Кооперативний рух в національних районах Української СРР ( 1921 - 1929 рр.)

159

Размещено на http://www.allbest.ru/

2

Размещено на http://www.allbest.ru/

1

Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Кооперативний рух в національних районах Української СРР ( 1921 - 1929 рр.)

спеціальність 07. 00. 01 - історія України

Мазур Василь Митрофанович

Науковий керівник - провідний науковий

співробітник Інституту історії України,

доктор історичних наук

Марочко В. І.

Харків - 2000

Зміст

Вступ

РОЗДІЛ І. Історіографія та огляд джерел

1.1 Висвітлення кооперативного руху в історичній літературі 20-х - 90-х років ХХ ст.

1.2 Джерельна база дослідження

РОЗДІЛ ІІ. Особливості розвитку національних меншостей в Україні періоду радянського будівництва.

2.1 Створення національних адміністративно - територіальних одиниць в Україні

2.2 Суспільно - політичний статус нацменшостей

РОЗДІЛ ІІІ. Організаційні підвалини становлення та діяльності кооперації нацменшостей.

3.1 Ставлення держави до національного кооперативного руху в Україні

3.2 Соціально - економічні основи кооперації дрібних товаровиробників у національних районах

3.3 Особливості формування національних кооперативних спілок

РОЗДІЛ IV. Розвиток основних галузей кооперації в національних районах.

4.1 Виникнення сільськогосподарських і кредитних товариств

4.2 Формування споживчої кооперації нацменшостей

4.3 Кустарно - промислові об'єднання етнонаціональних груп

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ

кооперація національна меншість територіальна одиниця

Вступ

Актуальність теми дослідження. Вивчення суперечливих теоретичних і малоз'ясованих історичних питань кооперативного руху, особливо періоду нової економічної політики, за якої співіснували різні економічні уклади та форми організаційно - господарської діяльності дрібних товаровиробників, має не лише наукове, а також практичне значення. Реорганізація відносин власності, яка відбувається в Україні, потребує наукового прогнозування її соціальних наслідків, визначення суспільно - державних інтересів та національних пріорітетів, а відтак постала необхідність дослідження власного історичного досвіду функціонування системи багатоукладності у сільському господарстві, оскільки протягом десятиліть історико - економічна наука розглядала цю проблему в контексті боротьби соціалістичного сектору з капіталістичними елементами.

Безперечно, що селянська кооперація національних меншостей в Україні 20-х рр., яка виникла і діяла за певних соціально - економічних та політичних умов, не дає готових рецептів, а тим паче не є взірцем для копіювання її організаційних підвалин, але використання деяких особливостей її становлення та закономірностей розвитку дозволило б уникнути помилок і суперечливих тенденцій, особливо тепер, коли відбувається докорінне реформування аграрного сектору економіки, виникають нові форми господарювання, у тому числі сільськогосподарські кооперативні товариства.

Доцільність обрання теми дослідження зумовлена тим, що в історіографії кооперативного руху проблема формування кооперації національних меншостей в Україні 20-х рр. практично не досліджувалася.

Предметом дослідження є сільськогосподарська, споживча, кредитна та інші види кооперації в національних районах УСРР 1920-х рр., її організаційно господарські підвалини становлення і функціонування, місце і роль в загальноукраїнській кооперативній системі, в економічному житті кожної з етнонаціональних груп та національних районів.

Об'єкт дослідження становить кооперативний рух в національних районах Української СРР 1920-х рр., соціально-економічне становище селянських господарств нацменшостей, їхнє географічне і територіальне розміщення, уклад життя.

Хронологічні рамки дисертаційної роботи охоплюють 20-ті роки ХХ ст., упродовж яких відбувалося формування кооперативних товариств і спілок національних меншостей, їх діяльність, розвиток і ліквідація. Вибір хронологічного періоду дослідження зумовлений декількома принципово важливими історичними обставинами: запровадженням та функціонуванням у 1921 - 1927 рр. непу, відродженням сільськогосподарської кооперації в Україні, згортанням ринкових відносин і реорганізацією всієї кооперативної системи упродовж 1928 - 1929 рр., у тому числі й національних меншостей.

Територіальні рамки дослідження обмежено адміністративно-територіальними кордонами. Значна частина національних меншостей розселялася поза районами їх щільного проживання, а тому рамки дисертаційного дослідження виходили за межі конкретних національних районів. Економічний район діяльності кооперативних спілок не завжди співпадав з адміністративним, що також позначилося на розширенні територіальних рамок предмету та об'єкту дослідження.

Метою дослідження є всебічне висвітлення особливостей формування кооперативного руху в національних районах України.

Дисертант поставив такі завдання:

- дослідити організаційно-господарські підвалини формування кооперативної системи в національних районах;

- вивчити специфіку функціонування сільськогосподарських споживчих та кредитних кооперативних товариств нацменшостей, з'ясувати їх організаційно-правовий статус та вплив на економічний розвиток селянських господарств;

- виявити соціальний склад кооперованого населення національних районів;

підсумувати шляхом порівняльного аналізу спільні та відмінні риси кооперативного руху в національних районах та загальноукраїнської кооперації.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вона є першим в історичній літературі системним дослідженням кооперативного руху національних меншостей в УСРР 1920-х років. Проблема кооперації розглядається в констекті соціально-економічного розвитку селянських господарств нацменшостей та суспільно-політичних відносин. Це дозволило виявити деякі закономірності кооперативного руху в Україні. Використано методи порівняльного аналізу для визначення спільних і відмінних ознак кооперації нацменшостей, для виокремлення специфіки окремого виду (сільськогосподарської, споживчої, кредитної). Оригінальність дослідження визначається структурно-системним підходом до з'ясування організаційно-господарських підвалин кооперації в національних районах, до визначення її ролі не лише в економічному житті етнонаціональних груп населення України, а також для виявлення її ролі і становища в загальноукраїнській кооперативній системі.

Новизну дисертації визначають оригінальні архівні джерела, які вперше залучено до наукового обігу, а також значний корпус документів та нормативних актів про створення кооперативних товариств у національних районах. Дисертаційне дослідження, яке є першим з цієї проблеми, відтворює історичні факти кооперативного руху, виокремлює його основні етапи становлення і розвитку.

