Кооперативний рух в національних районах Української СРР ( 1921 - 1929 рр.)

1. Звільнення всіх видів кооперації від дрібної опіки та адміністративного втручання до її оперативної роботи.

2. Заборонити урядовим установам, за винятком органів НК РСІ виносити догани органам управління та контролю кооперативних організацій.

3. Державні завдання для кооперації є обов'язковими лише з огляду на організаційно-технічні та фінансові можливості кооперації.

4. Заборонити втручання держави в біжучу оперативну діяльність кооперативних організацій, якщо вона здійснюється згідно з їх статутами.

5. Встановити, що виконання загальносоюзних директив кооперацією виконується через республіканські центри окремих видів кооперації за її керівництвом та доглядом.

6. Надати право республіканським центрам кооперації приймати на зборах уповноважених та на контрольних радах обов'язкові для всієї системи даного виду кооперації постановили [174, Ф.271, оп. 1, спр. 2, арк. 154-156]. Водночас посилювався нагляд за кооперативними формами господарювання з боку Наркомюсту та Генпрокуратури УСРР.

Одержавлення кооперативної системи, незважаючи на постанови подібного змісту, розпочалося значно раніше, а наприкінці 1920-х рр. досягло свого логічного завершення. Соціалістична реконструкція народного господарства з її індустріалізацією та масовою колективізацією відповідним чином позначилися на розвитку кооперації, долю якої вирішила постанова ЦК ВКП(б) від 27 червня 1929 р. "Про організаційну побудову сільськогосподарської кооперації". Організаційна структура і методи роботи сільгоспкооперації, особливо її первинної ланки, а це товариства нацменшостей, пристосовувалися до завдань так званого виробничого кооперування і колективізації селянських господарств. Основним виробничим та організаційним осередком сільськогосподарської кооперації, яка втратила будь-які ознаки кооперативної системи, визнали виробниче товариство спеціального напрямку (зернове, буряківниче тощо) селищного типу з власним статутом. Селищне виробниче об'єднання мало охопити ті селянські господарства, які не пристали до колгоспів, а саме вони спеціалізувалися на вирощуванні зернових культур [174, Ф.1, оп. 1, спр. 2985, арк. 27-31].

У зв'язку з ліквідацією сільгоспкооперації та її центральних спілок уряд запропонував нову управлінську структуру - Всеукраїнську спілку спілок сільськогосподарської кооперації, на яку покладалося загальне керівництво діяльністю всієї її системи, яка була далекою від кооперативних засад побудови, оскільки слугувала засобом "реконструкції сільського господарства на нових соціалістичних засадах" [174, Ф.271, оп. 1, спр. 5, арк. 26].

Постанова ВКП(б) заклала політико-регулятивну базу реорганізації в Україні і кооперації нацменшостей. Кількість сільськогосподарських кредитних товариств нацменшостей мала відповідати виключно кількості національних районів, а національна форма селищних виробничих об'єднань національному характеру населених пунктів, у яких вони утворювалися [174, Ф.413, оп. 1, спр. 476, арк. 49]. Фактично кооперативний рух в національних районах УСРР був штучно призупинений, оскільки на порядок денний висунули інше політико-економічне завдання - масову колективізацію селянських господарств. Виробниче кооперування, тобто насильне запровадження колективних господарств у національних районах України, означало ліквідацію кооперації нацменшостей, особливо сільськогосподарського спрямування, а також стрімке одержавлення кустарно-промислової та інших галузей підприємницької діяльності населення. Наприкінці 1929 р. колективізація охопила 24,8 % грецьких, 32,8 % болгарських, 53,5 % єврейських, 48,4 % німецьких, 15,4 % російських селянських господарств в УСРР [174, Ф.539, оп. 10, спр. 464, арк. 254], тобто колективізація заполонила національні села і райони.

Отже, національні кооперативні об'єднання, як і загальноукраїнська кооперативна система, мала відносну самостійність, яка обмежувала їх господарською діяльністю.

Кооперація нацменшостей входила до складу загальноукраїнських кооперативних галузей, мала представників в центральних органах управління.

Держава відхилила намагання кооперативних товариств нацменшостей утворити власну систему національної кооперації, дозволив її функціонування за територіально-економічними ознаками.

3.2 Соціально-економічні основи кооперації дрібних товаровиробників у національних районах

Соціально-класова природа селянської кооперації, як науково-теоритична проблема, досить вичерпно висвітлена у працях М. І. Туган-Барановського [165] та О. В. Чаянова [180]. Останній, зокрема, розглянув кооперацію як систему підприємств і форму соціального руху [180, с. 5]. Виявлення соціально-економічних основ кооперації передбачає з'ясування господарських передумов її формування, можливих галузей кооперування, тобто вивчення конкретно-історичних підвалин її розвитку в національних районах України.

Соціальною основою української кооперації виступали селяни, а відтак вона була організаційною формою захисту економічних інтересів дрібних товаровиробників, засобом їх стимулювання, матеріальної підтримки, галуззю селянської економіки і водночас економічним укладом. Селянське населення серед нацменшостей становило 81,5 % [26, с. 15], тобто 2,9 млн. чол. забезпечували соціальну базу розвитку, головним чином, сільськогосподарських форм кооперації.

