Походження та функції грошей, особливості функціонування грошового ринку

Операції "форвард" - це угоди, в яких сторони домовляються про постановку певної суми валюти через домовлений термін за узгодженим на момент операції курсом.

Операція "аутрайт" означає, що продавець зобов'язаний продати, а покупець - купити валюту в установлений строк за зафіксованим наперед курсом.

Операція "опціон", коли клієнт сплачує банку невелику премію й одержує право купити валюту в будь-який день встановленого угодою періоду за зафіксованим при укладенні угоди курсом або відмовитися від купівлі-продажу, якщо виконання угоди за визначеним курсом у даному інтервалі часу виявиться для нього більше невигідним, ніж втрата коштів на премію.

Складна ситуація у валютно-фінансовій сфері, в якій опинилась Україна після проголошення незалежності, пов'язана передусім з невиваженою політикою у зовнішньоекономічній сфері, недосконалістю законодавства та нормативних актів щодо валютного контролю і повернення валютної виручки. Гнучкішою має бути політика держави щодо протекціонізму та лібералізму у валютному регулюванні. До протекціоністських заходів можна віднести таку форму прямого втручання держави у валютну сферу, як валютні обмеження. Останні пов'язані з забороною національним експортерам продавати виручену іноземну валюту на ринку (вони зобов'язані здавати її в обмін на національну за офіційним курсом), можуть бути обмежені перекази валюти за кордон і її вивіз.

Застосовувані державою методи та обсяги валютних обмежень безпосередньо пов'язані з конвертованістю валюти. Для України це має надзвичайно велике значення з точки зору ефективності включення національної економіки у світову, можливості використання переваг міжнародного поділу праці, міграції капіталів.

Світова та міжнародна валютні системи

Валютне спiвробiтництво є зв'язуючим елементом міжнародних вiдносин як на європейському, так і на свiтовому рiвнi. Мiжнародна валютна система існує як iнструмент економiчної iнтеграцiї. Вона була адаптована до розвитку мiжнародного валютного життя i змінюється разом з ним.

Майже кожна сучасна держава, має свою грошову одиницю, використання якої в якостi платiжного засобу вона може зробити обов'язковим, який буде витiсняти будь-якi iншi на своїй нацiональнiй територiї. Таким чином, кожна країна утворила грошовий простiр пiдпорядкований певним правилам.

Мiжнародний обмiн неминуче ставить тi ж проблеми, що й обмiн у серединi окремо взятої країни. Його розвиток передбачає, що будуть забезпеченi функцiї грошей як міри вартості, засобу обiгу, платежу, а також засобу накопичення вартостi. Без цього обмiн не змiг би вийти iз стадiї натурального. Однак цi функцiї забезпечуються вже на рiвнi кожної держави за допомогою нацiональних грошей, отже мiжнародний обмiн ставить проблему вiдносин мiж нацiональними грошовими одиницями, а мiжнародна валютна система є сукупнiстю механiзмiв та правил, якi забезпечують цi вiдносини.

Мiжнародна валютна система необов'язково мусить бути заснована на мiжнародних угодах. Вона може iснувати de facto. За часiв металевих грошей не було нiяких правил для встановлення мiнової пропорцiї мiж двома золотими (срiбними) монетами рiзної ваги. вiдносна вартiсть якого визначається вiльним спiввiдношенням попиту та пропозицiї.

Однак держава не може iгнорувати це питання, оскiльки грошi не є звичайним товаром i держава несе вiдповiдальнiсть за їх вартiсть. Коливання вiдносної вартостi нацiональних грошей можуть мати серйознi наслiдки для нацiональної економiки, враховуючи економiчну взаємозалежнiсть країн. Слiд взяти до уваги, що деякi валюти (при теперiшнiй ситуацiї в свiтi) ринок швидко знищив би, приречуючи окремi країни або на те, щоб замкнутися в собi, або на те, щоб втратити будь-який суверенiтет. Крiм того, iсторiя свiдчить, що вiдсутнiсть мiжнародних правил в цiй галузi ставить пiд загрозу добробут країни й мир у свiтi. Хаотичнi девальвацiї 30-х рокiв сприяли скороченню мiжнародної торгiвлi та економiчному спаду, що загострило нацiоналiзм i сприяло розв'язанню другої свiтової вiйни. Тому ще до закiнчення цього конфлiкту союзники вирiшили органiзувати мiжнароднi валютнi зв'язки шляхом укладання угод мiж державами i створити органiзацiю, яка б забезпечувала мiжнародне спiвробiтництво в цiй галузi. Бажання держав до органiзованостi не усуває прагматизму з валютної сфери. В залежностi вiд еволюцiї мiжнародних валютних вiдносин вiн постiйно порушує систему, створену волюнтаристичними мiжнародними угодами, в найрiзноманiтнiших напрямках (мова йде про тi галузi, де уряди держав передбачають, а економiчнi агенти вирiшують - довiра завжди мала бiльше значення, нiж бажання урядiв). I все ж стрiмкий розвиток мiжнародної торгiвлi пiсля закiнчення другої свiтової вiйни, безперечно був би неможливим без органiзацiї мiжнародних валютних вiдносин. Не дивлячись на надзвичайний рiст валютних ринкiв на протязi останнiх десятилiть, змiцнення валютного спiвробiтництва мiж країнами є на сьогоднi однiєю з найпершочергових справ. На перших етапах свого розвитку свiтова валютна система була заснована на золотому стандартi.

За iронiєю долi тисячолiтня роль золота, як свiтових грошей юридично оформилася всього лише за кiлька десятилiть до початку агонiї золотого стандарту, спричиненої першою свiтовою вiйною. Природно, що власне причини демонетизацiї золота, були набагато глибшими за звичайну необхiднiсть жорсткого державного регулювання економiки у воєнний перiод. Саме тому золотий стандарт у попередньому виглядi вже не вдалося поновити нiде, хоча певнi спроби й були.

