Етика – філософське вчення про моральність і мораль

У розумінні природи людини на повсякденному і теоретичному рівні суспільної свідомості переважав біологізаторський підхід, відповідно до якого поведінка людини визначається його фізіологією, що людина в першу чергу є твариною. Духовність у ньому, ніби-то, похідна від тваринності. Ясніше всього цей підхід виразив англійський філософ XVII століття Томас Гоббс: «Природа людини є сума його природних здібностей і сил, таких як здатність харчуватися, рухатися, розмножуватися, почуття, розум і т.д. Ці здібності ми одностайно називаємо природними, і вони містяться у визначенні людини як обдарованої розумом тварини». Останні слова особливо точні: хоч і з розумом, але тварина. Однак у тім же XVII столітті французький філософ Блез Паскаль, відомий студентам зі шкільного підручника фізики, писав: «Людина -- усього лише очерет, найслабкіше зі створінь природи, але він очерет мислячий. Щоб його знищити, зовсім не треба усього Всесвіту: досить подуву вітру, краплі води. Але нехай навіть його знищить Всесвіт, людина все рівно піднесеніша, ніж вона, тому що усвідомлює, що розстається з життям і що слабкіша за Всесвіт, а він нічого не усвідомить. Отже, усе наше достоїнство -- у здатності мислити. Тільки думка підносить нас, а не простір і час, у яких ми -- ніщо. Постараємося мислити гідно: у цьому основа моральності...»

Заявлені позиції філософів указують на дві можливі крайності. Позицію Паскаля легко довести до ідеалізму, відповідно до якого дух людський має неземне походження. Позицію Гоббса ще легше довести до грубого натуралізму, відповідно до якого людина відрізняється від мавпи лише в особливостях, а не власне кажучи. Оскільки ідеалізм є предметом віри або переконання, він не виходить з реальних фактів, нема рації його заперечувати. Більш цікавою є позиція натуралізму. Отут до слів Гоббса можна додавати лише частковості, тому що головне ним уже сказано. З поглядами Гоббса цілком погодяться і соціал-дарвінізм, і соціологія, і інші натуралістичні теорії.

У цьому плані показові ідеї російського орнітолога В.Р.Дольника. У запальній статті «Етологічні екскурсії заборонними садами гуманітаріїв» (Природа, 1993, №1-3) автор намагається довести, що в людині немає нічого такого, чого б ні було в тій або іншій тварині (за винятком мислення і мови). Наприклад, заповідь «не убий» перш, ніж стати загальнолюдською, була вже загальнобіологічною. Далі стверджується, що в сильних особин сильна мораль, а в слабких -- слабка. Потім автор поєднує різних за силою індивідів, оскільки не тільки слабкі мають потребу в сильних, а й сильні в слабких. В. Р.Дольник не бажає помічати, що біологічні механізми визначають лише найпростіші прояви поведінки людини і не впливають безпосередньо на більш складні вчинки. До першого, найпростішого рівня спілкування можна віднести все, про що пишеться в даній статті. Другий, більш складний рівень спілкування -- це життєдіяльність, викликана обставинами спільного проживання людей і ніяк зводиться не до біологічної основи. Це демократія, спорт, туризм, право, освіта, релігія й ін. Дані явища не залежать від тіла або душі окремої людини, вони становлять системні ефекти спілкування людей. Загальне благо придушує егоїстичні устремління деяких індивідів. Третій, вищий рівень спілкування людей -- це творчість у галузі літератури, мистецтва, науки, техніки, фольклору. Отут зв'язок з генетикою простежується лише через задатки окремих осіб-творців, що творять щось нове.

Людина -- істота біодуховна, а не біосоціальна. Соціальність є й у комах, птахів, тварин. Дух же властивий тільки людині, тому розуміння природи людини вимагає урахування обох сторін. Акцент на одній зі сторін приводить до певних перекосів. Про це писав згадуваний Б.Паскаль: «Людську натуру можна розглядати подвійно: виходячи з кінцевої мети, і тоді людина піднесена і ні з чим не порівняна, або, виходячи зі звичайних властивостей -- здатності до бігу, прагнення відігнати, -- і тоді людина низька й огидна. От два шляхи, що привели до скількох розбіжностей і філософських спорів». Відзначені Паскалем підходи вказують на двояку природу людини, про що, зрозуміло, філософи знали давно. Біологічну природу людини складають його генетика і фізіологія, властиві всьому родові людському. Зовнішніми проявами біологічної природи людини виступають задатки (не плутати зі здібностями), воля, темперамент (не плутати з характером), здоров'я, риси обличчя, статура, фізична сила. За винятком темпераменту, усі зовнішні прояви біологічної природи піддаються деяким змінам (наприклад, волю можна підсилювати або послабляти, задатки розвивати в здатності, робити пластичні операції на особі і т.д.), однак усі вони дістаються в спадщину від батьків і інших кровних родичів. Усі зазначені прояви більше або менше впливають на духовність і соціальність індивіда.

