Передумови, поява та становлення нарукавної емблематики Сухопутних військ Збройних Сил України

* * *

Таким чином, протягом останніх 120 років виникла, завоювала своє місце й широко розповсюдилася практично на всі армії світу система нарукавної емблематики, яка дозволяє ідентифікувати військовослужбовця: за національною (державною) приналежністю; за приналежністю до виду ЗС (армія, авіація, флот), а також до роду військ або служби, встановленої у тої чи іншої армії; за приналежністю до конкретних військових об'єднань, з'єднань, військових частин, військово-навчальних закладів, установ, військових підприємств, а у багатьох випадках - й до конкретного підрозділу.

Основними перевагами саме нарукавної емблематики, які дозволили їй до кінця ХХ ст. випередити всі інші системи ідентифікації військовослужбовців на військовій уніформі, що існували, стали: простота и прагматичність у розміщені на обмундируванні; дешевизна у виготовлені; широка гамма художніх прийомів та образів, від класичної геральдики до простих абстрактних розпізнавальних знаків, що дозволило найкращим способом не лише позначити род військ і конкретну частину армії, але й втілити в символах національні традиції, притаманні як арміям з великою історією (через фіксацію їх досягнень у війнах, нагород, почесних символів, легенд і реальних подій), так і арміям, які лише недавно з'явилися на історичній арені разом з виникненням їх національних держав; здатність швидко видозмінюватися в залежності від обставин, що складаються (реформ, змін у назвах, структурі і т. і.); безпеку при використанні в умовах екстремальних ситуацій (в бронетехніці, при стрибках з парашутом, в морських десантах, аеромобільних операціях і т. п.), чого не здатні були забезпечити металеві знаки та значки.

Наведений аналіз виникнення та розвитку нарукавної емблематики провідних армій світу дає можливість зробити низку узагальнень та висновків, які суттєво впливають як на розвиток нарукавної емблематики в армії України, так і на розуміння динаміки цього процесу і напрямки подальшого руху та удосконалення.

1. Нарукавна емблема виникла в армії США як розпізнавальний знак, простий та дешевий спосіб просто відрізняти приналежність військовослужбовця до того чи іншого військового формування в умовах стандартизації військової форми одягу, початку процесу індустріального її виготовлення в масових масштабах. Лише з часом до розпізнавальної функції додались представницькі функції (демонстрація національної або державної приналежності військовослужбовця, його роду військ або служби, місць дислокації військових частин, їх військових спеціальностей, заслуг на полі бою та у бойовому навчанні, нагород за мужність на полі бою та інших властивих частинам прикмет).

2. Європейські армії з давньою військовою історією та власними традиціями розпізнавання військовослужбовців окремих формацій на початковому етапі появи цього елемента військової символіки на уніформі особливої зацікавленості до нього не виявили. Лише введення в арміях польової (захисної) форми одягу, коли стали неможливими старі способи ідентифікації приналежності військовослужбовців до окремих формацій, спричинило ріст зацікавленості командування та самих військовослужбовців до цього елементу форми одягу. В значній мірі цьому сприяла ПСВ, під час якої постало питання застосування саме такого способу ідентифікації в силу його простоти, дешевизни та швидкості виготовлення. Остаточно практика застосування нарукавної емблематики закріпилась в європейських арміях під час ДСВ, а обов'язковим елементом військової форми одягу вона стала протягом другої половини ХХ ст.

3. Характерною особливістю застосування нарукавної емблематики в європейських арміях стало те, що вона не замінювала собою повністю існуючих до того національних способів розпізнавання військовослужбовців різних формацій, а лише доповнювала їх там, де їх неможливо було застосувати, або ж застосування було утруднене, наприклад, на одноманітному захисному обмундируванні (камуфляжі).

4. Важливим висновком є визначення факту, що перелом у сприйнятті нарукавної емблематики настав після ДСВ, як наслідок впливу переможців у цих битвах - армій США та Великобританії - на інші армії країн, які залишилися у сфері їх військово-політичних впливів, особливо після створення військового блоку НАТО. Тому у післявоєнний період армії країн вільного світу, що протистояли СРСР у так званій Холодній війні, в ході їх модернізації та розбудови за американськими зразками запозичили й зовнішні елементи військового механізму США з нарукавною емблематикою включно. В результаті протягом 1950-х - 1970-х рр. практично всі армії країн НАТО та інших європейських країн отримали нарукавну емблематику як складову частину їх власної військової символіки. При цьому у нарукавну символіку вносилися національні впливи, в результаті чого вона збагатилася новими елементами та стала більш різноманітнішою. Далі, під час розвалу колоніальних імперій Великобританії, Франції, Португалії, Бельгії, Голландії армії національних держав Азії і Африки, що утворилися при цьому, також в основному встановили уніформу, створену на основі форми одягу армій тих країн, до яких вони належали. У тому числі були введені і нарукавні емблеми з власним національним колоритом.

5. Ще одним висновком з дослідження може бути визначення двох основних способів введення нарукавної емблематики в арміях світу. У піонерів у застосуванні такого елементу символіки, армій США та Великобританії, процес втілення нарукавної символіки у війська тривав майже 70 років і носив стихійно-еволюційний характер. За цей період прості розпізнавальні знаки перетворилися на самостійні повноцінні нарукавні емблеми, у яких фактор розпізнавання був доповнений особистими прикметами конкретних частин. Тобто, це стали репрезентативні нарукавні емблеми, у яких втілені особливості частин, їх заслуги, рід військ і т. і.

У той же час у більшості армій країн, які вводили нарукавну символіку під їх впливом у післявоєнний період (1945-1991 рр.), цей процес носив директивний характер, коли символіка вводилась наказами керівництва і розроблялася не в частинах, а спеціально залученими для цього фахівцями у галузі геральдики та символіки (яскравий приклад армій Японії, ФРН, Швеції).

6. Наступним висновком є визнання факту, що повноцінна нарукавна символіка у країнах колишнього соціалістичного табору, до яких відносилась й Україна, почала з'являтися в їх арміях лише після розпаду СРСР та демократизації її колишніх союзників по Варшавському блоку. Така символіка створюється в арміях Польщі, Угорщини, Румунії, Чехії, Словаччини, в країнах Балтійського регіону (Латвії, Естонії, Литві), у країнах колишньої Югославії. Навіть країни, які залишилися комуністичними, наприклад, Китай, В'єтнам, Куба, не опинилися поза цього процесу.