Система золотого стандарту, що базувалася на простих правилах, теоретично забезпечувала майже автоматичну стабiльнiсть валютних курсiв та рiвновагу мiжнародних платежiв. Проте реальний стан справ досить суттєво вiдрiзнявся вiд цiєї моделi, i все ж мiжнародну валютну систему можна вважати досить ефективною аж до 1914 року, коли її вiдлагоджений механiзм порушила перша свiтова вiйна, а Велика депресiя 30-х рокiв продемонструвала її непристосованiсть до нових економiчних та соцiальних потреб країн. Ця система одночасно забезпечувала стабiльнiсть валютних ставок (валютнi паретети визначаються через спiввiдношення їх золотого вмiсту і якщо на ринку спостерiгається помiтне вiдхилення вiд паритетiв, економiчнi агенти зацiкавленнi у проведеннi своїх розрахункiв швидше в золотi, нiж у банкнотах) та платіжного балансу. Дiйсно, країна з вiд'ємним сальдо в результатi руху золотих точок, які дорівнювали паритету національної валюти і плюс чи мінус транспортні та страхові видатки, спричинені матеріальним трансфером золота, вiдчуває “втечу” золота за кордон i її емiсiйнi iнститути вимушенi вдаватися до скорочення обсягу нацiональної валюти в обiзi. Згiдно кiлькiсної теорiї грошей, зменшення грошової маси спричиняє зниження вiдносних цiн на нацiональнi товари, що збiльшує їх конкурентоспроможнiсть i дозволяє збiльшити експорт й скоротити iмпорт, тобто знову вiдновити рiвновагу. З iншої сторони, додатковий випуск нацiональної валюти, спричинений притоком золота в країну з позитивним сальдо, породжує рiст цiн на нацiональнi товари, i має прямий вплив на зовнiшню торгiвлю i зменшує позитивне сальдо.

Таким чиним, золотий стандарт майже автоматично приводить платiжнi баланси до рiвноваги. Пiдвищення чи зниження процентних ставок, паралельно спричинене органами валютного контролю, прискорює процес досягнення нової рiвноваги шляхом дефляцiйного чи розширеного ефекту та впливу на рух капiталiв.

Проте в дiйностi система золотого стандарту нiколи не функцiонувала у вiдповiдностi з цiєю теоретичною схемою. Золото поступово перетворювалося на нацiональному рiвнi в додатковi грошi. Згiдно з дослiдженнями професора Трiффiна, початку ХIХ столiття, лише на 17% грошова маса була забезпечена офiцiйними резервами дорогоцiнних металiв. [115] Як мiжнародний засiб розрахункiв та платежу золото в значнiй мiрi вiдчувало конкуренцiю зi сторони фунта стерлiнгiв на протязi всього перiоду кiнця ХIХ - початку ХХ столiття. Дiйсно, в цей час векселi у фунтах стерлiнгiв були найбiльш розповсюдженим платiжним засобом. Причиною цього можна вважати надзвичайну активнiсть Лондонського Сiтi. На рiвнi валютних резервiв все частiше значне мiсце почали займати, поруч iз золотом, iноземнi валюти, якi в перiод з 1880 по 1913 роки збцiльшились з 6 до 20% золотих резервiв. Золотий стандарт забезпечував повну валютну стабiльнiсть, лише австрiйський талер та американський долар були девальвовані до першої свiтової вiйни. Фунт стерлiнгiв та французьськiй франк зберегли свiй золотий вмiст незмiнним з 1815 по 1914 роки. Крiм того, золотий стондарт сприяв розвитку мiжнародної торгiвлi, яка розвивалась надзвичайно стрiмкими темпами. Обсяг торгiвлi в 1913 роцi, в порiвняннi з 1850 роком зрiс бiльш нiж у 100 разiв. Цей рiст, без сумнiву, принiс вигоду перш за все чотирьом провiдним захiдним країнам - Великобританiї, Нiмеччинi, Францiї та США,- на якi в сукупностi припадало, в 1914роцi, близько половини свiтової торгiвлi. Таким чином золотий стандарт був прикладом мiжнародного спiвробiтництва мiж країнами без будь-яких угод. Вiн забезпечив виключно довгу стабiльнiсть мiжнародної валютної системи i сприяв при цьому розвитку мiжнародної торгiвлi.

Перша свiтова вiйна дестабiлiзувала систему золотого стандарту. Для фiнансування вiйни європейськi країни повиннi були вдаватися до залучення кредитiв в своїх центральних банках i призупинити конвертацiю своїх валют в золото, встановлюючи при цьому примусовий курс обмiну. Розподiл золота у свiтi докорiнним чином змiнився на користь Сполучених Штатiв.

Зразу ж пiсля закiнчення вiйни спiввiдношення мiж грошовою масою та золотими резервами змiнилося в кожнiй європейськiй країнi, яка брала участь у вiйнi. Щоб якось владнати цю нову ситуацiю, було прийнято рекомендацiї (в основному англомовних експертiв) про впровадження золотовалютного стандарту i заохочувати центральнi банки брати до складу своїх резервiв поряд iз золотом й валюти обмiннi на золото в якостi забезпечення банкнотної емiсiї центральних банкiв. Золото поряд з конвертованими валютами залишається звичним засобом розрахункiв в мiжнародних операцiях, однак воно вилучається з внутрiшнiх операцiй. Обмiн банкнот на золото бiльше не забезпечується для резидентiв (обмiн проводиться у виняткових випадках у формi злиткiв). Ця нова система отримує визнання на Генуезьськiй конференцiї в 1922 роцi на якій прямо ставилося завдання повернення до золотого стандарту, як нормального стану валютно-грошової системи (хоча тут же домовились і про можливість використання для міжнародних розрахунків деяких національних валют, які конвертуються в золото). На практиці ці рекомендації втілилися у введенні так званого золотозливкового стандарту, встановленого зпершу Британією в 1925 році, при якому національна валюта розмінювалася лише на золоті злитки вагою в 400 тройських унцій. Протягом року майже сорок країн створили подібну систему золотого стандарту. Таким чином, було здійснено «економізацію» золота, тобто його зосередження в державних резервах, що суттєво відрізнялося від умов існування золотомонетного стандарту. Крім того, більшість країн, які не мали достатніх золотих резервів не могли дозволити собі прямий обмін національної валюти на злитки золота і обмежувалися так званим «золотодевізним стандартом». Він передбачав розмін національної валюти на ті іноземні валюти, які обмінювалися на золото центральними банками, що їх емітували (система «золото за кордоном»)[115]. Вся утопічність намірів повернення в «золоте століття» стала очевидною під час кризи 1929-1933 років, коли не лише Великобританія, Німетчина, Японія, а й навіть США - єдина країна, яка ще зберігала золотомонетний стандарт (експорт золота з США був призупинений в 1917 році, але знову дозволений з 1919 року) , були змушені відмінити його 9 березня 1933року. З липня 1931 року Нiметчина призупиняє конвертацiю рейсхмарки в зв'язку з призупиненням банкiвського кредитування, яке надавали їй iншi країни (наслiдок банкрутства австрiйського Kredit Anstalt в травнi 1931 року). Залишена без резервiв (внаслiдок своєї спроби вiдновлення золотого паритету фунта, яка проводилася на основi свого Gold Standard Act 1924року) Великобританiя восени 1931 року вiдмовляється забезпечувати обмiн на золото своєї валюти i з цього моменту дозволяє її курсу плавати, що досить швидко призвело до 30%-ного знецiнення. У квiтнi 1931 року Сполученi Штати теж розривають зв'язок своєї валюти iз золотом i плавання долара припиняється лиш у сiчнi 1934 року пiсля 50%-ної девальвацiї. Спроба Францiї, Швейцарiї, Iталiї та країн Бенiлюксу по пiдтримцi “золотого блоку”, в який цi країни об'єдналися, також закiнчилась крахом. З 1935 по 1936 рiк країни “золотого блоку” по черзi пiдкоряються необхiдностi пускати плавати свою валюту. В свою чергу Нiметчина iзолюється в автаркiчному дирижизмi з неконвертованою в золото валютою.

