Кооперативний рух в національних районах Української СРР ( 1921 - 1929 рр.)

У переважній своїй масі менонітське селянство критично, а то й негативно ставилося до економічних заходів радянської влади на селі, усіма засобами відстоювали усталені форми господарювання. Однак, внаслідок цілеспрямованої політики більшовицької партії і радянської держави змінювалося соціально-економічне і політичне обличчя менонітського села: стрімко просувалася його радянізація, з'являлися партійні й комсомольські осередки, які розгорнули громадсько-політичну діяльність [85, с. 62]. За тривалий історичний період існування менонітських громад, останні вперше зазнали докорінної руйнації. Політично окреслена серед менонітських громад соціальна група, так званий сільський пролетаріат, який являв собою збіднілу частину менонітського сільського населення, що з'явилося внаслідок розорення господарств за громадянської війни та реквізицій земель радянською владою, повинен був протистояти заможним верствам населення, бути опорою більшовиків на селі, забезпечувати умови соціалізації всього менонітського селянства.

Німецько-менонітське населення України упродовж 20-х років зіткнулося з складними проблемами: непевність економічного становища, часті перерозподіли земель попри намагання колоністів зберегти систему майорату, непомірне оподаткування, закриття молитовних будинків, переслідування віруючих та порушення їх громадських прав, відсутність належної уваги до задоволення національно-культурних інтересів, викликала у німців-менонітів законне обурення і навіть бажання залишити Україну. Вони почали масово виїзджати за кордон, опинившись по суті на правах політичних емігрантів.

Еміграційний рух, який набув масового характеру протягом 1922-1924 років, засвідчив хиткий соціальний та суспільно-політичний статус німців-колоністів, став своєрідною пасивною формою опору руйнівній політиці радянської держави. Його спонукали голод 1921-1922 рр., грабіжницька податкова система, невдала адміністративно-територіальна реформа початку 20-х рр. у німецьких населенних пунктах, антирелігійна пропоганда, ущемлення прав віруючих, їх переслідування. Упродовж 1922-1924 рр. лише до Канади виїхали 8 тис. чол. дорослого населення, а число бажаючих залашити Україну досягло тоді близько 20 тис. чол. Емігрували переважно меноніти, яких в Україні налічувалося близько 56 тис. чол. [174, Ф.1, оп. 3, спр. 2504, арк. 118]. Вони емігрували в дореволюційний період, але тоді причини еміграції були інші: тоді виїздили меноніти у пошуках кращих умов життя. Якщо до жовтневого перевороту 1917 р. виселялося переважно бідніше селянство, що зазнало розорення, то за радянської доби масову еміграцію спричинила антименонітська політика радянської держави.

Після тимчасової стабілізації еміграційного руху протягом другої половини 1924 р., він почав стрімко зростати вже на початку 1925 р., охоплюючи не лише німців-менонітів, але й німців-лютеран та католиків. Характерною ознакою цієї еміграційної хвилі було те, що бажання емігрувати виявляли, у більшості випадків, бідняки і середняки, а не заможні верстви населення, як про те заявлялося в офіційній пресі: Основними причинами виїзду було високе оподаткування німецьких колоній єдиним сільськогосподарським податком, не проведення землевлаштування згідно постанови ВУЦВК від 16 липня 1924 р., антирелігійна політика радянської влади [174, Ф.413, оп. 2, спр. 1, арк. 324]. Однією з основних причин, що спонукали до еміграції були земельні справи: відсутність сталих меж землекористування, часті відрізки земель, поселення на них представників інших національностей і таке інше.

Суперечливі питання еміграційного руху серед німців-менонітів обговорювали навіть на засіданні політбюро ЦК КП(б)У у квітні 1924 р., яке для вивчення причин еміграції сформувало спеціальну комісію під головуванням В. Я. Чубаря. Після проведення відповідної роботи з'ясувалося, що причинами цього явища були безправне становище німецьких поселенців, зокрема великий відсоток позбавлений виборчих прав, невиділення німецьких сіл в окремі національні адміністративні одиниці, високе оподаткування тощо [174, Ф.1, оп. 3, спр. 2504, арк. 118].

У середині 20-х рр. еміграційні настрої охопили всі німецькі колонії. Наприклад, у 1925 р. з Мелітопольської округи виїхало 1875 сімей, у 1926 р. - 6000 сімей [174, Ф.413, оп. 2, спр. 10, арк. 287]. У 1926 р. зростає кількість емігрантів серед німців-колоністів Волині. Якщо у 1925 р. виїхала всього 21 сім'я, то у 1926 р. - 172 сім'ї. Лише протягом грудня 1926 р. бажання виїхати за кордон виявили понад 2000 чол. Пришибського району. За даними ДПУ у 1926 р. було подано заяв на видачу паспортів для виїзду з Мелітопольської округи - 600, Херсонської - 610, Запорізької - 300, Криворізької - 250, Ізюмської - 100 заяв [192, с. 112]. За свідченнями того ж ДПУ із Херсонської округи у листопаді 1926 р. мали намір виїхати 90 % менонітського населення. Деякі колонії на цей час продали понад 50 % своїх господарств і були готові до виїзду [174, Ф.413, оп. 2, спр. 2, арк. 24]. Масовий еміграційний рух населення німецьких національних районів свідчив про порушення їхнього укладу життя, про незадоволення його новим соціальним статусом.

Більшість німців-емігрантів за соціальним складом були середняками, які емігрували до Канади, де отримували підтримку баптистських общин, а також до Німеччини, Бразилії, Мексики, США. Формуванням еміграційних груп серед менонітського населення України займалися РУСКАПА - Російсько-Канадсько-Американське пасажирське агенство і БУАРД ("Боард") - громада канадських менонітів [174, Ф.413, оп. 2, спр. 10, арк. 228]. Ці організації мали в Україні своїх агентів, які займалися практичними питаннями еміграції. Слід зазначити, що в еміграційному велику роль відігравало менонітське духовенство та "Спілка нащадків голландських вихідців на Україні" [174, Ф.413, оп. 2, спр. 1, арк. 324]. В результаті їх активної діяльності, еміграція серед німців-менонітів тривала упродовж 20-х рр.

