Кооперативний рух в національних районах Української СРР ( 1921 - 1929 рр.)

Зокрема, за даними перепису 1926 р., серед міських жителів України національні меншості становили 52,8 %, а саме: там мешкало 99,4 % - ассірійців, 90,1 % - вірмен, 80,8 % - корейців, 76,3 % - латишів, 75,2 % - татар, 73,1 % - литовців. Наприкінці 1927 р. у містах мешкали 74,1 % євреїв і 52 % росіян від їх загальної кількості в УСРР [174, Ф.413, оп.1, спр.438, арк.37]. Сільським населенням можна вважати поляків, чехів, греків, німців, білорусів, які займалися переважно сільськогосподарським виробництвом, а тому мешкали у селах.

Найбільш чисельну групу серед національних меншостей в Україні становили росіяни. Їх чисельний склад і територію розселення майже не висвітлювали статистичні довідники, оскільки росіян не відносили до нацменшості в УСРР. Запровадження українізації поставило питання про виділення російської людності. За переписом 1926 р. росіяни становили 2 млн. 677 тис. (9,2 %) населення республіки [26, с. 15]. Вони мешкали переважно у Луганській окрузі (37 %), Мелітопольській (23 %), Глухівській (21 %), але у семи округах російське населення не перевищувало 0,5 %, а в решті округ - від 0,5 % до 17,5 % [115, с. 18]. Значна кількість росіян зосереджувалася у великих промислових центрах, але і серед сільського населення України вони посідали другу сходинку. Таким чином, основну частину національних меншостей в Україні становило сільське населення, яке займалося головним чином сільськогосподарським виробництвом. Національні меншості, хоч і вирізнялися мовними, культурно-побутовими і духовними основами життя, однак не були хаотичною соціально-демографічною масою, яка ніби розчинилася в українському суспільстві. До утворення національних адміністративно-територіальних одиниць в УСРР (сільських рад, районів тощо) національно-етнічні групи мали власну систему самоврядування, а також історично-усталені форми поселень та господарювання. В Україні, за переписом 1926 р. існувало 54770 сіл та хуторів [63, с. 80], хоч поряд з ними діяли поселення національних меншостей (колонії, хутори, садиби). В архівах збереглися матеріали про кількість таких поселень у деяких округах. Зокрема, у 1920 р., як свідчать статистичні дані відділу нацменшостей НКВС УСРР, досить компактно селилися німці, а найпоширенішою формою їхніх поселень були - колонії. Так, на Волині їх налічувалось понад 59 тис. чол. (266 колоній), у Донецькій губернії - 78 тис. чол. (239 колоній), у Катеринославській губернії - 93,4 тис. чол. (205 колоній), в Одеській губернії - 130,8 тис. чол. (131 колонія), у Київській, Полтавській, Харківській та Чернігівській губерніях їх налічувалося загалом 15,5 тис. чол., які мешкали в 12 колоніях [174, Ф.2, оп. 2, спр. 658, арк. 279]. Даних про розселення німців у Подільській губернії відділ не подав. Таким чином, основна частина німців-колоністів зосереджувалася у південних губерніях та на Волині. Наприклад, у 1925 р. в Запорізькій окрузі налічувалося 23 тис. німців та 60 колоній, а також декілька хуторів. Вони мали різні назви - німецького і слов'янського походження: Катериновка, Крюково, Сергіївка, хутір Генріхсполь, Каменка, хутір Вольдорф, Зільберталь, хутір Браунталь, хутір Розенгейн та інші [173, Ф.1, оп.1, спр.18, арк.12]. Отже, характерним для німців були не лише колонії, а й хутори.

Архівні джерела дозволяють відтворити соціально-демографічну ситуацію в різних регіонах України, особливо територію розселення та форми самих поселень. На Волині у 1925 р. налічувалося 427 населених пунктів німців, поляків, євреїв, чехів з населенням 223,4 тис. чол. [109, с. 7-65]. Тут, за кількістю нацменшостей та їхніх поселень, переважали поляки, які головним чином зосереджувалися у Новгород-Волинському районі Житомирської округи та Барашівському, Володарському, Троянівському, Черняхівському районах Коростенської округи [109, с. 7-65]. Зокрема, у ній, крім поляків, мешкали росіяни (32,3 тис.чол.), євреї (22,8 тис.чол.), німці (33 тис. чол.), чехи (2 тис. чол.) [174, Ф.413, оп.1, спр.224, арк. 113]. Євреї жили переважно у містах. Чехи обрали Базарський район Коростенської округи, заснувавши 15 населених пунктів [109, с. 7-65].

У Донецькій губернії, якщо не брати до уваги росіян яких не вважали нацменшістю, переважали німці, що мешкали головним чином в Олександрівському і Костянтинівському районах Артемівської округи, Іванівському районі Луганської та Будьонівському районі Маріупольської округи. На Донбасі поселилися греки, які мали 44 населені пункти [109, с. 7,65]. За кількістю поселень переважали: у Катеринославській та в Одеській губерніях - німці, хоч в окремих районах мали більшість болгари (Акимівський, Ногайський, Цареводарівський) - всього 31 населений пунк. В Одеській губернії, крім 245 німецьких колоній, існувало 22 болгарських села, 18 молдавських і 21 єврейська колонія [109, с. 7-65]. На Київщині переважали польські населені пункти, а також існувало 19 колоній з німецьким населенням [109, с. 7-65].

Таким чином, до офіційного розпорядження про виділення національних районів в Україні існували організаційні форми суспільного самоврядування, господарювання і соціальних відносин у межах сіл, хуторів, колоній, громад, общин, заснованих національними меншостями.

Формування національних адміністративно-територіальних одиниць досить багатопланова і водночас суперечлива подія в житті національноетнічних груп. Дослідники по-різному тлумачили цей помітний у 1920-х рр. історичний факт. Одні намагалися обгрунтувати необхідність виникнення районів економічною доцільністю [62], яка випливала з основних політичних завдань соціалістичного будівництва, інші пояснювали особливостями самого культурно-побутового розвитку нацменшостей. Найкращою формою для забезпечення рівноправності мов, по оживленню діяльності рад та її наближення до мас, - зазначалося у збірнику статей і матеріалів "Будівництво Радянської України" (1929 р.), - є створення адміністративно-територіальних одиниць з рідною мовою органів влади, діловодства та культурної роботи [10, с. 168]. Сучасні дослідники цієї проблеми вважають створення окремих районів результатом радянського будівництва та здійснення національної політики партії [183, с. 51-64]. Усі точки зору є слушними, але не вичерпними.