В 1936 роцi всi промислово розвинутi країни практично вiдмовилися вiд золотої конвертованостi валют. Повсюдно проводилось нагнiтання протекцiонiстських заходiв та девальвацiй, породжених конкуренцiєю. Джоан Робiнсон назве це полiтикою “розорення сусiда”, яка спричинила справжнiй крах мiжнародної торгiвлi.[88] Трьохстороння угода, пiдписана 25 травня 1937 року Сполученими Штатами, Великобританією та Францією, в якій було розроблено процедури консультацій між цими країнами, було єдиним променем надії в цей похмурий період. Однак і вона не дозволила навести лад в міжнародних валютних відносинах до початку другого світового конфлікту.

Пiсля другої свiтової вiйни iдея поновлення конвертованостi валют у золото серйозно вже не розглядалася. Хоча iлюзiї можливостi повернення до неї залишалися ще досить довго i остаточно розвiялися, очевидно, лише пiсля спецiального дослiдження цiєї проблеми так званою “Золотою комiсiєю”, створеною за iнiцiативи Рональда Рейгана. Висувалися найрiзноманiтнiшi пропозицiї щодо використання золота: повернення до повного або часткового покриття золотом емiсiї доларiв; випуск облiгацiй, забезпечених золотом; встановлення паралельного обiгу паперових та золотих грошей. Однак остаточне рiшення звелося до рекомендацiй здiйснення продажу золота з офiцiйних резервiв шляхом поновлення карбування двадцятидоларових монет, якi не є законним платiжним засобом.

Механiзм золотого стандарту аж нiяк не був абсолютно автоматичним i об'єктивнодiючим, а центральнi банки не були абсолютно пасивними. Система золотого стандарту не була нейтральною i з полiтичної точки зору: вiд часiв Римської до часiв Британської iмперiї вона мала iєрархiчний характер i бiльшiсть країн розташовувались на її переферiї, пiдпорядковуючись iнтересам країн- гегемонiв, якi диктувалися за допомогою їх валют.

Завдання будь-якої валютної системи - сприяти розвитку торгiвлi. Невдача, яка спiткала систему золотого стандарту в перiод мiж двома вiйнами, призвела до створення бiльш гнучкої системи, заснованої на золотовалютному стандартi. Це Бреттон-Вудська система, яка в бiльшiй мiрi сприяла пiдйому свiтової економiки на протязi двадцяти п'яти рокiв пiсля другої свiтової вiйни.

Бреттон-Вудська угода вiдмiтила надзвичайно важливий етап в мiжнародному валютному життi. Вперше в основу мiжнародної валютної системи було покладено мiжнароднi угоди, що фiксували правила, якi застосовують усi i встановили справжнє спiвробiтництво мiж країнами у валютнiй сферi.

Ця система грунтується на золотовалютному стандартi, який означає, що деякi валюти в мiжнародних розрахунках розглядаються як еквiвалент золота. Тому кожна країна може зберiгати цi валюти в якостi валютних резервiв i конвертувати їх по фiксованому курсу вiдносно своєї власної валюти (наприклад, Росiя прийняла систему золотовалютного стандарту ще в кiнцi ХIХ столiття, в епоху розквiту золотого стандарту).

Бреттон-Вудська конференцiя, скликана за iнiцiативою США в липнi 1944 роцi, знаходилась пiд впливом досвiду, накопиченого в перiод мiж двома вiйнами, i в значнiй мiрi прийняла до уваги нову, створену другою свiтовою вiйною соцiально-економiчною ситуацiєю. Оскiльки вона проводилась до закiнчення вiйни, то на нiй могли панувати лише двi iдеї, що мали розповсюдження в Сполучених Штатах та Великобританiї. В 1943 роцi, були представленi два плани: один британський, складений лордом Кейнсом, iнший, американський - витвiр Генрi Вайта.

В цих двох планах, безперечно, видiлялись деякi загальнi iдеї. Перш за все, визнання необхiдностi вiльної свiтової торгiвлi та фiнансового обмiну; мiжнародної валютної стабiльностi (рiвновага платежiв та стабiльностi валютних курсiв); фiксованих правил мiжнародних угод. Далi йшлося про принципи змiни золотого стандарту золотовалютним та створення мiжнародної валютної органiзацiї, яка б займалася наглядом за всiєю системою та реалiзовувала механiзм валютного спiвробiтництва. I на кiнець, висувалось положення про необхiднiсть формування механiзмiв мiжнародного клiрингу, який дозволив би забезпечити фiнансування кон'юнктурних дефiцитiв зовнiшнiх платежiв.

Не дивлячись на спiльнi риси, концепцiї двох планiв принципово вiдрiзнялись. Основна iдея плану Кейнса полягала у створеннi на мiжнародному рiвнi органiзацiй, якi б забезпечували тiсне спiвробiтництво мiж країнами i мали можливiсть не допустити економiчний спад i зменшити тягар зовнiшнiх обмежень для спустошеної вiйною європейської економiки, надаючи їй фiнансовi ресурси, необхiднi для вiдновлення та розвитку.

Основною турботою Вайта, було, безперечно усунення перешкод для мiжнародної торгiвлi, перекладання тягара впорядкування на країни з вiд'ємним платiжним сальдо, тобто на партнерiв США, i недопущення створення свiтової влади, яка б була спроможна створити конкуренцiю американському лiдерству як в фiнансово-економічній сферах, так i в полiтичнiй.

Не дивлячись на жорсткий захист Кейнсом свого плану, система запропонована спiльним америко-британським комюнiке 4 квiтня 1944 року, в значнiй мiрi вiдтворювала iдеї плану Вайта, при чому на практицi деякi поправки внесенi англiйськими експертами (як, наприклад, положення про рiдкiсну валюту) не мали нiякої сили. Таким чином, Бреттон-Вудська система була майже цілком пiдпорядкована американському Казначейству.

Бреттон-Вудська конференцiя об'єднала представникiв 44 держав, якi пiдписали хартiю ООН, включаючи й СРСР. Розвиток полiтичних вiдносин мiж США та СРСР призвiв до того, що Радянський Союз не ратифiкував цих угод i не брав участi в органiзацiях Бреттон-Вудса, а деякi країни схiдного блоку (Чехословакiя, Польща, Куба) повнiстю вiдмовились вiд них.