Найбільш стабільними та економічно розвиненими виглядали господарства німців-менонітів, хоч упродовж політики "воєнного комунізму" з її продрозкладкою, їхні колонії зазнали руйнівних витрат. Земельні угіддя німців-меноністів, у яких існував принцип спадковості, вирізнялися обсягами і культурного використання землі. Якщо у довоєнний період на одне господарство припадало 65 дес. [131, с. 12], то на середину 1920-х рр. від 8 до 16 дес. [174, Ф.413, оп. 1, спр. 200, арк. 9]. На початку 20-х рр., коли землеупорядкування по -радянському лише запроваджувалося, меноніти мали пересічно 21 дес.на господарство. Наприклад, у листопаді 1921 р. в Молочанській волості з наділом понад 21 дес., тобто вище встановленої норми, було 897 селянських господарств, а це 57 % від їх загальної кількості в районі, у Пришибській волості таких господарств було близько 60 %, у Богданівській понад 54 % [174, Ф.27, оп. 2, спр. 211, арк. 7]. У названих волостях, територія яких становила 15,5 тис. дес. землі, мешкали 43,9 тис. чол., які належали до Великотокмакського повіту. До його складу входили 9 волостей, але переважно з українським населенням (площею землі 131 тис. дес. і населенням 96,3 тис. чол.). Порівнюючи землезабезпеченність селян-менонітів та українців, слід зазначити, що у менонітів на одного члена родини припадало 4,3 дес., в українських родинах - 1,3 дес. землі [174, Ф.27, оп. 2, спр. 211, арк. 7]. Враховуючи рівень забезпечення німецько-менонітського та українського населення, місцеві органи влади вдавалися до спеціалізації, а по суті, до реквізицій майна, реманенту, землі. Радянські органи влади виявили у менонітів Молочанської волості 29 тис. десятин надлишкової землі. На цих землях планувалося утворити 16 переселенських масивів у вищезгаданих волостях, розселивши у старих менонітських колоніях інонаціональне населення. Так була започаткована практика відрізок землі у німців-менонітів та поселення представників інших національностей серед колоністів. Таке явище викликало хвилю обурення менонітів, посилило еміграційні настрої серед них. З цього приводу Центральне бюро німецьких секцій при ЦК РКП(б) виступило з заявою 19 вересня 1923 р. "Про порушення прав у землекористуванні німецьких колоністів за період з 25 липня по 25 серпня 1923 р." У заяві, зокрема, вказувалося на зволікання по урегулюванню земельного питання, часті перерозподіли та відрізки земель, що мало негативні наслідки для колоністів. Місцеві волвиконкоми вилучали у німецьких селян землі для російського населення, яке поселялося серед німців-колоністів. Наприклад, у Таганрогському районі, внаслідок таких відрізок, німців-колоністів позбавили навіть угіддь для випасу худоби [192, с. 42]. Селяни німецької колонії Гоффенталь Петрово-Краснопільської сільради Краснолуцького району на Луганщині у скарзі до ЦК нацменшостей писали, що сільрада відрізала саму найкращу землю, а їм залишила переважно болотисту й кам'янисту, внаслідок чого залишилося дуже мало землі придатної до обробітку. Далі в заяві вказувалося, що за таких умов не можна займатися тваринництвом і взагалі вести культурне господарство [174, Ф.413, оп. 1, спр. 91, арк. 23-23 зв.]. В колонії Єлізаветівка Бахмутської округи Донецької губернії найзаможніший господар мав у користуванні 16 дес. землі, в той час як російських селян наділили до 30 дес., при чому останні зовсім не мали робочої тяглової худоби і сільськогосподарського реманенту [174, Ф.413, оп. 1, спр. 17, арк. 202].

Соціалізація по-більшовицькому набула масового поширення серед німецького населення України, земельні наділи якого катастрофічно зменшувалися порівняно з довоєнними обсягами. Наприклад, селянський клин до війни німецьких колоній Криворізької округи займав 35,3 тис. десь. землі, а в 1924 р. - 15,8 тис. дес. Середня землезабезпеченність на двір у 1925 р. становила 13,5 тис. дес. [174, Ф.413, оп. 1, спр. 260, арк. 20], у німецьких колоніях інших округів, зокрема Одеській, на одне господарство припадало 11,4 дес. землі, Херсонській - 15,0 дес., Зінов'ївській - 9,4 дес., Миколаївській - 12,6 дес., Першотравневій - 11,2 дес. землі [174, Ф.413, оп. 1, спр. 199, арк. 46]. Внаслідок запровадження соціалізації землі німецькі колонії втратили половину у трьох волостях Катеринославської губернії: Молочанській, Богданівській і Пришибській після проведеного перерозподілу земель у 1925 р. 86 менонітським колоніям було залишено із 181,7 тис. дес. землі, якими вони користувалися в минулому, лише 94,9 тис. дес., що становило 2,1 дес. на одного члена родини або в середньому 10,5 дес. на родину з 5-ти чоловік [174, Ф.413, оп. 1, спр. 130, арк. 171]. Крім того, кількість корів на середину 20-х рр. скоротилася вдвічі, а робочих коней - більш ніж втричі [52, с. 13]. Така бездумна політика вихолощувала соціальну базу кооперації, а для державних фінансово-кредитних установ руйнувала економічно стабільного і кредитоспроможного платника податків.

Проблема землезабезпечення набула соціально-політичного значення та розголосу, особливо в контексті зовнішніх економічних відносин, а тому радянські органи влади змушені були втрутитися для їх розв'язання. Одним із перших заходів стала заборона зменшувати існуючі наділи колоністів. У зв'язку з цим ВУЦВК прийняв постанову 16 липня 1924 р., згідно якої дозволялося збільшення землекористування шляхом додаткової прирізки земель. Вона була можлива у таких випадках, якщо обсяг землекористування колоній внаслідок зрівняльного розподілу зменшився або за умов, коли на одне селянське господарство припадало менше 16 дес. землі. Прирізка землі здійснювалася згідно вищезгаданої постанови у розмірі до 21 % земельного клину колонії, а середня норма на одне господарство не повинна була перевищувати 16 дес. [174, Ф.413, оп.1, спр. 199, арк. 80]. Проте на місцях ця постанова не виконувалася. З цієї причини Наркомзем УСРР надіслав відповідну директиву Донецькому, Катеринославському і Одеському губземвідділам про прискорення реалізації постанови ВУЦВК від 16 липня 1924 р. Якщо у колоніях на одне господарство припадало менше 16 дес. землі, то земоргани мали доповнити обсяги з раніше вилучених у них земель до резервного фонду. Якщо такої землі не було, то ставилося питання про переселення частини колоністів в іншу колонію, яка мала залишки землі. Особливо застерігалося не проводити прирізку землі тим господарствам, які мали у користуванні не менше 16 дес. землі [174, Ф.413, оп. 1, спр. 199, арк. 90].

З метою прискорення землевпорядкування німецьких колоній 2 лютого 1926 р. ВУЦВК видав постанову та інструкцію, згідно якої робота в справі землевлаштування складалася з двох частин: встановлення розміру землекористування окремих колоній та внутріселищного землевпорядження колоній. Зазначалося, що встановлення розміру землекористування та прирізки землі в німецьких колоніях проводять спеціальні комісії у складі: голови комісії - представника Наркомзему УСРР та 2-х членів - представника окрвиконкому і окрбюро нацменшостей. Розмір землекористування в німецьких колоніях встановлювався у залежності до їх розміру землекористування довоєнного часу, але порівняно з обсягами і нормами землекористування 20-х років.

Відповідно до цього колонії поділялися на три категорії: німецькі колонії, що їх фактичне землекористування за час громадянської війни не зменшилося; німецькі колонії, що їх фактичне землекористування за час громадянської війни було зменшене шляхом прирізок лишку, але середній розмір на селянське господарство був вищий 16 дес.; німецькі колонії, що розмір їх землекористування було зменшено відрізкою лишку, а середній розмір землекористування на селянське господарство був нищий 16 дес. Середній розмір землекористування встановлювався шляхом поділу всієї землі колоній на кількість господарств. Відповідно до постанови ВУЦВК, прирізка землі з колфонду проводилася колоніям лише третьої категорії. Розмір цієї прирізки не міг бути більший від 21 % фактичного землекористування колонії, причому обсяг відсотка залежав від землекористування громади. Колоніям першої і другої категорії прирізка не проводилася, а за ними закріплювалося фактичне землекористування [174, Ф.413, оп. 1, спр. 1, арк. 94].

