Управління фінансовими інвестиціями

Найбільш розповсюдженими стилями пасивного управління є стратегія “купив-і-тримай”, ефективність якої значною мірою залежить від рівня оцінки ЦП і обраного періоду часу, а також стратегія індексного фонду. Остання базується на тому, що структура портфеля повинна відображати рух обраного фондового індексу, що характеризує стан всього РЦП. Види ЦП та їх частка визначаються у такий самий спосіб, що й підрахунок індексу. Головне завдання інвестора - відтворення у своєму портфелі структури РЦП з періодичним його коригуванням через півроку або рік. При цьому управління здійснюється через відхилення структури портфеля від структури індексу.

Виділимо три підходи, за основу яких вибираються ті чи інші ваги, які лежать в основі різних індексів. Основою першого є рівень капіталізації акцій, другого - рівень цін на акції, третього - принцип рівномірного розподілу коштів за видами акцій. “При використанні першого підходу необхідно враховувати, що акції висококапіталізованих компаній більш за все впливають на динаміку індексу. Це призводить до того, що недооблік ваги таких компаній призводить до істотних відхилень дохідності. Це ж стосується і другого підходу - найбільшу вагу тут мають дорогі акції. І, нарешті, у третьому підході все навпаки - більш дешеві акції мають більший потенціал для впливу на зростання індексу” [73, с.34].

Таким чином, можна зробити висновок, що для копіювання індексу інвестору необхідно купити всі акції, що входять у базу індексу пропорційно до їх ваги.

Щодо активного управління, то воно передбачає спекуляції на майбутніх процентних ставках, надання дилерських послуг і постійні котирування цін покупця та продавця. Наведемо основні ознаки активного управління: 1) ретельний моніторинг ринку, оперативне придбання фінансових інструментів; 2) активна гра на підвищення з недооціненими активами і на зниження з переоціненими; 3) великі обороти за операціями купівлі-продажу фінансових інструментів; 4) низький рівень диверсифікації; 5) висока концентрація окремих високоризикових фінансових інструментів.

У рамках активного управління виділяють певні інвестиційні стилі (додаток Е). Вважається, що якщо інвестор обирає активну стратегію щодо конкретних ЦП, то він дотримується стилю вибору ЦП. Ті ж, хто робить ставку на певні класи активів, дотримуються стилю розміщення активів, одним з різновидів якого є фіксація ринку. Якщо інституційний інвестор робить ставку на певні групи ЦП, використовують стиль вибору груп ЦП. Одні інвестори використовують чистий інвестиційний стиль, тобто один з трьох вказаних вище стилів. Інші застосовують різні комбінації, що ускладнює можливість їх точної класифікації залежно від обраного стилю.

Крім активного і пасивного управління, існує також структурне управління, що використовується при управлінні борговими фінансовими інструментами. Воно допомагає сформувати портфель таким чином, щоб забезпечити певний потік платежів у майбутньому. Структурне управління використовують, коли виникає необхідність у формуванні майбутнього потоку надходжень від інвестицій в залежності від потоку зобов'язань.

Сьогодні на Заході точаться дискусії серед прихильників активного і пасивного управління. На думку російського вченого-економіста Ю.Ф.Касімова, перешкодою у застосуванні активної стратегії є та обставина, що інвестори “...стикаються з проблемами недостатньої кількості досвідчених менеджерів та відсутністю налагоджених ринків цінних паперів” [49, с.36]. У результаті для більшості невеликих інвесторів пасивне управління є єдино доступним.

Однак проведений нами аналіз зарубіжних наукових робіт [24, 157, 173, 187 199] довів, що вибір пасивної стратегії зумовлюється зовсім не відсутністю менеджерів, і навіть не втручанням регулюючих органів, а розвитком сучасного ринку капіталу, коли саме пасивне управління стало порівняно новим напрямом в інвестиційному бізнесі.

До середини 60-х pоків XX ст. було аксіомою, що інвестори повинні знайти недооцінені ЦП, а концепції широкої диверсифікації та пасивного управління на практиці не використовувалися. Після виникнення портфельної теорії Г. Марковіца ситуація змінилася настільки, що різні академічні дослідники висунули тезу про відсутність користі від активного управління, та й самі інвестори зрозуміли недоцільність його використання. Для прикладу, перший національний індексний фонд з'явився у США в 1971 р. “До кінця десятиліття близько $100 млн було інвестовано в індексні фонди. На сьогодні в національні і міжнародні індексні фонди акцій і облігацій інвестовані сотні мільярдів доларів. Навіть індивідуальні інвестори почали віддавати перевагу індексним фондам. Пасивне управління перетворилося в один із швидко зростаючих інвестиційних продуктів, що пропонує велика кількість взаємних фондів” [172 с.854].

Однак, незважаючи на швидке зростання активів, які управляються пасивними інвестиційними менеджерами, багато великих інституційних інвесторів, таких, як пенсійні фонди, обрали середину, користуючись послугами як пасивних, так і активних менеджерів.

Що ж до України, то вітчизняний ринок акцій формувався як результат сертифікатної приватизації. Інвестиційні фонди та компанії стали власниками інвестиційних портфелів шляхом обміну приватизаційних паперів на акції приватизованих підприємств. “Вже у 1996-1997 рр. фонди з найбільшими активами віддали перевагу скуповуванню тільки кращого і формуванню “блакитних корінців” українського ринку, а інші сконцентрувались на пошуку невірно оцінених акцій, які можна було купити за смішними цінами” [109 с.35]. Торговці ЦП стали перетворювати придбані невірно оцінені акції у контрольні пакети акцій для майбутніх стратегічних інвесторів, час приходу яких визначається рівнем інвестиційного клімату в Україні. Активна стратегія в українському варіанті включає і управління купленим підприємством у межах корпоративних прав, підвищення його ринкової вартості та отримання доходів від такої діяльності для підтримки власної життєдіяльності. Щодо пасивного управління, то воно передбачає виникнення в країні ефективного фондового ринку.

Зазначимо, що в теорії інвестування ефективність ринку капіталу оцінюється з точки зору процесу визначення цін і ставиться у пряму залежність від інформаційного забезпечення учасників: “Ринок, на якому ціни повністю відбивають усю наявну інформацію, зветься ефективним” [189, с.335]. Це означає, що РЦП є ефективним, якщо ціни на інструменти, що обертаються на ньому, повністю відбивають усю наявну в даний час інформацію, а у разі отримання нових даних, спроможних вплинути на ціни, відбувається миттєва зміна цих цін. Таким чином, для виникнення ефективного ринку в Україні необхідно створити відповідну інформаційну базу, яка б дала змогу брати активну участь у процесі ціноутворення на РЦП.

