Передумови, поява та становлення нарукавної емблематики Сухопутних військ Збройних Сил України

5. Окрема система розпізнавання приналежності військовослужбовців армій до своїх частин виникла з введенням на початку XX сторіччя захисного обмундирування [44; 45, с. 28-29, 31, 33-40; 157; 417; 418, с. 24-33; 441; 448; 449; 463].

Нарукавна емлематика зародилася й розвивалася перед усім в арміях європейських держав та США. Саме вона визначально вплинула на весь процес удосконалення військових символів на військовій формі одягу. При цьому спеціальну увагу було приділено розвитку військової символіки в сусідніх з Україною державах, особливо тих з них, частиною імперій яких у свій час були українські землі. Саме через символіку цих країн в українську військову символіку проникали європейські тенденції, вплив яких помітний у сучасній символіці ЗС України. До таких країн (та їх армій) відносяться РА СРСР, армії Російської, Австро-Угорської, Німецької імперій XIX та ХХ ст., символіка Польщі періоду 1918-1939 рр., а також сучасні армії США, Великобританії, Франції, Німеччини, Італії, Канади та інші, з якими українські військовослужбовці мали і мають тісні контакти протягом 1992-2012 рр. Особливості української військової символіки більш рельєфно виглядають при порівняльному аналізі її з символікою армій тих країн, які мали практично однакові з Україною стартові умови. Мова в даному випадку йде про армії республік колишнього СРСР - Російської Федерації, Білоруси, Казахстану, Молдови, а також прибалтійських держав (Латвії, Естонії та Литви).

Наукові розробки протягом останніх ста років показують, що найкраще дослідженими виявилися військова фалеристика, уніформістика, зброєзнавство (історія розвитку озброєння і військової техніки), геральдика та військова вексилологія. В цих дослідженнях особливе місце зайняла нарукавна емблематика військової форми одягу. По-перше, це наймолодша частина військової символіки, історія якої нараховує не більше 150 років. По-друге, причинами її появи стала уніфікація та спрощення військової форми одягу, яке почалось з переходом армій від відносно невеликих, які набирали шляхом рекрутського набора або з добровольців, до масових армій кінця XIX-го - початку XX-го ст., які виникали в результаті введення загального військового обов'язку для громадян. Коли число солдатів стали рахувати вже не сотнями тисяч, а мільйонами, серйозною проблемою стало завдання одягнути всіх їх у військову уніформу. Вирішити таку проблему старими методами (шляхом індивідуального ручного пошиття уніформи та всіх її аксесуарів) було неможливо. Вихід був найдений в переході на промислову основу, коли одяг готувався не індивідуально, а за типовими розмірами на фабриках. Однак в такому випадку різноманіття форм мундирів, окремих елементів та головних уборів, різнобарвність, яка існувала до цього у військовій формі одягу, неминуче повинно було відійти на задній план заради збільшення обсягу виробництва стандартизованих, спрощених до максимуму моделей, виготовлення яких і можна було поставити на промислові рейки, на потік. Саме в цей час і з'являється на військовій формі одягу її новий елемент - нарукавна емблема, основне призначення якої стало показувати приналежність солдатів до різним частин армії, одягнутої в одноманітні мундири [238, с. 18, 19, 40, 41].

Процес появи та розвитку нарукавної символіки в арміях світу можна умовно поділити на декілька основних етапів.

Перший етап включав час від виникнення спеціальної символіки частин, яка в подальшому перетворилася на нарукавну емблематику, як явища, під час громадянської війни в США у 1861-1865 рр. в армії північноамериканських штатів США [238, с. 18, 19], і до початку ПСВ в серпні 1914 р. [208; 450, с. 18, 19; 451; 452, с. 11, 12]. Цей етап характеризувався фрагментарним використовуванням нового елементу військової символіки, не признаного відразу консервативним керівництвом армій, і який мав характер необхідної у воєнний час самодіяльності військовослужбовців, яким доводилося воювати в нових умовах ведення війни.

Другий етап розпочався з початком ПСВ у 1914 р. й включав в себе не лише самі роки війни (1914-1918), але й наступні за неї періоди громадянських воєн, конфліктів та розвитку армій аж до виникнення у 1939 р. нової, ДСВ. На цьому етапі нарукавна символіка знову відродилася в воюючих арміях за ініціативи, в першу чергу, самого особового складу частин, та знову, через необхідність швидкої ідентифікації військовослужбовців в умовах боїв в окопах [424]. Керівництво армій так само не проявляло підтримки нової символіки, віддаючи перевагу старим, традиційним способам відрізнення частин. Однак масовий характер втілення нарукавної емблематики в деяких воюючих арміях (наприклад, Великобританії [424; 426-428; 458; 466], США [446; 451], Канади [429-431]), привело до легалізації нарукавної емблематики, щоправда, в дуже обмежених масштабах. В подальшому вона широко застосовувалася в арміях післявоєнного періоду, таких, як формування антибільшовицьких рухів в Росії [93, с. 30-35; 94, с. 26-29; 95, с. 32-35; 96, с. 32-34; 97], ново утвореної ЧА [133, с. 32-38; 305, с. 32-37; 307, с. 35-39; 308, с. 50-56; 309; 311, с. 38-40; 312, с. 30-35; 313, с. 40-43; 314, с. 40-43; 340, с. 48-54], арміях нових національних держав, змушених на перших порах використовувати уніформу чужого зразка та підкреслювати свою національну приналежність за допомогою простого та дешевого елементу обмундирування, яким стала нарукавна емблема [98; 306, с. 32-37].

Третій етап розвитку нарукавної символіки розпочався з розв'язуванням ДСВ в 1939 р. та тривав протягом практично всього ХХ-го ст., коли політику в світі визначало протистояння один одному двох глобальних військово-політичних об'єднань - НАТО з одного боку, та Варшавського Договору з іншого. В кінці третього етапу світ кардинально змінився з розпадом СРСР та утворенням нових незалежних держав на уламках радянської імперії. Широко розповсюджена в роки ДСВ символіка армій США та Великобританії [195; 238, с. 20-26; 454], як армій - переможців, виявила сильний вплив й на інші союзні до них армії (Франції, Голландії, Японії, Данії, Італії, ФРН, Іспанії, Португалії, Греції, Туреччини, Норвегії та інших) [122, с. 12, 13; 194; 196; 238, с. 27-37; 304, с. 421-430; 413; 422]. В американській армії навіть спеціально для розробки та втілення в життя військової символіки нового типу створили Інститут геральдики армії США [114, с. 74-76]. Втілили в свої армії нарукавну символіку й нейтральні держави (наприклад, Австрія, Швеція, Швейцарія, Фінляндія, Непал) [453, с. 365-370; 456], а також, під впливом країн-метрополій, армії країн Азії та Африки, що звільнилися від колоніальної залежності, наприклад, Пакистан, Індія. Подібна практика в цей час вплинула і на армію СРСР та її союзників, які довгий час не визнавали ці елементи символіки, однак змушені на початку 1970-х рр. вводити їх у себе в обмежених масштабах [39]. Таким чином, умовною межею третього етапу розвитку військової нарукавної символіки можна вважати 1991 р.

