Походження та функції грошей, особливості функціонування грошового ринку

Іншою сферою діяльності ломбардів є приймання речей на зберігання за певну плату (в основному приймаються ювелірні вироби та антикваріат).

Для здійснення усіх своїх операцій ломбарди окрім власних коштів можуть користуватися кредитами комерційних банків.

Призначення та функції центрального банку

Потреба в центральних банках виникла у зв'язку з розвитком товарно-грошових відносин на межі переходу від феодалізму до капіталізму, більш ніж трьохсот років назад.

Так наприклад, Бундесбанк засновано у 1949р., як наступника Райхбанку, що був заснований у 1876р. Найстарішим центральним банком є шведський Ріксбанк, що заснований в 1668р. тоді як дати заснування інших центральних банків: Банк Японії - 1882р.; Банк Італії - 1893р.; Австрійський національний банк -1861р.; Національний банк Швейцарії - 1905р.; Федеральна резервна система США була заснована у 1913р. і є власністю банків-членів, хоча прибутки понад встановлений законом максимум передаються, як убільшості країн, федеральному уряду.

По мірі розвитку кредитної системи проходив процес централізації банкнотної емісії в небагатох великих комерційних банках, в результаті чого монопольне право випуску банкнот закріпилося за одним банком, що користувався загальною довірою комерційних банків, чиї банкноти могли успішно виконувати функції всезагального кредитного засобу обігу. Спочатку такий банк називався емісійним чи національним, а в подальшому - центральним банком, що відповідало його верховному положенню. Центральний банк слугує віссю, центром кредитної системи.

В XX ст. розуміння значення ролі центрального банку для всього господарчого механізму економіки країн, стає всезагальним і Міжнародна фінансова конференція, що відбулася в Брюсселі в 1920р., записала, що «в країнах, де не існує центрального банку, його слід створити».

Більшість країн має один центральний банк, наприклад Англійський банк в Великобританії чи Бундесбанк в Німеччині, в США їх дванадцять федеральних резервних банків . Це відображає географічні масштаби країн, економічне різноманіття і наявність великої кількості комерційних банків. Крім того, це результат політичного компромісу між прихильниками централізації і захисниками децентралізації.

Центральний банк є державною або майже державною установою з чітким правовим статусом. Центральний банк звичайно утворюється у формі акціонерного товариства, наділенного особливими повноваженнями. В більшості випадків його капітал належить державі: але акціонерами можуть бути комерційні банки та інші фінансові заклади.

З точки зору власності на капітал центральні банки поділяються на:

? державні, капітал яких належить державі (наприклад, Нацбанк України);

? акціонерні;

? змішані - акціонерні товариства, частина капіталу, яких належить державі.

ЦБ називають «банком для банків», через який банки можуть врегульовувати вимоги один до одного. Центральний банк може виступати як розрахункова палата для чеків, що виписані вкладниками. За декількома винятками‚ він не приймає вкладів від приватного сектора, але часто функціонує як банк уряду. Центральний банк може також збирати, обробляти та аналізувати інформацію про фінансову та фізичну економіку. Найважливіше, що центральний банк встановлює правила платежів. Він робить це, випускаючи безпосередньо готові гроші готівку.

Центральний банк сполучає в собі риси звичайної (комерційної) банківскої установи і державного відомства, що має відповідні владні функції в області організації грошово-кредитного обігу. Як і будь-яка банківська установа, ЦБ має баланс - активи і пасиви.



Активи	Пасиви
Зарубіжні активи	Резерви комерційних банків
Позики комерційним банкам	Банкноти якими володіють не-банки
Вимоги до уряду	Депозити уряду
	Власний капітал

Більшою мірою ЦБ підзвітний безпосередньо парламенту чи створеній парламентом спеціальній комісії. Керівника центрального банку призначає голова держави чи парламент.

Незалежно від того, належить чи ні капітал центрального банку державі, історично між банком і урядом складаються тісні зв'язки. Уряд зацікавлений у надійності ЦБ в силу особливої ролі останього в проведенні економічної політики уряду.

Однак тісні зв'язки з державою не означають, що уряд може безмежно впливати на політику центрального банку. Незалежно від належності капіталу центральний банк являється юридично самостійним. Значна ступінь незалежності ЦБ являється необхідною умовою ефективності його діяльності, яка нерідко вступає в протиріччя з короткостроковими цілями уряду. В той же час незалежність ЦБ від уряду має відносний характер в тому розумінні, що економічна політика не може бути успішною без чіткого погодження і тісної взаємодії її основних елементів: грошово-кредитної і фінансової політики.

В економічній літературі на протязі багатьох років, функції центрального банку формулюються майже незмінно:

? монополія грошової емісії;

? функції банка-уряду (зокрема, виконання бюджету і управління державним боргом);

? банка-банків (розрахунковий центр, кредитор останьої надії);

? провідник офіційної грошово-кредитної і валютної політики;

? орган нагляду за банками і фінансовими ринками.

Однак, відмічається зниження значення функцій емісійної монополії і розрахункового центру в зв'язку з модифікацією грошового обігу і застосуванням електронних розрахункових систем.

Монополія емісії грошових знаків належить центральним банкам часто тільки у відношенні банкнот. Чеканка монет і емісія казначейских білетів здійснюється скарбницею. Якогось суворого планування емісії банкнот в країнах Заходу не існує. Банк Англії, наприклад, при емісії переслідує ціль зменшення витрат на виготовлення банкнот шляхом випуску в обіг грошей, шо були у користуванні.

Як особливість, можемо відзначити функцію нагляду ЦБ:

4. захист мілких вкладників від поганого управління і шахрайства;

5. захист клієнтів банку від «системного ризику», захист страховим фондом або власним фондом уряду від втрат в тих країнах, які мають національні системи страхування депозитів чи здійснюють інші міри по захисту банківських вкладників;

6. забезпечення довіри вкладників і населення до фінансово-кредитної системи в цілому і до кредитних інститутів зокрема.