Практичне значення дисертаційної роботи обумовлено її новизною та відсутністю подібних праць з досліджуваної проблеми, що сприяє розширенню та поглибленню знань з історії кооперативного руху, а також узагальненню емпірічного матеріалу для визначення самої концепції історичного процесу в Україні 20-х рр. Висновки дисертації, її результати, особливо стосовно розділів про організаційно-господарські підвалини кооперації допоможуть уникнути деяких негативних соціальних наслідків реформування сучасного аграрного сектору економіки України, сприятимуть визначенню господарських функцій, оптимальних розмірів кооперативів в галузі сільськогосподарського виробництва, але в контексті використання історичного досвіду. Дисертаційне дослідження сприятиме науковому обгрунтуванню доцільності запровадження окремих кооперативних форм господарювання сільського населення, деяких малих кустарно-промислових підприємств, пошуку нормативно-правових актів з теорії і практики організації кооперативних товариств і спілок.

Матеріали дисертації можна використати для підготовки спеціальних узагальнюючих праць з історії селянської кооперації та міжнаціональних відносин, а також для викладання загальних, спеціальних і нормативних лекційних курсів з історії України у вищих навчальних закладах.

Зв'язок дослідження з науковими програмами. Робота виконувалася згідно рішення Ученої ради Інституту історії України НАН України (протокол № 2 від 22 лютого 1996 р.). Тема дисертаційної роботи відповідає науковому напрямку і проблематиці відділу історії України 1920-30-х років ХХ століття Інституту історії України НАН України, хронологічно і тематично узгоджена з його державними науково-дослідними проектами - "Здійснення непу в УСРР (1921-1927)"; "УСРР в добу великого перелому (1928-1933)".

Апробація результатів дисертації. Основні питання роботи були викладені у доповідях і виступах на наукових конференціях різного рівня:

Всеукраїнському симпозіумі з проблем аграрної історії (Умань, 10-12 жовтня 1996 р.); республіканській науковій конференції "Україна: минуле, сьогодення, майбутнє (Вінниця, 1999р.); республіканській науковій конференції "Історія Півдня України від найдавніших часів до сучасності: проблеми національного, політичного, соціального, економічного, технічного, промислового, релігійного та культурного розвитку (Миколаїв - Одеса, 1999р.). Крім того, дисертація обговорювалася на засіданні відділу історії України 20 - 30-х років ХХ ст. Інституту історії України НАН України.

Публікації. Результати дисертації викладені у 4 статтях, 3 тезах і 1 монографії, загальним обсягом 9,6 друкованих аркушів.

РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ОГЛЯД ДЖЕРЕЛ

1.1 Висвітлення кооперативного руху в історичній літературі 20-х - 90-х років ХХ ст.

Історіографічний аналіз наукової літератури, яка вийшла друком упродовж 20-х 90-х років ХХ ст., у тому числі за кордоном, свідчить про те, що суперечливі і малоз'ясовані проблеми теорії і практики кооперативного руху викликали великий інтерес у дослідників. З питань історії і теорії кооперації написано чимало праць, але весь історіографічний процес, якщо взяти за показник кількісне накопичення праць та їхні концептуальні підвалини, можна поділити на три основних періоди: перший тривав протягом 20-х років вирізнявся наявністю робіт з чітко виявленою соціально-економічною спрямованістю, політико-просвітницькою орієнтацією, здебільш написаних практиками кооперативного руху в Україні; другий, охопював значний відтинок часу від 30-х - до кінця 80-х років, характеризувався занепадом у вивченні теорії і практики кооперації, коли основною темою в історії аграрних відносин була масова колективізація сільського господарства та формування нового класу - колгоспного селянства; третій, який припадає на 90-ті роки, фактично започаткував процес активного вивчення української селянської кооперації другої половини ХІХ - 20-х років ХХ ст. Кожен період в історіографії - це своєрідний етап освоєння історичного факту створення кооперації як економічного укладу та соціальної суспільно-господарської організації дрібних товаровиробників.

Упродовж 20-х років з'явилося чимало праць з теорії кооперації, у тому числі сільськогосподарської, але у них майже не згадувалися кооперативні товариства національних меншостей. У працях О.В. Чаянова, як провідного вченого з проблем аграрних відносин, головним чином висвітлювалися організаційно-господарські та соціально-економічні підвалини кооперації взагалі, а кооперативні товариства в Україні він спеціально не розглядав, співставляючи та порівнюючи лише селянські господарства з точки зору їх участі в кооперації [179]. Особливості організації селянських господарств та їхньої виробничої спеціалізації, а також ролі кооперативного збуту продукції досліджував М. Л. Макаров [93]. Деякі питання сільськогосподарських районів вивчав О. М. Челінцев, у тому числі і на Півдні України, де мешкали національні меншості. Він досліджував економічні райони сільськогосподарського виробництва як ціле утворення з історично усталеними суспільно-господарськими зв'язками [181].

В історії політико-економічної думки 20-х рр., особливо в обгрунтуванні тактики і стратегії непу, помітною фігурою був М. І. Бухарін. Він не вивчав кооперацію як науково-теоретичну проблему, але його заслуга полягала в іншому: у поширенні ленінської концепції кооперації, її пропоганді та обстоюванні в повсякденному житті. Теорія кооперації, яку сповідував М. І. Бухарін, повністю відповідала основним принципам більшовицької доктрини соціалізму, а тому для нього кооперативна система була засобом досягнення єдиної політико-економічної мети - встановлення "соціалістичного виробництва на землі" [14, с.16]. Його статті і книги, у яких він полемізує з відомими економістами 20-х років (М. Д. Кондратьєвим, О.В. Чаяновим), вирізнялися логічною завершенністю і ясністю думки, позиції, авторської інтерпретації подій. Можна констатувати той факт, що М.І. Бухарін був прихильником ринкової економіки [11]. Про кооперацію нацменшостей він не згадує, але мав власну точку зору стосовно характеру національних відносин акцентуючи увагу на посиленню загрози "великодержавного, великоросійського шовінізму", яка виявилася у нехтуванні української мови радянськими чиновниками російського походження в Україні [13, с.95].