Еміграційний рух в німецьких колоніях викликав серйозне занепокоїння партійно-радянського керівництва. Було очевидним, що він мав не лише негативні політичні наслідки, але й серйозні економічні втрати для СРСР. Оскільки емігранти вивозили матеріальні цінності, гроші (кожен двір від 3000 крб. і більше), а ще й тому, що німецькі колоністи були зразковими господарями, вміли вести свої господарства на високому агрокультурному рівні, яких планували використати для заселення цілинних земель на терені Сибіру і Далекого Сходу [174, Ф.413, оп. 3, спр. 2, арк. 119]. Суспільно-політичний та соціально-економічний статус національних меншостей залежав не лише від норматив правових актів радянської держави, що регулювали національні відносини, а також від її революційних експериментів і спроб облаштування умов життя великих груп населення не рахуючись з їхніми інтересами та особливостями розвитку. На початку 1920-х рр. в Україні несподівано виникла так звана єврейська "містечкова проблема". Суть її полягала в тому, що основна маса євреїв, яка в недалекому минулому займалася ремеслом і торгівлею, була позбавлена цього права, внаслідок чого значна частина єврейського населення залишилася без засобів до існування [29, с. 54].

Розв'язання єврейської "містечкової проблеми" радянський уряд вбачав у залученні євреїв до землеробської праці шляхом переселення їх на земельні колонізаційні фонди України та Криму.

Аграризація європейського населення спочатку була висунута урядом СРСР, як економічна проблема, вирішення якої ускладнювалося тим, що на місцях не було господарської бази та необхідних коштів, вкрай низький життєвий рівень так званого єврейського декласованого населення, відсутність у нього навичок землеробської праці тощо [9, с. 13]. Згідно постанови ЦВК СРСР від 28 серпня 1924 р. з метою залучення євреїв до землеробської праці була заснована Комісія по земельному влаштуванню трудящих євреїв при ЦВК СРСР (Комзет) [9, с. 13]. У 1926 р. подібну комісію організували при ВУЦВК (Укркомзет) [9, с.13].

Плановому переселенню на земельні колфонди, крім єврейського населення, підлягало сільське населення інших нацменшостей: німців, поляків, молдаван.

З цією метою всі округи України і МАСРР були розділені за надлишком сільського населення на чотири переселенські райони:

- до першого району належали округи прикордонної смуги. Згідно постанови ЦВК СРСР і ВУЦВК з цього району передбачалося переселити 50 % всього надлишкового сільського населення, що становило 119 тис. дворів з населенням 618,8 тис. чол.;

- з другого району, який об'єднував Вінницьку, Бердичівську і Черкаську округи планували переселити 40 % надлишкового населення, в місцях помешкання якого знаходилося 111 тис. дворів і проживало 557,2 тис. чол.;

- з третього району передбачалося переселити 46 % надлишкового сільського населення, або 145 тис. дворів з населенням 598 тис. чол. Переселення запланованого контингенту мали здійснити упродовж 5-ти років;

- четвертий район охоплював округи, передбачені для поселенців. Основний контингент переселенців становили представники містечкового населення. Уряд планував переселити 375 тис. дворів з населенням 1794 тис. чол. [174, Ф.413, оп. 1, спр. 51, арк. 16].

Таким чином, планувалося землевлаштувати протягом 5 - ти років близько 2 млн. осіб на нових, необжитих місцях поселення за відсутності необхідних коштів у держави. Тому радянський уряд змушений був погодитися на фінансову і матеріальну допомогу зарубіжних організацій.

З метою реалізації переселенської політики уряд надавав переселенцям безкоштовно землю і певні пільги при сплаті податків та перевезенні залізницею майна, худоби, матеріалів на будівництво, але виділив всього 21 % коштів від загальної суми необхідної для землевлаштування переселенців. Решту коштів - 22,7 % становили власні заощадження переселенців, 10,2 % - Товариства по земельному влаштуванню євреїв і 46,1 % - допомога іноземних організацій. [174, Ф.413, оп. 1, спр. 51, арк. 16].

Суттєву допомогу переселенцям надавала єврейська Центрально-розподільча організація, яка була створена в Америці під назвою "Джойнт Дистрибюшен Коміте". Ця організація збирала гроші від різних земляцтв, окремих осіб і розподіляла поміж єврейського населення в Україні через місцеві єврейські общини й організації. Досить вагому допомогу надав "Джойнт" євреям СРСР в роки погромів і голоду 1921 - 1923 рр. Після заборони діяльності цієї організації в СРСР утворилася нова - "Агро-Джойн", яка ставила за мету сприяти землевлаштуванню євреїв в Росії, Польщі, Литві, в тому числі і в Україні. У 1925 р.ця організація уклала з Комісією по землевлаштуванню трудящих євреїв (КОМЗЕТом) договір на проведення відповідної роботи по землевлаштуванню євреїв в Україні і в Криму. При чому вона зобов'язувалася витратити на цю справу 800 тис. крб. (в дійсності витратила 1500 тис. крб.). В 1926 р. цей договір був продовжений на суму 2300 тис. крб. [168, с. 28].

З КОМЗЕТом також уклало договір Єврейське колонізаційне товариство (ЄКТ), створене у Франції, за яким зобов'язалося надати грошову допомогу єврейським переселенцям у розмірі 200 тис. крб. Не байдужим до єврейського землевлаштування виявилося Берлінське товариство ремісничої і землеробської праці серед євреїв, яке у 1926 р. для аграризації єврейського населення виділело 150 тис. крб. [168, с. 28]. Фінансову і матеріальну допомогу єврейським переселенцям надавала організація "ІКОР" (США), котра у 1926 р. направила в Україну 20 тракторів і 60 тис. крб. грошової допомоги. Аргентинське єврейське товариство "ПРОКОР" надіслало 4 тис. крб., відповідну допомогу надавало палестинське товариство "АГРО". Всього від закордонних організацій надійшло у 1925 р. - 1500 тис. крб., а в 1926 р. - 2714 тис. крб. [168, с. 42]. Всі ці організації обслуговували переселенців на підставі складених між ними і КОМЗЕТом угод, що їх затверджувала РНК УСРР [64, с. 23]. Радянське керівництво змушене було погодитися на допомогу іноземних організацій в справі єврейського землевлаштування не зважаючи на можливий ідеологічний вплив, поскільки сам факт іноземної допомоги засвідчував неспроможність радянської влади створити належні умови життя євреям, а відтак радянське керівництво намагалося обмежити вплив закордонних організацій на єврейське населення. З цієї причини представникам іноземних організацій заборонялося брати участь у вирішенні будь-яких питань без відома органів радянської влади. В угодах між іноземними організаціями і КОМЗЕТом чітко зазначалися права і обов'язки цих організацій. До їх функції входила лише організація матеріальної допомоги, видача кредитів грішми і натурою в межах затверджених КОМЗЕТом кошторисів [64, с. 23].

