Походження та функції грошей, особливості функціонування грошового ринку

На практиці політика контрольованої інфляції зазнала краху і з початку 70-х років змінилася відвертою антиінфляційною політикою, до якої змушені були перейти уряди більшості країн. Антиінфляційна політика проводиться за кількома напрямами - дефляційної політики (урегулювання попиту), політики доходів чи за одним і другим напрямами одночасно.

Дефляційна політика включає ряд методів обмеження платоспроможного попиту через фінансовий і кредитно-грошовий механізм.

Важливим інструментом дефляційної політики є кредитна рестрикція та пряме лімітування (таргетування) випуску готівки в обіг. Підвищуючи дисконтну ставку центрального банку, регулюючи процентні ставки за пасивними й активними операціями комерційних банків, збільшуючи норму обов'язкових резервів та іншими методами, держава скорочує банківське кредитування економіки і цим стримує зростання грошової маси та платоспроможного попиту.

Політика дефляції при послідовному і жорсткому її проведенні може дати бажаний антиінфляційний ефект, проте реалізація її пов'язана з певними труднощами, оскільки посилює соціальне напруження в суспільстві, викликає загрозу економічних спадів, зменшення зайнятості. Тому урядам доводиться замінювати дефляційні методи інфляційними.

Другий напрям антиінфляційної політики - політика доходів - передбачає державний контроль за заробітною платою і цінами. Такий контроль може зводитися до фіксації зарплати і цін на певному рівні ("заморожування"), або встановлення темпів їх зростання в певних межах, найчастіше в межах темпів приросту продуктивності праці або до того й іншого водночас. Завдяки цьому країни Заходу з початку 80-х років змогли перебороти галопуючу інфляцію, ввести її в межі "повзучої". На такому, загалом прийнятному для нормального економічного розвитку, рівні вони утримували інфляцію до кінця 80-х і протягом 90-х років переважно методами дефляційної політики.

Досвід державного регулювання інфляції має велике значення для економічної теорії і практики.

По-перше, інфляція може легко з контрольованої перетворитися в неконтрольовану, досягти галопуючих темпів і призвести до тяжких економічних і соціальних наслідків. Тому більш надійною виявилася чітко виражена антиінфляційна політика.

По-друге, антиінфляційна політика дає тим більший ефект, чим менше вона вдається до прямого втручання у виробництво, чим кращі умови створюються в країні для розвитку підприємництва і дії ринкового механізму.

По-третє, антиінфляційна політика теж може викликати певне напруження в економіці, тому проведення такої політики вимагає від її творців значної політичної волі.

Особливості інфляції в Україні

Перш ніж розглянути особливості інфляційного процесу в Україні, слід визначити основні специфічні риси економічного і соціального життя суспільства в цей період. Найбільш загальною, специфічною рисою цього періоду в Україні є те, що він був перехідним, коли ринкові методи й елементи тісно перепліталися з командно-адміністративними не тільки в економічному житті, а й у свідомості творців економічної політики. Більш конкретно специфіку цього періоду можна звести до такого:

? Україна дістала в спадок від СРСР високозатратну, неефективну, високомонополізовану, з неринковою структурою (надмірно високою питомою вагою важкої промисловості) економіку, переважна частина якої не спроможна була працювати на засадах самофінансування і потребувала бюджетного дотування, що провокувало зростання бюджетного дефіциту;

? разом з такою - інфляційне орієнтованою - економікою Україна дістала в спадок і великий "інфляційний навіс" у вигляді 117,0 млрд. крб. вкладів населення в банках, насамперед в Ощадному, переважна частина яких була вимушеною, спричиненою дефіцитністю широкого асортименту споживчих товарів, і готовою "згвинтити" ціни при першій спробі їх лібералізації;

? Україна не розробила чіткої, розміченої в часі програми кардинальної ринкової трансформації економіки та інших сфер суспільства, а проводила свої реформи скоріше шляхом "спроб і помилок", за якого "спроби" зводилися переважно до підтримки будь-якою ціною "на плаву" старого виробничого потенціалу, а "помилки" - до неймовірного роздування бюджетних витрат на ці цілі. Чим довше утримувалась така ситуація в економіці, тим могутнішим генератором інфляції вона ставала.

На цьому фоні зростання цін в Україні набуло високих темпів і триває неупинно майже 10 років, тобто має всі ознаки класичної інфляції, про що свідчать дані, наведені в табл. 5.1.

Таблиця 5.1

РОЗВИТОК ІНФЛЯЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ В УКРАЇНІ в 1991-1999 рр.

	1991	1992	1993	1994	1995	1996	1997	1998	1999
1. Темпи зростання роздрібних цін (за рік), %	390,0	2100,0	10256,0	501,0	282,0	139,7	110,1	120,0	119,2
2. Темпи зростання маси грошей (М3) за рік, %	240,0	1100,0	1930,0	700,0	213,0	135,0	134,0	125,0	141,0
3. Співвідношення п.1 до п.2	162,5	191,0	531,0	71,6	132,4	103,5	82,2	96,0	84,5

З наведених даних видно, що в 1992-1993 pp. інфляція в Україні досягла гшервисокого рівня (2100,0% та 10256,0% відповідно), що є найбільш вражаючою особливістю інфляційного процесу в Україні. Такої високої інфляції не зазнавала жодна з країн за мирних умов.

Серед країн далекого зарубіжжя жодна поки що не перевищила "рекорд" України 1993 р. Аргентина найвищу інфляцію мала в 1989 р. - 3389,6%, Перу в 1990 р. - 7481,6%, Заїр у 1992 р. - 3860%.

Гіперінфляцію в Україні в 1991-1993 pp. можна пояснити двома групами причин:

1) обвалом "інфляційного навісу", одержаного Україною в спадок з радянських часів унаслідок лібералізації цін в 1991-1992 pp., що спровокувало зростання платоспроможного попиту і цін за цей період більше ніж у 2 рази. Під впливом цього чинника роздрібні ціни в 1991-1992 pp. зростали значно швидше, ніж зростала грошова маса - в 1,6 і 1,9 разу відповідно. Цей розрив був спровокований не тільки прямою трансформацією вимушених заощаджень у платоспроможний попит, а й генеруванням цією трансформацією інфляційних очікувань та прискоренням швидкості грошей. В 1991 р. дефіцит державного бюджету становив 14% від ВВП, у 1992 р. він зріс у двічі і становив 29% від ВВП. Органи монетарної політики, насамперед НБУ, без особливого супротиву монетизували цей величезний дефіцит шляхом прямого кредитування бюджетних потреб, оскільки ніякі інші джерела коштів у ті роки були для нього ще недоступними.

