Фізична географія України

Размещено на http://www.allbest.ru

Розташування території України стосовно годинних поясів

Як вам уже відомо з курсу географії 7 класу, в один і той самий момент у різних точках планети, що лежать на різних меридіанах, буде різний місцевий (тобто сонячний) час. Ви знаєте, що це пов'язано з обертанням Землі навколо своєї осі. Однаковим час буде лише в усіх точках, що лежать на одному меридіані. Отже, на західних і східних околицях навіть одного населеного пункту місцевий час різнитиметься. Ця різниця зростатиме із збільшенням відстані між меридіанами. Так, на сусідніх меридіанах, проведених через 15°, різниця в місцевому часі становитиме 1 год, проведених через 1° - 4 хв, проведених через Г (одну мінуту, один градус ділять на 60 мінут) - 4с (саме на такі кутові відстані обертаються точки одного меридіана за перелічені проміжки часу).

При цьому місцевий час на меридіані, що проходить на схід від якогось пункту, випереджатиме час цього пункту, а на меридіані, що. міститься на захід від пункту, - відставатиме. Наприклад, якщо за місцевим часом у Києві полудень (12 год), то в Донецьку вже 12 год 29 хв, а у Львові в цей самий момент - лише 11 год 33 хв 56 с. Отже, щоб встановити місцевий час у різних пунктах, знаючи його в одному з них, потрібно зробити такі обчислення. 1. Знайти географічну довготу пунктів: а) Київ - 30°34' сх. д.; б) Донецьк - 37°49' сх. д.; в) Львів -- 24°03' сх. д. 2. Встановити різницю довгот між пунктами (у градусах і мінутах): а) між Донецьком і Києвом - 37°49' - 30°34' = 7° 15' сх. д.; б) між Києвом і Львовом - 30°34' - 24°03' = 6°31' сх. д. 3. Перевести різницю довгот (з градусів і мінут) у різницю в часі (у години, хвилини і секунди): а) 7°15' = 7х4хв+ 15х4с = 29хв; б) 6°31' = 6 х 4 хв + 31 х 4 с = 26 хв 4 с.

Знайдені величини означають різницю в місцевому часі на меридіанах, проведених через Київ і Львів та Київ і Донецьк. 4. До відомого нам часу в Києві (12 год) додати (у випадку з Донецьком, що лежить на схід від Києва) або ж від нього відняти (у випадку зі Львовом, розташованому на захід від Києва) знайдену величину: а) якщо в Києві 12 год, то місцевий час у Донецьку: 12 год + 29 хв = 12 год 29 хв; б) якщо у Києві 12 год, то місцевий час у Львові: 12 год -- 26хв 4с = 11 год 33 хв 56с.

Годинні пояси і поясний час. Користуватися місцевим часом, який у кожному пункті різний, у повсякденному житті практично неможливо. Для зручності в усьому світі користуються поясним часом. Для цього, як ви вже знаєте, земну кулю умовно поділили меридіанами на 24 смуги (за кількістю годин у добі) -- на годинні пояси (по 15° довготи кожний). Домовилися вважати час однаковим в усіх точках одного поясу. За поясний час приймають місцевий час меридіана, що проходить посередині цього поясу (серединний меридіан).

Годинні пояси пронумеровано від 0 до 23 у східному напрямку: серединним меридіаном нульового поясу є Гринвіцький (початковий) меридіан, 1-го поясу -- меридіан 15°сх.д., 12-го поясу -- 180-й меридіан, 23-го поясу -- меридіан 15° зх. д.

Час нульового поясу називають західноєвропейським, 1-го -- середньоєвропейським, 2-го -- східноєвропейським. Номер поясу означає поясний час у момент, коли на Гринвіцькому меридіані -- північ. Різниця в часі між двома сусідніми поясами становить 1 год. Рухаючись навколо земної кулі із заходу на схід, ми повинні переводити стрілки годинника на 1 год вперед, коли перетинаємо межу кожного наступного поясу, а рухаючись у західному напрямку -- на 1 год назад.

Розташування України стосовно годинних поясів є зручним: 95% її території лежить у 2-му поясі, тільки Луганська і частини Донецької та Харківської областей простяглися в 3-му поясі, а незначна частина Закарпатської області -- у 1-му поясі. Проте на практиці для зручності межі годинних поясів на суходолі проводять не суворо вздовж меридіанів, а з урахуванням державних кордонів. Тому всю територію України віднесено до 2-го годинного поясу. Поясним часом у нашій країні є час серединного меридіана для 2-го поясу (30° сх. д.), який проходить майже через Київ. Тому в Україні поясний час ще називають київським.

Літній час. Щороку в Україні вводиться літній час: вночі в останню неділю березня стрілки годинника переводять на 1 год вперед. Це дає можливість повніше використовувати світловий день та економити електроенергію. Вночі в останню неділю жовтня стрілки годинника повертають на 1 год назад, відновлюючи дію поясного часу. Запровадження і скасування літнього часу проводиться синхронно в більшості європейських країн (у т. ч. і в країнах, що є сусідами України), а тому на різницю в часі з ними це не впливає.

Запам'ятайте

Місцевий час - це система відліку часу на основі реального сонячного часу, властивого кожному пункту на земній кулі. « Поясний час - це система відліку часу за місцевим часом на меридіані, що проходить посередині певного годинного поясу земної поверхні.

Годинні пояси - це 24 смуги, на які умовно поділено земну поверхню для здійснення поясного відліку часу. Україна розташована в 2-му годинному поясі; поясний час в Україні називають київським.

Літній час - це система відліку часу на 1 год вперед відносно поясного часу, прийнятого в даній країні.