Інвестиційний процес потребує постійного моніторингу і перегляду інвестиційного портфеля, оскільки з часом змінюються обставини, в яких доводиться приймати рішення, і поставлені цілі. Контроль стану інвестиційного портфеля повинен здійснюватися, принаймні, щодня у зв'язку з оперативним аналізом зміни курсів, дохідності й ліквідності ЦП. Він має здійснюватися у розрізі обсягу портфеля, його структури, частки в активах і доходу інвестора, галузевого і регіонального розміру портфеля, частки окремих ЦП. Крім того необхідно здійснювати оцінку портфеля в цілому з урахуванням усіх інвестиційних цілей. Ефективний портфель ЦП з оптимальною структурою можна сформувати тільки в разі комплексності цих оцінок.

Таким чином, висвітлення інструментарію фінансового інвестування та узагальненого механізму процесу управління фінансовими інвестиціями повинно дати нам змогу проаналізувати стан фінансового інвестування в Україні, оцінити привабливість вітчизняних фінансових інструментів для інституційних інвесторів, розглянути діяльність банків, страхових компаній, інститутів спільного інвестування і недержавних пенсійних фондів, зокрема зробити певні висновки і на їх основі запропонувати пропозиції щодо вдосконалення цього процесу українськими інституційними інвесторами з урахуванням західного досвіду.

Висновки до розділу 1

Сучасна економіка за своєю структурою, взаємозв'язками, регулюванням та іншими складовими є досить складною системою. У цій системі, як свідчить світовий та вітчизняний досвід, дуже важливе місце належить інвестиціям та інвестиційній діяльності.

Cтан наукових досліджень проблем управління інвестиціями на теперішній час можна охарактеризувати виникненням у представників української економічної науки поки що обмеженого, але поступово зростаючого інтересу до цієї складової частини української економіки.

Оскільки поняття “інвестиції” повинне містити предмет вкладень (що вкладати), об'єкти вкладень (куди вкладати) і мету здійснення цього процесу, ми розглядаємо фінансові інвестиції як вкладення капіталу у фондові і грошові фінансові інструменти, статутні капітали юридичних осіб з метою отримання прибутку (доходу) і/або зростання вартості капіталу.

Економічне значення фінансових інвестицій полягає у тому, що вони дають змогу інвестору реалізувати свою стратегію на фінансовому ринку. Вирішення цього завдання здійснюється через використання різноманітних фінансових інструментів як об'єктів фінансового ринку. Виявлено, що інструменти фінансового ринку є інструментами фінансового інвестування, оскільки передбачають одержання доходів (у вигляді процентів, дивідендів, курсової різниці або частки чистого прибутку суб'єкта господарювання). Під інструментарієм фінансового інвестування розуміється сукупність фінансових інструментів, які є грошовими документами, що засвідчують вкладення коштів у цінні папери (традиційні й похідні), банківські депозити, статутні капітали юридичних осіб з метою отримання прибутку (доходу) і/або зростання вартості капіталу.

Фінансовими інструментами, передбаченими законодавством України для інвестування активів комерційних банків, страхових компаній, інститутів спільного інвестування і недержавних пенсійних фондів, є банківські депозити, ощадні сертифікати, державні цінні папери, цінні папери місцевих органів влади, акції, облігації підприємств. Як показав аналіз привабливості цих інструментів для українських інвесторів, кожен з них має різний ступінь її, але й великий потенціал. Найбільш розвиненим є ринок депозитів. Ринок державних цінних паперів зазнає відновлення після кризи 1998 року, а ринок акцій і облігацій знаходиться у стадії становлення. Постає необхідність доопрацювання і вдосконалення переліку дозволених для інвесторів фінансових інструментів з урахуванням сучасного стану розвитку фінансового ринку в Україні.

Інституційні інвестори відрізняються своєю стратегією і тактикою дій на фінансовому ринку. Ця різноманітність визначається як різними цілями, так і різними стратегіями, які використовує інвестор. Розвиток ринку капіталу в Україні не дозволяє використовувати управління фінансовими інвестиціями з урахуванням західного досвіду повною мірою. З метою наукового обгрунтування цього процесу запропоновано алгоритм процесу управління фінансовими інвестиціями інституційних інвесторів:

1) постановка цілей інвестування, що, по суті, є фінансовими задачами, які інвестор прагне вирішити, вкладаючи кошти у різноманітні фінансові інструменти. Визначено, що в цілому система інвестиційних цілей включає: збереження і приріст капіталу; придбання фінансових інструментів з властивостями готівки, які можуть використовуватись як засіб обігу і платежу; одержання прибутку за рахунок вкладень у статутні капітали юридичних осіб; спекулятивну гру на курсах цінних паперів;

2) формування інвестиційної політики, що включає схему розміщення активів, а також нормативні обмеження, які накладаються органами державного регулювання і клієнтами;

3) вибір портфельної стратегії, яка б відповідала цілям інвестора та обраній інвестиційній політиці. Виявлено, що інституційні інвестори є портфельними інвесторами з реалізацією консервативної або поміркованої тактики поведінки на ринку;

4) моніторинг і коригування інвестиційного портфеля, які мають здійснюватися у розрізі обсягу портфеля, його структури, частки в активах і прибутку інвестора, галузевого і регіонального розміру портфеля, частки окремих фінансових інструментів.

Основні результати розділу опубліковані в наукових працях [56, 57, 58, 106].

РОЗДІЛ 2. ІНСТИТУЦІЙНІ ІНВЕСТОРИ НА ФІНАНСОВОМУ РИНКУ УКРАЇНИ

2.1 Фінансове інвестування комерційних банків

Зацікавленість комерційних банків (КБ) у здійсненні інвестицій пов'язана передусім з тим, що попит на кредити не завжди може відповідати наявному в банку капіталу. Тому активні операції КБ пов'язані не лише з кредитуванням, а і з вкладенням коштів у фінансові інструменти, які можуть мати як інвестиційний, так і спекулятивний характер. Перша характеристика пов'язана з вкладенням коштів на порівняно тривалий період часу з метою одержання контролю над підприємством і/або одержання доходу у вигляді дивідендів (процентів) за ЦП, а друга - з одержанням доходу за короткий час від курсової різниці.

КБ, зазвичай, є активними інвесторами на ринку державних ЦП, а щодо їх ролі на ринку корпоративних ЦП, то тут існують істотні розбіжності в законодавствах різних країн. Залежно від ролі банків на цьому ринку, наприклад, Ф. Мишкін [90, с.366] визначає модель універсальної банківської справи, британську універсальну модель і модель правового відокремлення. На нашу думку, більш прийнятною є класифікація, запропонована колективом авторів під керівництвом А. Мороза [5, с.211], а також відомим російським вченим-економістом Я. Міркіним [88, с.227], які виділяють три моделі організації РЦП: банківську, небанківську і змішану.