Крім іноземних організацій, які фінансували єврейське переселення, в Україні існувало товариство по землевлаштуванню трудящих євреїв (ТЗЕТ). Його місцеві відділення проводили роботу по наданню матеріальної допомоги євреям-колоністам. Так, наприклад, Київське відділення зібрало гроші на купівлю тракторів, Катеринославське відкрило медпункт у Криворізькій окрузі, Херсонське відділення спорудило "Будинок переселенця" в Херсоні, Харківське відділення такий же будинок в Кривому-Розі. Протягом 1925-1926 рр. в справу колонізації ТЗЕТ вніс 150 тис. крб. [168, с. 29].

Для потреб єврейського переселення виділялися землі, насамперед, в районах колишніх єврейських колоній Херсонської і Катеринославської губерній та на півночі Криму. Протягом 1925-1926 рр. в цих регіонах було виділено: в Україні - 108,9 тис. десятин землі, в Криму - 58,4 тис. дес. [168, с. 30]. Згідно постанови ВУЦВК від 29 липня 1925 р. "Про залучення єврейського населення до землеробської праці" Наркомзем України планував також виділити 300 тис. дес. землі в Криворізькій і Херсонській округах [174, Ф.413, оп. 1, спр. 52, арк. 5].

Реєстрація переселенців розпочалася на початку листопада 1924 р. На місцях були створені губкомісії по реєстрації з 3-х осіб: представника єврейської секції, губземуправління і губбюро нацменшостей. Протягом листопада були розіслані по округах плани роботи і циркуляри про створення окружних та районних комісій по реєстрації і порядку проведення переселенської кампанії. Відбулися також районні конференції з метою інформування єврейського населення. Протягом перших місяців реєстрації, чимало єврейських родин погодилися на переселення. Так, на початку 1925 р. у Волинській окрузі зареєструвалися 3722 єврейські родини з кількістю їдців - 8708 осіб, що становило 11 % всього єврейського населення губернії [174, Ф.413, оп. 1, спр. 17, арк. 13]. За соціальним станом, переважну більшість переселенців становили кустарні і дрібні торговці (від 56 до 74 %), решта - селяни, службовці, робітники. На квітень 1925 р. з Волині переїхало 488 єврейських родин, з Подільської губернії - 900 родин, Київської - 900, Чернігівсько - 350, Полтавської - 350 родин. Всього переселено 2988 родин, з них оселилося на земельних колфондах - 2241 родин або 75 % переселенців.

На нових місцях поселення, переважну більшість єврейських переселенців почали залучати до колгоспів. Радянське керівництво сподівалося, що у такий спосіб можна буде відразу привернути нове єврейське селянство до організації колективних господарств. Однак цього не сталося. Зовсім далекі від сільського господарства, виховані в дусі індивідуального дрібного крамарства й кустарництва, євреї-переселенці виявилися непідходящим контингентом для організації праці в новоутворених колгоспах, а тому більшість з них самоліквідувались. Діяли лише товариства спільного обробітку землі [64, с. 26].

У 1925 р. переселення євреїв набуло планового характеру: здійснено реєстрацію населення, яке виявило бажання перейти до землеробської праці, але без відповідного висвітлення в офіційній пресі. Опрацьовані матеріали свідчили про те, що у 8-ми губерніях України зареєструвалося 14998 родин з населенням 73 тис. осіб [109, с. 23].

Упродовж першої половини 1926 р. чергова реєстрація єврейського населення охопила 300 населених пунктів (переважно дрібні міста), яка виявила намір переселитися 80 тис. осіб [174, Ф.413, оп. 1, спр. 20, арк. 9].

Загальне керівництво переселенням в Україні, а також регулювання усіх питань, що виникли у зв'язку з ним, здійснювали ВУЦВК і РНК УСРР, які 8-го червня 1926 р. ухвалили "Положення про Всеукраїнський переселенський комітет при ВУЦВК". На місцях питаннями переселення займалися земвідділи та комісії нацменшостей при орквиконкомах. Останні не завжди враховували особливості переселенської справи, вимоги та порядок переселення, а тому досить часто їх порушували. Земельні відділи в більшості випадків обмежувалися лише оформленням документів, допускаючи також цілу низку негативних явищ, які гальмували переселенську справу [174, Ф.413, оп. 1, спр. 1, арк. 93]. Зокрема, це так звані "збірні сім'ї", до складу яких входили зовсім сторонні особи, які на місцях поселення розпадалися, а відтак виникали лише непорозуміння. Найбільш негативним явищем, що гальмувало переселення у 1926 р. було нове положення про комплектування переселенських родин (5 їдців при 3-х працездатних), яких виявилося дуже мало, внаслідок чого сталося значне невиконання нарядів переселення [174, Ф.413, оп. 1, спр. 263, арк. 14].

Серйозною перешкодою на шляху реалізації переселенської програми була нестача коштів, земельних фондів. На початку переселення євреїв було 1100 тис. га вільного земельного колфонду, з якого виділили для переселенців лише 130 тис. га, тобто лише 12 % [64, с. 20]. Обмежені земельні фонди Півдня України, на які переселялися, крім євреїв, представники інших національностей, могли забезпечити землевлаштування далеко не всіх колоністів. Тому переселення здійснювалося і по за межі України. Земельні наділи для єврейських колоній знаходили та виділяли переважно в Україні, хоч з 1927 р. розпочалося переселення на далекий Схід [64, с. 20].

Непідготовленність переселенської справи, її авантюристичний характер запровадження, викликав чимало конфліктних ситуацій. Траплялося таке, що після збору урожаю єврейські поселенці поверталися до рідних домівок на попередні місця проживання. Наприклад, майже 2 тис. поселенців Херсонської округи у 1926 р. за відсутності житла поїхали зимувати до міст, звідки виїхали [168, с. 36]. Значний відплив єврейських поселенців спостерігався у 1927 - 1928 рр. у зв'язку з недородом та вимерзанням озимини. Внаслідок чого у їхніх колоніях на півдні України розпочався голод. Закордонні організації, які обслуговували євреїв-переселенців погодилися надати кошти для закупівлі продуктів харчування і фуражу для худоби. Однак, таку допомогу колоністи могли отримати лише з дозволу Наркомторгу УСРР, який дотримувався плановості і зволікав з постачанням колоній борошном та фуражем. Укркомзет змушений був вказати Наркомторгу на необхідність позапланового постачання переселенців борошном за готівку іноземних організацій у розмірі 15 тис. пудів на місяць [173, Ф.1, оп. 20, спр. 2689, арк. 10]. Крім того Укркомзетом було направлено доповідну записку в ЦК КП(б)У з пропозицією про виділення щомісячно 25 вагонів борошна і стільки ж фуражу для худоби. Проте лише після тривалих клопотань з боку Комзету, для колоністів було відпущено 15 вагонів висівок [173, Ф.1, оп. 20, спр. 2689, арк. 10].

