морфологічної будови, форми слова. Насправді типологічна класифікація виходить далеко за межі морфології. По-друге, останнім часом усе частіше стали розрізняти декілька різновидів типологічної класифікації: морфологічну, синтаксичну, фонетичну тощо.

Отже, для того щоб зняти неоднозначність терміна морфологічна класифікація, потрібно користуватися терміном типологічна класифікація.

Уперше типологічну класифікацію розробили й обґрунтували німецькі мовознавці Фрідріх і Август Шлегелі. Фрідріх Шлегель (1772-1829) в 1808 р. опублікував працю "Про мову і мудрість індійців", у якій звернув увагу на відмінність у структурах мов і виділив дві групи мов: флективні (які мають флексії) і нефлективні (які не мають флексій). Його брат Август Шлегель (1767-1845) доопрацював цю класифікацію і виділив три групи мов: аморфні (мови без афіксів), афіксальні та флективні. Він також поділив усі мови на більш ранні (синтетичні) й пізніші (аналітичні).

Останню крапку над і в цій класифікації поставив В. Гумбольдт. Знання надзвичайно великої кількості різноструктурних мов, у тому числі мов американських індіанців і народів Полінезії, широкий лінгвістичний кругозір дали можливість йому здійснити вичерпну типологічну класифікацію. Узявши за основу класифікацію А. Шлегеля, В. Гумбольдт поділив усі мови на чотири типи: ізолюючі (кореневі), аглютинативні, інкорпоруючі і флективні. Ця класифікація не втратила своєї цінності до нашого часу.

Ізолятивні (кореневі) мови

Ізолятивні (кореневі) мови - мови, які не мають афіксів і граматичні значення виражають способом прилягання одних слів до інших або за допомогою службових слів.

У цих мовах немає різниці між коренем і словом. Звідси й назва кореневі мови. Слово не відмінюється, тому не має в собі жодних показників свого синтаксичного зв'язку з іншими словами в реченні. Воно є ніби ізольованим, звідки другий термін - ізолятивні мови. Основний синтаксичний спосіб зв'язку - прилягання. Речення, таким чином, являє собою певну послідовність незмінних і неподільних на морфеми слів-коренів.

Класичними зразками цього типу мов є писемна давньокитайська і в'єтнамська. До них також належать і тибетська, бірманська, малайська, тагальська, яванська, бамана, сучасна китайська мова та ін.

Так, наприклад, у китайській мові налічується приблизно 500 коренів. Кожен корінь може мати декілька десятків значень. Один і той самий корінь може означати предмет, дію, ознаку ознаки тощо. Так, скажімо, лу означає "орати", "плуг", "віл, яким орють", у - "ворона", "не мати", "п'ять" і "туман"; ба - "пані", "улюбленець", "ляпас" і "число З".

Значення визначається інтонацією. Інтонація тональна. Зокрема, в китайській літературній мові є чотири музикальні тони.

Тони китайської мови

Пояснення до таблиці.

На нотному стані показано звучання кожного з чотирьох тонів китайської мови. Під нотним станом римськими цифрами позначено тони (перший, другий, третій і четвертий). Далі йде графічне, а під ним цифрове позначення звучання кожного тону. Під цифрами наведено слово ма з першим (рівним), другим (висхідним), третім (низхідно-висхідним) і четвертим (низхідним) тонами, залежно від яких воно має різні значення, подані в лапках. У нижньому рядку наводяться англійські слова-речення, інтонація яких нагадує відповідні китайські тони.

У китайській мові нерідко трапляються випадки, коли все чи майже все речення складається з омонімічних слів, значення яких розрізняються тоном, як, наприклад: ма чі ма, ма ман, ма ма ма "Мама їде на коні, кінь іде повільно, мама лає коня".

Для вираження відношень між словами використовується порядок слів: вдданї "я б'ю тебе", ні давб "тиб'єш мене"; Мао па ґду, ґбу бу пй мйо "Кішки бояться псів, пси не бояться кішок". Крім того для вираження граматичних значень використовуються службові слова і зрідка редуплікація. У сучасній китайській мові стали використовувати окремі суфікси (для вираження граматичних значень множини, минулого часу та ін.), так що в ній є деякі відступи від чистого кореневого типу, який у давньокитайській мові був витриманий послідовно.

А. Шлегель назвав кореневі мови аморфними, тобто безформними. Це неправильно. Форму мови не можна зводити до афіксації. Якраз безафіксність і створює своєрідну форму кореневих мов.