Утворення національних адміністративно-територіальних одиниць започаткувала загальноукраїнська адміністративно-територіальна реформа 1922-1923 рр., внаслідок якої 25 волостей з переважаючим відсотком німців були віднесені до мішаних, тобто інонаціональних районів. Так, Гнаденфельдська волость (28 німецьких колоній з населенням 18 тис. чол.) опинилася у складі Чернігівського району Бердянської округи; Гальбштатську волость (33 колонії та 19 тис. чол. населення приєднали до Токмацького району Мелітопольської округи; Ландауська волость до Варварівського району, а Рорбахська волость та частина Гальбштатської відійшли до Березівського району Одеської округи [184, с. 28]. Особливості культурно-побутового та господарського життя німецьких колоній проігнорували. Не звернули також увагу на ту обставину, що саме німці-колоністи зазнали найбільше втрат від голоду 1921-1922 рр. у південних губерніях України. Голод охопив 80 % німецького населення Запорізької, 80 % Миколаївської, 65 % Донецької та 50 % Катеринославської й Одеської губерній [184, с. 28]. На переконання Б. В. Чирка подібне районування та голод негативно вплинули на мовно-культурні та господарські зв'язки, призвели до занепаду традиційних форм господарювання і руйнування "специфічного національно-культурного, релігійного та соціально-побутового укладу життя німецького населення [184, с. 30].

Реформа по районуванню (початку 20-х рр.) негативно позначилися в усіх галузях національно-культурного і господарського життя німецьких поселенців. Більшість їхніх колоній ще до адміністративно-територіальної реформи, проведеної взимку 1922-1923 рр. мали сільські і волосні адмінодиниці, а після її реалізації були переважно ліквідовані або віднесені до мішаних районів з інонаціональним населенням [174, Ф.413, оп.1, спр.130, арк.112]. Наприклад, з 25 німецьких волостей, внаслідок проведеного адміністративно-територіального поділу, на початок 1924 р. не залишилось жодної [87, с. 58]. Німецькі волості поділялися на декілька частин не дивлячись на те, що вони становили єдине економічно-господарське ціле [174, Ф.5, оп.4, спр. 2239, арк. 63]. Села прикріплювалися, у багатьох випадках, до загальноукраїнських сільрад. Так, село Штейнберг Варварівського району Миколаївської округи було приєднане до села Кирилівка з переважаючим російським населенням, хоч була можливість організувати сільраду в с. Шуфельді, підпорядкувавши й села Гальбштадт і Штейнберг, які знаходилися від Шуфельда на відстані 5 км [174, Ф.5, оп.4, спр. 2239, арк. 121]. Центральне бюро німецьких секцій звернуло увагу ЦК КП(б)У на суттєві недоліки в системі районування. У зв'язку з цим відзначалося, що у процесі здійснення районування в 1922 та 1923 роках "... не було звернено уваги на національні та економічні особливості нацменшостей взагалі та німецьких колоністів зокрема" [174, Ф.1, оп.1, спр. 402, арк. 24].

Недоліки районування привели до розпорошення земельних ділянок, а також до їх втрати. Зокрема, в Одеській і Катеринославській губерніях замість своїх присадибних ділянок, частина яких була вилучена у них і передана сусіднім селам, німецькі селяни одержали малопридатні для користування землі. Часті перерозподіли земель призводили до того, що німці-колоністи позбулися не лише кращих земель, але й пасовиськ, а відтак скорочувалося тваринництво [52, с. 12].

Ситуація в німецьких колоніях ускладнювалася ще й тією обставиною, що керівники адміністративно-територіальних одиниць, до яких були приєднані німецькі села, не могли або просто не бажали вирішувати питання національно-культурного і релігійного життя колоністів. Таке становище німецьких колоній, як свідчать архівні матеріали, негативно позначилося на настроях їх населення, яке відчуло повну беззахистність і безправність в умовах радянської дійсності [174, Ф.413, оп.1, спр. 130, арк. 112].

Загострення соціально-політичної ситуації в німецьких колоніях змусило представників Центральної комісії у справах нацменшостей і Центральної адміністративно-територіальної комісії при ВУЦВК, а також інших радянських владних структур внести певні корективи в існуючу систему районування. Ставилося питання про виділення в місцях компактного проживання нацменшостей національних адміністративно-територіальних одиниць. Про це йшла мова і в матеріалах, підготовлених працівниками національних секцій КП(б)У. Таким чином, постало питання про необхідність перерайонування місцевостей, населених німцями-колоністами.

Слід зазначити, що формуванню національних адмінодиниць сприяли певні поступки з боку радянської влади. Так, якщо для утворення звичайного району мінімальна норма населення повинна була становити не менше 25 тис. чоловік на його території та 1000 чоловік для утворення сільради, то для національних районів ця норма зменшувалася до 10 тис. чол. і 500 чол. при створенні сільрад [174, Ф.413, оп. 1, спр. 130, арк. 112]. Таке рішення дещо стимулювало процес формування німецьких національних адміністративно-територіальних одиниць.

Найоптимальнішим виходом з скрутної ситуації, яка виникла внаслідок згубної для німецьких колоній реформи та голоду, уряд обрав "реалізацію принципу виділення колишніх компактних німецьких волостей у "самостійні райони"" [184, с.27]. Формування районів почалося з утворення національних сільських рад, які, власне, були першими адміністративно-територіальними одиницями національних меншостей в Україні. Законодавчою основою проведення національного районування, на думку Б. В. Чирка, стала постанова РНК УСРР "Про виділення національних районів і рад" (серпень 1924 р.), яку затвердила 4-та сесія ВУЦВК 8-го скликання у лютому 1925 р. [183, с. 51]. Так, ця постанова започаткувала утворення національних районів, хоча її фактична організація розпочалася з 11 липня 1924 р., коли ВУЦВК та РНК УСРР прийняли постанову "Про виділення районів Катеринославської губернії з переважаючим німецьким населенням" [141, с. 265]. Її опублікувала газета "Вісті ВУЦВК" 19 липня 1924 р. Постанова скасувала попередні законодавчі акти стосовно адміністративно-територіального поділу 1923 р., а також ухвалила підпорядкувати Велико-Токмакський район Бердянській окрузі, вилучивши його зі складу Мелітопольського; створити у межах Бердянського округу новий Молочанський (Гольштадський) район на базі колишніх волостей - Богданівської та Молочанської; заснувати новий Терпенівський район у кордонах Мелітопольської округи; затвердити територіальні рамки Пришибського району Мелітопольськох округи та Чернігівського, Велико-Токмацького і Петро-Павлівського районів Бердянської округи [141]. Отже, влітку 1924 р. виникли: Велико-Токмацький, Молочанський, Терпенівський, Пришибський, Чернігівський та Петро-Павлівський німецькі райони, тобто 6, а не 5 національних районів, як досі вважалося в історіографії. У доповіді Центрального бюро німецької секції при ЦК КП(б)У стосовно винекнення німецьких районів, яку було надіслано до ЦК КП(б)У у 1924 р. зазначалося, що протягом 1921-1923 рр. з політичних міркувань відбулося дроблення 25 німецьких волостей, а відтак виділення окремих національних адміністративно-територіальних одиниць серед німців колоністів вважалося життєво необхідною справою [173, Ф.1, оп. 6, спр. 53, арк. 94]. Доцільність їх запровадження збагнула і влада. Так, у листі голови ВУЦВК, Г. І. Петровського до Катеринославського і Донецького губкомів було запропоновано терміново приступити до виділення німецьких менонітських колоній в самостійні сільські та районні одиниці [174, Ф.413, оп. 1, спр. 3, арк. 55]. Організаційні питання покладалися на Центральну комісію у справах нацменшостей при ВУЦВК. Упродовж травня-грудня 1924 р. розглядалися питання про заснування німецьких районів у Миколаївській окрузі Одеської губернії, Маріупольській - Донецької губернії, Запорізької - Катеринославської губернії [52, с. 22].