Банківська (європейська) модель характеризується найактивнішою роллю КБ на РЦП. Вони вкладають кошти як у державні ЦП, так і в акції та облігації нефінансових компаній, здійснюють розміщення (андеррайтинг) ЦП, торгують ними (брокерська та дилерська діяльність), а також формують інфраструктуру РЦП. У найбільш завершеному вигляді ця модель діє у Німеччині, де банки контролюють великі пакети акцій, активно купують облігації, причому темпи зростання вкладень КБ в облігації перевищують темпи зростання вкладень в акції. Для прикладу наведемо структуру інвестиційного портфелю на продаж Deutsche Bank, який очолює список світових фаворитів інвестиційних операцій КБ та операцій з ЦП (табл. 2.1).

Таблиця 2.1 Структура інвестиційного портфелю на продаж Deutsche Bank (у млн німецьких марок) [170, с.14]

Показник	1995	1996	1997	1998	1999	20001)
Облігації та інші цінні папери із фіксованим доходом Інструменти грошового ринку	65250 8739	100092 6728	155733 8136	205192 15527	241722 42541	297820 38190
Облігації корпоративного сектору Інші облігації	30609 25902	55724 37640	109863 37774	101626 88039	129409 69771	157374 101493
Акції та інші дольові цінні папери	8594	12026	14261	48813	89120	156581
Акції	8594	12026	11733	47661	84288	151542
Інвестиційні сертифікати	520	452	584	578	3182	2074
Інші цінні папери	957	1368	1944	574	1650	2964
Всього:	110837	177172	231578	330542	454350	566287

¹⁾ - перерахований за курсом ЄВРО до німецької марки

Небанківська (американська) модель обмежує інвестиційну та посередницьку діяльність банків (депозитно-кредитних) на ринку корпоративних ЦП. Так, Закон Глаcса-Стігала (1933 р.) заборонив банкам США займатися інвестиційною діяльністю, у результаті чого вони вже не мали змоги використовувати гроші вкладників у спекулятивних цілях на фондовому ринку. У США набули розвитку такі спеціалізовані установи як інвестиційні банки, які розміщують власні кошти та кошти кредитних інститутів у ЦП. Вони стали основними фінансовими посередниками між фірмами, які відчувають нестачу коштів для довгострокових вкладень, і вкладниками капіталу на тривалий строк.

Але досвід функціонування американської банківської системи показав, що “ізоляція будь-якого банківського інституту від ринку цінних паперів виявилася безперспективною. Поступово грань між комерційними та інвестиційними банками стирається, і провести чітку різницю між ними стає все далі важче. Не тільки інвестиційні банки все більше займаються операціями, що відносять до сфери діяльності комерційних банків (наприклад, Goldman Sachs, Merrill Lynch, Lehman Brothers створили власні банківські підрозділи), але й останні розуміють перспективу втрати найбільш престижних і вигідних клієнтів і готуються дати бій інвестиційним банкам на їх полі” [59, с.69].

Через ці обставини 28 жовтня 1999 року конгрес США прийняв закон Грімма-Ліча-Блілея, яким було скасовано дію закону Гласса-Стігала. Комерційні банки одержали дозвіл скуповувати контрольні пакети акцій інвестиційних банків і страхових компаній, а також проводити андеррайтинг. Однак майже за сімдесят років на американському ринку корпоративних ЦП утворилась стійка кон'юнктура, тому зміни, зумовлені останнім законом, вплинули лише на ті сегменти цього ринку, які зазнають значного конкурентного тиску. Загалом же система зв'язків між банківським і небанківським сектором не змінилась: комерційним банкам, які і раніше, обмежують доступ до ринку корпоративних ЦП промислових компаній.

Змішана модель характеризується присутністю і діяльністю на ринку корпоративних ЦП як КБ, так і спеціалізованих інвестиційних інститутів. Країнам СНД (в тому числі й Україні) властива саме така модель організації РЦП. Переважно боргова природа фінансування економіки, нерозвиненість фінансового ринку, що базувався не так давно на банках, призвели до того, що на ринках, що розвиваються (emerging markets), КБ повинні мати сильний вплив на ринки корпоративних ЦП, складати їх основу безпосередньо або через дочірні компанії.

Аналіз 55 ринків, що розвиваються, показав, що змішані ринки, на яких обороти банків можуть доходити до 75% їхнього обсягу, складають 50-53% їх загальної кількості, брокерські ринки, на яких значну частку займають дочірні компанії іноземних банків, - 20-22%, брокерські ринки, на яких превалюють, за оцінкою, місцеві брокерські компанії, - 27-30% [87, с.229].

Проте в сучасних умовах функціонування РЦП існує велика кількість аргументацій “за” і “проти” універсалізації банківської справи. До аргументів “за” можна віднести: досвід стійкого розвитку банківського сектору Німеччини, зниження ризиків за рахунок диверсифікації послуг, комплексність обслуговування клієнтів, економію витрат тощо (більш детально аналіз переваг універсального банку подається Х.-У.Дьорігом [27, с.21-80]). Аргументи “проти” - зайва концентрація влади у КБ, конфлікти інтересів, зростання ризиків у банківській системі, неможливість відповідного захисту інвесторів тощо.

Важливим моментом у дискусії про універсальний банк і моделі РЦП стала публікація в 1998 р. Банком міжнародних розрахунків аналітичного звіту, в якому підводяться підсумки багаторічних досліджень в цій галузі. Короткий висновок звіту: “...враховуючи потенційні переваги від суміщення традиційної комерційної банківської справи з бізнесом цінних паперів, видається бажаним дати можливість комерційним банкам увійти у цей бізнес, надаючи їм свободу вибору корпоративної структури” [196, с.21]

Зазначимо також, що змішана модель була визнана і європейським банківським правом, що випливає з Директиви 93/22/ЕЕС від 10.05.93 про інвестиційні послуги у сфері цінних паперів [180], яка дозволяє надавати інвестиційні послуги не тільки спеціалізованим інвестиційним фірмам, але й кредитним інститутам.

Відповідно до ЗУ “Про банки і банківську діяльність” [35] на підставі банківської ліцензії КБ мають право здійснювати емісію власних ЦП; організацію купівлі та продажу ЦП за дорученням клієнтів; операції на РЦП від свого імені (в т.ч. андеррайтинг).

За ст. 50 цього Закону КБ отримують право здійснювати інвестиції лише на підставі письмового дозволу НБУ. Здійснення інвестицій без дозволу НБУ можливе лише за умов, якщо: інвестиція в будь-яку юридичну особу становить не більше ніж 5% регулятивного капіталу банку; юридична особа, в яку здійснюється інвестиція, веде винятково діяльність з надання фінансових послуг; регулятивний капітал банку повністю відповідає вимогам для інвестицій, встановленим нормативно-правовими актами НБУ.