Таким чином, за останні 120 років два процеси: уніфікація військової уніформи в арміях світу, викликана розвитком зброї, ростом фактору ураження, який зріс у сотні разів, і різкого росту маскувальних функцій військового одягу у відповідь (за допомогою практично однакового камуфльованого обмундирування у всіх без винятку арміях); та поширення нарукавної символіки, як простого, дешевого та ефективного способу розпізнавання військовослужбовців за національною, державною, корпоративною приналежністю - злились в один, єдиний, непереривний процес удосконалення військової уніформи армій кінця ХХ - початку ХХІ ст.

Розділ 3. Поява та становлення у Збройних Силах України власної національної військової емлематики протягом 1991-1996 рр.

3.1 Розробка перших символів у Збройних Силах України протягом 1991-1995 рр.

Розпад СРСР у 1991 р. привів до створення незалежних держав з колишніх його союзних республік. Серед них стала незалежною державою й Україна. Природнім атрибутом кожної суверенної держави є так званий «силовий блок» відомств, призваних забезпечити цілісність території, збереження конституційних норм та дотримання її законів, а також захист нової держави від зовнішніх та внутрішніх загроз та ворогів. До таких відомств відносяться прокуратора, суд, міліція (поліція), спеціальна Служба безпеки, Збройні Сили та інші.

Тому Верховна Рада України 24 серпня 1991 р. прийняла Постанову «Про військові формування в Україні», згідно з якою всі військові формування, дислоковані на території України, підпорядковуються Верховній Раді України; утворюється МО України; Уряд України приступає до створення ЗС України та Республіканської гвардії. Тому ця постанова започаткувала будівництво в Україні її власних ЗС [64, с. 277]. 11 жовтня 1991 р. Верховна Рада України затвердила Концепцію оборони і будівництва ЗС України, яка відбивала концентровані погляди керівництва країни на воєнне будівництво [23, с. 48]. Концепція визначила, що ЗС України будуть складатися з трьох видів: СВ (Військ наземної оборони), ВПС і Сил ППО (Військ повітряної оборони) та ВМС [64, с. 278].

До складу Збройних Сил України увійшли всі військові об'єднання, з'єднання, частини, установи та заклади колишніх ЗС СРСР, розташовані на її території (за винятком невеликої частини з'єднань Ракетних військ стратегічного призначення, представлених в Україні 43-ю ракетною армією, та деякими з'єднаннями стратегічної бомбардувальної авіації, які були передані у спільне командування країн СНД). СВ, розташовані на території України у складі КВО, ПрикВО та ОдВО, частини безпосереднього підпорядкування, військово-навчальні заклади та деякі інші частини, які підпорядковувалися у складі РА безпосередньо ГШ ЗС СРСР та МО СРСР, повністю перейшли під юрисдикцію України та її МО [281, с. 10-17].

В ході вирішення маси складних питань, пов'язаних зі створенням органів управління ЗС України, технічного, тилового, кадрового забезпечення функціонування ЗС, відразу ж виникло питання про символіку нової української армії, створення її власної уніформи, прапорів, відзнак і т. і. Велику увагу цим питання надавав перший МО України генерал-полковник К. Морозов. Пізніше він згадував [140]: «Тепер щодо військових одностроїв. Це надзвичайно важливе питання. Відповідний одяг формує свідомість українського вояцтва. Українська Народна Республіка існувала менше, ніж наша нинішня незалежна Українська держава, проте вояки УНР мали і статути, і прапори, і штандарти, і уніформу, і ордени, і грамоти, і традиції, і військову музику, і військові ритуали, і спеціальні часописи…Ми, на жаль, зволікали. А зволікали тому, що ті, котрі гаряче бажали бачити українське військо у власній уніформі, не мали необхідних коштів, не мали необхідного обладнання. Ті ж, котрі в Україні таки мали щось, дуже не хотіли запровадження нових військових одностроїв, бо добре розуміли, що тоді повернення у лоно «єдиної і недєлімої» буде вже неможливе…». Тому вже 12 лютого 1992 р. наказом МО № 12 була створена комісія по розробці зразків предметів військової форми одягу для військовослужбовців ЗС України[24], а 6 травня 1992 р. наказом МО була створена Комісія з розробки військової символіки ЗС України на чолі з І. Біжаном. Однак жодного фахівця в галузі військової символіки або геральдики у складі останьої комісії не було.

Взагалі, слід сказати, що поява нарукавних емблем на уніформі українських військовослужбовців стала відображенням загального процесу сприйняття державної незалежності України через символи. Це явище має не тільки локально-українське коріння, але притаманне арміям, що потрапили в аналогічну ситуацію. Історія Французької революції 1789 р., створення національних армій на уламках Австро-Угорської і Російської імперій 1918 р., поява незалежних держав та їх армій при розпаді колоніальних імперій в 60-х роках ХХ ст. - всюди ми бачимо низку об'єктивних закономірностей. Серед них: пристосування уніформи старого (імперського) зразку до нових потреб, що відбувається в першому періоді (визначення періодів є умовним; вони не підтверджуються документально, однак в історії отримання незалежності різних держав створюють певне правило; що правда, ці періоди займають різний час у різних держав). Це пристосування проходило по-різному, однак загальним була поява на старому обмундируванні національних барв (кокард, стрічок, кольорових кантів) і, природно, усунення старих імперських символів; під час другого періоду з'являються власні символи, які поки що доповнюють все ще стару уніформу. Саме на цьому етапі виникали і такі елементи, як національні нарукавні емблеми; нарешті, в ході третього періоду створювався комплекс національної військової уніформи зі всіма атрибутами. Часто ті емблеми, що з'являлись стихійно, приживались і після їх доопрацювання фахівцями назавжди залишались на уніформі національних армій.

Тому, якщо проаналізувати з цієї точки зору розвиток військової уніформи сучасної української армії, а точніше кажучи, процес створення національної української військової уніформи, ми чітко побачимо й згадані періоди розвитку, яких умовно можна встановити три.

Під час першого (1991 - початок 1992 рр.) проходила стихійна українізація (або ж десовєтізація) уніформи Радянської Армії. Характерними її прикметами стало відривання на нарукавних емблемах родів військ і служб спочатку серпа з молотом, а в наступному і червоних зірок взагалі. В такому урізаному вигляді емблеми носили окремі військовослужбовці досить довго, незважаючи на їхню відміну наказом МО України № 107 від 24 червня 1992 р. [282, с. 99, 109]. Інколи замість зірки солдати приклеювали Тризуб, а звільняючись в запас традиційно робили на цій основі так звані “дембельські” емблеми, дуже часто з ознаками не тільки своєї служби в лавах ЗС України, але і з індивідуальними прикметами своїх частин! Подібні нарукавні емблеми зустрічалися навіть ще 1994 р. в окремих військовослужбовців (особливо у віддалених гарнізонах), що носили ці понівечені радянські емблеми. З особливим небажанням знімали свої нарукавні емблеми військовослужбовці так званих елітних родів військ - в першу чергу аеромобільних (ПДВ). Остаточна відмова від нарукавних емблем радянського зразка в них стала можливою тільки з появою аналогічної української [522, с. 7].

В ході другого періоду (протягом 1992-1993 рр.) визначилися певні специфічні для України процеси. Несподівано виявилось, що в Києві, який став столицею незалежної держави, практично немає відповідних фахівців, які могли б створити сучасну українську військову емблематику. Тому процес створення символіки української армії йшов з великим трудом. Утворену порожнечу спробували заповнити члени так званих уніформістських клубів (реконструкторів, або ж реєнакторів), які на той час існували в Києві. Однак, на жаль, члени уніформістських клубів були головним чином люди цивільні, до сучасної армії, як правило, не мали жодного відношення, тому дуже погано уявляли собі, що ж потрібно військовим. Відповідно, всі їхні спроби використати знання з історії уніформи, які вони дійсно мали, ні до чого не призводили, незважаючи на їхнє палке бажання. Склалась ситуація, коли зразки української військової уніформи, які розроблялись в цей час, негайно потребували символіки, а її не було [238, с. 45, 46]. Особливість цього періоду в житті України, як незалежної держави, полягала в дуже важкому матеріальному становищу всіх відомств, які в умовах розпаду СРСР не мали потрібних для підтримання своєї діяльності коштів з бюджету держави. Тому практично всі силові відомства носили однакову радянську військову уніформу, запаси якої ще були в достатній кількості на складах колишніх з'єднань Радянської Армії. Однак при цьому було дуже важко розрізнити приналежність людини в формі до якогось конкретного відомства.

На цей час ідеї військової символіки у керівництва відповідних органів речової служби ЗСУ, як і у керівництва ЗСУ в цілому, не йшли далі заміни існуючих у Радянській Армії зразків військової емблематики на відповідні українські. Тому першими зразками військової символіки, які розроблялися як відповідними підрозділами тилу ЗСУ, так і в ініціативному порядку приватними підприємцями, керівництвом державних підприємств або ж небайдужими громадянами України, стали емблеми на головні убори, ґудзики з українською символікою, латунні пряжки для солдатів і сержантів термінової служби. Вже на початку 1992 р. МО України К. Морозов поставив завдання про розробку і впровадження у ЗС України військової символіки, яка б повністю замінила радянську [63, с. 1].

Першими 3 квітня 1992 р. МО України генерал-полковник К. Морозов затвердив зразки солдатської кокарди та солдатської пряжки (так вони названі в документі, а також великий і малий ґудзик для військовослужбовців ЗС України, парадну та повсякденну кокарду для офіцерів СВ і для офіцерів авіації, а також кокарду для офіцерів на польове обмундирування [127, с. 125]. 24 червня 1992 р. наказом МО № 107 були затверджені перші тимчасові зміни форми одягу на період з 1992 по 1995 рр. В ньому встановлювалося носіння символіки на предметах військової форми одягу в цілому старого, ще радянського зразка, згідно додатку № 3 [11, с. 5-12].

Складніше справа була з розробкою нарукавної емблематики. Наказ № 107 від 24 червня 1992 р. пунктом 8 скасовував носіння на парадно-вихідних мундирах та повсякденних кітелях прапорщиків та військовослужбовців-жінок нарукавних знаків по роду військ та рокам служби старого, радянського зразка [25, Приложение № 1, с. 2]. Одночасно жодних нових зразків не вводилося, тому що їх просто не було. Однак розробка їх активно велася. Історик В. Бузало писав, що на початку 1992 р. у Київській державний художній інститут навідався представник Головного Штабу ЗСУ з пропозицією до студенів-випускників взятися за розробку емблеми Головного Штабу. Єдиний, хто відгукнувся на це, став молодий студент-випускник інституту Олексій Руденко. Він і підготував перші проекти нарукавної символіки для ЗС України. Як згадував сам О. Руденко, він, а також його колега - випускник Київського художньо-промислового технікуму Владислав Коміренко, були залучені до роботи вже згаданої раніше Комісії по створенню символіки ЗС України, яку очолив перший заступник МО, на той час генерал-лейтенант Іван Біжан. У тижневий термін О. Руденко підготував свої проекти знаків на техніку, «нараменних нашивок» (так О. Руденко назвав нарукавні емблеми), емблематики оркестрової служби, відзнак та погонів, військових нагород та прапорів ЗС України. Для нарукавних емблем ним була взята за основу форма так званого «м'якого тризуба», що він вважав достатньо оригінальним у конструктивному відношенні. На той період, уявлення О. Руденка та генералів і офіцерів з комісії не йшли далі розробки відповідних еквівалентів нарукавних нашивок Радянської Армії. Тому, серед підготовлених О. Руденком ескізів ми бачимо емблеми лише СВ, ВПС, ВМС, музикантів та працівників МО України [57, с. 22-23, 26].

Також існував проект нарукавної емблеми для генералів, офіцерів та співробітників Головного Штабу ЗСУ (в подальшому названого ГШ ЗС України). Він (а також нарукавна емблема МО України) спочатку була підготовлена О. Руденком у вигляді «гербів». Ці емблеми були виготовлені експериментальною партією, однак розвитку не отримали. Існував й інший вид розробок нарукавних емблем О. Руденка для ЗС України (в першу чергу для СВ), Сил Оборони Повітряного Простору (СОПП) та ВМС, які він подав у вигляді ілюстрацій до свого інтерв'ю журналу «Сурмач». За словами самого О. Руденко, всі ескізи були затверджені МО України К. Морозовим. Однак в результаті конфлікту, який виник між О. Руденком та Головою комісії І. Біжаном, він забрав з собою всі затверджені ескізи, не залишивши нічого у власності МО України, тому ці ескізи зараз зберігаються у нього, в його особистому архиві [57, с. 23, 24]. Представлені зразки були реально виготовлені невеликою експериментальною партією [63, с. 1; 131, с. 68, 70, 71, 75]. Однак в результаті використання єдиної існуючої на той час в Україні техніки виготовлення за допомогою нанесення пластизолевих малюнків на сукно (або тканину), якість цих емблем була невисокою. Розроблені О. Руденком емблеми так і не були остаточно офіційно затверджені, однак певна кількість їх використовувалася у ЗСУ. Так, перша уніформа роти почесної варти МО України мала на рукавах ці нашивки [63, с. 1]. Були випадки використання їх солдатами миротворчих контингентів у республіках колишньої Югославії (конкретно у листопаді 1994 р., в Хорватії) [135, с. 116]. Також існувала спроба виготовити для носіння військовослужбовцями МО України нарукавні емблеми у Львові. В архіві автора зберігається бланк замовлення з малюнком емблеми, який йому передав військовий представник тилу МО України підполковник Анатолій Сиротін. Бланк зберігався у документах військового представництва у Львові, однак так і не був реалізований на практиці. Для визначення того, як мала б виглядати ця нарукавна емблема, автор свого часу замовив у ТзОВ «Символіка» у Львові невелику їх партію [131, с. 70].

У цей початковий період розвитку нарукавної емблематики ЗСУ, пропозиції поступали не лише від О. Руденка. 2 червня 1993 р. свій погляд на нарукавні емблеми української армії подав тоді ще молодий науковець, спеціаліст в галузі геральдики, нині - доктор історичних наук, Голова УГТ А. Гречило. Ним було запропоновано символ ЗС України та Прапори родів військ. Символ ЗСУ в пропозиції А. Гречила був таким: «Відповідно до історичної традиції таким символом мав би стати герб Війська Запорізького (козак з мушкетом), однак, з огляду на повну еклектичність цього знаку в сучасних умовах, використання його видається проблематичним. Інший знак, вишиваний на прапорах Війська Запорізького (його зображення та описи зустрічаються у ряді джерел), - це чотирираменний хрест у супроводі сонця, двох зірок та півмісяця. Ці головні елементи у малиновому крузі з золотою обвідкою (або у п'ятистороньому щиті, як у Малому Державному Гербі) могли б бути символом ЗС України. Зміст: хрест - символ захисту, оборони, віри і пам'яті; солярні знаки як символи вічності (Ранок - рання зоря; День - сонце; Вечір - вечірня зоря; ніч - півмісяць) і загалом знак символізує Збройні Сили, які постійно, круглодобово стоять на захисті України, а також пам'ять про полеглих у боротьбі за її волю та віру у щасливе майбутнє. Додаткова аргументація - тяглість історичної традиції. Можна на перетині хреста додати синій кружочок із золотим тризу3бом та обвідкою (Див. додаток І). Знак легко фігурує на шевроні й не вимагає зміни вже прийнятих кокард». Однак ці пропозиції залишилися без відповіді [11, с. 37-40].

1992 р. до МО України подав свої пропозиції львівський художник Роман Дуб'як. Його пропозиції стосувалися не лише нарукавних емблем, а й прапорів, емблем родів військ та служб, військової форми одягу, рангових відзнак, а також нагород для ЗС України та НГ України. З всього комплексу ми відзначимо лише його пропозиції щодо нарукавних емблем, що є темою дослідження. Для всіх військовослужбовців ЗСУ пан Р. Дуб'як пропонував одну загальну нарукавну емблему, основою символіки якої був золотий тризуб в обрамленні дубового листя на тлі кольорів українського Державного Прапору (синьо-жовтих), з додатковим написом «Україна». При цьому Дуб'як не виділяв ЗС України окремо від НГ України, тому нарукавна емблема пропонувалася для обох військових формувань, хоча їх статус та основні завдання відрізнялися (тобто, нарукавна емблема не виконувала основного свого завдання - розпізнавального) [12, с. 2-18].

Тому, коли комісію з питань розробки військової символіки ЗС України в середині 1993 р. спіткала невдача, фахівці тилу, перед якими стояло завдання негайно розробити нарукавну емблему для застосування на розробках нової уніформи військовослужбовців ЗС України, спробували використати розробки Р. Дуб'яка. На підставі малюнку з цих пропозицій у Львові в ТзОВ «Горянка» було виготовлено декілька примірників цієї емблеми (у техніці термопластичного формування полімерних кольорових мас на сукні або тканині). Представлена на розгляд МО України К. Морозову, вона не отримала його схвалення, і він наказав терміново продовжити розробки. Тепер цю роботу доручили фахівцям ТзОВ «Горянка» та ТзОВ «Біотоп» у Львові. Вони підготували та виготовили нові зразки нарукавних емблем для військовослужбовців СВ, ПС та ВМС України [131, с. 69; 266, с. 11].

Однак і ця пропозиція не отримала затвердження. Тому у другій половині 1993 р. у Львові підготували нові малюнки-ескізи можливого вигляду нарукавних емблем ЗС України. Тепер форма докорінно відрізнялася від попередньої круглої. При показі ескізів К. Морозову йому сподобався останній зразок, однак він попросив додати до нього китиці калини та колос пшениці, які були на інших зразках [266, с. 11].

В результаті остаточно з'явились та були виготовлені експериментальною партією два типи нової нарукавної емблеми, які відрізнялися тим, що на одній центральним елементом став затверджений на той час малий Державний Герб України, а на другій - затверджений на рівні МО України герб-символ ЗС України (відрізнявся від малого Державного Герба України формою щита, не п'ятистороньою, а з заокругленою нижньою частиною). К. Морозов вибрав варіант зі застосуванням малого Державного Герба України, і він був затверджений у якості нарукавної емблеми приналежності до ЗС України. Офіційно ця емблема була затверджена лише при виданні наказу МО України № 150 від 12 червня 1995 р. на виконання Указу Президента України від 2 квітня 1994 р. № 128/94 [36, с. 127].

Виготовлялися і до сих пір застосовуються три основних типи цієї нарукавної емблеми [63, с. 3; 131, с. 66]:

- на малиновому сукні (тканині) - загальновійськова, для військовослужбовців СВ ЗС України, а також інших підрозділів ЗС України, які не входять до складу ПС та ВМС (військовослужбовці МО України, ГШ ЗС України, військово-навчальних закладів, частин, що підпорядковані безпосередньо МО України та ГШ ЗС України), а також не належать до військовослужбовців аеромобільних військ та військ СпП, які носять власні нарукавні емблеми [36, с. 127];

- - на блакитному (синьому) тлі - для військовослужбовців ПС ЗС України [36, с. 127]. Однак в подальшому первісний проект створення єдиного виду ЗС України не відбувся, і ПС розділилися на ВПС та Війська ППО України. Тому вказана нарукавна емблема фактично залишилася для військовослужбовців ВПС, а для Військ ППО у головному штабі цього виду ЗС України розробили власний варіант, який відрізнявся від попередньої тим, що в ній застосували два кольори: не лише блакитний (синій), а й малиновий, як символ зенітно-ракетних військ та радіотехнічних військ, що є наземними частинами, які не літають [63, с. 3; 131, с. 66];

- Для ВМС ЗС України емблему виготовляли на сукні (тканині) чорного кольору [36, с. 127]. Її однаковість з емблемами інших видів ЗС України викликало невдоволення керівництва моряків, тому вони досить швидко розробили власний варіант нарукавної емблеми на основі застосування зображення свого військово-морського прапору. В подальшому його офіційно затвердили на рівні командувача ВМС України (Положення затверджене заступником МО України - командувачем ВМС України контр-адміралом М. Єжелем від 28 березня 1997 р.) для носіння всіма військовослужбовцями цього виду ЗС України [63, с. 62; 242, с. 10-11].

Також великий вплив на подальшу нарукавну емблематику окремих військових частин та підрозділів ЗС України оказала символіка родів військ та служб, яка активно розроблялася у цей період [127, с. 131-138; 183, с. 40, 41]. Додатки № 3.15, 3.16, 3.17, 3.19, 3.20.

На виконання вимог Указу Президента України Л. Кравчука від 2 квітня 1994 р. «Про військову форму одягу військовослужбовців Збройних Сил та інших військових формувань України» [29] МО України В. Шмаров 12 червня 1995 р. видав наказ № 150 «Про введення в дію Правил носіння військової форми одягу військовослужбовцями Збройних Сил України», в якому були остаточно затверджені нарукавні емблеми видів ЗС України, та емблеми родів військ та служб ЗС України [36, с. 125, 126]. В подальшому ця нова символіка оказала величезний вплив на вигляд нарукавної символіки об'єднань, з'єднань, військових частин, установ та закладів ЗСУ. Увага до розробки та втіленню в життя нарукавної емблеми приналежності військовослужбовців до ЗС України викликана тим, що саме вона, перша офіційно затверджена нарукавна емблема ЗС України, в наступному оказала величезний та суттєвий вплив на розробку інших нарукавних емблем об'єднань, з'єднань та військових частин ЗС України. При цьому часто копіювалася форма емблеми, стало прийнятим застосування малого Державного Герба України, стрічок кольорів Державного Прапора України, частим сюжетом стало зображення грона калини тощо.

Протягом 1994-1995 рр. ми спостерігаємо третій період розвитку військової символіки Збройних Сил України, який характеризується практичним втіленням у практику військ нової української військової форми одягу та розроблених до неї поки що нечисленних зразків військової символіки, у тому числі й нарукавних емблем. Одночасно з введенням нарукавної емблеми приналежності військовослужбовців до ЗС України були розроблені та затверджені (тим самим наказом МО України від 12 червня 1995 р. № 150) нарукавні емблеми військовослужбовців аеромобільних військ ЗСУ, військових диригентів та музикантів і вихованців військових ліцеїв [36, с. 127, 128]. Також подавали свої пропозиції щодо форми одягу ЗС України та їх символіки й інші художники України, наприклад, Олексій Кохан з Києва у лютому 1995 р. [141, с. 14, 15]. Однак через те, що на них практично не звертали уваги в МО України, їх вплив на розробку офіційної символіки ЗС України у цей час виявився мізерним.

3.2 Початок стихійного процесу створення військової нарукавної емблематики частин у Збройних Силах України (1992-1996 рр.)

Протягом перших трьох періодів розвитку військової символіки ЗСУ питання появи та розвитку індивідуальної військової емблематики окремих частин та з'єднань (в першу чергу у вигляді нарукавних емблем) серйозно не ставився. Це було пов'язане з тим, що подібне явище для української (де-факто - пострадянської) армії було цілком новим. Однак перши думки щодо необхідності мати таку символіку, у військовослужбовців в цей час народжувалися. Спілкуючись з колегами з армій США, ФРН, Великобританії, Франції, вони задавали питання своєму командуванню, чому цього немає у ЗС України.

Першим відомим випадком розробки та виготовлення нарукавної емблеми окремої частини ЗС України стала символіка 240-го оспб для виконання миротворчих місій у складі військ ООН у республіках колишньої Югославії. Цей батальйон був сформований відповідно до постанови ЗС України від 3 липня 1992 р. № 2538-XII на базі 93-ї мд 6-ї танкової армії. 29 липня 1992 р. батальйон прибув до міста Сараєва та приступив до виконання своїх функцій. Для нього спеціально була створена нарукавна емблема, яка засвідчувала приналежність військовослужбовців до ЗСУ (на додаток до нашивки кольорів українського Державного Прапора, яку носили на грудях над лівою нагрудною кишенею польового обмундирування). О. Степанов висловив припущення, що основою для цієї нарукавної емблеми міг послужити нарукавний знак для військовослужбовців ЗС СРСР, розроблений 1989 р. саме для виконання місій у складі військ ООН за кордонами СРСР [317, с. 46]. У подальшому ця нарукавна емблема стала тиражуватися для інших миротворчих підрозділів ЗС України у складі контингентів військ ООН, і втратила своє значення як особиста нарукавна емблема 240-го оспб [282, с. 101, 102, 110, 111]. А військовослужбовці 240-го оспб розробили свою власну нарукавну емблему [63, с. 5].

Наступними стали нарукавні емблеми 4-ї окремої бригади морської піхоти ВМС України. Вони ж до початку 2000-х років були й єдиними офіційно затвердженими символами для окремих частини та підрозділів [63, с. 66-67]. Крім того, згаданий наказ встановлював ще одну емблему, для 7-ї бригади спеціальних операцій ВМС України [63, с. 63]. Як бачимо, першими власну символіку розробили саме частини елітних військ, до яких відносилися морська піхота та частини спеціального призначення.

Ідея власної емблематики частин ЗС України, втілена у цих перших розробках, була врахована, і це проявилося вже наступного 1993 р. При виготовлені спільного наказу МО України, Голови державного комітету по справах охорони державного кордону України та Командувача НГ України № 184/209/161 від 14 серпня 1993 р. «О введении в действие Положения об опознавательных знаках, наносимых на летательные аппараты Вооруженных Сил Украины, государственного комитета по делам охраны государственной границы Украины, Национальной гвардии Украины» у Додатку, розділі 2 «Описание опознавательных знаков и порядок нанесения на летательные аппараты» (наказ написаний російською мовою. - М.С.) -у параграфі 16.1 «Общие положения» ми бачимо під номером 7: «Дополнительными опознавательными знаками являются: - полковые знаки (знаки подразделений) [26, с. 2]. Таким чином, в авіації ЗС України вже на офіційному рівні було визнано можливість існування спеціальної символіки полків (підрозділів).

Однак жодних реальних кроків до розробки та затвердження особистої нарукавної емблематики об'єднань, з'єднань, військових частин, установ та закладів ЗС України на рівні керівництва як ЗС України в цілому, так і регіонального командування (ПрикВО та ОдВО, командувачів армій, корпусів, дивізій і т. і.) зроблено не було. Тому у ЗС України з 1993 р. починається стихійний процес створення власної символіки окремих частин та підрозділів. Першими до цього приступили представники елітних частин ЗС України: аеромобільних військ, частин СпП, та інших частин, де було бажання це робити.

Однією з перших власних нарукавних емблем частин ЗС України можна вважати емблему 224-го навчального центру (підготовки молодших спеціалістів аеромобільних військ) ЗСУ [288, с. 47-50]. До входження до складу ЗС України його військовослужбовці протягом 1992 року продовжували носити стандартний для ПДВ СРСР нарукавний знак, який десантникам, єдиним у ЗС СРСР, дозволялось носити не лише на парадно-вихідній, але і на повсякденній уніформі. Це, разом з блакитним беретом, було символом елітності військ. Десантники, що звикли до нарукавної символіки, першими задумали створити собі нову нарукавну емблему. Існує реально виготовлена нарукавна емблема частини приблизно цього періоду (1991- поч. 1992 р.), про яку, на жаль, практично нема жодних свідчень. Те, що ця емблема виготовлялась саме для Хирівського навчального центру, свідчить умовний номер частини на ній (в/ч 32351), який саме їй і належав. Можливо, емблема була першим зразком символіки частини, який розробляла у Львові фірма «Жильбел», що там почала свою діяльність, але через пару років перебралась до Мінська (Білорусь). Відчутні в емблемі радянські традиції, напис девізу російською мовою (ЗНАНИЕ, СИЛА, УСПЕХ) говорять за те, що часом її появи, вірогідно, були 1990-1991 рр. (тобто, емблема була запропонована ще у складі Радянської Армії) [282, с. 100, 109]. 1993 р. командування 224-го навчального центру за ініціативи його командира, підполковника М. Коваля, першим у ПрикВО створило власну нарукавну емблему. Безумовно, на керівництво вплинуло створення аналогічної військової символіки військовослужбовцями морської піхоти ВМС ЗС України. За вказівкою М. Коваля, заступник командира частини з тилу знайшов у Львові одного з перших виробників нарукавних емблем - Державне комунальне підприємство побутового обслуговування (ДКППО) «Конгрев», і замовив у них розробку та виготовлення емблеми. Автором ескізу (за словами самого М. Коваля, який розповів про це автору під час однієї з нарад в управлінні ПрикВО 1993 р.) став директор ДКППО «Конгрев» Олег Ковальков. Однак, у бесіді з автором, пан Олег уточнив, що він створив лише загальний ескіз емблеми, а доопрацювання її проводив художник Евген Дидьківський. Наприкінці 1993 р. емблема була виготовлена. Перший, пробний зразок був виготовлений на сукні чорного кольору. Сукно брали зі старих радянських шинелей колишніх вихованців спеціальної середньої школи у Львові з посиленою фізичною підготовкою та вивченням російської мови. Після того, як вона стала українським військовим ліцеєм імені Героїв Крут, для ліцеїстів змінили стару уніформу суворовців на українську польову камуфльовану. Основним елементом композиції емблеми десантників став орел, що захищає символ України - її малий Державний Герб, покладений на схрещені мечі та парашут. Девізом частина обрала слова «Воля або смерть». Також в емблемі застосували ту першу назву, яку отримали десантники у ЗСУ - аеромобільні десантні війська (пізніше її скоротили до аеромобільних військ). Однак виробникам не сподобалась колористика деталей цієї першої емблеми, тому її змінили. Останній варіант і став основним типом, якій почали серійно виготовляти. Створені нарукавні емблеми 224-го навчального центру стали широко вживатися його військовослужбовцями, і не тільки ними. Поява цієї першої, дуже вдалої, емблеми викликала шалену заздрість у військовослужбовців інших аеромобільних частин ЗСУ. Тому її стали використовувати і в інших частинах, особливо так звані «дембелі» - військовослужбовці, що звільнялись в запас. Таким шляхом емблема розповсюдилась в аеромобільних військах ЗС України, а далі деякі символи, наприклад, орла на прапорці для берета, стали носити й військовослужбовці інших силових структур - НГ України, Прикордонних військ України, Внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України, інших підрозділів цього відомства, Департамента виконання покарань та й просто охоронці різних приватних фірм [63, с. 131; 282, с. 100-103, 109-113].

У цей же час, практично одночасно з вже згаданими частинами (13 липня 1993 р.), власну військову емблему отримали військовослужбовці 362-го обоо штабу ПрикВО (військова частина 39283) у Львові завдяки ініціативі заступника командира батальйону з виховної роботи майора Бориса Буднікова [63, с. 50; 243, с. 12]. Для втілення специфіки військової діяльності військовослужбовців батальйону майором Б. Будніковим, членом УГТ, був застосований геральдичний символ - грифон (міфічна тварина з тулубом лева, головою і крилами орла), яка в геральдиці є уособленням пильності і зіркості, хранителем таємниць.

У кінці 1993 р. була розроблена та виготовлена у травні 1994 р. нарукавна емблема для військовослужбовців 4999-ї БЗОТ (військ зв'язку) у селищі Воля Висоцька Жовківського району Львівської області, перша нарукавна емблема у військах зв'язку ЗС України. Вона також була виготовлена у вигляді класичного герба. Символіка бази - білий голуб з блискавками у кігтях значила, що це - військова частина мирного часу, яка з початком мобілізації перетворювалася у нове з'єднання (100-у брз). Три зірки символізували три гарнізону, в яких розташувались підрозділи бази. При цьому золота (жовта) зірка вказувала на Волю Висоцьку, у якій знаходилось управління частини. В первісному варіанті в нижній частині розташовувалася звична для гербів стрічка з девізом частини (ЗБЕРІГАЮ В ГОТОВНОСТІ), однак при виготовлені підприємці не змогли так зробити, тому стрічку розрізали [63, с. 50; 254, с. 10].

На початку 1994 р. створили нарукавну емблему для військовослужбовців 259-ї орсвв у Львові [63, с. 53; 244, с. 13]. За прикладом роти свою емблему створили також військовослужбовці іншої, 632-ї орсвв 38-ї армії у Івано-Франківську. Вона в загальних рисах повторювала емблему попередньої роти, але замість голови лева в ній була зображена голова вовка (скопійована з емблеми морської піхоти) [63, с. 53]. За цим самим зразком трохи, пізніше, зробили й нарукавну емблему для 72-ї орсвв ОдВО в Одесі. Тепер тут ми побачили зображення голови орла на тлі позичених від попередніх рот символів виконання досить специфічних обов'язків військовослужбовців цих підрозділів.