Суперечливі проблеми аграрних відносин, у тому числі в національних районах України, досить грунтовно і переконливо висвітлював у своїх працях В.М. Качинський. Зокрема аналізуючи організаційно-економічні основи фермерських господарств півдня України, він називає деякі поселення: національних меншостей, підкреслюючи достатній рівень їх забезпечення землею [65]. Його праці опубліковані ним протягом 20-х рр., вирізнялися об'єктивним аналізом стану справ у сільському господарстві.

Організаційно-господарські підвалини селянської кооперації в Україні з'ясували її безпосередні фундатори, які розглядали кооперативний рух в контексті загальної економічної ситуації. Необхідно назвати статті К.С. Кононенка [73, 75], І. П. Короткова [79, 80, 81], у яких крім фактологічного аналізу розвитку кооперації, здійснено науковий огляд літеретури. Початковий період розвитку сільськогосподарської кооперації показав К. Панченко, який використовуючи річні звіти "Сільського господаря" виклав динаміку кількісного та соціального складу кооперативних товариств упродовж 1923-1924 рр., хоч національні кооперативи залишилися поза увагою [119].

Деякі факти про діяльність кооперації національних меншин, але досить побічно, згадують у своїх монографічних дослідженнях С. Дешко [41], В. Целларіус [171], І. Батюк [4], В. Ніколаєв [113].

Наукова і політико-пропогандистська література, яка виходила упродовж 20-х рр. висвітлювала головним чином діяльність загальноукраїнської кооперативної системи, її основних видів, а про створення кооперативних товариств національних меншостей з'явилося лише декілька статей та брошур. Зокрема, у 1925 р. побачили світ статті Л. Зака [54] про особливості розвитку кооперації серед євреїв та стаття Ю.Гольде [31], автор якої показав специфіку переселення та землезабезпечення євреїв.

Питанню аграризації єврейського містечкового населення присвячена невелика стаття Б. Брука, що була поміщена у збірнику "Єврейський селянин". Автор статті з'ясовує причину переселення євреїв, соціальний склад та майнове становище переселенців, надання їм допомоги з боку ОЗЕТу та американської громадської організації "Агроджойнт". В статті йдеться про участь євреїв-переселенців у кооперації, зокрема про створення ними дрібних переселенських товариств із 10-15 родин, а також про постачання переселенців знаряддями праці, про організацію артілей і комун [9].

Проблему землевлаштування євреїв, а також створення кооперативних товариств, з'ясовував Х. Фінкель. Він показав особливості переселення євреїв на південь України, висвітлив історію виникнення Комзету, ОЗЕТу та Укркомзету, дослідив їх роль у цій справі [168].

Становлення нових єврейських колоній на півдні України, умови їх розвитку, соціально-економічне становище господарств вивчав Я. Кантор у брошурі, яка з'явилася наприкінці 20-х рр., він показав роль кооперації у зміцненні сільськогосподарського виробництва серед євреїв - поселенців. Штучно створену єврейську "містечкову проблему" автор брошури пов'язував з неіснуючим фактом про відмирання єврейських містечок наприкінці ХІХ ст., які мовляв "не мали жодного грунту і якщо їх не перевести на інші господарські рейки, то вони засудженні на голодне вимирання" [64]. Насправді причиною соціального поневіряння єврейського населення була політика радянської влади, спрямована на ліквідацію приватних торговців і ремісників, переважну більшість яких становили євреї. У брошурі висвітлено також переселення євреїв на земельні колфонди. Особливо автор наголошував на труднощах фінансування переселенської компанії, неспроможності держави надати необхідні кредити, підкреслюючи помітну роль зарубіжних громадських організацій в забезпеченні коштами переселенців. У брошурі йшлося також про невдалу спробу залучення переселенців до колективної праці в артілях і колгоспах.

До грунтовних праць, хоч і не великих за обсягом, слід віднести брошуру А.Глинського, автор якої дослідив особливості здійснення адміністративно-територіального поділу в Україні саме в контексті створення національних сільських рад та районів, висвітлив труднощі коренізації, показав скрутне економічне становище деяких нацменшостей [29]. Брошура з'явилася у 1931 р., а тому її автор присвятив цілих два розділи з'ясуванню організаційно-господарських заходів держави спрямованих на колективізацію селян нацменшостей. Він досить стисло писав про переселенську політику радянської держави, про залучення євреїв до участі у сільськогосподарському виробництві. Окремий розділ відведений культурному будівництву серед нацменшостей, у якому відображено становище шкільної справи, заходи по ліквідації неписьменності , профосвіти, наукових установ, періодичної преси, охорони здоров'я [29].

Деякі питання розвитку сільськогосподарської кооперації національних меншостей висвітлив М. Огурцов, який залучив статистичні дані про національний склад сільського населення України, кількість селянських господарств в окремих округах, про розселення нацменшостей. Він зазначив, що основним завданням,яке ставилося перед сільськогосподарською кооперацією, було максимальне

сприяння переходу індивідуальних селянських господарств до колективного способу господарювання, а також надання різної допомоги переселенцям на земельних колфондах України [115].

Інший дослідник - Л. Швагер у своїй статті показав роль та місце фахової кооперації у розвитку інтенсивних галузей сільського господарства Молдавії. Він зазначав, що фахових товариств у Молдавії було мало. Садівництво в АМСРР на середину 20-х рр. перебувало у занедбаному стані, краще виглядала справа з виноградарством. Піднесенню садово-городнього і виноградарського господарства мала сприяти геооперація, як вважав автор, а тому обстоював ідею кооперуваня основних галузей сільського господарства Молдавії [187].

У 1930 р. вийшла з друку брошура А. Рейнмаруса і Г. Фрізена про менонітів, автори якої подали короткий огляд їх становища у Росії наприкінці ХІХ - початку ХХ ст., зосередивши увагу на способах землеволодіння менонітів, підкреслюючи особливості їх побуту та вірювань. Менонітська община розглядалася як релігійна секта [131]. Змістовною є брошура М. Кривохатського, автор якої розглядав менонітську общину як релігійну, відособлену, замкнену, а менонітське населення вважав куркульським і ворожим радянській владі. Колективізацію сільського господарства автор розглядав як ефективний засіб боротьби з менонітами - куркулями та релігійними проповідниками [85].

У книзі А. Клибанова, яка з'явилася у 1930 р., менонітська кооперація постає "куркульською" організацією. Ліквідацію менонітської кооперативної спілкі "Союз голландських вихідців на Україні" він вважав позитивним явищем. Автор цитованої праці зазначав, що менонітська "лжекооперація" перейшла до відкритої боротьби з пролетарською диктатурою і в 1924 р. викликала хвилю контреволюційних настроїв. Антирадянська діяльність так званої менонітської буржуазії, як вважав А. Клибанов, відбувалася за двома напрямками: з одного боку це були антирадянські заклики проти здачі податків, з іншого - агітація до еміграції з СРСР. Крім того, в 1925 р. відбувся всеменонітський релігійний з'їзд, делегати якого, зазначав автор книги, домовилися про форми боротьби з радянською владою. Насправді з'їзд менонітів вимагав від радянського уряду надання права самостійного розвитку їхніх колоній, без державного тиску на них, дозволити влаштовувати релігійні збори, займатися християнським вихованням дітей, викладати у школах менонітське віровчення тощо. Все це оцінювалося автором як антирадянське явище і неприпустиме за умов радянської влади [68].

Діяльність кооперативних кредитних товариств національних меншостей вивчав у 20-х рр. І. Пекіновський. Він проаналізував роботу десяти об'єднань, до складу яких входили 36,7 тис. селянських господарств, 102 населених пунктів. Його стаття порівняно з іншими вирізнялася грунтовним аналізом національного складу членів правління товариств, ступені використання національних мов у діловодстві, рівня кооперування різних соціальних груп [120]. Деякі суперечливі питання взаємин держави та кооперації намагався з'ясувати П. Рівний, помістивши статтю у 1928 р. в одному з часописів [132]. Соціальний склад пайщиків сільськогосподарської кооперації, у тому числі деяких кооперативних товариств національних районів, висвітлив І. Воробйов [20], а також П. Пожарський в одній з своїх праць [126].

Зарубіжна історико-політологічна та економічна література 20 - 30-х рр. представлена головним чином працями українських еміграційних науково-дослідних центрів, які зосереджувалися тоді переважно в Чехословаччині. До грунтовних робіт з теорії і практики українського і міжнародного кооперативного руху слід віднести твори І. Бородаєвського [5], В. Коваля [70], М. Литвицького [92], у яких кооперація нацменшостей згадується досить побіжно. Деяких проблем кооперативного руху в контексті національного питання торкнулися Г. Айолло [1] і О. Бочковський [8]. Необхідно зазначити також грунтовну працю О. Мицюка, у якій висвітлювалася також і єврейська кооперація, особливо кустарно-промислова [100].

Аналіз бібліографічних довідників, які з'явилися на початку 30-х рр., свідчить про те, що проблема національних меншостей, особливо німців в СРСР, перебувала у полі зору західних дослідників [43]. Зокрема, Г. Кон досліджував духовні і культурно-політичні проблеми національної політики Радянському Союзі [38], Франц Бордінер показав правовий аспект становища німців в Росії [6]. Переважна більшість праць торкалася історії поселення німців в Росії, особливо на берегах Волги, але були роботи про життєдіяльність німців в Україні. Так, Адольф Ейрт показав основні етапи розселення в Україні німців - менонітів, його грунтовна робота була однією з найкращих на той час [51]. Я. Малиновський опублікував у 1927 р. брошуру, у якій висвітлив деякі аспекти життя німецьких колоній на Причорномор'ї [95]. У 1930 р. вийшла з друку у Берліні грунтовна книга Йоханнеса Шльойніта про голод серед німців України на початку 20-х рр., а також про його жахливі наслідки [189].

Проблеми євреїв в Україні, особливо переселення та землевлаштування в УСРР висвітлювали О. Хеллєр та Я. Іслєр, які опублікували свої книги за кордоном. Становище німецьких колоній наприкінці 20-х років, їх ставлення до колективізації частково показав О. Шіллєр [188].

Радянська історична наука, яка протягом десятиліть займалася вивченням організаційно-господарських підвалин становлення і зміцнення колгоспного ладу, фактично припинила дослідження кооперації. Її реорганізація, а точніше ліквідація наприкінці 20-х рр., одночасно вилучила і проблему кооперативного руху з пріорітетних напрямків історіографії.

Методологічною основою досліджень у сфері аграрних відносин став "ленінський кооперативний план", який в інтерпритації "Короткого курсу історії ВКП(б)" означав соціалістичне перетворення дрібних індивідуальних селянських господарств в колгоспи. В історичній літературі з другої половини 30-х років отримала поширення концепція, що Ленін в статті "Про кооперацію" лише висунув знаменитий кооперативний план", а розробив його і втілив в життя Сталін, і що суть цього плану, його мета полягала в соціалістичному колгоспному будівництві, як вищій формі кооперації [19, 59.] На догматичних ідеях "Короткого курсу" грунтувалися всі праці з аграрної проблематики 30 - 80-х років. Лише з середини 50-х - початку 60-х років, у період першої "відлиги"" поновилося вивчення питань діяльності сільськогосподарської кооперації селянства, хоч і в формі історико-партійних досліджень та під наперед визначеним кутом зору: сільськогосподарська кооперація як шлях до колективізації. На загальносоюзному матеріалі питання кооперативного будівництва в 20-ті роки у вищезазначеному контексті висвітлювалися в працях В. Д. Голікова [30], В. М. Селунської [134], В. П. Данилова [36] та інших. Українські дослідники М. О. Гетьман-Кравченко [28], О. О. Бабій [3], З. П. Шульга [191] та інші відновили вивчення сільськогосподарської кооперації в другій половині 50-х - першій половині 60-х років у визначених рамках - "кооперація як шлях до колективізації". В історіографії цього періоду (до кінця 80-х років) домінувала ідея, що кооперування сільського господарства уявляло найважливішу закономірність будівництва соціалізму, але кооперування зводилося лише до колективізації [185, 125, 135]. Упродовж 50 - початку 80-х рр. з'явилося декілька статей, у яких йшлося про створення інтернаціональних комун в Україні [69]. Питання кооперативного руху, за виключенням розвідок І. Є. Громенка [35] та Ю. І. Кунаха [89], не досліджувалися, хоч і названі праці не вирізнялися концептуальною новизною.

Українська зарубіжна історіографія поповнилася упродовж 40-60-х рр. грунтовними монографічними працями К. С. Кононенка [75], О. Моргуна [101], у яких висвітлена діяльність головним чином української кооперації, але є фактичний матеріал про деякі кооперативні товариства нацменшостей. Фундаментальним монографічним дослідженням з історії кооперативного руху є книга І. Витоновича, опублікована у 1964 р. у Нью-Йорку [16]. Книга має 12 розділів та понад 600 сторінок обсягу, але її автор не згадує кооперації національних меншостей в Україні.

Історико-теоретичні проблеми кооперації стали предметом комплексного дослідження у 90-х рр., протягом яких висвітлювалися соціально-економічний та культурно-побутовий розвиток національних меншостей, їх взаємини з державою та українськими селянами. У зв'язку з цим необхідно назвати книгу В. Б. Євтуха і Б. В. Чирка "Німці в Україні", яка побачила світ у 1994 р. У ній подано чисельний склад, з'ясовано територію розселення німців-колоністів, показано становище селянських господарств, особливості та причини еміграції, здійснення адміністративно-територіальної реформи та утворення національних районів [52]. У статтях Б. В. Чирка, які з'явилися у 1990-х рр., висвітлено особливості національного районування, радянського будівництва, функціонування культурно-освітніх закладів, але проблем кооперативного руху він не торкався [184].

Певним внеском до історіографії є також книга І. М. Кулініча і Н. К. Кривця "Нариси з історії німецьких колоній в Україні", автори якої показали основні етапи заселення півдня України німцями [87]. Характеризуючи економічний розвиток німецьких колоній, автори цитованої праці назвали деякі сільськогосподарські кооперативи німців-колоністів, але не мали темою дослідження особливості кооперації у німецьких національних районах. Малоз'ясовані питання життєдіяльності південноукраїнських менонітів та німців-колоністів досліджують історики з Дніпропетровська, які разом з істориками з Німеччини опублікували спеціальний збірник статей. Зокрема, Н. В. Осташева висвітлила особливості створення та діяльності "Союзу голландських вихідців в Україні", показала мережу інших кооперативних товариств німців-менонітів [117]. Вона захистила кандидатську дисертацію про діяльність менонітської спільноти України, про її функціонування протягом 1914 - початку 1930-х рр., розглядаючи частково деякі види кооперативних товариств у німецьких районах [117]. У вищезгаданому збірнику праць поміщені статті науковців з Німеччини, які також вивчають проблему українських німців 1920-х рр.

Концептуальні засади сучасних історичних досліджень з'ясував С. В. Кульчицький, який у декількох книгах поспіль показав суперечливі проблеми кооперативного руху в Україні, виклав свою оцінку ленінської теорії кооперації [88].

Першою історико-документальною розвідкою особливостей кооперативного руху в національних районах України стала книга В. І. Марочка, автор якої присвятив цій малодослідженій проблемі окремий розділ [96]. Він висвітлив організаційно-господарські підвалини кооперативних товариств серед національних меншостей - німців, євреїв, болгар, поляків, молдаван, а відтак дійшов висновку, що тоді не існувало їхньої самодіяльної кооперативної системи, оскільки деякі спілки, яких було обмаль, та товариства входили до складу загальноукраїнських кооперативних центрів.

Історико-теоретичні і соціально-економічні аспекти української кооперації знайшли відображення у збірнику статей, що вийшов з друку в 1998р. у Львові, але проблема кооперації нацменшостей залишилася поза увагою вчених [166]. У 1998р. побачив світ збірник статей "Проблеми історії України: факти, дослідження, пошуки", підготовлений в Інституті історії України НАН України [129]. У статтях В. Марочка, В. Калініченка, С. Шаталіної, Л. Низової, С. Кульчицького висвітлюються теоретичні та конкретно-історичні питання розвитку кооперації, а також маловідомі факти з історії деяких національних меншостей.

Наприкінці 80-х та протягом 90-х рр. проблема кооперативного руху набула особливого наукового інтересу - стала предметом дисертаційних досліджень. Зокрема розвиток промислової кооперації, до складу якої входили і товариства євреїв, вивчала Л. В. Низова [111], а становлення і діяльність сільськогосподарської та кредитної кооперації в Україні з'ясував А. Г. Морозов [102]. Деякі питання виникнення і функціонування кооперативних товариств національних меншостей висвітлювали Г. В. Цибуленко [175], Л. Д. Наседкіна [106], а також К. В. Філіппов [168]. Вони звернули увагу на діяльність кооперації у національних районах України, хоч предметом їхніх дисертаційних досліджень були конкретні проблеми кредитної та сільськогосподарської кооперації в Україні. Дослідники кооперації дотримуються хронологічно-регіонального підходу, не з'ясовуючи внутрішніх питань і закономірностей розвитку самого кооперативного руху. Зокрема розвиток кооперації на Лівобережній України вивчали В. М. Половець [128] і В. М. Власенко [18], але розглядали в обмежених територіально-хронологічних рамках.

На початку 90-х рр. у Німеччині вийшов з друку збірник статей присвячений проблемам кооперативного руху в країнах Східної Європи [51]. У статтях, що з'явилися у згаданому збірнику, йшлося також про особливості кооперації до другої світової війни, у тому числі в СРСР. Зокрема, Р. Петерхоф намагався показати специфіку діяльності кооперативних товариств в умовах непу, як альтернативної форми господарювання дрібних товаровиробників порівняно з державним сектором економіки, але зосередився переважно на 80-х рр.

Отже, вивчення кооперації 20-х років в Україні, як самодіяльної господарсько-громадської організації селянства, розпочалося в 20-ті роки і після перерви в декілька десятиріч, відновилося в 90-ті роки. Дослідники 20-х років висвітлювали головним чином діяльність загальноукраїнської кооперативної системи, а про створення та діяльність кооперативних організацій нацменшостей майже не згадували. Поодинокі публікації з питань кооперативного руху в національних районах не відзначалися змістовністю, завершеністю й торкалися переважно окремих єврейських і менонітських кооперативних організацій, діяльність яких, як правило, оцінювалася з класових позицій.