На даний час ми знаходимося на четвертому етапі розвитку військової нарукавної символіки. Після розпаду СРСР та появи нових армій в Україні, Білорусі, Молдові, Казахстані та у інших республіках колись єдиної держави, вони зробили подібний елемент військової форми одягу обов'язковим та невід'ємним атрибутом нової національної форми одягу [36]. Подібний процес пройшов і в країнах так званого соціалістичного табору, коли, після приєднання більшості з них до воєнного блоку НАТО і входження в Євросоюз, нарукавна емблематика стала також обов'язковою частиною їх військової форми одягу [147, с. 14, 15; 432-434]. Тому особливістю цього четвертого етапу є те, що нарукавна емблематика військової уніформи військовослужбовців стала загальносвітовою тенденцією, до якої долучилися всі армії світу без винятку.

Фактором, який прискорив цей процес, стала поява к кінці ХХ-го ст. нової польової форми одягу, так званого «камуфляжу». Збільшена вогнева потужність на полі бою змусила всі армії удаватися до такого способу маскування солдатів, в результаті чого вони стали практично не відрізнятися один від одного, незважаючи на приналежність до різних національних армій. В цих умовах нарукавна емблема стала простим і надійним способом розрізнення солдатів, який дозволив не лише визначати їх національну (державну) приналежність, але й приналежність до видів збройних сил, родів військ, окремим об'єднанням, з'єднанням, частинам та підрозділам.

Вперше спеціальні знаки (прообраз нарукавних емблем) з'явилися в армії США під час Громадянської війни 1861-1865 рр. В ході війни виникли проблеми щодо забезпечення військ обмундируванням. Індустріально розвинуті північні штати США підійшли до проблеми постачання своєї армії відповідно до ідеології нової промислової епохи. Тому новий федеральний польовий однострій був створений не лише з урахуванням зручності носіння та стійкості, але й з можливістю виготовлення його промисловим способом у великих об'ємах. Він включав в себе м'яке синє кепи, синій кітель (його можна також назвати короткою тунікою-сюртуком) свобідного крою з 4 ґудзиками та брюки блакитного кольору. Виглядала така уніформа скромно, але була легка для виробництва, що дозволило швидко одягнути сотні й сотні тисяч федеральних солдатів [208, с. 46].

Однак при цьому необхідність розрізняти військовослужбовців різних частин та підрозділів залишилася, що було викликане не лише військовими традиціями, але й потребою швидко відрізняти на полі бою, в метушні, свої частини від сусідів, начальників від підлеглих (які визначалися не лише власними військовими званнями, але й приналежністю їх до тої чи іншої частини). Тому американські офіцери та генерали швидко знайшли вихід у ситуації, що склалася, застосувавши носіння на однострої додаткових знаків - нашивок, які виконували роль упізнавання приналежності до з'єднання або частини. До прийняття рішення підштовхнула практика війни. Під час однієї з битв американської Громадянської війни (за поданням американських дослідників [454, с. 3]), командир корпусу федеральної армії генерал-майор Филипп А. Керні (Philip A. Kearny) зробив зауваження групі офіцерів на полі бою, зайнятих, з його точки зору, не відповідною справою. Однак виявилося, що ці офіцери приналежали до іншого корпусу, і виконували наказ свого командира. Розлючений Керні наказав офіцерам свого штабу нашити на кепи спеціальний знак - червоний ромб з сукна, для того, щоби подібна ситуація більше не повторювалася. Це й було виконане, при цьому червоний ромб нашивали на верхнє донце кепи. Новий знак отримав назву «Нашивки Керні» (“Kearny patch”), і 27 червня 1862 р. був введений в його корпусі для відрізнення спочатку офіцерів, а далі й всіх військовослужбовців, від інших корпусів.

Система розпізнавання вийшла простою і зручною для солдатів. Крім того, існував ще й моральний аспект. Командувач американської армії генерал Джозеф Гукер (Joseph Hooker) для підняття бойового духу федеральної армії після поразки при Фридеріксбурзі ввів систему корпусних знаків (беджів), уніфікувавши її для кожної дивізії кожного корпусу, для носіння на кепи або на передній частині мундиру (coat breast) [450, с. 18, 19]. У березні 1863 р. цю систему офіційно прийняли в Армії Потомаку. Кожний корпус отримав свій бедж, червоного кольору (для 1-ї дивізії), білого (для 2-ї дивізії) та блакитного або синього (для 3-ї дивізії в корпусі). Цей спосіб отримав підтримку у командування, і до кінця Громадянської війни практично всі корпуси федеральної армії мали свої розпізнавальні знаки (беджі).

По закінченні Громадянської війни у США всі ці розпізнавальні знаки були відмінені, так як військове життя мирного часу їх не потребувало. Однак традиція не була забута, і в нових війнах, які вели США, про неї згадували. Так, під час іспано-американської війни 1898 р. V-й корпус експедиційних сил США та інші корпуси, що брали участь у війні, мали власні розпізнавальні знаки, створені явно з пам'яттю про традиції Громадянської війни. Для 1-х дивізій був встановлений червоний колір, для 2-х - білий, а для 3-х - блакитний [451]. Але тепер вони нашивалися на рукавах обмундирування, тобто, вперше перетворилися у класичну нарукавну емблему відрізнення своєї частини.

2.2. Розвиток нарукавної емблематики у 1914-1939 рр.

В перший рік ПСВ британська армія в своїй польовій захисній формі одягу виявилася доволі добре підготовлена до боїв нового типу, в окопах, в умовах здібності противника по ураженню особового складу артилерійським та кулеметним вогнем, які зросли до неймовірних розмірів, які раніше важко було уявити. Система розпізнавання приналежності військовослужбовців до конкретних військових частин залишалася попередньою, введеною ще у 1904 р., коли полки й окремі підрозділи, а також роди військ відрізнялися спеціальними знаками (беджами) на кашкетах, комірах обмундирування, а також абревіатурами назв полків на погонах, які виготовляли з металу.