Національні особливості землекористування в німецьких колоніях майже не враховували земоргани, а тому ВУЦВК видав 25 лютого 1926 р. чергову постанову "Про землеустрій в німецьких колоніях". Однак, ця постанова також не виконувалася належним чином, про що йшлося у листі ЦК нацменшостей при ВУЦВК до Наркомзему, у якому пропонувалося землевлаштування населення німецьких районів. "З метою збереження національного характеру цих районів, - наголошувалося у листі, - вільні державні фонди, розміщені в національних районах надавати виключно для переселенців відповідної нацменшості, тобто німців-колоністів" [174, Ф.413, оп. 2, спр. 5, арк. 1]. У деяких округах, посилаючись на цю постанову, земоргани наділяли німців-колоністів землею. Так, у 12-ти округах, де вони мешкали, прирізки землі становили 41 тис. дес. [174, Ф.413, оп. 1, спр. 263, арк. 67], але проблема землеупорядкування залишалася без остаточного вирішення.

Землеупорядкування - не механічний розподіл землі, її відведення, насправді, економічна основа господарської діяльності німецьких колоній. Незавершеність цієї справи негативно позначилася на економічному становищі селянських господарств. Траплялися випадки, коли земельні наділи, що не були закріплені за селянами, не засівалися. Так, в Артемівській і Маріупольській округах таких господарств налічувалося більше 12 % [174, Ф.413, оп. 1, спр. 258, арк. 29]. Мали місце такі випадки, коли німецькі селяни з осені виорювали землю, а до весни її передавали іншому господарю - російським селянам, які підготовлене поле просто засівали [192, с. 42]. Така ситуація в німецьких колоніях викликала часті конфлікти між селянами - німцями і місцевими органами влади. Селяни ніяк не погоджувалися на відрізки їхніх земель, а тому нерідко захоплювали землі, якими користувалися в недалекому минулому [174, Ф.413, оп. 1, спр. 258, арк. 29].

Зважене і конструктивне врегулювання земельного питання в німецьких колоніях певною мірою позначилося на площі засіву зернових культур. Якщо у 1924 р. в Артемівській і Маріупольській округах було засіяно 3,5 тис. десятин озимої пшениці, то у 1925 р. - 5 тис. дес. [174, Ф.413, оп. 1, спр. 258, арк. 29]. У 1924 р. в п'яти німецьких районах посівний клин зернових становив 193,6 тис. дес., у 1925 р. - 253,7 тис. дес. Посівний клин збільшився на 13,6 % [174, Ф.413, оп. 1, спр. 130, арк. 87]. Тенденція до збільшення посівних площ під зерновими на середину 20-х років спостерігалася в усіх без виключення німецьких колоніях. В окремих районах посіви зернових збільшилися вдвічі.

Наприклад, у німецькому Ландауському районі селянські господарства під засівом зернових у 1921 р. мали 22,6 тис. дес., то у 1925 р. - 55,5 тис. дес. [174, Ф.413, оп. 1, спр. 11, арк. 63]. Проте в наступні роки площа засівного клину поступово зменшувалася, селяни, яких не влаштовували державні заготівельні ціни на зернові культури намагалися збути їх комерційним структурам, а згодом, зіткнувшись з перепонами, залишили споживчу норму зернового клину, яка забезпечувала внутрішні потреби родин чи господарств [174, Ф.413, оп. 1, спр. 298, арк. 3].

Втративши половину власних земель за радянської влади, а відтак зазнавши серйозних економічних втрат, німці-колоністи перейшли до інтенсифікації і машинізації сільського господарства. Насамперед, запровадження багатопілля, сільськогосподарської техніки, організація скотарсько-молочарських, тракторних кооперативних товариств, всі ці заходи сприяли зміцненню селянських господарств [174, Ф.413, оп. 1, спр. 264, арк. 28]. Диференціація у німців-колоністів відбувалася за рахунок зменшення бідняцьких господарств та збільшення заможного прошарку селянства. Вже на кінець 1925 р. в колоніях Артемівської і Маріупольської округ 70 % становили заможні і середняцькі селянські господарства, решту - бідняцькі [174, Ф.413, оп. 1, спр. 264, арк. 28].

Господарства німців-колоністів вирізнялися відносно високою для 20-х років врожайністю зернових культур, наявністю робочої та продуктивної худоби. Якщо в колоніях Маріупольської і Артемівської округ у 1924 р. зібрали 15 пудів зернових з десятини, то у 1925 р. - 80 пудів [174, Ф.413, оп. 1, спр. 258, арк. 29]. Чисельність коней збільшилася з 2690 голів у 1924 р. до 2953 у 1925 р.; корів з 4095 голів до 4330, овець з 5214 до 8850. У більшості колоніях вищезгаданих округ, селяни розводили високопродуктивну племінну велику рогату худобу, чисельність якої також зростала [174, Ф.413, оп. 1, спр. 258, арк. 29]. У німецькому Пришибському районі кількість коней збільшилася протягом року майже вдвічі, корів з 1970 голів до 2846, овець з 1800 до 3270 шт. [174, Ф.413, оп. 1, спр. 130, арк. 114]. В цілому, у п'яти німецьких районах: Ландауському, Люксембурзькому, Молочанському, Пришибському і Фр.-Енгельсівському на листопад 1925 р. кількість робочої та продуктивної худоби збільшилася на 90 - 95 % порівняно з 1923 р. та на 80 % з довоєнним часом [174, Ф.413, оп. 1, спр. 130, арк. 84]. Однак, у зв'язку з засухою та неурожаєм у 1926 р. на півдні України, поголів'я худоби в німецьких районах дещо зменшилося. Так, якщо у Фр.-Енгельсівському районі в 1925 р. було 4615 коней, то у 1926 р. - 4438, а великої рогатої худоби у 1925 р. - 6175 голів, у 1926 р. - 5986 [174, Ф.413, оп. 1, спр. 298, арк. 3]. Недостатня кількість коней у селянських господарствах ускладнювала обробіток земель. Наприклад, навантаження на одного коня в колоніях Ландауського району становило понад 10 дес. угідь, що було високою річною нормою [174, Ф.413, оп. 1, спр. 11, арк. 65]. За таких умов постала необхідність об'єднання продуктивних сил і деяких галузей сільськогосподарського виробництва на кооперативних засадах.

Упродавж 20-х рр. економічне становище німецьких колоній не вирізнялося тією стабільністю, яку вони мали напередодні жовтневого перевороту. Втрата значної частини земель, худоби та сільськогосподарського реманенту, часті перерозподіли земель не на користь колоністів та високий рівень оподаткування, негативно позначилися на продуктивних силах селянських господарств. Особливо велике невдоволення серед німців-колоністів викликали непосильні і необгрунтовані розміри сільськогосподарського податку. Не дивлячись на те, що у соціальній структурі німецького сільського населення збільшилася кількість малоземельних і безкінних господарств, збільшився відсоток незаможних, працівники земельних і податкових органів продовжували розглядати німецьких колоністів, як "міцних хазяїв", що й спричинило відносно жорстку податкову політику [192, с. 6].

