Походження та функції грошей, особливості функціонування грошового ринку

Більшість позик в євровалюті є ролл-оверними позиками. Ці позики видаються на визначений строк (до 5 років включно), але процентна ставка при цьому переглядається через наперед узгоджені інтервали часу, як правило кожні три чи шість місяців. При кожному перегляді банк приводить процентну ставку у відповідність з процентними ставками, що діють на поточний момент на ринку. Якщо ринкові процентні ставки з часу попереднього ролл-овера піднялися, то процентна ставка буде збільшена; аналогічно, якщо ринкові ставки знижуються, то процентна ставка також зменшується.

При використанні ролл-оверних позик допускається певна гнучкість при обговоренні умов цієї позики. Кредитний договір може включати в себе пункт про використання різних валют. Позичальник може вибрати валюту, в якій буде виплачувати борг, і змінювати свій вибір на протязі дії угоди.

Резервний кредит (в цьому контексті) є послугою по овердрафту в євровалюті. Вартість такої позики може визначатися на основі узгодженої процентної ставки або у відповідності з узгодженою формулою. Крім того, банк може встановити комісію за грошові кошти, надані клієнту під цей кредит, незалежно від того, знімає він ці гроші чи ні.

Синдикатний єврокредит організовується групою міжнародних банків, які в змозі мобілізувати і надати позичальнику значно більше коштів, ніж це зміг би зробити один кредитор. Банки-кредитори об'єднані в синдикат обмежують кредитний ризик по угоді часткою участі в кредиті.

Процентна ставка по синдикатних кредитах базується на ставці LIBOR або на ставках подібного типу, існуючих в інших фінансових центрах (Сінгапурі, Гонконзі та ін.). До базової ставки, яка встановлюється на умовах “ролл-овер”, додається маржа, яка залежить від кон'юнктури ринку і платоспроможності боржника. Окрім перерахованих витрат до вартості кредиту включають комісію банку - організатору синдикату, агентську комісію за бухгалтерське обслуговування позики та ін. Позичальники з відмінною фінансовою репутацією можуть розраховувати на отримання синдикатного кредиту строком 10-12 років і на суму в мільярди доларів США. В середньому сума подібних кредитів не менше 100 млн. доларів США, а строк - до 7 років. Головними позичальниками по них виступають уряди країн, транснаціональні банки та транснаціональні компанії.

Привабливість традиційного єврокредиту (швидкість укладання угоди, різноманітність строків погашення основного боргу, виплати процентів та ін.), яка зробила його важливим інструментом єврооперацій на початку 80-х років, згодом поступово знижувалася у зв'язку з притаманним йому серйозним недоліком - низьким рівнем ліквідності операцій для кредиторів. У 80-і роки було розроблено механізм нових видів єврокредитів. Основний напрямок розвитку цього технічного інструменту полягає в тому, щоб при незмінній гнучкості кредитних умов забезпечити секю'ритизацію банківських активів, тобто оформити банківські вклади в операції з цінними паперами. На кінець 80-х років в загальному обсязі кредитів близько половини припадає на ті види, які можуть обертатися на ринку подібно до облігацій.

Хоча позики в євровалюті доступні для будь-яких позичальників, але все частіше починають використовуватись інші альтернативні методи отримання грошових коштів, а саме: випуск єврооблігацій, євронот, комерційних євровекселів. Єврооблігації - це міжнародні цінні папери на пред'явника, які випускаються у валюті, відмінної від валюти країни їх випуску і продаються на міжнародних ринках. Єврооблігації, як правило, випускаються без забезпечення, але по деяких з них необхідна гарантія, наприклад, уряду - по облігаціях місцевих органів влади, або материнської компанії - по зобов'язаннях дочірніх компаній. Строк випуску єврооблігацій, як правило складає 10-15 років. Облігації випускаються від імені агентів уряду, фінансових організацій, транснаціональних компаній та крупних корпорацій.

На первинному ринку розрізняють два види випусків єврооблігацій: публічні та приватні. Публічними емісіями управляють великі банківські синдикати, які представляють цінні папери широкому колу інвесторів. Вони котируються на фондових біржах Лондона, Люксембурга, Цюриха і мають вторинний ринок. Реєстрація єврооблігацій на фондових біржах не перешкоджає їх прямій торгівлі через банки, тобто в позабіржовому обороті в багатьох фінансових центрах світу. Приватні розміщення здійснюються синдикатом (але з меншої кількості учасників ніж при випуску публічних). Це облігації позичальників “найвищого класу”. Вони не котируються, не обертаються на вторинному ринку, а пропонуються безпосередньо для невеликої кількості інвесторів. Суми єврооблігаційних позик коливаються від 10 до 500 млн. доларів США. Проте, найчастіше емісії - на 50-140 млн. доларів. Більшість єврооблігацій емітуються саме в доларах США. Під час зниження його курсу підвищується значення деномінацій у сильніших порівняно з доларом валютах. Основні види облігацій, які обертаються на євроринку - облігації з фіксованою ставкою (купоном) і облігації з плаваючою ставкою.

В 1982-85 роках розпочався стрімкий ріст використання євронот, як джерела фінансування для великих компаній. Євроноти - це короткострокове боргове зобов'язання. Фінансування в євронотах є надзвичайно гнучким механізмом кредитування. Джерело фінансування може надаватися на період від 5 до 10 років. На протязі цього часу позичальник має можливість випускати серії нот зі строком погашення або в 3, або в 6 міс. Це значить, що якщо джерело фінансування має п'ятирічний строк, то може проводитись 10 чи 20 емісій нот. Процентна ставка по кожній наступній емісії буде змінюватися у відповідності з поточним станом фінансового ринку. Після того, як позичальник випустив певну кількість євронот, група банків- покупців скуповує їх і розміщує серед інших інвесторів, тобто банки діють в якості дилерів.

Однак, з 1986 року кількість випущених євронот почала знижуватися. Це явище пояснюється рядом недоліків притаманних євронотам. Їх використання може виявитися досить трудомістким, а саме : позичальник обов'язково має отримати рейтинг; перед кожною емісією треба наперед (цей строк може бути досить тривалим) повідомити про це банк.