Переселення євреїв, крім труднощів, мало певні успіхи, які були, безперечно, результатом активної фінансової і матеріальної підтримки переселенців закордонними єврейськими організаціями. Якщо український селянин на переселення отримував кредит від держави не більше 300 крб., хоч насправді був меншим, то єврейський переселенець мав значно більше кредитів, але не від уряду, а від закордонних єврейських громадських об'єднань. Зокрема, на єврейське переселення в Україні станом на 1 жовтня 1927 р. витратили: організація "Агро-Джойнт" - 3665167 крб., ЄКТ - 1032341 крб., ТРП - 252404 крб., всього - 4949912 крб. Держава надала переселенцям всього 874924 крб. або 17,6 % від загальної суми. Якщо на одне господарство держава пересічно виділяла 137 крб., то єврейські іноземні організації від 740 крб. до 940 крб. [64, с. 21]. Отже, переселення єврейського населення здійснювалося переважно на кошти іноземних організацій, які намагалися полегшити скрутне становище, у якому воно опинилося.

Наслідком переселення євреїв на земельні колфонди України було утворення 162 нових єврейських колоній, які мали 9526 дворів. Зокрема, в Херсонській окрузі було засновано 38 колоній, Криворізькій - 74, Маріупольській і Запорізькій - 25, Одеській - 22, Мелітопольській - 3 колонії. В усіх цих колоніях було збудовано 4896 хат, на кожних 100 родин припадало 60 хат [64, с. 21]. Зростали посівні площі переселенців, якщо у 1925 - 1926 рр. озимий клин становив 9,6 га, то у 1928 - 1929 рр. - 30,9 га [9, с. 21]. На кінець 20-х рр. питома вага єврейських хліборобів зросла, порівняно з довоєнним часом з 3,2 % до 9,8 %.

Переселенська політика, яка проводилась державою, передбачала переселення надлишкового населення не лише єврейського, але й представників інших національностей. З цією метою був розроблений 10-річний план переселення поляків, молдаван, німців на українські і союзні земельні колфонди. За 10 років планувалося переселити 9060 родин польських селян, або 45800 осіб з 13-ти округів Волинської, Подільської і Київської губерній [174, Ф.413, оп. 1, спр. 52, арк. 1]. Передбачалося також переселити 721 дворів молдавських селян [174, Ф.413, оп. 1, спр. 52, арк. 2] та 12970 дворів німців-колоністів з населенням 67439 чол. [174, Ф.413, оп. 1, спр. 52, арк. 3].

Переселенська політика уряду торкнулася малочисельних переселенських груп: циган, ассірійців, чехів та ін. Особливої уваги центральні органи влади надавали залученню кочуючих циган до землеробства. З цією метою ЦВК і РНК СРСР своєю постановою від 1 жовтня 1926 р. "Про заходи переходу кочуючих циган до трудового осілого способу життя" зобов'язав ВУЦВК і РНК УСРР вжити заходів для позачергового, пільгового наділення землею циган, що бажали перейти до трудового землеробського способу життя [174, Ф.413, оп. 1, спр. 17, арк. 111]. Відповідну постанову "Про заходи сприяння переходу кочуючих циган до трудового осілого життя" було прийнято ВУЦВК і РНК УСРР згідно якої цигани наділялися землею. На тих циган, що отримали землю, поширювалися всі пільги для переселенців. У постанові також зазначалося, що надавати землю циганам слід лише поза міськими місцевостями [174, Ф.413, оп. 1, спр. 239, арк. 6].

Поселення циган на земельних колфондах виявилося надзвичайно складною справою. З одного боку цигани, що звикли до кочового способу життя не бажали займатися землеробством, з іншого - місцеві органи влади, за відсутності коштів та досвіду, не могли вирішити це питання.У 1928 р. в доповідних записках ряду окрвиконкомів в ЦК нацменшостей зазначалося, що циган, бажаючих селитися на земельні колфонди України немає, лише Волинський і Чернігівський окрвиконкоми повідомляли про наявність окремих циганських родин, які згодилися на переселення [174, Ф.413, оп. 1, спр. 7, арк. 99]. За відомостями Наркомзему УСРР упродовж 1927 - 1928 рр. циганам було видано 630 нарядів на переселення, однак, як свідчать архівні матеріали, ці наряди не були реалізовані за відсутності коштів та належних умов для землевлаштування циган [174, Ф.413, оп. 1, спр. 474, арк. 3].

Згідно даних Наркомзему УСРР, протягом 1927 - 1928 рр. було видано 438 нарядів німцям-колоністам на земельні колфонди України. За цей період поляки отримали 245 нарядів на переселення в Херсонську і Мелітопольську округи [174, Ф.413, оп. 1, спр. 474, арк. 3]. У 1928 р. було переселено з Харкова на Херсонщину 26 родин ассірійців [174, Ф.413, оп. 1, спр. 7, арк. 1].

Показником справжнього суспільно-політичного статусу національних меншостей стало запровадження та діяльність у межах їх адміністративно - територіальних одиниць судових органів. Масового поширення набули так звані "національні камери", тобто судові органи нацменшостей, у яких діловодство здійснювалося відповідними мовами. Якщо у 1924 р. лише деякі судові установи використовували мову нацменшості, то 1926 р. понад 200 судово-слідчих органів працювали мовами різних нацменшостей, а при окружних судах діяли інститути судових перекладачів [183, c 54 - 55]. Кількість "національних камер" швидко зростала. Наприклад, у Запорізькій окрузі в 1925 р. їх налічувалося 188, а в жовтні того ж року - 348, у тому чіслі 117 німецьких, 69 російських, 64 польських, 28 болгарських та інших [174, Ф.1, oп. 1, спр. 9, арк. 17]. Органи міліції, особливо в селах, використовували національну мову, хоч серед кадрового складу були росіяни, українці. Наприкінці 20-х рр. органи міліції у російських і грецьких селах повністю перейшли на рідну мову населення, в єврейських - на 88 %, болгарських - 75 %, у німецьких - на 62,5 % [183, c. 55]. Діяльність суто національних підрозділів міліції (єврейських, польсьських), які почали з'являтися в Україні, зазнала критики партійно-радянських органів влади, а тому заборонили їх утворення і функціонування. Заборонялося заснування так званих "національних столів" у комунгоспах та фінансових відділах, створення національних виконкомів у містах [183, c. 55]. Необхідно зазначити, що спроби формального самовизначення національних меншостей наштовхувалися на супротив державних структур, а в суспільстві викликали суперечливі настрої та рухи. В Україні, як свідчить аналіз преси та архівних джерел, траплялися випадки міжнаціональних конфліктів і негараздів, до яких слід віднести прояви антисемітизму під час землевлаштування євреїв, а також на грунті побутової ненависті оточуючого населення до євреїв (Канівська справа в Черкаській окрузі і Загнітовська в Тульчинській [25, c. 50]. Антисемітизм мав місце у багатьох містах України. Наприклад, у Дніпропетровську активними елементами антисемітизму були прийшлі робітники з сіл і частина тих, які до жовтневого перевороту 1917 р. знаходилися на привілейованому становищі. Антисемітизм мав різні форми прояву, наприклад, євреїв - робітників не допускали до кваліфікованої роботи, погрожували фізичною розправою, робітники - антисеміти вели розмови у робітничих колективах і висловлювали своє обурення з приводу того, чому євреїв наділяють землею в Україні, а українців переселяють до Сибіру, що в радянських установах переважають євреї і влада знаходиться в їх руках, що євреї ніколи не будуть працювати, а лише торгувати, що їх з фабрик і заводів необхідно прогнати.

