Етика – філософське вчення про моральність і мораль

У співвідношенні фактичної і формальної немає протиріччя, оскільки форма, як уже говорилося, є зовнішнє буття речі, а зміст -- внутрішнє її буття. Стосовно до моральності і права це означає, що формально рівні в якій-небудь організованій діяльності люди можуть бути нерівні фактично. Причини нерівності -- це: 1) не найкраща спадковість; 2) не найкраще виховання; 3) випадковість, що погіршує положення людини, наприклад, нещасний випадок. Дія однієї, двох або трьох причин відкидає людину в розряд невдах або злочинців. Формальна рівність може бути справедливою з погляду стабільності та життєздатності суспільства, але вона недостатньо справедлива у відношенні саме до цього індивіда. Формально рівні зі співгромадянами інвалід, старий, самотня мати, бомж, шизофренік і т.д. Але якщо рівні, чому не живуть як їхні сусіди? Тому що мати право і мати можливість ним скористатися -- далеко не те саме. Отут мимоволі пригадується одна з байок І.Крилова, у якій Лисиця і Журавель ходили в гості один до одного...

Формальна рівність -- основа позитивного права, а фактична рівність -- явище природного права. Фактична рівність -- один зі стовпів природного права, вона завжди відповідає справедливості з погляду інтересів носіїв такого права. Вона гнучка і нестандартна, враховує індивідуальність людей і особливості тієї або іншої ситуації. Фактична рівність не припускає ніяких еталонів, її єдиним «еталоном» є інтуїція справедливості. Суспільна практика дала чимало зразків застосування саме фактичної, а не формальної рівності. Формально були рівні абітурієнти під час вступу до ВНЗ: правила вступу для всіх однакові. Однак важко було сільським школярам конкурувати з міськими, оскільки освіта в містах поставлена значно краще, ніж у селах. У цих прикладах не було фактичної рівності, але її встановила держава - надала пільги селянам. І це було справедливо, а формальна рівність -- несправедлива.

Тому суспільні відносини регламентуються не тільки правом, а й моральністю, і політичними інтересами, і іншими факторами. Як приклад фактичної рівності можна було б навести і політику Радянської держави щодо національних меншостей. В.Ленін наполягав не на формальній, а саме на фактичній рівності національних меншостей з відносно більш розвиненими росіянами, українцями, поляками, латишами, литовцями, естонцями, фінами, євреями. У його розумінні відсталі народи повинні одержати більш сприятливі умови для розвитку, розвиватися швидше і в майбутньому наздогнати передові нації. У країнах Західної Європи розходження в доходах 10% найбагатших людей у 10-12 разів перевищують доходи 10% найбідніших співвітчизників. Європейці вважають цей розрив занадто великим, і припускають скоротити його до 3-4 разів (Україну з Європою краще не порівнювати...). Чи прагнуть європейці до зрівнялівки? Зовсім ні. Приклади такого роду розкривають суть фактичної рівності. Вона полягає в наступному: фактична рівність -- це помірна нерівність, що дозволяє особам або соціальним групам, що знаходяться в менш сприятливих порівняно з іншими особами і соціальними групами, вести нормальний з погляду моральності спосіб життя. Не зводячись до зрівнялівки, фактична рівність пом'якшує несправедливість або недостатність формальної рівності.

Фактична рівність дає можливість пояснити деякі, пов'язані з ним у позитивному або негативному смислі, поняття. Перше з них -- професійні переваги. Вони об'єктивно закладені в змісті тих або інших професій. Лікар, володіючи великим обсягом знань і професійних навичок і умінь, має можливість краще захистити своє здоров'я, ніж особа, далека від медичної професії. Журналіст більш інформований про події, що відбуваються, ніж представники інших професійних груп. Дипломат за своє життя побачить інші країни і народи. Будівельник зуміє сам собі відремонтувати квартиру, на що нездатні представників інших професій. Приклади такого роду ілюструють фактичну рівність у позитивному смислі. Не можна опанувати всіма професіями і поєднати всі закладені в них переваги. Але якщо ми володіємо хоча б однією професією, яку, до речі, самі й обираємо, користуємося супутньою їй перевагою. Скажемо, у викладачів відпустка велика і завжди влітку, що не характерно для представників інших професій.

Друге поняття -- привілеї. На відміну від переваг вони не закладені в змісті самої професійної діяльності і вже через одне це не відповідають справедливості. Як писав німецький публіцист і поет ХYIII-ХIХ століть І.Зейме, «усякого роду привілеї -- це могила для свободи і справедливості». Привілеї завжди засновані на політичній владі і тому доступні лише владоможним. Слово «привілеї» з метою маскування часто називають пільгами, що принципово невірно. Будь-якому бажаючий можна запропонувати почитати закони України про статус народного депутата і про державну службу. Особи, обрані владою, можуть дозволити собі створення привілеїв.

Третє поняття -- пільги. Сутність пільги полягає в її компенсаторності, вона завжди покликана відшкодувати які-небудь утрати, нанесені в ході суспільно корисної діяльності. Пільгами користуються інваліди від народження, праці або війни, особи, що працювали в шкідливих умовах виробництва (наприклад, на хімічному заводі), учасники війни і бойових дій, особи, що працювали в умовах крайньої Півночі, особи, що виконували бойові завдання в «гарячих точках», а також особи, що одержують пенсії за особливі заслуги перед Україною. Пільгами є навіть спеціальне харчування і спеціальний одяг. Пільгу легко відрізнити від привілею за її сутнісною ознакою -- відшкодуванням втрати чого-небудь. Буває, що і кого-небудь... Пільги у вигляді пенсій одержують члени родин загиблих військовослужбовців, або за яких-небудь аварій. Пільга -- практичне втілення фактичної рівності людей. Спочатку було усвідомлення необхідності пільг суспільством, потім пішла боротьба населення за них, після чого вони втілилися в нормах права. Усякий бажаючий переконатися в цьому може ознайомитися з історією класової боротьби.