Так в деяких країнах, функція здійснення банківського нагляду покладена на центральні банки (наприклад, Великобританія, Італія, Росія, Україна); в інших прийнята змішана система, при якій центральный банк виконує обов'язки за наглядом спільно з іншими державними органами (наприклад, США, Німеччина). Організація банківського нагляду закріплена відповідними законами, і нагляд має статус публічно-правової діяльності. Ряд аналітиків вважає, що останнє переважніше ніж закріплення функцій нагляду за центральним банком, вважаючи, шо тим самим забезпечується більш високий рівень незалежності наглядаючого органу. В цьому випадку об'єднання зусиль центрального банку та іншого державного органу робить можливим, з одного боку, використання в контролюючій діяльності високої кваліфікації банківських рабітників і, з іншої, придає діяльності за наглядом державно-силовий характер. Контрольна діяльність центрального банку потребує развинутої системи статистики, яка б забезпечувала потрібний облік і аналітичну оцінку роботи самого банку і інших банківських закладів, що ним контролюються.

Прикладом суспільного захисту клієнтів банків - є функція кредитора останьої надії. Відповідно до цієї функції центральний банк забезпечує банки, що банкрутують достатньою грошовою масою, щоб уникнути негайного банкрутства.

Значне місце в державному регулюванні грошового обігу належить центральному банку в силу його ключового положення в національній сиситемі кредитно-грошових відносин. Його можливості контролю за приростом грошової маси дуже великі: непрямий вплив на грошову базу (суму готових грошей, залишки на резервних рахунках комерційних банків в центральному банку) через надання своїх ресурсів, зміну норми проценту, проведення операцій на відкритому ринку, рефінансування, зміна рівня банківської ліквідності - безпосередній шлях до досягнення бажаних результатів.

Покладену на нього функцію контролю за грошовим обігом центральний банк може здійснювати в декількох формах.

По-перше йому підпорядкована грошова емісія. Тут потрібно зауважити, що для ефективного виконання центральним банком своїх задач необхідно виключити можливість будь-якого тиску з боку уряду чи інших державних структур для здійснення своєї політики або ведення інших операцій, так як подібне втручання може викликати безконтрольне збільшення ліквідності банківської системи. У переважної більшості країн є спеціальний закон про Центральний (Національний, Федеральний резервний, та інші - від назви суть не зміниться) банк, що встановлює його незалежність від уряду, голови держави чи парламенту. Але природньо, заходи ЦБ проводяться за згодою з урядом і в межах загальної національної політики.

По-друге, центральний банк здійснює непрямий контроль над грошовою масою через вплив на процентну ставку - норму мінімальних обов'язкових резервів на рахунках в центральному банку для комерційних банків, який здійснюється законодавчо, з диференціацією за видами депозитів і кредитних інститутів.

В цілому можна сказати, що вплив центрального банку значний, але і не має вирішального значення. Проводячи політику по усуненню інфляції в масштабі цілої держави, необхідно пам'ятати, що грошові відносини не відірвані від інших сфер економічного і соціального життя країни. Активні дії, що проводяться виключно в рамках можливостей центрального банку, без інших комплексних заходів можуть не мати потрібної дії, і навіть викликати зворотній ефект. Обмеження емісії, підвищення мінімальних обов'язкових резервів і зменшення попиту на кредити, особливо в умовах олігополістичної структури ринку, може призвести до скорочення інвестицій і об'ємів виробництва.

Регулюючі функції Центральних банків можна в загальному поділити на адміністративні та економічні. Центральні банки мають наступні можливості адміністративного впливу, які фіксуються в законах про банківську діяльність або в спеціальних законах про Центральний банк: встановлення вимог до об'єму статутного фонду та ліквідності банку; проведення ревізій та інспекцій стану, операцій банків; видавництво обов'язкових для виконання інструкцій та додатків для банківських законів; збір та узагальнення звітності банків з метою запобігання можливого погіршення фінансового стану окремих кредитних інститутів, а також визначення перспектив розвитку кредитної системи; розгляд заявок та надання права на створення нових банків та розширення діяльності діючих банків; обмеження конкурентної боротьби за залучення ресурсів (заборона виплачувати відсоток або його кількісне обмеження по певних видах депозитів) і за надання кредитів (заборона або обмеження купівлі певних активів).

Економічні функції банків здійснюються за вибраним напрямом грошово-кредитної політики. Вони сприяють досягненню збалансованого розвитку грошово-кредитної сфери, обмеженню інфляції, підтриманню надійності кредитної системи та економічного росту.

Інструментами здійснення економічних функцій виступають:

? облікова ставка, яка приймається Центральним банком в його операціях з комерційними та іншими кредитними інститутами. Вона дозволяє регулювати масу грошових коштів в обігу у відповідності з потребами окремих банків, регіонів та всього народного господарства;

? операції на відкритому ринку. До них відносяться: купівля цінних паперів, які знаходяться в портфелі комерційних банків, у випадку, якщо Центральний банк має намір збільшувати суму ліквідних коштів, які знаходяться у розпорядженні комерційних банків; продажа цінних паперів з портфелю Центрального банку;

? обов'язкові резерви. Законом встановлені певні пропорції, в рамках яких банки зобов'язані тримати частину своїх коштів на беспроцентних рахункахв Центральному банку. Ці кошти складають строковий фонд для захисту інтересів вкладників. Крім цього, обов'язкові резерви забезпечують контроль зі сторони Центрального банку за діяльністю банків та дозволяють регулювати грошовий обіг;

? прямі кількісні обмеження, які застосовуються у необхідних випадках, зокрема, обмеження на приріст кредитів комерційних банків.

До економічних регуляторів Центрального банку можна віднести також передачу грошових ресурсів в банківську систему при виникненні тимчасової потреби в них і надання фінансової допомоги окремому банку або банкам, які мають недостачу коштів в зв'язку з погіршенням фінансового стану.