Певний антогонізм існував і серед колоністів, зокрема між менонітами і німцями - лютеранами. Як повідомляв інструктор ЦК нацменшостей з Артемівської округи в листопаді 1925 р. меноніти називали лютеран "російські німці", а лютерани менонітів - "голландські бандити". Лютерани запевняли, що в місцевих органах влади проводилася менонітська політика і що лише вони управляли всіма справами в колоніях, а лютеран не приймали до кооперації. Взаємовідносини між німцями - менонітами та українським й російським населенням були загалом толерантними, як зазначав у своєму звіті інструктор ЦК нацменшин [174, Ф. 413, оп 1, спр. 258, арк. 26]. Однак, не завжди міжнаціональні відносини між німцями - колоністами і українським населенням були добросусідськими. Як свідчать матеріали обстеження Дніпропетровської округи у 1928 р. комісією ВУЦВК, стосунки між німцями - колоністами і українцями загострилися з того часу, як розпочалися часті переділи земель на користь українських селян [174, Ф.413, oп. 1, спр. 263, арк. 132]. Отже, міжнаціональні конфлікти мали економічне підгрунття, крім того вони виникали й на основі соціально-побутових та культурно-духовних відмінностей, а почасти провокувалися непродуманими діями радянської держави.

Більшовики, намагаючись роз'єднати населення національних меншостей за соціально-класовими ознаками, запроваджували в адміністративно-територіальних одиницях (селах, колоніях) політичні громадські організації, зокрема, у національних районах насаджувалися КНС, які не сприймалися нацменшостями, але з утворенням сільських рад почали виникати і комітети незаможних селян. Так, з 1164038 членів КНС на 1 жовтня 1925 р. налічувалося: росіян - 35548, поляків - 22892, євреїв - 13933, німців - 13374, болгар - 1709 чоловік [10, с. 171 - 172]. Виникали і сільські товариства взаємодопомоги (СТВ) та каси взаємодопомоги, які мали "мирний" характер діяльності, вирішуючи складні проблеми соціально- економічного розвитку нацменшостей.

Всеукраїнського нарадою по роботі серед нацменшостей, яка відбулася восені 1929 р., ставилося питання і висувалося завдання про залучення нацменшостей до різних організацій: Червоного Хреста, Геть неписьменність, Друзі дітей, Авіахіму, МОДР, у. Так, в німецьких колоніях налічувалося понад тисячу чоловік членів Червоного Хреста. В польських, болгарських та німецьких селах діяли осередки МОДР, у [174, Ф.413, оп. 1, спр. 263, арк. 132].

Дослідники проблем національних меншостей, з'ясовуючи їхній соціально-економічний та суспільно-політичний рівень розвитку, не завжди беруть до уваги їх представництво в органах державної влади і партії, хоч в анкетах держслужбовців виділяли пункт про національність. Зв'язок між національним походженням високопосадових осіб партійно-державної номенклатури та відповідними національними меншостями залишається малодослідженою, але досить привабливою науковою проблемою. В умовах однопартійної політичної системи і пролетарського інтернаціоналізму, що становив основу більшовицької національної політики, національна приналежність не виголошувалася, але мала значний вплив на характер політичних відносин в суспільстві.

Національний склад партійно-державної номенклатури в УСРР 1920-х рр. досить промовистий, який дозволяє виявити деякі особливості розвитку національно-культурного життя. Наприклад, у 1922 р. серед 11832 співробітників ДПУ УСРР росіяни становили 5440, українці - 3057, євреї - 2092 чол. Росіяни переважали серед кадрового складу ДПУ у 1923 р. [174, Ф.2, оп. 2, спр. 254, арк. 43-45], а також наприкінці 1920-х рр. Л.М. Каганович, виступаючи на засіданні політбюро ЦК КП(б)У 12 травня 1926 р. зазначив, що з 17 наркомів УСРР є 10 українців, 4 росіяни, по одному єврею, полякові та німцю, а серед колегії РНК УСРР налічувалося 38 % українців, 35,2 % росіян, 18,3 % євреїв [173, Ф.1, оп. 6, спр. 100, арк. 67 зв.].

На початку 1920-х рр. в органах НКВС УСРР працювали 50,5 % росіян, 23,2 % українців, 18,8 % євреїв, а решту поляки, німці, латиши [174, Ф.2, оп. 2, спр. 658, ч.1, арк. 158]. Отже, силові структури в Україні очолювали переважно росіяни та євреї, які становили більшість міського населення серед інших нацменшостей. У зв'язку з цим зневажливе ставлення до українізації, яке виявили деяки національні групи, у тому числі серед державних службовців. Аналіз кадрового складу Наркомзему свідчить про перевагу росіян та євреїв серед службовців самого апарату управління та його структур на місцях. Українці становили лише 20 % кадрового складу НКЗ на початку 1920-х рр., а в губерніях, за виключенням Київської та Полтавської, переважали росіяни, особливо на сході, хоч і на Поділлі також [174, Ф.2, оп. 2, спр. 658, ч. 2, арк. 301-306]. Подібна тенденція спостерігалася в інших наркоматах: соціального забезпечення, охорони здоров'я, продовольства [174, Ф.2, оп. 2, спр. 658, ч. 2,арк. 281]. Таким чином, стає зрозумілим обурення переважної більшості державних чиновників фактом визнання росіян в Україні національною меншістю.