Другою особливістю інфляційного процесу в Україні була чітка, однозначна реакція динаміки цін на ужорсточення монетарної політики, переорієнтацію її на антиінфляційну ціль з другої половини 1993 р.

Третьою особливістю інфляційного процесу в Україні було те, що форсоване нарощування маси грошей та пов'язане з ним ще більше зростання рівня цін не тільки не сприяли економічному зростанню, а навпаки, поглиблювали економічний спад та зростання безробіття. Чим далі нові емісійні хвилі відштовхували криву попиту (див. рис. 5.2) вправо і вверх, тим далі влво і вверх зміщувалася крива пропозиції і зростав рівень цін.

Найбільше падіння обсягу ВВП у 1994 р. є наслідком найвищої інфляції в 1993 р.

І лише після того, як інфляційний процес у 1994 р. був "переламаний" завдяки переорієнтації монетарної політики і пішов на спад, почали поступово зменшуватися і темпи падіння ВВП: з 12,2% у 1995 р. до 3 у 1997 р. і 0,4% у 1999 р.

Четверта особливість інфляційного процесу в Україні полягає в тому, що досить успішне приборкання інфляції в 1996 р. і виведення її на прийнятний рівень навіть з позицій розвинутих країн (10,1% в 1997, 20% в 1998 р.) не дало так давно очікуваного пожвавлення виробництва, яке продовжувало скорочуватися (-10,0% у 1996 p.; 3,0% у 1997 p.). Коріння цього явища слід шукати в структурі української економіки, яка і після переходу до антиінфляційної політики залишилася майже такою, якою була в 1990-1991 pp., тобто не адекватною ринковим механізмам, не чутливою до тих стимулюючих імпульсів, які подаються по каналах нової монетарної політики.

П'ята особливість проявилася уже на стадії проведення антиінфляційної політики і полягає в тому, що в умовах хронічного дефіциту державного бюджету і вкрай повільних темпів ринкової реструктуризації виробництва різко погасити інфляцію не вдається.

Безпосередньо з попередньою особливістю інфляції в Україні пов'язана ще одна - розвиток на фоні хронічної інфляції глибокої кризи неплатежів. Взаємна заборгованість господарюючих суб'єктів досягла до 2000 р. розміру, що перевищує річний обсяг ВВП. Ужорсточення монетарної політики не супроводжувалося відповідними змінами у сфері реальної економіки та бюджетній сфері: зниженням витрат виробництва і збитковості, підвищенням платежів до бюджету, скороченням бюджетних витрат і дефіциту тощо.

В інфляційному процесі в Україні мають місце і помітні відмінності від монетаристської схеми, зумовлені перехідним характером нашої економіки та особливостями процесу її ринкової трансформації:

1. надмірне затягування інфляційного процесу на досить високому рівні (близько 20% за рік) без відчутного стимулюючого впливу на економічне зростання, внаслідок чого інфляція набула форми стагфляції;

2. антиінфляційна державна політика супроводжується поглибленням платіжної кризи, що примушує органи монетарної політики систематично вносити в неї відповідні корективи, і робить антиінфляційну політику недостатньо послідовною та ефективною.

Розрахунок індексу споживчих цін як важливий чинник регулювання курсу національної валюти Національним банком України

Індекс споживчих цін (ІСЦ)-- один із «сім'ї» індексів, що характеризують інфляцію. Для країн з ринковою економікою ІСЦ -- один із найважливіших макроекономічних показників, який поступається за значимістю хіба що ВВП. Для Національного банку України -- це найважливіший чинник, що формує курс гривні і визначає основні параметри готівкового грошового обігу.. Для Мінекономіки -- один зі «стовпів», на яких базуються макроекономічні параметри. Індекс не може не цікавити й МВФ, який щомісяця наводить його по 150--160 країнах світу в International Financial Statistics.

Оскільки інфляцію в СРСР офіційно заперечували (хоча в повсякденному житті її прояви відчували всі), ІСЦ не розраховували статистичні органи. Лише наприкінці існування Радянського Союзу, 1989 року, зростання цін визнали офіційно. У статистичному щорічнику «Народне господарство СРСР у 1990 році» вперше і востаннє розрахували й опублікували зведений індекс споживчих цін за 1990 рік (у % до 1989-го) -- 106,8% з урахуванням цін «чорного ринку» і 105,3% без їх урахування.

Коли Україна стала незалежною і почала бурхливо зростати інфляція, виникла гостра потреба організувати розрахунок ІСЦ у нашій країні. У стислі терміни статистичні органи провели досить складну методичну та організаційну роботу, певну допомогу нам надали й експерти МВФ.

ІСЦ розраховують практично в усіх країнах світу, включно з Бурунді і Соломоновими островами. Загальні вимоги до нього визначає стаття 12 Конвенції Міжнародної організації праці № 160 за 1985 рік «Про статистику праці», а докладніше -- ще два документи МОП. У цілому наші національні ІСЦ в основному відповідають вимогам цих міжнародних рекомендацій.

Для розрахунку індексу інфляції потрібні два блоки даних. Перший -- про середню зміну цін по кожному з товарів і платних послуг, включених в індекс. Другий -- про питому вагу (чи просто -- вагу) витрат на цей вид товарів і послуг у загальній сумі грошових споживчих витрат населення.

Таблиця 5.1

Індекс споживчих цін країн СНД, 1991 --1994 рр, у % до попереднього року [1] .

Країни	1991	1992	1993	1994
Азербайджан	212	1039	1213	1880
Білорусь	199	1071	1290	2321
Казахстан	179	1615	1758	1977
Киргизстан	21	1189	1294	378
Молдова	214	1209	1284	586
Росія	200	2609	940	303
Таджикістан	213	1007	2236	339
Туркменістан	213	870	1731	2814
Узбекістан	197	515	1332	1650
Україна	390	2100	10256	501

Що ж до спостереження за зміною цін, то цією досить складною роботою на місцях постійно зайняті кілька сотень статистиків у 550 містах, включно з районними центрами. Ціни щомісяця реєструються в магазинах, на міських ринках і в усіх інших місцях, включно з «неорганізованими ринками» (у великих містах -- у 10--15 місцях продажу, у невеличких -- у 5--10). У такий спосіб визначаються середні зміни цін стосовно аналогічних за попередній місяць.

Безумовно, ІСЦ, який розраховують у будь-якій країні, не може охоплювати абсолютно всіх споживчих товарів та послуг. Беруть, як правило, кілька сотень найзначиміших. Приміром, в Австрії -- 582, Франції -- 295, ФРН -- 735, Великобританії -- 394, США -- 359, а в Польщі -- навіть 1400. До листопада 2001 року наш ІСЦ охоплював 425 позицій, у тому числі 108 продовольчих, 237 непродовольчих товарів і 80 видів платних послуг.

Відчувалася невиправдана деталізація, виділення дуже незначних позицій з непродовольчих товарів, особливо по одягу та взуттю, питома вага на придбання яких на практиці дуже й дуже незначна. Так, 101 із 237 непродовольчих товарів займав у споживчих витратах 0,010% і менше. З огляду на це, а також на рекомендації експертів МВФ, наприкінці минулого року перелік товарів і послуг індексу було переглянуто й скорочено до 270.

Тепер наш ІСЦ включає 102 продовольчих, 120 непродовольчих товарів і 48 видів платних послуг. І скорочення можна вважати в цілому обгрунтованим. Воно дозволило знизити витрати по цьому досить дорогому статистичному спостереженню, не погіршуючи якості розрахунків індексу.

Основою для визначення ваги окремих товарів і послуг у ІСЦ є дані вибіркових обстежень домогосподарств. В Україні з 1999 року вони базуються на міжнародній методології й практиці країн Євросоюзу. Що стосується нашої теми, важливо підкреслити: обстежується не тільки міське, а й сільське населення, надаючи дуже деталізовану структуру грошових споживчих витрат і, таким чином, надійно забезпечуючи другий блок розрахунків ІСЦ.

За період другого пришестя ІСЦ найвищі темпи його зростання були у вже трохи призабутому 1993-му (до грудня попереднього, 1992-го, -- 10256,0%, тобто зріс за рік у 102,6 разу). У щомісячному обчисленні найважчим був січень 1993-го -- ціни за той місяць зросли в 3,852 разу. За весь 1992 рік -- у 21,00 разу, 1994-го -- у 5,01. До 1997 року галопуючу інфляцію вдалося приборкати, і останніми роками найбільше зростання цін відзначалося 2000-го -- на 25,8%.

У цілому за весь період обліку -- із грудня 1990 року по жовтень 2002 -- наш ІСЦ зріс у 339,0 тис. разів (див. рис. 3.1.). Ціни на продовольчий компонент індексу зросли в 301,0 тис. разів, на непродовольчі зростали вдвічі нижчими темпами -- збільшення в 159,3 тис. разів. Зате на платні послуги вони підвищилися у понад два з половиною мільйони разів (2566,5 тис. разів).

Проглядаються три елементи можливого завищення ІСЦ. Вони мають переважно методологічний характер і більш відчутно виявляються при відносно високій інфляції, а при показниках менше 5--7% за рік не надто очевидні. Тому цю проблему розглядають стосовно 2000 року, протягом якого наш ІСЦ зріс на 25,8%.

Перший елемент пов'язаний із тим, що індекс охоплює тільки міське населення і не охоплює сільського, тобто майже третину країни. За аналогією з недавніми парламентськими виборами, це приблизно те ж саме, що неучасть у них сільських жителів.

Про цю ваду індексу практично ніде не згадують, навіть у поясненнях у статзбірниках «Індекси споживчих цін». І для більшості фахівців це повна несподіванка. Швидше за все, вона пройшла непоміченою і при розгляді та затвердженні методики обчислення цього індексу.

Основна причина такого обмеження, за словами розробників методики, у тому, що в сільській місцевості не ведеться спостереження (реєстрація) змін цін. Це справді так. Однак і в інших країнах, де ІСЦ охоплює все населення, у тому числі й сільське, зміни цін у сільській місцевості також не реєструються. Методичне керівництво МОП підкреслює, що «реєстрація цін у сільській місцевості коштує дорожче, а зміни цін (хоча і не обов'язково рівня цін) у селах аналогічні змінам у містах».

Другий необхідний для розрахунків компонент ІСЦ в селі -- структура витрат сільського населення (тобто вага для села) -- забезпечується щонайдокладнішими даними вибіркових обстежень домогосподарств. Національна статистика всіх (крім Греції) країн ЄС, куди ми так прагнемо, включає в національні ІСЦ і сільське населення, обмежившись спостереженням за цінами переважно в регіональних центрах і проводячи ці спостереження, які дорого коштують, в набагато менших масштабах, ніж в Україні. Не дозволяє включати сільських жителів у розрахунках ІСЦ в окремих країнах лише відсутність даних про структуру витрат на селі.

Крім того, за даними статистики торгівлі та послуг, на сільську місцевість останніми роками припадає тільки 10--12% роздрібного товарообігу й 11% обсягу платних послуг. Тобто сільське населення України купує більшу частину товарів та послуг у містах.

Розрахунки, проведені за 2000 рік, показують, що по продовольчому компоненту ІСЦ (64,6% ваги всього індексу), при включенні в нього сільського населення, він був би на 1,3--1,4 пункту нижчим, ніж по міському, й становив би приблизно 127,0--127,1% замість 128,4%. А по всьому індексу завищення може становити 0,8--0,9 пункту, і він мав би дорівнювати 124,9--125,0, а не 125,8%.

Нижчий ІСЦ випливає з відмінностей у структурі споживання в містах і селах. Тому треба розуміти, що в інші роки включення в розрахунки сільського населення може вести й до певного підвищення загального ІСЦ. Однак тут важливий принцип -- маючи обидва необхідних блоки даних, методологічно необгрунтовано виключати з розрахунків ІСЦ жителів села.

Другий елемент ймовірного завищення масштабніший. Він пов'язаний із методикою визначення житлово-комунального компонента ІСЦ і вестиме до його системного завищення й надалі. Якщо загальний індекс, за даними Держкомстату за 1992--2000 рр., зріс на грудень 1991-го у 84 тис. разів, то індекс житлово-комунальних послуг -- у 1377 тис. разів, тобто в 16,4 разу більше.

За діючою методикою розрахунків, цей компонент ІСЦ визначають, не віднімаючи розмірів субсидій і пільг, одержуваних значною частиною населення. У чистому вигляді люди ні пільг, ні субсидій не отримують на руки, і, за методикою міжнародної системи національних рахунків, вони мають належати не до кінцевих споживчих витрат домогосподарств, а до кінцевих витрат урядових органів, які передаються у вигляді безготівкових трансфертів населенню. Тому цифри майже півторамільйонного зростання тарифів на житлово-комунальні послуги відбивають зміну тарифів виробників, а не фактичну оплату цих послуг населенням із власної кишені. Реально оплата набагато нижча й зростає не надто бурхливо.

2000 року (грудень до грудня 1999-го) житлово-комунальний компонент ІСЦ дав зростання на 39,2%. Тим часом фактичні (без урахування розміру субсидій і пільг) витрати населення на оплату житлово-комунальних послуг становили в грудні 1999 року 724,6 млн. грн., а в грудні 2000-го -- 850,3 млн. грн., тобто зросли на 17,3%, а не на 39,2%. Отже, якщо виключити вплив субсидій і пільг по житлово-комунальному господарству, ІСЦ становив би не 125,8, а приблизно 123,4%. Слід визнати, що є певні труднощі включення житлово-комунальних витрат на чистій (без пільг і субсидій) базі, та їх не можна вважати нерозв'язними.

Третій елемент завищення ІСЦ також досить істотний, але визначити його досить складно. Це завищення відбувається тому, що при вибірковому обстеженні домогосподарств, проведеному за добровільною згодою респондентів, у ньому відмовляються брати участь переважно найзаможніші сім'ї. Відмови викликані двома причинами. Перша й основна -- зрозуміле небажання «світитися», докладно описуючи всі свої доходи та витрати, навіть за умови, що ці дані є суворо конфіденційними й не призначаються для податкових та інших органів. Друга -- участь в обстеженні потребує ведення щоденників доходів та витрат, що забирає чимало часу і, з погляду заможних респондентів, не компенсується оплатою в одну десяту мінімальної зарплати.

В обстеженні, що проводилося 2002 року, з 12,5 тис. спочатку відібраних в Україні домогосподарств погодилися брати участь 10,4 тис., або 83%. У відносно небагатих Волинській, Івано-Франківській, Закарпатській областях рівень «згоди» становить 95--98, а ось у Києві -- лише 60%.

Логіка підказує, що домогосподарства з вищими доходами мають можливість витрачати на непродовольчі товари, послуги (крім житлово-комунальних) більшу частину свого споживчого бюджету, й уже ж не 65,0% на харчування в 10% найзабезпеченіших сімей, як це випливає з результатів обстеження. А ІСЦ по непродовольчих товарах був істотно нижчим, ніж по продовольчих (2000 року -- тільки 108,9, порівняно з 128,4% по продовольству). У силу цього у вазі ІСЦ, що базується на даних вибіркового обстеження, відчутно занижена справжня вага товарів і послуг із нижчими темпами збільшення індексу по них.

Стосовно ІСЦ 2000 року (зростання на 25,8%), по двох перших складових набігає ймовірне завищення в 3,2--3,3 пункту, та й більш складний для підрахунків третій елемент потягне мінімум на 1,0--1,5%, що в сумі становить 4--5 пунктів із 25,8% зростання. Отже, насправді індекси цін в Україні, швидше, нижчі, ніж свідчить статистична звітність.

Здається, немає потреби доводити, навіщо країні потрібен надійний і точний ІСЦ. Насамперед, для Національного банку України -- це найважливіший чинник, що формує курс гривні. Для Мінекономіки -- один зі «стовпів», на яких базуються макроекономічні параметри. Було б виправдано, якби ці відомства посилили увагу до проблеми і знайшли можливість провести наукові та практичні роботи з удосконалення методики та розрахунків. Що ж до пропозицій, то Україні слід було б відновити розрахунки поелементного визначення структури цін на найважливіші продовольчі товари та послуги, які проводилися за радянських часів і були досить поширені у США та інших країнах. Особливо потрібні сучасні розрахунки з товарів та послуг природних монополій. Низка дійових заходів з удосконалення цін міститься в розпорядженні Президента України «Про вдосконалення спостережень за цінами і тарифами» і в прийнятій для його розвитку постанові Кабміну. Комплекс заходів, потрібних для якіснішого моніторингу цін, безперечно визначає умови для встановлення курсу національної валюти Національним банком України і є важливим чинником регулювання готівкового грошового обігу.

Сутність та види грошових реформ

Грошові реформи являють собою повну чи часткову перебудову грошової системи, яку проводить держава з метою оздоровлення грошей, чи поліпшення механізму регулювання грошового обороту стосовно нових соціально-економічних умов, чи одне і друге водночас.

За глибиною реформаційних заходів можна виділити структурні або повні грошові реформи та реформи часткового типу.

Структурні (повні) грошові реформи проводилися при переході від біметалізму до золотого монометалізму, від останнього до системи паперовогрошового чи кредитного обігу. В усіх цих випадках потрібно не тільки замінити один вид грошей на інший, а й здійснити істотні структурні зміни в економіці, в державних фінансах, банківській і валютній системах тощо. Такі структурні зміни диктуються особливостями нових грошей, що запроваджуються в обіг, і повинні забезпечити передумови для їх успішного функціонування.

Такий же характер мають грошові реформи, що проводяться при створенні нових держав, які виникають при розпаді колоніальних імперій чи надвеликих держав, як, наприклад, СРСР.

Реформи часткового типу торкаються тільки самої організації грошового обороту і зводяться до зміни окремих елементів грошової системи. Сама база грошової системи та структура економіки і грошово-кредитних відносин залишаються незмінними. За таких реформ найчастіше змінюється масштаб цін, вид та номінал грошових знаків, механізм емісії грошей тощо. Найбільш показовими реформами цього типу були грошові реформи 1947 та 1961 pp. у СРСР.

Ці реформи, у свою чергу, можна класифікувати за повнотою здійснюваних змін у грошовій системі. Це формальні реформи, за яких купюри одного зразка замінюються на купюри іншого зразка, а масштаб цін (величина грошової одиниці) не змінюється; деномінаційні реформи, за яких також здійснюється деномінація грошей у бік збільшення грошової одиниці (масштабу цін). Деномінаційні реформи проводять шляхом обміну старих купюр на нові та перерахування всіх грошових показників, за певним співвідношенням, внаслідок чого маса грошей в обігу відповідно зменшується, а грошова одиниця збільшується.