Позичковими інструментами, які почали займати місце євронот, стали комерційні євровекселі. Вони, як і євроноти є короткостроковими борговими зобов'язаннями на пред'явника. Компанія, яка бажає отримати гроші за допомогою випуску комерційних євровекселів, повинна узгодити програму дій з одним чи декількома дилерами. По програмі випуску євровекселів встановлюється ліміт позики, але позичальник має більш широкі можливості вибору, ніж при використанні євронот. Гнучкість євровекселів полягає в тому, що позичальник може встановити потрібний період часу настання строку погашення, тоді як євроноти випускаються на 3-х чи 6-ти місячний термін. Наприклад, компанія може прийти до висновку, що їй необхідно випустити певну кількість нових векселів в кінці листопада зі строком погашення в кінці березня. Однак, якщо процентні ставки не влаштовують позичальника, то він може змінити строк випуску і строк погашення. Тому позичальники мають можливість “грати на ринку” і можуть так спланувати випуск та погашення позик, щоб процентні ставки стали для них найбільш сприятливими.

Ще однією значною подією минулого десятиліття стало створення ринку євроакцій (ринок акцій, що продаються за межами країни, в якій знаходиться компанія-емітент). До 1980 року лише деякі компанії пропонували свої акції за кордоном. Але згодом сотні компаній в усьому світі розпочали випуск акцій одночасно в двох чи більше країнах. Найбільшу питому вагу на ринку евроакцій займають акції Японії та США. Основними центрами розміщення евроакцій є Лондон, Нью-Йорк і Токіо.

Для розвитку світового кредитного ринку в умовах його посиленої глобалізації, характерне не тільки значне збільшення масштабів єврооперацій, вдосконалення технології збору та передачі інформації, більш ліберальне відношення до участі іноземних та міжнародних інститутів в національних банківських системах, застосування модифікованих ринкових інструментів, які усувають бар'єри між традиційними секторами євробізнесу, але й також активне застосування принципово нових фінансових продуктів. без яких позичальникам та інвесторам неможливо було б вижити в конкурентному середовищі. Одні з них, як наприклад, фінансові ф'ючерси служать захистом від процентних та валютних ризиків. Вони дозволяють для кредитора та позичальника наперед зафіксувати в контракті процентні ставки чи валютний курс по своїх майбутніх операціях. Інші - валютні свопи та свопи процентних ставок дозволяють позичальникам, які мають неоднакові кредитні рейтинги відносно один одного і різні оцінки кредитоспроможності відносно тих чи інших форм кредитування (припустимо, що перший в межах свого кредитного рейтингу більш кредитоспроможний на ринку позик з твердою процентною ставкою, інший - на ринку з плаваючою) економити на витратах по своїй заборгованості шляхом взаємного обміну умовами виплати проценту ,а в деяких випадках і валютою боргу. Кожний з позичальників отримує кошти там , де в нього найбільше переваг в оцінці стану його компанії. За допомогою банка-посередника вони взаємоконвертують свої зобов'язання по процентних платежах чи виду валют. Таким чином, вони мають можливість придбати пасиви в потрібній для них валютно-фінансовій структурі і на більш вигідних умовах. Операції своп, які утворилися з відносно простої ідеї (операція своп - це одночасна купівля і продаж валюти на приблизно рівні суми при умові розрахунку по них на різні дати) є тепер великим ринком, функціонування якого веде до вирівнювання прибутковості різноманітних єврооперацій. Його обсяг на початок 1992 року склав 3872.3 млрд. дол. США

Аналіз ситуації на євроринку свідчить про його структурну перебудову, яка охопила всі його сегменти. Проходить зміщення центру ваги з одних видів фінансування на інші, відбувається трансформація механізмів позичкових операцій.

Неабиякий вплив на розвиток євровалютного ринку мають великі позичальники, посередники та інвестори. Основна частка банківських кредитів (близько 60%) припадає на позичальників з країн ОЕСР. Враховуючи відсутність доступу до світових ринків капіталів країн з перехідною економікою, їм доводиться в основному покладатися на багатосторонній механізм фінансування. Головна умова - наявність угоди з МВФ, яка відкриває шлях до інших джерел фінансування (Світовий Банк, Група 7, Група 24).МВФ є найбільшим багатостороннім джерелом фінансових ресурсів для країн з перехідною економікою.

Протягом останніх років фінансові взаємовідносини східноєвропейських країн, включаючи й Україну, з міжнародним фінансовим співтовариством формувалися під впливом ряду серйозних змін. Міжнародні банки переглянули свою політику проведення кредитування у східноєвропейському регіоні. Швидкими темпами стали зростати обсяги приватного банківського кредитування. Однак, проведення крупномасштабних економічних реформ, нестабільна політична ситуація, платіжні труднощі в країні, фактично роблять її залежною від офіційних кредиторів, а це призводить до скорочення фінансування з боку приватних кредиторів. З початком реформ було в цілому визнано, що країни з перехідною економікою будуть мати потребу в допомозі зі сторони міжнародного співтовариства. Ресурси потрібні не лише для підтримки проведення економічних реформ, але й для відновлення валютних резервів та створення більш ліберальних платіжних режимів.

В цілому, євроринки проявляють високу ступінь пристосованості до економічної ситуації в світі. Їх розвиток є безперечно позитивним елементом для розвитку світової економіки. Дійсно, вони дозволяють краще розподіляти фінансові ресурси у світовому масштабі; вони пропонують вирішення проблем, пов'язаних з порушенням рівноваги зовнішніх платежів; вони надають фінансовим агентам важливі засоби захисту від ризиків, і на кінець, вони стимулюють конкуренцію і дозволяють зменшити вартість фінансового та банківського посередництва.

Класична кількісна теорія грошей

У світовій економічній науці чітко виділяються два підходи до вивчення теоретичних проблем грошей. Представники одного з них шукають відповіді на питання, пов'язані з внутрішньою природою грошей: що таке гроші; чому вони з'явилися та існують у суспільстві; як вони розвиваються і чому набували тієї чи іншої форми; у чому полягає і як формується вартість грошей тощо. Цей підхід щодо вивчення природи грошей можна назвати абстрактною теорією грошей. Найбільш відомими проявами такого підходу є номіналістична теорія, металістична теорія, державна теорія, функціональна теорія, марксистська теорія

Представники другого напряму приймають гроші такими, якими вони є,: гроші - проста вуаль на реальній економіці чи її активний елемент та чинник, що впливає на її розвиток і структурні зміни; якими своїми проявами гроші найактивніше впливають на реальну економіку і на які саме її процеси; який конкретно механізм впливу грошового фактора на реальну економіку (передатний механізм); чи може держава використати цей механізм у своїй економічній політиці і як саме; якою має бути у зв'язку з цим грошово-кредитна політика в країні та ін. Цей підхід можна назвати прикладною теорією грошей. У західній літературі вона звичайно називається монетаристською теорією.