Упродовж лютого-вересня 1925 р. діяло 5 німецьких районів та 98 сільських рад, що були їм підпорядковані, хоч в Україні тоді існувало 185 німецьких сільських рад [173, Ф.1, оп. 6, спр. 78, арк. 86]. На початку 1925 р. діяло 6 німецьких районів [173, Ф.1, оп. 6, спр. 78, арк. 21], про що свідчать архівні матеріали, а не лише офіційні постанови уряду.

Весною 1926 р. були утворені два німецьких національні райони. Зокрема, постановою ВУЦВК при РНК УСРР від 31 березня 1926 р. було засновано Високопільський район Херсонської округи з центром у с. Високопілля. До його складу входили 38 населених пунктів: села - Суворовка, Братське, Крейсер, Тохфельд, Іванівка, Орлове, Софіївка, Озеровка, Кочубеївка, Заградовка та інші [144, с. 263- 264]. Населених пунктів суто німецького походження налічувалося лише чотири, тобто наслідки реформи 1922 - 1923 рр., коли значна частина німецьких волостей була переіменована, залишились без змін.

28 квітня 1926 р. на території Одеської округи постав Грос-Лібентальський район, до складу якого входили шість великих національних німецьких сільських рад (Грос-Лібентальська, Кляйн-Лібентальська, Нейбургзька, Марієнтальська, Юзефстальська та Франфельська. Наприкінці 1926 р. в УСРР налічувалось 7 німецьких районів (Високопільський, Грос-Лібентальський, Ландауський, Пришибський, Фрідріх-Енгельсівський, Люксембургський, Молочанський, у яких діяло 76 сільських рад, налічувалося 120457 німців (з 140346 чол. населення), що мешкало у 307 колоніях, хуторах, селах [174, Ф.413, оп. 1, спр. 249, арк. 29]. Водночас, крім районів, наприкінці 1926 р. функціонувало 228 німецьких сільських рад, які, власне, були національними адміністративно-територіальними одиницями [174, Ф.413, оп. 1, спр. 10, арк. 3]. У 1926 р. в Україні налічувалося 393,9 тис. німців-колоністів, тобто порівняно з 1924 р. їх кількість збільшилася на 67, 9 тис. осіб або на 17,2 %, з них 93,2 % проживали на селі і лише 6,8 % у містах [26, с. 15]. Отже, німецьке населення було переважно сільським і традиційно займалося землеробством, тваринництвом та садівництвом.

Початковий період діяльності національних сільських рад і районів виявив чимало суперечливих проблем суто організаційного порядку, особливо в галузі діловодства. Новоутворені райони, у тому числі й інших національностей лихоманила невизначенність: яку мову слід вживати при зносинах з вищестоячими державними органами влади, зважаючи на те, що відповідні законодавчі акти ще не були прийняті, крім постанови ВУЦВК та РНК УСРР "Про заходи щодо забезпечення рівноправності мов і про сприяння розвитку української мови" від 1 серпня 1923 р., в якій йшлося про запровадження мов нацменшостей у тих місцевостях, де вони становили більше половини населення. Втім, у цій постанові не йшлося про практичне використання національних мов в Україні. Наприклад, на середину 1926 р. переважна більшість райвиконкомів, на території яких знаходилися національні сільські ради, не мала кваліфікованих працівників для обслуговування нацменшостей рідною мовою. Часто траплялося так, що у райвиконкомах відмовлялися отримувати від національних сільрад протоколи, звіти та іншу письмову інформацію мовами нацменшостей. Крім того, в переважній більшості нацсільрад, секретарі незадовільно володіли національною літературною мовою, що теж ускладнювало практичне використання національних мов [174, Ф.413, оп. 1, спр. 10, арк. 4].

Отже, на початку 1927 р. в Україні існувало 7 німецьких районів, у яких діяло 83 сільради і проживало 146,4 тис. чол., у тому числі 111,1 тис. німців-колоністів, що становили 75,9 % населення районів. Порядок з утворенням німецьких районів і сільрад, які входили до них, виділялися німецькі сільради і в українських районах. Таких німецьких сільрад упродовж 1924 -1928 рр. було сформовано 251 [26, с. 17]. Необхідно зазначити, що кількість німецьких сільських рад, особливо протягом другої половини 20-х рр. збільшилася майже втричі.

До національних меншостей, які мали власні адміністративно-територіальні одиниці, належали молдавани. Вони становили 0,9 % загальної кількості населення України (246 тис. чол.), зосередившись переважно на селі [26, с. 15]. Близькість кордонів, спільність історичної долі, єдина православна віра, яка сприяла добросусідському співіснуванню і духовному єднанню молдавського та українського народів, забезпечували умови для національно-культурного розвитку молдаван. На початку 1920-х рр., за неповними даними, в Україні було 2 молдавських селища, 17 сіл і 12 хуторів, які переважно знаходилися в Одеській губернії. Саме на Одещині й проживала найбільша кількість молдаван - 93,6 тис. чол. та значно менше в Подільській губернії - 10 тис. чол. [2, с. 82].