Бреттон-Вудські угоди встановлюють три основнi принципи органiзацiї мiжнародного життя:

? валютнi вiносини повиннi бути стабiльними;

? конвертованiсть валют повинна забезпечити свободу та багатостороннiсть розрохункiв за поточними операцiями;

? сприяти стабiльностi валютного обмiну.

Бреттон-Вудськi угоди закрiпили вiдмову вiд золотого стандарту i встановили режим золотовалютного стандарту. Основою системи лишається золото, оскiльки всi валюти мають об'явлений золотий паритет безпосередньо чи через долар США, вартiсть якого зафiксована в золотi. В концепцiї Бреттон-Вудса, золото є також i засобом створення резервiв та розрахункiв. Кожна країна мала можливiсть зберiгати золото в своїх офiцiйних резервах i використовувати його для проведення розрахункiв за кордоном чи для викупу у нерезидентiв їх авуарiв у своїй нацiональнiй валютi на основi визначеного паритету.

Однак на практицi система еволюцiонувала до поступового скорочення значення золота. В 60-х роках конвертованiсть долара в золото стала теоретичною. Розвиток мiжнародного значення долара i досить не певна валютна полiтика призвели до збiльшення обсягу американської валюти в обiзi, що не могло не вплинути на вартiсть золота на вiльному ринку. Для пiдтримки на ринку курсу 35 доларiв за унцiю, який вiдповiдав офiцiйному паритету своєї валюти, Сполученi Штати зi своїми союзниками заснували в жовтнi 1961 роцi золотий пул, який поставляв метал, необхiдний для iнтервенцiй на ринку i забезпечував стабiльнiсть курсу. Проте цей пул розпався в березнi 1968 роцi в результатi кризи, спричиненої спекуляцiями. Конвертованість долара в золото стає чисто теоретичною i 15 серпня 1971 року офiцiйна вiдмiна конвертованості президентом Нiксоном закрiпила роль долара як фактичної основи мiжнародної валютної системи i замiну золотого стандарту доларовим.

Одним з принципових нововведень Бреттон-Вудса, без сумнiву було створення мiжнародної валютної органiзацiї - Мiжнародного валютного фонду (МВФ), та встановлення механiзму взаємних кредитiв на користь країни, яка має труднощi iз зовнiшнiми платежами.

Створена в 1945 роцi мiжнародна валютна система проiснувала без поштовхiв до кiнця 50-х рокiв, проте в цiлком особливих умовах, оскiльки майже всi країни користувалися положенням “про винятки”, якi були передбаченi безпосередньо для пiслявоєнного перiоду. Вiдновлення конвертованостi європейських валют в 1958 роцi, фактично стало початком краху системи, пiдiрваної всезростаючим погiршенням платiжного балансу США.

В кiнцi 60-х рокiв одна за одною наступають валютнi кризи. В листопадi 1967 року було девальвовано фунт стерлiнгiв. Девальвацiя франка та ревальвацiя марки в 1969 роцi дещо вiдтягнули остаточну кризу, проте доларовi запаси (які більше не конвертуються в золото) за кордоном набувають неймовірного розмаху, що стає причиною розвитку гiгантського ринку євродоларiв з дестабiлiзуючим ефектом. Переживши кризу 1968 року, система рухнула в 1971 роцi. Цей рiк був вiдмiчений новим погiршенням торгового балансу США (дефiцит балансу склав 2.9 млрд. дол. США). Напружена ситуація на валютному ринку, яка посилилась у травні 1971року стала причиною плавання деяких валют (німецької марки, голандського гульдена, канадського долара). Тимчасова призупинка конвертованостi доларiв США в золото у серпнi 1971 року, фактично поклала кiнець Бреттон-Вудськiй системi. Рiшення президента Нiксона створило досить драматичну ситуацiю. Долар - мiжнародна резервна валюта не мала бiльше офiцiйної вартостi ( призупинення конвертацiї долара по фiксованому валютному курсу).

В цiй ситуацiї Францiя сформувала подвiйний валютний ринок, для того щоб дозволити плавати вартостi “фiнансового франка”, стабiлiзуючи при цьому “комерцiйний франк”. Iншi великi європейськi країни та Японiя також дозволили своїй валютi плавати. Таким чином, було пiдiрвано основи свiтової мiжнародної економiчної та валютної органiзацiї, визначенi пiсля другої свiтової вiйни.

Проте промислово розвинутi країни приклали багато зусиль щоб вийти з цiєї критичної ситуацiї як найшвидше. Це їм вдалося 18 грудня 1971 року по Смiтсонськiй угодi, яка передбачала:

1. Сполученi Штати повиннi пiдвищити офiцiйну цiну золота до 38 доларiв за унцiю (проте США не вiдновили при цьому обмiн золота).

2. Ревальвувати, в середньому на 12%, валюти iнших країн по вiдношенню до золота.

3. Розширити межi коливань курсiв (замiсть 1% встановлювалась величина в 2.25%) з можливим вiдхиленням в обидвi сторони( сумарна величина вiдхилення склала 4.5%).

Якщо не брати до уваги заходи по демонетизацiї золота (включаючи наданi МВФ права продажу наявного запасу золота за свiтовими цiнами), найважливiшим результатом цiєї конференцiї було надання країнам права приймати самостiйно рiшення вiдносно системи регулювання валютного курсу. Прийняте рiшення стало компромiсом мiж позицiєю Францiї, яка наполягала на системi “регульованого прив'язування”, та США - “нiчим не обмежене плавання”.

Смiтсонiвська угода з грудня 1971 року розпочала роботу над реформою мiжнародної валютної системи. Основне завдання полягало в тому, щоб ця реформа не стала вирiшення проблем лише розвинутих країн (як це iсторично сталося з Бреттон-Вудською системою i в силу практичних причин з угодою 1971 року укладеної в серединi Групи десяти), тому його вирiшення було доручено в 1972 роцi Спецiальному комiтету управляючих МВФ та Групi двадцяти.

Групою двадцяти було представлено план з двох частин. В першiй частинi - “Реформована система”, були передбачені основнi положення загальної реформи мiжнародної валютної системи з розширенням ролi МВФ, стабiльними та впорядкованими валютними курсами, симетрiєю зобов'язань країн з позитивним та негативним сальдо, конвертованостi валют, СДР - основного резервного засобу.

В другiй частинi, виключно практичнiй, передбачалися наступнi заходи: змiцнення значення МВФ; орiєнтацiя та управлiння валютними курсами в перiод плавання; створення при МВФ механiзму протистояння нафтовим кризам; заходи на користь країн, що розвиваються; вивчення проблеми золота та нове визначення СДР; створення Тимчасового комiтету Ради управляючих МВФ; пiдготовка поправок до статуту МВФ.