Отже, суспільно-політичний статус національних меншостей в УСРР обумовлювався політичною системою влади, її класовою ідеологією, соціальною і національною політикою радянської держави.

РОЗДІЛ 3. ОРГАНІЗАЦІЙНІ ПІДВАЛИНИ СТАНОВЛЕННЯ ТА ДІЯЛЬНОСТІ КООПЕРАЦІЇ НАЦМЕНШОСТЕЙ.

3.1 Ставлення держави до національного кооперативного руху в Україні

Визначення "національний кооперативний рух" - історично достовірне і науково обгрунтоване [16, 132], яке можна розглядати в контексті української кооперації і національних меншин в Україні, оскільки йдеться про конкретні форми господарської діяльності сільського населення, а не політичних партій чи визвольних рухів. Кооперативний рух, тобто виникнення і діяльність різних товариств (сільськогосподарських, споживчих, кредитних, кустарно-промислових тощо), охоплював мільйони дрібних товаровиробників, а відтак становив їхню економічну організацію. Радянська держава, її політичне керівництво, вбачало в кооперації велику руйнівну, якщо не очолити її, і водночас прогресивну силу. Весною 1920 р. наркомземсправ УСРР Д. З. Мануїльський, аналізуючи можливі наслідки військового походу в Україну армії С. Петлюри, наголошував на тому, що саме українська кооперація, а не політичні партії, була і залишається "центром національного українського відродження" [173, Ф.1, оп. 20, спр. 378, арк. 1-4]. Селянофобська основа такої позиції проглядалася, крім Д. Мануїльського, в інших політиків (Л. Троцького), які пов'язували селянське питання з національним, а відтак з соціальними підвалинами державного будівництва. Селянська кооперація, як самодіяльна форма господарської діяльності дрібних товаровиробників, могла стати соціальною базою української державності, а за сприятливих умов економічною основою національно-культурної автономії будь-якої з національних меншостей. Українцям Сибіру і Поволжжя, виключно з політичних міркувань, колегія наркомземсправ УСРР, очолювана Д. Мануїльським, відмовила влітку 1921 р. переселитися в Україну [174, Ф.27, оп. 1, спр. 231, арк. 75]. Державні органи влади, які контролювали розвиток кооперації, не погоджувалися з основними принципами нової економічної політики, не кажучи про ініціативні оргкомітети відродження самодіяльної кооперативної системи в Україні. Відділи кооперації існували при УРНГ, до якого входили представники раднаргоспу (2), наркомпроду (2), наркомфіну (1) та 5 чол. від кооперативних організацій. Відділ опрацювував законопроекти, давав їх правову оцінку, спостерігав за дотриманням законності. Безпосередньо роботу з сільськогосподарськими кооперативами виконував відділ сільгоспкооперації підвідділу колективних господарств НКЗ УСРР [127, с. 8]. При Наркомпроді УСРР діяло кооперативне управління, яке мало 5 відділів та 111 співробітників [174, Ф.3040, оп. 1, спр. 154, арк. 3]. Нагляд за діяльністю кооперації, особливо за дотриманням нею радянських законів, здійснювала Українська економічна нарада (УЕН при РНК УСРР) [174, Ф.3040, оп. 1, спр. 28, арк. 51]. Отже, державні органи влади повністю підпорядкували кооперацію, яка діяла за політики "воєнного комунізму".

Ініціатива відродження кооперації в УСРР належала колишнім діячам української кооперації, але законотворчу базу кооперативного руху зосереджували державні органи влади. Зокрема, декрет "Про сільськогосподарську кооперацію" від 18 жовтня 1921 р. ухвалив ВУЦВК, у якому були зафіксовані принципи організації сільськогосподарських кооперативних товариств: добровільності вибору форм господарювання, територіальної і виробничої ознак функціонування кооперації, відповідальності. Декрет дозволяв трудящому населенню сільської місцевості, а відтак і нацменшостям, засновувати кооперативні об'єднання для спільного сільськогосподарського виробництва та організації праці, для постачання населення засобами виробництва тощо. Сільськогосподарським товариствам надавалося право об'єднуватися як за територіальною, так і виробничою ознакою [174, Ф.290, оп. 2, спр. 241, арк. 1-1б]. Цей пункт декрету мав принципове значення для формування кооперативної ситеми нацменшостей, оскільки дозволяв утворення товариств і спілок в національних районах. Декретом передбачалося обов'язкове входження губспілок до всеукраїнських кооперативних установ.

Регулюванням питань господарського управління всіма видами кооперації зосереджувала Всеукраїнська кооперативна рада (Вукорада), яку було утворено 31 жовтня 1921 р. за декретом РНК УСРР [141, с. 743-744], тобто слідом за декретом ВУЦВК про сільськогосподарську кооперацію. Вукорада погоджувала взаємини окремих видів кооперації, а також представляла їх інтереси в державних органах влади. До її керівних органів входили представники кооперативних спілок. Отже, на початку 1920-х рр. фактично були закладені організаційно-юридичні підвалини формування кооперативних товариств за територіальною ознакою, а відтак закладені основи для розвитку національного кооперативного руху в Україні. Однак, як переконливо свідчить аналіз його самого, становлення національних кооперативних товариств, тобто реалізація декрету ВУЦВК виявилося суперечливою справою.

Принцип територіальності, покладений в основу декрету про кооперацію, виявився досить обмеженим, коли йшлося про безпосереднє утворення національних кооперативних товариств. Зокрема, 30 грудня 1922 р. президія Вукоради розглянула статут Волинського німецького сільськогосподарського товариства, надіславши його до Головного кооперативного комітету при РНК УСРР на предмет реєстрації [174, Ф.271, оп. 1, спр. 1, арк. 1]. Головкооперком на своєму засіданні від 31 січня 1923 р. ухвалив таке рішення: "Визнати можливим організацію лише первинних сільськогосподарських кооперативних товариств виключно за територіальною ознакою. Статут визнати не підлягаючим реєстрації" [174, Ф.271, оп. 1, спр. 67, арк. 16]. Отже, уряд відмовив німцям Волині утворення національної спілки кооперативних товариств, засвідчив у такий спосіб певну екстериторіальність самої нацменшості, обмежив її права і повноваження. Слід зазначити, що німці Волині становили тоді головним чином етнографічну національну спільноту, хоч і мали деякі органи самоврядування, але до них застосовували вимоги, як до національної адмінтеродиниці, хоч такої не існувало. Державні органи визнали також доцільним організацію спеціальних первинних кооперативів по вирощенню хмелю виключно за виробничою ознакою, підпорядкувавши відповідній кооперативній спілці на Волині. Таке рішення ухвалив Головкооперком 11 лютого 1925 р. [174, Ф.271, оп. 1, спр. 1, арк. 106].