Виділення національних молдавських адміністративно-територіальних одиниць у межах УСРР переслідувало не лише економічно-господарську, а також політичну мету. Відомо, що радянський уряд надавав особливої уваги зміцненню західних державних кордонів, а відтак намагався запровадити власну адмінсистему. Рішення про утворення Молдавської АСРР у складі УСРР ухвалила 3-я сесія ВУЦВК 8-го скликання, яка відбулася 8-12 жовтня 1924 р. [162, с. 6]. Виникнення Автономної Молдавської СРР, як і самої УСРР, було санкціоновано союзним урядом з далекоглядних політичних міркувань. Після анексії Бесарабії Румунією, остання зазнавала постійного тиску з боку СРСР. Територіальне питання, яке обговорювалося на 3-х радянсько-румунських конференціях упродовж 1921-1924 рр. не принесло бажаних результатів для радянського керівництва, а відтак було вирішено утворити АМСРР, яка б уособлювала зародок Молдавської союзної республіки, що мала виникнути після повернення Бесарабії [88, с. 10]. Таким чином, з'явилася Автономна Молдавська СРР, а не "молдавська автономія" у складі УСРР. Її становили 11 районів, у яких мешкало 558174 чол. [62, с. 17]. АМСРР охоплювала 70 % всіх молдавських сільських рад УСРР [10, с. 169]. Історики, досліджуючи проблему нацменшостей в УСРР, використовують обревіатуру МАСРР [183, с. 55], яка не відповідає дійсності. Поняття "автономна" застосоване у жовтні 1924 р. не випадково, оскільки підкреслювало насамперед політичний статус республіки, а не виключно національне державне утворення молдаван. Національний склад населення АМСРР засвідчує політичний намір її утворення як форпосту на південно-західних кордонах УСРР, а насправді СРСР. З 558 тис. чол., що мешкали в АМСРР, українці становили 262 тис. чол. (47 %), молдавани -170,6 тис. чол. (30,6%), росіяни - 54 тис. чол. (9,7 %), євреї - 46,8 тис. чол. (8,4 %), а решту населення - німці, болгари, поляки [62, с. 101]. В УСРР, тобто поза адміністративно-територіальним поділом самої АМСРР, діяли малочисельні молдавські сільські ради, яких наприкінці 20-х рр. налічувалося близько 17 [174, Ф.413, оп.1, спр. 217, арк. 121]. Отже, основна частина молдаван мешкала в АМСРР, а їхні адмінтеродиниці в УСРР не мали значного поширення. Понад третини молдаван (37,6 %) від їхньої загальної чисельності в УСРР [174. Ф. 1, оп. 1, спр. 452, арк. 73], підпорядковувалась так званим "змішаним сільрадам", тобто - багатонаціональним.

Майже одночасно з німецькими та молдавськими національними адмінтеродиницями з'явилися і болгарські. В Україні налічувалося 95 тис. болгар (0,3 % населення республіки), але 95 % від їх загальної кількості в СРСР [2, с. 97]. Вони мешкали переважно на селі, оскільки в містах їх налічувалося 3,5 тис. чол. [26, с. 15]. У вересні 1924 р. Центральна комісія у справах національних меншостей при ВУЦВК розглянула "Проект виділення болгарських адміністративно-територіальних одиниць", запропонувавши виділення болгарських районів та сільрад [62, с. 24-25]. Спочатку заснували три райони: Велико-Буялицький Одеської та Романівський і Цареводарський Мелітопольської округи з населенням 72,7 тис. чол., у тому числі 53,5 тис. болгар, що розподілялися в 35 сільських радах [62, с. 24-25]. У 1926 р. діяло вже 44 сільські болгарські ради [174, Ф.413, оп. 1, спр.10, арк. 2], а влітку 1928 р. - 45 [10, с. 169]. Отже, кількість болгарських сільських рад фактично залишилася стабільною протягом 1920-х рр. Наприкінці 1928 р. в Україні діяло 4 болгарських райони: Ботієвський та Коларівський Мелітопольської округи, Благоївський Одеської і Вільшанський Першотравневої округи [26, с. 17].

До малочисельної групи нацменшостей в УСРР належали греки. За переписом 1926 р. їх налічувалося 105 тис. чол. (0,4 % від загальної кількості населення в УСРР [26, с. 15]. Греки, як і переважна більшість нацменшостей мешкала у сільських районах, гуртуючись навколо національних сільрад, але головним чином в південних округах. Найбільше їх мешкало в Маріупольській - 63,4 тис. чол. і Сталінській округах - 34,7 тис. чол. [174, Ф.413, оп.1, спр. 100, арк. 56]. На середину 1920-х рр. там з'явилися грецькі національно-адміністративно-територіальні одиниці. За даними на 1927 р. в Україні було створено 30 грецьких національних сільрад, на території яких проживали 105,6 тис. жителів, з них 90 тис. греків [174, Ф.413, оп. 1, спр. 217, арк. 121]. Таким чином, переважна більшість грецького населення (86 %) підпорядковувалася національним сільрадам. За рішенням президії ВУЦВК 30 травня 1928 р. було утворено 3 грецькі національні райони - Сартанський і Мангушський Маріупольської та Великоянісольський - Сталінської округи [2, с. 91]. У складі цих районів діяло 15 грецьких сільрад: в Сартанському - 7, Мангушському - 4, Великоянісольському - 7. Крім того, 14 грецьких національних сільрад знаходилося у складі українських районів: по три у Волноваському, Старо-Микольському та Старо-Каранському, дві у Старо-Керменчицькому (Маріупольської округи), 4 грецькі сільради були у складі Стильського району (Сталінської округи). Новокерменчицька грецька сільрада підпорядковувалась Люксембурзькому німецькому району. Слід зазначити, що грецькі національні сільради мали певні особливості: залежно від мови, якою користувалися їх мешканці, (греко-елінською чи греко-татарською) було виділено 16 греко-еллінських та 14 греко-татарських сільрад [2, с. 91]. Отже, враховували особливості їх національно-культурного розвитку.

Формування адміністративно-територіальних одиниць єврейського населення в УСРР розпочалося у 1925 р. Євреї були другою, за кількістю населення в Україні, нацменшістю. Вони становили 1,5 млн. чол. або 5,4 % всього населення України [26, с. 15]. Євреї проживали в усіх округах республіки, але найбільше в Одеській губернії (9,6 %), Подільській - (8,5 %), Київській - 7,2 %. У 1924 р., тобто напередодні утворення єврейських національних районів, в Україні налічувалося 98 містечок, 3 селища та 21 колонія, де переважало єврейське населення [2, с. 40]. Упродовж другої половини 20-х рр. спостерігалося досить значне зростання єврейських національних сільрад. Це пояснювалося тим, що були створені нові переселенські села, а у 1926 р. була проведена робота по адмінрозмежуванню містечок і сіл. У 1925-1928 рр. було утворено 77 єврейських сільрад [26, с. 17], а загалом сільські та селищні ради охоплювали 331,8 тис. євреїв, що становило 19,5 % єврейського населення України [174, Ф.413, оп. 1, сп. 249, арк. 24].