Грошово-кредитна політика центрального банку здійснюється через сукупність заходів, спрямованих на зміну грошової одиниці в обігу, обсягів кредиту й емісії, або на їх обмеження - залежно від стану економіки.

Мета грошово-кредитної політики центрального банку - створити сприятливі умови для зайнятості робочої сили, стримування інфляції, регулювання темпів економічного зростання та збалансованості народного господарства і платіжного фонду.

Серед методів грошово-кредитної політики важливе місце посідає дископтна політика, яка пов'язана з купівлею векселів. Це найстаріший метод кредитного регулювання. Зниження дисконтної ставки Центрального банку стимулює комерційні банки розширювати кредитування підприємств, а підвищення - навпвки. Продаж цінних паперів Центральним банком означає зменшення сум на резервних рахунках і звуження кредитування комерційними банками своїх клієнтів.

Грошово-кредитна політика центральних банків має деякі суперечності: коли для підвищення ділової активності банк піднімає дисконтну ставку, щоб сприяти припливу грошового капіталу з-за кордону, то подорожчання кредиту гальмує зростання виробництва і пожвавлення внутрішньої ділової активності.

Центральний банк впливає на процес кредитування у народному господарстві також шляхом відкриття спеціальних резервних рахунків комерційних банків, на яких вони зобов'язані розміщати депозити. Розміри депозитів (в процентах) залежать від того, які внески своїх клієнтів мобілізував комерційний банк. Ці депозити є резервом для розширення кредитування, якщо цього потребує кон'юктура розвитку народного господарства, і страховим фондом для комерційних банків від банкрутства.

Центральний банк не може бути конкурентом комерційних банків. Його головна мета - забезпечувати стабільність грошового обігу та регулювати кредитні відносини.

Підвищення регулюючої ролі центрального банку - важлива передумова його успішної роботи. Необхідно надати йому необхідну самостійність у здійснені грошової політики, законодавчо закріплену можливість контролювати канали, за якими виникає збільшення грошового обігу в країні, в той же час забезпечив погодження його заходів із загальною політикою уряду.

Незалежний статус центрального банку

Можливість ефективної реалізації центральним банком грошово-кредитної політики значною мірою залежить від його статусу та рівня незалежності від органів виконавчої влади. Річ у тім, що центральний банк повинен час від часу виступати противагою уряду, який може вирішувати економічні питання, керуючись суто політичними міркуваннями (наприклад, майбутніми виборами) і тому перебувати на популістських позиціях. Незалежність центрального банку при цьому є необхідною умовою забезпечення стабільнасті національної грошової системи, оскільки уряд може бути зацікавленим у використанні інфляції для досягнення цілей конўюнктурного характеру ѕ зниження рівня безробіття, отримання додаткових доходів від податкових надходжень, збільшення соціальних витрат за рахунок емісійного фінансування бюджету. З іншого боку, незалежність центрального банку у тактичних питаннях регулювання економіки не повинна вступати у протиріччя із стратегічними цілями економічної політики органів державного управління. Тому на практиці розвинуті країни намагаються знайти компромісне вирішення цієї проблеми.

Загалом рівень незалежності центральних банків може визначатися як політичними так і правовими факторами. До числа політичних належать насамперед особливості формування керівництва центрального банку та визначення строків його повноважень. У переважній більшості розвинутих країн керівники банку обираються або призначаються з числа кандидатур, запропонованих урядом, причому на строки, що часто перевищують строки дії мандату виконавчої влади: 14 років у США, 8 ѕ в Німеччині, 7 ѕ в Канаді, Нідерландах, Австралії. У таких країнах, як Бельгія, Нідерланди, Данія процедура відкликання керівника центрального банку є досить складною, а у США, Англії, Німеччині, Ірландії дострокове пррипинення повноважень керівника і членів директорату банку неможливе взагалі. Виключення у цьому відношенні складають центральні банки Франції, Італії, Греції, що більш залежні від уряду, а їх керівництво може бути відкликане в будь-який момент.

Політичним фактором незалежності центрального банку є також рівень втручання уряду в його поточну діяльність. У переважній більшості країн центральні банки зобовўязані координувати свої заходи із загальною стратегією державного регулювання. При цьому уряд має право інструктувати центральний банк з приводу напрямів грошово-кредитної політики та здійснювати контроль за його діяльністю. Така ситуація характерна для Англії, Японії, Канади, Нідерландів, Швеції, Іспанії. Найнижчий рівень політичної незалежності серед центральних банків розвинутих країн ѕ у Франції та Італії, де центральні банки перебувають під повним контролем уряду. Діаметрально протилежний стан справ у США; ФРН та Швейцарії, центральні банки яких є найбільш незалежними, а держава не має права втручатися у їхню грошову політику.

Правові аспекти незалежності центральних банків повўязані із законодавчим визначенням цілей їх діяльності, а також наявністю або відсутністю обмежень на кредитування уряду. В більшості промислово розвинутих країн (Японії, ФРН, Франції, Канаді, Швейцарії, Австралії, Нідердандах) основні цілі та сфера діяльності центральнго банку відображені у конституції або у спеціальних законах. Так, законодавством ФРН основним обовўязком Бундесбанку визначено забезпечення стабільності національної валюти. При цьому перед центральним банком поставлено три головних завдання: регулювання грошового обігу, регулювання кредитного забезпечення економіки, організація платіжного обороту. Подібні завдання, а таокж обовўязки щодо підтримання стабільності цін визначено і для інших центральних банків, діяльність яких регламентована законодавством. У той же час даний фактор не відіграє ключової ролі у забезпеченні незалежності центральних банків. Наприклад, у таких країнах, як США, Англія, Італія законодавче формулювання завдань центрального банку або відсутнє, або подане в заїальних рисах, однак, рівні незалежності центральних банків у цих країнах не досить сильно відрізняються між собою.