За характером обміну старих грошей на нові виділяють неконфіскаційні і конфіскаційні грошові реформи. За неконфіскаційних реформ за єдиним співвідношенням обміну грошей здійснюється уцінка запасу грошей, доходів і цін для всіх економічних суб'єктів однаково, тобто незалежно від поданих до обміну запасів старих грошей чи інших критеріїв (готівкові запаси, безготівкові запаси тощо). Так була проведена грошова реформа в Україні у вересні 1996 р.

За конфіскаційних реформ співвідношення обміну грошей диференціюється залежно: від величини поданого до обміну запасу старих грошей (чим вона більша, тим менше співвідношення обміну, чи встановлюється ліміт на обмін банкнот); від форми зберігання запасу старих грошей (вклади в банки можуть обмінюватися

По меншому коефіцієнту, ніж готівка, чи взагалі співвідношення 1:1); від форми власності власника грошей (для державних власників грошей обмін може здійснюватися за більш пільговою пропорцією, ніж для приватних). До цього типу реформ належить і так звана нуліфікація, коли старі грошові знаки оголошуються не дійсними і вилучаються з обороту, а замість них випускаються нові гроші. Так, по суті, були проведені грошові реформи в Німеччині в 1924 та 1948 pp.

За порядком введення в обіг нових грошей розрізняють одномоментні грошові реформи та реформи паралельного типу.

За одномоментних реформ введення нових грошей в обіг здійснюється за короткий строк (7-15 днів), протягом якого технічно можливо обміняти старі гроші на нові. Якщо реформа є конфіскаційною, то строк обміну повинен бути якнайкоротшим, щоб власники великих запасів грошей не встигли "сховати" їх від конфіскації. Одномоментно проводилася грошова реформа в Україні в 1996 р. Але вона була неконфіскаційною, і тому обмін проводився протягом 15 днів.

За реформ паралельного типу випуск в оборот нових грошових знаків здійснюється поступово, паралельно з випуском старих знаків і вони тривалий час функціонують одночасно і паралельно. Якщо нові і старі гроші емітуються банківською системою на однакових засадах, то обидва види грошей сприймаються однаково і обмінюються між собою за співвідношенням 1:1. У цьому разі старі гроші вилучаються з обігу поступово в міру надходження їх у банки. Замість них банки видають в оборот уже нові гроші. Так проводять в США випуск в оборот нових купюр на межі XX-XXI ст.

Нерідко грошові реформи мають ознаки всіх розглянутих типів, наприклад грошова реформа в Росії в 1922-1924 pp., грошова реформа в Україні в 1992-1996 pp. та ін.

Чим би не викликалася необхідність проведення грошової реформи, найголовнішим її завданням є стабілізація гроошового обороту.

Особливості проведення грошової реформи в Україні

До найхарактерніших особливостей грошової реформи в Україні належать: багаточинникова зумовленість та багатоцільове спрямування; тривалий період проведення; застосування тимчасових грошей як перехідних та їх гіпервисоке знецінення; створення в ході реформи нового механізму монетарного регулювання; особлива соціальна спрямованість реформи та ін.

Україна з 1991 р. стала незалежною державою і за новим статусом повинна була мати власні гроші і власну грошову систему, здатну забезпечувати емісію і регулювання обороту національних грошей. Без вирішення цих завдань годі було й вести мову про політичну самостійність та економічну незалежність України. Після виходу зі складу СРСР Україна опинилася без власного емісійного центру, а її рублеві гроші виявилися грошима неіснуючої держави, емісія яких перейшла у спадок до Російської Федерації.

Спрямування грошової реформи полягало в тому, що проведення її мало три мети:

? створити національні гроші та грошову систему як атрибут самостійності і механізм забезпечення незалежності української держави;

? забезпечити стабільність національних грошей на рівні, достатньому для стимулювання економічного і соціального розвитку країни;

? сформувати і ввести в дію нові методи та інструменти регулювання грошового обороту і грошового ринку, адекватні потребам ринкової економіки.

Такий багатоцільовий характер та особливі умови проведення реформи визначили значну її тривалість і багатоетапність.

Розпочалася реформа в січні 1992 р. випуском у готівковий обіг купоно-карбованця багаторазового використання, а закінчилася у вересні 1996 р. випуском в обіг гривні, тобто тривала майже 5 років.

Беручи до уваги вжиті за цей період заходи, можна виділити кілька етапів реформи:

? перший етап (січень - листопад 1992 p.), на якому в обіг було випущено купоно-карбованець і забезпечено його функціонування. На цьому етапі уряд України розпочав формувати власний емісійний механізм і одержав можливість самостійно забезпечувати потреби обороту в грошовій масі;

? другий етап (листопад 1992 - серпень 1996 p.), на якому український карбованець остаточно закріпився в обороті як єдина національна, хоч і тимчасова, валюта, а також були створені економічні та фінансові передумови для її стабільного функціонування, насамперед як засобу обігу та засобу платежу;

? третій етап (вересень 1996 p.), яким успішно завершилася грошова реформа введенням в оборот постійної грошової одиниці гривні.

Завершення реформи у вересні 1996 р. було підготовлено успіхами її другого етапу: подоланням гіперінфляції, витісненням з готівкового обігу долара, помітною трансформацією на ринкових засадах економіки, запровадженням у практику нових методів та інструментів монетарного регулювання.

Створення нового (ринкового) механізму монетарного регулювання виявилося характерною особливістю грошової реформи в Україні з двох причин:

? до початку реформи такого механізму в Україні не було;

? для подолання гіперінфляції і переходу до антиінфляційної політики потрібно було якнайшвидше освоїти найефективніші інструменти монетарного регулювання.

На другому - підготовчому - етапі реформи була проведена, починаючи з 1994 p., велика робота щодо відпрацювання методів та інструментів антиінфляційного спрямування: лібералізовано механізми ціно- та курсоутворення, почали формуватися ринки цінних паперів, валютний, кредитний ринки, запроваджуватися в банківську практику такі монетарні інструменти, як політика облікового процента, обов'язкове резервування, політика рефінансування, операції на відкритому ринку та ін. Протягом 1994-1995 pp. ці методи та інструменти були широко апробовані в діяльності НБУ для подолання інфляції, що сприяло створенню передумов для завершення реформи в 1996 р. Якраз на цій основі НБУ вдається підтримувати відносну стабільність гривні в післяреформений період.