Аглютинативні мови

Аглютинативні мови (від лат. gluten "клей", agglutino "приклеюю") - мови, в яких граматичні значення виражаються особливими афіксами - приклейками.

Афікси-приклейки позначають час, особу, число, спосіб, відмінок та інші граматичні значення. Кожен із афіксів-приклейок має тільки одне суворо визначене значення. Приклейки суто механічно приєднуються (приклеюються) до слова-основи. Таким чином, слово стає багатоморфемним, але межі між окремими морфемами зберігаються чіткими, що не допускає фонетичних змін на стику морфем.

Розташовуються афікси в порядку за принципом: від афіксів із широким значенням до афіксів із конкретним і вужчим значенням.

До аглютинативних мов належать усі тюркські, фіно-угорські, ескімоська, грузинська, японська, корейська, банту, суахілі, монгольські, тунгусо-маньчжурські та інші мови Африки, Азії та Америки.

Щоб мати конкретне уявлення про аглютинативний тип мов, наведемо деякі приклади з тюркських і угорської мов.

Так, у турецькій мові для утворення форми множини використовується стандартний афікс -lar, для місцевого відмінка -da: masa "стіл", masada "на столі", masalar" masalarda "на столах"; baba "батько", babada "на батьку", babalar "батьки", babalarda "на батьках"; (^"камінь", daзda "на камені", dallar "камені", daslarda "на каменях".

У казахській мові, як і в турецькій, афікс -лар виражає граматичне значення множини, -da - місцевого відмінка, a -ta - давального.

Наприклад: алма "яблуко", алмага "яблуку", алмада "на яблуці", алмалар "яблука", алмаларга "яблукам", ал-маларда "в яблуках".

В угорській мові для вираження граматичного значення множини служить афікс -ak, а для місцевого відмінка - -ba: hвz "будинок", hazba "в будинку", hazak "будинки", hazakba " в будинках".

Вважають, що аглютинативні мови не тільки один із найпоширеніших, а й один із найстійкіших типів мов.

Інкорпоративні (полісинтетичні) мови

Інкорпоративні (від лат. incorporaоio 'включення до складе), або полісинтетичні (відгр. polys "багато'і synthesis 'поєднання ), мови - мови, в яких різні частини висловлення у вигляді аморфних слів-основ (коренів) об'єднані в єдині складні комплекси, сукупність яких оформляється службовими елементами.

Речення в цих мовах нагадують складні слова, через що їх можна було б назвати словами-реченнями.

До полісинтетичних мов належать чукотська, ітельменська, коряцька і більшість мов корінного населення Північної Америки (до цього типу мов не належать ескімоська та алеутська мови, хоча в деяких підручниках їх помилково характеризують як полісинтетичні).

Класичною інкорпоративною мовою є чукотська, на прикладі якої проілюструємо своєрідність цього типу мов. Так, наприклад, для вираження значення так званого супровідного відмінка в чукотській мові служить конфікс гама, в середину якого включають необхідні в кожному конкретному випадку іменники, прикметники, займенники тощо:

гапо)гзма "зі списом"

гаторпо]гдма "з новим списом"

гатанпо]гдма "з добрим списом"

гапдлюднтдпоігша "з металічним списом"

гавацкзтпо']гдма "з кістяним списом"

гатанпдли)днтдпо]гдма "з добрим металічним списом"

гапали)днтаторпо)гама "з металічним новим списом"

Як бачимо, граматична побудова висловлювання водночас виявляється завершенням граматичної побудови слова.

Одиницею будови полісинтетичних мов є не слово і не речення, а щось середнє, що прийнято в мовознавстві називати інкорпоративним комплексом.

Отже, інкорпорація - явище морфолого-синтаксичне. Це ще одне свідчення того, що типологічну класифікацію не можна вважати суто морфологічною. Як вдало висловився В. Гумбольдт, полісинтетичні мови порушують межі слова, поширюючи їх на речення.

Флективні мови

Флективні мови - мови, в яких у вираженні граматичних значень провідну роль відіграє флексія (закінчення).

До флективних мов належать індоєвропейські та семі-то-хамітські.