Німецькі селянські господарства оподатковувалися за високим тарифом сільськогосподарського податку - від 4-го до 6-го розряду, незважаючи на економічну потужність господарств, якісний склад грунтів, врожайність тощо. Так, у заяві селян колонії Вишняківської Коростенської округи зазначалося: "Ми не можемо виконати нашого продподатку так, як у нас земля малопридатна - пісок, а ставку нам призначили 6-го розряду. Одночасно єдиним сільськогосподарським податком обкладалися толока та худоба, внаслідок чого виконання його було неможливим для значної частини селян [192, с. 48]. Більшість німецьких колоній Катеринославської губернії у 1924 р. були віднесені до 4-го розряду податків, а сплатити спромоглися лише 80 % селянських господарств [174, Ф.413, оп. 1, спр. 15, арк. 9]. Практикувалося підвищення розряду податку для заможного німецького сільського населення. Наприклад, деякі господарства Олександрівського району, Бахмутської округи, Донецької губернії у 1924 р. отримали 2-й розряд податку, а німецькі колонії - 4-й і 5-й розряд [174, Ф.413, оп. 1, спр. 17, арк. 202]. Подібне явище мало місце й на Одещині, де у 1925 р. німецькі колонії сплачували його за 4-м розрядом, а іншонаціональні райони були віднесені до 1-го і 2-го розрядів оподаткування [192, с. 76].

Численні скарги німецьких селян на високе оподаткуання і прохання зменшити його задовольнялися лише в окремих випадках. Так, селяни Мечебилівської сільської ради Петровського району Ізюмської округи Харківської губернії у зв'язку з вимерзанням озимини, звернулися до губвиконкому з проханням надати пільги при сплаті єдиного сільськогосподарського податку. Губернська податкова комісія, після розгляду заяви селян, знизила податок на 15 % лише для найбіднішого селянства, інші - повинні були сплачувати його повністю [174, Ф.5, оп. 1, спр. 2239, арк. 80]. Траплялися випадки насильницького оподаткування тих селян, які з певних причин звільнялися від сплати податків. Наприклад, Бердянський окрвиконком у жовтні 1924 р. анулював пільгові свідоцтва переселенців, що давали їм право не сплачувати податки протягом 3-х років і видав податкові листки на 70 тис. крб. [174, Ф.413, оп. 1, спр. 15, арк. 9].

Податкова політика радянської держави змушувала господарства нацменшостей ухилятися від податків, а також об'єднуватися у сільськогосподарські кредитні товариства, аби мати пільги на оподаткування. Значна частина німців-менонітів тоді залишила Україну.

Самобутністю організаційних форм господарювання вирізнялися євреї. Спочатку соціалістичного експерименту більшовики позбавили євреїв можливості займатися вільною торгівлею, виготовленням і збутом кустарно-ремісничої продукції, а торговці і кустарі становили переважну більшість єврейського містечкового населення, а тому залишилися без засобів до існування. Партійно-радянське керівництво вирішило залучити їх до землеробської праці. Перехід євреїв на спеціально відведені земельні колонізаційні фонди в Україні виявився малоефективним заходом, хоч кількість євреїв, зайнятих землеробством збільшилася. У 1913 р сільським господарством займалося 43 тис. чол., а в 1926 р. - 107580 [109], що становило 7 % до єврейського населення в Україні [62, с. 39].

Дореволюційні єврейські колонії, яких у 1916 р. налічувалося 38 одиниць з населенням 39 тис. чол., пережили важкі часи громадянської війни та голоду 1921 - 1922 рр. Декілька колоній було знищено в ході боїв та частих пограбувань відтак населення єврейських колоній у Катеринославській губернії зменшилося вдвоє, посівні площі більш ніж втричі, кількість коней у їхніх господарствах херсонських колоній зменшилася у 3,5 рази [168, с. 17]. У 1922 р. існувало 36 єврейських колоній, у яких мешкало 29,6 тис. чол. населення. У 1927 р. було вже 48 колоній з населенням 35,5 тис. чол., але порівняно з попередніми роками їх кількість зменшилася у три рази. Відновити втрачене євреям-колоністам не вдалося упродовж 20-х років [64, с. 6].

Однак, внаслідок переселення на вільні землі, єврейські колонії поволі відроджували земельний клин. Вже у 1927 р. загальна площа землекористування 48-ми колоній Херсонської, Миколаївської, Криворізької, Запорізької і Маріупольської округ становила 91,9 тис. дес. землі, площа оранки дорівнювала 80 %, враховуючи сади можна вважати, що земельна площа цілком використовувалася. Близько 87 % угідь було відведено під зернові культури, решту під просапні і трави. З інтенсивних культур вирощували виноград. Площа виноградників у 1927 р. становила 124 дес., розподілених поміж 596 господарств. Наприкінці 1920-х рр. у єврейських колоніях було досить добре налагоджено переробку молока, де у січні 1928 р. діяло 26 сироварних заводи.

Надані євреям-переселенцям землі, за браком реманенту і робочої тяглової сили, використовувалися неповністю. Зокрема, у п'яти південних округах: Херсонській, Криворізькій, Маріупольській, Запорізькій і Мелітопольській було виділено 128,4 тис. дес. землі. Однак отримали землю на колфондах 85 % переселенців від загальної кількості виданих нарядів. Ще менше було переселенців, які отримали землю та її обробили. Так, у Херсонській окрузі засіяли поля 83,9 % переселенців, Криворізькій - 70,7 %, Запорізькій та Маріупольській - 54,7 %. Причиною цього явища була нестача робочої худоби та сільськогосподарського реманенту. Наприклад, у Криворізькій окрузі на 2 господарства припадав 1 кінь, на 5 господарств - 1 плуг, на 20 господарств - 1 сівалка. Невипадково євреї часто здавали земельні наділи в оренду - приблизно 23 % господарств, а арендували 24 % від їх загальної кількості в Україні [64, с. 11].

Крім переселення євреїв на земельні колфонди, вони одержували земельні наділи для індивідуального господарювання у приміській зоні. Упродовж 1928 - 1929 рр. в околицях містечок з переважаючим єврейським населенням було виділено для 2-х тис. євреїв понад 10 тис. га землі з розрахунку - 2 га на одного члена родини в степових округах; 9,75 га в лісостепових та від 1 до 1,5 га на родину під виноградники й городи [174, Ф.413, оп. 1, спр. 370, арк. 28]. Рівень забезпеченості приміських індивідуальних господарств робочою худобою та сільськогосподарським реманентом був досить низьким. Частка безкінних господарств досягала 70 %, безкорівних - 60 %. Наприклад, у Шепетівській окрузі на кінець 1927 р. 265 єврейських землеробських індивідуальних господарств мали лише 97 коней та 87 знарядь для обробітку землі [9, с. 30]. Саме вони становили ту соціальну групу, яка знаходила порятунок в кооперації, засновуючи кооперативні прокатні пункти. Частина приміських єврейських господарств вирощувала виноград, особливо на півдні Поділля та в АМ СРР, хміль на Волині, тютюн та лікарські трави. Скрутне економічне становище приміських індивідуальних господарств характеризувалося низьким рівнем землезабезпеченості, а також тією обставиною, що більшість господарств не мали коштів на придбання робочої худоби і сільськогосподарського реманенту, крім того відсутність фінансової підтримки з боку держави та незначна частка участі єврейських індивідуальних господарств в сільськогосподарській кооперації, аж ніяк не сприяли їх економічному зростанню. Примістечкове землеробство отримало свій певний розвиток без допомоги і підтримки держави, завдяки згуртованості єврейського містечкового населення, яке прагнуло поліпшити своє матеріальне становище.

