Передумови, поява та становлення нарукавної емблематики Сухопутних військ Збройних Сил України

Особистий внесок здобувача. Викладені у роботі положення та висновки належать дисертантові одноосібно.

Апробація результатів дослідження. Головні положення дисертаційної роботи були представлені та обговорювалися на у виступах на восьми наукових конференціях УГТ, а саме: на 4-й науковій конференції 10-12 листопада 1994 р. («Перша спроба введення в ЗС України індивідуальних нарукавних знаків військових частин» [241, c. 67-69]); на 5-й науковій конференції 10-11 листопада 1995 р. («Знаки військових частин Прикарпатського військового округу» [245, c. 69-70]); на 6-й науковій конференції 27-29 березня 1997 р. («Емблеми 24-ї Залізної механізованої дивізії Прикарпатського військового округу» [247, c. 84-85]); на 10-й науковій геральдичній конференції 2-3 листопада 2001 р. («Розвиток військової символіки ЗС України у 1991-2001 рр.: основні етапи»); на 11-й науковій конференції 24-26 жовтня 2002 р. («Дивізійно-бригадна система нарукавних емблем Сухопутних військ ЗС України»); на 15-й науковій конференції 12-14 жовтня 2006 р. («Військова геральдика України: сучасний стан і проблеми» [270, c. 4-5]); на 16-й науковій конференції 12-13 жовтня 2007 р. («Система військової символіки Львівського інституту сухопутних військ Національного університету «Львівська політехніка» [271, С. 7]); на 23-й науковій конференції 10-11 жовтня 2014 р. («Одна з перших нагород для солдатів ЗС України» [290, c. 8-9]); а також на науково-практичному семінарі в Центральному музеї ЗСУ 5 березня 2008 року [239, c. 35-39]; у матеріалах Всеукраїнської військово-історичної конференції «Воєнна історія Галичини та Закарпаття» 2010 р. [295, c. 723-729]; в матеріалах наукових заходів, проведених до 440-ї річниці від дня народження гетьмана Петра Сагайдачного та 19-ї річниці створення ЗСУ [240, c. 98 - 114]; у виступі на конференції НТШ у Львові 29 травня 2007 р. («Військова символіка: понятійний апарат, структура та термінологія»).

Структура дисертаційної роботи зумовлена її метою та науковими завданнями. Дисертація складається зі вступу, п'яти розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (492 бібліографічних позицій), переліку умовних позначень та з 14 додатків, що ілюструють викладений матеріал. Загальний обсяг рукопису складає 270 сторінок, з яких основна частина складає 167 сторінок.

Розділ 1. Історіографія, джерельна база та методологія дослідження військової нарукавної емблематики

1.1 Історіографія проблеми

Тематика даного дослідження обмежена проблемами розвитку найбільш молодої, модернової частини сучасної військової символіки ЗСУ - нарукавної емблематики, частини сучасного українського військового однострою. Головна особливість цього типу військової символіки полягає в тому, що вона з'явилася в українській армії лише з моменту набуття Україною статусу незалежної держави у 1991 р., тому був використаний досвід розвитку цього типу військової символіки з армій іноземних держав, де, власне, вона й народилася у США протягом Громадянської війни 1861-1865 рр. та розвивалася в арміях європейських та американських держав протягом наступних більш ніж 150 років.

В основу дослідження історіографії покладений проблемно-хронологічний принцип. Тому суто українську історіографію досліджень в галузі нарукавної військової символіки можна умовно розділити на дві основні частини: до 1991 року та після 1991 року.

До 1991 р., що передує нашому хронологічному періоду дослідження, коли фактично не було нарукавної емблематики у сучасному її розумінні (як особливі військові емблеми окремих військових частин, установ та закладів) в Україні, яка була частиною СРСР та у Радянській Армії, де проходили службу українці, процес наукового дослідження нарукавної емблематики міг відбуватися лише за межами СРСР (радянської України).

В іноземній історіографії протягом ХХ - початку ХХІ ст. з'явилося чимало наукових праць, у яких досліджувалися питання розвитку військової уніформи та всіх її атрибутів, до яких належала й нарукавна емблематика. Особливо інтенсивно процес дослідження пішов, починаючи з кінця 1960-х рр. Причиною стала поява так званих реконструкторів (реєнакторів) - любителів, які шили собі старовинну уніформу та спорядження та, об'єднані у клуби, відтворювали історичні битви у їх річниці на полях, де ці події відбувалися [185, с. 713-714]. На початковому етапі це було суто науковим експериментом деяких військових істориків, які таким чином пробували перевірити теоретичні дослідження тих чи інших битв в історії людства. Однак надалі це викликало зацікавленість широкого загалу любителів, а також прискіпливий інтерес до самої уніформи та всіх її елементів (в тому числі й нарукавних емблем, які треба було відновлювати за зразками, які збереглися в музеях та приватних колекціях). Відповідно, починаючи з 1970-х рр. стали з'являтися наукові праці, присвячені саме військовій уніформі, які дали досить повну картину виникнення та розвитку нарукавної емблематики у країнах Америки та Європи. З 1982 р. до цього руху приєдналися й ентузіасти у СРСР [185, с. 714], що дало поштовх вивчення військової уніформи та всіх її атрибутів й у республіках колишнього Радянського Союзу.

Спеціальних наукових досліджень, присвячених лише нарукавній емблематиці в іноземній історіографії цього періоду, на жаль, небагато. Заслуговує на увагу відоме дослідження британського науковця М. Чаппела, який вперше дослідив саме нарукавну емблематику британських військ часів ПСВ, яка в армії Великобританії отримала назву «бойових символів» або «бойових емблем» («Battle Insignia»), що підкреслювало їх практичне використання виключно для польової уніформи під час бойових дій [424]. Також існують праці, у яких подаються у вигляді каталогів збірки різних видів військових емблем, в тому числі й нарукавних. Прикладом можуть слугувати американське видання П. Моргана та Т. Турмана [459], символіка сучасної німецької армії у видання МО ФРН [421-423] та інші.

Взагалі літератури, присвяченої розвитку військової уніформи іноземних армій, у яких застосовували нарукавні емблеми, протягом останніх років вийшло дуже багато. Однак у більшості публікацій нарукавна емблематика згадується на сторінках цих видань лише як один з атрибутів уніформи, до того ж не най головніший, який не привертав особливо багато уваги у дослідників.