На відміну від аглюнативних мов, де афікси (приклейки) є однозначними, стандартними і механічно приєднуються до повних слів, у флективних мовах закінчення є багатозначним (у слові стола закінчення -а має три значення: чоловічий рід, однина, родовий відмінок), не стандартним (значення родового відмінка можуть виражатися й іншими закінченнями; вод-и, земл-і, стол-ів, сімей), приєднується до основи, яка зазвичай без флексії не вживається (земля, чорний, звемо), і органічно зливається з основою, утворюючи єдиний сплав, внаслідок чого на стику морфем можуть відбуватися різні зміни (рука, руці; робити - роблю; киянин - кияни). Формальне взаємопроникнення контактуючих морфем, яке призводить до стирання меж між ними, називають фузією (від лат. "сплавлення"). Звідси друга назва флективних мов - фузійні.

Флективні (фузійні) мови поділяють на синтетичні та аналітичні.

Синтетичні мови (від гр. synthesis "поєднання") - мови, у яких граматичне значення синтезується з лексичним у межах слова (граматичне значення виражається за допомогою флексій і формотворчих афіксів, чергування звуків і суплетивізму).

Аналітичні мови (від гр. analysis "розчленування") характеризуються тенденцією до окремого (аналітичного) вираження лексичних і граматичних значень (лексичне значення виражене повнозначними словами, а граматичне - службовими словами, порядком слів, інтонацією).

Пор.: українські синтетичні форми стіл, стола, столу і т.д. і французькі та англійські аналітичні форми de la table "стола", а la table "столу", sur la table "на столі"; to the table "до стола", under the table "під столом"; укр. читатиму, іди, книжка студента й англ. shall read, let go, the book of the student; укр. Собор Паризької Богоматері і фр. Notre Dame de Paris.

До синтетичних мов належать українська, російська, білоруська, польська, чеська, литовська, німецька, старослов'янська, санскрит, давньогрецька, латинська, готська та ін.

Аналітичними мовами є всі романські, англійська, датська, таджицька, новоперська, гінді, урду та ін. Із слов'янських до аналітичних належать болгарська та македонська мови (див. болг. Майката на Ботев "мати Воте-ва", да пием "випиймо", сегашно време на глаголите от първо спрежение "теперішній час дієслів першої дієвідміни").

Як бачимо, аналітизм - це відсутність у повнозначних словах показників зв'язку між ними, а синтетизм - наявність таких формальних показників. Вираження граматичних значень у синтетичних мовах при узгодженні повторюються в різних членах речення. Пор. нім. Die kleinen Kinder laufen, укр. Маленькі діти біжать, англ. The little children run. У німецькому реченні множина виражена чотири рази: один раз аналітично за допомогою артикля die і три рази синтетично за допомогою закінчень (усі ці засоби в тексті виділені). В українському реченні-еквіваленті множина виражена тричі синтетично, в англійському - один раз синтетично.

У мовах синтетичної будови вилучене з речення слово зберігає всю граматичну характеристику (біжать - третя особа, множина, теперішній час), тоді як в аналітичних мовах граматично охарактеризувати слово можна лише в складі речення (run - визначити особу, число і час неможливо).

Закінчуючи огляд типологічної класифікації мов, слід зробити два важливих застереження:

1. Чистих типів мов не існує.

Типологічна класифікація будується на переважанні якихось структурних рис. Так, скажімо, в аглютинативній турецькій мові в низці дієслівних форм поряд із приклейками використовуються закінчення, які поєднують значення особи і числа (okuyor-um "читаю", okuyoruz "читаємо"). В українській, російській і німецькій флективних мовах є риси аглютинативності (укр. вчиться, рос. трудящий сяу нім. Kinder-chen "діточки", де після закінчення йде однозначний афікс-приклейка) та ізольованості (Рано вранці тут тепло; йду вот бистро домой). В аналітичних і синтетичних мовах поєднуються риси аналітизму і синтетизму (укр. важніший і більш важкий, читатиму і буду читати; англ. nicer "гарніший" і more beautiful "красивіший").

З історичним розвитком мови може змінюватися її тип. Так, англійська і болгарська мови були синтетичними, а стали аналітичними. Англійська мова поступово втрачає ознаки флективності й швидко посилює ознаки кореневого (ізолятивного) типу.

2. Жодному з типів мов не можна надавати перевагу.

В. Гумбольдт, який остаточно виділив кореневі, аглютинативні, полісинтетичні й флективні мови, вважав, що ці чотири типи відображають сходження народного духу від низьких до вищих форм, і намагався представити різні структурні типи мов як етапи єдиного процесу розвитку мови загалом, як рух від менш досконалого до більш досконалого стану. Типологія Гумбольдта, таким чином, мала оцінний характер, оскільки поділяла мови на примітивні й розвинені. Різні типи мов, за Гумбольдтом, відображають різний культурний рівень розвитку народів. Флективні мови, на його думку, є вершиною мовної творчості.