Наприкінці 1920-х рр. кількість євреїв, зайнятих у сільському господарстві, збільшилося втричі. Якщо до 1914 р. сільським господарством, за деякими розрахунками, займалося всього 3,2 % євреїв, то у 1929 р. - 9,8 %. Цей відсоток коливався в окремих округах: в Херсонській окрузі він сягав у 1926 р. - 50,6 %, Криворізькій - 50,1 %, Маріупольській - 27,2 % [64, с. 32], але в інших був досить незначний. Отже, у 20-х роках, в Україні була найбільша концентрація єврейського землеробського населення порівняно з західноєвропейськими країнами [2, с. 41]. Проте намагання партійно-радянського керівництва якомога більше привернути єврейське населення до землеробської праці успіху не мали, а сама переселенська політика зазнала краху [2. 41]. Наприкінці 1927 р., тобто майже протягом року, до південних сільських районів переїхало 40 тис. євреїв, у тому числі 28 % становили кустарі, 15 % хлібороби, 11 % робітники, 36 % торговці, 10 % службовці [96, с. 131], тобто землеробське населення було незначним.

До багаточисельної нацменшості, серед населення якої переважали селяни, належали поляки. Вони мешкали на Волині, Правобережному лісостепу, а їх невелика частина - у Степу. Для селян-поляків Полісся, які становили майже 60 % всього польського сільського населення України, характерною була хутірська система господарювання, що виникла внаслідок столипінської аграрної реформи. Польські селяни в цьому регіоні, зокрема Коростенській, Волинській, Київській, частково Шепетівській округах, мали у своєму користуванні переважно багнисті, підзолисті й пісчані грунти, малопридатні для хліборобства. Тому, значна частина польських селян займалася лісовим промислом та працювала в місцевій склянній і фарфоровій промисловості. В лісостепових округах, через низький рівень землезабезпеченності селян, близько половини чоловічого дорослого населення, вдавалося до кустарних промислів: виробництво цегли, черепиці, обробка деревини, ткацтво.

Землезабезпеченість польських селян порівняно з оточуючим населенням була найслабшою, особливо на Поліссі і Лісостепу, а також в Степу [174, Ф.413, оп. 1, спр. 171, арк. 124]. Наприклад, забезпеченість селян землею в польському Мархлевському районі становила на одне селянське господарство 3,8 дес. придатної для обробітку землі, а по Волинській окрузі пересічно 4,7 дес. У польських селах Проскурівської округи рівень забезпеченості польських селян був меншим на 30 - 50 % порівняно з оточуючим населенням і становив 0,50 дес. на їдця або 2,5 дес. на родину з п'яти осіб; у Кам'янецькій окрузі відповідно 0,38 дес. та 1,9 дес.; Київській - 0,71 дес. і 3,2 дес. [174, Ф.413, оп. 1, спр. 263, арк. 10].

Землевлаштування в польських селах проводилося вкрай повільно. На кінець 1927 р. цією роботою було охоплено 2139 селянських господарств та 9,7 тис. га землі, однак виконали 45 % запланованого обсягу [174, Ф.413, оп. 1, спр. 263, арк. 21]. Таке явище викликало значне невдоволення польських селян і недовіру до національної політики, яку проводила радянська влада, про що йшлося у звіті нацменбюро Київського окрвиконкому [174, Ф.413, оп. 1, спр. 2263, арк. 2]. Крім малоземелля, в польських селянських господарствах існував низький рівень забезпеченості робочою тягловою худобою. Станом на кінець 1926 р. безкінних господарств на Поліссі було в середньому 20 %, а в окремих селах - 40 %, в Лісостепу - 60 % [174, Ф.413, оп. 1, спр. 171, арк. 124]. Щодо ведення сільського господарства, то польські селяни майже не відрізнялися від українських. Окрім вирощування зернових культур, поляки займалися бурякосіянням та хмілєводством, а відтак схилялися до кооперативних форм господарювання.

На відміну від польського сільського населення, болгарські селяни мешкали виключно у степовій смузі України. Крім зернових культур, вони вирощували виноград та садово-городні культури, а в Мелітопольській окрузі розводили овець [174, Ф.413, оп. 1, спр. 452, арк. 84 зв.]. Землевпорядчі роботи в болгарських селах проводилися дуже низькими темпами. Наприклад, на кінець 1927 р. в Мелітопольській окрузі було землевлаштовано лише одне село. Середняцьке і заможнє сільське населення, яке на той час зберігало у власному користуванні достатні ділянки землі для господарювання, відмовлялося від землевлаштування, а малоземельні селяни, які становили 30 - 35 % від усього болгарського селянства, зацікавлено поставилися до землевлаштування [174, Ф.413, оп. 1, спр. 26, арк. 221]. Слід зауважити, що значний відсоток безземельних селян становили болгари - городники, які до жовтневого перевороту 1917 р. орендували землю у колишніх поміщиків. Під час розподілу земель між селянами за радянської влади, вони не отримали землю, а вимушені були брати її в оренду з Держфонду. У зв'язку з таким становищем, Наркомзем УСРР запропонував у квітні 1927 р. наділяти землею лише трудових болгар - городників згідно існуючим законам (право обирати депутатів до сільських і міських рад), але наділяти їх лише тією землею, яку вони орендували [174, Ф.413, оп. 1, спр. 1, арк. 87].

Тваринництво поволі відроджувалось, як в цілому життя болгарських сіл. Кількість коней у них збільшилася з 16,6 тис. у 1926 р. до 22,3 тис. у 1927 р., великої рогатої худоби з 84,4 тис. голів у 1926 р. до 87,7 тис. у 1927 р. Традиційно розвивалося вівчарство [174, Ф.413, оп. 1, спр. 263, арк. 223]. Отже, їх економічний розвиток сприяв формуванню кооперативних товариств, хоч найбільш заможні групи прагнули самодіяльного господарювання.

Продрозкладка і виснажливий голод 1921 - 1922 рр. довершили скрутне становище греків в Україні. Посіви зернових культур на початку 1920-х рр. зменшилися порівняно з довоєнними роками у 7 разів [174, Ф.413, оп. 1, спр. 258, арк. 9]. Після голоду господарство греків поступово відроджувалося. Збільшувалися посівні площі за рахунок освоєння цілинних земель. Зростала кількість робочої і продуктивної худоби. На освоєних землях засівали переважно ярову пшеницю. Наприклад, у грецькому В.- Янісольському районі в 1926 р. яровий клин становив 92,2 %, озимий - 5,2 %. Грецькі селяни надавали перевагу яровим сівозмінам з тієї причини, що траплялися часті випадки вимерзання озимини.