Першими більш прискіпливу увагу до проблем розвитку нарукавної емблематики стали приділяти у США, де вона й зародилася. Емблеми, які носили на уніформі (спочатку на кепі, а далі й на рукавах) стали в період Громадянської війни 1861-1865 рр. невід'ємною частиною мундиру армії Північних штатів. А так як події Громадянської війни у США до сих пір залишаються одним з найбільш вивчених періодів американської військової історії, то й у наукових (а більше всього - у науково-популярних) працях, з цієї епохи американські автори досить детально розглянули процес появи цього типу військової символіки (наприклад, дослідження Б. Похенка та Д. Трояні, П. Катчера, Р. Вольстада, П. Сколлінза, Р. Філда, Р. Гука, Д. Друрі та Д. Емблтона [208, 436-438, 450, 452]). Дослідженнях про її розповсюдження на всі армійські корпуси армії Північних штатів спиралися на ретельно вивчені джерела, присвячені нарукавній емблематиці, які склали основу розуміння цього процесу американськими дослідниками [208, 436-438, 450, 452].

До ПСВ та у наступні роки до початку ДСВ цікавість у дослідників до розвитку нарукавної емблематики була вкрай низька. Це було пов'язане з тим, що вона у цей період поки що не набула офіційного статусу, і вважалася лише тимчасовими практичними заходами, які винайшли самі військовослужбовці в умовах війни. Тому практично у всіх арміях - учасницях ПСВ, по закінчені бойових дій напрацьована практика створення та використання нарукавної емблематики була або відмінена (заборонена), або ж, у кращому випадку, законсервована для використання у випадку виникнення подібної ситуації (тобто, нової війни). Зрозуміло, що жодних спеціальних досліджень саме нарукавної емблематики у цей період не було. Вже наприкінці ХХ-го ст. з'явилися цікаві дослідження уніформи часів ПСВ, де вже було приділено більше уваги нарукавній емблематиці цього періоду. Слід знову згадати працю британського дослідника М. Чаппела, який ретельно дослідив британський досвід у галузі нарукавної емблематики під час ПСВ, який й досі залишається найкращим дослідженням у цій галузі [424]. Цікаві згадки про застосування під час ПСВ нарукавних емблем у британській армії можна знайти також у працях того ж М. Чаппела, Р. Марріона, Д. Фостена, Д. Таблтона, М. Пеглера [426, 427, 428, 458, 466]. Варті уваги дослідження М. Чаппела про уніформу та нарукавну емблематику на ній частин канадської армії у складі британських армій цього періоду [429], Р. Чартранда та Д. Еблтона про зовнішній вигляд армії Канади у ПСВ [431], частин австралійської армії та її символіки у праці Д. Лаффіна та М. Чаппела [455], праця В. Стака та М. Чаппела по уніформі новозеландської армії часів ПСВ [471], дослідження Д. Фостена, Р. Мерріона, Д. Емблтона, Т. Нігеля, П. Томаса та Б. Раміро про уніформу німецької армії періоду ПСВ [359, 441, 462, 475]. Особливо цікавими є дослідження уніформи американської армії, яка чи не найбільше використовувала нарукавну емблематику в ході ПСВ, у працях М. Генрі, С. Уолша та інших [442, 446]; дослідження уніформи французької армії часів ПСВ та своєрідність її нарукавної емблематики у працях А. Жюно, виданих Військовим музеєм французької армії у Парижі [416, 447, 448], І. Саммера та Д. Рави [472]; специфіка польової уніформи під час ПСВ армії Австро-Угорщини у працях П. Юнга, Д. Павловича, Т. Новаковського, М. Левіка [449, 463]; уніформи італійської армії у працях Д. Ніккола та Р. Руджері [461]; бельгійської армії у праці Р. Павлі, П. Лерньє та П. Курселля [465]; російської армії періоду ПСВ у праці Н. Корниша та А. Каращука [139]; польській армії міжвоєнного періоду [473].

У вказаний період армії більшості країн після закінчення боїв ПСВ знову повернулися до традиційних способів розрізнення військовослужбовців за приналежністю до окремих частин та підрозділів: номерами або емблемами (беджами) частин на погонах або коміру, що було характерне для британської та французької армій, кольоровими деталями форми одягу та спеціальним кроєм мундирів, носінням спеціальних головних уборів, використанням спеціальних прапорців та фаньйонів, носінням спеціальних нагрудних знаків, що було характерне в першу чергу для армій Польщі, Латвії, Естонії, Литви, Румунії. Детально такі способи розрізнення військовослужбовців були досить детально досліджені у багатьох працях, серед яких дослідження П. Канника, А. Арановича, Ф. та Л. Функенів, Д. Адаменка, Т. Новаковського, М. Левіка, П. Юнга, Д. Павловича, С. та А. Потрашкових, Н. Корниша, Я. Тинченка, Д. Горшкова, І. Можейка, А. Папакіна, Ю. Цигановса [43, 45, 76, 139, 151, 152, 200, 207, 121, 337, 338, 356, 361, 372-374, 449, 463].

Лише з часу виникнення 1939 р. ДСВ та у наступні роки нарукавна емблематика у західних арміях набуває офіційного статусу. Особливо плідним періодом для дослідження нарукавної емблематики зарубіжних армій періоду ДСВ та наступних за ними років стали 1970-1990-ті рр., коли у світі відбувалося протистояння НАТО та країн Варшавського договору. По-перше, це стало результатом того, що через значний час, що пройшов від подій ДСВ, стали доступними для дослідників документи з архівів армій США, Великобританії, Франції, Голландії, Бельгії та інших країн, учасниць війни. У цих дослідженнях основну увагу було приділено вже не лише перебігу бойових дій у цей час, але й детально вивчено вигляд військовослужбовців різних армій - учасників ДСВ, деталі, уніформи, знаків розрізнення, нагород, відзнак [157, 474]. У працях багато уваги приділялось й нарукавній емблематиці військових різних армій. Особливо цінну інформацію з питань уніформології мали видання британської видавничої фірми «Оспрей-паблішед», яка з кінця 1960-х рр. започаткувала спеціальний проект по створенню серії наукових та науково-популярних досліджень уніформи армій європейських, американських та азійських армій, що брали участь в боях як у Європі, так і в Азії і Африці. Одним з цих видань була праця вже згаданого британського дослідника М. Чаппела, який присвятив ще одну свою книгу саме нарукавним «бойовим емблемам» британської армії в роки ДСВ [425]. На прикладах, проілюстрованих фотографіями реальних нарукавних емблем, він дав повний аналіз символіки, яку використовували британські військовослужбовці для відрізнення своїх з'єднань та частин. Подається розвиток не лише самої нарукавної емблематики, але й термінології: в британській армії для визначення цього типу символіки тепер використовували також терміни «shoulder designations» (вказівка на плечах), «formation badges» (емблема частини) або «arm-of-service distinguishing marks» (розрізнення, відмітка роду військ).