Банку забороняється інвестувати кошти в підприємство, установу, статутом яких передбачена повна відповідальність його власників.

Якщо брати до уваги інвестиційні цілі українських КБ при вкладанні коштів у фінансові інструменти, то при визначенні переваги тих чи інших інструментів при формуванні інвестиційного портфеля КБ повинні враховувати насамперед рівень їх ризику. З метою його обмеження Інструкцією про порядок регулювання діяльності банків в Україні [115] були встановлені такі нормативи: норматив інвестування в ЦП окремо за кожною установою (Н11) і норматив загальної суми інвестування (Н12).

До розрахунків нормативів інвестування не включаються суми акцій та інших ЦП, придбаних банком: у зв'язку з реалізацією права заставодержателя, та за умови, що банк не утримує їх більше одного року; з метою створення фінансової холдингової групи за умови, що емітентом придбаних акцій є інший банк; у результаті андеррайтингу за умови, що придбані ЦП перебувають у власності банку не більше одного року; за рахунок та від імені своїх клієнтів.

Норматив Н11 встановлюється для обмеження ризику, пов'язаного з операціями вкладення коштів КБ у статутні фонди установ, що може призвести до втрати капіталу банку. Норматив визначається як співвідношення розміру коштів, які інвестуються на придбання акцій (паїв/часток) окремо за кожною установою, до регулятивного капіталу банку. В інвестовані кошти включаються: акції та інші ЦП з нефіксованим прибутком, що враховуються у портфелі КБ на продаж та інвестиції, а також вкладення в асоційовані та дочірні установи. При розрахунку цього нормативу у знаменнику до суми регулятивного капіталу банку додаються суми вкладень у ЦП, випущені КБ, і суми вкладень у статутні фонди установ, на розмір яких зменшений регулятивний капітал. До цих вкладень відносять: акції та інші ЦП з нефіксованою дохідністю, випущені банками; інвестиції у капітал банків і фінансових установ, що не консолідуються і перевищують розмір 10% їх статутного фонду; кошти, вкладені в інші банки на умовах субординованого боргу.

Зазначені вимоги НБУ до розрахунку нормативну інвестування Н11 знайшли відображення і у Положенні про порядок розрахунку резерву на відшкодування можливих збитків банків від операцій із цінними паперами [117], але з явними протиріччями:

, (2.1)

де: Кін - ЦП у портфелі банку на інвестиції і на продаж, а також вкладення в асоційовані і дочірні компанії, за виключенням боргових ЦП, тобто коштів банків, інвестованих на придбання акцій (часток/паїв) окремо за кожною установою;

РК - регулятивний капітал;

ЦП - ЦП (акції) в інвестиційному портфелі (у тому числі і на продаж);

Вак - вкладення в дочірні та асоційовані компанії.

Протиріччя полягає в тому, що за методикою розрахунку у ЦП включаються тільки вкладення КБ в акції, емітовані банками, а у розрахунок Вак - усі інвестиції, зроблені в асоційовані і дочірні компанії і банки.

Норматив Н12 встановлюється для обмеження ризику, пов'язаного з операціями вкладення коштів КБ у статутні фонди будь-яких юридичних осіб, що може призвести до втрати капіталу КБ. Цей норматив визначається як співвідношення суми коштів, що інвестуються на придбання акцій (паїв/часток) будь-якої юридичної особи, до регулятивного капіталу КБ:

, (2.2)

де: Кін - акції та інші ЦП з нефіксованим прибутком в інвестиційному портфелі КБ (у тому числі на продаж), що випущені банками, фінансовими установами та іншими емітентами;

ЦП - суми вкладень у ЦП в інвестиційному портфелі банку (в тому числі і на продаж), що випущені банками.

Методика розрахунку нормативу загальної суми інвестування Н12 також вказує на наявність протиріч, схожих на методику розрахунку Н11. Тобто в ЦП включають тільки акції банків, а у Вак - вкладення в асоційовані компанії і банки.

Відповідно до Плану рахунків бухгалтерського обліку КБ, до асоційованих компаній належать ті, в яких банк володіє 20-50% статутного капіталу. Але відповідно до Інструкції з бухгалтерського обліку операцій з цінними паперами установ комерційних банків України [114] асоційована компанія (підприємство) - це компанія, в якій інвестор має значний вплив і яка не є ні дочірньою компанією, ні спільним підприємством інвестора. Значний вплив існує також, якщо інвестор (банк) прямо або через дочірні компанії володіє часткою капіталу компанії менше 20%, але виконаються такі умови:

— інвестор (банк) має представників у раді директорів або аналогічному керуючому органі компанії;

— інвестор (банк) бере участь у визначенні стратегії і операцій компанії;

— проводяться істотні операції між інвестором (банком) та компанією;

— здійснюється обмін керуючим персоналом між інвестором (банком) та компанією;

— інвестор (банк) надає компанії суттєву технічну або комерційну інформацію.

Дочірня компанія (підприємство) - компанія, що контролюється іншою компанією. Контроль передбачає, що материнська компанія (банк) прямо або через дочірні компанії володіє 50% або більшою часткою капіталу компанії. Контроль також існує, якщо материнська компанія (банк) прямо або через дочірні компанії володіє часткою капіталу компанії менше 50%, але має:

— частку управлінських голосів у компанії, що перевищує 50%, завдяки угодам з іншими інвесторами;

— право керувати фінансовою та виробничою політикою підприємства згідно із статутом або угодою;

— право призначати або звільняти більшість членів ради директорів або аналогічного керуючого органу компанії;

— право визначального голосу у раді директорів або аналогічному керуючому органі компанії.

Отже, “Національний банк України через нормативи стимулює вкладення банків у компанії нефінансового сектора у розмірі, що перевищує 20% їх статутного капіталу, або меншому, але за умови, що банк виступає у ролі інвестора, здатного впливати на компанію” [169, с.73]. Інструкція ж про порядок регулювання діяльності комерційних банків в Україні” (п.1.7, розділ 2) встановлює граничний розмір такого стимулювання на рівні більше 10% від статутного фонду емітента.

З одного боку нормативи Н11 та Н12 стимулюють вкладення у дочірні та асоційовані компанії, а у п.1.7 розділу 2 регулятивний капітал КБ, який бере участь у розрахунках інших нормативів (Н1, Н2, Н7, Н8, Н13), зменшується на суму вкладень в асоційовані та дочірні компанії. При цьому для вкладення коштів в акції компаній, що перевищують розмір 5% регулятивного капіталу КБ, потрібен письмовий дозвіл НБУ.

Певно, що НБУ зважає на ситуацію на українському РЦП, але не можна стимулювати такі явища на підприємствах, як зловживання інсайдерів. У результаті чинне правове поле, яке регулює інвестиційні операції КБ, створює для цих інвесторів додаткові бар'єри, якщо вони або обходять обмеження, або змінюють власну політику управління фінансовими інвестиціями.

Зазначимо, що базові нормативи регулювання операцій з ЦП при включенні їх у портфелі КБ є різними в різних країнах, однак всі вони жорстко прив'язуються до власного капіталу КБ і обмежуються його розміром відповідно до оцінки ризику, прийнятої Базельським комітетом з банківського регулювання та нагляду (Basle Committee on Banking Regulations and Supervisory Practices). У вимогах до капіталу для всіх типів активів визначаються показники кредитного ризику, від якого залежить значення коефіцієнта ваги активу. Розмір капіталу КБ для “підтримки” певного активу визначається як добуток балансової вартості даного активу і відповідного коефіцієнта (ваги) кредитного ризику.

Відповідно до Інструкції про порядок регулювання діяльності банків в Україні [115], КБ повинні розраховувати норматив адекватності регулятивного капіталу (норматив платоспроможності (Н2), який не може бути менше 8%. Цей норматив відображає здатність КБ своєчасно і в повному обсязі розраховуватися за своїми зобов'язаннями, що випливають із торговельних, кредитних або інших операцій грошового характеру. Зі збільшенням значення показника адекватності регулятивного капіталу збільшується частка ризику, що її приймають власники банку, і навпаки, зі зниженням значення показника збільшується частка ризику, що її приймають на себе кредитори/вкладники банку. У додатку Ж дано розподіл активів КБ на групи ризику відповідно до зазначеної Інструкції.

Усі зазначені нормативи, насамперед, можуть регулювати тільки структуру активів та зобов'язань КБ, а не обсяг самих операцій з цінними ЦП. Тому своєчасним було впровадження Положення про порядок розрахунку резерву на відшкодування можливих збитків від операцій з цінними паперами [117] і Методики визначення класу емітента та оцінки фінансового стану емітента, яка є додатком до зазначеного Положення і дозволяє визначити кредитний ризик. Клас емітента визначається на підставі результатів проведеного аналізу якісних та кількісних факторів оцінки емітента. Розрахункова ринкова вартість ЦП додатково корегується на фактор ризику емітента (додаток З).

Разом з тим, чинне Положення має суттєвий недолік - це використання фінансових звітів емітентів для оцінки ризику окремих ЦП. Але, як відомо, баланси підприємств, доступні широкому загалу, містять, як правило, застарілі або недостовірні дані.

Важливою інвестиційною метою КБ при роботі з фінансовими інструментами є ліквідність, яку він має підтримувати на достатньому рівні для своєчасного виконання всіх прийнятих на себе зобов'язань. Як відомо, крах банківської установи може наступити у двох випадках: 1) неплатоспроможність банку у результаті вичерпання його капіталів, обумовлених збитками від кредитування й інвестицій, тобто в умовах ризику дефолту позичальників і процентного ризику; 2) якщо КБ, незважаючи на свою дохідність, не може задовольнити вимоги клієнтів повернення депозитів, тобто в умовах втрати ліквідності.

Ці обставини потрібно врахувати при формуванні банківських активів, які повинні поділятися на первинні резерви, призначені для отримання доходу, і вторинні резерви, що можуть бути реалізовані з метою підтримання ліквідності. Як зазначає А.А. Пересада [104, с.27], “для мобілізації ресурсів і забезпечення ліквідності у першу чергу реалізуються цінні папери вторинного резерву, а якщо цього не досить -- реалізується частка первинних резервів. При цьому активи переміщуються з інвестиційного до позичкового портфеля. Таким чином, інвестиційна політика банку повинна передбачати дотримання певної пропорційності між первинним і вторинним резервами цінних паперів і, відповідно, між інвестиційним та позичковим портфелями”.

У зв'язку з цим НБУ встановив такі нормативи ліквідності: миттєвої (Н4), поточної (Н5) та короткострокової (Н6).

Включення ЦП до портфеля КБ в Україні регламентується трьома нормативними документами НБУ [114, 115, 117], відповідно до яких вкладення КБ у ЦП можна віднести до одного з чотирьох портфелів: ЦП на продаж; ЦП на інвестиції; пайової участі (вкладень в асоційовані компанії); вкладень у дочірні компанії.

До ЦП на продаж відносять інструменти, що обертаються на активному ринку і придбані на короткий строк з наміром подальшого перепродажу. За своєю природою вони вільно реалізуються і знаходяться у власності інвестора не більше року. У свою чергу, ЦП на інвестиції - це ті, що придбані КБ з метою утримання їх до дати погашення або з метою інвестицій на строк більше року.

Вищезазначені документи не дають однозначної відповіді щодо віднесення ЦП до того чи іншого банківського портфеля. На нашу думку, цей алгоритм повинен включати п'ять етапів:

1. Ступінь залежності емітента від акціонера, за ознаками:

а) наявність консолідованої фінансової звітності, що дає змогу відносити до портфеля вкладень у дочірні компанії без урахування розміру пакета. За відсутності такої звітності ЦП можна відносити до всіх інших типів портфелів;

б) розмір пакета акцій, що знаходиться у власності банку. Ця ознака є актуальною, коли КБ і емітент не ведуть консолідованої фінансової звітності. Якщо КБ є власником пакета акцій понад 20% статутного капіталу емітента, то його потрібно відносити до портфеля пайової участі (вкладень в асоційовані компанії). Якщо ж цей пакет менший за 20%, то ЦП необхідно відносити до портфелів на продаж або портфелів на інвестиції.

2. Намір банку щодо ЦП. Метою володіння пакетом акцій може бути активний прибуток (різниця коштів, витрачених на придбання ЦП, та отриманих від його реалізації) або пасивний прибуток (дивіденди або

Рис. 2.1. Склад банківського портфеля ЦП

3. проценти). Метою може бути також використання інших прав, що випливають із факту володіння ЦП.

4. Можливість для банку повернення до первинного наміру. Цей етап пов'язаний з отриманням пасивного прибутку. Якщо ЦП не мають терміну погашення, а КБ у змозі тримати його мінімум понад один рік, їх відносять до портфеля на інвестиції. В іншому разі їх відносять до портфеля на продаж.

5. Стан ринку цінних паперів. На відміну від попереднього етапу, цей етап пов'язаний з отриманням активного прибутку. Так, ЦП у банківському портфелі поділяються на чотири категорії: ЦП на продаж, що мають активний ринок; ЦП на продаж, що не мають активного ринку; ЦП на інвестиції, що мають активний ринок; ЦП на інвестиції, що не мають активного ринку (рис. 2.1).