Поряд з утворенням єврейських національних сільрад, формувалися національні райони. Так, у 1926 р. в Херсонській окрузі з'явився перший в СРСР Калініндорфський єврейський національний район на території якого проживало 14,7 тис. чол., в тому числі 11,7 тис. євреїв, що становило 79,7 % від усього населення району. Крім Калініндорфського в Україні було ще два єврейських національних райони - Новозлатопільський у складі 9 єврейських сільрад та Сталіндорфський - 16 єврейських національних сільрад [2, с. 41].

Поляки, що здавна мешкали в Україні, посідали третє місце, за кількістю населення. Слід зазначити, що дані переписів польського населення в Україні, які проводилися у першій половині 20-х рр. були не повними. Так, якщо за переписом 1924 р. в Україні проживало 289,4 тис. поляків [174, Ф.413, оп. 1, спр. 53, арк. 1], то через два роки їх було 476,4 тис. [26, с. 15], тобто значне збільшення (на 62 %), що не відповідало дійсності. Перепис 1926 і 1927 рр. дає різні відомості про кількісний склад польського населення: відповідно 460,4 і 476,4 тис. чол. Не виключено, що на чисельний склад польського населення мали вплив міграційні процеси та наслідки репатріації поляків після підписання радянського уряду з Польщею Ризького мирного договору, їх переселення в прикордонні райони із-за меж України. Крім того, можливою причиною значних розбіжностей даних перепису польського населення в 1926-1927 рр., як вважає Т. І. Єременко були помилки, допущені під час його проведення [53, с. 9]. Річ в тім, що в 1926 р. чимало поляків записали українцями і лише в наступному році ця помилка була виправлена.

У 20-х рр. в Україні проживало 48 % поляків, що мешкали в СРСР [2, с. 52]. Більшість їх зосереджувалось на Волині і Поділлі. Незначна кількість поляків проживала у південних та східних округах України. Польське населення переважно було сільським - 377686 чол. (80,3 %) і лише 98747 (19,4 %) - міським [53, с. 10].

З середини 1920-х років, у місцях компактного проживання польського населення, розпочався процес формування адміністративно-територіальних одиниць.

Слід зазначити, що створення польського національного району передувала відповідна низка заходів, проведених державними органами. Так, протягом 1923 - 1925 рр. з Росії до Волинської губернії було переселено понад 30 тис. польських родин. Крім того, проведено обстеження 150 населених пунктів Житомирської округи, в яких проживало польське населення. Район передбачалося сформувати переважно з польських сіл. Обраний для цієї мети Довбишанський район на час створення охоплював 96 населених пунктів з населенням 40, 5 тис. чол., в тому числі 28,3 тис. поляків (69,8 %) [53, с. 21].

У квітні 1926 р. Довбишанський польський район було переіменовано у Мархлевський на честь комуніста Юліана Мархлевського, який ще на початку 20-х років висунув ідею створення польського національного району біля кордонів з Польщею. Переіменування району відбулося під час 1-го з'їзду Довбишанського району, підготовці та проведенню якого надавалося багато уваги з боку партійних і радянських керівних органів. Його організатори прагнули продемонструвати, що вирішенню національного питання радянська влада надає особливого значення. Безперечно враховувалось ще й те, що за становищем польського населення в Україні стежили в Польщі. Польські генеральні консульства у Харкові та Києві періодично надсилали польському урядові інформацію про політику радянської держави щодо польської нацменшості в Україні. Зокрема, у листі від 7 травня 1926р. адресованому Міністерству закордонних справ Польщі йшлося про те, що "... створення польських сільрад та національного району має на меті лише залучити польське населення до радянської влади, полегшити проведення комуністичної пропоганди". У зв'язку з цим партійно-радянське керівництво продовжувало роботу по виділенню польських сільрад. Лише у польському Мархлевському районі кількість їх збільшилась з 25 одиниць у 1925 р. до 32 - у 1929 р. Упродовж другої половини 20-х рр. розширювалася мережа польських національних сільрад за межами Мархлевського району. Якщо в 1925 р. існувала 61 польська сільрада, то у 1927 р. число їх збільшилося до 132 одиниць [26, с. 17], а на кінець 20-х рр. в Україні діяла 151 польська національна сільрада [174, Ф.413, оп. 1, спр. 315, арк. 12].

Утворення російських національних районів відбувалося одночасно з виділенням єврейських. Певний вплив на політичну доцільність їх винекнення справила українізація. У зв'язку з цим виникла навіть дискусія під час роботи 2-ї Всеукраїнської наради по роботі серед нацменшостей, яка відбулася в листопаді 1930 р. Зокрема, член ЦК нацменшостей А. Б. Глинський наголошував на тому, що там, де українізація була слабкою і основною мовою в районах була російська, тоді виділення спеціальних російських одиниць не було основним завданням. Тоді, як українізація поглиблювалася в усіх місцевостях, де переважали компактні маси російського населення, проходило виділення російських адміністративно-територіальних одиниць [25, с. 47].

Російське населення, особливо упродовж першої половини 20-х рр., коли відбувалося становлення союзної держави, не вважали нацменшістю в УСРР. Визначення поняття нацменшості, а точніше її політичних ознак дав голова ЦК нацменшостей при ВУЦВК М. П. Буценко, який наголошував, що в СРСР нацменшістю може бути лише частина нації, а не сама нація [62, с. 8], якою виступали росіяни в Україні та поза нею.

Відносно до питомої ваги росіян серед нацменшостей в УСРР, постала необхідність їх значного охоплення адмінтеродиницями. Кількість російських сільських рад, починаючи з 1925 р. досить стрімко зросла: у 1925 р. їх налічувалося 69, у 1926 р. - 122, у 1927 р. 388, тобто майже щороку збільшувались втричі [174, Ф.413, оп. 1, спр. 17, арк. 121]. В УСРР діяли 8 російських національних районів: Алексеєвський, Чугуївський, Великописарівський на Харківщині, Кам'янський на Катеринославщині; Сорокинський Луганської округи; Терпенівський та Великотеплицький Мелітопольської округи і Путивльській Глухівської округи [174, Ф.413, оп. 1, спр. 402, арк. 3]. У 1928 р. діяло 9 районів, але деякі втратили попередню назву: Путивльській - Глухівської округи; Каменський - Запорізької; Петровський, Сорокинський, Ст. - Луганський - Мелітопольської; Олексіївський, Чугуївський і Старовіровський - Харківської округи [26, с. 17]. Загалом у 9-ти російських національних районах було 134 сільради, у яких проживало 397,6 тис. чол. населення, в тому числі 220,2 тис. росіян, які становили 55,4 % від загальної маси населення районів [174, Ф.413, оп. 1, спр. 249, арк. 29].