У інших виданнях дослідники М. Генрі, Ф. Кетчер. К. Коллінгвуд, К. Сміт надали масу цінної інформації про особливості появи та використання нарукавної емблематики арміях США [69-71, 114, 148, 301]. Також М. Брейлі та М. Чаппел детально дослідили зміни в уніформі і, відповідно, у нарукавній емблематиці та у «бойових знаках» Великобританії [53], Д. Лаффін Д. та М. Чаппел - армії Австралії [455], М. Крисін (на основі британських видань) - армії Індії [145], які й раніше широко використовували цей тип військової символіки. Дослідженню піддавалася також армія Франції, яка раніше (до ДСВ) нарукавної емблематики у тому значені, яке ми їй придаємо (тобто, відзначенням окремих частин) практично не мала, але створила її протягом бойових дій у складі американської та британської армій (праці П. Гайєця, Я. Самнера, Ф. Вавильє, М. Чаппела [226, 443]). Така сама ситуація була й у арміях Бельгії, Голландії, Польщі (праця С. Залоги та Р. Хука [116]), Греції. У всіх них нарукавна емблематики з'єднань та військових частин, що боролися проти нацизму та фашизму поруч з британською та американською арміями (а у багатьох випадках - й у їх складі), виникла саме у цей час під впливом досвіду своїх союзників. Також ретельно було досліджено уніформа та символіка армій противників США та Великобританії у цій війні - Німеччини (Н. Томас, С. Ендрю, Г. Вільямсон, К. Раффнер, Р. Волстад, Б. Кверрі, М. Чаппел, Г. Уіндроу, Р. Бухейро, С. Дробязко, І. Савченков, Д. Фоулер, К. Кабальєро Хурадо, С. МакКуейг, Дж. Барі, Р. Ламстен, П. Хенкок, М. Царенко [109, 132, 216, 343-348, 350-355, 360, 370]) та її союзників (П. Еббот, Н. Томас, М. Чаппел [411]), Італії (Ф. Джоуетт, С. Ендрю [99-101]), Японії [102, 103].

Цінним джерелом для дослідження нарукавної емблематики в арміях НАТО - США, Великобританії, Франції, Туреччини, Німеччини - стали спеціальні службові видання, які готувалися та видавалися ГШ Радянської Армії під грифами «таємно» та «для службового використання». В них на основі відкритих даних з преси та розвідувальної інформації, яку здобували радянські розвідувальні служби, наводилися зовнішній вигляд та символіка цих армій - потенційних противників СРСР та його сателітів по Варшавському блоку [194-196, 304]. Досліджувався й вигляд військовослужбовців армії інших країн, які теж вважалися потенційними противниками СРСР, наприклад, Ізраїлю, Пакистану, Індії, Японії [413].

З розпадом СРСР у 1991 р. у західній історіографії принципово нічого не змінилося. Процес дослідження власних армій та їх уніформ, символіки продовжувався. Хіба що зросла зацікавленість до символіки Радянської Армії СРСР та армій так званого соціалістичного табору. Тому, як вже зазначалося раніше, рубіж 1991 р. встановлений лише для історіографії військової символіки України.

Загалом можна зробити висновок, що історіографія західних країн в дослідженнях розвитку військової символіки, у тому числі й нарукавної емблематики у природних умовах (тобто, в умовах, коли військова символіка не стримувалася комуністичною ідеологією, як це відбувалося у СРСР) до 2012 р. напрацювала достатньо потрібної наукової інформації для об'єктивного висвітлення цього процесу від зародження нарукавної емблематики і до її поширення на весь світ. Ця інформація дає можливість зрозуміти процеси, які відбувалися в ході розвитку військової нарукавної емблематики в арміях більшості країн, проаналізувати їх, визначити структуру (тобто, визначити періоди розвитку), а також зрозуміти її вплив на нарукавну емблематику ЗСУ, яка в основних рисах запозичила цю форму військової символіки від армій Західного світу з утворенням незалежної України 1991 р.

Про власне українську історіографію такого елементу уніформи, як нарукавні емблеми, можна починати вести мову лише з утворення перших українських державних утворень за результатами ПСВ. Тоді, при розпаді Російської та Австро-Угорської імперій утворилися українські держави на території колишньої Російської імперії (УНР - Українська Держава - УНР) та на території колишньої Австро-Угорської імперії (ЗУНР). Але поразка у цих Перших визвольних змаганнях не дала можливість повністю дослідити за оригінальними джерелами особливості уніформи та символіки цих українських держав. Цією справою змогли зайнятися українські історики лише в еміграції. Однак вони не були повними, так як базувалися лише на спогадах та залишках документації, яку вдалося вивезти за кордони СРСР. В Польщі міжвоєнного періоду (1920-1939 рр.) ситуація була більш сприятлива для українських істориків, їм не заборонялося досліджувати свою історію, в тому числі й новітнього періоду. Однак доступ до архівів, які здебільшого попали в руки польської влади, був обмежений. Цінним джерелом для вивчення уніформи та символіки Галицької Армії цього періоду стало видання альманаху «Червона Калина», на сторінках якого можна було почерпнути деякі дані про ці питання у спогадах учасників.

Серед публікацій українських істориків в еміграції можна назвати розвідки, у тому числі й з питань військової символіки та уніформи М. Битинського, П. Дубрівного, О. Корчака-Городиського, І. Крип'якевича, Б. Капустянського, Б. Гнатевича, П. Мірчука, Я. Семотюка, В. Трембицького, Л. Шанковського [47-50, 60, 143, 228, 229, 408]. Однак вони всі приділяли увагу лише українським ранговим знакам, прапорам та нагородам цього періоду. Тому, для нашого дослідження ці праці мають значення лише як приклад військової символіки часів Визвольних змагань, які вплинули на нарукавну символіку з'єднань та військових частин ЗСУ після проголошення державної незалежності України. У праці Я. Семотюка приводилися нарукавні емблеми українських ветеранських організацій, розроблені зразком подібних відзнак ветеранів американської та канадської армій [228, с. 44]. Однак вони були невідомі в Україні до 1991 р.