Підготовка і проведення будь-якої грошової реформи вимагає додаткових фінансових витрат, які переважно перекладаються на плечі широкого загалу населення. В Україні на завершальному етапі при випуску в обіг гривні була проведена деномінація за співвідношенням 1:100000 всіх цінових показників, усіх запасів грошей (готівкових і безготівкових) і всіх поточних доходів для всіх категорій фізичних і юридичних осіб, незалежно від обсягу пред'явлених до обміну запасів грошей і розміру поточних доходів. Така пропорція обміну, як зазначалося вище, була вибрана не випадково - вона відповідала рівню інфляції за 1991-1996 р.

Проте населення втратило свої заощадження, зокрема розміщені в Ощадному банку і не індексовані на рівень інфляції. При проведенні деномінації у вересні 1996 р. більшість із них перетворилася у мізерні величини. Своєю реформою Україна ще раз підтвердила загальне правило покладання основного фінансового тягаря, пов'язаного з реформою, на плечі широких верств населення. метою завжди є стабілізація грошового обороту.

Поняття валюти та валютної системи. Національні і світова валютні системи

Світогосподарські зв'язки не можуть розвиватись без налагодженої системи валютних відносин. Валютні відносини - це економічні відносини, які зв'язані з функціонуванням світових грошей і обслуговують різні види господарських зв'язків між країнами.

Валюта (від іт. "valuta" - ціна, вартість) - грошова одиниця, яка використовується для замірювання величини вартості товарів. Поняття "валюта" застосовується в трьох значеннях :

перше - грошова одиниця даної країни (долар США, англійський фунт стерлінгів, японська ієна, українська гривня і т.п.) і її тип (золота, срібна, паперова);

друге - грошові знаки іноземних держав, а також кредитні й платіжні засоби, виражені в іноземних грошових одиницях, які використовуються в міжнародних розрахунках (іноземна валюта);

третє - міжнародна (регіональна) грошова розрахункова одиниця, платіжний засіб (СДР, ЄВРО).

У світовій торгівлі роль основної валюти виконує долар США, з допомогою якого здійснюється переважна частина міжнародних розрахунків, фіксуються світові ціни багатьох товарів, сировини, палива.

Національна валюта - це грошова одиниця даної країни, що використовується в зовнішньоекономічних зв'язках і міжнародних розрахунках з іншими країнами.

Розрізняють національні та світову валютні системи.

Національна валютна система - це форма організації грошових відносин, яка охоплює не тільки внутрішній грошовий обіг, але і сферу міжнародних розрахунків країни і визначається національним законодавством. Її характеризують такі елементи : національна валютна одиниця; валютний паритет, умови конвертованості валюти; система валютного ринку і ринку золота; порядок міжнародних розрахунків країни, склад і система управління золотовалютними резервами в ній. Національна валютна система тісно пов'язана з внутрішньою грошовою і кредитно-фінансовою системою.

На базі національних валютних систем функціонує світова валютна система - це форма організації міжнародних валютних відносин, обумовлена розвитком світового господарства і юридично закріплена міждержавними угодами. Її визначають такі елементи: міжнародні платіжні засоби (національні валюти, золото, міжнародні валютні одиниці СДР, ЄВРО); механізм валютних паритетів і курсів; об'єм валютних обмежень; умови конвертованості валют; режим міжнародних валютних ринків і ринків золота; умови взаємного обміну валют; форми міжнародних розрахунків та ін.

Історії відомі три світові валютні системи.

Перша стихійно склалась наприкінці ХIХ ст. на базі так званого золотого стандарту, при якому валюти окремих країн вільно перетворювались у золото на внутрішніх ринках цих країн і проіснувала до другої світової війни. Дана система, так званого золотого стандарту, передбачала закріплення за золотом грошових функцій і офіційне встановлення фіксованого золотого вмісту (паритету) національної грошової одиниці. Встановлений золотий паритет є і офіційною ціною золота. Золоті монети знаходились в обігу і мали силу законного платіжного засобу. Центральні банки були зобов'язані паперові гроші обмінювати на золото по номіналу. Був дозволений вільний ввіз і вивіз золота в будь-якому виді. Обмінний валютний курс національних паперових грошей розраховувався за співвідношення їхнього золотого змісту (масштабу цін), який установлювався державою. Переваги системи полягають в стабільності валютних курсів.

Проте система золотого (золотомонетного) стандарту мала й недоліки. Вона була занадто жорсткою, недостатньо еластичною, дорогою, залежною від рівня видобутку золота, а також умови функціонування золотого стандарту обмежували можливості проведення окремими державами власної валютно-грошової політики. Таким чином, були підготовлені об'єктивні умови до заміни системи золотого стандарту на більш ефективну систему золотовалютного стандарту. Принципи створення нової світової валютної системи були закладені на конференції 44 держав у 1944 р. в Бреттон-Вудсі (штат Нью-Гемпшір, США). Рішення Бреттон-Вудської конференції були такі:

• Були створені Міжнародний валютний фонд (МВФ) і Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР).

• Золото відновилось у ролі вимірника міжнародної вартості грошових одиниць. Була встановлена офіційна ціна золота - 35 дол. за трійську унцію (31,1 г золота). Кожна країна - член системи повинна була встановити золотий або доларовий вміст своєї грошової одиниці.

• Всі країни взяли зобов'язання підтримувати твердий курс своєї валюти до долара.

Бреттон-Вудська валютна система поставила долар США у привілейоване становище на основі його переважного використання в міжнародних розрахунках. Проте припинення обміну долара на золото, відміна офіційної ціни золота в доларах і введення плаваючих валютних курсів у 1971-1973 рр. означали формальний і практичний відхід від принципів Бреттон-Вудської валютної системи.

Контури третьої світової валютної системи, що функціонує і розвивається і в даний період у світовій економіці, були визначені на конференції представників країн - членів МВФ, що відбулася в м.Кінгстоні на Ямайці в 1976 р. Кінгстонська угода поклала початок утворенню Ямайської валютної системи. В її основу покладено здійснення за допомогою МВФ нових принципів у взаємних відносинах: по-перше, регулювання валютних курсів і підтримки сталості валютних паритетів; по-друге, усунення валютних обмежень, тобто системи економічних і організаційних заходів, які регламентували операції з національною й іноземною валютою; по-третє, надання кредитів країнам - членам МВФ; по-четверте, надання права вибору країнами будь-якого режиму валютного курсу і визнання системи плаваючих валютних курсів замість їх жорсткої фіксації.