Чітке розмежування між абстрактною теорією і монетаристською теорією грошей - у фундаментальній праці Е. Долана, К. Кемпбелла та Р. Кемпбелла "Гроші, банківська справа та грошово-кредитна політика".Саму сутність монетаристської теорії автори визначили як розділ економічної теорії, в якому вивчається "вплив грошей та певної грошово-кредитної політики на стан економіки в цілому".

Монетаристська теорія не тільки посідає ключове місце в науковій думці про гроші та грошові відносини, а й справляє помітний вплив на розвиток усієї економічної теорії. Вона також створює наукову та методологічну базу грошово-кредитної політики держав з розвинутими ринковими економіками. Монетаристська теорія має кілька напрямів, кожний з яких розглядається як окрема теорія. Ключовим напрямом монетаристської теорії є кількісна теорія, яка поділяється на класичну кількісну теорію, неокласичну кількісну теорію та сучасний монетаризм. Одночасно з неокласичним напрямом кількісної теорії грошей сформувалася спочатку кейнсіанська, а потім і неокейнсіанська концепція монетаристської теорії.

Кейнсіанська концепція грошей і неокласична кількісна теорія мають єдину методологічну базу - прикладну теорію грошей, що їх зближує. Завдяки їх зближенню на сучасному етапі формується третій напрям монетаристської теорії, що дістав назву кейнсіансько-неокласичного синтезу.

Класична кількісна теорія грошей сформувалася ще в XVI- XVII ст. і послужила методологічною основою всього подальшого розвитку монетаристської теорії, включаючи і сучасні її напрями. Основні її принципи (постулати) протягом багатовікового розвитку економічної думки лише зазнавали деяких уточнень, доповнень, поглиблень, залишаючись в основі своїй незмінними. Монетаристська теорія по суті своїй є кількісною.

Назву кількісної ця теорія дістала тому, що її основоположники пояснювали вплив грошей на економічні процеси виключно кількісними чинниками, насамперед зміною маси грошей в обороті.

Визначальною ознакою кількісної теорії є положення про те, що вартість грошей і рівень товарних цін визначаються змінами кількості грошей: чим більше їх в обороті, тим ціни вищі, а вартість грошей нижча, і навпаки. Впливаючи на ціни товарів і послуг, кількість грошей впливає і на всі інші економічні процеси: зростання номінального обсягу ВВП, національного доходу, платоспроможного попиту та ін.д

Кількісна теорія грошей зародилася в XVI ст. У цей час в Європі відбувалося прискорене зростання загального рівня цін, відоме в економічній історії як революція цін, унаслідок якої середній рівень цін за період 1500-1600рр. зріс приблизно в 3-5 разів. Причиною видавалося помітне збільшення припливу в Європу золота і срібла з Америки після відкриття цього континенту в XVI ст. Це було чи не перше масове підтвердження того, що вартість грошей, а отже й товарні ціни, залежать від їх кількості в обороті.

Ідею про залежність рівня цін від кількості благородних металів висунув французький економіст Ж. Боден. У своєму трактаті "Відповідь на парадокси де Мальструа" він дійшов висновку, що високі ціни зумовлюються збільшенням кількості золота й срібла. Інші економісти XVI-XVII ст. (Б. Даванзатті, Дж. Монтаріні, Д. Локк), розробляючи цю ідею Ж. Бодена, поступово перетворили її у варіант кількісної теорії, що обмежувався двома їх постулатами: причиною зростання цін є зростання маси грошей в обороті, а міра зростання цін визначається мірою зростання маси грошей.

Дж. Локк вважав, що вирішальним чинником, який регулює і визначає вартість грошей (у даному разі золота й срібла), є їх кількість. Цей висновок Дж. Локка був використаний промисловою буржуазією для критики меркантилізму. На їхню думку, справжнє багатство нації пов'язане не з мертвими запасами золота й срібла, а зі створенням мануфактур, використанням у них живої праці. Відтак ідеї кількісної теорії сприяли розвінчанню меркантилізму, металістичної концепції грошей, згідно з якою золото та срібло вже за природою своєю є грошима.

Ідеї кількісної теорії найчіткіше сформулював та поглибив англійський економіст Д.Юм. У 1752р. він висунув і обґрунтував "постулат однорідності": подвоєння кількості грошей призводить до подвоєння абсолютного рівня всіх цін, виражених у грошах, але не зачіпає відносних мінових співвідношень окремих товарів.

Своїм "постулатом однорідності" Д. Юм дав поштовх до формування концепцій "нейтральності грошей" у ринковій економіці та екзогенного, нав'язаного ззовні характеру зміни грошової маси в обігу, які ввійшли до ідей монетаризму.

Д. Юм зробив важливий внесок також у розвиток наукового уявлення про вартість грошей. Він висунув і обґрунтував ідею про представницький характер вартості грошей, згідно з якою:

? гроші вступають в обіг без власної вартості, а набувають її в обігу внаслідок обміну певної маси грошей на певну масу товарів;

? сформована в обігу вартість грошей визначається вартістю товарів, що реалізовані, є суто умовною, а величина її залежить від кількості грошей в обігу: чим вона більша, тим менша маса товарної вартості буде припадати на одну грошову одиницю.

Д. Юм зміцнив теоретичну базу подальшого розвитку кількісної теорії. Адже сучасні представники всіх напрямів цієї теорії у своїх дослідженнях грошового механізму виходять з номінальної вартості грошей, сформованої на представницьких засадах.

А. Сміт і Д. Рікардо, які заклали основи трудової теорії вартості і зробили значний внесок в обґрунтування об'єктивної, товарної природи грошей, бачили в грошах лише технічного посередника в обміні товарів, лише зручний засіб товарного обігу, недооцінюючи такі важливі їх функції, як міра вартості та засіб нагромадження вартості.