У розвинутих країнах закони здебільшого визначають інституційні характеристики діяльності центрального банку, структуру органів управління, процедури звітності. У той же час проблеми взаємовідносин центрального банку і органів державної влади, а також основи координації їх діяльності законодавчими актами, як правило, не розлядяються.

Більш важливе значення для незалежності центральних банків є законодавчі обмеження можливостей фінансування дефіциту державного бюджету. Центральні банки країн, у яких не діють обмеження на кредитування уряду, можна вважати в більшій мірі залежними у реалізації своєї політики від органів виконавчої влади. У цьому відношенні рівень незалежності центрального банку візначається його спроможністю звестми кредитування державного бюджету виключно до меж цільових орієнтирів приросту грошової маси в економіці. Одна більш прийнятним способом для досягнення цієї мети є пряме законодавче обмеження або лімітування парламентом обсягів кредитування уряду, що застосовується, зокрема, у Франції, ФРН, Японії та ряді інших промислово розвинених країн.

Кожен центральний банк проводить свою національну грошово-кредитну політику залежно від історичних, економічних та політичних умов країни. Однак загалом в усіх розвинутих країнах в тій чи іншій мірі реалізується концепція незалежного центрального банку. Запроваджується даний статус з урахуванням національної специфіки та історичних особливостей формування кредитної системи, що вклюяають конкретні механізми взаємодії центрального банку з іншими органами державного регулювання економіки.

Розвиток центральних банків. Європейська система центральних банків

25 березня 1998 року Європейська Комісія рекомендувала 11 державам запровадити спільну валюту, а 2 травня у Брюсселі Європейська Рада прийняла остаточне рішення, які держави будуть членами ЕВС з дня його створення, 1 січня 1999 року. Це були 11 країн: Австрія, Бельгія, Фінляндія, Франція, Іспанія, Голландія, Ірландія, Люксембург, Німеччина, Португалія та Італія. До ЄВС із самого початку не вступили: Греція, Данія, Великобританія та Швеція. Великобританії та Данії були даровані спеціальні поступки, необхідні для того, щоб вони ратифікували Договір. Великобританія не погоджувалась з передачею своїх повноважень на проведення грошової політики Європейській Системі Центральних Банків і тому відмовилася від вступу до Валютного Союзу. У випадку Данії, вступ до ЄВС зробив неможливим результат референдуму. Пропозиція вступити до Валютного Союзу була відкинута громадянами. У 2000 р. у Данії вдруге відбувся референдум про вступ цієї держави до Валютного Союзу, на якому данці знову відкинули можливість вступу Данії до ЄВС. Інші дві держави, Швеція та Греція, не виконали критеріїв Договору. Однак, уже через 2 роки, 1 січня 2001 року, Греція стала дванадцятим членом ЄВС. Кожна з трьох держав, що залишаються поза зоною євро, може бути прийнятою до ЄВС як повноправний член. Вона лише мусить виконати економічні критерії та висловити своє бажання і готовність стати членом.

31 грудня 1998 р. було визначено курси валют держав ЕВС щодо євро, а 1 січня 1999 р. Євро стало легальним платіжним засобом на території держав-членів ЕВС

Разом із запровадженням спільної валюти було створено Європейську Систему Центральних Банків (ЄСЦБ), що складається з Європейського Центрального Банку (ЄЦБ) та національних центральних банків, що діють на підставі постанов та інструкцій ЄЦБ. ЄЦБ володіє такою правоздатністю, яку кожна з держав-членів ЕВС визнає за юридичними особами. ЄСЦБ діє на основі принципу субсидіарності. Централізовано приймаються лише ті рішення, що є необхідними для нормального функціонування ЕВС.

Головною метою ЄСЦБ є підтримка стабільності цін. Крім того, ЄСЦБ сприяє проведенню загальної економічної політики, допомагаючи Співтовариству досягти своїх цілей.

До основних завдань, які виконує ЄСЦБ, належать:

? вироблення та реалізація валютної політики Співтовариства,

? проведення валютних операцій,

? зберігання офіційних валютних резервів держав-членів та управління ними,

? підтримка нормального функціонування платіжних систем.

ЄЦБ має виключне право давати згоду на емісію банкнот євро. Такі банкноти можуть бути емітовані ЄЦБ та національними центральними банками. Банкноти емітовані ЄЦБ і національними центральними банками є єдиним легальним засобом оплати на території ЕВС. Держави-члени можуть емітувати монети після отримання згоди ЄЦБ щодо величини емісії.

До завдань центральних банків держав-членів ЕВС, що входять до складу ЄСЦБ, належать, між іншим, емісія банкнот на замовлення ЄЦБ, проведення операцій на відкритому ринку, збір даних для ЄЦБ про макроекономічну ситуацію в даній країні.

Виконуючи свої повноваження, завдання та обов'язки, ані ЄЦБ, ані центральні банки держав-членів і члени їх керівних органів не можуть вимагати або отримувати інструкцій від інституцій чи органів Співтовариства, від урядів держав-членів чи якихось інших органів.

ЄЦБ уповноважений давати рекомендації та висловлювати свої думки відповідним інституціям, органам Співтовариства чи органам влади держав-членів у справах, що належать до його компетенції, приймати рішення і видавати регламенти, необхідні для виконання своїх завдань. Рекомендації та думки не мають зобов'язальної сили, рішення зобов'язують лише тих, до кого вони були скеровані, а регламенти застосовуються до всіх держав-членів та інших суб'єктів права ЄС. Ці повноваження існують для виконання завдань довірених ЄЦБ і охоплюють вироблення та реалізацію політики ЕВС, кредитну дисципліну та обов'язок підтримання резервів у національних центральних банках.

Слід зазначити, що ЄЦБ приймає рішення, пов'язані зі внутрішнім функціонуванням ЕВС, натомість, регулювання курсу євро щодо курсів валют держав-членів, що не вступили до ЕВС, належить до компетенції Європейської Ради. Підчас саміту в Амстердамі Європейська Рада затвердила принципи нового механізму валютних курсів, т.зв. ЄВС ІІ. Його функціонування прив'язує курси валют держав ЄС, що не є членами ЕВС, до курсу євро. Центральний паритет валют цих держав може коливатись у коридорі ±15% щодо спільної валюти.