В Радянській Україні у складі СРСР дослідження про відзначення та символіку українських формувань часів Перших визвольних змагань знаходилися під повною забороною. Дозволялося лише досліджувати символіку козацьких формувань XVI-XVIII ст. [120]. Дослідження нарукавної символіки формувань так званої Білої Армії, які діяли на території України протягом 1918-1920 рр. та інших національних армій антибільшовицького спрямування, також до кінця 1980-х рр. знаходилися під забороною, як ворожі комуністичній ідеології. Дещо більше повезло символіці Червоної Армії. Однак і тут символіка початкового періоду, 1917-1924 рр., практично не досліджувалася. А це був найцікавіший для нашого дослідження період розвитку радянської військової символіки, коли, в умовах кризи у країні, спочатку самостійно, а далі - й під керівництвом керівних органів Червоної Армії була створена система нарукавної емблематики, як противага царським імперським відзнакам у вигляді погонів та петлиць. З джерел радянського періоду уваги заслуговує хіба що праця працівника Артилерійського історичного музею Головного управління МО СРСР О. Харитонова, який вперше науково, на підставі документів та колекції відзнак, що зберігалися в музеї, відтворив символіку Червоної Армії цього дуже цікавого періоду [46]. В подальшому вона відіграла роль певного зразка при створенні нарукавної емблематики в арміях пост-радянського періоду. Вона мала вплив й на новітню українську нарукавну емблематику, але незначний. Серед інших видань радянського періоду певну користь при вивченні проблем розвитку нарукавної емблематики мають хіба що популярні книги для широкого загалу, в яких подавалася деяка символіка Радянської Армії (знаки, значки класної кваліфікації, нагородна система СРСР, нарукавні знаки родів військ та служб [106, 230]), та військові енциклопедії та енциклопедичні словники, які також давали інформацію про деяку символіку [302]. Цінність їх для нашого дослідження полягає в тому, що вони були широко розповсюджені. Тому перші зразки символіки ЗСУ, які створювалися самодіяльними митцями в частинах, часто мали вигляд копіювання того чи іншого символу з цих книг. Більш детально розвиток нарукавної символіки Радянської Армії 1970-х - кінця 1980-х рр. можна дослідити по наказам МО СРСР про правила носіння військової форми одягу, які видавалися після кожної суттєвої зміни у цій галузі [39-41].

Після 1991 року, з розвалом СРСР та створенням незалежної України, ситуація докорінно змінилася. З цього часу обмеження, які накладали на наукові дослідження комуністична ідеологія, були скасовані. Стало можливим реально вивчати історію України заборонених часів - створення перших українських формацій у складі Австро-Угорської армії - Легіону УСС періоду ПСВ, Перших Визвольних змагань 1917-1921 рр., боротьбу УПА за українську державу в роки ДСВ. Тому, завдяки українським дослідникам сучасного періоду багато «білих плям» в українській військовій історії, в тому числі й у галузі уніформології, фалеристики, прапорництва, сфрагістики, військової символіки, були подолані. З'явилися нові ґрунтовні праці по історії, військовому костюму, вексилології та фалеристиці українського козацтва періоду XVI-XVIII ст. дослідників І. Ситого [231-236], Ю. Мицика [160-162], Б. Гаггмана [66], В. Гавриленка [67], А. Гречила [82, 87], Я. Дашкевича [89, 91], О. Желіби [115], О. Однороженка [190-193], В. Панченка [199], Ю. Савчука [224], Р. Саєнко [225], Є. Славутича [237], О. Сокирка [303], перші розвідки про символіку українських військових формувань початку ХХ-го ст. у працях Я. Тинченка [335, 336, 339-341], В. Бузала [56], К. Гломозди [72, 74], О. Круковського [144], М. та Н. Лазаровичів [149], В. Приходька [209, 210], М. Царенка [371]. Безцінним внеском в українську історіографію військової символіки цього періоду стали праці М. Чмира [379-389, 394, 398-400, 404, 405, 407], А. Руккаса [220-222, 327]. Це дало можливість ретельно представити науковцям історію розвитку уніформи, рангових знаків, відзнак, прапорів та прапорців, в тому числі й нарукавних знаків різного призначення військовослужбовців армій Центральної Ради, УНР, Гетьманщини, ЗУНР. Основою цих праць стали матеріали архівів України (в першу чергу Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України [1-10]). Слід згадати також колективну працю українських дослідників Є. Пінака, О. Руденка та Д. Адаменка, які за допомогою британського науковця П. Аббота змогли видати книгу по уніформі українських армій та українських формацій періоду 1914-1955 рр. у видавництві «Оспрей», завдяки чому знання по українській уніформі та військовій символіці поширилися серед англомовного світу [415]. У цих працях, особливо М. Чмира та Я. Тинченка, ми вперше отримали наукове висвітлення питань розвитку нарукавної емблематики в українських формаціях часів Перших Визвольних змагань (1917-1921 рр.), що потім було використано при розробці нарукавної емблематики сучасних ЗСУ.

Робота по дослідженню військової емблематики України з поданням її результатів широкому загалу українських дослідників у цій галузі багато в чому стала можливою завдяки появі в Україні низки спеціалізованих видань, таких, як «Знак» (Вісник УГТ), Військово-історичний альманах Національного військово-історичного музею України, журналу в галузі української уніформології та військової символіки «Однострій» (Рівне), львівського мілітарного альманаху «Цитаделя», журналу «Коллекцион» (Київ), а також широкому висвітленні проблем військової символіки у виданнях МО України (газети «Народна армія», журналу «Військо України», газети «Армія України», «Слава і Честь»).