Врожайність зернових не вирізнялася стабільністю, а значною мірою залежала від погодних умов та агротехніки. Так, у Старо-Бишевському районі в 1925 р. урожайність озимої пшениці становила 30 пудів з десятини, 1927 р. - 60 пудів, а в 1929 р. - 50 пудів з десятини [174, Ф.413, оп. 1, спр. 444, арк. 24].

У грецьких селах протягом 20-х рр., спостерігалася тенденція до збільшення робочої худоби та збільшення сільськогосподарського реманенту. У В.-Янісольському районі, починаючи з 1923 р., число коней збільшилося на 1929 р. майже в тричі, а забезпеченість сільськогосподарським реманентом була все-таки меншою у малоземельних селян і значно більшою у багатоземельних. Наприклад, у В.-Янісольському районі селянські господарства з наділом до 3-х десятин були забезпечені сільськогосподарським реманентом всього на 5 %; від 3-х до 6-ти десятин на 15 %; від 12-ти до 5-ти десятин на 31 % і накінець, ті селяни, що мали у користуванні понад 21 дес. землі, забезпеченість сільськогосподарським реманентом становила 74 %. Середня навантаженість на одного коня становила у В.-Янісольському районі - 10,7 дес., С.-Бишевському - 9,8 дес. оранки; на одне знаряддя праці: плуг - 57,6 дес., одну сівалку - 73,0 дес., що свідчило про досить високу навантаженість на робочу худобу і землеробські знаряддя праці внаслідок їх малочисельності [174, Ф.413, оп. 1, спр. 444, арк. 24]. Отже, об'єктивно таке становище господарств вимагало від них пошуку ефективних форм об'єднання економічних зусиль. Греки, як і переважна більшість нацменшостей, скептично ставились до комун і артілей, але вивчали досвід роботи кооперативних товариств, ставали їх членами.

Селяни нацменшостей надавали перевагу самодіяльним формам ведення сільського господарства, фактично проігнурували ідею колективізації. Найбільш високий процент колективізованих селянських господарств мали євреї-переселенці, оскільки у них не було іншого вибору. Радянська влада докладала чималих зусиль по ліквідації хутірської системи, досить поширеної серед польського і німецького населення Полісся, де невеликі ділянки орної землі чергувалися з болотами та лісовими ділянками. Звідси значні труднощі у проведенні колективізації селянських господарств. Крім того поляки-селяни майже не мали колгоспів наприкінці 20-х рр. У польському Мархлевському районі у 1927 р. був створений лише один колгосп, до якого входили 13 селянських господарств, а всього до масової колективізації засновано 13 польських колгоспів. Лише у 1929 р., коли більшовики розпочали форсовану колективізацію сільського господарства, у поляків було створено 62 колгоспи [25, с. 52].

Опорою колективізації вважали машино-тракторні станції (МТС). Існуюча єдина МТС з 22 тракторами у польському Мархлевському районі не могла надати суттєвої допомоги в обробітку землі польським колгоспам. Темпи колективізації у 1929 - 1930 рр. значно зросли внаслідок прямого тиску на сільське населення нацменшостей з боку більшовицького режиму. У той час преса інформувала про великі темпи колективізації сільського господарства у національних районах, що було, мовляв, наслідком усвідомлення селянами переваги колективного ведення землеробства над індивідуальним, а відтак свідчило про докорінний перелом в сільському господарстві нацменшостей [174, Ф.413, оп. 1, спр. 258, арк. 9]. Національні райони оголосили райони суцільної колективізації, але ця тема окремого дослідження.

Ідея створення колективних зразкових господарств з числа нацменшостей, особливо німців-колоністів з'явилася у середині 20-х рр., але до її реалізації справа не дійшла, тобто колгоспи виникали рідко. Найскладніше таке завдання просувалося серед німецько-менонітського, чешського, частини болгарського і грецького селянства, яке переважно було середняцьким й заможним, а тому більше схилялося до фермерського способу господарювання, не сприймало колективного господарювання, особливо німцями-менонітами [174, Ф.413, оп. 1, спр. 452, арк. 84].

Колективні господарства створювались також на земельних колфондах півдня України, де землевлаштовувались євреї. Вони в ряді округів організували сільськогосподарські колективи, які були для багатьох колоністів зручною формою господарювання в умовах нестачі робочої худоби та сільськогосподарського реманенту. На Правобережжі та в Степу наприкінці 1927 р. існувало 240 таких колективних господарств, до яких входило 18,5 тис. осіб. Вони утворювалися переважно в округах бувшої Подільської губернії і західної частини Одеської [64, с. 28]. У наступному 1928 р. на Правобережжі та в Степу існувало 11,5 тис. селянських господарств у користуванні яких перебувало 60 тис. га землі, з них 40 % були об'єднанні в колективи, їм належало 60 % всієї земельної площі. Решта єврейських родин займалася індивідуальним господарством [174, Ф.413, оп. 1, спр. 370, арк. 28]. Радянське керівництво сподівалося поставити на рейки колективного способу господарювання все єврейське землеробство, але цього не сталося: індивідуальні господарства перевищували колективні за кількістю у них осіб.

В історіографії кооперативного руху участь різних соціальних груп розглядалася переважно у контексті класової ідеології, тобто концептуально переважав поділ членів кооперативних товариств за принципом - бідняки, середняки, куркулі. Така методологія відповідала основним ідейно-теоритичним засадам марксизму, а також стала критерієм визначення соціальної диференціації селян нацменшостей. Їх використовували органи державної статистики, ЦК нацменшостей та її підрозділи у національних районах, керівники державних владних структур. Зокрема, голова ДПУ УСРР В. А. Балицький, відвідавши німецькі села Секретарки і Михайлівку Одеської округи, зазначив у своєму звіті: "Обидва села - типові заможні німецькі колонії, з добрими будівлями, з великою кількістю худоби, інвентаря, з міцним куркулем і середняком, чисті й охайні. Взагалі, середняк німецьких сіл - це по своїй міцності куркуль українського села" [173, Ф.1, оп. 20, спр. 3190, арк. 47, 48]. Господарства німців-колоністів справді вирізнялися заможністю. Наприклад, у Старо-Каранському районі на одне господарство припадало пересічно 14 дес. землі, а в німецьких колоністів 21 дес. і достатня забезпеченість реманентом [173, Ф.1, оп. 3, спр. 117, арк. 44].

Населення нацменшостей, як зазначалося у попередніх розділах, було селянським, тобто за соціальним походженням майже однотипним, але за майновим станом вирізнялося економічним рівнем розвитку господарств. Спеціальних обстежень економічного розвитку господарств нацменшостей з метою визначення соціально-класових груп за принципами партійних комітетів, податкових органів, не було. Німецькі колонії після запровадження у них більшовицьких економічних експериментів (воєнний комунізм, соціалізації, конфіскації) та голоду 1921- 1922 рр. соціально вирівнялись. Наприклад, у колоніях Херсонської округи, якщо взяти за критерій землезабезпеченість і наявність реманенту, незаможники становили 46 %, середняки - 32,2 %, заможні господарства - 21,8 % [173, Ф.413, оп. 1, спр. 130, арк. 120]. Отже, навіть ці дані, які далеко невичерпні, свідчать про відносно великий відсоток розвинених господарств. Як свідчать архівні матеріали, заможній прошарок серед польських селян був невеликий, більшу половину їх становила біднота. Порівняно з українськими селянами, польські - мали більший відсоток незаможників і менший заможних [174, Ф.413, оп. 1, спр. 452, арк. 84].