Європейським Центральним Банком керує Рада ЄЦБ, що складається з Правління (6 осіб) та голів центральних банків держав-членів ЕВС. Президента, віце-президента та інших членів Правління призначають з осіб із визнаним авторитетом та значним професійним досвідом у валютній та банковій сферах, за спільною згодою урядів держав-членів, вираженою на рівні глав держав чи урядів. Термін їх повноважень триває вісім років і не поновлюється. Лише громадяни держав-членів можуть стати членами Правління.

Рада ЄЦБ визначає напрямки грошової політики, а також встановлює величину основних відсоткових ставок. Правління, натомість, зобов'язане реалізовувати цю політику, а також давати інструкції центральним банкам.

Першим президентом ЄЦБ, відкриття якого відбулося у липні 1998 р., став президент ЄВІ, голландець Вім Дуйзенберг. Штаб-квартира ЄЦБ розташована у Франкфурті-на-Майні.

Становлення центрального банку в Україні

Національний банк України (НБУ) - центральний банк України, єдиний емісійний центр держави, державний орган грошово-кредитного та валютного регулювання, нагляду за комерційними банкам; особливий центральний орган державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, Законом України “Про Національний банк України” та іншими законами України. Рішення про створення НБУ прийнято (пункт 3 Постанови Верховної Ради України “Про банки і банківську діяльність”) 20 березня 1991 р. Законом було закладено основи класичної дворівневої банківської системи, яка включає, з одного боку, центральний банк, як головний банківський інститут держави, який є емісійним центром і відповідає за збереження монетарної стабільності, а з іншого - банківську систему, представлену мережею комерційних банків.

Основою правового статусу НБУ як центрального банку країни визначено Конституцією України. Згідно с Основним Законом держави Національному банку надано право законодавчої ініціативи у Верховній Раді, що свідчить про його особливу роль у системі органів управління.

НБУ є економічно самостійним органом, який здійснює видатки за рахунок власних доходів у межах затвердженого Радою НБУ кошторису, однак одержання прибутку не становить мету його діяльності. У разі перевищення доходів над витратами різниця вноситься до державного бюджету, а перевищення витрат над доходами покривається за рахунок державного бюджету, наступного за звітним роком. Кошторис доходів і витрат повинен забезпечувати можливість виконання банком його функцій. НБУ є юридичною особою, має відокремлене майно, що належить до державної власності і перебуває у його повному господарському віданні. Статутний капітал НБУ є державною власністю і слугує для забезпечення зобов'язань банку, його розмір визначено Законом “Про Національний банк України” в 10 млн.грн. Згідно з Конституцією України (стаття 99) основною функцією (завданням) НБУ є забезпечення стабільності національної грошової одиниці - гривні. Виконуючи своє основне завдання, Національний банк України сприяє забезпеченню стабільності банківської системи, а також у межах своїх повноважень, і цінової стабільності.

У минулому в рамках Російської імперії Україна не мала власного центрального банку, хоча вважати одним із попередників НБУ можна Київську контору Державного банку Російської імперії, яка виконувала певні функції центрального банку і була третьою за значенням у Росії. Тривалий час її очолював М.Х. Бунге - відомий вчений-економіст, видатний державний діяч останньої чверті ХІХ століття. З проголошенням УНР у 1917 р. Був створений Державний банк УНР, його першим директором став М. Кривецький. Із втратою Україною державності банк продовжував працювати в еміграції; директор банку К. Клепачівський (з 1920 р.) опікувався архівами банку до 1944 р. Під час громадянської війни (1918-1920 рр.) в Україні банківська система не функціонувала. Із запровадженням центральним урядом Радянскьої Росії нової економічної політики (непу) банки знову почали функціонувати. 12 грудня 1921 р. Розпочала діяльність Всеукраїнська контора Держбанку у м.Харкові. Система Держбанку розвивалался в Україні шляхом створення відділень і контор у великих містах та обласних центрах. Після утворення Радянского Союзу ці установи стали філіями Держбанку УРСР, які підпорядковувалися безпосередньо Москві. Тільки у 1955 р. Була створена Українська республіканська контора Держбанку СРСР, яка взяла на себе функції управління регіональними банківськими установами України, але сама підпорядковувалась Держбанкові СРСР. Республіканська контора (з деякими змінами в 1987 р. та 1990 р., зокрема перейменуванням на Український республіканський банк) функціонувала до створення НБУ і за своїм статусом мала ознаки центрального банку.

Створення НБУ було спричинено розпадом колишнього СРСР і його централізованої банківської системи. Декларація про державний суверенітет України, ухвалена Верховною Радою України в липні 1990 р., проголосила курс на політичну та економічну самостійність України як незалежної держави. Для реалізації цього курсу потрібні були власні банківська система та гроші. “Законом “Про банки і банківську діяльність”, прийнятим у березні 1991 р., проголошено створення самостійної дворівневої банківської системи ринкового типу, перший рівень якої становить НБУ, а другий - комерційні банки. Прийнятою одночасно постановою Верховної Ради України про порядок введення в дію цього закону передбачалося: ввести в дію вказаний закон з 1 травня 1991 р.; проголосити власністю України всі філії банків колишнього СРСР, які діяли на території України, включаючи Український республіканський банк Держбанку СРСР; створити на базі Українського республіканського банку Держбанку СРСР Національний банк України; розробити до 1 травня 1991 року проект статуту НБУ, визначити структуру та чисельність центрального апарату, мережу установ тощо. Вказаними законодавчими актами були закладені організаційно-правові основи створення і подальшого розвитку НБУ. Формування НБУ в наступні роки відбувалося в надзвичайно складних умовах перехідної економіки, побудови принципово нової системи державного управління, докорінної зміни політичної ситуації в країні, наростання хронічної економічної та фінансової кризи. За таких умов НБУ було дуже складно вирішувати не тільки загальноекономічні та політичні завдання, такі як отримання належного центральному банку статусу і місця в системі державного управління, розробка і реалізація адекватної умовам грошово-кредитної політики, управління грошовим оборотом, регулювання валютного ринку тощо, а й конкретні практичні завдання, пов'язані зі створенням матеріально-технічної бази, формування персоналу, розробкою нормативно-правової бази банківської діяльності. Вирішення цих завдань ускладнювалося ще й тим, що НБУ в своєму розвитку не мав підготовчого періоду і йому доводилося все вирішувати негайно.