Отже, переговори проводилися мiж промислово розвинутими країнами пiд час зустрiчей на вищому рiвнi глав держав урядiв, а в мiжнародному - в межах Тимчасового комiтету МВФ, який з жовтня 1974 року змiнив Групу двадцяти. Правила для цього “перехiдного перiоду” були визначенi пiд час зустрiчi Тимчасового комiтету в Ямайцi 7-8 сiчня 1976 року i зафiксованi в поправках до Статуту МВФ, який вступив вдiю 27 грудня 1945 року i виправлявся два рази: 31 травня 1968 року - створення СДР; 30 квiтня 1976 року - друга поправка, передбачена Ямайською угодою, вступила в дiю 1 квiтня 1978 року. Вона закрiпила вiдмову вiд фiксованих паритетiв, якi були одним з основних положень Бреттон-Вудса. З цих пiр правилом в галузi валютних курсiв стала свобода. тим не менше цей принцип примусив промислово розвинутi країни прийти до створення контролю за плаванням своїх валют. Крiм того, Статут МВФ передбачає можливiсть повернення до стабiльних та впорядкованих паритетiв.

Нова мiжнародна валютна система стала результатом компромiсу мiж двома досить рiзними позицiями. В країн, що розвиваються та промислово розвинутих країн було досить рiзне розумiння того, яким повинен був бути мiжнародний порядок. Новi правила, зафiксованi в 1976 роцi були чисто прагматичними. Деякi пункти намагалися швидше легалiзувати певну практику, таку, як наприклад плавання, нiж вiдповiдати глобальному розумiнню мiжнародного порядку.

Таким чином, мiжнародна валютна реформа буде складною, але вiд цього вона не стає менш необхiдною. Приклад Європейської валютної системи показує: якщо є реальне полiтичне бажання, то можна вiдновити валютний порядок, якими б не були при цьому труднощi та вiдмiнностi iнтересiв. Однак це можливо лише при умовi реальної координацiї економiчної полiтики.

Римський договiр, за яким було створено європейський економiчний союз (ЄЕС), не передбачав утворення валютної Європи. В ньому мiстилися лиш досить не чiткi положення про координацiю внутрiшньої та зовнiшньої грошової полiтики та про створення для цього консультативного органу - Валютного комiтету. Починаючи з 1964 року була започаткована процедура консультацiй на випадок змiни валютних курсiв i було створено Комiтет управляючих центральних банкiв.

Лише в кiнцi 60-х рокiв, в зв'язку з валютною кризою 1968 року, було розпочато будiвництво валютної Європи i конференцiя глав держав та урядiв в Гаазi, у груднi 1969 року, визначила цiль - поетапне створення економiчного та валютного союзу. Цей план, запроваджений в дiю на початку 70-х рокiв, в кiнцевому результатi отримав поразку iз-за розпаду Бреттон-Вудської системи та першої нафтової кризи. Але заснована в 1979 роцi європейська валютна система (рiшення про створення європейської валютної системи було прийнято 5грудня 1978 року, а почала вона дiяти 13 березня 1979 року) встояла перед другою нафтовою та економiчною кризою початку 80-х рокiв. Перед нею було поставлено 4 цiлi:

? встановити валютну стабiльнiсть в серединi Союзу;

? стати основним елементом стратегiї росту в умовах стабiльностi;

? спростити конвергенцiю процесiв економiчного розвитку i надати новий імпульс європейському процесу;

? мати стабiлiзуючий вплив на мiжнароднi економiчнi та валютнi вiдносини.

Iнiцiатори європейської валютної системи сподiвались, що вона привнесе позитивний внесок в боротьбу з iнфляцiєю та безробiттям. Окрiм пiдвищення валютної стабiльностi в Європi, на європейську валютну систему була покладена стабiлiзацiя i мiжнародної економiки.

Європейська валютна система встановила базу визначення вартостi, призначену стати грошима - ЕКЮ, i систему стабiльних, впорядкованих курсiв мiж країнами ЄВС. Вона передбачає надання резервiв в загальне розпорядження та вводить в дiю цiлий арсенал кредитних механiзмiв в серединi Союзу.

ЕКЮ стала центральним елементом європейської валютної системи. Визначена як корзина валют, вона поступово розширила своє офiцiйне значення. ЕКЮ мала багато характеристик справжньої мiжнародної валюти, але не була валютою в повному розумiннi цього слова, а всього лиш вираженням резервних активiв (золото, долар) пiд забезпечення яких воно випущене.

Всерединi європейської валютної системи була визначена решiтка фiксованих паритетiв з обмеженими межами коливання. Iндикатор вiдхилення повинен спонукати до заходiв по врегулюванню ще до того, як з'явиться ситуацiя здатна порушити паритети. Iнтервенцiї в серединi меж коливань важливi для забезпечення стабiльностi ринку, проте змiни паритетiв допустимi, i бiльш того широко практикувались.

В рамках угоди про європейську валютну систему, кожна країна Європейського Союзу фiксувала центральний курс своєї валюти в ЕКЮ. Встановлювалася решiтка двостороннiх центральних курсiв європейських валют один до одного. Межi коливань становлять 2.5% з однiєї та iншої сторони вiд центральних курсiв. Однак розширенi межi коливань в 6% були передбаченi в якостi перехiдних для лiри та песети. Великобританiя не пiдпорядковувалася цим правилам (фунт стерлiнгiв вiльно плавав по вiдношенню до валют європейської валютної системи). З причинних проблем структурного характеру в португальськiй та грецькiй економiцi це ж саме стосується драхми та ескудо.

Двостороннi курси валют повиннi знаходитись в межах границi коливань. I для забезпечення цього центральнi банки проводять iнтервенцiї купуючи чи продаючи свої валюти на валютних ринках. Ця система досить проста та симетрична: коли двi валюти протистоять одна однiй, тобто їх валютнi курси ризикують вийти за межi коливань, два зацiкавленi центральнi банки зобов'язані втрутитися. Вони продають найбiльш сильну та купують найбiльш слабку валюту. Iнтервенцiї можуть проводитись як у валютах Союзу, так i в доларах США. Однак на практицi цi iнтервенцiї важчi для країни, валюта якої слабша, оскiльки це призводить до скорочення її валютних резервiв.

Для країни iз сильною валютою ввiз валюти в результатi iнтервенцiй спричиняє лише емiсiю додаткових внутрiшнiх засобiв лiквiдностi. Це може бути недоречним, але це можна компенсувати грошово-кредитною полiтикою. Для того щоб краще розподiлити видатки по врегулюванню валютних курсiв, було передбачено iндикатор вiдхилення. Вiн визначається по вiдношенню до максимальної рiзницi вiдхилень, яка вiдповiдає стану валюти, що гiпотетично досягнула своїх граничних курсiв по вiдношенню до всiєї сукупностi iнших валют ЄВС. По рiзних валютах рiзниця вiдхилень неоднакова. Перехiд цiєї межi примушує країну вжити заходiв щоб зупинити подальшi вiдхилення. Вона може проводити диверсифiкацiйнi iнтервенцiї на валютних ринках, переорiєнтувати свою внутрiшню грошово-кредитну полiтику чи змiнити свою економiчну полiтику.