В умовах непу селянські господарства поступово відроджувалися і відсоток бідняків зменшувався, а середняків і заможних збільшувався. Це можна простежити на прикладі грецького селянства. Якщо у 1926 р. бідняки становили 26,67 %, малозабезпечені - 39,89 %, середняки - 25,24 %, заможні - 8,22 %, багаті - 0,99 %, то у 1927 р. бідняків було лише 18,22 %, малозабезпечених - 41,77 %, середняків - 32,35 %, заможних - 7,64 % [106, с. 91]. Таким чином, питома вага крайніх соціальних груп грецького селянства в другій половині 20-х рр. не відповідала середньоукраїнським показникам.

Слід зазначити, що господарське становище (перш за все землезабезпеченість) всіх соціальних груп грецького селянства була кращою, ніж в сусідніх українських селах. Тому не випадково жителі навколишніх сіл вимагали переділу земель грецьких селян. З іншого боку соціальна політика стосовно грецького селянства формувалася з врахуванням його соціальної структури. Вона спрямовувалася на обмеження капіталістичних елементів і підтримку бідняцького прошарку селянства. Якщо у довоєнний період грецьке селянство вирізнялося значною часткою міцних господарств (біля 20 %), то на кінець 20-х рр. основну частину його становили середняки, причому менш заможні, ніж до жовтневого перевороту 1917 р. [106, с. 94].

Близьким до грецького селянства, за соціальною структурою, було болгарське. Як зазначалося у доповіді ВУЦВК президії раді національностей ЦВК СРСР IV скликання: "Болгарам притаманний культурний спосіб ведення сільського господарства. Вони мають підвищені земельні норми, а відсоток заможних і куркулів у них вищий ніж в українців і росіян [174, Ф.413, оп. 1, спр. 249, арк. 13].

Селяни - чехи переважно були заможні з великими земельними наділами. Із всієї маси чешського населення селяни-землероби становили 88 %. За соціальним станом вони у 1925 р. поділялися так: середняки - 75 %, заможні - 5 %, бідняки - 20 % [174, Ф.413, оп. 1, спр. 370, арк. 14].

Оцінюючи соціальну структуру єврейського містечкового населення, слід сказати, що вона була досить строкатою. Не дивлячись на активну переселенську політику, яка проводилась державою, в середовищі єврейських містечкових мас у другій половині 20-х рр. залишався досить високий відсоток так званих декласованих елементів.

Так, у Проскурівській окрузі в 1927 р. із 46470 євреїв 30 % займалися кустарним промислом, 25 % - приватною торгівлею (по виданих патентах на торгівлю), 15 % мали постійну роботу по найму, 10 % працювали тимчасово, 20 % - декласоване населення [174, Ф.413, оп. 1, спр. 263, арк. 14]. Як свідчать архівні матеріали, молдавське сільське населення порівняно з українським мало більший відсоток бідняків та менший заможників [174, Ф.413, оп. 1, спр. 249, арк. 13].

Соціальна структура селянства дрібних національностей була відмінною від української. Так, переважна більшість вірменів, ассірійців, хинців, грузин займалися кустарним промислом і дрібною торгівлею, серед них був значний відсоток "декласованих елементів". Але найбільш відмінною нацменшістю залишалися цигани, 70 % яких продовжували вести кочовий спосіб життя, решта займалася кустарництвом [174, Ф.413, оп. 1, спр. 249, арк. 13].

Підсумовуючи аналіз соціально-економічного розвитку господарств нацменшостей, слід зауважити, що найбільше відрізнялися німці і чехи, які мали достатньо модернізований тип сільськогосподарського виробництва, добре були забезпечені землею (порівняно з іншими селянами) та реманентом. Відсоток заможних господарств був у них значно вищим. Майже кожне господарство німців-колоністів мало до 4-х голів різної худоби. Другої сходинки, якщо взяти за показник рівень господарства, посідали греки і болгари. Селянські господарства поляків, росіян і білорусів мали багато спільних ознак, а за рівнем розвитку можна долучити й українських, хоч вирізнялися формами землекористування, деякими виробничими показниками, культурою землеробства.

У німецьких колоніях, на противагу іншим національностям, зберігалася система майорату, тобто недробимості господарства при збереженні принципу єдиноспадковості.

В українських селах спостерігалася роздробленість земельних наділів - посмужна система, далекоземелля, що, безперечно, впливало на рівень розвитку селянських господарств. Українці одружувалися переважно у своєму селі, тобто у них переважав мононаціональний шлюб. Наприклад, у 1924 р., якщо взяти за показник національність нареченого, то однонаціональні пари становили серед українців - 97,6 % одружень, росіян - 68,7 %, євреїв - 96,2 %, поляків - 62,3 %, німців - 88,8 %, болгар - 85 %, греків - 69,1 %, молдаван - 83,8 %, білорусів - 17,4 %, чехів - 50 %, вірмен - 34 %, інших - 23,2 % [62, с. 15]. Отже, найбільш консервативними були родини українців, євреїв, німців, болгар, які прагнули зберегти етнонаціональну самобутність, регулюючи відносини шлюбу. З іншого боку багатонаціональні шлюби не створювали перешкод для членства подібних господарств у кооперації, хоч і виникали суперечки стосовно юридичного представника від двору - жінки чи чоловіка.

Таким чином, господарства нацменшостей вирізнялися рівнем економічного і соціально-побутового розвитку значно вищим відсотком заможних соціальних груп, що створювало передумови для розвитку різних форм кооперативного руху в національних районах: сільськогосподарських, кредитних, споживчих, кустарно-промислових.

Національні меншості, за соціальним походженням і соціально-професійними ознаками, вирізнялися не просто питомою вагою серед тієї чи іншої професійної групи, а передусім родом діяльності. Зокрема, серед сільгоспробітників нацменшості становили загалом четверту частину, серед гірників - росіяни мали 58,6 %, євреї - 0,5 %, поляки - 0,7 %, а решту становили українці - 35,7 %, інші національності - 4,5 % [110, с. 16]. Євреї мали у 1926 р. 48,6 % робітників шкіряної, 28,6 % харчової, 73,4 % загальної чисельності кравців, 39,4 % друкарів, 30 % деревообробників, близько третини працівників торгівлі, медслужб, мистецтва [110, с. 16]. Відсоток інших національностей, крім росіян, коливався серед згаданих соціально-професійних груп у межах 1 - 6 % [110, с. 16].