У вищезазначених нормативних актах окреслені лише методичні основи, які дозволяють віднести ЦП до тих, що мають активний ринок, і до тих, які його не мають. Однак кількісні критерії стану РЦП в них не визначені. Відповідно до них, активний ринок - це ринок певного ЦП, який дає змогу будь-коли продати цей ЦП за ціною, що переважає на ринку під час його виставлення на продаж. Якщо ринок конкретних ЦП кваліфікується КБ як активний, то їх слід відносити до портфеля на продаж, в іншому разі - до портфеля на інвестиції.

6. Критерій часу. Він пов'язаний з терміном погашення (викупу) ЦП. Термін до погашення застосовується до боргових ЦП, термін до викупу - до інвестиційних сертифікатів закритих інвестиційних фондів і закритих взаємних фондів інвестиційних компаній. Якщо термін до погашення боргових ЦП або до викупу інвестиційних сертифікатів становить менше року, їх відносять до портфеля на продаж. В іншому разі їх відносять до портфеля на інвестиції.

На нашу думку, проблема полягає не в тому, якому розподілу підлягає банківський портфель ЦП, а в тому, яку суму резервів повинен створити КБ під операції з ЦП. Безумовно, що у вищезазначеному Положенні НБУ турбується в першу чергу про те, щоб КБ не зловживали операціями з високою дохідністю і не ризикували коштами клієнтів. Але механізм розрахунку, запропонований Положенням, ставить грошові потоки і розрахунки в залежність від стану міжбанківського ринку, який не можна охарактеризувати в Україні як стабільний. Через це може виникнути ситуація, коли КБ буде невигідно купувати боргові та пайові ЦП.

Щодо резервування, то очевидно, що така операція значно змінює фінансовий результат КБ: прибуток зменшується, проценти за кредитами збільшуються, а за депозитами зменшуються. Крім того, тоді, коли відраховані всі платежі у бюджет і сформовані обов'язкові резерви, грошей для формування фонду розвитку і фонду дивідендів у КБ може не залишитися взагалі. Це призводить до того, що акціонери банку залишаються без дивідендів, а самому КБ не вистачає коштів для збільшення статутного фонду.

У цілому Положення про порядок розрахунку резерву на відшкодування можливих збитків банків від операцій з цінними паперами [117] багато чого не враховує, зокрема:

— інвестиції КБ у статутні фонди юридичних осіб не відносяться до ЦП і не обертаються на РЦП. Але КБ повинен формувати під них резерви;

— банківські вкладення в акції закритого АТ потребують формувати під їх купівлю-продаж резерву, що дорівнює сумі угоди в розмірі 100%-го резервування, як ЦП, що не мають активного ринку. В той же час акції таких товариств, як відомо, не можуть купуватися і продаватися на біржах, тобто взагалі не мають ніякого активного ринку;

— банківські інвестиції в інфраструктуру РЦП не дають доходів, оскільки фондові біржі і депозитарії в Україні є АТ, але не є прибутковими організаціями. Водночас відповідно до Положення, резерви за такими акціями повинні формуватися в розмірі їх балансової вартості.

Будь-який банківський портфель ЦП потребує постійного перегляду в зв'язку з високим динамізмом РЦП. В Україні така необхідність зумовлена тим, що КБ повинен здійснювати оперативні заходи, зокрема приймати рішення про продаж окремих ЦП. Воно приймається в тому випадку, якщо значення поточної дохідності не відповідає вимозі:

НПД > ДП + ПР + ПЛ, (2.3)

де: НПД - норма поточної дохідності; ДП - середня ставка депозитного процента (з урахуванням інфляції); ПР - рівень премії за ризик, пов'язаний з кредитним рейтингом емітента; ПЛ - рівень премії за ліквідність з урахуванням терміну погашення конкретних ЦП.

На нашу думку, замість середньої ставки депозитного процента (ДП) потрібно брати мінімальну ставку процента за доступними КБ вкладеннями ДВ_min. Крім цього, до всіх рівнів премій за ризик потрібно додати і рівень премії за курсовий ризик (ПКР). Тоді формула 2.3 набуде вигляду:

НПД > ДВ_min + ПР + ПЛ + ПКР. (2.4)

Контроль стану інвестиційного портфеля повинен здійснюватися принаймні щодня в зв'язку з оперативним аналізом зміни курсів, дохідності й ліквідності ЦП. “Він має здійснюватися у розрізі обсягу портфеля, його структури, частки в активах банку, маржі між прибутком від інвестицій і відсотками за депозитами, частки у прибутку банку, галузевого і регіонального розміру портфеля, частки окремих цінних паперів. Крім того необхідно здійснювати оцінку портфеля в цілому з урахуванням усіх інвестиційних цілей. Ефективний портфель цінних паперів з оптимальною структурою можна сформувати тільки в разі комплексності цих оцінок” [60, с.138].

Сьогодні в економіці України відбуваються значні зміни на краще, і банківська система повинна адекватно на них реагувати. На основі оцінки динаміки макроекономічних показників (додаток И) можна констатувати, що в 1998 р. відбулося поглиблення кризових явищ, і лише в 2000 р. почалося реальне зростання економіки. Так, за 2000-2002 рр. реальний приріст ВВП становив 20,9%, у т.ч. у 2002 р. - 4,6%. Обсяги промислового виробництва збільшились на 7,0%, продукції сільського господарства - на 1,9%.

Зміцніла національна грошова одиниця і стала однією з найстабільніших валют серед країн з перехідною економікою. Рівень монетаризації української економіки підвищився з 19,2% до 24,9%, а доларизації грошового обігу - знизився. Зросли золотовалютні резерви держави: з 1,4 млрд дол. - у 2000 р. до 3 млрд дол. - у 2001 р. та 4,4 млрд дол. на кінець 2002 р.

Причиною стримання інфляційних процесів стала істотна активізація заощаджень коштів населення в банках. Обсяги залишків на депозитах фізичних осіб протягом 2002 р. суттєво випереджали рівень зростання доходів населення. За рік заощадження зросли на 70,1%, в т.ч. у національній валюті - на 76,5%.

На 2002 р. припадає перехід від інвестиційної до споживчо-інвестиційної моделі розвитку. Протягом 2000-2001 рр. спостерігалась відчутна активізація інвестиційного процесу. Приріст інвестицій в основний капітал суттєво перевищував темпи зростання ВВП. У 2000 р. він досяг 14,4%, у 2001 р. - 20,8%. На цій основі сформувалась інвестиційна модель розвитку [155, с.30].

Зважаючи на ці позитивні зрушення, балансовий капітал КБ, у свою чергу, за той самий період зріс у1,5 рази і досягнув майже 10 млрд грн, статутний капітал - у 1,6 рази і перевищив суму у 6 млрд грн.