В рамках європейської валютної системи були створенi кредитнi механiзми для змiцнення економiчного та валютного союзу. Помiтно змiцнiли рiзноманiтнi види перехресних кредитiв, якi надають один одному центральнi банки чи країни-члени з початку 70-х рокiв.

Середньострокове кредитування було органiзовано в 1971 роцi. Воно може надаватися державами ЄВС на строк вiд двох до п'яти рокiв європейським країнам, що мають труднощi з платiжним балансом. Для забезпечення конвергенцiї економiки були також передбаченi трансфери ресурсiв на користь найменш багатих країн-членiв. Поряд з наданням премiй та субсидiй iснують механiзми позик Європейського iнвестицiйного банку та Європейського Союзу.

Перший етап створення Єдиної валютної системи в Європi розпочався 1липня 1990 року. Ключовим елементом першої стадiї стали: повна лiбералізацiя руху капiталу i бiльш тiсної кооперацiї мiж державами в рiзних галузях економiки, зокрема в сферi фiскальної та монетарної полiтики. Протягом цього перiоду проходить переоцiнка розмiру “валютної змiї” для валют деяких країн, що виявили бажання брати участь в ЄВС. Слiд нагадати, що з 1 сiчня 1993 року (у вiдповiдностi з Маахстриською угодою 1991 року) Європейське економiчне спiвтовариство трансформовано в Європейський Союз, що мало свiй вплив i на процес бiльш тiсної iнтеграцiї в межах європейської валютної системи.

Другий етап почав впроваджуватись в життя 1 сiчня 1994 року. (Його можна вважати попередньою фазою створення повноцiнного валютного союзу.) Одним з його найбiльш важливих заходiв є створення європейського валютного iнституту, прообразу майбутнього Європейського центрального банку (ЄЦБ). Таким чином всi держави-члени Європейського союзу (за винятком Великобританiї та Грецiї) задовольнили вимоги ЄС про надання достатньої кiлькостi повноважень центральним банкам своїх країн для проведення незалежної та повноцiнної грошово-кредитної полiтики.

Третiй етап створення ЄВС розпочався 31 грудня 1998року- остаточно зафiксованi курси нацiональних валют держав-членiв ЄС до єдиної валюти.

По-перше, єдина валюта означає єдиний фiнансовий ринок, новi можливостi для iнвестицiй по всiй Європi, новi фiнансовi iнструменти в євровалютi.

“Євро” швидко стало важливим засобом мiжнародних розрахункiв, а довiра до неї зростає по мiрi її використання та збiльшення масштабiв її розповсюдження. Цi процеси взаємопов'язанi, тому й висока репутацiя такої валюти, як долар США не може бути пiдiрвана водночас. Слiд вiдзначити й такi фактори, як оцiнка вартостi валюти, її конкурентоспроможнiсть на свiтових ринках та циклiчнiсть свiтового економiчного розвитку. Сильнi позицiї європейських валют по вiдношенню до долара США були i є важливим фактором стримання економiчного росту в країнах Європи. На думку багатьох аналiтикiв, чи не найголовнiшою рушiйною силою процесу введення “євро” є намагання полiтикiв європейських країн досягнути встановлення бiльш вигiдних для них обмiнних курсiв валют, щоб забезпечити таким чином реструктуризацiю економiки своїх країн.

Таким чином, сьогодні міжнародна валютна система розвивається двома взаємопов'язаними і водночас суперечливими шляхами. З одного боку посилюється значення міжнародних валютно-фінансових структур (МВФ, Світовий банк), що відповідає потребам глобалізації економічного розвитку. З іншого, відбуваються процеси регіоналізації валютно-кредитних відносин, формування різних валютних блоків.

Міжнародний ринок грошей і капіталів

Важливе місце в системі світогосподарських зв'язків належить міжнародному кредиту. Він є формою позичкового капіталу. Коли капітал передається у тимчасове користування на основі поворотності, строковості і платності. Учасниками міжнародних кредитних відносин є банки, підприємства, уряди, міжнародні і регіональні організації.

Виникнення та розвиток міжнародного чи євроринку безперечно є важливим явищем міжнародного фінансового життя за останні 40 років. Євроринок існує з кінця 50-х років як ринок євродоларів США (правда, доларові депозити за межами США існували ще в кінці XIX ст., але операції та кількість учасників у них були незначними).

Євроринки - це ринки, на яких здiйснюються кредитнi та депозитнi операцiї, вираженi у валютах, вiдмiнних вiд валют країни, в якiй знаходяться банки, що їх проводять. З цiєї причини цi операцiї уникають валютного регулювання та податкового законодавства даної країни. Причиною виникнення цих ринкiв були не урядовi рiшення, а потреби фiрм, iнвесторiв i навiть деяких країн, до яких банки зумiли пристосуватись. Таким чином, розвиток євроринкiв був спричинений лише життям. З'явившись в кiнцi 50-х рокiв (в перiод гострої нестачi доларiв) вони швидко розвивались в 60-х роках, коли погiршення платiжного балансу США призвело до неймовiрного припливу американської валюти. Рециклювання нафтових капiталiв надало для них нового поштовху в 70-х роках, а глобалiзацiя фiнансової дiяльностi та бурхливий рiст інновацій пiдтримували їх розвиток у 80-х.

Виникнення ринку євродолара в кiнцi 50-х рокiв було викликане низкою факторiв: пропозицiєю розмiщення доларiв поза межами Сполучених Штатiв; попитом на долари у Європi; американською регламентацiєю, що ускладнювала проведення операцiй в США, в порiвняннi з операцiями вiльного ринку; намагання банкiв знайти засоби фiнансування мiжнародних операцiй.

В Європi 50-тi роки були вiдмiченi “доларовим дефiцитом”. Європейська економiка закiнчила свою вiдбудову i почала швидко розвиватись. Часто нацiональних заощаджень було недостатньо для покриття потреб у iнвестицiях та фiнансуваннi дефiциту державних бюджетiв i Європа вимушена була шукати джерела фiнансування на змiну плану Маршала.

З часу Великої депресiї мiжвоєнного перiоду грошовi ринки регулювалися в усiх промислово розвинутих країнах, - Сполученi Штати також не були винятком. “Правило Q” Федерального резервного акту 1937 року, передбачало обмеження процентних ставок по депозитах американським банкам. Таким чином, американське регулювання заохочувало формування делокалiзованого ринку долара.