Однак практика війни в окопах швидко показала, що цього замало. Тому з 1915 р. британські командири та солдати починають самостійно доповнювати уніформу так званими «бойовими знаками» («battle badge», або інакше «battle insignia», «battle patch»). Це були ткані (матерчані) значки різного кольору та форми, які нашивали на рукавах, і за допомогою яких визначалася приналежність до дивізії, бригаді, батальйону та до конкретної роти (а інколи навіть і до взводу) або іншому підрозділу полку [424]. За роки війни ця практика набула в британській армії загальний характер, охопивши практично всі частини армії, що воювала. Знайдений спосіб ідентифікації виявився настілки зручним, що він застосовується у британській армії до наших часів [194]. По закінчені бойових дій подібні нестатутні знаки з уніформи англійським командуванням були видалені і відродилися вже в окопах іншої війни - ДСВ.

При вступі США у ПСВ 1917 р. американські солдати за власною ініціативою відновили практику носіння розпізнавальних знаків часів Громадянської війни. Але тепер носили їх вже не на головних уборах, а на лівому рукаві, у верхній частині, біля плеча. Влітку 1918 р. в гавані Гобокен (Hoboken) штату Нью-Джерсі вантажилась на морські судна 81-а піхотна дивізія, солдати якої за власної ініціативи під час плавання до берегів Франції виготовили й нашили на рукав власну емблему - зображення дикого кота через те, що у дивізії було таке неофіційне прізвисько (Wild Cat Division). При прибутті конвою американських транспортів до Європи (у Францію) й інші американські частини зробили собі розпізнавальні емблеми. Однак офіційний дозвіл на їх носіння настав лише наказом від 19 жовтня 1918 р. [446, с. 19; 454, с. 3]. На відміну від символіки часів Громадянської війни в США, яка являла з себе абстрактні геометричні фігури, нічим не пов'язані з історією частин, тепер символіка дивізій готувалася на основі яких-небудь прикмет. Це могло бути неофіційна назва дивізії, місце її дислокації або формування, символи штатів, основне заняття жителів штатів, з яких комплектували дивізії і т. і. Тобто, розпізнавальні знаки американської армії трансформувалися в розпізнавальні нарукавні емблеми. Прикладом може служити розпізнавальна нарукавна емблема американської 3-ї армії. Після поразки Німеччини у Першій світовій війні ця армія деякий час залишалася на території Німеччини, виконуючи роль окупаційних військ. Тому її символом стали перші літери її назви - А та О (Army of Occupation) [454, с. 5]. Іншій приклад: 2-а піхотна дивізія, що комплектувалася з жителів штату Техас. Тому її символом і став герб штату - біла п'ятикутна зірка на чорному щиті. Аналогічно поступили й корпуси, інші дивізії та полки.

Таким чином, на відміну від британців, які на додаток до своїх полкових знаків (беджів) стали використовувати набори геометричних фігур для позначення корпусів, дивізій та бригад, в армії США відроджена символіка була тісно пов'язана з особливостями з'єднань та частин, яким вона належала, виконуючи одночасно і функції беджа з'єднання або частини і розпізнавального знаку [442, с. 14, 16, 24, 25, 64, 72, 78, 80]. Більше того, по закінченні ПСВ 1919 р. при ГШ військового відомства США створили спеціальний відділ з питань геральдики. Його завданням стала координація та затвердження знаків розрізнення відповідно до організаційної структури тогочасної американської армії. 1924 р. цей відділ перепідпорядкували Головному штабу квартирмейстера [114].

В арміях інших держав - учасників Першої світової війни (Франції, Німеччини, Австро-Угорщини, Бельгії, Італії, Росії, Румунії, Сербії, Болгарії, Туреччини) подібна символіка практично так і не з'явилась [448; 462].

В російській армії також до 1917 р. практично не існувало нарукавної символіки. Стара система відрізнень частин та підрозділів цілком задовольняла і командування, і невибагливих російських солдатів. Лише в останні перед розпадом Російської імперії роки і місяці війни з'явилися для підняття занепалого духу деякі відзначення на уніформі (спеціальні гренадерські знаки, гаптовані гренади с полум'ям різних кольорів [138, с. 20-22; 139, с. 25-28, 36, 37, 46, 47]; нарукавний знак - блакитний щит с написом «КОРНИЛОВЦЫ» та черепом з костями, схрещеними мечами та гренадою, що палає, для носіння на лівому рукаві; знаки волонтерів революційних батальйонів у вигляді емблеми - червоного кругу з чорним Андріївським хрестом, яку нашивали на правий рукав [45, с. 62, 63; 133, с. 32-38; 139, с. 46, 47]).

Зі скасуванням після більшовицького перевороту в Росії у жовтні 1917 р. погонів та інших старих імперських знаків розрізнення військових звань, окремих з'єднань і частин [309, с. 5], новоутворена Червона Армія зіткнулася з серйозною проблемою підтримання в ній військової дисципліни і того військового ієрархічного порядку, без якого ведення сучасної війни неможливе. Введення червоної зірки, як відмітного знаку Червоної Армії та нагрудного знаку червоного командира, проблеми не вирішили [46, с. 8, табл. 2]. Тому керівництво Червоної Армії, в першу чергу колишні офіцери армії Російської імперії, стали пропонувати свої варіанти виходу з ситуації. Природно, в умовах розвалу економіки, анархії та революційного хаосу в радянській Росії, найбільш простим і реально можливим у втіленні способом створити нові знаки розрізнення стали нарукавні нашивки. У цей час були створені нарукавні знаки приналежності до родів військ з широким застосуванням старих царськіх символів родів військ, до яких звикли командири та солдати [309, с. 67, 71-91, 98-105]. Це відбувалося завдяки тому, що вони не несли в собі символів старого царського режиму. З'явились й зовсім нові символи, наприклад, нарукавний знак для кавалерії [309, с. 69, 92-97], бронепотягів [46, с. 17; 309, с. 89]. Акцент на таку практику дуже важливий для нашого дослідження, так як на новій базі, але саме за таким самим принципом й створювалася символіка новоутвореної армії незалежної України.