Ця оцінка різних типів мов була піддана нищівній критиці М.Г. Чернишевським (1828-1889). Чернишевський, зокрема, вказав, що, за Гумбольдтом, виходить так, ніби аморфні (кореневі) мови - це "мови глупих народів", "аглютинативні - це мови не зовсім глупих, але й не розумних народів", а флективні - це "мови народів дуже розумних". На думку Чернишевського, така оцінка типів мов є абсолютно неправильною, і річ не в тому, які форми мови, а в тому, який розумовий рівень народу, що розмовляє тією чи іншою мовою. Та й, зрештою, всі спроби мовознавців дослідити перехід кореневих мов у аглютинативні, а аглютинативних у флективні виявилися безуспішними. Стара схема розвитку типів мов (кореневі -> аглютинативні -> флективні) є неправильною. Отже, типологічна класифікація не є історичною, тому не можна говорити про закономірності переходу одного типу мов у інші.

Інші спроби типологічної класифікації мов

Представлена у цьому підручнику типологічна класифікація мов не позбавлена недоліків. Головний із них стосується непослідовності й порушення єдиного принципу класифікації. Так, скажімо, на синтетичні й аналітичні мови поділяють тільки флективні індоєвропейські мови, тоді як на такі типи можна поділити всі мови світу, і тоді до аналітичних мов будуть віднесені не тільки такі індоєвропейські мови, як французька, англійська, а й неіндоєвропейська китайська мова.

У цьому плані на увагу заслуговує типологічна класифікація мов сучасного американського мовознавця Джозефа Грінберга (нар. 1915) на основі статистичних індексів. Так, зокрема, Індекс синтетичності вираховується за формулою ф-, де М - кількість морфів у певному відрізку тексту, а W - кількість слів у тексті. Мови з індексом від 1 до 2 вважаються аналітичними, від 2 до 3 - синтетичними, а від 3 і більше - полісинтетичними. За підрахунками Дж. Грінберга, найнижчу величину має в'єтнамська мова - 1, 06, тобто на 100 слів припадає 106 морфів, найвищу має ескімоська мова - 3,72, тобто на 100 слів припадає 372 морфи. Англійська мова має показник 1,68, російська - 2,33 (за іншими даними - 2,45), санскрит - 2,59. На основі індексу синтетичності до аналітичних мов відносять в'єтнамську, китайську, перську, італійську, німецьку, датську; до синтетичних - українську, російську, санскрит, литовську, чеську, польську, якутську; до полісинтетичних - ескімоську, туземно-американські, іберо-кавказькі.

Крім індексу синтетичності, Дж. Грінберг використав індекс префіксації, індекс деривації та індекс аглютинації.

Як бачимо, на противагу своїм попередникам Грінберг порівнює не мови в цілому, а тільки їх окремі риси і виражає ці відношення числовими індексами, що забезпечує його типології повну об'єктивність: кожна мова посідає в класифікації певне місце відповідно до статистичного показника ознаки, за якою класифікуються мови.

Загальне визнання здобула синтаксична типологія І.І. Мєщанинова (1883-1967), що ґрунтується на оформленні основних синтаксичних відношень у реченні, тобто на відношеннях між дією, діючою особою та об'єктом дії. За цією ознакою Мєщанинов виділяє три типи мов: пасивні, ергативні й номінативні.



Література

І. Підручники й посібники зі вступу до мовознавства

1. Ардентов Б.П. Введение в языкознание. - Кишинев, 1967.

2. Баранникова Л .И. Введение в языкознание. - Саратов, 1973.

3. Баранникова Л.И. Основные сведения о языке. - М., 1982.

4. Білецький А.О. Про мову Й мовознавство. - К., 1996.

5. Бондарко Л.В., Вербицкая Л.А., Гордина М.В. Основы общей фонетики. - СПб., 1991.

6. Будагов P.A. Введение в науку о языке. - М., 1965.

7. БулаховскиЙ Л.А. Введение в языкознание. - М., 1954.

8. Булаховський Л.А. Нариси з загального мовознавства. - К., 1959.