3.3 Особливості формування національних кооперативних спілок

Формування кооперативних товариств національних меншостей відбувалося за територіально-економічною ознакою у відповідності з нормативно-правовими актами радянської держави, якими обмежувалося створення власної національної кооперативної системи з її усіма ланками: товаритство - спілка товариств - спілка спілок і товариств. Однак, як свідчить історичний досвід, спроба її заснування мала місце.

Ідея виникнення спілки кооперативних товариств нацменшостей припадає на першу половину 1921 р., а сама організація розпочалася восени того ж року. Першу спробу серед нацменшостей утворити кооперативну спілку виявили німці-меноніти. Вони звернулися за дозволом до вищих органів державної влади. Заява організаційного комітету "Сільськогосподарського союзу нащадків голландських виходців на Україні", а саме таку назву обрали засновники першої кооперативної спілки, розглянула президія ВУЦВК на спеціальному засіданні 16 листопада 1921 р. Головував на ньому Г. І. Петровський, а серед членів президії були М. Скрипник, А. Іванов, Д. Лебедь, С. Буздалін. Вони визнали можливим заснування спілки, але на певних умовах, вилучення релігійного та національного питань зі статуту, а також продажу менонітами 100 000 пудів хліба [174, Ф.1, оп. 2, спр. 84, арк. 4].

На засіданні виступав М. Скрипник: "Я вважаю, - зазначив він, - що статут менонітів, який має в собі релігійні ознаки, реєстрації не підлягає. У випадку вилучення їх із даного статуту лише тоді можна направити його на розгляд Наркомзему і Наркомюсту" [174, Ф.1, оп. 2, спр. 84, арк. 4]. У прийнятій постанові пропонувалося НКВС і Наркомзему розглянути статут і у випадку відповідності його діючим законам затвердити. Отже, статут, запропонований його упорядниками, ВУЦВК відхилив, але сама спілка вже де-факто існувала.

Упродовж 1922 р. державні органи намагалися дискридитувати саму ідею функціонування "Сільськогосподарського союзу нащадків голландських виходців на Україні (надалі - "Союз голландських виходців"). Зокрема, у травні 1922 р. завідувач німецьким підвідділом відділу національних меншостей НКВС УСРР Гафтель доповідав уряду про те, що названа кооперативна спілка є, по суті, релігійною общиною, яка сповідує релігійне віровчення голландського проповідника ХVІ ст. Менно Симонса, а відтак, мовляв, вони є німцями, а не голландськими нащадками. Він зажадав від уряду ліквідації цієї спілки, яка є самодіяльною, а тому до неї не можна проникнути, хоч вона, як сільськогосподарське об'єднання заможних селян, "нам важлива і цінна" [174, Ф.5, оп. 1, спр. 1817, арк. 15]. Політично-ворожа, економічно-необхідна: такого висновку дійшов Гафтель, який висловив, по суті, і ставлення самих державних органів влади до "Союзу голландських виходців". Необхідно зазначити, що керівник німецького підвідділу нацменшостей НКВС УСРР запропонував утворити з числа німецьких партпрацівників та незаможних селян "Всеукраїнський сільськогосподарський союз німецьких селян" для пропоганди "нашої комуністичної ідеології" натомість "впливу закордонних менонітів" [174, Ф.5, оп. 1, спр. 1817, арк. 16]. Зазначимо, що закордонні менонітські організації надавали матеріальну допомогу голодуючим німцям України, яких голодувало від 50% до 90% серед загальної кількості уражених [174, Ф.5, оп. 1, спр. 1818, арк. 1].

25 листопада 1922 р., тобто рівно через рік після подання "Союзом голландських виходців" про його державну реєстрацію, подібну спробу вчинили організатори Волинського німецького сільсоюзу, але його спіткала також сумна доля: Головкооперком при РНК УСРР відхилив статут для висновку відділу національних меншостей НКВС УСРР [174, Ф.5, оп. 1, спр. 1818, арк. 47 зв.]. 23 грудня 1922 р. Головкооперком при РНК УСРР, аби покласти край спробам німецьких колоністів утворити власні кооперативні спілки, розіслав циркуляр, у якому йшлося про те, що господарські об'єднання німців - колоністів повинні утворюватись виключно за територіально - виробничою ознакою та діяти у межах юрисдикції загальних районних кооперативних спілок загально-українського значення [174, Ф.5, оп. 1, спр. 1818, арк. 57]. На випадок надходження зарубіжного кредиту, спеціальних культур (хміль, тютюн, шовкопряди), коли виникла загальнодержавна необхідність і доцільність, то окремі об'єднання можна було б дозволити, але переважно в одному німецькому районі, але, однак, таке об'єднання підпорядковуватиметься районній загальноукраїнській спілці кооперативних товариств [174, Ф.5, оп. 1, спр. 1818, арк. 57]. Наприкінці січня 1923 р. Головкооперком при РНК УСРР остаточно і категорично заявив, що німцям - колоністам можна засновувати лише первинну ланку сільськогосподарської кооперації - товариство за територіальною ознакою [174, Ф.271, оп. 1, спр. 67, арк. 16]. Таким чином, "Союз голландських виходців на Україні", незважаючи на відмову державних органів зареєструвати в установленому порядку, а відтак юридично визнати його існування, фактично діяв. Зокрема, у доповідній записці голови "Союзу голландських виходців" В.В. Янца до РНК УСРР від 10 липня 1923 р. висвітлювалася історія його виникнення. Зазначалося, що кооперативне об'єднання почало діяльність на підставі рішення ВУЦВК від 15 листопада 1921 р. (протокол №47, п. 12), а Наркомзем ухвалив проект статуту 12 грудня 1921 р. [174, Ф.271, оп. 1, спр. 67, арк. 11]. Резолюцію НКВС УСРР про підтримку статуту цієї спілки, яка до 22 квітня 1922 р. діяла у межах Запорізьської губернії під назвою "Союз общин та груп півдня Росії" підписав нарком внутрішніх справ УСРР В. Манцев [174, Ф.271, оп. 1, спр. 67, арк. 11]. Про утворення "Союзу общин" довідалися за кордоном, а тому в Україну почала надходити допомога, кредити, сільгосптехніка. Спроба державних органів влади змінити його назву та організаційні принципи діяльності, на думку В.В. Янца, викликала непорозуміння за кордоном. Він пропонував залишити назву "Союз менонітів України", оскільки союзний ЦВК 16 травня 1923 р. дозволив діяльність "Всеросійського менонітського сільськогосподарського товариства" [174, Ф.271, оп. 1, спр. 67, арк. 11]. 10 серпня 1923 р. РНК УСРР, сподіваючись на одержання іноземного кредиту від німецьких громад, визнав статут "Союзу голландських виходців" діючим з 24 липня 1922 р., але залишив саму назву без змін [174, Ф.271, оп. 1, спр. 67, арк. 19]. Однак, незважаючи на постанову РНК УСРР, офіційного юридичного визнання кооперативної спілки німців-менонітів не сталося. Водночас РНК СРСР дозволила "Союзу голландських виходців" одержати закордонну позику обсягом 1 млн. доларів [174, Ф.271, оп. 2, спр. 10, арк. 87].