З появою в українській армії нарукавної емблематики, з 1992 р. розпочинається новий етап досліджень. Її поява привернула увагу багатьох дослідників української військової символіки та колекціонерів. Тому на початковому етапі, приблизно до 2004 р., відбувався процес ідентифікації емблем (по приналежності до конкретних військових частин, закладів та установ), опису, дослідження обставин їх створення та значення символіки, яка була використана. Результати досліджень публікувалися у згаданих періодичних виданнях. Однією з перших стала публікація В. Бузала у виданні лондонського ОБВУ «Сурмач», де він у формі інтерв'ю у художником О. Руденком розповів про створення перших зразків нарукавної емблематики новоутворених ЗСУ [57]. Інформація, викладена у праці стала дуже цінною для дослідників військової символіки ЗСУ, так як перші спроби запровадження української військової емблематики закінчилися невдачею, і всі матеріали стосовно цієї спроби знаходяться особисто в О. Руденка. Цікавою стала також публікація К. Гломозди стосовно тенденцій в українській символіці цього початкового періоду [73]. Важливе місце на початку розвитку військової символіки України мали також пропозиції, які надавали фахівці-художники, наприклад, О. Кохан [141] та львівський художник Р. Дуб'як [218], процес створення перших емблем родів військ у працях В. Паська та Я. Радиша [201, 211, 212]. Деяку інформацію про розвиток військової символіки можна було почерпнути зі спеціалізованих військових видань, наприклад, в Інформаційному збірнику інженерних військ ЗСУ, де розглядалися питання створення емблеми інженерних військ [119]. Однак, через те, що питання військової символіки публікувалися поруч з іншими питаннями розвитку інженерних військ, які мали закритий характер, ці матеріали були доступні обмеженому колу дослідників лише з числа військовослужбовців ЗСУ. В результаті до 2004 р. з'явилася розгалужена українська історіографія нарукавної емблематики сучасних СВ ЗСУ, представлена дослідженнями автора [238-300], Б. Буднікова [54, 55], С. Музичука [164], О. Дедея [92].

Окремо слід згадати праці Національного військово-історичного музею України. Від самого початку утворення у ЗСУ нарукавної (та іншої) символіки музей приділяв велику увагу збору колекції цих нових символів та пробував вести роботу по їх вивченню. На жаль, через брак фахівців дослідницька робота велася недостатньо якісно, що стало причиною неправильної ідентифікації багатьох зразків нарукавної емблематики ЗСУ. Однак, велику роль зіграло видання музеєм першого в Україні каталогу військової емблематики ЗСУ [63]. Також саме музей розпочав роботу з проведення наукових конференцій, на яких розглядалися питання розвитку військової символіки у ЗСУ, що також стало не лише засобом розвитку питань військової символіки в Україні, а й одним з наукових джерел вивчення цього явища [124, 126, 127, 137].

Зі створенням у складі ГШ ЗСУ 2001 р. Воєнно-геральдичної служби її працівники доклали нових зусиль до збільшення історіографічної бази досліджень військової символіки ЗСУ. З цього часу регулярно стали з'являтися праці М. Чмира [379-407], О. Муравйова [166-184], до яких додалися праці нових молодих дослідників нарукавної емблематики ЗСУ: М. Хорошунова [362-366], І. Масленнікова [158], присвячені появі все нових і нових зразків військової нарукавної емблематики.

Врешті стан дослідження нарукавної емблематики, починаючи з 2005 р., перейшов на новий рівень - від опису конкретних зразків нарукавної емблематики до аналізу загального стану розвитку цього виду військової символіки, виявлення його закономірностей, основних характерних особливостей, пов'язаності з загальносвітовим рухом розвитку військової символіки. Початок поклала праця автора цього дослідження [238], в якій вперше була зроблена спроба вияснити вплив на українську нарукавну емблематику розвитку цієї форми емблем в арміях світу, починаючи від появи їх в армії США у 1863-1865 рр. Була проведена спроба систематизації періодів розвитку нарукавної емблематики; особливостей її розвитку в арміях США, Великобританії, Франції, Німеччини, Італії, Японії, Швеції, Польщі; виявлені особливості розвитку української емблематики в період 1992-2005 рр.; встановлена термінологія, яка раніше в Україні була відсутня. Розвитком цих досліджень стали дві нові монографії автора на вказану тему [281, 282], в яких детально було розібрано процес розвитку нарукавної емблематики у двох основних об'єднаннях СВ ЗСУ - 8-у та 13-у АК. В подальшому питання аналізу процесу розвитку нарукавної емблематики були уточнені у працях автора в ході низки наукових конференцій у Києві [239] та Львові [240].

Незабаром до аналітичних досліджень розвитку української нарукавної символіки додалася колективна праця працівників Відділу військової символіки і геральдики ГШ ЗСУ (О. Муравйова, М. Чмира, Н. Корж та Т. Лук'яненко) [184], яка не лише представила нові розробки у галузі військової емблематики, геральдики, вексилолігії, фалеристики, але й визначила теоретичні підходи цього відомства до розвитку військової символіки ЗСУ в цілому. Також заслуговує уваги праця дослідника в галузі військової символіки М. Хорошунова [366], який дослідив розвиток самої молодшої її ділянки, пов'язаною зі створенням у ЗСУ Військової служби правопорядку, що також додало матеріалу для аналізу процесів у цій галузі військової символіки.

2014 року побачила світ праця на той час кандидата історичних наук В. Карпова про становлення та розвиток військової символіки України [123]. Однак, основна увага автора була прикута до розвитку офіційної символіки ЗСУ, до яких відносяться емблеми самих ЗС, видів та родів військ, Бойові Прапори, штандарти, кокарди, нагороди та відзнаки, а нарукавній емблематиці присвячено достатньо небагато місця. Так само, підготовлені та захищені в Україні дисертації на звання кандидатів історичних наук Є. Славутича, О. Демчучена, Т. Юрової, О. Нашивочнікова, Я. Тинченка, на жаль, присвячені іншим формам військової символіки, тому питання військової нарукавної емблематики і досі є актуальним.

При досліджені військової символіки, особливо такої її форми, як нарукавна емблематика, яка була запозичена ЗСУ від армій провідних країн світу, важливе значення має порівняльний аналіз її розвитку у різних арміях, які певний час складали збройні сили однієї держави - СРСР. У наших сусідів також існує досить розгалужена історіографія розвитку цього предмету військової символіки. Уваги привертають спеціалізовані російські наукові та науково-популярні видання в галузі військової уніформології, символіки, фалеристики та прапорництва, такі, як «Старий Цейхгауз» (на початковому етапі - «Цейхгауз») та «Сержант». Тому праці російських науковців А. Степанова [305-326], А. Хрусталева [367, 368], А. Чередника [376-378], Г. Плоткіна [204, 205], П. Тюєва з Білорусі [349], М. Савочкина з Узбекистану [223] надають цілком достатньо даних для висновку про схожість процесів у розвитку нарукавної емблематики в арміях всіх пострадянських країн. Аналогічно історіографія процесів розвитку нарукавної емблематики в сучасних арміях світу, завдяки публікаціям та інформації з інтернету, дає можливість проводити порівняльний аналіз нарукавної емблематики ЗСУ з її колегами в арміях Європи та Америки.