Особливу зацікавленість викликає поява у цей час нарукавних знаків приналежності до конкретних військових формувань. Відрізнення частин встановлювалося наказами керівників різного рівня для підлеглих їм об'єднанням, з'єднанням та частинам, установам і військово-навчальним закладам [309, с. 67-195]. Спочатку за наказом Голови Вищої Війської Ради Республіки Л. Троцького від 16 січня 1919 р. № 116 [309, с. 11] «для пехотных полков, установить нумерацию общую по всем полкам Рабоче-Крестьянской Красной армии; номера выштамповываются прочной черной краской на поле воротника арабскими цифрами высотой 2 сантиметра». Однак це розпорядження не було виконано. В наступному окремі формування Червоної Армії відрізнялися своїми нарукавними емблемами [309, с. 110-124, 127]. Свої відрізнення отримали й українські частини у складі Червоної Армії, а саме, 1-й Кінний корпус Червоного козацтва [309, с. 117]. 3 квітня 1920 р. були введені нарукавні знаки родів військ єдиного зразка [46, с. 12-14, табл. 8-9; 309, с. 143]. У 1924 р. при проведенні військової реформи ця система була спрощена. Нарукавні знаки відмінили, різниця посад і родів військ тепер визначалися кольоровими петлицями на комірі. Додатково були введені шифровки назв частин і військово-навчальних закладів [46, с. 21-25, табл. 25, 28, 29, 33].

За прикладом Червоної Армії свої нарукавні знаки ввели й її сателіти, наприклад, армія Далекосхідної республіки [311, с. 38-40], Бухарської Червоної Армії в 1922-1924 рр. [312, с. 30-35], Народно-революційна армія Політичного центру і Східно-Сибірська Радянська Армія (1920 р.) [314, с. 40-43], мусульманські частини башкир і калмицькі частини Червоної Армії (1919-1921 рр.), Радянсько-Таманська армія у 1918 р. [313, с. 40-43].

Нарукавна символіка активно використовувалася в роки Громадянської війни в Росії й противниками Черовної Армії. Першими її застосували так звані «кольорові» частини Добровольчої армії поряд з традиційними для російської імператорської армії кольоровими елементами уніформи та шифровками на погонах. До них можна віднести Корніловський ударний полк, Артилерійську генерала Корнілова бригаду, 2-й Кінний генерала Дроздовського полк, нарукавні знаки Сибірської армії в 1918 р., Народної армії Комуча у 1918 р., Західної Добровольчої армії Бермонта-Авалова у 1919 р. [93, с. 30-35; 94, с. 26-29; 95, с. 32-35; 96, с. 32-34; 97].

Після утворення на уламках імперій національних незалежний держав (Чехословаччини, Фінляндії, України, Азербайджану, Грузії, Вірменії, Латвії, Естонії, Литви, Польщі, Білоруської народної Республіки) в їх арміях також стали використовувати нарукавну символіку [98]. Однак у більшості випадків нарукавні нашивки означали звання (або посаду) військовослужбовця і не були традиційними нарукавними емблемами частин. Прикладом може служити нарукавні знаки Чехословацького корпусу в Росії, польських військ у складі російської та «білих» армій, армій Латвійської, Естонської та Литовської республік, Азербайджану [98, с. 5-10, 16-19; 200, С. 86; 328, с. 60-61; 420, с. 28-29, 40-42].

С утворенням спочатку автономної, а далі й незалежної української держави - України, стала з'являтися й символіка нової української армії. На початковому періоді була спроба створити нову уніформу та нові військові символи, використовуючи принципи організації подібної символіки в російській імператорській армії, від якої, власно, й надходили основні кадри нових українських офіцерів і солдатів. Перевага надавалася традиційним способам визначення державної приналежності та розрізнення по з'єднанням і частинам, прийнятим раніше в російській армії - кольоровим елементам (пов'язкам, кантам, петлицям, погонам, кокардам), в яких використовували українські національні кольори - синій та жовтий. Як це було і в аналогічних арміях новоутворених національних держав у цей період (наприклад, польської), частина військовослужбовців з надмірними революційно-патріотичними настроями виготовляла собі мундири екстравагантні, використовуючи зразки одягу минулих віків. Так, в українській армії з'явились козацькі шапки з кольоровими шликами, уніформа по зразку козачої періоду XVIII сторіччя і т.д. Відмова від погонів, як символу імперської армії, привела до появи системи рангових знаків у вигляді шевронів на правому рукаві. Під час наступної війни з більшовицькою Росією були спроби встановити власну уніформу, однак реальне її втілення йшло туго через проблеми з постачанням предметів речового майна у війська.

З встановленням в Україні Гетьманату гетьман П. Скоропадський велику увагу приділяв розвитку української армії, в тому числі і її зовнішньому вигляду. Однак знову моделлю для української армії була вибрана російська імператорська армія, добре знайома Скоропадському та його генералам, з втіленням в уніформу деяких німецьких елементів (наприклад, типу погонів та зірочок на них).

Після антигетманського повстання у листопаді-грудні 1918 р. та встановлення в Україні Директорії на чолі з В. Винниченком і з головним отаманом - головнокомандувачем армії С. Петлюрою, армія знаходилась практично у безперервних боях як проти червоних, білих, так і проти поляків. В цей час робляться нові спроби встановити військову форму одягу [336, с. 53, 54, 66-67]. Однак повного успіху і ці спроби не мали через неможливість їх виконати на фронті при відсутності необхідних засобів.

Саме з цієї причини (повторюючи подібні ситуації з практики інших армій в подібних умовах) був виданий Наказ № 113 від 30 липня 1919 р., яким для всієї армії вводилось спеціальне відзначення українських військовослужбовців - нарукавний знак у вигляді тризуба. Таким чином, було знайдене рішення, просте й дешеве, відрізнити своїх солдатів та офіцерів від противника. І зовсім не випадково, що таким рішенням знову стала нарукавна нашивка - емблема у вигляді державного символу, в той час, як Червона Армія мала на рукавах зірку, а білі армії - шеврон кольорів російського прапору. У наказі зазначалося, що нарукавний знак - тризуб, довжиною 100-101 мм, шириною 88-89 мм, повинен був бути матерчаним, прикладного кольору (тобто, колір тризуба залежав від приналежності військовослужбовця до того чи іншого роду військ або служби). Пришивали його хрестиками у 12 місцях на лівому рукаві між плечем і ліктем і він повинен був видаватися трохи вперед. Також в наказі підкреслювалося, що військовослужбовці, які не будуть мати на рукаві тризуба, можуть сприйматися як зрадники або дезертири і віддаватися під суд [336, с. 68; 415, с. 29].

Аналогічні процеси йшли ще в одній українській армії - Галицької Армії, яка належала ЗУНР, створеної на руїнах австрійської імперії українцями в Галичині протягом листопада 1918 - січня 1919 рр. У ній велику увагу приділяли питанням військової форми одягу та знакам розрізнення військовослужбовців, як одному з основних дисциплінуючих факторів регулярної армії. Первісно нечисленними зразками української військової символіки могли похвалитися лише перше та єдине суто українське формування у складі армії Австро-Угорщини - добровольчий Легіон УСС. При загально прийнятій в Австрії польовій уніформі часів ПСВ признаками саме української національності солдатів стала синьо-жовта пов'язка на рукаві, дещо пізніше - кругла синьо-жовта кокарда з матерії на лівому боці польової шапки (до осені 1916 р.). Також використовували смужки національних кольорів (синьо-жовті), які нашивались на місці заднього краю австрійських кольорових петлиць (паролів) на комірі (які у кінці війни були відсутні). В цьому українцям допомогло те, що у кінці війни всі частини ляндверу (до яких були зараховані й добровольчі Легіони у складі австрійської армії) були перетворені у стрілецькі частини. Кольором стрільців був в австрійській армії вибраний синій (світло-синій, ближче до блакитного відтінку), смужки якого й нашивали всі частини колишнього ляндверу. Тому стрільці, як ляндверна частина, мали носити ці сині паролі, які вони доповнювали ще й жовтою стрічкою, в результаті чого отримували українські національні барви на комірі. Також широко застосовувалися зображення національної емблеми (золотий лев, що спинається на скелю), зокрема, на шапкових знаках (каппенабцайхенах). Далі з'явився і український національний військовий головний убір - мазепинка [407, с. 19].

Тому, коли повстало питання по українській військовій символіці Галицької Армії, напрацювання Легіону УСС були покладені в основу нового її однострою. Розроблена військова уніформа Галицької Армії відрізнялася достатньо детальним відпрацюванням власних рангових відзнак, петлиць («зубчаток») кольору роду зброї та служб. Перша детальна спроба встановити чітке візуальне відрізнення військовослужбовців Галицької Армії від польських військових формувань (основного її противника), які носили практично однакові австрійські мундири, стало встановлення спеціальних білих пов'язок на головні убори. Вони виконували суто розпізнавальну функцію - завдяки розміру та кольору вони були добре помітні навіть на значній відстані [388, с. 8-9; 407, с. 19-56].

Використовуючи досвід ПСВ, в подальшому у Галицькій Армії у 1919 р. вводять нарукавні знаки для розпізнавання приналежності військовослужбовця до окремих родів військ, спеціальностям, а також до органів управління, з'єднань, військових частин та підрозділів. У затвердженій уніформі військовослужбовців Галицької Армії спочатку передбачалося носіння, крім петлиць («зубчаток») кольору роду військ, ще й додаткових нашивок, так званих «познак окремішності» («окремішніх познак») на лівому рукаві обмундирування. Вони складалися з двох літер: Мм (мінометники - в оригіналі «мінометці»), Сп (сапери), Пн (піонери), Зл (залізничники), Тг (телеграфійці), Рд (радіовці), Лт (летуни), Сх (самохідці), Св (світильники), Лк (лікарі), Сс (скорострільці), Тф (телефонці) та Мз (музиканти) [22, с. 4; 385, с. 8; 407, с. 33].

Під час Чортківського наступу (офензиви) (7-28 червня 1919 р.) у військах були введені додаткові розпізнавальні знаки у верхній частині правого рукава для «відріжнення поодиноких вищих Команд Корпусів, Бригад та родів оружжа» [407, с. 40, 41, таблиця ІІ; 339, с. 44]. Виготовлятися вони повинні були з кольорового сукна або наноситися фарбою, однакові для старшин та козаків. Нарукавним розпізнавальним знаком Начальної Команди Галицької Армії став жовтий тризуб 5 см висоти та 5 см ширини. Цей розпізнавальний знак, крім функції розпізнавання, мав ще й почесне значення («Наказ про відзнаку Начальної Команди, яка є почесним знаком, належить перевести як найскоріше в життя»). Розпізнавальним знаком корпусу служив кольоровий вертикальний прямокутник висотою 5 см та шириною 2 см. Кольори для корпусів встановили наступні: 1-й корпус - червоний; ІІ-й корпус - синій; ІІІ-й корпус - жовтий; IV-й корпус - зелений; V-й корпус - білий.

Як вказував М. Чмир, кольори, встановлені для корпусів «не мали якогось символічного значення - головним було забезпечити чітке візуальне розпізнавання». Під нашивкою носили додаткові відзначення, які визначали місце військовослужбовця у структурі корпусу. Управління корпусу позначалось жовтими схрещеними булавами 5 см висотою. Бригади відзначались римськими цифрами чорного кольору (бригада УСС - першими літерами назви - «УСС»), нанесеними на кольорові прямокутники кольору та розміру корпусних, але розташованих горизонтально. Інші частини у складі корпусу позначались: артилерія - червоним кругом 4 см у діаметрі; кавалерія - жовтим рівностороннім трикутником зі стороною 5 см; саперні, технічні, будівельні та «робітничі» підрозділи - схрещеними лопатою та сокирою розміром 5 см кольору корпусу; вишкіл корпусу носив лише розпізнавальні знаки корпусу; запілля - носили нарукавний знак у вигляді зеленого кільця 1 см шириною та 6 см у діаметрі. Далі наказом військам від 27 червня 1919 р. ч. 74 додатково встановили кольорові відзначення для бригад (для 1-ї - червоний колір; для ІІ-ї - синій; для ІІІ-ї - жовтий; для IV-ї - зелений). А 2 липня 1919 р. за Наказом Військам ч. 87 для Армійського Вишколу встановили нарукавний знак у вигляді червоного рівностороннього трикутника зі стороною 5 см [385, с. 8].

Як бачимо, у цей період у Галицькій Армії встановлюється проста система нарукавних розпізнавальних знаків, яка є абсолютно у русі подібних систем, що стихійно створювалися та застосовувалися у британській армії під час боїв ПСВ. Однак це не означає копіювання британської системи. Жодних документальних свідчень про такий вплив поки що не знайдено. Тому слід вважати розроблену систему розпізнавальних знаків Галицької Армії самостійною розробкою, а схожість з британською системою - як випадком, коли практика різних армій приводила до появи однакових рішень проблем, що виникали на фронті, в умовах боїв та браку часу.

Те, що у Галицькій Армії приділяли таку велику увагу введенню розпізнавальних нарукавних знаків, походило з бажання підтримувати сувору дисципліну у військах. Особливо після переходу на територію Наддніпрянщини, армія якої була більш революційно недисциплінована. Для цього була прийнята спроба встановити додаткові розпізнавальні знаки на рукавах у вигляді «великого Г» кольору роду зброї. В корпусах перед літерою «Г» повинна була розміщатися арабська цифра номеру корпусу. Таким чином, ми спостерігаємо намагання відокремити з'єднання та частини Галицької Армії від армії УНР. Однак ці пропозиції враховані не були, можливо, як припустив М. Чмир, через доповідь референта Письменичого Відділу при Диктаторі І. Боберського від 31 липня 1919 р. ч. 1076, в якій він висловлювався проти такої ініціативи [385, с. 8; 407, с. 43].