Експедиційні дослідження. Основним способом збору інформації, фактичного матеріалу про території були і є експедиційні дослідження. Експедиції як тривалі й небезпечні подорожі та мандрівки, що здійснювались за покликом серця окремими дослідниками, відомі здавна (пригадайте подорожі давньогрецького вченого Геродота до країн Причорномор'я чи плавання Христофора Колумба, Фернана Магеллана, Джеймса Кука та ін.). Ви вже знаєте, що в добу Великих географічних відкриттів багато експедицій спрямовувалися на пошуки й дослідження нових земель. Вони мали різноманітні завдання -- військово-політичні, комерційні, науково-пізнавальні. А коли з'явилися академії наук та географічні товариства, експедиції стали суто науковими, як, наприклад, подорож нашого земляка Миколи Миклухо-Маклая в Океанію та Австралію. Результатами експедицій були звіти, щоденники учасників, описи спостережень, замальовки, таблиці, карти, колекції мінералів, гербарії тощо. Нерідко вони становили десятки томів і ящиків, а їх опрацювання тривало роками.

Сучасні експедиційні географічні дослідження - це польові дослідження, що проводяться під час пішохідних або авто мобільних маршрутів. Географи вивчають рельєф, ґрунти, річки, озера, болота, рослинність і тваринний світ України, а також в цілому природні комплекси (ландшафти). Працюючи на місцевості, вони використовують також інформацію про неї, здобуту в результаті аерокосмічних спостережень.

Стаціонарні географічні дослідження. Для розвитку фізичної географії необхідна величезна кількість даних про природні об'єкти, явища і процеси. Лише вміло опрацювавши інформацію за допомогою різних методів, науковець-географ може прийти до якогось узагальненого висновку про склад, розвиток, закономірності поширення та зміну об'єкта, що досліджується. Наприклад, щоб встановити середньомісячну температуру повітря в якомусь пункті, потрібно мати щонайменше 240 цифрових даних, тобто мати інформацію про температуру, виміряну через кожні 3 год щодоби. А середньомісячна температура січня чи липня, яка подається на кліматичних картах, -- це результат опрацювання даних багаторічних спостережень.

Стаціонарні дослідження -- це науково-дослідні роботи, що проводяться в спеціально обладнаних установах -- географічних стаціонарах. Це тривалі багаторічні спостереження за станом і змінами окремих природних процесів і явищ на різних територіях. Є гірські і рівнинні, поліські і степові стаціонари, які спеціалізуються на вивченні метеорологічних явищ, водного поверхневого стоку, змиву і руйнування ґрунтів, рельєфоутворюючих процесів; снігових лавин тощо. З XIX ст. в Україні проводять також комплексні (ландшафтознавчі) стаціонарні дослідження, які розпочалися у Великоанадольському стаціонарі, що в степовому Приазов'ї. Нині польові географічні дослідження (експедиційні та стаціонарні) проводять Інститут географії Національної академії наук України, університети та інші установи країни.

В окремих випадках для збору потрібного матеріалу вдаються до наукових екскурсій -- своєрідних міні-експедицій. Особливо часто їх організовують для краєзнавчих пошуків, коли збирають місцевий матеріал. Збір необхідної географічної інформації можна проводити й під час туристських мандрівок. При цьому дослідник поєднує активний відпочинок зі своїм науковим збагаченням.

Зібрана в ході досліджень інформація потребує наукового опрацювання та узагальнення. Вона зберігається у фондах та архівах наукових закладів і може використовуватись ученими, які зацікавились тією чи іншою науковою проблемою.

Джерела географічної інформації. Джерелами географічної інформації, якими у разі потреби можуть скористатися всі, хто цікавиться географією, є географічні енциклопедії, довідники, словники тощо. Велика кількість інформації міститься у підручниках і посібниках з географії та наукових працях, які видаються окремими книжками або на сторінках періодичних видань -- газет, журналів.

Цікаву й різноманітну географічну інформацію можна почерпнути в природничих, геологічних, історичних, етнографічних, краєзнавчих музеях, їх експозиції містять матеріали, що є результатом копіткої науково-дослідницької діяльності багатьох учених різних поколінь.

Про різні географічні новини ми щоденно дізнаємось із засобів масової інформації -- радіо та телебачення. Дуже часто такі повідомлення є оперативною інформацією про природні явища, що відбуваються в нашій країні та за її межами. Надзвичайно широкі можливості доступу до географічної інформації з'явилися з розвитком комп'ютерної телекомунікаційної системи Інтернет.

Географічні карти й атласи. Важливими носіями інформації та джерелами знань про різні території є географічні карти. Географічна карта -- це узагальнене зменшене зображення земної поверхні на площині, виконане в певному масштабі за допомогою умовних знаків. Карти є моделлю реальної дійсності. Вони відображають розміщення, властивості та зв'язки різних природних і суспільних об'єктів та явищ. Карти складають на основі польових досліджень, аеро- і космічних знімків та інших картографічних джерел, статистичних і літературних даних. Будь-яке географічне дослідження починається із ознайомлення з існуючими картами даної території і закінчується створенням нових для неї карт. Як ви вже знаєте, карти бувають різних видів.

Призначення географічних карт так само різноманітне, як і різноманітні сфери людської діяльності, їх використовують, наприклад, у наукових дослідженнях, різних галузяхгосподарської діяльності, військовій справі, як навчальні посібники в школах, як путівники в туристичних подорожах. За допомогою карт нині розв'язують багато практичних завдань: передбачають погоду, прокладають маршрути руху суден і літаків, проектують будівництво об'єктів, планують освоєння сільськогосподарських земель, розвідку родовищ корисних копалин, природоохоронні заходи тощо.

Часто карти об'єднують у географічні атласи. Атлас -- це систематизоване, цілісне зібрання карт за певною програмою. Такими є, зокрема, науково-довідкові атласи (наприклад, «Атлас природних умов, і природних ресурсів України»), навчальні атласи з географії чи історії України, навчально-краєзнавчі атласи окремих областей, атласи туриста та ін.

Нині карти й атласи видаються не тільки на папері, а й на електронних носіях інформації (компакт-дисках). Такі атласи, окрім власне карт, часто містять велику кількість додаткової інформації -- тексти, схеми, таблиці, графіки, діаграми, фотографії, а також аудіо- та відеоматеріали (мелодії гімнів країн і народні пісні окремих регіонів, відеоряди цікавих місць тощо). Уже створено електронні атласи України, що охоплюють десятки карт різного змісту.

Сучасні комп'ютерні технології, які дають змогу поєднувати електронні карти, схеми, аерокосмічні зображення земної поверхні з різноманітною інформацією в таблицях, називаються геоінформаційною системою (ГІС). Вона дає можливість використовувати, аналізувати, зберігати, редагувати відтворені географічні дані. ГІС широко використовується для дослідження різноманітних проблем природокористування.

Запам'ятайте

Основні способи збору географічної інформації та фактичного матеріалу: стаціонарнідослідження, експедиції, екскурсії.

Джерелами географічної інформації є географічні енциклопедії, словники, довідники, музейні експозиції, газети та журнали, радіо й телебачення, мережа Інтернету, карти й атласи.

Географічна карта - це зменшене, узагальнене умовно-знакове зображення земної поверхні на площині в певному масштабі і певній проекції.

Картографічні проекції та способи картографічного зображення

Географічна генералызація. Навіть на картах найбільшого масштабу неможливо (та й недоцільно) зображувати об'єкти з усіма деталями. Для їх відбору та узагальнення здійснюють картографічну генералізацію.

Генералізація визначається призначенням карти, її тематикою і особливо масштабом. Адже ділянка місцевості, яка в реальності має площу 1 км2, на карті масштабу 1 : 10 000 займатиме 1 дм2, на карті масштабу 1:100 000 -- 1 см2, а на карті масштабу 1:1000 000 -- 1 мм2. Отже, всі об'єкти, показані на карті великого масштабу, графічно неможливо відобразити на картах дрібних масштабів. А тому, переходячи до дрібніших масштабів, вибирають лише найважливіші об'єкти місцевості (наприклад, пункти з населенням понад 10 тис. осіб) і такі, що можуть бути зображені в масштабі карти (наприклад, річки довжиною понад 100 км). При цьому спрощують форми об'єктів (вилучають невеликі звивини річок і доріг, випрямляють контури берегових ліній, кордонів тощо).

Картографічні проекції. Усі географічні карти створюють у певних картографічних проекціях. Картографічна проекція - це математично визначений спосіб зображення земної поверхні на площині (карті). Реальна земна поверхня дуже складна і не відповідає жодній геометричній фігурі. Щоб відтворити цю поверхню на карті, спочатку її відображають на математично правильній фігурі (кулі), а потім переносять це зображення на площину, ніби проектуючи його.

Картографічних проекцій є багато, їх об'єднують у групи. Насамперед проекції поділяють за видом допоміжної поверхні, яка використовується для перенесення зображення на площину карти (мал. 14). Розрізняють проекції циліндричні, коли проектування з кулі здійснюється на поверхню циліндра, конічні, коли допоміжною поверхнею є конус, і азимутальні, коли проектують безпосередньо на площину.

Спотворення на географічних картах. Як ви вже знаєте з курсу географії 6 класу, сферичну поверхню глобуса неможливо розгорнути у вигляді площини без розривів і складок. Отже, будь-яка карта має ті чи інші спотворення. Спотворюються довжини ліній, кути, площі і форми географічних об'єктів. Спотворення на карті тим більші, чим більша зображувана на ній поверхня. На штанах місцевості і великомасштабних картах, де зображено невеликі ділянки місцевості, спотворень майже немає, але на дрібномасштабних картах вони бувають дуже великі. А звідси й неоднаковий масштаб довжин і площ об'єктів у різних місцях карти.

При створенні карт доводиться вибирати ту чи іншу картографічну проекцію, яка дає змогу уникнути одного із спотворень чи послабити інше.

Залежно від характеру і розмірів спотворень проекції поділяють на рівнокутні, рівновеликі й довільні. Рівнокутні проекції зберігають без спотворень кути і форми малих об'єктів, проте в них дуже деформуються довжини ліній і площі об'єктів. За картами, створеними в рівнокутній проекції, зручно прокладати маршрути суден і літаків, оскільки виміряні на нихкути точно відповідають кутам на місцевості, які можуть фіксуватися приладами.

Рівновеликі проекції не спотворюють площ, але форми об'єктів і кути в них занадто спотворені. Довільні проекції мають усі види спотворень, але вони розподіляються на карті найбільш вигідним чином. Наприклад, є проекції з мінімальними спотвореннями в центральній частині або ж без спотворень уздовж паралелей чи меридіанів.

Для створення географічних карт території України здебільшого застосовують конічну довільну проекцію, в якій немає спотворень довжин ліній уздовж меридіанів. На картах з такою проекцією порівняно мало спотворюються кути і площі, масштаб можна вважати постійним на невеликих відстанях навколо будь-якої точки. Тому на цих картах можна приблизно вимірювати кути, невеликі відстані і площі.

Види умовних знаків. Як ви вже знаєте, для відображення різних географічних об'єктів, явищ і процесів на картах використовують умовні позначення. До них належать умовні знаки, підписи, буквені і цифрові позначення, а також способи картографічного зображення. Розрізняють кілька видів умовних знаків.

Масштабні (або контурні) умовні знаки відображають справжні розміри об'єктів у масштабі карти. Такими знаками є контури лісу, луків, болота, озера тощо. Позамасштабними умовними знаками позначають об'єкти, яких не можна відтворити в масштабі карти. Наприклад, заводи, аеродроми, пам'ятники, колодязі, окремі дерева, населені пункти (їх зображують кружечками - пунсонами).

Пояснювальні умовні знаки доповнюють характеристику об'єкта. Наприклад, стрілка біля знака річки показує напрямок її течії, малюнок листяного чи хвойного дерева в контурі лісу означає переважання тих чи інших порід.

Способи картографічного зображення. На картах об'єкти, явища і процеси відтворюють різними способами. Спосіб значків застосовують для зображення об'єктів, що не виражаються в масштабі карти. Значки можуть бути геометричними (наприклад місця видобування корисних копалин) або мати вигляд наочних малюнків (якір як символ морського порту).

Способом лінійних знаків відображають на картах лінійні об'єкти: берегову лінію морів,річки, кордони, дороги, трубопроводи. Вони масштабні за своєю довжиною та конфігурацією, але переважно позамасштабні за шириною.