Чисті активи КБ (загальні активи за мінусом сформованих резервів під активні операції) у 2002 р. зросли на 34,3% і на 01.01.03 становили 63 896,0 млн грн (94,3% від загальної суми активів). Загальні активи КБ за цей рік збільшились на 33,5% (за 2001 р. - на 27,4%). Динаміка структури активів КБ України (табл. 2.2) показує, що вони зросли в основному за рахунок кредитного портфеля (45,6%), високоліквідних активів (16,8%), основних засобів і нематеріальних активів (36,9%).

Таблиця 2.2 Динаміка структури активів банків України [175, с.5]

Показники	За станом на	Динаміка
	01.01.2002	01.01.2003
	Сума, млн грн	%	Сума, млн грн	%	Абс.приріст,млн грн	Темп зростання,%
Загальні активи	50 785	100,0	67 774	100,0	16 989	33,5
Високоліквідні активи	7 744	15,2	9 043	13,3	1 299	16,8
Кредитний портфель	32 097	63,2	46 736	69,0	14 639	45,6
Вкладення у ЦП	4 390	8,6	4 402	6,5	12	0,3
Дебіторська заборгованість	2 081	4,1	1 410	2,1	- 671	- 32,2
Основні засоби	3 599	7,1	4 926	7,3	1 327	36,9
Нараховані доходи	712	1,4	937	1,4	225	31,6
Інші активи	161	0,3	319	0,4	158	97,8

Важливою умовою фінансової стабільності КБ та їх успішного розвитку є не лише збалансоване зростання активів, а й наявність їх раціональної структури та прогресивних структурних зрушень, спрямованих на диверсифікацію активних банківських операцій.

Дані табл. 2.2 свідчать, що за станом на 01.01.03 у структурі активів КБ 13,3% припадало на високоліквідні активи; 69,0% - кредитний портфель; 6,5% - вкладення у ЦП; 2,1% - дебіторську заборгованість; 7,3% - основні засоби і нематеріальні активи; 1,4% - нараховані доходи до отримання; 0,4% - інші активи. Разом із тим, ЦП у структурі активів провідних країн світу складають 30% і більше.

У зв'язку з цим, доречно розглянути структуру активів КБ України через групування банків за критерієм розміру сумарних активів (табл. 2.3).

Таблиця 2.3 Критерій поділу КБ України на групи і число КБ у групах

	За станом на
	01.01.99	01.01.2000	01.01.01	01.01.02	01.01.03
Найбільші КБ Критерій, млн грн Число КБ	>1000 7	>1000 7	>1000 8	>1300 8	>1300 10
Великі КБ Критерій, млн грн Число КБ	>100 24	>100 38	>100 52	>400 12	>500 12
Середні КБ Критерій, млн грн Число КБ	>10 104	>10 108	>50 44	>150 35	>200 34
Малі КБ Критерій, млн грн Число КБ	<10 45	<10 11	<50 50	<150 97	<200 101
Всього КБ	180	164	154	152	157

Основні показники розвитку українських КБ у групах за 1998-2002 рр., наведені у додатку К, переконують, що значна концентрація активів і кредитів відбувається в найбільших і великих банках. До того ж, значну частку кредитних ресурсів банківських установ складають їх власні кошти. Особливо це характерно для середніх і малих КБ, які не мають можливості залучати достатню кількість коштів через низьку довіру потенційних вкладників і дрібних клієнтів.

Загальні активи усіх КБ за 1998-2002 рр. зросли більше ніж утричі (у 3,2 рази). Це пов'язане, насамперед, з політикою НБУ щодо нарощування потенціалу банківської системи (постійно зростають вимоги до капіталу КБ і критерії їх віднесення до груп великих і середніх КБ). Загальні активи найбільших КБ за цей період також зросли в 3,2 рази, великих - в 1,6 рази, середніх - у 3,1 рази. При цьому активи малих КБ зросли найбільше - в 34 рази. Якщо у 1998 р. їх частка у загальних активах банківської системи України була практично непомітна, то на початок 2003 р. загальні активи великих (12 КБ), середніх (34 КБ) і малих (101 КБ) банків майже зрівнялися. На наш погляд, причиною цьому є зростання майже втричі кількості КБ у групі при переході від групи малих до середніх, а потім від середніх до великих, а також критерій, за яким НБУ розподіляє КБ за групами.

Збільшення загальних активів банківської системи не може не вплинути на розвиток складових банківської діяльності - кредитний портфель, вкладення в ЦП, високоліквідні активи, кошти суб'єктів господарювання і вклади фізичних осіб.

Рис. 2.2. Динаміка високоліквідних активів, кредитного портфеля, вкладень у ЦП і зобов'язань перед клієнтами КБ України, млрд грн (побудовано за даними [145-149]).

На рис. 2.2. наведена динаміка високоліквідних активів (готівкові кошти та банківські метали, кошти до запитання в НБУ, кошти до запитання в інших КБ, строкові депозити в НБУ), а також систематичне зростання кредитів КБ і залучених коштів клієнтів. Щодо ж до вкладень в ЦП, то вони мають дещо інший характер.

Через те, що незадовільний стан РЦП є прямим наслідком недосконалості законодавчої і нормативної бази, що його регулює, більшість КБ обмежуються кредитуванням. Так, обсяги банківського портфеля ЦП за період 1998-2000 рр. були порівняно стабільними, тобто на рівні 2 млрд грн щороку, а у 2001-2002 рр. зросли до 4,4 млрд грн Щодо кредитного портфеля, то він має чітку тенденцію до зростання. За 2002 р. кредитний портфель у структурі активів КБ збільшився з 63,2% до 69%, а портфель ЦП - зменшився з 8,7% до 6,5%.

Рис. 2.3. Динаміка банківських вкладень у ЦП в Україні, млрд грн. (побудовано за даними [145-149]).

Абсолютне зростання вкладень у ЦП у 2002 р. на 0,3%, в основному, відбулося за рахунок вкладень найбільших КБ при зменшенні вкладень великих КБ і помітному збільшенні вкладень малих і середніх КБ (рис. 2.3).

Проведений нами аналіз динаміки та структури сукупного портфеля ЦП в цілому по банківській системі дав змогу виявити такі тенденції (табл. 2.4 і додаток Л):

1. КБ при здійсненні фінансового інвестування віддають перевагу вкладенням у ЦП. Практично за всіма видами ЦП банкіри підвищили розміри своїх портфелів “на інвестиції” (з 22,9% - у 2000 р. до 61,7% - у 2001 р. і 64,4% - у 2002 р.), одночасно зменшивши “на продаж” (з 77,1% - у 2000 р. до 38,3% у 2001 р. і 35,6% у 2002 р.).