Таким чином, введення подібної розпізнавальної нарукавної символіки як у армії УНР, так і у Галицькій Армії, свідчить про те, що розвиток символіки українських армій йшов у руслі аналогічних процесів інших армій, учасниць ПСВ, а точніше, британської. Те, що цей розвиток був перерваний на довгі 80 років, визначалося загальнополітичним розвитком подій в ході війни за незалежність України 1917-1921 рр., які привели до знищення народженої у горнилі війни молодої української незалежної держави.

2.3 Нарукавна емблематика у 1939-1991 рр.

Наступним важливим етапом розповсюдження нарукавної символіки стала ДСВ (1939-1945 рр.), яка дала значний імпульс подальшого її розвитку та удосконалення як у арміях, що воювали на боці демократичного альянсу, так і, в наступні роки, в ході так званої «Холодної війни» з соціалістичним табором, у більшості країн світу (1946-1991 рр.).

На цьому етапі в першу чергу слід згадати армію США, яка у цьому відношенні склала дуже сильний вплив на армії більшості країн - учасників антигітлерівської коаліції. Використовуючи досвід ПСВ, коли солдати та офіцери за власної ініціативі стали встановлювати та виготовляти собі нарукавні емблеми своїх спочатку дивізій і полків, а далі - корпусів і армій, керівництво ЗС США вирішило не пускати справу на самоплив, а відразу організувати її належним чином. Для цього вже існувала спеціальний відділ у складі Головного Штабу квартирмейстера. Пізніше, вже після ДСВ, 1962 р., його передали до складу Головного Штабу адміністративно-стройового управління Армії США (СВ). Далі навіть створили в США спеціальну установу для розробки всіх видів військової символіки (не лише нарукавної, а й нагород, відзнак, прапорів і т. і.) під назвою Інститут геральдики армії США [114, с. 74-76]. Тому починається підготовка та втілення нарукавної символіки у з'єднання і частини американської армії, які розгорталися в ході відмобілізування, вже не стихійним, а організованим порядком. Саме в цей час склався і був затверджений багатотисячний перелік різноманітних нарукавних емблем американської армії та ВПС, який використовується до сих пір [69-71; 148; 195, с. 34-47, 67, 73-75; 301; 454, с. 9-24, таблиці I-XVI; 459; 474].

Система нарукавних емблем розвивалася, в ній з'явився сенс самих малюнків емблем і системність. Найбільш наочний приклад - створення на початку 1960-х рр. нарукавних емблем для бригад НГ США - резерву армії. Для них з самого початку встановили єдину форму щитка, за якою можна відразу ж розпізнати части НГ (за виключенням тих бригад, які створювалися на базі переданих до складу НГ дивізій СВ США і які зберегли власну символіку періоду їх створення в роки ПСВ або ДСВ). Зміст символіки нарукавних емблем був тісно пов'язаний з символікою штатів, у яких вони дислокувалися. При цьому використовувалися елементи гербів (емблем) штатів, їх прапорів, легенд, пов'язаних зі штатами, неофіційних назв як штатів, так і їх жителів, інші історичні особливості. Наприклад, 49-а пбр НГ штату Каліфорнія отримала у вигляді емблеми нашивки з традиційними символами штату - зображенням квітки кактусу та знаку золота (цей штат в США має призвісько «Ельдорадо» через поклади золота на його території). Емблема 53-ї пбр НГ штату Флорида має зображення старовинного іспанського шолома - моріону, на честь іспанського конкістадора Понсе де Леона, який 1512 р. відкрив для іспанців Флориду [454, с. 32]. Ще однією особливістю емблеми стала його кольорова гамма: червоно-синьо-жовта, що пов'язано з тим, що вона була спочатку сформована як бронетанкова. Сформовані в роки ПСВ бронетанкові частини армії США отримали саме такі трикутні й трикольорові емблеми, що символізувало той факт, що танки діяли на полі бою разом з піхотою (синій колір), мали рухомість кавалерії (жовтий колір) та вогневу міць артилерії (червоний колір). Трикутний символізував стійкість бронетанкових частин в бою.

В сучасний період носіння нарукавних емблем в армії США набуло ще одну почесну функцію. Якщо на лівому передпліччі військовослужбовець носить нарукавну емблему того з'єднання або частини, в якій він проходить службу, то на правом передпліччі він має право носити нарукавну емблему тієї частини, у складі якої він брав участь в бойових діях. Тобто, тепер нарукавна емблема фактично виконує роль знаку учасника бойових дій [195, с. 48-73; 238, с. 20-23].

В арміях інших країн - учасників ДСВ, цей процес не був таким швидким та всебічним. Найбільш близькими до практики американської армії виявилися британці. За період ДСВ вони створили розвинуту систему нарукавних емблем органів управління, штабів армій і корпусів, дивізій та бригад, яка доповнила існуючі з ПСВ полкові знаки (беджі) та розпізнавальні знаки частин і підрозділів («battle badge», «battle insignia», «battle patch») [53, с. 3-4, 10, 15, 35, 39, 41, 43, 47; 194, с. 33-38; 238, с. 24-26]. Подібна практика широко застосовується у британській армії й по сей день. Вона ж стала зразком для появи подібних нарукавних емблем в арміях держав, історично пов'язаних з Британською імперією (Канади, Австралії, Нової Зеландії, Пакистану, Індії [145, с. 39, 41, 43, 45], Південно-Африканської республіки, Непалу, колишніх африканських і азійських колоній) [150, с. 9].

В армії Польщі на Заході, яка воювала у складі британської армії, зберігалася передвоєнна система полкових знаків, велику кількість яких було створено для польських частин, що формувалися у складі французької та британської армій [473]. Однак, слідкуючи прикладу британців, полкові знаки були доповнені нарукавними емблемами об'єднань і з'єднань Війська Польського на Заході [116, с. 24-27, 46; 467, с. 1-5]. Однак по закінчені ДСВ польська армія на Заході була розформована. ЗС ж комуністичної Польщі, наслідуючи вже радянському прикладу, до кінця 1970-х рр. нарукавних емблем не носили [468].