Способом якісного фону відтворюють поділ території на однакові в якісному відношенні частини. Усі частини зафарбовують різними кольорами. Цим способом показують явища і об'єкти, які мають на земній поверхні суцільне поширення, тобто між зображуваними територіальними частинами на карті не може бути білих плям. Так зображують, наприклад, геологічну будову території, ґрунти, природні зони, держави, одиниці адміністративно-територіального поділу тощо.

Спосіб ареалів дає змогу виділити на карті території поширення якихось однорідних явищ. Ареали зображують суцільною чи пунктирною лінією, зафарбуванням, штрихами чи малюнком. Явища, відтворені цим способом, на відміну від тих, які передаються способом якісного фону, не мають суцільного територіального поширення: на карті їх зображують окремими плямами (льодовики, багаторічна мерзлота, болота, заповідники тощо).

Спосіб ізоліній застосовують для відображення явищ, які мають суцільний, безперервний і при цьому більш-менш плавний розподіл на земній поверхні. Ізолінії, як вам відомо, це лінії, що сполучають на картах точки, які на місцевості мають однакові кількісні показники якогось явища. Ізолініями, наприклад, зображують висоту суходолу (горизонталі), глибини морів (ізобати), температуру повітря (ізотерми), кількість опадів, солоність води. Для кращого сприйняття явища ділянки між сусідніми ізолініями часто зафарбовують у різні кольори (як рельєф на фізичних картах).

Способом знаків руху передають явища, які переміщуються у просторі (наприклад, напрямки вітрів і течій). Кольором і шириною знаків руху можна охарактеризувати явища -- холодні або теплі течії, вітри влітку і взимку.

Спосіб картодіаграми дає можливість відобразити абсолютні значення кількісних показників на окремих територіях. Наприклад, цим способом подають інформацію про кількість населення чи об'єм водних ресурсів в областях України. Діаграми можуть мати вигляд стовпчиків, стрічок, квадратів, кругів або інших геометричних фігур.

Способом картограми подають відносні значення кількісних показників, що стосуються окремих територій. Картограмою відображають, наприклад, середню густоту населення, розраховану на одиницю площі або запаси водних ресурсів, що припадають на одного мешканця в області.

Для картодіаграми та картограми обов'язковою є наявність шкали, що показує, в яких межах змінюються показники.

Запам'ятайте

Картографічні проекції - це математично визначені способи зображення земної поверхні на карті. Залежно від характеру і розмірів спотворень розрізняють проекції рівнокутні, рівновеликі й довільні; за видом допоміжної поверхні - циліндричні, конічні та азимутальні.

До умовних позначень на картах належать: умовні знаки, підписи, цифрові позначення та способи картографічного зображення.

Пояснювальні умовні знаки доповнюють характеристику об'єкта. Наприклад, стрілка біля знака річки показує напрямок її течії, малюнок листяного чи хвойного дерева в контурі лісу означає переважання тих чи інших порід.

Способи картографічного зображення. На картах об'єкти, явища і процеси відтворюють різними способами. Спосіб значків застосовують для зображення об'єктів, що не виражаються в масштабі карти. Значки можуть бути геометричними (наприклад місця видобування корисних копалин) або мати вигляд наочних малюнків (якір як символ морського порту).

Способом лінійних знаків відображають на картах лінійні об'єкти: берегову лінію морів,річки, кордони, дороги, трубопроводи. Вони масштабні за своєю довжиною та конфігурацією, але переважно позамасштабні за шириною.

Способом якісного фону відтворюють поділ території на однакові в якісному відношенні частини. Усі частини зафарбовують різними кольорами. Цим способом показують явища і об'єкти, які мають на земній поверхні суцільне поширення, тобто між зображуваними територіальними частинами на карті не може бути білих плям. Так зображують, наприклад, геологічну будову території, ґрунти, природні зони, держави, одиниці адміністративно-територіального поділу тощо.

Спосіб ареалів дає змогу виділити на карті території поширення якихось однорідних явищ. Ареали зображують суцільною чи пунктирною лінією, зафарбуванням, штрихами чи малюнком. Явища, відтворені цим способом, на відміну від тих, які передаються способом якісного фону, не мають суцільного територіального поширення: на карті їх зображують окремими плямами (льодовики, багаторічна мерзлота, болота, заповідники тощо).

Спосіб ізоліній застосовують для відображення явищ, які мають суцільний, безперервний і при цьому більш-менш плавний розподіл на земній поверхні. Ізолінії, як вам відомо, це лінії, що сполучають на картах точки, які на місцевості мають однакові кількісні показники якогось явища. Ізолініями, наприклад, зображують висоту суходолу (горизонталі), глибини морів (ізобати), температуру повітря (ізотерми), кількість опадів, солоність води. Для кращого сприйняття явища ділянки між сусідніми ізолініями часто зафарбовують у різні кольори (як рельєф на фізичних картах).

Способом знаків руху передають явища, які переміщуються у просторі (наприклад, напрямки вітрів і течій). Кольором і шириною знаків руху можна охарактеризувати явища -- холодні або теплі течії, вітри влітку і взимку.

Спосіб картодіаграми дає можливість відобразити абсолютні значення кількісних показників на окремих територіях. Наприклад, цим способом подають інформацію про кількість населення чи об'єм водних ресурсів в областях України. Діаграми можуть мати вигляд стовпчиків, стрічок, квадратів, кругів або інших геометричних фігур.

Способом картограми подають відносні значення кількісних показників, що стосуються окремих територій. Картограмою відображають, наприклад, середню густоту населення, розраховану на одиницю площі або запаси водних ресурсів, що припадають на одного мешканця в області.

Для картодіаграми та картограми обов'язковою є наявність шкали, що показує, в яких межах змінюються показники.

Запам'ятайте

Картографічні проекції - це математично визначені способи зображення земної поверхні на карті. Залежно від характеру і розмірів спотворень розрізняють проекції рівнокутні, рівновеликі й довільні; за видом допоміжної поверхні - циліндричні, конічні та азимутальні.