В Ямайській валютній системі була відмінена офіційна ціна на золото, було вирішено виключити його з розрахунків між МВФ і його членами і повернути їм частину золотого запасу фонду. Нова система заснована не на одній, а на декількох провідних валютах, її можна назвати багатовалютним стандартом.

У березні 1979 р. було створено європейську валютну систему (ЄВС), щоб протистояти гегемонії долара у світовій валютній системі. У ній беруть участь країни - члени ЄС. Механізм ЄВС включає три основні елементи: європейська валютна одиниця; режим сумісного коливання валютних курсів; Європейський фонд валютного співробітництва. Метою ЄВС є досягнення валютної стабільності та створення єдиної валюти, яка оберталася б в ЄС, вирівнювання основних економічних показників та уніфікація економічної політики, стабілізація економічного становища країн - членів ЄВС. Такою валютою у безготівкових розрахунках у рамках ЄС певний час було ЕКЮ (колективна міжнародна розрахункова одиниця).

Проте з 1 січня 1999 року для 11 країн - членів ЄВС - Австрії, Бельгії, Ірландії, Іспанії, Італії, Люксембургу, Нідерландів, Німеччини, Португалії, Фінляндії та Франції введена в обіг нова спільна грошова одиниця ЄВРО. На перехідний період з 1 січня 1999 року до 31 грудня 2001 року дана валюта використовувалась тільки для безготівкових взаємних розрахунків нарівні з національними валютами країн Європи, тобто зони функціонування нової валюти. У готівковий обіг нова валюта ЄВРО введена з 1 січня 2002 року.

Валютні курси і конвертованість валют

Важливим елементом будь-якої валютної системи є валютний курс - це співвідношення, за яким одна валюта обмінюється на іншу, або "ціна" грошової одиниці однієї країни, що визначена в грошових одиницях інших країн. Він є формою світової ціни кредитно-паперових грошей. Встановлення курсу називається котируванням валюти. При котируванні валют зазначають курс продавця, за яким банки продають валюту, і курс покупця, за яким вони її купують. Різниця між курсом продавця і курсом покупця являє собою маржу, яка покриває витрати і формує прибуток банку з валютних операцій. Очевидно, що будь-який банк заінтересований у максимально низькому курсі покупця і максимально високому курсі продавця, і тільки жорстка конкуренція за клієнта змушує банки діяти у зворотному напрямі. Розрізняють такі види валютних курсів:

Фіксований валютний курс - офіційно встановлене співвідношення між національними валютами, засноване на визначених у законодавчому порядку валютних паритетах. Фіксований валютний курс передбачає закріплення вмісту національних грошових одиниць безпосередньо в золоті або в доларах США за жорсткого обмеження коливань ринкових курсів валют до 1%. На практиці це означало тверду прив'язку всіх валют, що брали участь у міжнародній торгівлі, до долара США.

Курс, який коливається - це валютний курс, що вільно змінюється під впливом попиту й пропозиції.

Плаваючий курс - різновид валютного курсу, що коливається, який вимагає використання ринкового механізму валютного регулювання. Цей курс передбачає певну свободу вибору окремими країнами режиму валютного курсу.

Валютні курси розрізняють і за видами платіжних документів, що є об'єктом обміну. Розрізняють курс телеграфного переказу, курс чеків, курс банкнот (курс обмінних пунктів). Які ж фактори безпосередньо впливають на динаміку курсу валют? Можна назвати такі:

? національний дохід і рівень витрат виробництва;

? реальна купівельна спроможність грошей і рівень інфляції в країні;

? стан платіжного балансу, що впливає на попит і пропозицію валюти;

? рівень відсоткових ставок у країні;

? довіра до валюти на світовому ринку.

Останнім часом для валютної сфери в Європі та в інших регіонах світу характерні нестабільність, постійні коливання курсових співвідношень валют, зокрема долара до євро і долара до японської ієни. Це пояснюється багатьма факторами, в тому числі дестабілізуючою дією дефіциту федерального бюджету США; незбалансованістю розрахунків Японії та ФРН з партнерами в Західній Європі й США; проблемами заборгованості багатьох країн, що розвиваються. Нестабільність валютних курсів, їхні амплітудні коливання дуже відчутні для національної економіки.

Одним з найважливіших елементів національної валютної системи є конвертованість національної грошової одиниці - можливість для учасників зовнішньоекономічних відносин легально обмінювати її на іноземні валюти та навпаки без обмеження. Чим більше валютних обмежень використовується в країні, тим менше конвертованою є її валюта. Відсутність валютних обмежень означає вільну конвертованість валюти.

Вільно конвертована валюта (ВКВ) - валюта, що вільно та необмежено обмінюється на інші іноземні валюти. Сфера обміну її поширюється на поточні операції, пов'язані зі щоденною зовнішньоекономічною діяльністю, а також операції, пов'язані з рухом зовнішніх кредитів і закордонних інвестицій. Нині лише обмежена кількість країн має вільно конвертовані валюти: США, Великобританія, Канада, Швейцарія, Швеція, Японія, Данія, Австралія, Нова Зеландія, Саудівська Аравія, Кувейт, ОАЕ, Оман, Малайзія, Сінгапур, Гонконг, Бахрейн та інші. Це - або розвинуті індустріальні держави, або нафто-експортери, або країни з розвинутою та відкритою економікою. Навіть така розвинута країна, як Франція, вільну конвертованість франка запровадила лише 1 січня 1990 р.

Частково конвертована валюта (ЧКВ) - національна валюта країн, у яких застосовуються валютні обмеження для резидентів і з окремих видів обмінних операцій. Як правило, ЧКВ обмінюється тільки на деякі іноземні валюти й не з усіх видів міжнародного платіжного обороту.

Неконвертована валюта - національна валюта, яка функціонує тільки в межах однієї країни й не обмінюється на інші іноземні валюти. До неконвертованих відносяться валюти країн, що застосовують різні обмеження й заборони щодо вивозу та ввозу, продажу, купівлі та обміну національної та іноземної валюти, а також щодо використання різних засобів валютного регулювання. Неконвертованими є національні валюти більшості країн, що розвиваються, України та інших країн СНД.