Таким чином, слід визначити, що згадана сучасна історіографія появи нарукавної емблематики у ЗСУ в цілому дозволяє об'єктивно дослідити її розвиток, особливості, визначити періоди розвитку та перспективи. Основним недоліком історіографії є брак архівних матеріалів, так як більшість зразків нарукавних емблем розроблялися стихійно, без створення в частинах документальної бази. Подібні документи є рідкістю, як, наприклад, обставини створення нарукавної емблеми у 816-у реап, висвітлені у наших статтях з І. Масленніковим [158, 290].

Таким чином, підводячи підсумки огляду історіографії досліджень в галузі нарукавної емблематики, можна зробити висновок, що в Україні протягом 1992-2012 рр. накопичена достатня база праць з військової символіки в цілому та військової нарукавної емблематики конкретно, яка дає можливість провести ґрунтовні дослідження з цих питань у науковій праці, яка пропонується для розгляду.

1.2 Джерельна база досліджень військової нарукавної емблематики

Джерельну базу дослідження можна розділити на дві основні частини. Першу складають матеріальні (речові) джерела, до яких відносяться самі нарукавні емблеми, виготовлені у різні часи, і які використовували військовослужбовці для позначення їх приналежності до ЗСУ, до окремих родів військ та служб, об'єднань, з'єднань, військових частин, установ та закладів. Саме комплекс реальних нарукавних емблем створює основу, базіс для проведення дослідження. На даний час загалом у ЗСУ розроблено, виготовлено та застосовуються тисячі нарукавних емблем різних форм та художньої майстерності. Всі емблеми, створені протягом 1992-2012 рр. можна поділити на дві категорії: ті, що створені і продовжують використовуватися у військах; та емблеми, що втратили актуальність через реорганізації або розформування частин. Якщо перші можна побачити на військовослужбовцях в частинах, то інші практично зникли з ужитку і зберігаються лише в музеях (часто на предметах уніформи) або у приватних колекціях. Колекції нарукавних емблем мають Національний військово-історичний музей України, музей історії Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, інші військові музеї та кімнати бойової слави, а також іноземні військово-історичні музеї. Однак представлені в них нарукавні емблеми досить обмежені у кількості. Значно більше джерел для вивчення дають приватні колекції, серед них і приватна колекція автора дослідження, яка нараховує десятки тисяч примірників.

Додатковий матеріал для дослідження дають інтернет-джерела. Зі створенням інтернет-мережі з'явилися спеціалізовані сайти, створені колекціонерами нарукавних емблем (цей вид колекціонування отримав назву «сигнуманістики», від поєднання слів «signum» -знак, та «manus» - рука). Цінність таких сайтів полягає в тому, що на них колекціонери з різних частин України викладають відскановані зображення нарукавних емблем, які використовувалися в різних частинах ЗС, розташованих у різних куточках України. Така база дає можливість проводити аналіз їх розвитку з великою точністю. Крім того, ці сайти містять великий масив нарукавних емблем іноземних армій, що дає можливість проводити порівняльний аналіз їх з українською військовою нарукавною емблематикою. Прикладами таких сайтів може бути відомий колекціонерам багатьох країн sammler.ru, а також сайт УГТ uht.org.ua.

Також до матеріальної джерельної бази можна віднести фото- та кіно-матеріали, на яких ми можемо побачити військовослужбовців в однострії з нарукавними емблемами своїх частин. Важливість цього типу джерел полягає в тому, що вони дають можливість підтвердити реальність носіння нарукавних емблем військовими у певні часи і при певних обставинах. Вперше ці важливі джерела були застосовані при вивченні американської емблематики часів Громадянської війни, де серед джерел були застосовані й фотографії учасників війни (великим плюсом стало те, що протонарукавна емблема зародилася у США в той час, коли вже існувала фотографія, хоча й лише чорно-біла). Були застосовані також самі емблеми, які збереглися з тих часів в музеях та приватних колекціях [208, 436-438, 450, 452].

Другу частину складають писемні джерела, до яких відносяться архівні матеріали, друковані першоджерела та історіографія досліджень військової нарукавної емблематики як в Україні, так і за її межами. На жаль, архівних джерел з теми дослідження в Україні мало. Це пов'язано з тим, що процес створення та застосування нарукавної емблематики здебільшого проходив без створення офіційної документальної бази. Фонди Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України [1-19] дають можливість лише зрозуміти перебіг початкового етапу встановлення в українських військових формуваннях початку ХХ ст. прототипів сучасної нарукавної емблематики. Їх ретельно досліджував український науковець М. Чмир [379-389, 394, 398-400, 404-405, 407], але відносно завдань даного дослідження вони мають, на жаль, лише допоміжне значення.

Допомогою для автора стало те, що виробнича база нарукавної емблематики протягом 1992-2000 рр. знаходилася переважно у Львові. Тому автор, підтримуючи зв'язки з виробниками (які самі не приділяли належної поваги до документів про виготовлення емблем, і практично знищували їх після виготовлення замовлення частин) зміг зібрати величезну джерельну базу, акумульовану в особистому фонді автора зі складу архіву УГТ. Ці джерела розподілені у фонді автора по описах та справах, що відображають як загальну документацію щодо розвитку військової емблематики у ЗСУ (в тому числі й нарукавну емблематику), так і документацію розробки нарукавних емблем окремих підрозділів ЗСУ (описи документів щодо створення нарукавної емблематики окремих оперативних командувань, армійських корпусів, дивізій, бригад, полків, батальйоні та дивізіонів, частин родів військ і служб, військово-навчальних закладів).

Деяку допомогу в дослідженнях надають відомі з публікацій на сайтах Президента України та Уряду України тексти указів з питань військової символіки [29-35] та накази МО України [24-28, 36-38], однак вони здебільшого стосуються лише загальних символів ЗСУ, державних та відомчих нагород, прапорів та штандартів, предметів форми одягу, і практично не відображають (існують лише поодинокі подібні накази) власно нарукавну емблематику об'єднань, з'єднань, військових частин, установ та закладів ЗС. Тому такі джерела мають лише допоміжне значення при дослідженнях нарукавної емблематики (стосовно використання в нарукавних емблемах встановлених символів ЗС, видів ЗС та родів військ).