Д. Рікардо стверджував, що якби в будь-якій із країн було відкрите золоте родовище, то її засоби обігу знизилися б у своїй вартості. Це відбулося б через те, що в обороті збільшилася б кількість дорогоцінного металу. З позицій кількісної теорії Д. Рікардо пояснював і сам механізм ціноутворення: в обороті маса товарів просто стикається з масою грошей, внаслідок чого встановлюються ціни. Якщо в обіг надійшло грошей більше, то ціни будуть вищими, якщо менше - нижчими.

К. Маркс однозначно визнавав залежність товарних цін від кількості грошей при неповноцінних паперових грошах. Що стосується повноцінних грошей, то К.Маркс вважав, що в обороті їх може бути лише певна, об'єктивно зумовлена кількість. Якщо в обороті з'являються зайві гроші, то вони автоматично вилучаються в скарби, а якщо виникає дефіцит грошей, то маса її поповнюється за рахунок скарбів, а ціни залишаються незмінними.

Визнання "нейтральності грошей" та екзогенності кількісного фактора створило істотні перешкоди на шляху розвитку кількісної теорії, і вона до кінця XIX ст. "кружляла" в колі своїх класичних постулатів:

? причинності, згідно з яким зміна цін визначається зміною кількості грошей;

? пропорційності, відповідно до якого ціни змінюються пропорційно зміні кількості грошей в обігу;

? однорідності, за яким у разі зміни кількості грошей у такій самій пропорції змінюються ціни на всі товари, а співвідношення цін на окремі товари залишається незмінним.

Відстоюючи ці постулати, представники кількісної теорії тривалий час (до початку XX ст.) не виявляли інтересу до розкриття глибинного механізму впливу грошей на ціни, а через них - на економіку взагалі. Вони просто декларували факт рівнопропорційної зміни цін у разі зміни кількості грошей, не розкриваючи механізму цього процесу і залишаючись у вузькому колі механічного зв'язку товарних цін і грошової маси. Питання про передатний ме-ханізм впливу грошей на економіку ще не ставилося взагалі. Але якби воно було поставлене, то на базі відповідних накопичених знань його можна було б виразити лише поверховою залежністю:

M P

де М - сума грошей, а Р - рівень ринкових цін.

Отже, вплив грошей на економіку обмежувався сферою обміну (зміною цін), а про більш глибоке його проникнення в реальну економіку питання не ставилося.

Певний застій у розвитку кількісної теорії протягом другої половини XVIII-XIX ст. спровокували спроби ревізувати основні її принципи.

Цьому сприяли також зміцнення позицій золота як грошового товару, перехід до золотого монометалізму, посилення вимог капіталістичного ринку до стабільності грошей тощо.

Спробу спростувати кількісну теорію грошей зробив видатний представник "банківської школи" в Англії Т. Тук. Він визнавав багатофакторний характер ціноутворення, але повністю заперечував залежність цін від кількості грошей. Т. Тук допускав таку ж саму методологічну помилку, що й представники класичної кількісної теорії - констатував лише зв'язок між цінами і масою грошей, але не розкривав механізму цього зв'язку. Більше того, поставивши на перше місце ціни, він ще далі відходив від пізнання механізму впливу грошей на економічні процеси.

Найвідомішим прибічником і захисником класичної кількісної теорії уже в XX ст. був американський економіст І. Фішер. Він повністю сприйняв класичні постулати цієї теорії і спробував математично довести їх справедливість. У своїй роботі "Купівельна сила грошей" він запропонував формулу "рівняння обміну":

M x V = Px Q

де М - кількість грошей в обороті;

V - швидкість обігу грошей за певний період;

Р - середній рівень цін;

Q - фізичний обсяг товарів і послуг, що реалізовані за цей період.

З наведеної формули випливає, що

P= M x V/ Q

тобто середній рівень цін визначається трьома факторами: масою (кількістю) грошей, швидкістю їх обігу та фізичним обсягом виробленого продукту.

І. Фішер використав це рівняння, щоб довести, що рівень цін повинен підвищуватися або падати залежно від зміни кількості грошей, якщо водночас не змінюватиметься швидкість їхнього обігу або кількість відповідних благ, тобто для посилення залежності цін від кількості грошей. І. Фішер доводить, що швидкість обігу грошей змінюється прямо пропорційно їх масі і тому тільки посилює кількісний фактор. Що стосується обсягів виробництва та товарообороту, то він вважав, що від їх впливу на ціни можна абстрагуватися, особливо на тривалих періодах. І. Фішер справедливо вважається одним із найортодоксальніших її представників класичної кількісної теорії.

Неокласичний варіант кількісної теорії грошей

На початку XX ст. усе очевиднішими ставали невідповідність старого устрою грошового господарства, що базувався на золотій основі, новим потребам суспільного життя та вузькість старих уявлень про сутність та принципи функціонування грошового механізму, насамперед класичних постулатів кількісної теорії, та необхідність їх перегляду.

Український економіст М.І. Туган-Барановський повно й аргументовано свої погляди з основних монетарних проблем виклав у праці "Паперові гроші і метал", що була опублікована в 1916 р.

Багато уваги М.І. Туган-Барановський приділив кількісній теорії грошей.

Туган-Барановський визнав за правильну формулу "рівняння обміну" І. Фішера, проте вважав, що Фішер нічого нового в кількісну теорію грошей взагалі не вніс, а лише "вдало завершив роботу і дав точний і стислий вираз кількісної теорії в математичній формі".

Кількісну теорію в її класичному варіанті Туган-Барановський оцінював негативно:

? її прибічники, у тому числі І. Фішер, ставлять ціни (і вартість грошей) у залежність тільки від одного фактора - кількості грошей, а решту факторів, навіть тих, що визначені в "рівнянні обміну", ігнорують, - хоч вони такі ж об'єктивні і правомірні, як і кількість грошей;

? ігнорування "некількісних" факторів впливу на ціни зумовлюють помилковий висновок про пропорційну залежність цін від кількості грошей, хоча насправді така пропорційність не підтверджується ні теоретично, ні практично.

Туган-Барановський доводить, всупереч І. Фішеру, що на рівень цін впливає не один, а всі фактори, зазначені в "рівнянні обміну": кількість товарів, що надійшли на ринок, кількість самих грошей, швидкість їх обороту, кількість знарядь кредиту і швидкість їх обороту. Оскільки всі ці чинники високоплинні і змінюються в різних напрямах, то зміни цін і кількості грошей не можуть бути пропорційними.