В цілому історіографічний аналіз літератури з проблем кооперації, яка виходила друком упродовж семидесяти років в Україні та за кордоном свідчить про те, що кооперативний рух в національних районах УСРР 1920-х років залишається недослідженою темою, яка заслуговує всебічного вивчення.

Джерельна база дослідження. Для опрацювання питань теми дисертації були використані різноманітні джерела. А саме: документи і матеріали центральних і органів влади та партійних органів (друковані і архівні), документи і матеріали народно-господарських установ і організацій (друковані і архівні), статистичні матеріали, матеріали періодичних видань.

Важливим джерелом для вивчення розвитку і діяльності кооперації є постанови партійних з'їздів, конференцій, пленумів правлячої партії, в яких розроблялися теоретичні підвалини розвитку кооперації [83, 37, 163, 186, 82]. Зазначимо, що з'їзди партії в УСРР повторювали прийняті державною партією рішення, часто в дослівних формулюваннях. З'їзди Рад в країні і Україні, як показує аналіз їх матеріалів, були провідними політично-економічних рішень РКП(б) і ВКП(б) [15. С. 73-75]. Постанови Всеросійських, Всесоюзних, Всеукраїнських з'їздів Рад містяться у багатотомному збірнику документів [161].

У 20-х роках були надруковані стенографічні звіти VІІ - ХІ Всеукраїнських з'їздів Рад, що відбулися впродовж цього часу, сесій ВУЦВК, збірники постанов і розпоряджень ВУЦВК, Збірник узаконень та розпоряджень робітничо-селянського Уряду України [164, 57, 98, 133, 148, 169]. Тут зібрані постанови вищих органів радянської влади, що регулювали всю роботу, радянських, господарських, громадських організацій, в тому числі і сільськогосподарської кооперації. Дискусії на з'їздах віддзеркалювали настрої з місць, реальний розвиток кооперації, труднощі, недоліки. Зокрема аналіз цих матеріалів приводить до висновку про все більше завоювання нею прихильності селян, а з другого боку - про все зростаюче втручання радянської влади в розвиток кооперативної системи, посилення класового напрямку її роботи.

Важливою джерельною базою є різноманітні археографічні збірники, видані з другої половини 50-х років [7, 58, 60, 149, 150].

Цінний матеріал про кооперацію зосереджено у звітах урядів СРСР та УСРР, надрукованих окремими виданнями. Окрім інформації про місце кооперації у розвитку сільськогосподарського виробництва, в них вдається прослідкувати етапність у втіленні кооперативної політики впродовж 20-х років, зокрема, як конкретизувалася окремими заходами політика "обличчям до села", а з 1927 р. - на згортання ролі кооперації взагалі [72, 84, 152].

Основну групу джерел становлять матеріали архівних фондів державних господарських та кооперативних установ, що діяли у 20-х рр. в Україні. Найбільша і найрепрезентативніша колекція матеріалів зосереджена у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України). Зокрема, у фондах ВУЦВК збереглися нормативно-правові документи, які висвітлюють історичні обставини створення національних районів, організаційно-правові засади виникнення кооперативних товариств національних меншостей, їх взаємини з вищим органом законодавчої влади [174]. Деякі документи про створення "Союзу голландських виходців в Україні" та його діяльність зосереджені в архівному фонді НКВС УСРР (174. Ф. 5). Серед листування, яке відбувалося між НКВС та вищими органами державної влади, вдалося виявити документи, які дозволили з'ясувати принципові відмінності становлення кооперативних товариств нацменшостей [Ф.5, оп. 1, спр 1818]. Інформація про землевлаштування та землезабезпечення селянських господарств у національних районах представлена в архівному фонді Наркомзему УСРР [174, Ф.27].

Науково-інформаційну та археографічну цінність становлять архівні матеріали головного кооперативного комітету при РНК УСРР [174, Ф.271]. До колекції оригінальних документів, без яких неможливе з'ясування організаційно-правового аспекту функціонування кооперації нацменшостей в Україні 20-х рр., слід віднести протоколи засідання Головкооперкому, виписки з протоколу про реєстрацію кооперативних товариств, пояснювальні записки керівництва "Союзу голландських виходців в Україні", про особливості спілки та про принципи діяльності кооперації німців-меноністів, матеріали обстежень кооперативних товариств, листування, протоколи засідань окружних кооперативних комітетів, різні звернення, інформаційні листи, звіти товариств про організаційно-господарську діяльність, звіт "Сільськогосподарського союзу голландських виходців в Україні", про роботу та його ліквідаційний баланс. Особливість цього архівного фонду полягає у тому, що тут зосереджені деякі оригінальні матеріали і документи, які відсутні в інших архівах, оскільки Головкооперком контролював проходження реєстрації кооперативних товариств і спілок, а також видав деякі нормативні акти, що регулювали кооперативний рух в національних районах України.

Кооперативні товариства національних меншостей, які створювалися за територіально-господарським принципом, входили до складу загальноукраїнської кооперативної системи. Центральною установою, яка керувала роботою первинної ланки сільськогосподарської кооперації, у тому числі й національних меншостей була Всеукраїнська спілка сільськогосподарської кооперації "Сільський господар" [174, Ф. 290]. В архівному фонді зберігаються протоколи засідання правління, різне листування, стенограми всіх з'їздів спілки, протоколи спільних засідань "Сільського господаря" з іншими кооперативними установами, аналітичні довідки про діяльність кооперації національних меншостей, висновки та обгрунтування ревізійних комісій про доцільність реорганізації кооперативних спілок, інформаційні листи і звіти товариств, матеріали їх обстежень.

Матеріали про створення, але головним чином про господарську діяльність кооперативних товариств зосереджені у фондах спеціальних кооперативних спілок - Всеукраїнського кооперативного товариства по збуту і експорту продуктів птахівництва (Кооптах) [174, Ф. 308], Всеукраїнської спілки садово-городніх виноградницьких і бджільницьких кооперативів (Укрплодоспілка) [174, Ф. 323], Всеукраїнської спілки скотарсько-молочарської кооперації (Добробут) [174, Ф.325].