До умовних позначень на картах належать: умовні знаки, підписи, цифрові позначення та способи картографічного зображення.

Пояснювальні умовні знаки доповнюють характеристику об'єкта. Наприклад, стрілка біля знака річки показує напрямок її течії, малюнок листяного чи хвойного дерева в контурі лісу означає переважання тих чи інших порід.

Топографічні карти

Як створюють топографічні карти. Топографічними називають загальногеографічні карти великого масштабу (1 : 200 000 і більшого). Спотворень на них практично немає, об'єкти місцевості передано досить детально. Тому топографічні карти використовують для докладного вивчення місцевості, точних вимірювань і розрахунків, проектування будівництва, проведення військових навчань, туристичних походів. Видано топо-карти всіх областей України в масштабі 1:200 000 та 1:100 000.

В їх основі -- так звана міжнародна мільйонна карта світу -оглядово-топографічна карта всього земного суходолу, складена в масштабі 1:1000 000. Для створення такої карти застосували рівнокутну циліндричну проекцію. Поверхню Землі на карті відображають не всю відразу, а окремими смугами (зонами), завширшки 6" за довготою. Кожну смугу послідовно проектують на бокову поверхню уявного циліндра, що дотикається до земної поверхні вздовж серединного меридіана зони. Потім поверхню циліндра розгортають у площину. Спроектовані зони розмістяться поряд, але дотикатимуться одна до одної лише в одній точці -- на екваторі. А якщо всі їх склеїти між собою, то вони утворять майже кулясту фігуру.

Звичайно, середньо- і великомасштабні карти, якщо їх скласти для значних за розмірамитериторій, будуть дуже громіздкими. Для зручності їх поділяють на окремі аркуші, тому вони називаються багатоаркушевими. Для створення аркуша мільйонної карти земну кулю розграфлюють як меридіанами на 6-градусні зони, так і паралелями на 4-градусні ряди. Отже, кожен аркуш карти масштабу 1:1 000 000 має вигляд трапеції розміром 4° по широті і 6° по довготі. Ряди і колони (зони) позначають відповідно латинськими буквами та арабськими числами. Наприклад, аркуш мільйонної карти, на якому зображено Київ, матиме номенклатуру М-36.

Для створення карти масштабу 1 : 100 000 трапецію мільйонної карти поділяють меридіанами і паралелями на 144 менші трапеції (кожна розміром 30' по довготі і 20' по широті). Аркуші карт кожного наступного масштабу (1:50 000, 1:25 000 і 1:10 000) дістають поділом карт кожного попереднього масштабу на 4 менші трапеції.

Таким чином, усі аркуші топографічних карт мають рамку у вигляді трапеції. Верхньою (північною) і нижньою (південною) сторонами рамки є паралелі, а бічними (західною і східною) -меридіани. На вершинах кутів рамки надписують значення цих паралелей і меридіанів.

Визначення географічних координат. Як відомо, паралелі і меридіани є елементами градусної сітки, за допомогою якої визначають географічні координати (широту та довготу) будь-якого об'єкта. За топографічною картою їх можна визначити з великою точністю. Для цього рамку топокарти поділено на відрізки, завдовжки 1' (позначені почергово однією жирною і двома тонкими паралельними лініями). На кожному мінутному відрізку точками позначено поділки, що дорівнюють 10". Отже, щоб знайти географічні координати будь-якої точки, треба провести через неї до сторін рамки карти дві лінії, які відповідатимуть паралелі та меридіану, і прочитати на рамці значення широти й довготи з точністю до секунд. Так, точка А на мал. 19 має широту 54°49'15" і довготу 18°01'22". Широта в даному випадку північна, а довгота східна, про що свідчить зростання значень паралелей з півдня на північ, а меридіанів -- із заходу на схід.

Прямокутні координати. На топографічних картах нанесено також прямокутну (кілометрову) сітку, яка дає змогу встановити прямокутні координати будь-якої точки на карті. Прямокутні координати -- це система координат, в якій віссю X прийнято осьовий меридіан 6-градусної зони, а віссю У -- екватор. Саме ці дві лінії (осьовий меридіан і екватор) під час проектування зони на поверхню циліндра стають прямими взаємно перпендикулярними лініями, решта меридіанів і паралелей є кривими. Точка перетину осьового меридіана з екватором є початком прямокутних координат кожної зони.

Прямокутні координати показують відстань у кілометрах до даної точки від екватора (координата X, яка може змінюватися від О до 10 000 км і більше на полюсах) і від осьового меридіана (координата Y, яка може змінюватися від 0 до 333 км на екваторі в місцях його перетину з крайніми західними і східними меридіанами зони).

На топографічні карти нанесено лінії, проведені через кожні 1 або 2 км паралельно осям X і V. Вони утворюють кілометрову сітку, що вкриває карту системою однакових за площею квадратів. Біля рамок карти містяться значення ліній кілометрової сітки. Двозначні числа, зазначені біля горизонтальної і вертикальної ліній, використовують для позначення квадрата, в якому лежить шукана точка. При цьому спочатку записується число нижньої горизонтальної лінії даного квадрата, а потім число лівої вертикальної лінії. Наприклад, точка А на мал. 19 лежить у квадраті 8108, точка В -- 8009. Якщо потрібно точніше визначити положення точки всередині квадрата, то з'ясовують її прямокутні координати з точністю до метра.

Для цього з даної точки проводять перпендикуляри до південної і західної сторін квадрата і, враховуючи масштаб, вимірюють відстані до них. Знайдені величини додають до чисел відповідних кілометрових ліній. Таким чином, точка В матиме координати: X = 80462, У = 09655.

Користуючись кілометровою сіткою топографічної карти, можна виконати зворотне завдання: нанести на карту точку за відомими прямокутними координатами. Наприклад, якщо точка має прямокутні координати X = 81450, V = 08780, то її потрібно нанести у квадраті 8108. Точка лежатиме на відстані 450 м на північ від нижньої горизонтальної лінії квадрата і на відстані 780 м на схід від лівої вертикальної лінії. Провівши в згаданому квадраті дві лінії на відповідних відстанях від зазначених сторін квадрата, ми знайдемо шукану точку в місці перетину цих ліній.