Ще одним прикладом стала символіка 8-ї обр СпП. Першою нарукавною емблемою у бригаді стала широко відома зараз серед ЗС України загальна емблема «Війська спеціального призначення». Справа у тому, що починаючі з радянських часів військовослужбовці бригади з метою маскування носили форму одягу ПДВ СРСР. Нарукавна емблема цих військ їх цілком задовольняла, так як на ній не було жодних написів. Однак, створена в Україні нарукавна емблема «Аеромобільні війська» такий напис мала, тому і виникло питання в бригаді: що ж носити замість радянських нашивок? Адже вони не відносились до аеромобільних військ, а вимоги щодо режимності частини були вже дещо знижені (відповідно до договору про звичайні збройні сили в Європі у рамках ОБСЄ, повна назва бригади, місце її знаходження та бронетанкова техніка, що знаходилась на її озброєнні, подавались на 1 січня кожного року всім країнам, що підписали цей договір). Тому на прохання командування бригади для них на фірмі «Конгрев» у Львові 1994 р. була зроблена власна нарукавна емблема. Ескіз не готувався, просто військовослужбовець, що приїхав з частини, показав менеджеру фірми пані Ользі Шегері нарукавну емблему «Аеромобільні війська» і попросив напис замінити на «Війська спеціального призначення». Це і було зроблено. Через певний час виготовили цю ж емблему, але на сукні чорного кольору, спочатку для солдат-«дембелів» бригади; далі її побачили і стали використовувати військовослужбовці вже згадуваної 7-ї морської бригади спеціальних операцій ВМС ЗС України. Пізніше нарукавну емблему почали виготовляти інші виробники в Україні, вишивати, з'явились зразки захисного кольору. Її носили всі військовослужбовці військ СпП - від начальника Управління Сил спеціальних операцій до рядового бійця цих сил. Однак, на жаль, ця нарукавна емблема так і не отримала офіційного статусу (тобто не існує жодного документу, який би регламентував її застосування у ЗС України). Майже одночасно у бригаді розробили свою власну нарукавну емблему. Цікаво, як це було зроблено. Інформацію про розробку автор отримав у автора емблеми - Володимира Онищенка. Пропозиції військовослужбовців (а їх було декілька) вивісили на стенді біля солдатської їдальні, й всі позначали підписом той зразок, який йому більш за все сподобався, Таким чином, був обраний варіант офіцера частини В. Онищенко, який і передали на виготовлення до ДКППО «Конгрев» у Львові на початку 1994 р. Однак, до виготовлення емблеми в цей час не дійшло (як розповіли самі військовослужбовці, на заваді стала хвороба командира бригади). Тільки навесні 1995 р. ескіз емблеми (у трохи зміненому вигляді) подали до ТзОВ «Юля-Біотоп» у Львові, і він був виготовлений восени 1995 р. [63, с. 37, 39; 287, с. 46, 47].

З 1995 р. власну емблему отримали й військовослужбовці 95-го НЦ (підготовки молодших спеціалістів аеромобільних військ) у Житомирі. Перші зразки символіки 95-го НЦ були створені наприкінці 1995 р. На початку 1996 р. їх виготовили в ТзОВ «Юля-Біотоп». В комплект входили нарукавна емблема центру, нагрудна нашивка та нагрудна нашивка з групою крові [63, с. 41]. Емблему носили на правому рукаві (на лівому була стандартна емблема аеромобільних військ). Трохи пізніше ці ж емблеми стали виготовляти на сукні чорного кольору. Так відрізняли себе солдати-„дембеля”, а командний склад це дозволяв. Також з самого початку за ескізом начальника фізичної підготовки і спорту навчального центру підполковника М. Моісєєнка була зроблена нарукавна емблема інструктора рукопашного бою. Правда, первісна форма емблем була змінена і далі виготовляли два типи: для носіння на правому передпліччі, вище нарукавної емблеми центру; та подібна до нарукавної емблеми НЦ, яка носилась замість останнього. Для оркестру частини вище нарукавної емблеми НЦ пришивали відповідну нашивку [281, с. 183, 186-188].

Подібні процеси відбувалися не лише у військах ПрикВО, але й у військах ОдВО, який на цей час об'єднав у своєму складі об'єднання, з'єднання та військові частини колишнього ОдВО Радянської Армії та аналогічні війська колишнього КВО. Першими знову таки стали військовослужбовці елітних частин, власно, 40-ї оаембр у місті Миколаєві. Ідея створення свого власного символу з'явилася в бригаді у 1994 р. При цьому обраний символ виявився досить оригінальним. У довідці, підготовленій в частині до проекту нарукавної емблеми, зазначалося, що символом бригади вибраний Сімург - фантастична істота з міфології давніх іранців (персів; згадувалися навіть поетичні рядки з поеми Фірдоусі «Шахнаме»). Однак зображення було подане не згідно перської традиції (у вигляді птаха), а відповідно до скіфських зображень VI-V ст. до нашої ери, знайдених в курганах Причорномор'я - у вигляді собаки-птаха, що тримає символ зла - змію. Цікаво, що деякі українські дослідники фольклору слов'ян згадують про існування у них аналогічного міфу про охоронця Дерева Життя - Сімаргла, який мав вигляд «собаки-птаха» [65]. Ескіз подали для виготовлення до львівської фірми «Юля», де його трохи доопрацювали, додали девіз, який використовувався у бригаді - «СЛУЖБА ВІТЧИЗНІ, ЧЕСТЬ - НІКОМУ», і у такому вигляді він став виготовлятися для військовослужбовців [63, с. 40; 289, с. 48]. Також у цей період створили нарукавну емблему і військовослужбовці 23-ї оаембр у Кременчуці. Основою зображення став герб міста Кременчука [84, с. 8], доповнений символами аеромобільних військ. В подальшому цю бригаду передали до складу прикордонних військ України, тому вона втратила зв'язок з СВ ЗС України [63, с. 39].