Найбільш повну і вичерпну інформацію про національні меншості в Україні 20-х рр., їх чисельний склад, територію розселення, національно-етнічні особливості розвитку, про кооперативні, господарські, радянські, культурно-освітні, релігійні та інші організації й об'єднання містять архівні матеріали Центральної комісії нацменшин при ВУЦВК [174, Ф. 413]. Джерела відтворюють чисельний, соціальний і національний склад населення округу, а також в Україні загалом, висвітлюють особливості запровадження адмінтериторіальної реформи у зв'язку з утворенням національних районів та сільських рад. Архівні матеріали, які зберігаються у згаданому фонді, можна віднести (за їх змістом) до декількох груп. Важливу групу становлять документи і матеріали про соціально-економічний розвиток національних меншин, про їх взаємини з державними органами, про діяльність культурно-освітніх установ, про переселення євреїв та їх землевлаштування, про податкову політику держави в національних районах. Соціальний склад кооперативного населення, господарську діяльність кооперативних товариств відображено у багатьох архівних справах.

Цінним джерелом вивчення кооперативного руху в Україні є архівні матеріали Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГО України). У фондах архіву є статистичні відомості про кількість населення у національних районах України, про діяльність національних культурно-освітніх установ, про життєдіяльність менонітів. Ці та інші матеріали зберігаються в архівному фонді політбюро ЦК КП(б)У, а за їх характером і походженням - це доповідні записки, аналітичні довідки, матеріали різних обстежень національних районів, стенограми пленумів ЦК КП(б)У, листування, протоколи засідань політбюро [173]. У них зосереджена інформація про соціальний та національний склад кооперативних товариств, а також про взаємини партійних і державних органів з деякими кооперативними спілками національних меншостей.

У десертації використані матеріали деяких архівних фондів Державного архіву Вінницької [39], Запорізької областей [40]. Головним чином це матеріали виконавчих органів влади, особливо окружних бюро нацменшостей при окрвиконкомах, у яких йшлося про конкретні кооперативні товариства, їх соціальний склад, органи управління, господарську діяльність.

Колекцію оригінальних документів про культурно-побутові особливості національних меншостей (німців, чехів, поляків) виявлено у фондах Інституту рукописів ЦНБ ім. Вернадського. Вивченням національних меншостей в Україні займався упродовж 20-х рр. кабінет нацмен при Етнографічній комісії ВУАН. Унікальність матеріалів етнографічних комісій полягає в тому, що вони є, по суті, єдиним джерелом висвітлення побуту та способу життя деяких соціально-ізольованих груп національних меншостей.

Важливу групу джерел, крім архівних, становлять законодавчі та нормативні акти радянської держави. Зокрема, у збірниках законів УСРР опубліковано статут сільськогосподарського союзу нащадків голландських виходців в Україні, а також постанови ВУЦВК про утворення національних районів [142]. На підставі державних законів можна простежити розвиток національних меншин, зміни адміністративно-територіальних меж, а також виявити ставлення самої держави до національного питання в Україні. Публікація у збірнику державних актів статуту сільськогосподарського союзу нащадків голландських вихідців свідчила про офіційне визнання радянською владою кооперації німців-менонітів, хоч самих менонітів вона переслідувала.

Кількісні та якісні показники господарської діяльності кооперативних товариств, їх соціальний та національний склад відтворено за річними звітами "Сільського господаря", які друкувалися упродовж другої половини 20-х рр. У них зосереджена майже вичерпна інформація про організаційно-господарський та фінансово-економічний стан кооперації у тому числі й про деякі товариства нацменшостей. У 20-х рр. вийшли друком річні звіти "Сільського господаря" за 1925р. [140], 1925/26 господарський рік у двох частинах, за 1926/27 рік [138], а також за передостанній господарський рік самої сільськогосподарської кооперації, у якому є чимало відомостей про кооперативні спілки нацменшостей [139].

Розвиток кооперації національних груп частково відображений в матеріалах офіційної статистики. Щорічники про стан кооперативного руху в Україні випускало Центральне статистичне управління УСРР [153], а також виходили окремі статистичні довідники про деякі галузі кооперації [151].

Показники кооперування нацменшостей сільськогосподарськими, споживчими і кустарно-промисловими товариствами у 1927 р. знаходимо у статистичному довіднику - "Кооперація на Україні" [171].

Статистичні відомості про національний склад кооперації, територію їх розселення по районах, в округах і губерніях, а також про кількість національних населених пунктів, сільрад та селянських господарств є у статистичному довіднику "Нацменшини на Україні" [109].

Багатий статистичний матеріал зосереджено у збірнику "Радянське будівництво серед нацменшостей", у якому відтворюється національний склад населення України, в тому числі міського і сільського, висвітлюється зростання національних сільрад, селищих рад, нацрайонів та їх національний склад, виділено пайщиків кооперації за національністю, показано переселенську кампанію, зміну соціальної структури єврейського населення, його залучення до промисловості тощо [26].

У статдовідниках, які вийшли друком у 30-х рр., також зосереджено відомості про кооперацію нацменшостей. Наприклад, у довіднику "Народне господарство УСРР" є дані про національний склад населення України, питому вагу кожної нацменшості в загальній масі населення України. Крім того - дані про становище сільського господарства України, зокрема валовий збір основних зернових культур, забезпеченість селян робочою худобою та сільськогосподарським інвентарем [105]. Статистика 20-х рр., особливо сільськогосподарська, є досить вичерпною, але й суперечливою - насамперед щодо соціального складу членів кооперації, а тому у дисертації більше уваги надавалося офіційним річним звітам кооперативних установ.