Запам'ятайте

Топографічними називаються загальногеографічні карти великого масштабу (1 : 200000 і більшого), на яких об'єкти місцевості відтворено досить детально.

За допомогою топографічних карт можна визначити точні географічні і прямокутні координати точок.

Робота з топографічними картами

Маючи намір здійснити мандрівку незнайомою місцевістю, ми можемо прокласти маршрут за допомогою топографічної карти. Вона допоможе також зорієнтуватися на місцевості. Орієнтуватися за картою означає: визначити сторони горизонту, розпізнати на ній рельєф і місцеві предмети, встановити своє місцезнаходження і шлях прямування.

Визначення напрямків. Орієнтуватися за топографічною картою легко на відкритій (рівнинній, не зайнятій будівлями або лісом) місцевості, що має достатньо об'єктів-орієнтирів. Однак у лісі, горах або в умовах поганої видимості звірити карту з місцевістю важко, а часом і неможливо. Тоді рухаються за азимутом -- кутом напрямку, який спочатку вимірюють на карті транспортиром, а на місцевості визначають за допомогою компаса.

За картою і компасом вимірюють різні азимути. За топографічною картою визначають дійсний азимут -- кут між північним напрямком географічного (дійсного) меридіана і напрямком на певну точку. На місцевості за компасом визначають магнітний азимут -- кут між північним напрямком магнітного меридіана і напрямком на певну точку. Азимути вимірюють за ходом годинникової стрілки. Намагнічена стрілка компаса спрямовується вздовж магнітного меридіана і синім кінцем вказує на північний магнітний полюс, який не збігається з Північним географічним полюсом. Отже, магнітний і дійсний меридіани за своїми напрямками не збігаються і утворюють кут магнітного схилення.

Кут між північними напрямками дійсного і магнітного меридіанів називається магнітним схиленням (д). Його треба враховувати, переходячи від дійсного азимута до магнітного. Схилення вважається східним, якщо північний напрямок магнітного меридіана відхиляється на схід від північного напрямку дійсного меридіана, і західним - якщо він відхиляється на захід від північного напрямку дійсного меридіана. Для переходу від дійсного азимута (А) до магнітного (Ам) потрібно: якщо схилення східне, то відняти його величину від дійсного азимута, а якщо західне -- додати до дійсного азимута, тобто

Ам=А±д.



За топографічною картою можна також визначити дирекційний кут. Це кут між північним напрямком вертикальної лінії кілометрової сітки і напрямком на точку. Його, як і дійсний азимут, вимірюють транспортиром за ходом годинникової стрілки від 0 до 360°. Щоб перейти від дирекційного кута до магнітного азимута, потрібно врахувати кут між північними напрямками вертикальної лінії кілометрової сітки і магнітного меридіана. Цей кут називається поправкою напрямку, або відхиленням магнітної стрілки. Відхилення вважається східним, якщо магнітна стрілка відхиляється на схід від вертикальної кілометрової лінії, і західним, якщо стрілка відхиляється на захід.

Для обчислення магнітного азимута (Ам) треба величину поправки напрямку (П) при східному відхиленні магнітної стрілки відняти від величини дирекційного кута (б), а при західному - додати до величини дирекційного кута:

Ам = б ± П.

Значення магнітного схилення і поправки напрямку в різних пунктах земної кулі неоднакові, їх позначають цифрами на спеціальному схематичному малюнку, що розміщується натопографічній карті під її південною рамкою.

Розглянемо приклади переходу від дійсного азимута і дирекційного кута до магнітного азимута за даними. Транспортиром вимірюємо величину дійсного азимута і дирекційного кута напрямку ДЕ: А = 54°, б = 56°. Магнітне схилення (д = 6°30') і відхилення магнітної стрілки (77 = 8°30') у нашому випадку є східними, тому їх значення віднімаємо від названих кутів. Отже:

1) Ам = А - д = 54° - 6°30' = 47°30';

2) Ам = б - П= 56° - 8°30 =47°30'.

Вимірювання відстаней. За допомогою топографічних карт можна досить точно обчислити відстані на місцевості. Прямі відрізки між двома точками вимірюють лінійкою, циркулем-вимірювачем. Якщо їх під рукою немає, можна скористатися смужкою паперу, приклавши її до точок. Відстань, виміряну на карті циркулем чи зафіксовану на паперовій смужці, можна визначити за допомогою лінійного масштабу, розміщеного під нижньою рамкою карти. Довжину ламаної лінії (наприклад, дороги, залізниці) обчислюють як суму відрізків прямих.

Складніше вимірювати довжину звивистих ліній -- річок, берегових ліній тощо. Ви вже знаєте, що в таких випадках можна скористатися ниткою, приклавши її до кривої лінії так, щоб повторилась її форма. Для точніших вимірювань користуються курвіметром. Він складається з рухомого коліщатка і циферблата зі стрілкою, яка показує пройдену на карті відстань у сантиметрах або на місцевості в кілометрах.

Визначення висот поверхні. На топографічних картах рельєф зображується горизонталями -- лініями перерізу нерівностей місцевості горизонтальними площинами, що проводяться через однакові проміжки за висотою. Відстань (у метрах) між сусідніми січними площинами називається висотою перерізу. Різниця висот сусідніх горизонталей також дорівнює висоті перерізу. Висота перерізу рельєфу на карті зазначається під лінійним масштабом.

Горизонталі проводять суцільною коричневою лінією. Усі точки, які лежать на одній горизонталі, мають однакову абсолютну висоту. Знаючи висоту перерізу, можна встановити абсолютну висоту будь-якої точки, яка не обов'язково лежить на проведеній горизонталі. Крім того, абсолютні висоти зазначено біля вершин деяких гір і горбів, а також біля окремих об'єктів, наприклад, розгалужень доріг, колодязів, джерел. На берегових лініях річок, ставків, озер є позначки, які означають абсолютну висоту водної поверхні в даній точці.