Туган-Барановський довів, що вплив кількості грошей на ціни не є таким однозначним, прямолінійним, як це визнають прибічники класичної кількісної теорії. Цей вплив може здійснюватися за трьома різними за характером напрямами:

1. через зміну суспільного попиту на товари;

2. через зміну дисконтного процента;

3. через зміну суспільного уявлення про вартість грошей (пізніше цей фактор дістав назву інфляційних очікувань).

У першому випадку значне збільшення кількості грошей прямо зумовлює зростання цін через зростання доходів і попиту на товари. У другому випадку збільшення кількості грошей приводить до збільшення вкладів у банках, що викликає зниження облікового процента, розширення кредитування економіки і збільшення попиту на ринках. Унаслідок цього ціни зростають, але одночасно стимулюється підприємництво і розширення виробництва. У третьому випадку тривале і добре помітне зростання кількості грошей викликає зниження оцінки грошей їх власниками і вони почнуть їх швидше витрачати, збільшиться попит на товари і ціни теж зростуть.

Туган-Барановський довів, що вплив кількості грошей на ціни здійснюється диференційовано залежно від тривалості та обсягів збільшення кількості грошей. Так, короткочасні чи незначні зростання їх кількості можуть взагалі не мати помітного впливу на ціни і вартість грошей. А значне збільшення кількості грошей реалізує свій вплив на ціни протягом тривалого часу, і тому здійснюється він нерівномірно і не пропорційно щодо окремих товарів. Цим він спростував постулат пропорційності, довів, що гроші не є простим посередником обміну.

Туган-Барановський розкрив механізм взаємозалежності між загальною кількістю грошей у країні, кількістю грошей, що перебувають поза обігом в заощадженнях, і швидкістю обігу грошей, довів, що чинник швидкості може впливати на ціни у зворотному відносно дії фактора кількості напряму, нейтралізуючи дію останнього.

Усі ці ідеї Туган-Барановського створили основу для дослідження шляхів впливу грошей на економіку і механізму свідомого регулювання цього впливу. Цим він заклав основи так званої теорії регульованих грошей.

Туган-Барановський свої погляди назвав кон'юнктурною теорією грошей. Сутність кон'юнктурної теорії грошей Туган-Барановського полягає в тому, що загальний рівень цін, а отже і вартість грошей, він пов'язує не з кількістю грошей, а з загальними умовами товарно-грошового ринку, або загальною кон'юнктурою товарного ринку. У фазі економічного піднесення загальний рівень цін зростає і вартість грошей знижується. А в фазі економічного спаду ціни знижуються і вартість грошей зростає.

Свою "кон'юнктурну теорію" грошей М.І. Туган-Барановсь-кий вибудував на критиці класичної кількісної теорії як її альтернативу. "Кон'юнктурна теорія" започаткувала новий - неокласичний - етап у розвитку кількісної теорії. Адже кон'юнктурний фактор зміни цін і вартості грошей Туган-Барановського - не що інше, як сукупність усіх чинників, що визначені ним на базі формули "рівняння обміну" в процесі критичного розбору позиції І. Фішера. Зміна кон'юнктури ринку провокується чинниками, що діють з боку попиту і з боку пропозиції. З боку попиту - це кількість грошей і обсяг доходів та швидкість обігу грошей, а з боку пропозиції - це обсяг виробництва, рівень витрат на виробництво і рівень цін.

Кількісний фактор у кон'юнктурній теорії грошей Туган-Барановського - ключовий, оскільки зміна кількості грошей впливає тією чи іншою мірою і на всі інші чинники: на швидкість обігу грошей, процентну ставку, інвестиції, обсяги виробництва тощо. Тому кон'юнктурна теорія грошей по суті своїй була кількісною, але вже на принципово іншому рівні, коли була усвідомлена непропорційна залежність цін і вартості грошей від зміни їх кількості.

М.І. Туган-Барановський зазначав, що кількісна теорія абстрактно цілком справедлива і уточнює своє розуміння дії кількісного фактора: "Товарні ціни визначаються не кількістю грошей самих по собі, а співвідношенням між попитом на гроші і кількістю їх в обороті".

Передатний механізм впливу грошей на реальну економіку на підставі "кон'юнктурної теорії" Туган-Барановського можна подати у такому вигляді:

M- доходы попит на товары

- процент

- -инфляция очикування

K-P-B

де М - кількість грошей, К - кон'юнктура ринку, Р - ціни, В - виробництво.

Професори Кембриджського університету А. Маршалл, А. Пігу, Д. Робертсон, Дж. М. Кейнс (у своїх ранніх працях), відстоювали тезу про вплив зміни маси грошей на рівень цін. Проте, на відміну від І. Фішера, їх підхід до проблеми був не макро-, а мікроекономічний, і стосувався насамперед попиту на гроші. Кембриджські економісти основну увагу зосередили на мотивах нагромадження грошей і намагалися дати відповідь на питання: чому люди зберігають гроші, від яких чинників залежить розмір попиту їх на гроші, від яких чинників залежить попит господарюючих суб'єктів на касові залишки та ін.

Представники "кембриджської версії" мотивами накопичення грошей вважали:

1. потребу в запасі засобів обігу і платежу для здійснення поточних платежів (трансакційний мотив);

2. потребу в резерві грошей для покриття непередбачуваних потреб (мотив обачності).

Внесок кембриджської школи в монетаристську теорію:

? у сферу конкретно-прикладного аналізу були включені гроші не тільки як засоби обігу і платежу, а й як засіб нагромадження вартості;

? у поняття кількості грошей стали включатися всі наявні гроші - як ті, що обслуговують потреби обігу, так і ті, що нагромаджуються;

? для кожної частини наявної маси грошей запропонована об'єктивна основа формування - відповідні мотиви економічних суб'єктів щодо створення запасів грошей;

? об'єктивна потреба в грошах була розширена за межі потреб обігу і стала включати потребу в грошах для цілей нагромадження;

? було розширено також поняття швидкості обігу грошей за рахунок визнання такими, що обертаються, і грошових нагромаджень, тільки з дуже малою швидкістю.