Найпомітнішими подіями, що визначили розвиток НБУ як центрального банку держави, були: закріплення за ним права на емісію національних грошей України; розробка теоретично-методологічних засад грошово-кредитної політики та організаційного механізму її реалізації; у 1995 р. був створений ринок державних цінних паперів і НБУ одержав у своє розпорядження такий важливий інструмент цієї політики, як операції на відкритому ринку; розмежування емісійної діяльності НБУ і бюджетного процесу Міністерства фінансів, надання взаємовідносинам цмх двох фінансових органів держави чіткої визначенності і прозорості; запровадження традиційного для країн із ринковою економікою механізму обслуговування бюджетного дефіциту через ринок державних цінних паперів, національної платіжної системи, міжбанківських розрахунків із застосуванням новітніх технологій переказування коштів на основі електронних платежів; запровадження дійового механізму регулювання валютного ринку, що базується на використанні валютних інтервенцій, запровадження валютного ліцензування та валютного контролю, формування золотовалютних резервів, лібералізації валютного ринку України; проведення грошової реформи та запровадження гривні в 1996 р., створення механізму державного нагляду за діяльністю комерційних банків; введення в дію в 1994 р. Банкнотно-монетного двору, спроможного забезпечити власними силами потреби економіки в готівкових грошах. Визначною віхою в розвитку НБУ стала ухвала Верховною Радою України в 1999 р. Закону “Про Національний банк України” (зі змінами і доповненнями у 2000 р.). Цим, по суті, було підведено риску під етапом інституційного становлення НБУ як центрального банку, законодавчо зафіксовано його місце в економічній системі, чітко окреслено статус, функції та механізми управління відповідно до нових умов та перспектив розвитку України. У ході свого становлення НБУ вдалося добитися подолання беспрецедентної гіперінфляції й утримання інфляційного процесу протягом тривалого часу у допустимих параметрах, обмеження впливу на національну економіку та банківську систему обвальних фінансових криз у 1997-1998 рр., які потрясали грошові ринки багатьох країн; забезпечити відносну стабільність національних грошей, практично безперебійне функціонування валютного ринку тощо.

Згідно з чинним законодавством передбачена така система (структура) національного банку: центральний апарат, територіальні управління в областях і Кримській автономній республіці, розрахункові палати, Банкнотно-монетний двір, Фабрика банкнотного паперу, Державна скарбниця, Центральне сховище грошей, спеціалізовані підприємства та установи, необхідні для забезпечення діяльності банку. Територіальні управління є структурними підрозділами НБУ без статусу юридичної особи і від його імені здійснюють функції на визначеній території. В центральному апараті організовано функціональні департаменти, в складі яких створено управління й відділи. Департаменти організовують роботу з питань грошово-кредитної політики, готівково-грошового обігу, банківського регулювання і нагляду, валютних операцій, розрахунків, бюухгалтерського обліку, звітності, персоналу, фінансів тощо. У регіональних управліннях НБУ структура апарату аналогічна центральному, з певними відмінностями, які випливають зі специфіки їх діяльності. Всі структурні підрозділи та установи системи об'єднані спільністю цілей і завдань, що стоять перед НБУ. Усі вони керуються єдиними правовими нормами, що закріплені в законах України, указах Президента, постановах Уряду, нормативних актах НБУ. Начальники територіальних управлінь НБУ призначаються на посаду згідно з наказами Голови НБУ, які видаються на підставі постанов Правління НБУ.

Національний банк в межах, визначених законодавством, самостійно вирішує питання організації, створення, ліквідації та реорганізації структурних підрозділів та установ Національного банку, його підприємств, затверджує їх статути та положення.

Закон передбачає дворівневу систему управління центральним банком - Рада НБУ і Правління НБУ, що загалом відповідає світовій банківській практиці.

Рада НБУ складається з 15 осіб, сім членів Ради призначаються Верховною Радою, а сім - Президентом України строком на 7 років. Голова НБУ входить до складу Ради за посадою. До компетенції Ради належить:

? розроблення Основних засад грошово-кредитної політики та здійснення контролю за їх виконанням;

? розроблення рекомендацій Правлінню банку щодо методів та інструментів грошово-кредитного регулювання;

? затвердження кошторису доходів і витрат банку;

? затвердження бухгалтерського балансу банку;

? право застосування відкладального вето щодо окремих рішень Правління банку;

? інші повноваження.

Правління НБУ - це другий керівний орган банку. До його компетенції належить забезпечення реалізації монетарної політики через відповідні монетарні інструменти, організація діяльності банку та інші повноваження, які випливають із функцій банку, передбачених у Законі. Кількісний та персональний склад Правління формується Головою НБУ і затверджується Радою НБУ.

Голову НБУ призначає Верховна Рада строком на п'ять років за поданням Президента України. Голова НБУ керує діяльністю банку й одноособово несе за неї відповідальність. Голова НБУ не є одночасно головою Ради НБУ, який обирається членами Ради строком на три роки. У країнах світу, де існує дворівнева система керівних органів центрального банку, голова (президент банку) очолює як орган, що визначає монетарну політику, так і виконавчий орган.