Перші зразки розпізнавальних нарукавних емблем армій, корпусів та дивізій у французькій армії (точніше, в тієї її частині, яка продовжувала боротьбу з нацистами під керівництвом генерала Ш. де Голля) з'явились в ході ДСВ. Вочевидь, що це було зроблено під впливом практики армій США та Великобританії [443, с. 18, 32, 35-37, 60]. У післявоєнний період за прикладом своїх союзників по НАТО ця практика отримала подальший розвиток. Тому у наш час французькі військовослужбовці носять на правому передпліччі розпізнавальну емблему штабу армії, армійського корпусу, дивізії або бригади, в той час, як емблеми полків і менших підрозділів (до роти і взводу) виготовляють у вигляді металевих знаків і носять на правому боці обмундирування на спеціальних шкіряних підкладках [194, с. 142-148; 238, с. 30, 31]. Нарукавна емблематика в цілому належить до такого ж типу, що і в армії США, однак дещо відрізняється від неї більшою насиченістю геральдичної складової, що й не дивно для країни з багатовіковими традиціями у цій галузі. Металеві знаки полків, батальйонів, рот і, навіть, взводів, а також кадетів військово-навчальних закладів армії Франції відрізняються великим різноманіттям. Частина з них виконана строго в геральдичному стилі як герби; інші зроблені у вигляді емблем. Загальним для них є глибокий зв'язок з історією частини, її бойовими відзначеннями, місцями уславлених битв, в яких вони брали участь в минулому, з іменами видатних військових діячів Франції та іншими важливими подіями в їх житті, а також традиціями та звичаями, які в них існують [238, с. 30, 31; 443, с. 144-148, 169, 170].

У противників США, СРСР та Великобританії і їх союзників у ДСВ індивідуальна нарукавна символіка частин і з'єднань практично була відсутня. Так, в армії Італії в роки ДСВ, незважаючи на скасування, деякі військовослужбовці продовжували носити свої нарукавні емблеми дивізій. Однак фактично подібна символіка в італійській армії була рідкісна і стосувалася лише елітних частин армії (ардіті, гвастаторі та інших) [99, с. 38-39, 40-41; 100, с. 34-35, 40-43, 46-47; 101]. Натомість досить розповсюдженою була нарукавна символіка у частинах так званих «чорносорочечників» - загонів членів фашистської партії Б. Муссоліні [99-101]. У післявоєнний період оновлена і реорганізована за допомогою США і за американськими зразками нова італійська армія обзавелась й власними нарукавними емблемами. Як правило, вони створювалися на основі одного з символів з герба частини (у випадку, якщо вона його мала) або для цього використовували інший простий і дуже пізнаваний символ [238, с. 33].

У німецькій армії до кінця ДСВ нарукавна емблема як елемент військової уніформи була майже відсутня. Німецьку армію цілком задовольняла своя стара традиційна система розпізнавання родів військ та служб, а відрізнення окремих частин вважалося несуттєвим. Введені в ході боїв нарукавні знаки, такі, як металеві щитки («Дем'янськ», «Нарвік», «Крим», «Холм», «Кубань», «Лапландія», «Лоррен») за статусом були не нарукавними емблемами, а видом колективної нагороди солдат за мужність у боях. Вже під час війни з особистої ініціативи військовослужбовців з'явились декілька справжніх емблем частин, наприклад, 116-ї тд (так званої «Хортиці»), яку носили на головних уборах, та емблеми 4-ї кавалерійської дивізії. До цього можна додати два типа металевих емблем, які традиційно, з XVIII ст., існували в кавалерійських частинах німецької армії - так звані «мертві голови». Вони залишилися і в німецькій армії зразка 1918-1945 рр. Іншим варіантом емблем кавалеристів став драгунський орел 2-го та 4-го ескадронів 6-го кінного полку (в подальшому перейшов до розвідувальних підрозділів). Це практично і все, що існувало з предмету нашого дослідження в німецьких військах до 1945 р. [109; 132; 216; 343-347; 350; 351, с. 21, 26-27, 39, 43; 352-354].

Поки що тут мова йшла про німецьку армію - райхсвер та вермахт. В роки війни у складі вермахту з'явилися чисельні ненімецькі формування (помічникі вермахту з радянських військовополонених), а далі - й військові формування РОА, козачі дивізії з Дону та Кубані, інші військові та поліцейські формування. Були серед них й українські формування - батальйони «Ролланд» та «Нахтігаль», поліцейські підрозділи. Однак практично у всіх нарукавна символіка служила лише з однією метою - показати, що одягнені у німецьку (або ж подібну до німецької) уніформу солдати не належать до німців. В подальшому більшість цих формувань були передані до складу військ СС (де також формувалися іншонаціональні формування німецької армії з французів, угорців, хорватів, боснійців, голландців, росіян і т. і.), так як закони Німеччини забороняли мати у складі вермахту ненімецькі частини [110-112; 163; 165; 348].

Лише після ДСВ при створенні власної армії демократичної німецької ФРН - бундесверу, в ньому, за американським зразком, були введені нарукавні емблеми дивізій, вищих органів управління, військово-навчальних закладів та інших окремих частин. При чому, на відміну від американської символіки, німці, які мали давні й глибокі геральдичні традиції, зробили емблемами (розпізнавальними знаками) дивізій та окремих бригад територіальні герби федеральних земель (або їх окремих частин, міст), на території яких вони створювалися або дислокувалися. Це відповідало давнім німецьким військовим традиціям (в німецьких арміях XVIII - початку XX ст. кожний полк мав територіальну назву відповідно до місцевості, до якої належали його солдати, і звідки він отримував рекрутів). В результаті німецька армія отримала справді геральдичні нарукавні емблеми [196, с. 8-12; 421-423]. Аналогічна картина була й у німецьких союзників у ДСВ: Японії [102; 103], Угорщини, Хорватії, Румунії [360; 411].

В українських військових формуваннях, які у цей час були представлені УПА, нарукавної емблематики не було (крім випадків використання нарукавних пов'язокё але це не можна віднести до нарукавної емблематики) [59; 105].

Після ДСВ низка армій під впливом США ввели у себе подібну нарукавну символіку. Причому основною характерною особливістю нарукавної символіки цих країн стало те, що вона створювалася в один момент для всієї армії і розроблялася професіональними фахівцями системно, в єдиному стилі. Прикладами є нарукавна символіка Сил Самооборони Японії [238, с. 37; 413], нарукавна символіка армії Швеції [238, с. 34, 35; 453]. Аналогічні процеси у розвитку військової символіки ми можемо бачити у післявоєнний період і в інших арміях блоку НАТО: у ЗС Голландії, Данії, Норвегії, Іспанії, Португалії, Греції, Туреччини [122, с. 12, 13; 304, с. 407-430; 480]. Нема сенсу у даному дослідженні детально висвітлювати розвиток нарукавної емблематики у цих країнах, так як в основних своїх рисах вона повторювала ті ж процеси, про які ми вже вели мову у попередніх параграфах.