До національних меншостей, які не мали власних національних районів належали чехи, білоруси. Основним районом, у якому мешкали чехи, була Волинь. В Україні налічувалося 30 тис. чехів. Вони мали 13 сільських рад [26, с. 17], а білоруси лише дві сільські ради, хоч у двічі переважали за чисельністю чехів. З 75,8 тис. білорусів у містах зосереджувалося 38,6 тис. чол., а на селі 37,2 тис. чол. [26, с. 15].

В Україні, крім названих нацменшостей, жили малочисельні етнічні групи, які не створили власних сільських рад з різних причин: кочового способу життя, з офіційних урядових розпоряджень про адміністративно-територіальні обмеження, розпорошення, підпорядкування загальноукраїнським органам влади тощо. До таких національноетнічних груп відносились: татари, цигани, вірмени, латиші, литовці, албанці, караїми, естонці, грузини, мордвини, шведи, чуваші, хинці, ассірійці та інші становили незначну частку населення України. Основна маса татар зосереджувалася у Донецькій губернії: Сталінській, Луганській і Артемівській округах. Цигани кочували невеликими групами по всій Україні. Вірмени, латиші, литовці мешкали у великих містах: Харкові, Києві, Дніпропетровську, Сталіно, Одесі. Албанці обрали для проживання Мелітопольщину, шведи - Херсонщину. Всі інші малочисельні нацменшості були розпорошені по містах України [174, Ф.413, оп. 1, спр. 452, арк. 42 зв]. Необхідно назвати єдину в Україні шведську сільську раду - Борисковську з населенням понад 600 чол. [174, Ф.413, оп. 8, спр. 23, арк. 34].

Кількість національних районів наприкінці 20-х рр. залишалася сталою, хоч деякі змінювали назву.

За даними, якими володіла Центральна комісія нацменшостей при ВУЦВК, 1 січня 1930 р. в Україні існувало 25 національних районів: 9 російських, 6 німецьких, 3 болгарських, 3 грецьких, 3 єврейських та один (Мархлевський) польський [174, Ф.1, оп. 9, спр. 101, арк. 19-29]. Наприкінці 1929 р. 5,8 млн. нацменшостей, які мешкали в УСРР, росіяни становили 2,6 млн., євреї - 1,5 млн., поляки - 476,4 тис., німці - 393,3 тис., молдавани - 257,8 тис., греки -104,6 тис., болгари - 92 тис., білоруси - 75,8 тис., а решту 148591 чол. інші етнонаціональні групи [174, Ф.1, оп. 1, спр. 217, арк. 121].

Отже, внаслідок національного районування, яке здійснювалося одночасно з адміністративно-територіальною реформою в Україні протягом 20-х рр. виникли національні райони та сільські ради, які охоплювали своїм впливом значну масу національних меншостей, але вони мешкали також у так званих "змішаних сільських радах" та загальноукраїнських.

2.2 Суспільно - політичний статус національних меншостей

Становлення унітарної держави відбувалося у відповідності з основними політичними принципами більшовицької доктрини соціалістичного будівництва: зміцнення диктатури пролетаріату, тобто соціально-політичних підвалин монопартійної системи влади, інтернаціоналізації, а насправді уніфікації національних відносин, запровадження демократичного централізму функціонування державно-партійних структур, соціалізації економічного і духовного життя.

Монопартійна політична система і класова ідеологія вимагали адекватного визначення прав та обов'язків соціальних і національних груп, становлення відповідних організаційно-нормативних засад їхньої життєдіяльності в суспільстві, тобто окреслення належного суспільно-політичного статусу. Важливе науково-пізнавальне і практичне значення має вивчення особливостей державного регулювання міжнаціональних відносин в УСРР, з'ясування суспільно-політичного статусу національно-етнічних груп в УСРР 1920-х років. Національне питання в Україні, на переконання більшовиків, вважалося розв'язаним. Зокрема, в резолюції Х з'їзду РКП(б), що відбувався у березні 1921 р. йшлося про те, що "рівноправність націй проведена в життя", а право "національних меншостей та вільний національний розвиток забезпечене самим характером радянського ладу [82, с. 526]. Суперечливими питаннями національно-культурного розвитку нацменшостей займався спочатку відділ з національних справ Народного комісаріату внутрішніх справ УСРР, заснований у квітні 1921 р. згідно постанови ВУЦВК [174, Ф.1, оп. 2, спр. 369, арк. 36]. Відділ брав участь у створенні перших законодавчих актів, налагоджував діяльність місцевого апарату, розпочав роботу по обліку і землевлаштування нацменшостей, що проживали в Україні. Допомагала відділу в культурно-освітній роботі з населенням Рада національних меншостей, створена 10 серпня 1921 р. при Народному комісаріаті освіти УСРР [174, Ф.166, оп. 2, спр. 16, арк. 4].

Упродовж наступних років відбулася реорганізація самого відділу з національних справ УСРР. Проводилася вона з тією метою, щоб продемонструвати, якого великого значення надавала радянська держава вирішенню національного питання. У березні 1923 р. РНК УСРР ліквідувала відділ у національних справах при РНК УСРР [174, Ф.413, оп. 1, спр. 2, арк. 58], а 24 жовтня 1924 р. за постановою українського уряду була створена при ВУЦВК Центральна комісія у справах національних меншостей [56, с. 266]. Це був значно чисельніший орган за кількісним складом штатних працівників і функціями. Комісія брала участь у розробці, погодженні і запровадженні законопроектів з питань національностей; збирала, вивчала і розробляла відомості про їх економічне, культурне і побутове життя; сприяла поліпшенню їх матеріального становища, керувала і наглядала за діяльністю місцевих органів. До складу комісії входили голова і п'ять членів, що призначалися президією ВУЦВК. Вона скликала різні наради, брала участь у формуванні національних адмінтеродиниць, надавала організаційно-консультативну допомогу кооперативам, господарським та культурно-освітнім установам.

Комісія мала національні підвідділи: єврейський, польський, німецький. При відділах діяли національні секції: німецька, польська, єврейська, болгарська, молдавська, естонська, латишська, грецька, татарська [174, Ф.413, оп. 1, спр. 10, арк. 58].