Важливим джерелом є переписка управлінь видів ЗСУ, оперативних командувань з МО України в ході подання проектів військової нарукавної символіки 1996 та 1998 рр., яка була передана на зберігання до Національного військово-історичного музею України. Але ці документи на час знайомства з ними автора в ході написання дисертації не були обліковані, розпорошені, використовувати їх у наукових дослідженнях без проведення попереднього опрацювання неможливо, тому вони залучені лише частково. Важлива інформація стосовно розвитку нарукавної емблематики ЗСУ зберігалася в Києві у Групі військової символіки і геральдики Тилу ЗСУ (правонаступника Відділу військової символіки і геральдики ГШ ЗСУ), де були зосереджені документи по затвердженню нарукавних емблем протягом 2004-2012 рр., методичні матеріали, переписка з військами стосовно розробки нарукавних емблем та інші документи, з якими їх працівники люб'язно знайомили автора, що дало змогу використати їх у дослідженні.

Серед історіографічних джерел першими стали каталоги наявних предметів у збірці Центрального музею ЗСУ, та описи окремих нарукавних емблем у працях В. Карпова, С. Музичука, М. Царенка, Б. Буднікова, О. Муравйова, М. Чмира, М. Хорошунова, О. Дедея, автора дослідження у віснику УГТ «Знак», у спеціалізованих виданнях, таких, як українські «Коллекцион», «Цитаделя», «Однострій», у періодичній пресі (газетах «Народна Армія», «Військо України», «Армія України», «Слава і Честь»); в подальшому до висвітлення цієї проблематики підключилися створене у Центральному музеї ЗСУ видання «Військово-історичний альманах»; російських дослідників у російських виданнях «Цейхгауз» («Старий Цейхгауз»), «Шеврон», «Сержант», каталогах нарукавних емблем Білорусі. До цих джерел відносяться й спогади самих військовослужбовців про свою символіку, яку вони використовували під час служби.

При дослідженні української нарукавної емблематики важливими джерелами, особливо у галузі історичної спадщини української військової символіки, стали публікації українських дослідників в еміграції, які стали доступними з розпадом СРСР. Серед них варто згадати журнал «Вісті» (орган Крайової управи Братства колишніх вояків 1-ї Української дивізії Української Національної армії), «Вісті комбатанта» (орган Організації бувших вояків-українців у США), «Сурмач» (орган ОБВУ у Великобританії), праці канадського дослідника українського походження Ярослава Семотюка.

З початку 1990-х рр. питання історичної спадщини України в галузі військової символіки, фалеристики, вексилології та уніформології, у тому числі й питання застосування українським и формуваннями прототипів нарукавних емблем, піднімається у дослідженнях В. Бузала, К. Гломозди, А. Гречила, Я. Дашкевича, О. Кучерука, С. Музичука, В. Манзуренка, Ю. Савчука, Я. Тинченка, А. Руккаса, В. Приходька, М. Чмира.

Важливу інформацію про розвиток нарукавної емблематики у арміях світу після 1991 р. стало можливим отримувати зі спеціалізованих публікацій, що регулярно з'являлися в Європі та США. Це, в першу чергу, об'єднані навколо британської військово-історичної серії «Оспрей-Паблішед» науковці у галузі уніформи та військової символіки М. Чаппел, П. Морган, Т. Турман, Б. Похенка, Д. Трояні, П. Катчер, Р. Вольстад П. Сколлінз, Р. Філд, Р. Гук, Д. Друрі, Д. Емблтон, Р. Мерріон, Д. Фостен, Д. Таблтон, М. Пеглер, Р. Чартранд, Д. Лаффін, В. Стак, Т. Нігель, П. Томас, Б. Раміро, М. Генрі, С. Уолш, А. Жюно, І. Саммер, Д. Рава, П. Юнг, Д. Павлович, Т. Новаковський, М. Левік, Ніккола, Р. Руджері, Р. Павлі, П. Лерньє, П. Курселль, Ф. та Л. Функен, Н. Корниш, Й. Щепанець, А. Зайонц, П. Канник. Цікавий матеріал можна знайти у виданнях російських дослідників А. Арановича, О. Степанова, А. Ганіна, В. Передерія, С. Артамонова, В. Петракова, О. Кібовського, Д. Горшкова; українських дослідників уніформи Д. Адаменка, С. та А. Потрашкових, Я. Тинченка, А. Папакіна; дослідника з Латвіїї Ю. Цигановса; азербайджанського науковця А. Гусейнова.

Однак слід констатувати, що, незважаючи на відносно велику кількість історіографічних матеріалів по військовій емблематиці, в Україні й досі відсутні наукові праці, які б компетентно дослідили весь процес відродження та розвитку у ЗСУ нарукавної емблематики, як одного з найбільш розповсюджених зразків військової символіки.

1.3 Методологія дослідження

Методологічною основою дослідження стали наукові принципи історизму, об'єктивності, науковості та достовірності висвітлення подій розвитку нарукавної емблематики у ЗСУ, комплексність та системність у дослідженнях наукової проблеми. Поруч з загальнонауковими (аналітичним, синтетичним, логічним, ретроспективним) та загально історичними (порівняльно-історичним, хронологічним, типологічним, історично-описовим) методами використані спеціальні джерелознавчі методи (критичний, еврістичний, іконографічний) та інші. Також використані методи, напрацьовані геральдикою, сфрагістикою та іншими спеціальними історичними дисциплінами. В опрацюванні джерел застосовані історичний, логічний та комплексний підходи, головний наголос зроблений на співставленні історичних та речових джерел різного походження. Дослідження базується на застосуванні системи наукових методів: принципу достовірності, який, у свою чергу, заснований на пошуку істини, що передбачає критичний підхід до джерел наукової інформації; принцип конкретності передбачає аналіз зразків нарукавної емблематики з точки зору застосованих у кожному власних художніх, символічних та історичних особливостей; принцип історизму дав можливість простежити послідовність процесів появи та розвитку нарукавної емблематики як в арміях світу, так і в СВ ЗСУ - від виникнення перших зразків, до формування й розвитку процесу встановлення об'єднаннями, з'єднаннями, військовими частинами, закладами та установами СВ власної нарукавної емблематики у хронологічній послідовності; принцип всебічності, який дав можливість встановити внутрішні та зовнішні зв'язки, закономірності, суперечності та недоліки процесу; застосування принципу історіографічної традиції дало можливість співставити отримані результати з працями попередніх наукових робіт як в Україні, так і за її межами. Весь методологічний комплекс застосованих принципів та методів дав можливість вивчити процес формування та розвитку нарукавної емблематики СВ ЗСУ у діалектичній єдності з іншими частинами військової символіки.