Приклад, поданий арміями США і Великобританії, розповсюдився не лише серед країн, пов'язаних з ними по військовому блоку НАТО, але й практично по всьому так званому демократичному світу (термін, який використовували до розпаду СРСР для підкреслення того, що ці країни не входили до соціалістичного табору). Достатньо поглянути на військову символіку таких держав, як Фінляндія, Австрія, Швейцарія, Ізраїль, країни Азії і Африки, які звільнилися від колоніальної залежності, країни Латинської та Центральної Америки. Тому можна зробити висновок, що до кінця третього етапу розвитку військової нарукавної символіки практично всі країни світу (за винятком СРСР та його сателитів) стали використовувати її для підкреслення національної приналежності військовослужбовців. Характерним прикладом є нарукавні емблеми у вигляді прапорів та гербів країн, які беруть участь у миротворчих силах ООН, і які їх військовослужбовці носять на лівому рукаві. Також до кінця ХХ-го ст. стало загально прийнято за допомогою нарукавної емблематики показувати приналежність військовослужбовців до видів ЗС, родів військ та служб, до конкретних з'єднань, військових частин та підрозділів, військово-навчальних закладів, органів управління, військових підприємств, закладів і т. і.

Особливо слід виділити розвиток нарукавної емблематики в Радянської Армії СРСР і в арміях її сателітів по організації Варшавського Договору. Загальносвітова тенденція використання нарукавних емблем оказала вплив й на них, однак цей вплив не був таким масштабним, як в інших арміях світу. На це вплинуло декілька факторів, основними з яких були два: перший - це відсутність різноманіття затверджених на державному рівні символів; в основному в СРСР була заборонена символіка, які відрізнялася від партійних символів, до яких відносилися лише червоний прапор і червона зірка. Державний герб в СРСР в символіці ЗС практично не використовувався; він лише дуже обмежено був присутній на нагородах ЗС. Однак в арміях інших соціалістичних країн герб держави широко застосовувався. Дозволялось також мати зображення бойових орденів часів ДСВ. Всі інші символи вважалися ідеологічно ворожими, а тому й забороненими до використання; другий, який суттєво вплинув на військову символіку СРСР та інших соціалістичних країн - культ таємності всього і вся у Радянському Союзі, що хоча б якось навіть дотично відносилося до ЗС. Тому категорично заборонялися будь які символи, які дозволяли хоча би у якийсь спосіб зрозуміти (ідентифікувати) її приналежність до конкретної військової частини або з'єднання. Це привело до безликості дозволеної символіки, яка являла з себе вузький набір з зірок, червоних прапорців, орденів та зображень суворих облич воїнів у касках, кашкетах та безкозирках. Тому така символіка була вкрай непопулярна у військовослужбовців, так як ніхто не асоціював її з своєю власною частиною. Прикладом служать так звані «пам'ятні знаки», які виготовляли в СРСР на честь ювілеїв частин і з'єднань. Тому в період ДСВ (1939-1945 рр.) і у післявоєнні роки перші спроби введення власних нарукавних символів мали місце лише в елітних військових частинах, де вони таким чином мали підкреслити їх елітність. Прикладів було достатньо небагато.

Одним став введений в винищувально-протитанкових частинах спеціальний нарукавний знак. 18 травня 1943 р. встановили нарукавний знак для військових комендантів залізничних ділянок, станцій та пристаней, їх заступників і помічників. А 13 лютого 1951 р. наказом Військового Міністра СРСР № 18 було встановлено новий нарукавний знак для всього офіцерського складу органів ВІСП [310, с. 16, 18; 375, с. 39-48].

Ще одним елітним родом військ, який отримав на деякий час власні нарукавні знаки, стали ПДВ Рпдянської Армії. Для них 18 серпня 1947 р. встановили нарукавний знак: ромб з сукна захисного кольору з кольоровою облямівкою відповідно до роду військ (малиновою - для стрілецьких частин, червоною - для артилерії, чорної - для частин зв'язку, інженерних та технічних частин, блакитною - для військовослужбовців парашутно-десантної служби) та металевою (алюмінієвою) емблемою: золотистого кольору - для офіцерів та сріблястого - для сержантів і рядових. 1967 р. командувач ПДВ, генерал-полковник В. Маргелов, спробував ввести для пдд нарукавні знаки, кольорова гамма яких повинна була позначати приналежність до конкретного з'єднання, однак без успіху [310, с. 19, 20].

Єдиним видом нарукавної символіки, який все ж був введений в Радянській Армії завдяки новому МО СРСР маршалу Радянського Союзу А. Гречку (небайдужому до красивої уніформи) стали нарукавні знаки за приналежністю до родів військ і служб [310, с. 21, 22]. Перші експериментальні нарукавні знаки, після доопрацювання, були введені у ЗС СРСР наказом МО СРСР № 191 від 26 липня 1969 р. [39, с. 53-55, 162-165].

В подальшому зовнішній вигляд нарукавних емблем переглядався, доповнювався та відмінявся [40, с. 62-63, 192-197; 41, с. 70-74, 204-211]. Подібними нарукавними знаками, за прикладом Радянської Армії, обзавелись й деякі армії соціалістичних країн, наприклад, Військо Польське [464].

2.4 Нарукавна емблематики армій світу (1991-2012 рр.)

Після розпаду СРСР нарукавна символіка з'явилася й у інших країнах колишнього соціалістичного табору: Чехії, Словаччині, Румунії, Угорщині [445], Хорватії, Сербії, Словенії, Албанії), а також в республіках колишнього СРСР, які швидко вступили до Євросоюзу і до НАТО. Серед них Латвія [460], Литва [432, с. 9-14], Естонія). Зараз практично всі країни колишнього єдиного СРСР мають власну національну нарукавну символіку. Прикладами є Росія [134, с. 44-45; 318, с. 44-45; 319, с. 44-46; 320, с. 43-46; 321, с. 44-47; 322, с. 44-48; 367, с. 42-47; 368, с. 42-43; 376, с. 140-146; 377, с. 60-70; 378, с. 72-80], Молдова, Білорусь [349], Казахстан, Грузія, Вірменія, Азербайджан, республіки Середньої Азії [223, с. 4-5]. Також нарукавна символіка стала невід'ємною частиною військового однострою й Збройних Сил України, дослідженню якої й присвячена ця наукова праця.