ЛЕКЦІЯ 6. ПРОБЛЕМИ МОРАЛІ

6.1 Моральний обов'язок особистості

Тисячі років людям був відомий лише матеріальний обов'язок. Хтось, боржник позичив гроші або речі і за усною домовленістю зобов'язаний був повернути борг в обговорений термін. Таке розуміння обов'язку збереглося і донині. Воно навіть ввійшло в цивільне право і чітко відрегульовано рядом норм. З прогресом культури виникло інше розуміння обов'язку -- як добровільного морального зобов'язання індивіда перед іншими людьми. Першим філософом, що теоретично осмислив поняття обов'язку, був Демокрит. Пізніше великий внесок у розробку морального обов'язку внесли стоїки. На відміну від Демокрита вони приділяли увагу не тільки індивідуальному, а й громадському обов'язкові. Стоїки розуміли обов'язок як приведення життя людини у відповідність з космосом. Природа і людина співвідносяться як ціле і частина. Закони цілого відносяться і до частини, тому людина зобов'язана жити в гармонії з природою. У цьому полягає його обов'язок. Надзвичайна популярність поняття обов'язку припадає на новий час, коли складається етичне навчання І.Канта. Етику Канта заслужено називають етикою обов'язку.

Обов'язок також популярний у вченнях, що освячують тоталітарні й авторитарні режими, включаючи в число перших теократичні режими. Однак тут мова йде не про обов'язок в етичному змісті, а про примус. Владоможці бажали б, щоб низи не просто корилися примусові, але і полюбили б його. Вітчизна, батьківщина -- усе, особистість -- ніщо, а тому будь завжди готовим пожертвувати своїм життям заради суспільства. Це судження правильне в абстрактному вигляді, правильне й у конкретних випадках, тільки в справедливому, демократичному суспільстві. Воно реалізовано також в спільнотах, у яких ще досить сильні родові зв'язки. Обов'язок походить від колективізму, він є атрибутом колективізму. При справжньому колективізмі примус зникає, а індивід сам приймає рішення про виконання обов'язку. Араб-самогубець сміливо йде на смерть проти ізраїльтян, оскільки він вважає, що виконує обов'язок перед своїм суспільством і робить богоугодну справу, за яку йому зарезервовано путівку в рай. Лише на початку XXI століття Захід став усвідомлювати одне з великих переваг Сходу -- більш високий ступінь згуртованості східних суспільств. Складніше обстоїть справа в західних суспільствах, у яких панує індивідуалізм. Обов'язок несумісний з індивідуалізмом, оскільки індивідуаліст є егоїст, а не альтруїст, тому його виконання припускає ідентифікацію (моральний зв'язок) індивіда з даним суспільством. Наявність морального зв'язку індивіда із суспільством перевіряється в екстремальних ситуаціях (війна з агресором, стихійні лиха, епідемії небезпечних хвороб і т.п.)

Аналіз поняття обов'язку в «чистому» вигляді (тобто, очищеному від окремих випадків) дозволяє виділити деякі його риси.

1. Обов'язок є здійснення добра, це одна з чеснот людини. Немає обов'язку щодо здійснення зла. Помсту можна назвати злом, але це добро у свідомості месника. Будучи здійсненням добра, обов'язок у попередній період часу також був породжений добром. Добро в сполученні з волею -- джерело обов'язку в теорії І.Канта. У такий спосіб добро періодично відроджує себе в часі через явище обов'язку. Обов'язок є творення добра.

2. Антагоністом обов'язку є схильність людини до чого-небудь, бажання чого-небудь. Порив бажання буває дуже сильним, людині доводиться відповідно напружувати свою волю, щоб протистояти схильності. І.Кант вважав, що основною ознакою морального обов'язку є відсутність усяких домішок особистих схильностей. Задоволення потреб і бажань він оцінював як щось низинне, що виражає почуттєву природу людини. За цю думку він удостоївся справедливої критики ряду філософів. І.Кант виділяє три можливих випадки взаємовідносин схильностей і обов'язку:

а) дії суперечать обов'язку, але відповідають бажанням людини;

б) дії узгоджуються з обов'язком, але виходять зі злих, егоїстичних спонукань;

в) дії узгоджуються з обов'язком, але індивід має до них ще й безпосередню схильність.

Усі три випадки, на думку І.Канта, не заслуговують високої моральної оцінки. Кант говорить, що обов'язок кожної людини -- зберегти своє життя, але кожний має до цього ще і схильність. Який вже тут обов'язок, якщо збереження життя вигідно мені... На прикладі любові Кант показує сутність обов'язку: «...любов з обов'язку, до якої не спонукує ніяка схильність і навіть протистоїть природна відраза -- така любов може бути запропонована максимою». З цим судженням важко погодитися. Якби Есмеральда вийшла заміж за Квазимодо, вона продемонструвала б виконання обов'язку стосовно даної людини, хоча це був би тільки обов'язок, а не любов. Обов'язок не випливає з любові, а нелюбов не пояснюється обов'язком. Любов якраз нерідко входить у суперечність з обов'язком.

3. Антагоністом обов'язку є користь і розрахунок на відповідний рух. Добродійність має сенс лише в безкорисливості і не припускає відповідний хід. Давши грошей жебраку, ми не розраховує на те, що коли-небудь він також дасть нам грошей або зробить яку-небудь послугу. Лицемірством є добродійність, за якою надаються податкові пільги. Обов'язок у розумінні І.Канта -- «це результат поваги до чогось зовсім іншого, ніж життя, -- у порівнянні з чим навіть життя з усіма її задоволеннями не має ніякої ціни».

4. Обов'язок даного індивіда має сенс не тільки стосовно тих людям, з ким індивід пов'язаний безпосередньо. Це можуть бути родинні або дружні зв'язки, це може бути контакт із тими, хто не є родичем чи кимось іншим, а просто співробітником, або тим, з ким зустрівся випадково і нетривалий час працював поруч з ним. Обов'язок виникає і стосовно тих, кого зовсім не знав усього лише кілька секунд тому, а зараз він просить про допомогу в палаючому будинку або бореться з крижаною водою. Одним словом, Обов'язок припускає безпосередній контакт стосовно об'єкта обов'язку. Але не може бути обов'язку перед тим, з ким не було контакту.

5. Особливий вид обов'язку -- обов'язок перед суспільством, що іноді називають обов'язком перед Батьківщиною. Даний індивід не знайомий з більшістю членів суспільства, але він знає, з чого починається Батьківщина, і що вона є. У відношенні до Батьківщини любов не суперечить обов'язку, як це буває в міжособистісних стосунках. Несуперечність пояснюється нерозрахунковістю. Як писав російський філософ Олексій Лосєв, «любов до Батьківщини відкриває очі людині на те, що не видно їй звичайно, що не видно нікому чужому і що викликає глузування в байдужих і ситих....Шляхетний громадянин любить свою Батьківщину ... не за те, що вона скрізь і завжди, у всім і неодмінно велика, висока, багата і прекрасна й ін. Ні. Ми знаємо весь тернистий шлях нашої країни; ми знаємо і томливі роки боротьби, недоліки, страждання. Але все це своє, невід'ємне, рідне. Ми з цим живемо й гинемо...». Філософ правий. Мільйони життів готові віддатися за Батьківщину, тому що люди відчувають себе частками величезного цілого і відчувають обов'язок перед нею. Любов до Батьківщини не тільки не суперечить обов'язку, а й породжує його.

Можна навести інший приклад. Академік І.Дзюба на парламентських слуханнях в Україні 12 березня 2003 року з рідкісною відвертістю заявив: «Ніколи і ніде у світі, ні для одного народу мова його спілкування не була і не буде справою патріотизму -- а справою життєвої необхідності і доцільності. Стане пануюча та мова, що необхідна в житті. Керуватися патріотичними почуттями... усупереч життєвим обставинам можуть лише одиниці, але не гнітюча маса населення». Помітимо, що мова йде не про державну мову, на якому повинний працювати державний апарат, вестися документація, на якому держава звертається до населення. Ні, мова йде про мову спілкування. Само собою зрозуміло, у такому виступі немає потреби говорити про права людини. А щодо патріотизму академік не правий. У післявоєнний час чехи перейшли від німецької мови до чеського саме завдяки патріотизмові. Приклади тому дає й Україна. От уже майже двісті років на її території живуть болгари і гагаузи. Незважаючи на активну русифікацію, болгари і гагаузи знають свої рідні мови і повсякденно користуються ними. Здавалося б, їм вигідніше користуватися російською мовою, але, будучи росіянами, вони користуються рідними мовами. Болгарія далеко, з нею зв'язки практично незначні, а в гагаузів узагалі немає своєї державності. Дані народи зберегли свої мови саме завдяки патріотизмові. Представники ж інших народів, переслідуючи вигоду, так звикли до чужої мови, що і розставатися з нею не хочуть.

6. Обов'язок не був би обов'язком, якби легко здійснювався. Він завжди пов'язаний з подоланням труднощів: власної ліні, тягот і позбавлень життя, подолання страху перед ким-небудь або чим-небудь і ін. Обов'язок -- це завжди велика чи мала жертва. Давньогрецький філософ Тразимах писав: «Обов'язок людини полягає в тому, щоб робити приємне іншим людям і неприємне собі самому». Для виконання обов'язку необхідно пожертвувати часткою свого життя, можливо, великою частиною, можливо, усім життям. Самопожертва при відсутності інших прийнятних альтернатив -- вищий прояв обов'язку. У середовищі військових зародилася заповідь: сам погибай, а товариша виручай. Етика І.Канта побудована на безумовному обов'язку, обов'язку поза зв'язком з наслідками. Допомагаючи іншому, людина в той же час допомагає сама собі зберегтися як моральній істоті.

7. Обов'язок -- явище не тільки раціональне, а й ірраціональне. Друге називають почуттям обов'язку. Наявність такого почуття -- показник високого морального розвитку особистості. Моральне почуття вказує на наявність у свідомості людини стійких стереотипів моральної поведінки. А.Герцен писав: «Бути людиною в людському суспільстві -- зовсім не тяжкий обов'язок, а простий розвиток внутрішньої потреби; ніхто не говорить, що на бджолі лежить священний обов'язок робити мед: вона його робить, тому що бджола». Якби обов'язок і інші чесноти були розвинені до сили інстинкту, не потрібна була б ніяка етика, бо втратили би смисл моральність і мораль. Реально мають місце ситуації, у яких свідомість або узгоджується з інстинктами, або протистоїть їм. Людина моральна не роздумує, як йому вчиняти в екстремальній ситуації: готовність до дії є задовго до того, як з'явився «зовнішній подразник» -- поганий вчинок іншої людини, стихійне лихо і т.п. Не роздумуючи, кидається вона у палаючий будинок і вир стихії. У ці секунди вона не думає про себе, думає про інших. В роки війни майже інстинктивно вчиняли люди, укриваючи від фашистів євреїв або допомагаючи партизанам. В останнє десятиліття десятки мільйонів людей на пострадянському просторі ходять на роботу, виконують свої службові обов'язки, часом не одержуючи того, що за дивним непорозумінням називають заробітною платою. Їм не треба говорити про службовий обов'язок, вони звикли працювати і не можуть інакше.

8. Зовнішнім проявом обов'язку є повсякденна обов'язковість. Не кожну людину можна назвати обов'язковою, хоча, можливо, вона про себе іншої думки. Обов'язкова людина скупа на обіцянки, але, давши її, зробить усі від себе залежне, щоб стримати слово. Обов'язковість виховується з дитинства, і в різному ступені присутня в поведінці людей. Обов'язкову людину не тільки поважають інші люди, вона і сама себе поважає. З цього приводу Кант писав: «З обов'язку виникають необхідні умови того достоїнства, що люди можуть дати собі самі. Це саме те велике, що піднімає людину над самим собою».

9. Обов'язок не має нічого загального з обов'язками. Розходження видне вже в тім, що обов'язок існує завжди в однині, а обов'язки в множині. Але головна відмінність, звичайно, не в цьому. Обов'язок -- рух душі, а обов'язки встановлюються іншими людьми, не зважаючи на відношення особистості до цих обов'язків. За невиконанням обов'язку йдуть муки совісті (не в усіх, звичайно), за невиконанням обов'язків йде покарання. Легко помітити, що обов'язки зовнішні щодо людини. Безглуздо звучать слова «професійний обов'язок». Хіба лікарем рухає обов'язок їхати рятувати хвору людину? Для лікаря це рутинна щоденна робота. Ні в якої душі не вистачило би сил, щоб, керуючись обов'язком, їхати до кожної чужої хворої людини. Мова йде про обов'язки, а обов'язок (борг) не буває професійним. Обов'язок буває тільки людським.

10. Обов'язок і вчення про обов'язок -- деонтологія -- у тім вигляді, у якому вони існують у даний час, мають між собою дуже мало загального. Ієремія Бентам у 1834 році він написав книгу «Деонтологія», у якій він вважав деонтологію системою моральних установок, необхідних для здійснення кар'єри і досягнення матеріального благополуччя. Ідея книги не має нічого загального з ідеєю обов'язку. Після вчення І.Канта про обов'язок дивно ставити це слово поруч зі словом «кар'єра». У сучасній літературі багато всякого роду «деонтологій» як вчень про професійні домострої. Пишеться в ній не про те, що становить дана робота, а про те, як її варто виконувати.

Отже, поняття обов'язку визначається в такий спосіб: обов'язок є усвідомлення і визнання людиною необхідності визначених дій у відношенні іншої людини, суспільства, природи.

6.2 Моральний вибір особистості

Проблема морального вибору -- одна з найбільш актуальних в етиці й у повсякденній свідомості. Кожній людині в житті доводиться робити один або кілька доленосних виборів, що пам'ятаються йому все життя. Точніше кажучи, морального вибору як такого не існує, але є вибір, що має моральне значення. Кількісно такі акти вибору переважають, що і створює враження про будь-який вибір як моральний. Яку книгу читати, який фільм дивитися, якою вулицею йти до місця навчання або роботи, який інструмент вибрати для ремонту замка і т.п. -- усе це ситуації вибору, але вибір у них не має морального значення, оскільки не торкається інтересів інших людей. Моральність вибору суперечлива: з одного боку, вона виражає індивідуальність людини і, здавалося б, має відношення лише до неї самої, з іншого боку, моральність вибору виявляється лише у відношенні до іншої (інших) людини. Це визначає складність цього явища.

Вибір виробляється істотою свідомою і вільною, хоча і тварини здатні вибирати лінію поведінки і мають визначену свободу у виборі варіантів. Вибір спрямований на те, що залежить від людини; його предметом не можуть бути закони природи, склад земної кори або державний устрій у чужій країні. Вибір відбувається в межах чого-небудь відомого людині, а щодо невідомого вибір безглуздий. Нарешті, вибір відбувається завжди в умовах деякої невизначеності майбутньої ситуації і наступної звідси варіативності поведінки, без чого він утрачає смисл.

Моральний вибір -- це перевага однієї альтернативи поведінки іншим альтернативам щодо обставин життєдіяльності індивіда.

Акт морального вибору залежить від ряду обставин, факторів, що спростовують індетерміністський підхід у розумінні свободи волі.

1. Наявність інформації, її вірогідність. Будь-який акт вибору вимагає більшої або меншої кількості інформації. Без цього вибір неможливий. До інформації висуваються дві вимоги: істинність відомостей і їхня достатня кількість. Знання поряд з цінностями -- найважливіші фактори вибору. Кристальна інформаційна прозорість і повнота -- недосяжний ідеал, тому обидва параметри інформації відіграють вирішальну роль в акті вибору. Інформації самої по собі завжди об'єктивно недостатньо для здійснення вибору, до того ж деякі особи з тих або інших розумінь скорочують доступ до неї простих смертних. Відомо, як багато «секретів» було в роки радянської влади. Не завжди було можливо зрозуміти, чому існують грифи «для спеціального користування», «секретно» і ін. Недостача інформації для населення з успіхом заповнювалася дезінформацією. Юнаку, що обмірковує життя, було нелегко зробити свій перший істотний вибір у житті. Стан справ мало змінилося в даний час. Пропаганда, як і колись, прагне обробити розуми громадян, але кредит довіри до неї давно вичерпаний. Однак, досі ефективним є приховування інформації і її ретельне просіювання і дозування. Незважаючи на наявність закону про інформації, що, нібито, відкриває кожному бажаючому доступ до інформації, громадяни України не мають можливості дивитися і слухати по телебаченню виступи своїх обранців на пленарних засіданнях парламенту. Довідатися що-небудь про роботу парламенту можна тільки з вуст журналістів, що не стільки подають відомості, скільки насаджують свої оцінки населенню. Недостача достовірної інформації збільшується або невмінням користуватися нею, або невірним розрахунком, що пояснюється іншими факторами.

2. Потреби і бажання. Потреба -- вихідний момент людської діяльності. Вони виражають біологічну або духовну природу людини і поділяються на матеріальні і духовні. Потреба є умова існування людини, закладена в ній самій. Матеріальних потреб небагато, засобів же їхнього задоволення набагато більше. Наприклад, потреба в розслабленні (релаксації) може бути задоволена перервами у фізичній активності, прийомом спиртного або наркотиків і ін. Вибір невизначений доти, поки не почнуть діяти інші фактори. Бажання -- зовнішнє вираження якої-небудь потреби, однак воно породжується не тільки потребою, а також індивідуальністю людини й обставинами його життєдіяльності. Ця особливість визначає незліченну кількість можливих бажань, що навіть породило закон піднесення потреб, під якими маються на увазі бажання. На відміну від потреб, бажання завжди усвідомлюються, і так само, як і потреби, істотно впливають на акт вибору. Скажемо, потребу в пізнанні можна задовольнити навчанням у вищому навчальному закладі, шляхом самоосвіти або подорожуючи по світі. Людина інтуїтивно прагне йти по шляху найменшого опору, тому подорож по світу покажеться йому кращою дисципліни у вузі і самостійного штурму твердинь науки. Відмінність бажання від потреби, зокрема, полягає в тому, що потреби характеризують об'єктивну необхідність вибору (він просто не може не відбутися), а бажання -- суб'єктивну необхідність вибору, що відбудеться або не відбудеться.

3. Ціннісна орієнтація. Цінності виникають і вгасають як позитивні значення чого-небудь для людини. Вони стабільніші бажань і припускають оцінку впливу чого-небудь на людину як позитивного впливу. Цінності поділяються за суб'єктом на індивідуальні, групові, суспільні і загальнолюдські і усі вони є або істинними, або помилковими. Істинність і хибність цінностей розглядається як відповідність впливу якого-небудь явища, речі, процесу на суб'єкт смислу його існування. Зв'язок істинності цінності із сенсом існування суб'єкта не гарантує збіг цінностей різних суб'єктів, ціннісні конфлікти неминучі. Для творця свобода творчості, безсумнівно, цінність, оскільки він творець. Але та ж свобода творчості для ремісника цінністю навряд чи стане, оскільки він ремісник. Ремісникові важливіше збут його продукції, що і буде його цінністю.

Ціннісні уявлення -- відносно стабільні духовні утворення. Вони впливають на вибір особистості, групи, суспільства або людства. «Худий мир краще доброї сварки» -- ця сентенція застосовна як у міжособистісних, так і в міждержавних відносинах. Суспільна думка часом давить на людину всупереч його інтересам, впливає на вибір його шляху в житті. Суспільний осуд, страх покарання або осміяння, виключення зі свого середовища роблять іноді більш сильний вплив, ніж уявляється. Моральність небайдужа до моралі. Особливо процвітає в цьому плані ідеологія держави. Через засоби масової інформації, освіту, культуру ідеологія «ненав'язливо» підказує з кого робити життя.

4. Емоційний стан. Емоційний фактор в акті вибору характерний не тільки для індивіда, а й для малої або великої соціальної групи, держав і груп держав. Емоційні стани включаються в поняття патріотизму, оптимізму, песимізму й істотно впливають на вибір дії. З оптимізмом і вірою у світле майбутнє багато народів віддають перевагу державній незалежності колоніальному станові, зі святою вірою у свою правоту віруючі борються з «невірними», деякі особи віддані рідному кланові до останньої краплі крові і т.д. Однак найбільшу роль емоційний фактор грає у виборі особистості. Оптимізм допомагає перебороти почуття побоювання і сторожкості, додає впевненість у своїх силах. Холоднокровність і розважливість допомагають вірно оцінити значимість альтернатив вибору. Песимізм, навпроти, сковує активність особистості, утримує її навіть від мінімального ризику. Оптимізм і песимізм в основному визначаються наявною інформацією і цінностями даного суб'єкта. В емоційному факторі має значення основний психологічний тип особистості: холерик, меланхолік, сангвінік, флегматик. У залежності від типу виявляється той або інший темперамент. Темперамент ніяк не піддається цілеспрямованим змінам, зате сам часом впливає на акт вибору. Визначений тиск на індивіда робить пропаганда і суспільна думка. Особливий випадок в емоційному факторі складають стреси, емоційні перевантаження, утома, страх. Людина в стані стресу не здатна критично оцінювати інформацію й альтернативи вибору. Фактично вибір або не робиться, або його робить хтось за даного індивіда. Людина, у стані афекту, що скоїла злочин, не підлягає суду.

5. Воля суб'єкта вибору. Воля -- один із проявів біологічної природи людини. Незважаючи на те, що воля піддається деяким змінам, може підсилюватися або послаблятися, вона дається людині від народження і нерідко відіграє вирішальну роль в акті вибору. Інформації може бути досить і або недостатньо, потреби відомі, бажання зрозумілі, цінності стабільні, емоційний стан тривожний або незворушний, а воля - перший крок до дії або бездіяльності у відношенні тієї або іншої альтернативи вибору. Сильна воля -- подарунок долі, ця важлива стартова умова життя людини. Слабка воля -- нещастя, але завдяки знанням і умінням вона може бути посилена. Отут без іронії можна згадати досвід кініків і стоїків щодо посилення волі. Задатки волі розвиваються в здатність волі. Під здатністю звично розуміється здатність розуму, здібності ж вольова й емоційна звичайно недооцінюються. Тим часом, воля індивіда, соціальної групи, держави буває важливіше інших факторів. Атрофія волі в політиків, що люблять бовтати перед телекамерою про любов до народу, іноді прирікає населення на хронічну деградацію. Атрофія волі властива також деяким соціальним групам, суспільним рухам і особам, що їх представляють. Особливо це характерно стосовно інтелігенції. В.І.Ленін глибоко розумів сутність інтелігенції і не даремно називав її одним негарним словом. Утім, даний факт був усвідомлений задовго до нього. Російський поет Н.А.Некрасов XIX століття так писав про типових інтелігентів того часу:

Вы ещё не в могиле, вы живы,

Но для дела вы мертвы давно,

Суждены вам благие порывы,

Но свершить ничего не дано.

І в XX столітті інтелігенція зберегла свою споконвічну слабкість. В роки «перебудови» в усіх на слуху були імена письменників, народних і звичайних артистів, журналістів. «Солов'ї перебудови» кликали населення до змін, але коли «зміни» здійснилися, «солов'ї» замовкли. Видимо, залишилися задоволені «змінами». Утратили сором і совість колись улюблені народом артисти, що називають свавілля демократією, покотили в далеке зарубіжжя журналісти, «перебудова» закінчилася. Інтелігенція завжди демонструвала свою політичну неспроможність. Ніколи вона не утворювала своєї політичної партії, визнаної населенням, не утворювала своєї фракції в парламенті. Якнайбільше, на що вона здатна, -- це поговорити.

Будь-який акт вибору спрямований на досягнення якої-небудь мети. Спрямованість до тієї або іншої мети визначається усіма факторами, серед яких головне місце належить цінностям. Цінності показують, що шкідливо або корисно суб'єктові, до чого варто прагнути, а від чого утриматися. Ціннісна орієнтація показує достоїнство мети дії і діяльності в цілому. Звідси випливає, що акт вибору завжди має ціннісний аспект. Поряд з ним існує й інший аспект - знання. Саме знання характеризує реальність цілей, а також вибір адекватних засобів їхнього досягнення. Таким чином, у морального вибору два аспекти: аксіологічний і праксеологічний. (Аксіологія -- філософське вчення про цінності; праксеологія -- філософське вчення про діяльність). Їхнє оптимальне співвідношення саме по собі є етичною проблемою, що приймала різні суспільні позначення, персоніфікуючись в «ліриках» і «фізиках», «дон кіхотах» і «санчо пансах», «романтиках» і «прагматиках» і т.д.

У конкретних ситуаціях вибору переважає або ціннісний, або діяльнісний аспект. Ці ситуації характеризуються також значимістю і масштабом. Значимість виражає передбачувані наслідки вибору: їхню кількість, інтенсивність, широту і тривалість. Інтуїтивно люди відчувають значимість вибору, бачать розходження у виборі партнера для гри в доміно і тих, з ким пішли б у розвідку. Масштаб означає кількість людей, що роблять вибір, і щодо яких відбувається вибір. В обох випадках крайніми значеннями масштабу вибору є індивід і людство.

Найбільш розповсюджені види виборів:

1. Вибір системи моральності і моральної позиції. З дитинства людина засвоює систему норм моральності й виробляє особисте відношення до них. Люди, виховані в дусі честі і шляхетності, вчиняють чесно і шляхетно навіть стосовно не самих вихованих членів суспільства. Так, наприклад, один дуже відомий поет дворянського стану спокусив дружину губернатора, що родила від поета дочка. Губернатор мав величезні повноваження і міг би згноїти дуже відомого поета, утопити його в міській каналізації, однак перешкодило шляхетне виховання. Дворянин викликав на дуель дворянина, злодій не краде в злодія, а в інших красти можна. Переходячи з одного суспільства в інше, з однієї соціальної групи в іншу, індивід змушується до згоди з існуючими в них моральними нормами, тому що в чужий будинок зі своїм статутом не ходять. Якщо ж індивід не приймає нового середовища, у нього залишається два варіанти долі: залишити це середовище або загинути. Потрапивши в зграю злодіїв, новачок приймає її вдачі. Новоявлений працівник торгівлі, що потрапив у середовище несумлінних колег, зобов'язаний зробити вибір: погодитися з практикою обрахування, обваження, обмірювання або іншого обману покупців або звільнитися. Чиновник зобов'язаний засвоїти етику чиношанування і тримати за спиною портрет гаряче улюбленого шефа, або пошукати іншу роботу. З вовками жити -- по-вовчи вити. І кожен сам вирішує, вити йому або залишити зграю. Інші варіанти поведінки нереальні.

2. Вибір учинку. Життєві ситуації, у котрі попадає індивід, настільки різноманітні, що навіть у системі однієї моральності не завжди просто зробити вибір. Позначається більший або менший вплив кожного з факторів вибору. Недостача інформації, неясність наслідків, як правило, приводять до помилок. У тих випадках, коли відзначені складності відсутні, на вибір впливають цінності, що володіють різною значимістю для суб'єкта вибору. Приміром, на кому женитися: на «безрідній», але коханій дівчині, або на «дівчині з вищого суспільства». Життя з першою -- любов і убогість, життя з другою -- блискуча кар'єра і бажання подовше побути на роботі. Утім, сучасні Ромео, навряд чи, мучаться таким вибором. Вибір учинку завжди був проблемою для духовно розвинених людей. Шекспір виразив його в наступних рядках:

Бути або не бути, от у чому питання.

Чи гідно терпіти без ремства ганьбу долі,

Чи треба чинити опір,

Повстати, озброїтися, перемогти

Або загинути? Умерти. Забутися.

Мучення шекспірівського Гамлета -- не тільки літературне явище. Життя підносить чимало прикладів, що не уступають по значимості і драматизмові виборові Гамлета. Один полонений генерал віддає перевагу смерті зраді Батьківщині, інший полонений генерал не тільки продає Батьківщину, а і виступає проти неї зі зброєю в руках; пожежники Чорнобиля ціною своїх життів зберегли життя тисячам інших людей; військовий льотчик веде аварійний літак від житлової зони міста і т.д. Усе це вибори вчинку. У залежності від їхньої значимості і цінності вони одержують ту або іншу оцінку членів спільності або суспільства. Адже саме вчинок з великої або малої букви характеризує людину, групу або суспільство краще всяких слів.

3. Вибір мети і засобів її досягнення. Ціль -- ідеальний образ майбутньої бажаної ситуації. Вона завжди конкретна і звернена у відносно недалеке майбутнє. Ціль не слід змішувати з ідеалом -- абстрактним розумовим утворенням, зверненим у невиразно далеке майбутнє. Ціль у раціональній формі виражає потреби і бажання. Задоволення потреб і бажань природно для індивіда, задоволення інтересів природно для соціальних груп і суспільств. Однак у силу зв'язків з іншими людьми, групами і суспільствами постановка цілей має моральне значення.

Етика припускає моральність змісту цілей. Засобами звичайно називають усі те, що сприяє, на думку суб'єкта вибору, досягненню мети. Чи будь-які засоби сприяють досягненню мети? Шляхетній меті, на думку одних, повинні відповідати шляхетні засоби. На думку інших, усякі засоби гарні, якщо вони ведуть до реалізації мети. Неважко бачити, що думка перших виражає ціннісний (аксіологічний) аспект вибору, думка других -- прагматичний (праксеологічний) аспект вибору.

Засоби -- діалектична протилежність мети. Ціль безглузда без засобів, а засоби, не зв'язані з метою, -- абсурд. Світові відоме гасло єзуїтів «Ціль виправдує засоби», відомі і справи, що відповідають йому. Марксизм прославився в теорії і на практиці нерозбірливістю цілей і засобів. Хоча К.Маркс говорив, що шляхетній меті повинні відповідати шляхетні засоби, Ф.Енгельс думав інакше: «Відволікаючись від моралі, для мене як революціонера придатний всякий засіб, що веде до мети, як найбільш насильницький, так і те, що здається найбільш мирним». Якими істотними б не були класові розходження і протиріччя, є все-таки щось загальне між усіма людьми. І це загальне забороняє необґрунтоване насильство над особистістю.

У парі «ціль - засоби» ведучу роль грає мета. Вибір шляхетної або низинної мети характеризує суб'єкта вибору в етичному плані. Ціль лише визначає засоби, але не виправдує їх. З цього приводу Ф.М.Достоєвський писав: «Людині втомленій і змученій навряд чи стане весело і приємно від тієї думки, що праправнук може жити у своє задоволення. У важкі хвилини життя утішатися висотою мети -- це воля ваша, усе рівно, що пити непідсолоджений чай, поглядаючи на шматок цукру, підвішений до стелі».

4. Вибір за себе і за інший. Суб'єкт морального вибору завжди один (навіть коли вибір відбувається шляхом голосування) об'єкти ж різноманітні. Об'єктом вибору може бути сам суб'єкт, коли вибір відбувається заради нього одного, наприклад, з ким дружити, а з ким тільки здороватися. Складніше, коли суб'єкт робить вибір за іншу людину (інших людей). Батько робить вибір за неповнолітнього сина: у яку школу тому ходити. Міська влада робить вибір за жителів міста: як використовувати бюджетні засоби, чи допомогти бідують родинам або звести монументальну будівлю в пам'ять про правління тощо. Уряд об'являє війну сусідній державі, роблячи вибір за мільйони співгромадян і не запитуючи на те їхньої згоди. У залежності від масштабу вибору, його (вибір) супроводжує обґрунтування у вигляді раціональних аргументів, або в масовій демагогії.

6.3 Сором і совість як явища моралі

В внутрішньому світі особистості важливе місце займають явища сорому і совісті. Ці явища свідомості нерозривно зв'язані між собою. Сором історично передує совісті, і, на думку філософів-ідеалістів, сором не має зв'язку із суспільною практикою.

Сором виникає в епоху безроздільного панування моральності не як моральне явище, а в якості одного з засобів підтримки існуючих моральних норм, а саме, екзогамії. Екзогамія є заборона шлюбів між близькими кровними родичами. Причина такої заборони складається не тільки або не стільки в інцесті (кровозмішенні), скільки в необхідності розширення кола соціальних зв'язків. Шлюб брата із сестрою не розширював коло родичів, коли ж брат женився на дівчині з іншої родини, він крім наявних родичів, здобував дружину і її родичів. А це особливо цінувалося в родовому ладі. Тому виникали заборони не тільки на статеві зв'язки кровних родичів, але і на багато проявів їхнього спілкування між собою: не розмовляти, не вимовляти імен один одного, доторкатися друг до друга, користуватися речами іншого, сидіти поруч, навіть приймати їжу на очах інших осіб. Людина була зобов'язана дуже строго контролювати себе. Порушення встановлених правил спричиняло вкрай різку реакцію членів роду і покарання провинених. Однак самим тяжким покаранням був сором -- хвороблива психічна реакція на свою невідповідність установленій нормі. На винного обрушувався авторитет найбільш шановних членів роду, презирство і глузування всього роду.

Одного разу пізнавши сором, побоювався пережити його знову. Виник страх заслужити в черговий раз осуд спільноти. У наступному розвитку суспільства страх виникав не тільки з приводу порушення норм спілкування між статями, але і з інших важливих приводів: соромно з'явитися на людях голим або в брудному одязі, говорити при всіх те, що краще було б зберегти при собі, програти спортивний або неспортивний двобій більш слабкому суперникові, не вивчити урок у той час, коли інші його вивчили і т.д. Таким чином, виникнувши з важливих практичних мотивів -- розширити коло соціальних зв'язків і уникнути генетичного виродження -- сором стало дуже істотним регулятором соціальних відносин. Його головна умова -- невідповідність якостей і дій індивіда встановленим нормам і зразкам поводження, його головна емоція стрес, його страж -- страх. Звідси виникає критичне відношення до самого себе. Індивід усвідомив, що легше соромитися самого себе, щоб не одержати електричний розряд сорому від інших. Демокрит писав: «Не говори і не роби нічого дурного, навіть якщо ти наодинці із собою. Учися набагато більш соромитися самого себе, ніж інших». Ще більш ясно виражався Платон: «Боїмося ми нерідко... як би нас не вважали за дурних людей, якщо ми робимо або говоримо що-небудь негарне. Цей вид страху ми, так, думаю, що і всі, -- називаємо соромом». Таким же була думка однодумця Аристотеля Теофраста: «Май сором перед самим собою і тобі не прийдеться червоніти перед іншими». За всіх часів люди випробували і відчувають страх утратити престиж або повагу навколишніх.

Сором є почуття, що виражає усвідомлення людиною своєї (а також близьких і причетних до нього людей) невідповідності прийнятим у даному середовищі нормам або передбачуваним очікуванням. Гегель розумів сором як «реакцію на протиріччя мого власного явища з тим, з чим я повинний і хочу бути, отже, захист моєї внутрішньої істоти проти неналежного прояву його зовні». Сором відчувається як у випадку справжньої невідповідності, так і мнимої. Переживання сорому тим сильніше, чим важливіша для людини думка осіб, що можуть виразити свій осуд із приводу порушення або невиконання норм. Сором часто раптовий, він очевидно видає себе приливом крові («фарба сорому») і сильною напругою психіки. Подолання стресу від сорому відбувається складно, стрес залишає глибокий слід у пам'яті. Із соромом подібна ганьба -- дуже неприємне почуття, викликана публічним осудом провини індивіда. Сором буває трьох видів.

1. Сором за себе. Сором за себе найбільш розповсюджений у морально здоровому суспільстві. Це як би духовна поразка особистості перед особою інших людей, це визнання власної неповноцінності і це «гнів, звернений усередину» (К.Маркс). У той же час здатність соромитися -- показник моральної сили особистості. Вона означає, що людина може знайти в собі сили і змінити поводження. Сором -- не дим, очі не виїсть. Прислів'я свідчить, що незважаючи на негативні емоції, сором корисний людині: він указує на здоров'я душі. Гірше, коли сорому немає. Це означає відсутність честі. Безсоромна людина не відчуває болі душі, як не відчуває болю тіла фізично нездорова людина. Один не бачить, як відмирають його зв'язки з іншими людьми, інший не бачить, як відмирає його тіло. Сором за себе має більш м'яку форму -- сором'язливість. Індивід не зробив ще нічого негожого, але побоюється невірного вчинку.

2. Сором за інших. Сором за інших припускає якусь спільність життя з ним. Соромно буває за родичів, друзів, товаришів, однокурсників і ін. У цьому випадку індивід відчуває себе й об'єкт сорому частинами якогось цілого. Сором підсилюється відповідальністю за інших. Соромно батькам за дітей, учителеві за учнів, тренерові за спортсменів і т.п. Це відбувається завжди в малих соціальних групах. Однак, безглуздий сором за незнайому людину. Правда, бувають випадки сорому за співвітчизників за рубежем і ведучих себе неналежно. Як співав В.Висоцький, «и в парижских туалетах находят надписи на русском языке». У таких прикладах сорому за інших людина відчуває себе часткою величезного цілого -- громадянином однієї держави.

3. Сором за державу. Н.В.Гоголь указував на дві типові риси царської Росії: наявність дурнів і поганих доріг. Колишній прем'єр-міністр Великобританії Маргарет Тетчер назвала Радянський Союз «Верхньою Вольтою з ракетами». Усім нормальним громадянам, говорячи словами головного героя фільму «Біле сонце пустелі», за державу кривдно. І соромно теж. Радянський Союз знесилів від гонки озброєнь, залишивши своїх громадян на рівні життя однієї із самих відсталих країн Африки. «Многожеланна» незалежність України і багатьох інших колишніх союзних республік усупереч солодкоголосим запевнянням про те, як нам буде добре жити, перетворила радянських бідняків у незалежних жебраків. І зміна однієї букви першого рядка державного гімну нічого по суті не змінює. «Імідж» України за рубежем поки такий, що його не можна не соромитися. Мільйони безробітних, тисячі бездомних дітей, десятки тисяч бомжів, поставлені на грань вимирання пенсіонери, гинуть щороку шахтарі, замовлені убивства, за злидарську милостиню запекло сіють вічне і добре вчителі, -- такі наші «здобутки».

Відсутність сорому -- сигнал про зміну моральності. Сорому не відчували Адам і Єва до їхнього вигнання з раю. Його не відчувають люди й у наші дні, коли, на їхню думку, має місце гармонія норм моральності і понять моралі. Не соромляться наготи нудисти, не соромляться обмінюватися чоловіками і дружинами свінгери. Дана гармонія скасовує заборони, отже, зникають древні забобони і ревнощі. Святенництво і «подвійна мораль» виникають у тих випадках, коли моральність і мораль суперечать один одному. У XIX столітті вважалося непристойним для дами, якщо чоловік побачить її щиколотку. Сторіччя потому міні-спідниця -- явище звичайне. І як не дивно, небеса не обрушилися на плечі панянок. Інші ж зміни моральності мають більш істотне і значення для суспільства. Шекспірівське «О часи, о вдачі!» указує на деформації в моральному кліматі. Егоїзм -- характерна риса світогляду буржуа -- підривав середньовічну моральність, і вже не так соромно було обдурити іншого заради ділового успіху. Відома в минулому картина «Знову двійка» показує переживання школяра, що одержав двійку. Навряд чи це характерно зараз для середньостатистичного школяра. Тим більше, не соромно студентові, для якого мають значення лише оцінки в «зачотці», а не знання, що стоять за ними.

Кожен крок змін у моральності просуває суспільство спочатку на крок уперед, потім випливає відкіт майже на цілий крок. Сором не зникає, він продовжує функціонувати на новому досягнутому рівні. Але поряд з ним виникає нова форма відносини до соціальної дійсності, нове явище -- совість. Факт її появи -- показник більш розвиненої свідомості особистості. Він виявляється в ряді відмінностей совісті від сорому:

1. Сором виникає з приводу тієї або іншої сформованої ситуації, совість же охоплює більш широке коло явищ соціального простору і часу, не обмежуючи лише що безпосередньо впливають на індивіда явищами, хоча, зрозуміло, це коло не простирається в нескінченність.

2. Сором є переважно емоційним переживанням, совість також емоційна, але переважно розумова.

3. Сором -- реакція на думку інших, вона на світлі суспільної думки, совість же пов'язана з виконанням обов'язку, вона «працює» у мороці душі.

4. Сором відомий усім, безсоромних людей немає; совість же є лише в деяких -- у тих, у кого до роботи свідомості підключена робота душі.

5. Сором пов'язує моральність з мораллю, совість -- уже цілком моральне явище.

Ряд мислителів з давніх часів до наших днів віддали данину повазі проблемі совісті, її ролі в житті людини. Розуміння цієї проблеми припускає вивчення її природи. І.Кант вважав совість додослідною, даною від народження: «… кожна людина як моральна істота має в собі совість від народження». Совість є кращий контролер, вона «стежить» за щоденним поводженням людини. Більшість теоретиків етики дотримують думки про соціальне походження совісті. У найбільш загальному плані совість трактується як «внутрішній голос».

Негативна совість говорить про те, як не слід жити. Позачасовим значенням володіють слова мислителів.

П.Гольбах: «Совість -- це оцінка, що ми у своїй власній душі даємо своїм учинкам».

Л.Фейєрбах: «Моя совість є не що інше, як моє власне Я, що ставить себе на місце обмеженого Ти».

В.А.Жуковський: «Сколь неизбежна власть твоя, Гроза преступников, невинных утешитель, О совесть, наших дел закон и обвинитель, Свидетель и судья»».

На відміну від негативної, позитивна совість спонукає до турботи про себе й інших людей, кличе до досконалості. Позитивна совість мобілізує волю, внутрішньо звільняє особистість від страхів і тривог. Вона «бореться» з деградацією душі, зі спробами підмінити її розуміннями вигідності і доцільності. Позитивній совісті звичайно приділяється менше уваги, ніж негативній, оскільки остання причетна до конфліктів, а конфлікти більш актуальні, ніж спокійне, розмірене життя.

Гострим в історії етики є питання про «чисту» совісті. Ідеологія церкви заперечує чистоту совісті через те, що, нібито, вона породжена гординею людини. Грішна людина загордилася настільки, що зрівнялася з Богом. Однак, оскільки людина грішна, вона не може бути досконалою, отже, у нього совість завжди нечиста. Але аргумент церкви безпідставний. Людина не претендує на рівність з Богом. Його чиста совість засвідчує свідомості, зорієнтованій на зовнішній авторитет, відповідність учинку пропонованим ззовні вимогам, відповідності обов'язку індивіда перед його мікросередовищем. Чиста совість дозволяє індивідові розслабитися і відчути полегшення, випробувати задоволення від виконання обов'язку. Зрозуміло, поняття чистої совісті безглуздо щодо всієї тривалості існування особистості. Усі люди роблять гріх стосовно тих, з ким вступають у контакт, тому чиста совість навіть у святих не буває. Однак визнання чистої епізодичної совісті відкриває можливість відповідальності за свободу волі. Без такої совісті відповідальність була б позбавлена смислу.

В епізодичності чистої совісті проглядається її зв'язок зі справедливістю в моральності. Совість у моралі -- це аналог справедливості в моральності. Совісна людина справедлива, безсовісний -- несправедливий. Безсовісним звичайно називають людину, чия мораль не влаштовує автора оцінки. Оцінка, цілком імовірно, упереджена, але чи може в принципі людина бути безсовісною? Це можливо в двох випадках: по-перше, не має совісті індивід, що знаходиться в складі своєї групи на дуже низькій стадії духовного розвитку; по-друге, десоціалізований індивід, що втратив потенціал моральності. До першого типу безсовісних людей відносяться «діти природи». У таких «дітей» немає злого наміру проти інших людей, так само як і власної позиції з усіх питань буття. Вони живуть чужим розумом і не знають слова «Я». Такими були первісні люди, такі деякі відсталі в розвитку народності Африки, Азії і Південної Америки. Другий тип «ближчий» до нас. Це цинічний, озлоблений на все і всіх тип людини. Проблематично говорити про справедливість його дій, тому що перед ним винний увесь світ. Так само проблематично говорити про людей, що живуть обманом, злодійством, виконанням замовлень на убивства. Совість суперечить усім видам несправедливості, в одному відношенні вона суперечить навіть самій справедливості. Справа в тім, що справедливість може бути відновлена, а совість (якщо вона мається в наявності) відновити не можна. Вона буде мучити людину настільки, наскільки розвинена його душа.

Совість характеризує духовне буття людини. Вислів «свобода совісті» означає право людини на незалежність його духовного життя і можливість самій визначати свої переконання. В іншому і більш розповсюдженому значенні «свобода совісті» означає волю віросповідання. У власне етичному смислі слова совість не може бути іншою, як вільною.