Коефіцієнт, що характеризує частину сукупного доходу, яку економічні суб'єкти бажають тримати у грошовій (ліквідній) формі за своїм змістом є протилежним показнику швидкості грошей і визначається як k = 1/V. Він відомий також як "коефіцієнт Маршалла", що характеризує рівень монетизації ВВП.

Залежність накопичення грошей в економічних суб'єктів (попиту на гроші) від обсягу виробленого продукту та рівня розвитку їх мотивів до формування касових залишків була виражена "кембриджським рівнянням":

Md=k x P x Y

де Md - попит на гроші (касові залишки);

k - коефіцієнт, що виражає частину річного доходу, яку суб'єкти зберігають у ліквідній формі (коефіцієнт Маршалла);

Р - середній рівень цін;

Y - обсяг виробництва у натуральному виразі.

За зовнішніми ознаками формула "кембриджського рівняння" нагадує формулу "рівняння обміну" І. Фішера. Адже якщо коефіцієнт k замінити на 1/V перенести цей показник у ліву частину рівняння, то ці формули виявляються подібними. Проте по суті вони істотно різняться. Адже у них різні показники М: у першій формулі (І. Фішера) - це кількість грошей, що фактично обслуговує потреби товарного обігу, а в другій - це величина всього попиту на гроші як касові залишки. Кількісно не збігаються і показник k і 1/V цих формул, оскільки коефіцієнт k в "кембриджському рівнянні" визначається по всьому запасу грошей, а показник - у формулі "рівняння обміну"- по запасу грошей, що обслуговує потреби обігу (трансакційному запасу). Тому залежність цін від кількості грошей у "кембриджському рівнянні" ускладнена значно більше, ніж у "рівнянні обміну", а отже, "кембриджська версія" від класичної кількісної теорії грошей віддалена значно далі, ніж "трансакційна" версія І. Фішера.

Внесок Дж.М. Кейнса у розвиток кількісної теорії грошей

У своїх дослідженнях Кейнс підкреслював, що за незмінності всіх інших чинників впливу на ціни, зміна кількості грошей прямо впливає на рівень цін, хоч цей вплив не є прямо пропорційним.

Головним спрямуванням дослідницьких зусиль Кейнса в теорії грошей були питання місця і ролі грошей у відтворювальному процесі. Щодо цих питань він цілковито дотримувався методології монетаристської теорії грошей, за якою головним об'єктом наукових досліджень повинні бути прикладні аспекти використання грошей в економіці.

Дж. М. Кейнс досліджував монетарний вплив на економічний цикл, на розвиток виробництва тощо. Ідея Туган-Барановського про вплив кількості грошей на ціни і виробництво через механізм дисконтного процента виявилася ключовим елементом теорії грошей Кейнса. Через процент та інвестиції він визначав прямий шлях впливу кількості грошей на процес відтворення, а в процентній політиці вбачав основний важіль монетарної політики держави.

Теоретичні обгрунтування Дж. М. Кейнса мають своє особливе місце у світовій економічній думці взагалі і в теорії грошей зокрема. Спираючись на дослідження економічних криз, які періодично потрясали світову економіку протягом 50-ти останніх років, Дж. М. Кейнс дійшов висновку, що в нових умовах ринковий механізм суспільного відтворення не спроможний самостійно, на засадах саморегулювання забезпечити достатню ринкову рівновагу і рівномірність економічного розвитку. Тому виникла об'єктивна необхідність доповнити цей механізм державним регулюванням економіки.

Дж. М. Кейнс остаточно відкинув постулати класичної теорії, що "гроші не мають значення" у відтворювальному процесі і довів протилежне: гроші мають суттєве значення і виконують самостійну роль у розвитку економіки. Вони активно впливають на мотиви поведінки економічних суб'єктів, на їх господарські рішення і тому є джерелом стимулювання підприємницької активності і розвитку виробництва. Тим самим він відкинув "класичну дихотомію", що створила глибокий розрив між сферою реальної економіки і грошовою сферою. Головним каналом зв'язку між цими сферами Кейнс визнав норму процента, яка зазнає впливу сил грошового ринку (попиту і пропозиції грошей) й одночасно сама впливає на прийняття рішень про майбутні інвестиції.

З цих двох кейнсіанських положень випливало третє - про можливість ефективного регулювання грошей і свідомого використання їх державою як інструмента впливу на економіку.

Кейнс створив у концепцію "керованих грошей", що базувалася на широкому державному регулюванні пропозиції грошей та була спрямована на забезпечення стимулювання ефективного попиту. Гроші стали об'єктом державного регулювання й одночасно інструментом державного втручання в економічні процеси через механізм монетарної політики.

Кейнс довів, що на короткострокових інтервалах вплив грошей на економіку здійснюється не тільки через ціни, а й з допомогою інших інструментів, передусім норми процента. Кейнс глибоко вивчив роль процента через зв'язок "процент - інвестиції". Зміна норми процента безпосередньо впливає на інвестиційну активність економічних суб'єктів: при підвищенні процента вона знижується, а при зниженні - підвищується. Динаміка ж інвестицій безпосередньо впливає на зміну інвестиційного попиту, зайнятості, масштабів виробництва, темпів економічного зростання.

Причинно-наслідкові зв'язки у грошовому механізмі впливу на економіку Кейнс вибудував за такою схемою: зміна грошової пропозиції зумовлює зміну рівня процентної ставки. Передатний механізм впливу грошей на реальну економіку, що випливає з кейнсіанської концепції, може бути виражений такою формулою:

M - Пр - I -П3 - ВВП

де Пр - ставка процента, І - попит на інвестиції, П3 - загальний обсяг платоспроможного попиту, ВВП - номінальний обсяг виробленого ВВП.

Ця формула не враховує таких факторів, як прямий вплив зміни пропозиції грошей на платоспроможний попит та психологічна оцінка економічними суб'єктами вартості грошей (інфляційні очікування).

Кейнс захищає переваги "слабкої" валюти перед "твердою", допустимість помірної інфляції, доцільність політики "дешевих грошей". Він вважав таку інфляцію цілком виправданою ціною за активізацію кон'юнктури ринку, стимулювання ефективного попиту з метою сприяння зайнятості та економічного зростання.