Основні принципи функціонування НБУ, передбачені законом:

? принцип незалежності банку;

? принцип президентського та парламентського контролю за діяльністю банку;

? принцип економічної самостійності банку;

? принцип централізації системи банку;

? принцип єдності системи банку;

? принцип вертикальної структури управління банком.

10.5. 10.5. Статус та завдання Національного банку України

Статус Національного банку України визначається насамперед Конституцією України та Законом України «Про банки і банківську діяльність» від 20 березня 1991 року. Національному банку присвячено розділ ІІ даного Закону.

Згідно зі ст.99 Конституції забезпечення стабільності грошової одиниці є основною функцією центрального банку держави - Національного банку України.

Ст. 100 Основного закону передбачає: “Рада Національного банку України розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням. Правовий статус Ради Національного банку України визначається законом” .

Банківська система є однією з підсистем фінансової системи України. Банківська система України є дворівневою і складається з НБУ та комерційних банків. НБУ разом зі своїми філіями становить перший рівень банківської системи.

Згідно статті 6 Закону «Про банки і банківську діяльність» Національний банк України є власністю України, юридичною особою. Його статут затверджується Президією Верховної Ради України. НБУ є підзвітним Верховній Раді. У відповідності до ст. 93 Конституції України та ст. 7 вищезгаданого Закону НБУ має право законодавчої ініціативи.

Ст.85,п.18 Конституції України відносить до повноважень Верховної Ради України призначення на посаду та звільнення з посади Голови Національного банку України за поданням Президента України; призначення та звільнення половини складу Ради Національного банку України.

За ст. 8 Закону «Про банки і банківську систему» НБУ є:

4. центральним банком України, який проводить єдину державну політику в сфері грошового обігу, кредиту та забезпечення стабільності національної грошової одиниці;

5. емісійним центром;

6. валютним органом;

7. органом банківського нагляду;

8. банком банків;

9. державним банком;

10. організатором міжбанківських розрахунків.

Завдання НБУ тісно пов`язані з його статусом, насамперед це виявляється в тому, що він, як центральний банк країни, здійснює грошово-кредитну політику, використовуючи відповідні інструменти.

Завдання, які стоять перед НБУ, визначають його роль та місце в економічній системі України. Як і центральні банки ніших країн із ринковою економікою, НБУ покликаний бути емісійним центром держави, банком банків, банком уряду, органом державного регулювання і нагляду, органом монетарного та валютного регулювання економіки; здійснюючи набір конкретних функцій та операцій, впливати на всі сторони економічного життя країни і передусім забезпечувати стабільність національної грошової одиниці. НБУ здійснює свою діяльність самостійно, незалежно від органів державної Ради. Згідно із Законом “Про Національний банк України” органи законодавчої і виконавчої влади не мають права втручатися у виконання Національним банком функцій, передбачених законодавством. Згідно з Конституцією Національному банку надано право законодавчої ініціативи. НБУ підзвітний Президенту та Верховній Раді України, які наділені повноваженнями стосовно призначення та звільнення Голови НБУ і формування Ради НБУ. Голова НБУ інформує Президента та Верховну Раду про діяльність Національного банку та стан грошово-кредитного ринку в державі.

НБУ взаємодіє з Кабінетом Міністрів, проводить із ним взаємні консультації з питань грошово-кредитної політики і загальнодержавної економічної політики, підтримує економічну політику уряду, якщо вона не суперечить забезпеченню стабільності національної грошової одиниці. Голова Національного банку або за його дорученням один із його заступників можуть брати участь у засіданнях Кабінету Міністрів України з правом дорадчого голосу. У засіданнях Правління Національного банку можуть брати участь члени Кабінету Міністрів України з правом дорадчого голосу. Водночас НБУ заборонено надавати прямі кредити уряду як у національній, так і в іноземній валюті на фінансування дефіциту державного бюджету України. Національний банк і Уряд України проводять взаємні консультації щодо дій, які ними плануються, з питань термінів випуску цінних паперів, погашення державного боргу з урахуванням їх впливу на стан банківської системи, а також приіоритетів єдиної державної грошово-кредитної політики.

НБУ видає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, у формі постанов Правління НБУ, а також інструкцій, положень, правил. Ці акти є обов'язковими для органів державної влади, банків, підприємств та організацій незалежно від форм власності, а також для фізичних осіб. Вони підлягають обов'язковій державній реєстрації в Міністерстві юстиції України. За час існування Національного банку України прийнято близькко 500 короткострокових та довгострокових документів нормативного характеру. На сьогодня чинними є більше 200 нормативних актів. НБУ систематично праціює над удосконаленням правового забезпечення банківської діяльності, бере активну участь у законотворчому процесі.

НБУ належить виключне право введення в обіг (емісії) банкнот і монет. Національний банк розробляє дизайн грошових знаків, встановлює номінали, визначає систему захисту, платіжні ознаки. Забезпечення економіки готівковими грошима здійснюється через мережу територіальних управлінь НБУ на замовлення комерційних банків.

НБУ - інформаційно-аналітичний і статистичний центр грошово-кредитної системи. Він має право безоплатно одержувати інформацію від банків, органів державної влади та суб'єктів господарювання усіх форм власності. Має офіційні видання “Бюлетень НБУ”, “Платіжний баланс України”, “Вісник НБУ” та річні звіти НБУ,. У листопаді 1998 р. відкрито сторінку НБУ в мережі Інтернет українською мовою, з травня 1999 р. - англійською. Законом “Про національний банк України” визначено широкий спектр операцій, які здійснює НБУ для забезпечення виконання покладених на нього функцій: відкриває рахунки комерційним банкам, Державному казначейству, міжнародним організаціям і веде ці рахунки; емітує власні цінні папери (депозитні сертифікати), купує та продає державні цінні папери на вторинному ринку з метою регулювання обсягу грошової маси; купує та продає іноземну валюту на фінансових ринках з метою регулювання курсу національної грошової одиниці; купує та продає банківські метали, дорогоцінне каміння, пам'ятні та інвестиційні монети на внутрішньому і зовнішньому ринках без квотування і ліцензування; отримує кредити від МВФ і здійснює погашення кредитів. Операції, які НБУ здійснює з комерційними банками, та іншими контрагентами, є для нього передусім інструментами державного регулювання грошового ринку.