Щодо вкладень в асоційовані та дочірні установи, то їх частка у фінансових інвестиціях банків зменшилась з 6,43% у 2000 р. до 3,42% у 2001 р. і 3,01% у 2002 р. Як було зазначено вище, така тенденція зумовлена зменшенням регулятивного капіталу КБ на вкладення в асоційовані та дочірні компанії. Тому

Таблиця 2.4 Структура фінансових інвестицій КБ України за 1998-2002 рр. (млн грн, %) ¹

Показники	1998	1999	2000	2001	2002
	грн.	%	грн.	%	грн.	%	грн.	%	грн.	%
1. ЦП в портфелі КБ	1661	97,25	1723	95,14	1997	93,57	4198	96,58	4220,8	96,99
1.1. Боргові ЦП у портфелі КБ	174	10,19	588	32,47	850	39,83	632	14,54	1222,6	28,09
1.2. Акції та інші ЦП з нефіксованим прибутком	199	11,65	326	18,00	592	27,74	591	13,60	683,8	15,72
1.3. Казначейські та інші ЦП, які рефінансує НБУ	1288	75,41	799	44,12	553	25,91	1125	25,88	2314,4	53,18
1.4. Боргові ЦП, емітовані НБУ	-	-	10	0,55	2	0,09	1850	42,56	-	-
2. Портфель пайової участі КБ	47	2,75	88	4,86	137	6,43	149	3,42	130,9	3,01
Всього фінансових інвестицій КБ	1708	100	1811	100	2134	100	4347	100	4351,7	100

¹ Примітка. Розраховано за даними додатку Л

тільки найбільші банки могли дозволити собі стати стратегічними інвесторами і робити вкладення в розмірі більше 10% статутного фонду компанії. Більшість же КБ не може вийти на РЦП як інвестор з істотною часткою участі через нормативи НБУ, що прив'язали вкладення банків у великі пакети акцій до їх власного капіталу.

2. Частка вкладень КБ у боргові інструменти перевищує частку вкладень у пайові інструменти. Так, частка перших в загальній вартості ЦП банків у 2000 р. склала 42,56%, у 2001 р. - 15,05%, у 2002 р. - 28,98%, а частка других відповідно по цих роках склала 29,64%; 14,08%; 16,20%.

Ринок облігацій підприємств почав свій розвиток тільки у 2000 р., тому основна маса банківських вкладень припадала на векселі. У 2001 р. склалась така ситуація, коли обсяги вкладень у боргові інструменти стали майже дорівнювати пайовим. Схожий стан справ спостерігався у 1998 р. (10,48% і 11,98% відповідно). У 2002 р. обсяг боргових інструментів майже в два рази перевищив пайові інструменти.

Зазначимо, що КБ не зацікавлені в придбанні корпоративних облігацій через те, що, по-перше, під них потрібно формувати резерви, причому значно більші, ніж під векселі, а, по-друге, при купівлі облігацій іншого КБ, перший буде змушений за вимогою НБУ знизити розмір свого капіталу на суму придбаних облігацій.

Однак, незважаючи на діючі обмеження, КБ в умовах надлишку ліквідності будуть вкладати кошти в облігації надійних емітентів. У багатьох великих українських КБ за 2002 р. портфелі корпоративних облігацій зросли практично з нуля до десятків мільйонів гривень, і ці операції будуть розвиватися, що зумовлено тим, що КБ краще купувати ЦП і тримати їх до погашення, ніж намагатися ними спекулювати. Поки на українську РЦП не буде створена критична маса ЦП, не буде прискорюватись їх обіг та збалансовуватись попит і пропозиція.

Через це сьогодні виникає така проблема: КБ не пропонують своїм клієнтам вихід на ринок корпоративних ЦП. При контакті клієнта з КБ з метою розміщення тимчасово вільних коштів більшість КБ пропонують строкові депозити. І оскільки більшість клієнтів не обізнані з тонкощами роботи на фінансовому ринку, то регулярно поповнюються банківські пасиви, за рахунок яких купуються потім доступні й для клієнта облігації.

Останніми роками у КБ скорочуються обсяги операцій з векселями, а в окремих КБ розформовані спеціалізовані підрозділи з вексельних операцій.

З метою вивчення основних тенденцій щодо операцій КБ з векселями Асоціацією українських банків (АУБ) був проведений моніторинг та опитування за період з 1999 до 2002 рр. У ньому взяли участь 32 КБ, що найактивніше здійснюють операції з векселями та формують загальну тенденцію розвитку банківського сегменту вексельного ринку. За класифікацією НБУ вони розподілились таким чином: 4 найбільших, 5 великих, 7 середніх та 16 малих КБ. За отриманими даними, обсяг операцій КБ з векселями у 2000 р. значно зріс (у 6,35 рази порівняно з 1999 р.), але у 2001 та 2002 рр. постійно скорочувався (табл. 2.5).

Таблиця 2.5 Операції КБ з векселями у 1999 - 2002 рр. (тис. грн) [132, с.45]

Показник / рік	1999	2000	2001	2002
Обсяг	5 862 774,42* 3 580 068,79**	37259966,71 5 990 510,54	18 785 239,41 5 954 702,81	5 147 755,37 5 147 755,37
Темп зростання / падіння (%)	Х	535,53 67,33	-49,58 -0,60	-72,60 -13,55
Доход	104 548,94 104 548,94	182,998,07 182 998,07	98 279,63 98 279,63	81 141,36 81 141,36
Темп зростання / падіння (%)	Х	75,04 75,04	-46,29 -46,29	-17,44 -17,44
Рентабельність (%)	____ 2,92	____ 3,05	____ 1,65	____ 1,58

^* у чисельнику - дані по операціях з врахуванням фінансових векселів;

^** у знаменнику - без врахування фінансових векселів.

Негативними тенденціями вексельного обігу є зниження загального рівня рентабельності операцій КБ з векселями, яка, збільшившись з 2,92% у 1999 р. до 3,05% у 2000 р., зменшилась до 1,58% у 2002 р. Таке зменшення можна пояснити зменшенням кількості ліквідних і дохідних інструментів на вексельному ринку, а також загальним падінням дохідності українського ринку капіталу.

Однак частка векселів у загальних обсягах торгів КБ у 2002 р. залишається значною (додаток М). Так, наприклад, у Приватбанку їх частка склала 59,1%, у Промінвестбанку - 88,5%, у “Надра” - 86,1%. При цьому векселями найбільш активно торгували банки з групи великих банків - Кредитпромбанк (98,5%), “Південний” (97,6%), “Фінанси та кредит” (92,6%), Український кредитний банк (92,3%) і Полтава-Банк (96,1%).