Дж. М. Кейнс відвів важливе місце аналізу мотивів нагромадження грошей. У Кейнса їх три: трансакційний, обачності та спекулятивний. Перші два пов'язані з традиційною роллю грошей як засобу обігу та платежу. Третій елемент попиту на гроші - попит на спекулятивні залишки - Кейнс пов'язав з динамікою ціни на фінансові активи, зокрема облігації, тобто з процентом.

Головним чинником регулювання спекулятивного попиту, як і всього попиту на гроші. Кейнс вважав норму процента. Тому сукупний попит на гроші (М) у Кейнса складається з 2 частин: трансакційного (М1), що є функцією доходу, і спекулятивного, що є функцією процента (М2):

M=M1+M2=L1(y)+L2(i)

де L1(y) - функція доходу;

L2(i) - функція процента.

Кейнс звернувся до фіскально-бюджетної політики як надійнішого та ефективнішого способу економічного регулювання. Він вважав, що з допомогою регулювання податків та дефіцитного бюджетного фінансування суспільних потреб можна більш оперативно і дійово впливати на платоспроможний попит, ніж через монетарну політику.

Економічна теорія Кейнса була домінуючою протягом кількох десятиліть, її рекомендації широко застосовувалися в економічних програмах урядів більшості західних країн. Рекомендації Кейнса давали можливість активно впливати на зайнятість і обсяги виробництва як "найвужчі" місця економічного розвитку, вказуючи шлях виходу з кризи.

В міру зростання інфляції падала довіра до кейнсіанських рецептів. Наприкінці 60-х - на початку 70-х років на перший план висунулася проблема інфляції і ролі в ній грошових чинників. За кейнсіанством стійко закріпилася репутація "проінфляційної доктрини", що ігнорує цінову динаміку і приносить купівельну спроможність грошей у жертву завданням забезпечення високих темпів економічного зростання.

Сучасний монетаризм як напрям розвитку кількісної теорії

Сучасний монетаризм сформувався в 60-70-ті роки 20ст., коли особливо загострилася проблема інфляції, а проблеми безробіття та спаду виробництва відійшли на другий план. Сучасний монетаризм, по суті, є відродженою й осучасненою неокласичною кількісною теорією. У процесі розвитку цієї теорії монетаристи спиралися на кейнсіанські дослідження грошового механізму і, безумовно, запозичили з нього те, що не суперечило реальній дійсності. Тому між сучасним монетаризмом і кейнсіанством є певна наступність, тим більше, що і саме кейнсіанство принципово не відкидало кількісної теорії.

Формування сучасного монетаризму було започатковано виходом у світ наукових праць представників "чиказької школи" на чолі з М. Фрідманом: "Дослідження в галузі кількісної теорії" (за редакцією М. Фрідмана, 1956) та "Історія грошей Сполучених Штатів. 1868-1960" (автори М. Фрідман та А. Шварц, 1963).

Найбільш вагомими елементами сучасного монетаризму є такі положення:

? вільна ринкова економіка, що базується на приватній власності, є потенційно гармонійною, здатною до повного саморегулювання, якщо певні зовнішні сили цьому не стануть на заваді.

? Грошова сфера у монетаристів є відносно самостійною, відокремленою від сфери реальної економіки, що означало відродження "класичної дихотомії", яка розглядає грошовий механізм як екзогенний щодо економіки. Оскільки грошова сфера безпосередньо пов'язана з діяльністю держави (через емісію грошей та монетарну політику), то якраз вона не може бути внутрішньо збалансованою і є потужним джерелом дестабілізації для сектора реальної економіки.

? Оскільки головна загроза дестабілізації для реальної економіки виходить з грошової сфери, то остання повинна бути центральним об'єктом державного регулювання, з тим щоб створити найсприятливіші умови для повної реалізації можливостей ринкового механізму саморегулювання.

? Монетаристи в центр уваги поставили кількісний чинник, який безпосередньо, а не через процент та інвестиції, впливає на кон'юнктуру ринку, ціни і виробництво. На цій підставі вони вважали регулювання пропозиції грошей важливим способом попередження кризових явищ, згладжування коливань ділового циклу.

? Як послідовні прихильники кількісної теорії, монетаристи спираються у своїх дослідженнях на формулу "рівняння обміну" І. Фішера:

М*V = Р*Q.

Різниця лише в тому, що І. Фішер робить наголос на вплив грошового фактора (кількості грошей) на ціни, а монетаристи - на вплив цього чинника на обсяг номінального валового продукту. Рівняння обміну можна записати так:

M x V=ВНП

де ВНП - номінальний валовий національний продукт.

6. Досить близькою до кількісної теорії є й позиція монетаристів щодо швидкості грошей та її впливу на економічні процеси. Вони стверджують, що величина V стабільна на коротких часових інтервалах, а змінюється лише на довготермінових інтервалах, проте зміни ці відбуваються плавно і можуть легко передбачатися. Це дало підстави монетаристам абстрагуватися від чинника V при визначенні впливу M на рівень цін на всіх часових ін-тервалах, у чому вони повністю солідаризуються з представниками класичної кількісної теорії.

7. Монетаристи по-новому сформулювали "передатний механізм", звівши його до формули:

М-По-Ц,

тобто зміна кількості грошей (М) впливає на попит (По) і через нього на ціни (Ц). Цей механізм видається досить ефективним, оскільки тривалість передатного процесу є короткою і можливість впливу на ціни через регулювання М досить висока. Це дає можливість оперативно регулювати через пропозицію грошей збалансованість попиту і пропозиції на ринку.

8. Визнавши регулювання пропозиції грошей (М) головним напрямом регулятивного впливу держави на економіку, М. Фрідман запропонував "грошове правило" довгострокової грошової політики, за яким держава повинна не намагатися "накачувати" ефективний попит через довільне нарощування маси грошей, а підтримувати помірне, постійне збільшення пропозиції грошей пропорційно до середньорічних темпів зростання ВНП та очікуваної інфляції. Згідно з цим правилом приріст маси грошей в обороті визначається за формулою, яка дістала назву "рівняння Фрідмана":

^M= ^ P+^Y

де deltaМ - середньорічний темп приросту маси грошей, % за тривалий період; deltaР - середньорічний темп очікуваної інфляції, %;

deltaT - середньорічний темп приросту номінального ВНП, %.

Розраховані М. Фрідманом на підставі цього правила темпи стабільного зростання М для США в той період коливалися в межах 3-5% на рік.