В цей же перiод банки Великобританiї, надзвичайно активнi у фiнансуваннi мiжнародної торгiвлi, шукали фонди для розвитку своєї дiяльностi у цiй галузi. У результатi Суецької експедицiї 1956 роцi, уряд Великобританiї запровадив валютнi обмеження, якi звузили можливостi кредитування нерезидентiв британськими банками у фунтах стерлінгів. Долар став єдиною валютою-замінником для проведення такого виду діяльності. таким чином, банки Великобританії стояли біля витоків створення ринку євродолара, яки у першій фазі свого розвитку був обмежений короткостроковими операціями по вкладах та кредитах.

Швидкий розвиток євроринку почався в 60-х роках, внаслідок погіршення американських зовнішніх платежів та заходів прийнятих США для забезпечення захисту своєї валюти. З 1959 року баланс поточних платежів США починає погіршуватись. Причиною цього стали військові видатки у В'єтнамі, а також ріст конкурентоспроможності європейської та японської економік. Надлишок емісії доларів постійно підривав і сам долар і міжнародну валютну систему. Він давав у руки нерезидентів долари, які ті в зв'язку американським регулюванням були схильні інвестувати швидше на євроринках ніж в США. Це регулювання створило умови для розвитку вільного ринку долара тобто євроринку.

У 60-х роках регулювання поширилось і на ринок облігацій. Процентні ставки американського ринку були невисокими. Щоб уникнути відтоку американського капіталу слід було б підвищити ставки, але американський уряд пішов шляхом регламентації. В 1963 році було введено в дію “податок для вирівнювання проценту”. Ним обкладалися виключно доходи, отримані американськими резидентами по вкладах в іноземні цінні папери, по ставці 15 %. Потенційно своєю появою єврооблігаційний ринок повинен завдячувати саме йому.

Крім того, розвиток єврооблігаційного ринку стимулювався політикою “добровільного обмеження” вивозу капіталу, розпочатою президентом Джонсоном в 1968 році. Ця політика ставила перед американськими мультинаціональними компаніями проблему фінансування їх установ за кордоном. Для її розв'язання американські підприємства були вимушені позичати долари за межами США, у євробанків чи проводити євроемісії.

Таким чином, американська політика 60-х років створила за межами США одночасно пропозицію доларів, ефективний попит на них та різницю між процентними ставками на американському ринку і на ринку євродолара, яка задовільняла як кредиторів так і позичальників на вільному ринку.

В той же час в Європі ситуація була надзвичайно сприятливою для розвитку офф-шорного ринку. В результаті повернення до зовнішньої конвертовності валют та послідовного руху до нової рівноваги зовнішніх платежів ведучих промислово розвинутих європейських країн, валютне регулювання стало більш гнучким і почали розвиватись валютні ринки, банки знову здобули свободу використання іноземної валюти.

Центральні європейські банки також приймали участь у розвитку євроринку. Щоб краще контролювати еволюцію своєї внутрішньої ліквідності вони надавали перевагу розміщенню на євроринках частини своїх доларових запасів, отриманих за рахунок позитивного сальдо зовнішніх платежів європейських країн, симетричного американському від'ємному сальдо.

Внаслідок значного економічного росту розвинулись міжнародні операції європейських підприємств. Для них була необхідна стаття “ліквідні кошти в іноземній валюті”, які підприємства намагалися зберігати, коли це було можливим, поза увагою національних валютних регламентацій. Євроринок відкривав таку можливість.

Спочатку цей вільний ринок функціонував головним чином в Лондоні. Звичайно обсяг ринку був надто великим, щоб залишатися в межах Великобританії і згодом офф-шорні ринки були сформовані в інших частинах світу: Парижі, Брюсселі, Нью-Йорку, Цюриху, Люксембурзі, Торонто, Сінгапурі, Гонконзі в Карибському басейні, Бахрейні, Ліберії на островах Мен, Джерсі та Пренсі.

Всі вони привабливі своїми податковими пільгами та конфіденційністю рахунків. Деякі з них мають індивідуальні переваги у наданні конкретних фінансових послуг (наприклад, в галузі страхування - о. Мен та Бермудські о-ви, в сфері пароплавства - Ліберія, Багамські о-ви).

Варто зауважити, що раніше для виникнення міжнародного фінансового центру необхідні були розвинута національна банківська система, велика фондова біржа та стабільна валюта. В наш час для цього частіше всього буде достатньо гнучкого фінансового законодавства, права відкривати іноземні банківські відділення та філіали, відсутності податку на доходи чи його пільговий рівень, спрощеної процедури для проведення біржових та банківських операцій. Тому тепер поряд з такими традиційними екстериторіальними фінансовими центрами, як Лондон, Цюрих, Нью-Йорк, важливу роль на міжнародному ринку позичкових капіталів відіграють Сінгапур, Гонконг, Бахрейн, Панама

Під час формування євроринку (1950-1960 роки) утворилася його база - ринок короткострокових операцій. В 1992 році його обсяг, обчислений МВФ як сума банківських депозитів в інвалюті, розміщений в усіх фінансових центрах світу. склав 6749,1 млрд. дол. США. [130]. Це найбільш широкий показник, що характеризує сукупний розмір міжнародного грошового та інвестиційного ринку. На другому етапі(кінця 60-х років) на євроринку з являються два нових сектори - єврокредити та облігаційні позики.

На початку 60-х рокiв банки значно розширили свою дiяльнiсть по мiжнародному кредитуванню в iноземнiй та нацiональнiй валютi. Останнiм часом, обсяг операцiй в iноземнiй валютi найбiльших мiжнародних установ значно збiльшився. Їх здiйснюють головним чином європейськi банки - французькi, люксембургськi та банки Великобританiї. Однак для банкiв є природною тенденцiя розвивати кредитування за кордоном у своїй нацiональнiй валютi, лiквiднiсть по якiй їм простiше забезпечувати. На ринках євровалют банки грають класичну посередницьку роль. Вони залучають вклади, в основному на короткий строк, пiд процентну ставку, розраховану в залежностi вiд ставок дiючих на нацiональних ринках. Основною привабливою рисою ринку євровалют є рiзниця в процентних ставках в порiвняннi з вiтчизняними ринками. Єврооперацiї мають, як правило, не високий рiвень дохідностi, проте в силу великих розмiрiв угод i вiдсутностi регулювання депозити в євровалютi, дають бiльший прибуток, нiж вклади у нацiональнiй валютi.

За традицiєю позики в євровалютi надаються за ставкою, яка на декiлька процентiв вища ставки продавця на Лондонському мiжбанкiвському ринку депозитiв - ЛIБОР (London Interbank Official Rate). Ставка яка реально виплачується позичальником розраховується шляхом долучення до ЛIБОР маржi за ризик i комiсiйні. Однак, унiкальнi характеристики ринку євровалют дозволяють цiй ставцi, у бiльшостi випадкiв, бути нижчою нiж на ринках своїх країн. Переважна бiльшiсть позик надається iз змiнною процентною ставкою (перiод фiксованої ставки триває в основному 6 мiсяцiв, хоча вiн може також тривати вiд 1 до 3 мiсяцiв). Саме завдяки перемiнному характеру процентних ставок можна призначити строк погашення на більш віддалений період.