Горизонталями, що з'єднуються в межах аркуша карти, позначають або підвищення (гору чи горб), або пониження (улоговину) в рельєфі. Розрізнити ці форми рельєфу, як і дізнатися, який напрямок їх схилів, можна за позначками горизонталей і деяких висот, за розміщенням водойм, а також за берґштрихами. Верх цифри на позначці горизонталі завжди спрямований у бік підвищення території, а до водойм територія завжди понижується. Під час походу важливо знати відносні висоти різних точок місцевості, крутизну схилів тощо. Про це можна дізнатися за кількістю і щільністю горизонталей, проведених на топографічній карті: чим більше горизонталей на схилі, тим він вищий; чим менша відстань між горизонталями, тим він крутіший, чим більша -- тим пологіший.



Запам'ятайте

Визначити напрямок на топографічній карті можна за допомогою дійсного азимута - кута між північним напрямком географічного (дійсного) меридіана і напрямком на певну точку. На місцевості за допомогою компаса визначають магнітний азимут - кут між північним, напрямком магнітного меридіана і напрямком на певну точку.

Дирекційний кут- це кут, виміряний на топографічній карті міжпівнічним напрямком вертикальної лінії кілометрової сітки і напрямком на точку.

Географічні відомості про територію України у античних географів, “Повісті минулих літ”, літописах. Перші карти України. Дослідження природних умов і природних ресурсів України у ХVІІІ-ХІХ ст. Географічні дослідження України в ХХ ст

Перші відомості про Україну. Найдавніші географічні відомості про територію України збереглися у працях відомих грецьких істориків, географів та мандрівників -- Геродота (V ст. до н. е.), Страбона (І ст. до н. е.), Птолемея (II ст.). Вони описували південь України, найбільше -- Причорномор'я, де існували грецькі міста-держави. Змальовуючи природу цього краю, учені звертали увагу на його багатства, передусім на потужні темні ґрунти, широкі повноводні річки, чудові пасовища для худоби. Пізніше арабські та візантійські мандрівники описували побут, культуру, господарство людей, які жили на землях Середнього Подніпров'я та Північного Причорномор'я. Вони згадують про гостинність людей, їх миролюбний характер. З античних часів дійшли до нас і перші картографічні зображення цих територій.

Відомості в добу Середньовіччя. Після утворення держави Київської Русі завдяки арабським та європейським мандрівникам і купцям відомості про територію України значно поширилися в світі, їхні звіти містили географічну інформацію про окремі українські землі, господарське й політичне життя на них.

Перші вітчизняні згадки про територію нашої держави є в літописах, княжих грамотах, літературних творах. У найдавнішому літописі «Повість минулих літ» автор вперше вживає назву «Русь» (852 р.), намагається дати відповідь на запитання: «Звідки пішла Руська земля?», змальовує її природу, описує народи, які заселяли землі, їх політичні й торгові зв'язки з іншими державами, що здійснювалися суходолом, річками й морем, у тому числі й «шляхом із варягу греки», тобто по Дніпру й Чорному морю. У Київському й Галицьке-Волинському літописах вживається назва «Україна» (вперше у 1187 р.). У них є відомості про заснування давньоруських міст, заселення та освоєння нашими пращурами нових територій.

Після завоювання українських земель Литвою та Польщею географічні відомості про наші території містяться здебільшого в хроніках та урядових документах цих держав, а з розвитком запорізької державності -- у козацьких літописах. У ті часи зросла зацікавленість європейців територією України та її народом, про що свідчать щоденники, звіти й донесення італійських, французьких, німецьких, австрійських, шведських мандрівників і послів, а також мандрівників з арабського Сходу.

Перші карти України. Перші карти всієї української території були вміщені в «Географії» Клав-дія Птолемея її переписувачами у XIII ст. Ця книжка перевидавалася більш як 50 разів. До стародавніх птолемеївських карт додавалися нові. Спочатку це були рукописні карти, а в XV - XVIII ст. - друковані. Територія України відображалася на картах світу, Європи та окремих держав - Польщі, Литви, Угорщини, Туреччини, Росії. І тільки в 1650-1660 рр. у Західній Європі вийшли перші карти, присвячені українським землям, їх автор - французький військовий інженер і картограф Гійом де Боплан. Перебуваючи на службі в польського короля як інженер військових споруд і картограф, він 17 років провів в Україні. Часто подорожував, особисто виконуючи топографічні вимірювання для накреслення карт. Боплан створив кілька загальних карт України та окремих її частин (Київщини, Поділля, Волині та ін.), а також карту Дніпра. Його перу належить «Опис України», в якому докладно змальовано її природу, населені пункти, шляхи, заняття та побут населення. Карти й книжку Г. де Боплана дослідники називають перлиною в українознавчій літературі XVII ст. Ці твори були й залишаються цінними джерелами відомостей про тогочасну Україну та її населення.

Запам'ятайте

Перші географічні відомості про Україну містяться в працях відомих грецьких учених і мандрівників - Геродота, Страбона, Птолемея.

Перші вітчизняні згадки про українські землі є в літописах і княжих грамотах. Назва «Україна» вперше згадується в Київському літописі в 1187 р.

Перші докладні карти України склав французький картограф Гійом де Боплан в середині XVII ст.

Роль у вивченні природи та господарства України В.Вернадського, П.Тутковського, С.Рудницького, Г.Висоцького, П.Погребняка, Б.Срезневського, В.Бондарчука, К.Воблого, О.Діброви, В.Кубійовича, М.Паламарчука та ін. Сучасні географічні дослідження. Географічна енциклопедія України

Дослідження у XVIII - XIX ст. Початок систематичного географічного дослідження України припадає на XVIII ст. З розвитком виробництва і торгівлі виникла потреба в створенні географічних описів і карт, їх авторами були польські, австрійські та російські дослідники, які вивчали різні території України з метою виявлення природних багатств для експлуатації урядами своїх країн. Найбільше експедицій направлялося в малоосвоєну степову частину України, яка відійшла до Росії.

У ХІХст. географічні дослідження здійснювали вчені, які працювали в університетах -- Київському, Львівському, Харківському, Одеському. Там почали викладати географію студентам.