Монетаристи визнали, що на тривалих часових інтервалах V змінюється, що ускладнює зв'язок між Мі Р та робить їх динаміку непропорційною.

Сучасний монетаризм дістав широке визнання в економічній науці, а його рекомендації - в економічній практиці. Його сила полягає у такому:

3. у введенні жорсткого правила поведінки для держави в грошовій сфері,

4. у простоті, легкості і надійності вирішення надто складних суспільних проблем (послаблення циклічності, підвищення рівня зайнятості, подолання інфляції тощо) - для цього достатньо

5. тримати під жорстким контролем грошову пропозицію, заборонити будь-які вільності з боку держави при регулюванні грошової сфери;

6. у надто простому способі визначити винуватця тих чи інших економічних та соціальних негараздів - ним є орган, який допустив надмірне зростання, або надмірне скорочення М в обороті.

7. у явних симпатіях монетаристів до приватного підприємництва, захисті його від надмірного втручання з боку держави, пропозиціях створити для нього найсприятливіші умови для розвитку.

Зміни в економічній ситуації в країнах Заходу обумовлювали прагнення вдосконалити положення монетаристської теорії, у тому числі і шляхом компромісів між її двома напрямами - кейнсіанством та монетаризмом.

Сучасний кейнсіансько-неокласичний синтез у теорії грошей

Коли економіка західного світу в 70-80-ті роки 20ст. вийшла на пряму поступового рівномірного зростання за відсутності високої інфляції, виявилося, що актуальні для кейнсіанців і монетаристів локальні проблеми трансформувалися в хронічні та одночасні. Інфляція та безробіття постійно "жевріють" у ринковій економіці, загрожуючи підірвати її механізм то в одному, то в іншому напрямі, а то й в обох зразу. Щоб запобігти таким загрозам, ринкову економіку в нових умовах потрібно "лікувати комплексно" - від можливості сплеску як інфляції, так і безробіття та стагнації. Ні кейнсіанські, ні монетаристські рецепти в їх чистому вигляді для цього не годилися, що й визначило процес взаємопроникнення цих ідей, формування кейнсіансько-монетаристського синтезу як нового етапу в розвитку монетаристської теорії.

Сьогодні більшість економістів визнають активний вплив кількісного фактора (М) на перебіг процесів у сфері реальної економіки на коротких інтервалах та на рівень цін (та інфляцію) - на довготермінових. Визнають вони і важливу роль держави в регулюванні економіки, тільки дещо по-різному розставляють акценти при визначенні механізму регулювання. Одні з них більше уваги приділяють активному прямому впливу на реальний сектор економіки через механізм фіскально-бюджетної політики, що дає підстави звинувачувати їх у прихильності до кейнсіанства. Другі, не відкидаючи ролі фіскально-бюджетної політики, перевагу надають монетарному механізмові в економічному регулюванні, що свідчить про більші симпатії їх до монетаризму. Водночас усі вони визнають допустимість помірної інфляції, її позитивний вплив на розвиток реальної економіки та спроможність центральних банків регулювати пропозицію грошей (М) на адекватному помірній інфляції рівні.

Представники обох напрямів монетаристської теорії погоджуються з тим, що інфляційну спіраль легше попередити, ніж потім перебороти. Тому кожна країна мусить виробити таку стратегію монетарної політики, яка не дала б змоги інфляції вийти з-під контролю. Для цього центральні банки повинні мати високий рівень самостійності, а пріоритетом його повинно стати досягнення довгострокових стратегічних цілей, а не орієнтація на поточні вимоги економічних суб'єктів чи політичних структур, якими б гострими потребами вони не обґрунтовувалися.

У зв'язку з визнанням пріоритетності в монетарній політиці довгострокових стратегічних цілей, актуальності набула проблема опрацювання загальних правил поведінки в грошовій сфері, якими повинні керуватися органи монетарного управління у своїй оперативній діяльності. Оскільки кейнсіанці більше орієнтуються на проблеми короткотермінового періоду, а монетаристи - довготермінового, розроблення таких правил має сприяти вирішенню проблем обох періодів. Зокрема, такі правила обмежуватимуть дії монетарної влади щодо надто вільного повороту "штурвала економічного корабля" під впливом поточних подій, які нерідко оцінюються суто суб'єктивно.

Монетаристи погодилися збільшити їх гнучкість і розширити межі для того, щоб монетарна влада мала більше простору для маневру при оперативному реагуванні на деякі непередбачувані події. Кейнсіанці, у свою чергу, погодилися з доцільністю розроблення "загальних правил" у такому трактуванні.

Сучасна монетарна практика базується, власне, на рекомендаціях як кейнсіанців, так і монетаристів. Так, операції на відкритому ринку, що найбільш безпосередньо впливають на пропозицію грошей (М), ґрунтуються на монетаристських рецептах проведення грошово-кредитної політики, а процентна політика, яка більш тісно пов'язана з інвестиційними процесами, - на кейнсіанських рецептах. Процентна політика та операції відкритого ринку вважаються класичними інструментами грошово-кредитної політики і в цьому статусі ввійшли в більшість публікацій з монетаристської теорії. Сучасна регулятивна практика досить ефективно поєднує свою прихильність довгостроковим цілям економічного розвитку, що походить з монетаристських ідей, з обережним застосуванням регулююючих заходів держави в межах економічного циклу.

Грошово-кредитна політика України у світлі монетаристської теорії

В 1991-1994рр. підходи до вирішення завдань економічної політики в Україні мали переважно кейнсіанський уклін. На цьому етапі вирішальну роль у прийнятті владними структурами економічних рішень відігравали поточні, переважно короткострокові, цілі, що визначалися в основному політичними чи соціальними міркуваннями. Довгострокові, стратегічні цілі (стабілізація цін, макроекономічна стабілізація, забезпечення економічного зростання, підвищення зайнятості тощо) відсувалися на другий план.

Такий підхід зумовлював надто повільний перебіг ринкових реформ в Україні, сприяв поглибленню економічної кризи.

У цей період явно перебільшувалася роль та можливості держави в регулюванні економіки, переоцінювалися можливості фіскально-бюджетного механізму у вирішенні всіх соціально-економічних завдань - тактичних і стратегічних, доводилась доцільність і ефективність прямого втручання державних органів в економічні процеси.