НБУ є єдиним зберігачем державного золото-валютного запасу, дорогоцінних металів і дорогоцінних каменів.

НБУ представляє інтереси України у відносинах з центральними банками інших країн, міжнародними банками та фінансово-кредитними організаціями.

Основними економічними засобами і методами грошово-кредитної політики є регулювання обсягу грошової маси через:

3. визначення та регулювання норм обов'язкових резервів для комерційних банків;

4. процентну політику;

5. рефінансування комерційних банків;

6. управління золотовалютними резервами;

7. операції з цінними паперами (крім цінних паперів, що підтверджують корпоративні права), у тому числі з казначейськими зобов'язаннями, на відкритому ринку;

8. регулювання імпорту та експорту капіталу;

9. емісію власних боргових зобов'язань та операції з ними.

Національний банк України

? монопольно здійснює емісію національної валюти України та організує її обіг;

? виступає кредитором останньої інстанції для банків і організує систему рефінансування;

? встановлює для банків правила проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації, коштів та майна;

? організовує створення та методологічно забезпечує систему грошово-кредитної і банківської статистичної інформації та статистики платіжного балансу;

? визначає систему, порядок і форми платежів, у тому числі між банками;

? визначає напрями розвитку сучасних електронних банківських технологій, створює, координує та контролює створення електронних платіжних засобів, платіжних систем, автоматизації банківської діяльності та засобів захисту банківської інформації;

? здійснює банківське регулювання та нагляд;

? веде Реєстр банків, їх філій та представництв, валютних бірж, здійснює ліцензування банківської діяльності та операцій у передбачених законами випадках;

? складає платіжний баланс, здійснює його аналіз та прогнозування;

? представляє інтереси України в центральних банках інших держав, міжнародних банках та інших кредитних установах, де співробітництво здійснюється на рівні центральних банків;

? здійснює відповідно до визначених спеціальним законом повноважень валютне регулювання, визначає порядок здійснення платежів в іноземній валюті, організовує і здійснює валютний контроль за комерційними банками та іншими кредитними установами, які отримали ліцензію Національного банку на здійснення операцій з валютними цінностями;

? забезпечує накопичення та зберігання золотовалютних резервів та здійснення операцій з ними та банківськими металами;

? аналізує стан грошово-кредитних, фінансових, цінових та валютних відносин;

? організує інкасацію та перевезення банкнот і монет та інших цінностей, видає ліцензії на право інкасації та перевезення банкнот і монет та інших цінностей;

? реалізує державну політику з питань захисту державних секретів у системі Національного банку;

? бере участь у підготовці кадрів для банківської системи України;

? здійснює інші функції у фінансово-кредитній сфері в межах своєї компетенції, визначеної законом.

Поняття, призначення та класифікація комерційних банків

Комерційні банки - кредитні установи, що здійснюють універсальні банківські операції для підприємств, установ і населення головним чином за рахунок грошових коштів, залучених у вигляді .внесків і депозитів. Комерційні банки здійснюють на договірних умовах кредитне, розрахунково-касове та інше банківське обслуговування юридичних і фізичних осіб. Приймають і розміщують грошові вклади своїх клієнтів, ведуть рахунки банків-кореспондентів, а також можуть виконувати всі або деякі з таких операцій:

? фінансування капітальних вкладень за дорученням власників, або розпорядників капіталів, що інвестуються;

? випуск платіжних документів та інших цінних паперів (чеків, акредитивів, векселів, акцій, сертифікатів, облігацій тощо);

? купівля, продаж і зберігання державних цінних паперів, а також цінних паперів інших емітентів;

? видача доручень, гарантій та інших зобов'язань за третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі;

? касове виконання державного бюджету;

? придбання права вимоги з постачання товарів і надання послуг, прийняття ризиків виконання таких вимог та їх інкасування (факторинг);

? купівля у підприємств і громадян та продаж їм іноземної валюти;

? купівля і продаж у держави і за кордоном дорогоцінних металів, природних дорогоцінних каменів, а також виробів з них;

? довірчі операції (залучення і розміщення коштів; управління цінними паперами тощо) за дорученням клієнтів;

? надання консультативних та інших послуг, пов'язаних з банківською та іншою комерційною і господарською діяльністю.

Банки класифікуються за різними критеріями: формою власності, організаційною формою, розміром капіталу; філійною мережею; діапазоном операцій, що ними виконуються, та сектором ринку, де вони функціонують.

За формою власності комерційні банки поділяються на унітарні і колективні.

Унітарні банки мають одного власника в особі держави чи приватної особи.

Залежно від організаційної форми комерційні банки з колективною формою власності представлені на банківському ринку акціонерними товариствами відкритого і закритого типу (акціонерні банки) та товариствами з обмеженою відповідальністю (пайові банки).

Акціонерні банки відкритого і закритого типу (вони становлять 84% загальної кількості банків України) формують свій капітал за рахунок об'єднання індивідуальних капіталів засновників і учасників за допомогою випуску і розміщення акцій банку. Власником капіталу виступає само акціонерне товариство, тобто банк. Акціонери, як правило, не мають права вимагати від банку повернення своїх внесків. Тому акціонерні банки вважаються більш стійкими і надійними.

Пайові банки формують свій капітал за рахунок внесків грошових коштів (паїв) у статутний фонд. За кожним з учасників зберігається право власності на його частку капіталу, тобто банк не є власником капіталу. Пайові банки організовуються на принципах товариств з обмеженою відповідальністю. Тут відповідальність кожного учасника обмежена розміром його внеску у капітал банку. Комерційні банки у формі товариств з обмеженою відповідальністю в Україні становлять близько 16% від загальної їх кількості.