9. Георгиев В., Дуриданов И. Езикознание. - София, 1978. Головин Б.Н. Введение в языкознание. - М., 1983. Дорошенко СЛ., Дудик П.С. Вступ до мовознавства. - К,. 1974. Зиндер Л.Р. Общая фонетика. - М" 1979. Калинович М.Я. Вступ до мовознавства. - К.- Львів. 1947. Камчатнов A.M., Николина М.А. Введение в языкознание. - М.. 1999.

10. Карпенко Ю.О. Вступ до мовознавства. - К.- Одеса, 1991. Касевич В.Б. Элементы общей лингвистики. - М.. 1977. Кодухов В.И. Введение в языкознание. - М., 1987. Кочергина В.А. Введение в языковедение. - М., 1991. Лайонз Дж. Введение в теоретическую лингвистику. - М., 1978.

11. Маслов Ю.С. Введение в языкознание. - М.. 1987 Матусевич М.И. Введение в общую фонетику. - Л., 1959.

12. Мурат В.П. Введение в языкознание: Методические указания для студентов филологических факультетов университетов. - М., 1988.

13. Норман Б.Ю., Павленко H.A. Введение в языкознание; Хрестоматия. - Минск, 1977.

14. Плунгян В.А. Почему языки такие разные. - М., 1996.

15. Перетрухин В.Н. Введение в языкознание. - Воронеж, 1972.

16. Потапенко О.І. Цікаве мовознавство. - Біла Церква, 1996. Реформатский A.A. Введение в языковедение. - М., 1996. Рождественский Ю.В. Введение в общую филологию. - М., 1979.

17. Росетті А. Вступ до фонетики. - К., 1974.

18. Фигуровский И.А. Введение в общее языкознание. - М., 1969.

19. Широков О.С. Введение в языкознание. - М., 1985.

20. Ющук І.П. Вступ до мовознавства. - К., 2000.

21. Milewski Т. Jezykoznawstwo. - Warszawa, 1972.

22. IІ. Збірники вправ і завдань

23. Венцкович Р. Лингвистический тренажер. - М., 1974.

24. 200 задач по языковедению и математике. - М., 1972.

25. Доленко М.Т. Вступ до мовознавства: Збірник вправ і завдань. - К., 1975.

26. Донець Л.С.,Мацько Л.І. Вступ до мовознавства: Практикум.- К., 1989.

27. Зиндер Л.Р. Введение в языкознание: Сборник задач. - М., 1987.

28. Калабина С.И. Практикум по курсу "Введение в языкознание". - М.( 1985.

29. Кодухов В.И. Задания к практическим занятиям и контрольным работам по "Введению в языкознание". - М., 1976.

30. Кондратов H.A. и др. Сборник задач и упражнений по введению в языкознание. - М., 1991.

31. Копосов Л.Ф., Рупосова Л.П. Сборник задач и упражнений по введению в языкознание. - М., 1985.

32. Малаховский В.А. Сборник задач и упражнений по курсу "Введение в языкознание". - М., 1960.

33. Мучник И.П. Введение в языкознание: Сборник задач и упражнений для практических занятий и самостоятельной работы студентов. - м., 1961.

34. Норман Б.Ю. Сборник задач по введению в языкознание. - Минск, 1989.

III. Довідкова література

35. Вахек Й. Лингвистический словарь Пражской лингвистической школы. -М., 1964.

36. Кротевич Є.В., Родзевич Н.С. Словник лінгвістичних термінів. - К., 1957.

37. Левицьки Й Ю.-М. Мови світу: Енциклопедичний довідник. - Львів, 1998.

38. Лингвистический энциклопедический словарь. - М., 1990.

39. Марузо Ж. Словарь лингвистических терминов. - М., 1960.

40. Немченко В.Н. Основные понятия морфемики в терминах. - Красноярск, 1985.

41. Немченко В.Н. Основные понятия словообразования в терминах. - Красноярск, 1985.

42. Нечаев Г.А. Краткий лингвистический словарь. - Ростов-на-Дону, 1976.

43. Розенталь Д.Э., Теленкова М.А. Словарь-справочник лингвистических терминов. - М., 1976.

44. Українська мова. Енциклопедія. - К., 2000 (друге видання - 2004).

45. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів / За ред. СЯ. Єрмоленко. - К., 2001.

46. Хэмп Э. Словарь американской лингвистической терминологии. - М., 1964. .

47. Штерн І.Б. Вибрані топіки та лексикон сучасної лінгвістики. Енциклопедичний словник. - К.( 1998.

48. Энциклопедический словарь юного филолога.

Размещено на Allbest.ru