Умовою конвертованості є створення елементів власне конвертованості - реального курсу валюти, валютного ринку, свобода експортно-імпортних операцій та використання в них національної валюти. Тому говорити про негайну повну конвертованість гривні передчасно. Йдеться про введення часткової її конвертованості, що сприятиме стимулюванню притоку іноземного капіталу, розбудові економіки України, її поступовому включенню до світового економічного товариства.

Отже, для конвертованості гривні необхідні певні умови:

? Наявність товарного і грошового ринку, де задовольняється попит власників валюти на товари і послуги.

? Юридичний і організаційний режим вільного обміну національної валюти на іноземні.

? Стабільність національної грошово-кредитної і фінансової системи, що передбачає низькі темпи інфляції, відсутність незабезпеченої емісії грошей.

? Наявність потужного і конкурентноздатного експорту для підтримання курсу національної валюти.

Але такі умови конвертованості самі по собі з'явитись не можуть. Конвертованість досягається шляхом розробки та здійснення цілеспрямованої програми, яка забезпечить органічне включення економіки України до системи світового господарства, а це справа не одного року.

Валютний ринок і валютні операції

Невід'ємною ланкою міжнародної валютної системи є валютний ринок. Сучасний валютний ринок - система стійких економічних і організаційних відносин між учасниками міжнародних розрахунків з приводу не тільки валютних операцій, а й зовнішньої торгівлі, надання послуг, здійснення інвестицій та інших видів діяльності, які вимагають обміну і використання різних іноземних валют.

Слід також зауважити, що на валютному ринку здійснюється широке коло операцій з туризму, міграції капіталів, робочої сили, які передбачають використання іноземної валюти покупцями, продавцями, посередницькими і банківськими установами та фірмами. Валютний ринок охоплює також операції зі страхування валютних ризиків, диверсифікації валютних резервів і переміщення валютної ліквідності, різні заходи валютного втручання.

Головними суб'єктами валютного ринку виступають великі транснаціональні банки, які мають розгалужену мережу філіалів і широко використовують сучасні заходи зв'язку, комп'ютерну техніку. Роль тих чи інших валют на ринку визначається їх місцем у світогосподарських зв'язках. Більша частина операцій припадає на долари США, англійські фунти стерлінгів, а також євро.

Поглиблення економічної та політичної взаємозалежності держав супроводжується взаємопроникненням та взаємодоповненням національних валютних ринків, появою й бурхливим розвитком міжнародного ринку валютно-кредитних ресурсів.

Вірніше було б розглядати валютний ринок як сферу економічних відносин по операціях купівлі та продажу іноземної валюти, цінних паперів в іноземній валюті, а також інвестиційних операцій в іноземній валюті.

В сучасних умовах валютні ринки виконують п'ять функцій:

? здійснення міжнародних розрахунків;

? страхування фінансових ризиків;

? диверсифікація валютних резервів;

? регулювання валютних курсів;

? регулювання економіки.

Операції обміну валют відомі з давніх часів, але валютні ринки в сучасному розумінні сформувались у ХІХ столітті. Передумовою для цього став розвиток світової валютної системи, міжнародних економічних зв'язків, банківських систем та кореспондентських зв'язків між банками різних країн, поширення кредитних засобів міжнародних розрахунків, удосконалення засобів зв'язку та інформації.

З організаційно-технічної точки зору валютний ринок - це сукупність сучасних засобів телекомунікацій, які зв'язують між собою банки, біржі, брокерські фірми, корпорації різних країн, що проводять валютні операції і обслуговують міжнародні розрахунки.

Щодо поділу валютного ринку в залежності від обсягу, характеру валютних операцій та кількості валют, що використовуються теж немає однозначної думки. В економічній літературі зустрічається поділ на світові, регіональні та національні , деякі економісти розрізняють національні та міжнародні чи євроринки . Другий поділ здається більш вдалим, оскільки провести межу між світовими та регіональними майже неможливо і з часом вона стає ще менш помітнішою.

Поняття “євроринок” є узагальненим. В свою чергу він поділяється на сектор кредитів та сектор капіталів. Євровалютний ринок кредитів являє собою ринок строкових депозитів, який поділяється на єврогрошовий (міжбанківські операції від 1-5 днів до року), і єврокредитний (довгострокові кредити від 1 до 10 років). Ринок єврокапіталів являє собою залучення довгострокового капіталу (іноземні та єврооблігації).

Ринок євровалют - це міжнародний ринок валют країн Західної Європи, де операції здійснюються у євро. Об'єктивною причиною виникнення й розвитку ринку євровалют є поглиблення інтеграційних процесів у Західній Європі, посилення ролі транснаціональних корпорацій, зростання потреб у міжнародних кредитних грошах, а важливою його передумовою було введення взаємної конвертованості валют. Тим самим були створені умови для стійких валютно-фінансових зв'язків цілої групи країн і введення євро.

Відомий також ринок євродепозитів. Він виражає стійкі валютно-фінансові відносини, щодо формування вкладів в іноземній валюті у великих комерційних банках західних країн за рахунок коштів, що обертаються на ринку євровалют.

Розрізняють також ринок єврокредитів, який виражає стійкі кредитні зв'язки з надання міжнародних позик у євровалюті великими комерційними банками країн із розвинутою ринковою економікою. Позичальниками євровалюти виступають переважно великі компанії, які мають потребу в кредитах для фінансування масштабних проектів у даній країні й за кордоном, а також держави з відчутним дефіцитом платіжних балансів. Як правило, міжнародні кредити в євровалюті надаються великими національними банками окремих країн строком від 2 до 10 років з плаваючими відсотковими ставками. Ринок єврокредитів сприяє інтеграційним процесам ЄС, стимулює розвиток експорту, розширення іноземних інвестицій і є важливим фактором формування єдиного ринку.

Основна частина валютних операцій проводиться в безготівковій формі, тобто по поточних і термінових банківських рахунках і тільки незначна частина ринку приходиться на торгівлю монетами і обмін готівкових грошей. Територіально валютні ринки прив'язані до великого банківського і валютно-біржових центрів (Лондон, Париж, Нью-Йорк, Франкфурт-на Майні, Токіо, Сінгапур, Гонконг, Амстердам, Брюссель).

Для валютних ринків характерні такі основні види операцій:

Операції "спот" передбачають негайну постановку валюти за курсом, зафіксованим в угоді.