Далі в ОдВО створили ще одну емблему, і знову для елітної частини. Вперше власні символи в 10-й обр СпП з'явились 1995 р., коли командир бригади полковник І. Якубець замовив їх в ТзОВ «Юля-Біотоп» (5 травня 1995 р.). Малюнки для нарукавної емблеми управління та загонів були розроблені в частині. Цікаво, що командир бригади так обґрунтував один з її елементів: «Наша частина розташована в Криму. Тому, щоб підкреслити її зв'язок з Україною та виховувати військовослужбовців у дусі патріотизму і любові до національної символіки, вирішено використовувати елементи герба міста Львова - жовтий кам'янистий уклін під блакитним небом» [Оосбистий архів автора. Справа 3-го оп СпП]. Це заслуговує на пошану, незважаючи на те, що в бригаді переплутали герб Галичини з гербом міста Львова. За першим проектом було виготовлено шість нарукавних емблем: управління бригади; 1-го загону СпП «Вовк» (назви умовні), який був зроблений явно під впливом емблеми морської піхоти (це привело до помилки в їх ідентифікації, допущеною Центральним музеєм ЗСУ у виданому 1999 р. каталозі «Нарукавні Знаки. 1992 - 1999»); 2-го загону СпП «Рись»; загону спеціального радіозв'язку; загону забезпечення. Дві емблеми загону спеціального радіозв'язку пояснюються тим, що одна була зроблена не за первісним ескізом, розробленим в частині, а зміненим на фірмі. Однак, при виготовленні виявилося, що вона не подобається військовослужбовцям, які її малювали. Тому на фірмі її переробили на замовлену частиною, яка і була остаточно прийнята. Ескіз емблеми загону спеціального радіозв'язку, розроблений в частині, мав власний девіз «Рятуємо ваші душі» (озвучене радистами буквене сполучення «SOS» - сигналу про рятування). Також свій девіз мав і загін СпП «Рись» - «Блискавка в ночі» [63, с. 65; 287, с. 47, 48].

Створена нарукавна емблема наступної частини - 337-ї реабр 26-ї ад ПрикВО у місті Дрогобичі, показала ще одну нову рису, яка з'явилася в українській військовій символіці цього періоду. Такою рисою стало копіювання частинами вдалих емблем інших підрозділів ЗС України. Тому створена у кінці 1995 р. нарукавна емблема частини практично була скопійована з емблеми одного з підрозділів 10-ї обр СпП, основною фігурою якої стало зображення голови вовка (яку, своєю чергою, спецпризначенці з Криму «позичили» у морської піхоти). Цій емблемі на фірмі-виробнику лише придали артилерійські прикмети - поставили щит на схрещені артилерійські стволи. Емблеми носилися військовослужбовцями, і в подальшому стали основою для розробки символіки всіх частин 26-ї ад [256, с. 46, 47]. Скоро до них приєдналися військовослужбовці 101-ї оброо ГШ ЗС України в Києві, 603-ї ор СпП 8-ї танкової армії ПрикВО [63, с. 52, 80, 93]. Під час підготовки до спільних міжнародних навчань «Щит миру» у Львові весною 1996 р. була створена нарукавна емблема 7-го мп 24-ї мд за ініціативи тодішнього командира полку підполковника Г. Воробйова [63, с. 13; 247, с. 84-85]. Також власна емблема була створена на початку 1996 р. і в 219-й понтонно-мостовій бригаді ПрикВО у місті Кам'янці-Подільському [63, с. 42], та для 1563-й АБ ПрикВО (військова частина 44882) у селищі Малехів Львівської області [55, с. 12; 63, с. 51]. В Одеській області 1994 р. розробили та стали виготовляти для військовослужбовців 1-ї аемд ЗС України власну нарукавну емблему [63, с. 37; 286, с. 31].

Ініціатива окремих командирів частин та офіцерів протягом 1995-початку 1996 рр. отримала широке розповсюдження у військах. Особливо відзначався в цьому ПрикВО, що у немалій частині було пов'язане зі створенням у Львові УГТ, яке надавало практичні рекомендації військовослужбовцям, а також з розташуванням протягом 1992-1996 рр. у Львові основних промислових підприємств, що займалися виробництвом цих нарукавних емблем: ТзОВ «Горянка» (в подальшому перейменоване на «Шеврон»); ТзОВ «Біотоп» (далі отримало назву «Юля-Біотоп»); ДКППО «Конгрев» (далі перейменоване на «Корнеол»). В результаті у низці з'єднань (66-а мд, частини якої дислокувалися у Чернівецькій та Хмельницькій областях, 119-й окружний НЦ (підготовки молодших спеціалістів танкових військ) у Бердичеві та інші) в результаті самодіяльної творчості офіцерів та солдатів був створений цілий комплекс нарукавних емблем як самих з'єднань, так і окремих військових частин, що входили до їх складу.

Розробка власної символіки у 66-й мд в Чернівцях розпочалася 1995 р. Ідеї і малюнки нарукавних емблем створювалися в частинах. Умовою, яка сприяла цьому процесу, була підтримка ініціативи військовослужбовців з боку керівництва дивізії, особливо з боку начальника штабу дивізії полковника Л. Тавровського. Наприкінці 1995 - на початку 1996 р. нарукавні емблеми багатьох частин виготовили (вишили) на чернівецькому підприємстві “Малтон”. 66-а мд стала одним з перших з'єднань у ЗС України, що втілила в життя нарукавні емблеми майже для всіх частин.

Емблема управління дивізії, яка отримала досить оригінальну форму, була створена на підставі простої ідеї - використанні видозміненої так званої “емблеми” ПрикВО. Ця “емблема” з'явилась ще в радянські часи, і застосовувалася як розпізнавальний знак для визначення належності автотранспорту та іншої техніки до військ округу. Тому вона переважно малювалась на лобовому склі або ж на стінках автомашин.

Розроблені нарукавні емблеми 300-го та 301-го мп, 201-го тп, 93-го сап, 245-го оптадн, 26-го орб, 50-оісб, 70-го орвб, 28-го обз, 15-го об РХБЗ, 180-го обтз (щодо існування емблем інших частин дивізії автор не має достовірної інформації) були різноплановими, мало пов'язаними в символіці як між собою, так і з зображенням емблеми дивізії. Вони не створювали цілісної системи символіки з'єднання, як це повинно було бути [63, с. 25]. Цілком унікальним був один із способів носіння емблеми на правому рукаві уніформи: пришивали не тільки фабрично виготовлені зразки, а і мальовані, виготовлені за допомогою комп'ютеру на принтері, або ж просто намальовані від руки. Це було пов'язано з досить високою вартістю емблеми, тому не всі солдати в той час могли собі дозволити її придбати (за весь час існування дивізії емблеми військовослужбовці купували за власний кошт). Така методика використовувалася миротворчими підрозділами українських ЗС в початковий період при виконанні місії в республіках колишньої Югославії для виготовлення і носіння нагрудних нашивок з прізвищами військовослужбовців і групами їх крові. Через полковника Л. Тавровського (який свого часу проходив службу в цих миротворчих підрозділах) ця практика була втілена і в частинах 66-ї мд, спочатку для носіння на лівому рукаві нашивок з групою крові, а в подальшому і для носіння нарукавних емблем. Для збереження вони покривалися пластиком, який брали від пляшок з мінеральною водою. Один такий зразок знаходиться у приватній колекції автора, який він отримав восени 1996 р. від прапорщика з комендантської роти дивізії, що приїхав в командировку до штабу ПрикВО.