Суперечливі питання взаємин держави з національно-етнічними групами не раз обговорювалися на різних з'їздах, нарадах, конференціях, скликаних радянськими органами влади. Зокрема, у січні 1927 р. [24] та листопаді 1930 р. [25] ВУЦВК скликав наради, учасники яких говорили про соціально-економічні та культурно-освітні проблеми розвитку національних меншостей. Матеріали нарад опубліковані, які є важливим джерелом вивчення окресленої проблеми. У зв'язку з цими матеріалами слід назвати також підсумкові наслідки обстежень стану національних меншостей, які проводилися упродовж другої половини 20-х рр. Центральною комісією нацмен при ВУЦВК. У збірник, що побачив світ у 1927 р. [62] представлені відомості про національний склад населення УСРР, про соціальну структуру сільського населення національних районів, їхню політичну активність, культурно-освітній рівень, а також про участь різних соціальних груп в кооперації. Наприкінці 1928-х рр. вийшов з друку збірник матеріалів і документів про господарсько-економічний розвиток України, у тому числі і національних меншостей [22]. У дисертаційному досліджені використані документи ЦК КП(б)У та ЦК ВКП(б) стосовно національного питання і національних меншостей зокрема [71].

До масових джерел, у яких зосереджена інформація про життєдіяльність національних груп в Україні, належать республіканські та окружні газети. Зокрема, в центральних періодичних виданнях (газети "Кумуніст" та "Вісті" ВУЦВК) друкували статті про створення і діяльність союзу нащадків голландських виходців в Україні, про організаційну структуру сільськогосподарської кооперації, про соціально-економічний розвиток німецьких колоній, про переселення та землеупорядкування євреїв тощо. В окружних газетах з'являлися публікації про кооперацію нацменшостей / "Кооперативне життя" (Харків), "Коопероване село" (Кіровоград), "Кооперативний шлях" (Кам'янець-Подільський) та інші.

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШОСТЕЙ В УКРАЇНІ ПЕРІОДУ РАДЯНСЬКОГО БУДІВНИЦТВА

2.1 Створення національних адміністративно-територіальних одиниць в Україні

На початку 1920-х рр. національне питання набуло особливого політичного значення. Більшовики, як свідчить аналіз партійних документів, розглядали його в констекті соціалістичного будівництва, оскільки йшлося про формування суспільно-політичних та соціально-економічних підвалин унітарної держави. Зокрема, виступаючи на ХІІ з'їзді РКП(б) у 1923 р., Сталін зазначив, що "суть національного питання - це визначення правильних відношень між пролетаріатом бувшої державної нації й селянством бувших недержавних націй, що з цієї точки зору конкретна форма національного питання в данний момент полягає в тім, щоб відшукати шляхи, винайти засоби для налагодження співробітництва й співжиття в Союзі Республік, в єдиній державі" [108, с. 29]. До недержавних націй Сталін відносив народи колишньої Російської імперії, які стали на шлях самовизначення. Налагодження співробітництва з ними, особливо з селянством, означало подолання великоросійського шовінізму, націоналізму і місцевого шовінізму, тобто Сталін визначив основні завдання і напрямки співробітництва й співжиття держави з національними республіками та їхніми національними групами.

Діалектичний зв'язок національного і селянського питання підкреслювали Л.Д. Троцький, М. В. Фрунзе, Х. Г. Раковський [107, с. 34]. Заслуговує особливої уваги оцінка соціальної психології українського селянства, яку виклав Л. Д. Троцький на VІІ Всеукраїнській партконференції у 1923 р. Він говорив про "смичку" державного апарату пануючої класи з українським селянством", тобто про шляхи і форми його підпорядкування державницькій ідеї. "Національна психологія" - зазначав Л. Д. Троцький, - це вибухова сила, яка часом може стати революційною..." [107, с. 9]. Її соціальною базою було селянство, яке виступало проти грабіжницької політики радянської влади, загрожуючи у такий спосіб її існуванню. Якщо не вжити радикальних заходів, то "селянство буде помножувати все своє незадоволення на національний фактор і поставить нам таку оцінку, що загрожуватиме скасуванням радянського режиму" [107, с. 10 - 11]. Отже, селянське і національне питання тісно переплітались, засвідчуючи у такий спосіб суперечливу проблему, від розв'язання якої залежали перспективи і темпи державного будівництва і суспільного розвитку.

Національні меншості в Україні, якщо взяти до уваги їх загальну питому вагу серед населення, становили значну соціальну базу та економічне підгрунття суспільства. Кожна національна група вирізнялася укладом життя, побутом, рівнем культури та економічного розвитку, а тому не мали спільних ознак для об'єднання. Їх організацією займалася держава. Статистичні дані кількісного складу національних меншостей досить суперечливі, але загалом відтворюють соціально-демографічну ситуацію в національних районах УСРР 1920-х рр.

У 1926 р. в Україні налічувалося 95 % болгар, 82 % молдаван, 75 % чехів, 52 % євреїв від їх загальної кількості в СРСР [184, с. 52]. Отже, Україна мала не лише їх переважну більшість, а також і велику розмаїтість національно-етнічних груп. В офіційних статистичних довідниках і урядових звітах, в яких йшлося про національні меншості, не завжди згадували росіян, яких, певно, державні чиновники не вважали за національну меншість в Україні. Так, у 1923 р. Раднарком УСРР вважав нацменшостями вірмен, білорусів, болгар, греків, поляків, татар, чехів, естонців - всього 1 313 934 чол., у тому числі 1 020 379 євреїв, а решту населення України - "становили українці та росіяни" [174, Ф.2, оп.2, спр.658, ч.2, арк.61].

Найбільш повними і точними є дані всесоюзного перепису населення 1926 р. Згідно його матеріалів в Україні налічувалося 29,2 млн. чол., у тому числі 23,6 млн. чол. (81,5 %) сільського та 5,3 млн. чол. (18,5 %) міського населення [26, с. 15]. Напередодні зазначеного перепису відбувся облік населення, здійснений у 1924 р., який зафіксував 2,4 млн. чол. національних меншостей [174, Ф.1, оп. 1, спр. 53, арк. 1]. За матеріалами перепису 1926 р. національні меншості, у тому числі й росіяни, становили 5,8 млн. чол. (19,9 %) від загальної кількості населення України [174, Ф.1, оп. 1, спр. 223, арк. 99]. Перепис 1926 р. врахував соціально-національну структуру сільського і міського населення, яка засвідчила своєрідну тенденцію територіального розселення національних меншостей.