Одночасно з центральними органами діяли аналогічні в губернських та окружних виконкомах рад. На місцях створювалися бюро або комісії, склад яких пропонували та ухвалювали президії відповідних виконкомів, але за погодженням з ВУЦВК. Також діяв інститут уповноважених особливо там, де не було необхідності утворення бюро. Зокрема, у Запорізькій окрузі уповноваженим по роботі серед нацменшостей призначили К. Й. Шинку, але в окрузі діяло окружне бюро нацменшостей при окрвиконкомі [173, Ф.1, оп. 1, спр. 8, арк. 72]. Отже, протягом 1921-1924 рр. регулюванням національно-культурних та соціально-економічних проблем нацменшостей займалися переважно НКВС УСРР, Наркомос УСРР, тобто урядові структури, а з жовтня 1924 р. ВУЦВК, законодавчі органи влади. Відповідні структури існували також при партійних органах. Зокрема, при ЦК КП(б)У функціонувало Центральне бюро німецьких секцій, яке займалося обстеженням соціально-економічного розвитку колоній, вивченням політичних настроїв населення, з'ясовувало причини еміграційного руху.

Основне навантаження, по обслуговуванню нацменшостей, лягло на структурні підрозділи ЦКНМ при ВУЦВК. З її ініціативи у січні 1927 р. була скликана Перша Всеукраїнська нарада по роботі серед нацменшостей, у якій брали участь 83 делегати, у тому числі 34 євреї, 15 німців, 8 поляків, 8 росіян, 5 болгар, 3 греки, 2 молдавани, 4 інших національностей і 4 українці. З доповіддю "Чергові завдання по роботі серед нацменшостей" виступив голова комісії П. І. Буценко. Доповідач наголосив на тому, що першочерговим завданням роботи з нацменшостями є її залучення до радянського будівництва, зокрема до виборчої кампанії, до проведення відповідної роботи по зміцненню союзу робітників і селян, бідняка і середняка, щоб дати належну відсіч куркулям і непманам незалежно від національності, до якої вони належали. Невідкладним завданням вважалося питання національного районування, переселенської політики, землевлаштування, національної кооперації, освіти тощо [24, с. 45-60]. На нараді йшлося про необхідність боротьби з російським та українським шовінізмом і націоналізмом, що загрожували проведенню ленінської національної політики. Її основне завдання стосовно роботи з нацменшостями, на глибоке переконання П. І. Буценка, полягало в тому, що "... ми повинні стежити за тим, щоб маси твердо і рішуче засвоїли нашу ленінську національну політику. Лише в тіснім співробітництві трудящих малих і великих національностей - основа успіху нашого будівництва і до цього прагне радянська влада, прагне комуністична партія" [24, с. 44]. До "малих національностей" він зараховував німців, євреїв, поляків та інших нацменшостей в Україні.

В Україні діяли спеціальні комісії, які займалися вирішенням конкретних господарських питань нацменшостей. Зокрема, у 1924 р. виникла Комісія по земельному влаштуванню трудящих євреїв при ЦВК СРСР (Комзет), а в 1926 р. відповідна комісія з'явилася при ВУЦВК (Укркомзет), про діяльність яких йтиметься докладніше у наступних розділах дисертаційного дослідження.

Створення при органах влади відповідних комісій, бюро, комітетів, рад, які займалися різними питаннями економічно-господарського та соціально-культурного розвитку нацменшостей, засвідчувало їх суспільно-політичний статус як громадян радянської держави. Вони мали певні права та обов'язки, якими володіла й інша частина населення України, але не завжди вдавалося скористатися ними в умовах пролетарської демократії та пануючої класової ідеології Комуністичної партії.

В історіографії радянського будівництва в Україні виокремлювалася проблема "виборчих прав" населення, яку висвітлювали у контексті запровадження основних принципів пролетарської демократії. Вони торкнулися ї діяльності національних меншостей, хоч і вирізнялися деякою специфікою запровадження у національних районах. Нацменшості брали участь у формуванні місцевих органів влади - національних, "змішаних" та загальноукраїнських сільських рад. Вибори до місцевих органів влади упродовж першої половини 1920-х рр. відбувалися загалом організовано, а відповідне діловодство здійснювалося різними мовами. Виборча кампанія 1925-1926 рр. в Україні відрізнялася від попередніх тим, що її проведення (документи, картки, бюлетені) здійснювалося мовами нацменшостей. Виборцям видавали картки рідною мовою (800 тис. карток російською, 600 тис. єврейською, 160 тис. німецькою, 150 тис. польською і 50 тис. болгарською). Найбільшу активність у виборах виявили поляки - 63,5 %, тоді як середній показник по Україні становив 54% [174, Ф.413, оп. 1, спр. 10, арк. 7]. Участь у виборах інших національностей була такою: чехів - 62,5 %, євреїв - 58,5 %, німців - 57,3 %, болгар - 55,1 %, молдаван -55,7 %, греків - 51,7 %, росіян - 51,3 % [174, Ф.413, оп. 1, спр. 10, арк. 5], тобто більше половини від загальної кількості виборців.

За даними ЦСУ УСРР серед нацменшостей найбільшу кількість депутатів до місцевих органів влади мали росіяни: в селищних радах - 1933 депутатів (20 %), міськрадах - 4096 депутати, окрвиконкомах - 507 депутатів (21,9 %); друге місце посідали євреї: в селищних радах - 1800 депутатів (19,4 %), міськрадах - 2678 депутатів (19,3 %), окрвиконкомах - 231 депутат (10 %) [26, с. 18]. Їхня перевага була не випадковою, оскільки саме росіяни та євреї мали селищні ради, а серед нацменшостей вони становили найчисельнішу групу. Не слід також забувати, що ці нацменшості мешкали переважно у містах, що, безперечно, позначилося на їхній кількості серед депутатів виконкомів рад. Решта нацменшостей також мала своїх представників в органах влади: від 0,1 до 4,7 % загального числа депутатів [26, 18].

Нацменшості, якщо простежити національний склад членів ВУЦВК, також були там представлені. Зокрема, у 1925 - 1926 рр. серед депутатів ВУЦВК найбільше мали росіяни - 48,8 %, євреї - 15,7 %, білоруси - 1,7 %, німці - 0,8 %, поляки - 1,3 %, інші - 4,2 %, а українці - 27,6 % [174, Ф.413, оп. 1, спр. 26, арк. 6]. Внаслідок українізації суспільно-політичного життя сталися певні зміни національного складу членів та кандидатів ВУЦВК, особливо 10-го скликання (1927р.) суттєво змінився: українці становили 58,6 %, росіяни - 26,0 %, євреї - 5,1 %, білоруси - 2,8 %, поляки - 2,5 %, німці - 1,0 %, молдавани - 1,0 %, інші - 3,0 % [174, Ф.413, оп. 1, спр. 26, арк. 6]. Якщо у виборчих кампаніях 1925-1926 рр. населення не розмежовувалося за класовою ознакою, то на виборах 1926-1927 рр. незаможники отримали політичну перевагу, а так звані "куркульські" і клерикальні елементи позбавлялися виборчих прав. Новий закон про вибори значно збільшив число позбавленців. Так, якщо у виборах 1925-1926 рр. 17,6 % євреїв не мали виборчого права, то на чергових виборах 1926 -1927 рр. - 27,0 %; чехи відповідно - 1,4 % і 13,8%; німці - 1,2 % і 8,9 %; болгари - 1,0 % і 6,9 % [174, Ф.413, оп. 1, спр. 249, арк. 46]. Осіб, позбавлених виборчих прав масово виселяли з державних будинків та житлових кооперативів. У Полтаві, наприклад, проводилося на вимогу житлових кооперативів масове виселення євреїв, позбавлених права голосу. Виселяли євреїв-кустарів, які мали трудові доходи, але позбавлялися виборчих прав як бувші торговці. "Позбавленців" обмежували у кооперативних товариствах, а домовласників, що утримували цю категорію населення, позбавляли права користування. Так, в селі Озетовка Нікопольського району Криворізької округи бюро нацмен позбавило виборчих прав євреїв-хліборобів, яких зарахували до буржуазного елементу [174, Ф.413, оп. 1, спр. 362, арк. 7]. Наприклад, у селі Хортиця Запорізької округи мешкало 3805 жителів, з них 2146 німців, 1276 українців, 145 євреїв, 157 росіян, 135 поляків та інші. Виборчих прав позбавили 18 євреїв-торговців, 2 поляки, 15 росіян, 94 німці, що мали нетрудові доходи. Отже політична акція позбавлення виборчих прав виконувала функцію упокорення нацменшостей, була засобом ідеологічної чистки в національних районах, а не виключно антинаціональною кампанією. Вона, крім руйнівної соціально-економічної політики радянської влади, спонукала до масового невдоволення нацменшостей.

Хвилю протесту та опору, особливо серед німців-меноністів, викликала войовнича антирелігійна пропоганда державних органів та комуністичної партії, спрямованої на закриття храмів, синагог, кірк, молитовних будинків, заборону викладання Закону Божого тощо. До ВУЦВК надходила маса листів від населення з вимогою про повернення культових будинків [192, с. 75].

Досить високу активність у захисті прав свого віровчення виявили німці-меноністи. Вони, не зважаючи на радянське законодавство про відокремлення церкви від держави, проводили релігійне виховання дітей, розповсюджували відповідну літературу, що надходила від менонітських організацій Німеччини і США [85, с. 25]. Зокрема, у січні 1925 р. від Всесоюзного з'їзду менонітських общин надійшло звернення до ВУЦВК з проханням надати менонітам право організовувати біблійні курси в Україні. У зверненні зазначалося, що меноніти УСРР, які проживають у заснованих ними 130 років тому колоніях, не мають жодного духовного навчального закладу, потреба в яких, особливо після заборони викладання релігійного віровчення в школах, ними сильно відчувалася.

Представники менонітської інтелігенції все ще намагалися вибороти певні послуги від радянської влади у справі релігійного виховання підростаючого покоління. Так, у 1926 р. вони утворили комісію з релігійних справ, яка склала та подала у ЦВК СРСР вісім вимог. Одна з найголовніших вимог торкалася збереження релігійного виховання молоді і дітей. В одному з параграфів цих вимог наголошувалося: "Влаштовувати спеціально для дітей і молоді всілякі збори релігійного характеру, хори, викладання Закону Божого і віровчення". У третьому параграфі цього документу йшлося про надання права організовувати дитячі будинки для дітей менонітів, запровадивши там виховання християнського характеру. У шостому параграфі зазначалося: "Визнати школу за нейтральну територію, де вивчалися б науки без пропаганди за чи проти релігії" [85, с. 35]. Зазначимо лише, що ці вимоги радянська держава проігнорувала, відповівши активною атеїстичною роботою серед нацменшостей.

У наступні роки меноніти продовжували боротьбу за свої релігійні права. Так, у 1926 р. на з'їзді представників меноністських релігійних громад в селі Кодагой, Джанкойського району (в Криму) були висунуті тіж самі вимоги, що і в 1925 р. Меноніти добре розуміли, яку небезпеку несе антирелігійна пропоганда радянської влади для їх релігійно-господарських общин, а тому докладали чимало зусиль аби зберегти власний соціально-побутовий уклад, що сформувався упродовж віків.

Глибока релігійність менонітів помітно позначилася на їх способі життя та побуті. Вузько сектанська релігійність і перевага менонітів в господарському і культурному відношенні над сусіднім населенням, були причиною відособлення менонітських общин, у яких традиційно широко використовувалися принципи взаємодопомоги і колективної праці, що було наслідком релігійного згуртування членів общин. На цій же особливості менонітів будувалися різні благодійницькі інститути: попечительство сиріт, допомога людям похилого віку, медичне обслуговування, влаштування приютів, будинків для глухонімих тощо.

Заможні менонітські громади, які майже не знали класового розшарування, не бажали ставити на шлях соціалістичних перетворень, котрі призводили до корінного зламу вікових традицій їх способу життя. Партійно-державні структури, усвідомлюючи цю обставину, вдалися до насильницької радянізації соціально-культурних і побутових відносин німців-менонітів. Партійні комітети поширювали класову ідеологію, загострюючи проблему соціальної диференціації, спекулюючи на майновій нерівності, вишукували "факти" експлуатації та гноблення. Зокрема, А. Рейнмарус і Г. Фрізен у брошурі "Меноніти" зазначили: "Праця в менонітів - поміщиків і заможних селян - диявольськи важка, за найменші провини батраків били кнутом ... саме тому у росіян і українців зародилася та ненависть до менонітів, яка в період громадянської війни привела до звірячих нападів банд Махно на менонітські колонії". Поряд з цим автори підкреслювали, що відсоток бідняків у менонітів був досить малим, а з біднотою та безземеллям, меноніти боролися шляхом переселення на орендовані або резервні угіддя, де і бідняки перетворювалися на забазпечиних і задаволених середняків, а часто і досить заможних селян. далі вони зазначали, що мізерна частка сільського і промислового пролетаріату не мала ніякого значення у порівнянні з основною середняцькою і заможною масою менонітського селянства [131, с. 20]. Так, менонітські колонії були досить розвинені, а селяни не мали гострого майнового розшарування, а тому й гострих соціально-економічних конфліктів у менонітських колоніях не спостерігалося.