Ставлення і позиція держави до кооперації селян на Волині залежала від економічних та суспільно-політичних основ радянського режиму, що базувався на однопартійності влади, колективній (державній) формі власності. Тоталітарна держава, формування якої тоді відбувалося, вимагала повного контролю за суспільством, а відтак і кооперацією, яка організовувала найконсервативнішу його соціальну групу селян. Наприклад, утворення АМСРР, здавалося б, надавало автономної економічної політики республіки, але не судилося. Головкооперком постановив 18 вересня 1925 р. включити до складу Одеської спілки садово-городніх, виноградницьких та бджільницьких кооперативних товариств відповідне об'єднання АМСРР, вилучивши їх із підпорядкування республіки [174, Ф.271, оп. 1, спр. 5, арк. 348].

Національне районування, яке відбулося бурхливо упродовж другої половини 20-х рр., викликало необхідність його узгодження з районами діяльності кооперативних організацій. Зокрема, Головкооперком визнав недоцільним пристосування економічного району діяльності кооперації до адміністративного [174, Ф.271, оп. 1, спр. 11, арк. 9]. Таке рішення сприяло поширенню впливу кооперації на інші території. Вукорада визнала також доцільним формування спеціальних кооперативних товариств за економічною ознакою, а не територіально-адміністративною, хоч утворювати товариства дозволялося виключно за виробничою їх спрямованністю [174, Ф.271, оп. 1, спр. 11, арк. 11]. Зокрема правління "Сільського господаря" у листі до Головкооперкому від 10 жовтня 1927 р. наголошувало на тому, щоб радіус району діяльності товариств не перевищував 6-8 верств, а кількість дворів у них мала бути 1200 - 1500 [174, Ф.271, оп. 1, спр. 11, арк. 13].

Таким чином, одночасно з національним районуванням, тобто виділенням адміністративно-територіальних одиниць, відбувалося обмеження діяльності національних кооперативних об'єднань за територіальними та економічними ознаками, переглядаючи їх права та повноваження.

Аналіз статутів кооперативних товариств, які були обов'язковими для національних районів, оскільки затверджувалися урядовими органами і поширювалися на селянські господарства, показав, що вони мали загальноукраїнський характер. У них не йшлося про виключне право українських хліборобів створювати кооперативи, не мали його і нацменшості, яких взагалі не згадувалося. Зокрема, статут Всеукраїнського союзу сільськогосподарсько-кредитової та кустарно-промислової й промислово-кредитової кооперації "Сільський господар", ухвалений 17 березня 1922 р. президією ВУЦВК і зареєстрований Головкооперкомом 30 листопада 1922 р. надавав рівні права громадянам УСРР, які займалися сільським господарством, засновувати відповідні кооперативи, утворювати керівні органи, визначити напрямки діяльності [23]. Виключення становили ті категорії населення, яких позбавили так званих "виборчих прав", а їх відсоток серед нацменшостей значно перевищував загальноукраїнські показники.

У фахових кооперативних товариствах, статути яких з'явилися у 1920-х рр., членами могли бути всі громадяни віком від 18 років, що користувалися виборчими правами, не перебували під слідством, тобто дозвіл поширювався і на селянські господарства нацменшостей. Обмежень за національною ознакою не вписували у статутах, але вони передбачалися іншими нормативними актами. Необхідно зазначити, що наявність статутів кооперативних товариств - хмілярського [155, с. 30], кредитового [154, с. 31], садово-городнього [156, с. 47] та інших [157, с. 48], ухвалених протягом другої половини 20-х рр., були юридичною базою для формування кооперативних товариств національних меншостей, якими уряд уніфікував організаційно-господарські підвалини їх діяльності. З іншого боку вони свідчили про юридичний статус кооперації національних груп населення в Україні, не обмежували їхньої господарської ініціативи, але не дозволяли розвивати власну самодіяльну кооперативну систему.

Кооперація нацменшостей входила до складу загальноукраїнських кооперативних центрів, хоч і вирізнялися господарською самобутністю, рівнем кооперування населення, правами і повноваженнями. В Україні не існувало спеціальних підрозділів в українських центральних кооперативних установах, які стежили за роботою кооперації нацменшостей, оскільки цією справою займалися державні структури. Водночас загальноукраїнські кооперативні спілки володіли правом контролю, виконували функції ревізійних органів, запрошували представників нацменшостей на з'їзди.

Представники нацменшостей брали участь у роботі різних нарад, конференцій, з'їздів, які розглядали принципові питання взаємин кооперації з державними органами влади, а також організаційно-господарські принципи функціонування національних кооперативних об'єднань. Зокрема, делегатами другого з'їзду "Сільського господаря", що відбувся 26 - 29 жовтня 1922 р. були представники 14 спілок, у тому числі українці становили 70,1 %, росіяни - 15,5 %, євреї - 5 %, а решту греки, поляки, болгари, молдавани, німці від загальної кількості 239 делегатів [45, с. 65-78]. На третіх зборах уповноважених "Сільського господаря" (23 - 27 лютого 1924 р.) нацменшості становили 21,8 % делегатів [161, с. 28-32], на четвертому з'їзді - 30,1 % [182, с. 30-64], на п'ятому - 28,8 % [130, с. 34-40], на шостому - 23,6 % [190, с. 30-61], на сьомому з'їзді, який виявився останнім, що відбувся 25 - 27 вересня 1929 р., нацменшості становили 20,3 % делегатів [174, Ф. 27, оп. 7, спр. 19, арк. 96-97].

Раднарком України, починаючи з 1923 р., вимагав від кооперативних установ відомостей не лише про соціальний, а також і національний склад української кооперації. Так 1 червня 1923 р. "Сільський господар" надіслав до РНК УСРР довідку про національний склад сільськогосподарської кооперації, яка об'єднувала 25 % селянських господарств України, а українці становили 89 % членів кооперативних товариств, національні меншості 11 % [139, с. 127]. У Донецькій губернії питома вага нацменшостей в українських кооперативних товариствах була значно вищою, якщо порівняти з іншими регіонами - 30,5 % [174, Ф.290, оп. 2, спр. 658, ч. 2, арк. 283].