Значну роль у вивченні територій України відіграли наукові товариства. У 1873 -1876 рр. в Києві існував Південна-Західний відділ Російського географічного товариства. У його роботі брали активну участь не тільки природодослідники, а й видатні діячі української науки і культури: історик Михайло Драгоманов, композитор Микола Лисенко, письменник Панас Мирний, етнограф, автор слів гімну України Павло Чубинський та ін.

Павло Чубинський керував експедицією, яка досліджувала території нинішньої України, Білорусі, Польщі, її результати вражають: протягом 7 років було видано сім томів «Праць етнографічно-статистичної експедиції в Південно-Західний край». За це дослідження вчений був удостоєний премії Російської академії наук і нагороджений медалями Російського географічного товариства. Південно-Західний відділ збирав та опубліковував матеріали про природу, сільське господарство, промисловість України, творчість і побут українців. За це російський уряд визнав його роботу неблагонадійною. Діяльність відділу було припинено, а його віце-президента Павла Чубинського вислано з України. Нині Українське географічне товариство об'єднує сотні географів України.

Наприкінці XIX ст. у Львові було створено Наукове товариство імені Шевченка, в якому діяла природнича секція. В її роботі брали участь учені-географи України, а також ті, що проживали за межами батьківщини. Нині діяльність цього товариства в Україні відновлено.

Дослідження у XX - XXI ст. На кінець XIX - початок XX ст. припадає становлення української наукової географії. Воно пов'язане передусім з іменами С. Рудницького, П. Тутковського і В. Кубійовича.

Академіка Степана Рудницького (1877--1937) вважають основоположником сучасної української географії. Він викладав географію у вищих навчальних закладах Львова, Відня (Австрія) і Праги (Чехія), організував Український науково-дослідний інститут географії і картографії у Харкові. Степан Рудницький зробив вагомий внесок у розвиток фізичної і політичної географії та картографії України. Учений першим комплексно описав територію України. Його праці й створені ним карти видавалися різними мовами. У багатьох працях С. Рудницький обгрунтував необхідність створення незалежної Української держави. Багато зробив учений для вивчення географії в школах: створив першу настінну карту України, видав низку підручників. Життя видатного вченого обірвалося трагічно: він був репресований радянським урядом і висланий у північні табори, де й загинув у 1937 р.

Павло Тутковський (1858 -- 1930) - один з ініціаторів створення Академії наук України. Він активно працював у галузі геології, досліджував природу Волині, Полісся, Поділля, Придніпров'я. П. Тутковський -- автор низки наукових праць з фізичної географії та краєзнавства України. Учений заснував у Житомирі Волинський краєзнавчий музей, у Києві -- Геологічний музей.

Видатний географ і картограф Володимир Кубійович (1900 - 1985) здійснював свою наукову діяльність здебільшого за межами України (у Польщі, Німеччині та Франції). Він є автором таких праць, як «Атлас України і суміжних країв», «Географія України і суміжних земель», що вийшли в 1930-х роках. Багато років поспіль очолював Наукове товариство ім. Шевченка в Європі, був редактором, багатотомної «Енциклопедії українознавства», до якої написав статті про природу, населення й господарство України. У першій половині XX ст. працювали багато вчених у різних галузях географічних знань. Серед них природознавець Володимир Вернадський (1863 -1945) -- основоположник геохімії та вчення про біосферу, один з перших президентів Академії наук України. Борис Срезневський (1857--1934) -- один із організаторів метеорологічної служби в Україні. Георгій Висоцький (1865 -1940) - ґрунтознавець і вчений в галузі лісівництва.

У середині XX ст. в Україні було створено наукові заклади, в яких і нині ведуться дослідження з окремих напрямків географії. Відомими організаторами наукових досліджень були: Володимир Бондарчук -- у галузі геоморфології (рельєфознавства), Петро Погребняк -- у галузі біогеографії та екології рослин.

У наш час географічні дослідження проводять учені в Інституті географії Національної академії наук України, на географічних факультетах університетів. Українські вчені з 1996р. досліджують Антарктиду на науковій станції «Академік Володимир Вернадський».

Внесок українців у вивчення світу. Українські вчені та мандрівники брали участь у дослідженнях різних регіонів світу. Василь Григорович-Барський у XVIII ст. здійснив мандрівку в країни Західної Європи та Близького Сходу і докладно описав свої подорожі. Юрій Лисянський був одним із керівників навколосвітнього плавання в 1803--1806 рр. Єгор Ковалевський у середині XIX ст. досліджував Східну Африку та мандрував Китаєм. Микола Миклухо-Маклай у 1870--1876 рр. здійснив 10 мандрівок в Австралію та на острови Океанії, де вивчав місцеві народи.

Запам'ятайте

Українське географічне товариство було засноване 1873 р. як Південно-Західний відділ Російського географічного товариства.

Основоположник української географії -- Степан Рудницький, її становлення пов'язане з діяльністю Павла Тутковського та Володимира Кубійовича.

Відомі українські географи - Георгій Висоцький, Борис Срезневський, Володимир Бондарчук та ін.



Тектонічна карта України. Характеристика основних тектонічних структур. Взаємозв'язок основних форм рельєфу з тектонічними структурами

Основні тектонічні структури. Тектонічні структури - це великі ділянки земної кори, обмежені глибинними розломами. Будову й рухи земної кори вивчає геологічна наука тектоніка.

Як ви вже знаєте, найбільшими тектонічними структурами є платформи і рухомі пояси. Платформа -- це відносно стійка ділянка земної кори з досить плоскою поверхнею, що лежить на місці зруйнованих складчастих споруд. Вона має двошарову будову: знизу залягає кристалічний фундамент, складений давніми твердими породами, над ним -- осадовий чохол, утворений молодшими відкладами. На платформі виділяють щити і плити. Щит -- піднята аж до земної поверхні ділянка кристалічного фундаменту платформи. Осадовий чохол на ньому є малопотужним і не суцільним. Плита - це ділянка платформи, де фундамент занурений на глибину і всюди перекритий осадовим чохлом.