Важливим стало визначення понятійного апарату. Справа в тому, що стосовно предмету дослідження в історичних джерелах як України, так і інших арміях світу застосовують різні терміни: розпізнавальний знак, патч, нашивка, емблема, нарукавна емблема, нарукавний знак, шеврон, «полкові знаки», «бойові знаки» («battle badge», або інакше «battle insignia», «battle patch»). 24 жовтня 2002 р. на підставі досвіду як української армії, так і відповідних понять в іноземних арміях, автор запропонував на конференції УГТ надалі називати їх «нарукавними емблемами». Підтвердженням слугував аналіз використання існуючих в українській мові назв для цього предмету військової уніформи. Емблема (відзнака) - занадто загальна назва, що не відтворює специфіки явища. Емблемами можуть бути і не нарукавні емблеми, наприклад, металева відзнака, емблема на головному уборі, на грудях і т. і. Шеврон - взагалі невірна назва; шеврон (французьке слово chevron - буквально кроква) - це нашивка кутової форми, яка робиться з галуна, тасьми або шнура на різних частинах військового обмундирування (головним чином на рукавах), що служить, як правило (традиційно), для визначення рангу (військового звання) або кваліфікації (часу служби, участі в бойових діях і т. і.) військовослужбовця. Нарукавна нашивка, нарукавний знак - неточне визначення. Є різні види нашивок, наприклад, шеврон, нарукавний галун - це теж нашивка. Розпізнавальний знак - також неточно визначає це явище. Поняття «розпізнавальний знак» значно вужче за змістом, аніж поняття «емблема», а крім того, може існувати в різному вигляді. Щоправда, в практиці іноземних армій (наприклад, США) існує багато прикладів, коли розпізнавальний знак через певний час вживання перетворювався в символ частини, її нарукавну емблему. Однак немає сенсу робити це в українській армії, особливо коли є можливість створення відразу саме емблеми [238, с. 15]. Тому, в подальшому, для визначення власних символів військових частин, у тих випадках, коли емблема створюються лише для носіння на рукаві військової уніформи, будемо використовувати термін - «нарукавна емблема». Також слід вказати, що термін «нарукавна символіка» є ширшим від терміну «нарукавна емблематика», тому, що включає не лише нарукавні емблеми, а й інші нашивки на рукаві військової уніформи, які у праці не розглядаються, тому застосований термін «нарукавна емблематика».

Розділ 2. Поява і розвиток індивідуальної нарукавної емблематики в арміях світу протягом XIX-XX століть та її вплив на українську нарукавну військову емблематику

Зародження, становлення, розвиток та удосконалення військової емблематики проходило, починаючи з формування самого поняття «армія» в людському суспільстві, тобто, з давніх часів. Однак метою дослідження є розгляд розвитку лише нарукавної емблематики у СВ ЗСУ періоду 1992-2012 рр. А для цього необхідно спочатку визначити стан цієї галузі військової символіки на момент отримання Україною державної незалежності та створення її власної армії. При цьому вкрай потрібно, вперше в нашій історичній практиці, проаналізувати процес розвитку нарукавної емблематики в арміях провідних держав світу від її зародження в США у другій половині XIX ст. і до кінця ХХ ст. (тобто, до часу формування незалежної української державності). Подібне дослідження дає можливість зрозуміти, чому виникла потреба саме у такому способі розпізнавання приналежності військовослужбовців до родів військ або до окремих частин, та з якою світовою нарукавною емблематикою зустрілися Збройні Сили України на момент початку свого існування; які елементи і правила вони змогли позичити з мирової практики, які явища і фактори мали визначальний вплив на розвиток української нарукавної емблематики.

2.1 Історичні системи розпізнавання військовослужбовців за їх приналежністю до окремих частин, періодизація і становлення військової нарукавної емблематики у період з другої половини XIX ст. до 1914 р.

Буде помилкою думати, що до появи системи розпізнавальних знаків в американській армії, які з часом трансформувалися у нарукавні емблеми, з'єднання та частини військ не розрізнялися між собою. Практика військової справи в Європі, починаючи з кінця XVII ст., тобто, з утворенням постійних, регулярних армій та появи одноманітної форми одягу, знає ще п'ять систем розрізнення військовослужбовців різних частин єдиної армії.

1. Найбільш старою є традиційна система, яка існувала у всіх арміях практично у незмінному вигляді до початку ХХ ст., в якій військовослужбовці різних частин відрізнялися різним типом та кольором мундирів, кольоровою гамою мундирів або кольоровими відрізненнями частин обмундирування [43, с. 13-15, 102-104, табл. 8-32; 45, с. 8-10, 24; 121; 361; 447; 449; 463].

2. Дуже старою є система розрізнення вже не окремих солдатів, а підрозділів та частин в строю і на постої в таборах за допомогою спеціальних прапорців, лінійних значків, фаньонів [9; 76, с. 20, 21, 24; 116, с. 16-17; 139, с. 55, 56; 152, с. 136; 196, с. 5-7; 207, с. 334, 931; 220, с. 142, 143; 327, с. 113-122; 337, с. 30, 31; 338, с. 44; 339, с. 48; 380, с. 8; 389, с. 8, 150, 151; 443; 472, с. 35].

3. Окрему систему розрізнення військовослужбовців, засновану на так званих ківерних гербах (беджах), створили в армії Великобританії [194, с. 18-25; 361, с. 74, 78, 79; 444; 457].

4. Ще одна система розрізнення з'явилась в Росії у кінці XIX ст., коли під час святкування ювілеїв царської гвардії, а далі - й армійських полків, були створені так звані «полкові знаки» - спеціальні нагрудні знаки з символікою цих полків, символами їх відзначень в боях, вірності імператорам та іншими відмітними символами [130, с. 149-151, 168, 170, 180, 201, 203-204, 207, 211, 212, 228; 131, с. 70-72, 99, 147-150, 155, 199, 216; 146, с. 20-25, 29, 30, 33-35; 194, с. 144-148; 200, с. 84-85; 207, с. 310-311; 210, с. 25, 32; 228, с. 12, 13, 16, 17, 25, 38, 51, 52; 229, с. 12, 13, 20, 40, 50; 238, с. 107; 281, с. 50, 59, 77, 130, 154-156, 183; 282, с. 83, 108, 119, 143, 164, 202, 219; 372, с. 42-48; 373, с. 40-43; 374, с. 57-61; 432, с. 9, 14; 456, с. 59-76; 469, с. 16; 470; 473, с. 24-28].