В управлінських структурах української кооперативної системи нацменшості також брали участь. Наприклад, у травні 1922 р. в органах управління "Сільського господаря" представники нацменшостей становили 42 % [174, Ф.2, оп. 2, спр. 658, ч. 2, арк. 290 зв.], тобто значно більше від їх загальної кількості в українській кооперації. Вони становили 36 % співробітників центральної контори "Сільського господаря" весною 1923 р., а в її Київській філії 23 %, в Одеській - 34 % [174, Ф.2, оп. 2, спр. 658, ч. 2, арк. 290 зв.]. Зазначимо, що нацменшості не володіли українською мовою, хоч діловодство в кооперації України відбувалося українською мовою. ЦК нацменшостей при ВУЦВК вимагала від видавництва "Книгоспілка" друкування літератури з теорії і практики кооперативного руху мовами нацменшостей, у тому числі і російською [174, Ф.413, оп. 1, спр. 351, арк. 5].

Певні зміни у діяльності кооперативних товариств внесла українізація радянського апарату та кооперації. У постанові ЦК КП(б)У від 30 квітня 1925 р. "Про заходи дострокового проведення повної українізації радапарату" йшлося про те, що "ті ж правила, які встановлені щодо українізації, застосовуються й у відношенні переходу на мову нацменшостей у тих районах, де у зв'язку з національним районуванням України треба перевести діловодство на мову нацменшостей" [33, с. 127]. Проте здійснення цього завдання виявилося досить складним. В кооперативних органах 2-ї ланки, серед інструкторського та інспекторського персоналу сільбанків, центральних кооперативних установах майже не було осіб, які б володіли мовами нацменшостей, тому діловодство велося російською мовою, листування кооперативних товариств з другою ланкою кооперації також відбувалося російською, листування другої ланки з кооперативами переважно українською мовою, лише у відносинах керівництва товариств з їх членами використовувалася німецька мова. Причиною такого становища була відсутність у центральних кооперативних та державних установах працівників, які б володіли німецькою мовою [174, Ф.413, оп. 1, спр. 370, арк. 44 зв.]. Підготовка таких кадрів так і не була розпочата, хоч у травні 1928 р. була дана з цього приводу директива [174, Ф.413, оп. 1, спр. 370, арк. 95]. Такою ж була ситуація з використанням рідної мови у товариствах сільськогосподарської кредитної кооперації нацменшостей.

Наприкінці 1920-х рр., незважаючи на українізацію державного і частково кооперативного апарату, питома вага нацменшостей серед членів управлінських структур кооперації залишалася досить вагомою, хоч зміни і відбувалися. Зокрема, серед членів правлінь, надзірної ради та ревізійної комісії сільськогосподарських кредитних товариств росіяни становили 4,9 %, євреї - 2,4 %, німці - 1,3 %, поляки - 1 %, а загалом 9,6 %, але в інших видах кооперації їх відсоток коливався: у буряківничих товариствах близько 4 %, у птахівничих - 13,1 %, хмільових - 28,4 % (особливо чехи - 18 %), плодоовочевих - 25 % [174, Ф.413, оп. 1, спр. 476, арк. 56].

Упродовж 1920-х рр., за вказівкою основних кооперативних установ в УСРР, здійснювалося вибіркове обстеження кооперативних товариств нацменшостей і національного складу самої української кооперативної системи. Зокрема, у січні 1927 р. правління "Добробуту" відповіло на запит В. П. Затонського про національний склад кооперації, наголосивши на тому, що до 1926 р. подібних обстежень не проводилося в УСРР [173, Ф.1, оп. 1, спр. 2517, арк. 38]. 30 травня 1928 р. Вукоопспілка запропонувала центральній комісії нацменшостей при ВУЦВК провести обстеження соціально-економічного стану всіх галузей кооперації нацменшостей восени 1928 р. [174, Ф.413, оп. 1, спр. 345, арк. 30]. Таке вибіркове обстеження відбулося, яке виявило деякі тенденції кооперування нацменшостей. Весною 1929 р. "Сільський господар" назвав національний склад кооперованого населення України, серед якого нацменшості становили 12,5 % [174, Ф.290, оп. 7, спр. 15, арк. 133], тобто їхня загальна кількість в кооперації УСРР відповідала відсотку серед населення республіки.

Таким чином, упродовж першої половини 20-х рр. частка нацменшостей серед управлінських структур української кооперації була у декілька разів більшою від самої їх питомої ваги у кооперації. Внаслідок українізації і спеціалізації кооперативного руху, які відбулися головним чином протягом другої половини 20-х рр., відсоток нацменшостей серед управлінського складу кооперації зменшився, хоч у деяких її галузях залишався відносно стабільним. Можна констатувати той факт, що нацменшості виявили справжній інтерес до української кооперативної системи, а форми і принципи розвитку самої кооперації нацменшостей залежали від законодавчої діяльності державних органів влади, від її політичного напрямку розвитку.

Кооперативна система в УСРР, на противагу державним структурам, зберегла відносну самодіяльність і незалежність від російських та загальносоюзних відомств. В Україні, як вже зазначалося, не існувало спеціального центру, що займався б виключно потребами кооперації нацменшостей. Весною 1925 р. московська Центроспілка визнала необхідним утворення національного бюро, а наступного року почало діяти нацбюро при спілці спілок сільськогосподарської кооперації. Вони займалися координацією роботи кооперації в національних республіках, визначенням форм і методів кооперування. Загальносоюзні державні органи влади, коли йшлося про економічні потреби, досить активно втручався у внутрішні справи української кооперації. Зокрема, Наркомторг СРСР 26 січня 1926 р. вимагав від української кооперативної спілки по заготівлі продукції птахівництва "Кооптаху" термінового виконання експортного плану, пропонуючи "розверстати" його контингент по губерніях та районах [174, Ф.308, оп. 1, спр. 47, арк. 8].

Взаємини державних структур, у тому числі і загальносоюзних, з українськими кооперативними установами обговорювалися на засіданні Головкооперкому при РНК УСРР 16 березня 1928 р. Зокрема, йшлося про проект постанови ВУЦВК і РНК УСРР "Про невтручання органів влади до оперативної діяльності кооперації" і "Про взаємовідносини органів влади з кооперацією", запропонований Наркомторгом УСРР [174, Ф.271, оп. 1, спр. 2, арк. 154-156]. Їх визнали недосконалими і внесли доповнення, які відповідали духові часу і відтворювали ставлення держави до кооперації. Їх суть зводилась до регулювання державою кооперативного руху. Шість поправок до запропонованих проектів постанов становили основні принципи взаємин держави і кооперації, а відтак варто їх назвати. Головкооперком при РНК УСРР визнав необхідним внесення відповідних змін до проектів постанов: