Етика – філософське вчення про моральність і мораль

У таких соціальних умовах виникає кінізм, що проіснував майже тисячу років до самого кінця античності. Вчення виявилося настільки живучим, що кінізм як спосіб життя відтворювався знову і знову при повторенні відповідних соціальних умов. У XX столітті він відродився в русі хіпі, способі життя бомжів, співтовариствах молоді в деяких містах Європи. Однак в У-1У століттях до н.е. і в наступні часи кінізм був не тільки способом життя, а й системою ідей, концепцією. Майнове розшарування і нерівність зайшли так далеко, що раніше визнавані цінності відхилялися кініками - вони намагалися протиставити цінностям багатих людей свої особливі цінності за принципом «усе навпаки». Намагаючись випрямити ціпок, кініки перегинали його в інший бік.

Кініки були учнями Сократа, однак, мало походили на свого вчителя. Якщо Сократ був справді бідним і не хизувався своєю бідністю, то кініки часом нарочито ставали бідними або не прикладали зусиль для статку в домі. Якщо Сократ поважав державу і суспільство, виконував різні повинності, брав участь у роботі суду, то кініки були нігілістами стосовно держави і суспільства. Якщо Сократ поважав норми моральності, хоча і не завжди з ними погоджувався, те деякі кініки зневажали моральність і знущалися з неї. Якщо Сократ вважав знання чеснотою, то кініки відкидали будь-як знання, крім філософії. Деяке уявлення про рух кініків дають образи трьох найбільш відомих його представників.

Антисфен (450--360 р. до н.е.) -- син вільного афінянина і фракійської рабині - вважається незаконнонародженим. З цієї причини він не мав прав громадянина Афін. Брав участь у Пелопоннеській війні, відзначився в бою. До політики був байдужим. На питання, як варто поводитися з політикою, одного разу відповів: «Як з вогнем: не підходити занадто близько, щоб не обпектися, і не дуже віддалятися, щоб не змерзнути». Антисфен учився в ритора Горгія, якого згодом критикував, займався викладацькою діяльністю, потім примкнув до Сократа і переконував своїх учнів наслідувати його приклад. Відчував ворожість до Платона за його гордість. Сократу доводилося іноді «обсмикувати» Антисфена, коли той демонстративно показував свій плащ з дірами: «Крізь ці діри я бачу твоє марнославство». Після смерті Сократа заснував Кіносарг («Зіркий пес» або «Білий собака»), у якому проводив свої заняття. Антисфен по праву вважається засновником кінізму. Він залишив десять томів своїх творів, у котрі ввійшло більш сімдесятьох добутків на різні теми. Умер від сухоти в похилому віці.

Діоген Синопський (412-323 р. до н.е.). Народився в м. Синопі в родині міняйла. Батько завідував казенним міняльним столом. Батько і син були звинувачені в псуванні («обрізанні») монет, за що перший був відданий судові, другий -- вигнаний з міста. До Діогена був застосований найстрашніший проклін того часу: без громади, без будинку, без батьківщини. В Афіни прибув зі своїм рабом, якого незабаром відпустив. Крайнім аскетизмом і ексцентричними витівками перевершив усіх відомих мудреців. Платон назвав його псом, чим Діоген був досить улещений. Після ряду років життя в Афінах, мандрував Грецією як бродячий проповідник. В одному з плавань потрапив у руки піратів, що продали його в рабство. Діоген сам вибрав собі покупця -- коринфянина Ксеніада. Хазяїн доручив рабу виховувати своїх дітей, що раб старанно виконував. В Афінах відбулася його зустріч з Олександром Македонським. У похилому віці вмер у Коринфі. Жителі міста поставили Діогену пам'ятник - колону, на вершині якої стояла фігура собаки. Діоген залишив після себе 21 твір, 14 діалогів і 7 «трагедій для читання».

Кратет Фіванський народився в багатій аристократичній родині міста Фіви. Був виродливим, кульгав і був горбатим. У молодості під впливом кінічного вчення порвав зі своїм середовищем і став бідняком. За однією з версій, Діоген Синопський умовив Кратета кинути гроші в море, а землі віддати під суспільні пасовища. За іншою версією, віддав гроші лихвареві, заповідаючи їх дітям, якщо вони не стануть філософами. Ще за однією версією Кратет роздав майно людям, промінявши його на ціпок і сумку бідняка. Яка б версія не була вірною, безсумнівно те, що Кратет сам себе зробив бідняком. Родичі не раз умовляли його повернутися додому, однак філософ вів бродячий спосіб життя. Він був дуже добрим до людей, йому відповідали взаємністю. Кратет проповідував «любов до людини», а пануючу мораль вважав «чадом, димом», який треба розвіяти. Його прозвали «добрим демоном». Ідеї генія мали іншу спрямованість, ніж його попередників. Якщо Антисфен виражав головним чином ідеологію рабів і неповноправних громадян, а Діоген -- світогляд рабів і розорених війною мас, то Кратет представляв погляди збіднілого працюючого населення, що ще зберегло дрібну приватну власність: ремісників, селян, торговців.

Кратет оженився на сестрі свого учня -- Гіппархії, що також походила з багатої і знатної родини. З любові до Кратета Гіппархія відкинула багатих наречених, кинула все і, усупереч волі батьків, обрала нелегку долю дружини бродячого проповідника і його учениці. Лише пологи дитини змусили її повернутися додому. Цей крок чоловік вважав проявом слабості дружини і кликав її продовжити з ним мандрівки. Відома книга Кратета «Листи», ряд трагедій. Епіграфом до його життя могли бути слова однієї з трагедій: Мені батьківщина -- не фортеця і не будинок, мені вся земля -- обитель і притулок, у якому є усе, що потрібно, щоб жити». Помер Кратет у похилих роках і був похований в одній з областей Греції -- Беотії.

У світогляді кінізму, як ні в якому іншому етичному русі стародавності, чітко прослідковується бунт моралі проти моральності. Хід думки кініків такий: якщо досягнення культури породжені суспільством і вони не зробили щасливими людей, то такі досягнення варто відкинути. Звідси і гасло -- «назад до природи». Кініки думали, що найбільш здоровий спосіб життя вели люди, що ще не знали вогню, тому вони засуджували Прометея, що, обдарувавши людей вогнем, поклав початок їхній зіпсованості. Перед кініками стояло двоєдине завдання: 1) вести тваринний спосіб життя, через що вони були раді, коли їх називали псами, і 2) відмовитися від усіх досягнень культури і цивілізації, особливо від власності. Кініки вчилися в природи. Так, наприклад, Діогену урок дала миша, що мимо пробігала. «Філософ» із захватом упевнився, що миша не мала потреби в підстилці, не лякалася темряви і не шукала ніяких мнимих насолод. З тих пір Діоген також перестав мати потребу в підстилці. Інший урок дав йому хлопчик, що пив воду зі жмені. Побачивши це, Діоген викинув із сумки чашку, промовивши: «Хлопчик перевершив мене простотою життя». Жити в бочці він додумався не відразу, а лише після того, як хтось не подбав про його житло (звичайно він знаходив у кого-небудь притулок). «Житлом» став піфос (велика глиняна посудина для збереження зерна або вина), а коли якийсь хлопчисько розбив піфос «філософа», городяни покарали хлопчика. Діогену принесли інший піфос.

Лідери кінізму виставляли напоказ свою бідність, намагаючись довести, що можна обходитися малим. Кініки вкрай негативно відносилися до власності, багатства і насолод. Вони з насолодою заперечували саму насолоду. Бідність Діоген вважав самоучкою чесноти. Одному з опонентів, що дорікав його в бідності, кінік відповів: «Я ще ніколи не бачив, щоб через бідність хто-небудь став тираном, а усі стають тиранами тільки через багатство». Іншому співрозмовникові, що побажав стати кініком, Діоген намічає план дій: «Насамперед, я зніму з тебе зніженість ...змушу тебе працювати, спати на голій землі, пити воду і їсти, що попало. Багатства твої ти кинеш у море. Ти не будеш піклуватися ні про шлюб, ні про дітей, ні про батьківщину - торбинка твоя нехай буде повна бобів і сувоїв, пописаних з обох боків. Ведучи такий спосіб життя, ти назвеш себе більш щасливим, ніж великий цар...здатність червоніти зітри зі свого обличчя, на виду в усіх сміло роби те, що інший не зробив би й осторонь». Відома зустріч Діогена з Олександром Македонським. Кінік сказав полководцеві: «Владика половини світу, ти не вважаєш себе щасливим і прагнеш завоювати другу половину. Я ж нічого не маю, і не хочу мати -- виходить, щасливіший за тебе, тому що мене ніщо не турбує». Про те, яке значення мав культ бідності в етиці кініків, свідчать і слова Кратета Фіванського: «У бідних своя мораль, мораль більш справжня і природна, тому що самі огидні пороки, і найстрашніший з них -- жадібність -- породжує власність, гроші. Це так просто і тим часом так важко -- поділитися з ближнім, підтримати незаможного і нагодувати голодного». Одним словом, світ хатинам, війна палацам. Більш пізній афоризм «бідність -- не порок» був би цілком співзвучним світоглядові кініків.

Бідність породжувала аскетичний спосіб життя, кініки його не тільки практикували, а й обґрунтовували. Діоген затверджував, що щира насолода полягає в спокої і веселощах душі. Без цього, на його думку, усе золото царів Мідаса і Креза не принесе ніякої користі. Але як жити в одному суспільстві з тими, хто не розділяє погляди кініків? І ще важливіше, як задовольняти насущні потреби і бажання? Відповіддю на ці питання була практика аскесису -- своєрідного тренінгу, покликаного привчити людину до нормального, на думку кініків, способу життя. Аскесис -- це максимальне опрощення, бездомність, малоодягненість, невзутість, звикання до голоду, холоду, спраги, це відмовлення від надуманих бажань, не говорячи про розкіш. Розрізняли два види аскесису: для тіла і для душі. Тіло загартовували гімнастикою, бігом, сироїдінням, ходьбою босоніж, голодуванням. Складніше було загартувати душу. Діоген просив милостиню в статуї, щоб привчитися до відмовлень. Душу загартовували й у зневазі нормами моральності. Кініки могли в громадських місцях справляти потреби, виконувати статеві акти, займатися онанізмом і т.п. Що природно, те, нібито, не ганебно... (У латинській транскрипції слово «кінік» пишеться як «цинік». Звідси і пішли слова «цинік», «цинічний»). Усім своїм поводженням кініки намагалися прищепити населенню свої цінності як найбільш відповідні природі людини.

Іншою ідеєю кінічного світогляду було заперечення цінності знання (апайдеусіа). Ця ідея логічно погоджувалася з ідеєю бідності: бідняку знання не потрібні, йому б вижити. Незважаючи на те, що кініки прославляли розум, неграмотність і неосвіченість вони вважали достоїнством, а не недоліком. Антисфен говорив, що освічену і розумну людину важко переносити, а незнання -- річ легка і необтяжлива. Знання, на думку кініків, не зробили людей кращими. Навчившись читати і писати, рахувати і винаходити, вони зберегли всі пороки: неправда, підлість, заздрість, ненависть і ін. Тому науки і мистецтва, щонайменше, марні.

Головною ідеєю кінічного світогляду була ідея автаркії (аутаркейя), тобто незалежності, самодостатності, самозадоволеності. Автаркія -- мета життя людини, бідність і заперечення знання - засоби. У результаті - щастя кініка. Діоген писав: «Щастя складається тільки в тім, щоб постійно перебувати в радісному стані духу, ніколи не горювати... Щире щастя полягає в тому, щоб розум і душа завжди перебували в спокої і веселощах».

Скептичне відношення до батьківщини і держави зробило кініків космополітами. Кінік -- громадянин Всесвіту, його батьківщина - увесь світ, для нього не існує державних кордонів. Космополітизм кініків пояснювався і тим, що більшість із них були чужоземцями і їм доводилося платити особливий податок за проживання в містах Греції. Вони ненавиділи тиранію і нехтували демократією. Кінічна автаркія означала і відмовлення від родини, хоча і не всі кініки з цим погоджувалися. Жебрак, безрідний Антисфен заявляв, що мудрець повинен женитися для народження дітей від найкрасивіших жінок, а Кратет Фіванський навіть створив родину. Але Діоген вважав, що дружини повинні бути спільними і заперечував законний шлюб. На його думку, «молодим одружуватися рано, старим уже пізно». Діоген також визнавав спільність дітей.

Воля кініків -- це воля «від»..., а не воля «для»... Таке розуміння було пасивним соціальним протестом, їхня позитивна програма дій була об'єктивно реакційна. Заклик «Назад до природи» не сприяє вирішенню соціальних проблем. Шляхи назад, до природи, пройдені ступені культури ніколи не повторюються, але кініки цього не розуміли. Вони як би проклали шлях стоїкам і раннім християнам, оскільки першими запропонували негативний соціальний досвід як альтернативу пануючому способу життя.

2.6 Етика насолоди. Гедонізм

У Сократа було багато учнів. Деякі з них створили свої школи. Одним з таких учнів був Аристипп (435--355 р. до н.е.) з Кірени (місто в Північній Африці). Аристипп -- син багатого аристократа, завдяки положенню батька пізнав смак красивого життя. До Сократа його притягувала оригінальність ідей мислителя і його слава. Першим з учнів афінського філософа став брати плату за навчання своїх учнів. Одного разу, відіславши Сократу 20 мін, Аристипп одержав їх назад. Сократ відповів, що його демон забороняє йому брати гроші. Аристиппа не любили Платон і інші учні Сократа, оскільки Аристипп вів спосіб життя, несумісний з моральністю сучасників і нащадків.

Коли тиран Сіракуз, Діонісій перший, при дворі якого постійно жив засновник незвичайної етичної концепції, плюнув в обличчя філософові, той стерпів і утерся. У відповідь на лайку присутніх відповів: «Рибалки підставляють себе бризам моря, щоб піймати дрібну рибинку; я чи не винесу бризів слини, бажаючи піймати велику рибу?» За готовність терпіти будь-як приниження кінік Діоген назвав Аристиппа царським псом. Одного разу, коли Аристипп проходив мимо Діогена, що чистив овочі, Діоген, насміхаючись сказав: «Якби вмів годуватися от цим, тобі не довелося б прислужувати при дворах тиранів». На це Аристипп відповів: «А якби ти вмів поводитися з людьми, тобі не довелося б чистити собі овочі».

Аристипп був далеко не єдиним, хто звеличував задоволення, але він виявився першим, хто зробив задоволення центральним елементом світогляду. Суть навчання Аристиппа зводиться до наступного. Відчуття не мають пізнавального значення, а тільки свідчать про стан суб'єкта. Людина подібна обложеному місту. Вона знає тільки те, що відбувається усередині неї самої. Оскільки відчуття не дають адекватного відображення зовнішнього світу і, отже, ми не знаємо законів цього світу, то єдиним критерієм поведінки можуть бути суб'єктивні стани індивіда. Відчуття розуміються Аристиппом як рухи, що поділяються на легкі (задоволення) і бурхливі (невдоволення). Є ще середній стан -- відсутність задоволення і невдоволення.

Задоволення («гедоне») - є благо, те, чого варто прагнути. Невдоволення або страждання є зло, те, чого варто уникати. Якість задоволення не залежить від способу його задоволення. Відповідно до думки основоположника гедонізму, «насолода є благом, навіть якщо воно породжується безсоромнішими речами». Аристипп неодноразово доводив це словами і справами. Задоволення для нього були вищі за принципи. Коли Діонісій запитав, навіщо він прийшов до нього, Аристипп відповів: «Коли я мав потребу в мудрості, я прийшов до Сократа; зараз я маю потребу в грошах і от прийшов до тебе». Навіть дружбу гедоніст пояснював вигодою. Задоволення існують головним чином у теперішньому часі, вони можуть вимірюватися тільки їх інтенсивністю. Обидві ці характеристики досить примітні. Минуле мало цікавить гедоніста: насолоди вже знайшли свій ефект і втратили позитивну енергію, тому і говорити про них нецікаво. Насолоди майбутнього -- журавель у небі, невідомо, чи потрапить він у руки. Про нього так само говорити нецікаво. Інша справа насолоди в теперішньому часі. Друга характеристика -- інтенсивність -- більш складна. На думку Аристиппа, вона властива лише тілесним насолодам, духовні ж насолоди не мають кількісного значення. Звідси випливає перевага тілесних насолод: вони можуть бути більш інтенсивними, ніж насолоди духовні. І Аристипп ставить тілесні насолоди вище духовних.

Засоби одержання задоволення не важливі, важливий лише факт його одержання. З цього погляду Аристипп невисоко оцінює роль знань. Він вважає їх допоміжним засобом подолання реальних життєвих протиріч. Знання мають цінність лише остільки, оскільки дозволяють одержувати більш повну насолоду. До проблем Аристипп відноситься негативно. Коли хтось пропонував йому вирішити важку задачу, він відповів: «Навіщо дурень, хочеш ти розплутати вузол, який навіть заплутаним доставляє нам стільки турбот?»

Достоїнством концепції Аристиппа є прославляння безпосереднього життя. Абстрактні моральні норми йому не по нутру, він хоче жити сьогоднішнім, а не вчорашнім або завтрашнім днем. Гедоніст -- це індивідуаліст, а не колективіст. Індивідуаліст не зважає на норми моральності, а ця обставина не додавала симпатій послідовникам даного вчення.

У кінці життя Аристипп повертається на батьківщину і засновує там свою школу, що одержала в історії філософії назву кіренської. Кіренаїки розвивали ідеї вчителя. Вони розуміли вчення гедонізму як протест проти засилля моральності, релігії і права над внутрішнім світом людини.

З іншого боку, виявилася обмеженість гедонізму. Питання не тільки в тім, що гедоністам не загрожувала смерть від надлишку моральності. По-перше, приниження ролі духовних насолод принижує достоїнство людини, вона у принципі нічим не відрізняється від дощового хробака або щасливої корови, що пасеться на лузі. Творчість одержує відставку: навіщо вона потрібна, якщо від горілки з оселедцем можна одержати більше задоволення, ніж з радості відкриттів і винаходів? По-друге, гедонізм містить у собі протиріччя, що веде в тупик. Конкретні задоволення рано або пізно перестають цікавити людину, і вона хоче нових задоволень. Це вимагає нової напруги сил, подолання труднощів, не говорячи вже про обмеження і заборони... Задоволення губить людину вже тим, що воно стає недосяжним. Критика гедонізму в стародавності й інші епохи свідчить про несумісність цього вчення (культу задоволень) з реальними умовами життя людей.

2.7 Становлення етики як філософської дисципліни. Аристотель

Аристотель (384-322 р. до н.е.) народився в місті Стагір -- грецькій колонії на північно-західному узбережжі Егейського моря. Батько Аристотеля служив лікарем у македонського царя. Майбутній філософ провів дитинство при царському дворі, спілкуючись із сином Амінти, майбутнім царем Пилипом. П'ятнадцяти років хлопчик позбавляється батьків. Опікун посилає його вчитися в Афіни. У віці сімнадцяти років Аристотель приходить в існуючу вже два десятиліття Академію Платона, де пробув двадцять років спочатку як учень, а потім і як вчитель.

Після смерті Платона керівництво Академією переходить до його не дуже талановитого племінника. Аристотель залишає Афіни та їде в малоазіатське місто Ассос. У цьому місті він провів три роки, потім ще три роки живе на острові Лесбос, після чого переїжджає в місто Пеллу -- нову столицю Македонії. Він був запрошений Пилипом II виховувати тринадцятилітнього сина Пилипа Олександра -- знаменитого завойовника і творця величезної імперії. Виховання закінчилося, коли шістнадцятирічний Олександр став співправителем свого батька. Аристотель повертається в рідне місто Стагір, де проводить ще три роки свого життя. Потім він повертається в Афіни. За підтримкою одного з намісників Олександра Македонського відкриває в Афінах власну школу. Правда, йому, як такому, що не має прав громадянина Афін, дозволяють відкрити школу лише за міською рисою, поруч із храмом Аполлона Лікейського, від чого і школа одержала назву «Лікей». У Лікеї Аристотель працює більше двадцяти років. Несподівана смерть тридцятитрьохлітнього Олександра Македонського відбилася на долі філософа. В Афінах спалахнуло антимакедонське повстання, що, через деякий час, було подавлено. Але представники промакедонської партії були репресовані. Аристотелю було висунуто обвинувачення у творі пеана (гімну) богові, що було неприпустимим для смертного. Не чекаючи суду, філософ залишає Афіни, щоб позбавити афінян від другого злочину проти філософії (першим була страта Сократа). Він їде в місто Халкіду, де вмирає через два місяці від хвороби шлунка. У заповіті Аристотель робить розпорядження щодо своїх дітей і відпускає на волю деяких рабів. Цим вчинком він спростував самого себе, тому що раніше вважав раба знаряддям праці, що говорить.

Аристотель відомий як найбільш універсальний розум стародавності. Він відомий насамперед як філософ, як автор оригінальної філософської системи, він уніс величезний вклад у розвиток логіки, психології, історії, політології, природознавства. Аристотель -- незаперечний авторитет у теології свого часу. В етиці він також зірка першої величини.

Він пише твори «Нікомахова етика» (Нікомах -- син Аристотеля), «Евдемова етика» (Евдем -- друг Аристотеля) і «Велика етика» як синтез перших двох «Етик». У VIII столітті до н.е. слово «етика» означало людське житло, лігвище звірів, а згодом набутило нового сенсу: звичай, вдача, характер, напрям думок. Слово «етика» походить від слова «етос», що означає стійкий характер якого-небудь явища. У цьому понятті свідома поведінка людини пов'язана з несвідомими реакціями його поводження, виховання, зі спадковістю. Етос -- сукупність рис індивідуального характеру, що не підлягають змінам, наприклад, темперамент.

Ціль етики як навчання про моральність філософ вбачає у доброчесних вчинках, а не в пізнанні світу. Етичне дослідження існує «не в тім, щоб знати, що таке чеснота, а в тім, щоб стати доброчесними, інакше, від цієї науки не було б ніякого пуття». Аристотель поміщає етику між навчанням про душу (психологією) і навчанням про державу (політикою). Базуючись на душі, етика служить державі.

Питання про зміст етики Аристотель розкриває через поняття вищого блага. Усяка діяльність починається заради якої-небудь мети. Наприклад, освіту людина одержує заради розвитку своєї особистості і (або) одержання гарної роботи. Ціль, заради якої починається діяльність, є благо. Не існує одного-єдиного вищого блага для всіх людей, оскільки цілі їхні різні за змістом. Різноманіття цілей -- це різноманіття благ. У різних відносинах існує багато різних благ. Наприклад, заняття спортом для однієї людини мають на меті підтримку фізичної форми, для іншого -- побачити світ, для третього -- стати рекордсменом або чемпіоном. Яка ж з цих цілей може вважатися вищим благом? Цілі меншого ступеня спільності і важливості підлягають цілям більшої спільності і важливості. У цьому плані в наведеному прикладі вищим благом буде здійснення мети стати рекордсменом або чемпіоном світу. Ця мета містить у собі і підтримку фізичної форми, і поїздки різними країнами. Існує багато «часток» вищих благ, однак серед них є найвище, найбільш значиме в житті благо. Аристотель називає його блаженством або евдемонією, тобто, щастям. Вище благо -- не сума «часток» вищих благ, а одне з них -- те, що робить людину щасливою, надає зміст його життю. Одного щасливим робить наука, іншого -- спорт, третього -- мистецтво, четвертого -- винахідництво, п'ятого -- виховання дітей, шостого -- політика, сьомого -- релігія і т.д. Блаженства, щастя не може бути більше або менше, воно самодостатнє. Блаженній людині нічого в житті більше не треба. Як говориться в Біблії, «блаженний, хто вірує -- тепло йому на світі». Або як у Грибоєдова: «Щасливі годин не спостерігають».

Правда, в Аристотеля блаженство має потребу в зовнішніх передумовах: шляхетності походження, удачливості, багатстві, престижі, красі, наявності друзів і ін. Ці передумови -- застава майбутнього щастя людини. Приказки типу «Не народися красивою, а народися щасливою», «Не в грошах щастя» і т.п. сформульовані, мабуть, для розради тих, кому не повезло з фізіономією або гаманцем. Краса -- не єдина передумова щастя, але якщо немає краси, немає розуму або чого-небудь іншого, щастя не бачити. Що ж стосується грошей, то дійсно, не в грошах щастя, а в їхній кількості. Крім наявності передумов блаженства, потрібна їхня тривалість. Не може мати вище благо той, хто заради ночі з жінкою готовий продати душеві дияволові, хто щасливий лише короткий період життя. Щасливим можна назвати «того, хто діє в повноті чесноти і хто досить забезпечений зовнішніми благами, причому не на випадковому відрізку часу, але протягом повного життя».

Вище благо, хоча і характеризує буття окремої людини, усе-таки має суспільне значення. Воно не може бути спрямоване на шкоду іншим людям. У противному випадку доведеться визнати вище благо за злодієм, садистом і іншими малосимпатичними особистостями: як-ніяк, вони по-своєму щасливі. Вище благо діяльне. Воно властиве не тим, у кого є зовнішні передумови, а тим, хто, маючи зовнішні передумови, діє. Гарна якість може не діяти в людині, як, наприклад, нерозвинені в здатності схильності. Хтось міг би стати талановитим учителем, лікарем, художником, музикантом і т.д. Однак цей хтось не займався собою, лінувався, був безтурботним і т.п. «Прекрасного і благого досягають ті, хто робить правильні вчинки», -- затверджує Аристотель. Вище благо -- це не тільки результат діяльності, а й сам процес досягнення результату. Хто не радується доброчесним вчинкам, не може бути щасливим. Вище благо складає сенс життя людини, не може бути мети більш значущої, ніж щастя.

Як уже відзначалося, у розумінні Аристотеля етика базується на навчанні про душу. З психологією пов'язане навчання про чесноти. Душа має складну будову, вона містить у собі нерозумну і розумну частини. Нерозумна частина душі розділяється на рослинну і жагучу, прагнучу (гнівливу, що жадає). Розумна частина душі містить у собі розумову сторону, що породжує практичність, і моральну (теоретичну), від якої твориться мудрість. Душі властиві два види чеснот: моральні (або етичні) і розумові (або діаноетичні). Моральні чесноти виникають як результат взаємодії розумної і нерозумної частин душі. Чеснота твориться в тому випадку, коли розум, не будучи в стані «скасувати» афекти, приборкує їх або направляє в потрібне русло. Результатом зазначеної взаємодії виступає якесь серединне поводження людини в тому або іншому відношенні. Існують три щиросердечних стани, два з яких порочні -- одне в силу надлишку, інше -- у силу недоліку. І тільки третє, розташоване між крайностями, є похвальним. «Як у пристрастях, так і у вчинках (пороки) переступають належне або убік надлишку, або убік недоліку, чеснота ж уміє знаходити середину і її обирає», -- заявляє філософ. Мається на увазі не середнє арифметичне між крайностями, а оптимальна точка між ними. Наприклад, мужність -- середина страху і божевільної відваги, щедрість -- середина скнарості і марнотратності, правдивість -- середина хвастощів і іронії, обурення -- середина заздрості і зловтіхи, соромливість -- середина сором'язливості і нахабності і т.д.

Моральні чесноти властиві тільки людям. Боги вище чеснот, тварини -- нижче. Обираючи чесноту, людина наближається до богів (хоча ніколи їх не досягне), обираючи порок, вона наближається до тварин. Аристотель не стільки прагне наблизити людину до богів, скільки віддалити людину від тварин. Крайності богам не властиві, але деякі з них властиві тваринам. Тому перед Аристотелем постає завдання: зробити хоча б мінімум можливого - не дати людині опуститися до скотинячого стану. Звідси визначення етичної чесноти: чеснота є придбана якість душі, що полягає в суб'єктивній середині, тобто, визначене розумом як середина двох зол: надлишку і недоліку. Розумові (або діаноетичні) чесноти не є, на відміну від етичних, предметом етики, хоча і відіграють велику роль у житті людини і суспільства. Вони породжуються «умосозерцательной» частиною душі. Це мудрість, наука, мистецтво, релігія, а також особисті якості людини: розум, проникливість, кмітливість.

Справедливість Аристотель називає справжньою чеснотою, вона тотожна законності і стосується ставлення людини до інших людей. Справедливість полягає в тому, щоб зрівняти предмети обміну в натуральній або грошовій формі. Обмін буває довільним (купівля, продаж, позика й ін.) і мимовільним, таємним (крадіжка, блуд, звідництво й ін.). Справедливість виражається в середині між наживою і збитком. За встановленням справедливості люди звертаються до судді.

Якщо справедливість пов'язана з інтересами людей, то дружба характеризує їхні особистості. Дружба -- необхідний момент блаженства. Бути другом -- це все рівно, що бути гарною людиною. Дружба в її щирому смислі означає таке спілкування, що властиво доброчесній особистості і входить у поняття щастя. Аристотель виділяє три види дружби: заради насолоди, заради користі, заради самої себе. Перші два види збиткові і не є дружбою у всій її повноті. Дружба заради насолоди або користі неміцна і недовговічна, вона припиняється з відсутністю цих стимулів. Крім того, перші два види дружби властиві і поганим людям. Будучи вільною від мотивів насолоди і користі, дружба цінна сама по собі, довговічна і міцна. Вона є самоціллю, процес такої дружби приємний сам по собі. Хоча Аристотель вважає, що людина повинна любити себе більше, ніж друга, але це любов тільки до свого розуму. Доброчесна людина віддасть другові все: гроші, майно та інші блага, а собі залишить найдорожче -- моральну доблесть. Одним словом, краще віддати, ніж узяти.

Аристотель -- універсальний розум стародавності. Він був авторитетом у всіх галузях науки свого часу. Його праці були класикою в середньовіччя, на них посилаються вчені і філософи й у наші дні.

2.8 «Сад» Епікура

Атмосфера розпачу і песимізму. Старіюча Еллада, що знекровила себе багаторічними війнами та роздирається протиріччями між багатими і бідними, що зубожіла й у той же час пізнала солодку отруту розкоші, що досягла у своїх філософських шуканнях крайніх меж пізнання, повільно занурювалася в політичне небуття. Вона збирала сили для відсічі наступу Македонії.

У 341 р. до н.е. народився Епікур в афінському селі Гаргетте (за іншими відомостями на острові Самоз). Його батько -- учитель Неокл, мати -- Хайрестрата. Батьки жили поселенцями на острові Самоз. Пройшовши школу батька, а також навчання в інших викладачів, Епікур у 324 р. уперше приїжджає в Афіни. Він знайомиться з працями місцевих філософів, можливо, слухав лекції Аристотеля. Батьків вислали в малоазіатське місто Колофон, і син відправляється разом із ними.

У тридцятидвохлітньому віці Епікур починає викладати учням свою власну філософію. У 306 р. Епікур з учнями переселяється в Афіни, де і живе до самої смерті. Через якийсь час після переїзду купив за 80 мін (1 міна=23 рад. карб. золотом) будинок і сад, спеціально призначені для філософських бесід. На воротах саду Епікура було написано: «Гість, тобі тут буде добре; тут задоволення -- вище благо». Філософська школа Епікура одержала назву «Сад», а учнів і послідовників Епікура стали йменувати філософами садів. Сам Епікур одержав філософське ім'я «Садослов».

Епікур стає відомий як один з видатних представників атомістичного навчання про будову матерії. Свою творчість в етиці Епікур починає як гедоніст. У творі «Про мету життя» він пише, що «початок і корінь усякого блага -- задоволення черева, навіть мудрість і інша культура мають до нього відношення». Але Епікур не зупиняється на позиції гедоністів. Він йде далі і показує відносність почуттєвих благ. Розуміючи задоволення як відсутність страждань, Епікур показує взаємозв'язок і взаємопереходи задоволень і їхніх протилежностей -- страждань: «Тому що задоволення є перше і природжене нам благо, то тому ми вибираємо не всяке задоволення, але іноді обходимо багато задоволень, коли за ними слідує для нас велика неприємність...».

Він поділяє всі задоволення на три види. До першого виду відносяться задоволення природні і необхідні. Це тілесні споконвічні потреби, що зводяться до того, щоб не голодувати, не відчувати спрагу, не мерзнути і т.д. До другого виду відносяться задоволення природні, але не необхідні, наприклад, вишукані яства, красивий одяг і т.д. До третього виду віднесені задоволення неприродні і не необхідні, наприклад, честолюбні задуми, властолюбство, прагнення до почестей (віденкам, статуям і ін.) Перший вид задоволень є цілком достатньою умовою доброчесного життя. Другий і третій види зовсім не обов'язкові. Поділ задоволень зроблено на основі розходження потреб і бажань. Це розходження й у наші дні не усвідомлено багатьма людьми, і тому вони «де треба й де не треба» вживають термін «потреба». Епікур же вказує на різну природу потреб і бажань: «Багатство, необхідне природою, обмежене і легко добувається; а багатство, необхідне порожніми думками, простирається до нескінченності». Прагнучи до задоволення бажань, людина попадає під владу обставин. Він виявляється залежним від багатьох непідконтрольних йому речей і не може стати хазяїном своєї долі, підкорити життя досяжним цілям. У душі людській з'являється заздрість, честолюбство, ворожість й ін. Дурень відрізняється від мудрого не тільки нездатністю обробити наявну інформацію і виробити оптимальну лінію поведінки, а й неприборканістю своїх бажань.

Поняття задоволення Епікур визначає як відсутність страждань: «Межа величини задоволень є усунення всякого страждання». Тому необхідними є лише ті бажання, незадоволення яких веде до страждання. Задоволення, таким чином, перетворюється з мети, як це було в гедонізмі, у засіб. Що ж у такому випадку є метою? Кінцева мета життя, за Епікуром, -- «це стан, при якому душа перебуває в спокої і рівновазі, не бентежиться ні страхом, ні марновірством, ні іншою якою-небудь пристрастю». Краще такого стану нічого бути не може, і такий стан є щастя (евдемонія).

Однак мудрецями не народжуються, ними стають, і отут величезна роль належить філософії. Епікур вбачає у ній єдиний шлях до здорового способу життя. Філософія допомагає людині позбутися страхів. Епікур виділяє три види страхів. Перший вид -- це страх перед богами. Другий вид - перед природною необхідністю - долею. Тільки завдяки філософії люди здатні позбутися від цього страху, який є ще тяжчим від страху перед богами. Заняття філософією показують, що одні події відбуваються в силу необхідності, інші -- у силу випадку, а треті залежать від нас. І тільки третій клас подій показує здатність бути вільним, незалежним від наскрізної причинності природних процесів. Епікур думає, що філософія допомагає людині позбутися також від страху перед смертю або хоча б зменшити його. В уявленні філософа душа тілесна, вона вмирає разом із плоттю. Смерть, на думку Епікура, не має ніякого відношення до людини: поки людина жива, смерті ще немає, а коли вона приходить, людини вже немає. Тому страх перед смертю позбавлений смислу, страх же перед її чеканням свідчить про нездоровий спосіб життя. Хто правильно організував своє життя, задоволений ним, смерті не боїться. Звільнення людини від страху перед смертю рятує його від нерозумного прагнення до безсмертя.

Епікур віддає перевагу не тривалості життя, а його якості. Не слід хотіти смерті, немов вона є благо, але і не слід її боятися, немов вона є зло. Рятування від страху смерті винятково важливе, тому що визначає спокійно-байдуже відношення до всіх інших перепитій людського життя.

Гегесій, сучасник Епікура і послідовник Аристиппа, навчання про сьогочасне задоволення довів до природного завершення, звернувши гедонізм у песимізм. На його думку, вище благо -- це задоволення, але воно мимолітне і недосяжне для людини, тому що страждання домінує над задоволенням. Саме життя є безперервний ланцюг страждань, і кожен новий прожитий день лише нова ланка в цьому ланцюзі. Людина може знайти вихід тільки в смерті, що одна звільнить його від страждань. В епоху занепаду грецьких полісів і розпаду імперії Олександра Македонського жагуча проповідь Гегесія справляла приголомшуюче враження. Його виступи іноді закінчувалися масовими самогубствами, через що правитель Єгипту Птолемей наказав вислати його з країни як людину шкідливого для держави. З приводу таких проповідей Епікур дивувався, чому Гегесій сам не покінчить зі своїм життям, а проповідує смерть іншим.

Епікур закликав терпляче і самокритично відноситися до страждань, тому що ми самі в них винні. Сам Епікур усе життя страждав тяжкою і невиліковною недугою, але не залишив життя, а зберігав оптимізм і життєрадісність до глибокої старості. Він учив жити, а не вмирати.

Епікур виступав проти ідеї переселення душ: «душа є суміш чотирьох елементів: вогненне, повітряне, вітряне, збудливе почуття». Настільки матеріалістичне тлумачення душі неминуче приводить до неприйняття розповсюдженого уявлення про богів. Боги (у розумінні Епікура) живуть своїм особливим життям, не втручаючись у справи людей. Він не міг прямо заперечувати існування богів, і відводив їм особливе місце у всесвіті, щоб вони не заважали життю людей.

Тим же, хто наполягав на участі богів у справах земних, Епікур доводить зворотне: «Бог або бажає знищення зла, але не може цього досягти; або ж може його знищити, але не хоче; або ж не хоче і не може; або ж хоче і може. У першому випадку бог не всемогутній, чого припустити не можна. В другому випадку в нього не було благої волі, чого також припустити не можна. У третьому випадку бог був би не всемогутнім і не благим. Залишається останнє: він може і хоче знищити зло. Чому ж він цього не робить? Тому що він не втручається в події світу».

Стоїки звинувачували Епікура в гедонізмі. Філософ відповідає критикам: «…коли ми говоримо, що задоволення є кінцева мета, то ми розуміємо не задоволення розпусників і не задоволення, що полягають у почуттєвій насолоді... Ні, не пиятики і гульби безперервні, не насолоди хлопчиками або жінками, не насолоди рибою й іншими яствами, що доставляє розкішний стіл, народжують приємне життя, але тверезе міркування, що досліджує причини усякого вибору, і уникнення і вигнання лживих думок, що створюють у душі найбільше сум'яття». Однак тривала і розповсюджена в масах критика ідей Епікура сформувала в суспільній свідомості стереотип епікурейства як прославляння задоволень. Епікуреєць, відповідно до цієї думки, -- це безтурботна, весела людина, що пропалює життя.

Інший пункт звинувачень Епікура полягав у його егоїзмі. У той час, як стоїки призивали жити для інших, Епікур доводив зворотне: жити для себе, за власним розумінням, а не для якої-небудь вищої мети. Демосфен -- оратор, політичний діяч Греції IV в. до н.е. -- писав: «...не можна... якщо займаєтеся дрібними і незначними справами, придбати величний і по-юнацьки сміливий напрям думок, так само як і навпаки, якщо займаєтеся блискучими і прекрасними справами, не можна мати мізерного напряму думок». Демосфен рятувався від македонян утечею, а Епікур не мав можливості займатися великими справами. Він не бажав бути пристосованцем і тому висунув гасло: «Живи, ховаючись». Гасло означало, що відхід у себе може забезпечити духовну волю. Живи, ховаючись, -- це, виходить, не нудься марнославством, не прагни стати «зіркою», не мигти на очах у всіх і не вмирай з голоду.

Третє обвинувачення спрямоване проти особистості Епікура і його учнів. Стоїки стверджували, що поведінка Епікура суперечила тому, що він проповідував: нібито, він спілкувався з гетерами, віддавався тілесним задоволенням, вимагав собі чи ледве не божеських почестей, був марнославним. Важко сказати, чи правда це, але навряд чи поведінка спростовує цінність ідей мислителя. Ідеї -- не інструкція з правильного поводження, ідеї -- вираження ідеалу. Ідеал же адресований усьому суспільству, а не окремій людині. І якщо ініціатор ідей у силу особистої слабості не завжди слідував їм, це означає слабість особистості, а не хибність ідей. Виходить як у кіно, коли добре виконана негативна роль викликає ворожість до актора, що її виконав. Людина слабка, але слабість тіла не завжди означає слабість духу.

Схильність Епікура до тілесних задоволень, мабуть, перебільшена. Так, в одному з листів другові він просить: «...прийшли мені горщик сиру, щоб можна було порозкошувати, коли захочеться». Діоген Лаертський приводить свідчення очевидця: «Кружки неміцного вина було їм цілком досить, звичайно ж вони пили воду». І від себе додає: «От якою була людина, яка вчила, що гранична мета є насолодження». Епікур був популярний у простого люду за дружелюбність і простоту мови. Через сторіччя після його смерті філософа визнав один з лідерів Пізньої Стої Л.А.Сенека: «Я залишаюся при своїй думці -- усупереч нашим вождям. Про школу Епікура не скажу того, що більшість наших... Скажу одне: вона в дурній славі, зганьблена -- і незаслужено».

Багато років Епікура мучила так називана кам'яна хвороба, що зрештою звела його в могилу. Але коли прийшла смертна година, Епікур відпустив на волю рабів, склав заповіт, розпорядився про організації свого власного похорону. Змучений найжорстокішими болями, Епікур ліг у мідну ванну з гарячою водою, випив нерозбавленого вина, побажав друзям не забувати його вчення і помер. Ні друзі, ні послідовники не забули вчення Епікура. Протягом майже шестисот років вони зберігали в незмінному виді світогляд філософа і пам'ять про його особистість. А через два сторіччя після смерті вчителя на мармуровій дошці були висічені головні думки вчителя:

Чого боятися богів,

Чого боятися смерті,

Можна переносити страждання,

Можна досягти щастя.

2.9 Етика мужності. Стоїцизм

У ті ж сторіччя, коли існувало вчення Епікура і його послідовників, у древній Греції зародилося вчення, що стало одним з ідейних джерел християнства і, власне кажучи, останнім популярним у широких колах етичним навчанням. Колись в Афінах був будинок, у якому збиралися поети. За місцем зустрічей їх називалися стоїками. Стоа -- це крита колонада, галерея з колонами. Будинок з колонами став німим свідком страти майже 1400 чоловік, після чого перестав бути місцем зустрічі поетів. Через сторіччя будинок відремонтували, його розписав живописець Полігнот. З тих пір будинок став іменуватися розписною Стоєю («стоа пойкіле»). Відтепер у будинку збираються філософи, яких також стали називати стоїками. Навчання стоїків проіснувало більш 600 років -- з кінця IV в. до н.е. до кінця III в. н.е., поки не було витиснуто більш модним неоплатонізмом. В історії стоїцизму виділяють три періоди: Древня Стоя (кінець IV ст. до н.е. -- середина II ст. до н.е.); Середня Стоя (ІІ-І ст. до н.е.); Нова (Пізня) Стоя (І-ІІІ ст. н.е.).

Древня Стоя. Засновником стоїцизму прийнято вважати філософа Зенона (336-264 р. до н.е.). Фінікієць, що жив на Кіпрі, Зенон був сином купця. Батько і син возили з Фінікії в Пірей пурпур, але їхній корабель зазнав катастрофи. Зенон добрався до Афін. Випадково він зайшов у книжкову крамницю і зачитався «Спогадами про Сократа» Ксенофонта. Книга справила велике враження на молоду людину і він запитав у продавця, де можна знайти людей, подібних до Сократа. У цей час повз книжкову крамницю проходив Кратет Фіванський. Продавець показав Зенону на кініка, що віддаляється: «От за ним і ступай!» Зенон став учнем Кратета, однак так і не зміг прийняти безсоромності кініків. Учився Зенон і в інших філософів. Потім кілька десятиліть викладав своє вчення. Його перу належать роботи «Про життя, сродне з природою», «Про порив або про людську природу», «Про пристрасті», «Про обов'язки», «Про закон», «Про еллінське виховання», «Держава», «Етика», «Спогади про Кратета» і ін. Зенон читав лекції в «розписній Стої» своїм учням. Він прожив довге життя і вмер, затримавши подих.

Після Зенона школою стоїків керував Клеанф (831-233 р. до н.е.). Не будучи, як і Зенон, уродженцем Афін, Клеанф прийшов у це місто з чотирма драхмами. Примкнув до Зенона і жив поденником. Ночами тягав воду для поливання садів і місив тісто, удень же займався міркуваннями. Клеанф не відрізнявся талантом філософа, але написав «Гімн Зевсу». Він автор п'ятдесятьох (не дійшли до сучасників) творів: «Про час», «Про природничу науку Зенона», «Тлумачення до Геракліта», «До Демокриту», «Про почуття», «Про належне». Коли відчув безглуздість життя при фізично немічному тілі, сам себе вморив голодом.

Найбільш плідним із древніх стоїків був Хрисипп (281-208 р. до н.е.). Спочатку він був атлетом, бігуном на довгі дистанції, потім став учнем Клеанфа, пізніше почав діяти незалежно від учителя. Хрисипп - автор 705 творів на логічні й етичні теми. Серед них «Доказ, що насолода не є благо», «Про прекрасне і про насолоду», «Логічні положення», «Допомога з діалектики», «Про побудову слів» і ін. Його внесок у вчення стоїцизму був настільки значний, що склалася приказка «Не будь Хрисиппа, не було б Стої». Умер у віці 73 років, чи то, випивши нерозбавленого вина, чи то від реготу.

Філософське вчення стоїків, а саме з нього виходить їхня етична концепція, складне і багатогранне. Філософія, на думку Зенона, подібна плодоносному полю, огорожа навколо якого -- логіка (Зенон -- автор терміна «логіка»), врожай -- етика, а земля і дерева -- фізика. Вчення про буття -- основа етичного вчення. Тільки засвоївши цю основу, можна зрозуміти етику. Світ в уявленнях стоїків -- це сукупність тіл і пронизуючої їх вогненної пневми. Світ є єдиний, величезний, живий організм, що має початок і кінець, він знаходиться в безперервному русі й розвитку. Космічні епохи відокремлюються одна від одної колосальними пожежами, що знищують усе суще. Потім починається наступний цикл буття. Усе суще у світі поділяється на тілесне (речовина) і безтілесне (розум). Перше -- пасивне, друге -- активне. Буттям править Логос -- світовий розум. Крім даного, дуже важливого постулату, стоїки також визнавали діалектичний постулат: розвиток життя на Землі є безперервний ланцюг причинно зумовлених явищ. Загальний закон причинності -- доля. Долі як проявові світового розуму підкоряється все суще.

Людина є кінцевою ланкою розвитку природних явищ, у кожнім з людей закладена частка Логосу. Світ створений для людей, він є немовби одне загальне житло для всіх розумних істот. Людина повинна свідомо слідувати своєму призначенню: її життя повинне бути спрямоване на те, щоб дотримувати закладену в ній частку Логосу, ту іскру божу, котра і робить людину людиною на відміну від тварин. Частка Логосу виявляє себе до кінця сьомого року життя одночасно зі здатністю мови і мислення. Людський розум подібний світовому розумові, завдяки чому індивід здатний відтворювати в собі думки всесвітнього розуму. Отже, два основних постулати служать фундаментом учіння етики стоїків: 1) у кожній людині закладена частка Логосу; 2) у світі панує тверда причинна необхідність -- доля, що пропонує історію існування каменеві, воді, дереву, рибі і т.д., у тому числі й людині.

Що випливає з цих постулатів для людини? Зрозуміти і визнати необхідність, що панує у світі. Воля складається в підпорядкуванні цієї необхідності, а усе, що дано людині в житті, варто визнати як благо. Більш того, кайдани необхідності треба не тільки визнати, а й полюбити. Світ, а отже і людина, не підлягає кваліфікації з погляду добра і зла. Добро і зло -- це відносини людини до світу і власної життєдіяльності. Людина не може нічого змінити у світі, вона здатна виробити лише своє відношення до того, що відбувається. Цим вона відрізняється від тварини. Щастя людини залежить не від його конкретного становища у світі, а від того, як він сприймає і внутрішньо оцінює свою включеність у світ. Інакше кажучи, справа не в тім, який світ, а яка людина. Якщо людина нічого не може зробити з долею, доля теж нічого не може зробити з його моральною сутністю, підкорити собі, зламати, розтоптати. Так зароджується квіетизм -- вчення не тільки про байдужність до добра і зла, про покірність долі, а й пристосування до світу, якщо вже світ не можна пристосувати до людини. Як говорить прислів'я, якщо гора не йде до Магомета, то Магомет йде до гори.

Щоб жити в згоді з долею, людина зобов'язана виробити в собі деякі особисті якості й активно спілкуватися з іншими людьми. Стоїки не заперечували такі якості, як здоров'я, краса, сила, прагнення до продовження роду, любов до дітей, але дивилися на все це звисока, як на те, що є спільним у людей із тваринами. Головна цінність для стоїків складалася в розумінні сутності добра і зла, а також того, що не є ні добром, ні злом. Між добром і злом лежить величезна ніяка смуга -- смуга морально байдужного, того, що не залежить від волі людини. Цю смугу буття стоїки називали адіафорою. Єдино правильна позиція полягає в тому, щоб приймати усе таким, яким воно є в дійсності: життя і смерть, здоров'я і хворобу, красу і неподобство, задоволення і страждання, знатність і низьке походження, славу і безслав'я. Адіафора від нас не залежить, але від нашої волі залежить, як ми будемо до неї ставитися. А ставитися до неї слід байдужо.

Щоб життя не доконало стоїка, він зобов'язаний керуватися чотирма чеснотами: розумінням (мудрістю), мужністю, розсудливістю (розсудливістю, помірністю) і справедливістю. На основі цих чеснот відбуваються ті або інші дії. Основним чеснотам протистоять чотири пристрасті: сум, страх, прагнення, задоволення. Стоїки негативно відносилися до пристрастей, оскільки пристрасті, на їхню думку, заважають досягненню апатії -- вищої напруги душі, при якому людина стає нечутливим до страждання, і атараксії -- незворушності душі. Стоїк безпристрасний, але ця безпристрасність не від слабості, а від сили. Пристрасті визначалися як нерозумне, навіть противне природі, рух душі. Сум -- це нерозумний стиск душі. Її види: страждання, заздрість, ревнощі, недоброзичливість, занепокоєння, сум'яття, біль, горе, туга. Страх -- це передчуття зла. Його види: острах, боязкість, сором, жах, замішання, тривога. Прагнення -- це незадоволеність, ненависть, причепливість, злість, гнів, обурення. Осудові як виду прагнення підлягала любов. Вона не личила гідним людям. Задоволення є нерозумне порушення себе тим, що уявляється бажаним, але не більше ніж представляється. Це замилування, зловтіха, насолода, розвага, що, на думку стоїків, ведуть до відступу від чесноти.

За винятком цих рис залишається життя безпристрасної, незворушної, що завжди перебуває в помірковано радісному стані людини із сильною, підлеглою розумові волею. Здавалося б, перед нами портрет пустельника. Однак, стоїки були товариськими людьми, цінували дружбу, виявляли увагу до тих, з ким спілкувалися. Вони сполучили атараксію (незалежність, самодостатність, самозадоволеність) з койнонією (спілкуванням, братерством). Така лінія поведінки також випливала з учення про буття. Для стоїка людство - одна величезна громада. Усі люди в основних властивостях однакові, усі смертні, тому тим, кому випало жити, варто жити дружно і не мати конфліктів.