Для євробанкiв дiяльнiсть на ринках євровалют тривалий час була додатком до їх основної дiяльностi в нацiональнiй валютi. Єврооперацiї, як зазначалось вище, мають невисокий рiвень дохідностi. Розвиток євроринку та неплатоспроможнiсть деяких боржникiв “третього свiту”, повиннi були б призвести до збiльшення маржi по операцiях, якi почали займати суттєве мiсце в банкiвських балансах. Проте нiчого подiбного не вiдбулося внаслiдок конкуренцiї всезростаючої кiлькостi дiйових осiб на ринку та їх бажання (в рекламних цiлях) отримати хороше мiсце в iєрархiї дiяльностi на євроринках, яка встановлюється пресою чи професiйними колами. В таблицi показано, якi країни представляли найбiльшi банки свiту. В 1996 роцi серед двадцяти найбiльших банкiв домiнуюче становище займали японськi та європейськi банки. Низькі показники прибутку на активи свідчать про високу конкуренцію на світовому ринку банківських послуг, або про те, що крупні банки неефективно управляють своїми активами. Звичайно, причиною невисоких показників доходу на активи може бути поєднання обох факторів, при цьому неефективність може бути пов'язана із зайвими видатками, які неминучо супроводжують діяльність крупних банків.

Спочатку набір операцій в окремих секторах євроринку не був різноманітним. Відсутність достатньої диверсифікації кредитних послуг свідчила про те, що ринок ще знаходився в процесі формування. Інтеграційні процеси почали проявлятися в 80-і роки, у відповідь на еволюцію кризи заборгованості в країнах, що розвиваються, інфляційне знецінення валют та динаміку процентних ставок.

У відповідь на зовнішні та внутрішні вимоги, з якими євроринок зіткнувся у 80-і роки, його подальший розвиток пішов шляхом широкого впровадження нових видів банківських послуг. Як правило нові види фінансових інструментів приходять в євросистему з національних ринків. І хоча інтенсивність використання їх різноманітних варіантів на національному та міжнародному рівні не однакова, технічна сторона їх організації та проведення практично однакова. Відмінності між євроринком та національними кредитними ринками стосується рівня дохідності і деяких методів регулювання банківської діяльності, але вони не стосуються основ проведення фінансових операцій. Закономірності еволюції останніх носять універсальний характер для світового кредитного ринку в цілому та всіх його складових частин. В секторі короткострокових кредитів євроринку основними інструментами надання позик є міжбанківські депозити, депозитні сертифікати та прості боргові зобов'язання (євровекселі чи євроноти).

Євровалютні депозити міжбанківського ринку - найважливіший вид короткострокового кредитування. На євроринку, як і на національних ринках короткострокових ресурсів, розрізняють депозити до запитання та депозити на певний (фіксований) строк. Перші можуть бути розміщені на ніч або можуть бути відкликані з повідомленням за 2 чи 7 днів, якщо валютою депозиту є долар США і Канади, фунт стерлінгів та ієна, мінімальний строк для інших валют - 2 дні. Розміри депозитів найрізноманітніші, але як правило мінімальний розмір становить 50 тисяч доларів США, або еквівалент, виражений в інших валютах.

Термінові депозити на період на 1, 3, 6, 12 місяців можна тримати в усіх основних евровалютах. Найбільш тривалі строки до 5 років відкриваються депозити лише в доларах США та фунтах стерлінгів. Основні центри розміщення міжбанківських депозитів у Європі знаходяться в Лондоні, Франкфурті-на-Майні, Цюриху, Женеві, Люксембурзі, Парижі, Амстердамі. Інші основні центри - Нью-Йорк, Токіо, Сінгапур та відділення міжнародних банків у Бахрейні.

Цінними інструментами на євроринку стали депозитні сертифікати. Депозитний сертифікат - це боргове зобов'язання банку, сума якого точно відповідає розміщеному в банку терміновому депозиті. Він підтверджує відповідальність банку перед власником сертифікату про виплату суми основного боргу та процентів в певний строк в певному місці.

Депозитні сертифікати з'явилися у США на початку 60-х років. Ввів їх у практику “First National City Bank of New York” і розпочав їх випуск на лондонському ринку. Пізніше ця практика знайшла розповсюдження і в інших грошових центрах.

На початку 60-х, з виникненням тенденції до створення крупних організацій для отримання переваг за рахунок “ефекту масштабу”, потреба у фінансових коштах в комерційних та офіційних органів не могла бути задоволена більшістю банків, які мали обмежені можливості в кредитній сфері.

Ріст міжбанківського ринку в Європі та ринку федеральних фондів в Сполучених Штатах дали можливість перекидати кошти з одного географічного району в інший, тобто переводити кошти з районів із збитковою ліквідністю в ті райони, які гостро відчувають потребу у фондах.

Євроринок пропонує декілька видів депозитних сертифікатів, які відрізняються по строках, методах виплати доходів. Як правило депозитні сертифікати мають фіксований строк (від 1 до 12 міс.) і приносять твердий процент, норма якого на 1/8% нижча в розрахунку на рік ставки LIBID (Лондонська ставка по короткострокових міжбанківських депозитах). Депозитні сертифікати з плаваючою ставкою випускаються з більш тривалими строками погашення - до 3 років. Процентні ставки по них нараховуються і виплачуються кожні півроку із розрахунку: ставка мінус 1/4%.

Добре розвинутий вторинний ринок має важливе значення в організаційній структурі ринку депозитних сертифікатів. Без нього цей папір ні чим не відрізняється від звичайного термінового депозиту. Можна, звичайно, обійти цю проблему шляхом використання паперу в якості забезпечення для короткострокового кредиту, але для цього потрібні певні домовленості.

Традиційною формою короткострокового та середньострокового фінансування виступає єврокредит. Існує чотири види позик в євровалюті:

а) позика з фіксованою процентною ставкою;

б) позика з плаваючою процентною ставкою (ролл-оверна позика);

в) резервний кредит;

г) синдикатний кредит.

Позика з фіксованою процентною ставкою може надаватися на строк до 2-х років, але частіше надається на коротший строк. Процентна ставка, яка при цьому встановлюється вища ставки LIBOR на момент отримання цієї позики. Позичальник знає наперед якими будуть його процентні платежі. Але банк, враховуючи мінливість ринку процентних ставок, повинен узгодити основну частину позик з фіксованою процентною ставкою з депозитами в тій же валюті й з таким же строком і встановити межі на сумарний обсяг позик з фіксованою ставкою, які він в змозі надати з врахуванням неузгодженості строків погашення.