Складніше обстоїть справа з духовною природою людини. Як відомо, з віком і під впливом різних обставин змінюються погляди, цінності, поняття і судження людей. Але якщо людину не перетворювати у тварину голодомором, не робити його божевільною, не ізолювати від інших людей, у ній за будь-яких інших обставин проявляться властивості його духовної природи. Це такі властивості свідомості, як віра (не тільки релігійна), любов (не тільки чоловіка до жінки), творчість (творення нового), самоствердження, прагнення до справедливості, волі, спілкування й ін. Можуть змінюватися предмети віри, любові, творчості, засобу самоствердження, по-різному розумітися справедливість, воля, порядок, смисл спілкування, але не зникнуть самі властивості. Разом з тим, існують й іншого роду незмінні властивості свідомості: невір'я, нелюбов, рутина, марнославство (надлишкове або необґрунтоване самоствердження), ігнорування справедливості, прагнення до рабства, ізоляції, хаосу. Ці властивості поза залежністю від їхньої оцінки також складають духовну природу людини. Духовна природа людини є сукупність незмінних ні при яких обставинах властивостях його свідомості. Можна припустити в першій групі властивостей свідомості перевагу культури, у другій групі -- перевагу тваринності, хоча, навряд чи, «культурні» властивості свідомості вільні від тваринності, а «тварини» від культури. Протягом тисячоріч тваринність впливала на культуру, в останні ж сторіччя культура впливає на біологію людини. Успіхи медицини і більш якісне харчування продовжили середню тривалість життя людини і прискорили його фізіологічне дозрівання, наука дозволила навіть змінювати його стать, приборкані грізні епідемії чуми і холери, переможена віспа. У той же час культура і негативно впливає на тіло людини. Серцево-судинні й онкологічні захворювання, СНІД і стреси -- плата за життєвий комфорт. Наявність у тій самій людині пар протилежних властивостей свідомості визначає суперечливість природи людини. Природа людини є постійно діюче протиріччя духовного і біологічного в незмінних властивостях його свідомості. Мова йде не про протиріччя між духом і тілом, а про протиріччя «усередині» свідомості. Автор «Суми теології» Хома Аквінський помістив людину на межі двох світів -- світу чистих духів і світу тварин. Від перших людина взяла розум і вільну волю, від других - відчуття і потребу в них. Обидва світи постійно борються у людині, завдання людини полягає не в тім, щоб піднятися до духів, а в тім, щоб не опуститися до рівня тварин. Протиріччя між властивостями свідомості постійно дає про себе знати у вчинках людей. Фізичну зарядку ранком легше не зробити, ніж зробити, оскільки тварини не роблять зарядку. Природа «заощаджує» енергію, у той час як культура вимагає її витрат. Легше погодитися з всіма і промовчати, ніж відстояти власну думку на зборах усупереч думці начальства. Тридцятирічний «хлопчик» ніяк не хоче женитися, йому спокійно і затишно жити з мамою, він хоче як і раніше почувати себе дитиною. Отут також тваринність бере верх над духовністю. Якщо усе-таки він зважився утворити родину (нехай навіть так, як це показано у фільмі «Іронія долі»), за нього відразу ж починається прихована або явна боротьба двох жінок: матері і дружини. Поза залежністю від особистих якостей кожної з них перемога матері означала б перемогу тваринності над культурою, перемога дружини -- перемогу культури над тваринністю. Створення родини і її відносна незалежність від батьків, незважаючи ні на які аналогії з поведінкою тварин, -- крок уперед по шляху культури. Узагалі для людини як духовної істоти є тільки один напрямок руху -- уперед по шляху ускладнення соціальних зв'язків, по шляху культури. Усякі спроби загальмувати цей процес або навіть повернути назад є регрес у розвитку особистості. Безперспективно шукати засіб, як нам повернутися в дитинство. Шляхів назад нема, є шлях тільки вперед. Пройдена стадія життя ніколи більше не повториться. Це положення вірне як для окремої людини, так і для суспільства в цілому.

На закінчення питання ще одна цитата з Паскаля: «Небезпечна справа -- переконати людину, що вона усьому подібна тварині, не показавши одночасно і його величі. Не менш небезпечно переконати у величі, замовчуючи про ницість. Ще небезпечніше -- не розкрити йому очі на подвійність людської натури. Благотворно одне -- розповісти йому і про ту сторону, і про іншу. Людина не повинна дорівнювати себе ні до тварин, ні до ангелів, не повинна і перебувати в неведенні про подвійність своєї натури. Нехай знає, який він у дійсності». Навряд чи краще Паскаля можна пояснити, чому саме природа людини повинна бути визнаною основою етики. Вона незмінна і тому є міцним фундаментом етичної теорії. Лише той, кому вдасться змінити природу людини, змінить і його поведінку.

1.6 Етика і духовність

Духовність індивіда і суспільства -- одна з вічних тем філософії, інтерес до якої в залежності від подій, що відбуваються в країні, то зростав, то вгасав. Постійним було лише прагнення церкви звести духовність до релігійності. У дійсності духовність набагато ширше релігійності і включає її в себе. «Духовність» -- слово похідне від поняття духу. Дух же є весь усвідомлюваний внутрішній світ людини. Його варто відрізняти від душі (похідне слово -- «щиросердність»), що значною мірою визначається біологією людини. Духовність є зміст свідомості людини, що припускає його позитивне відношення до іншої людини.

Оскільки існує не тільки індивідуальна, а і суспільна свідомість, то поняття духовності застосовне і до суспільства. Проявами суспільної духовності з'являються можливо не всі, але велика частина звичаїв, обрядів, традицій, свят, а також вірування, мистецтво, наука, право й ін. Зміст суспільної духовності полягає в тому, що вона консолідує населення, показує його відмінності від населення інших суспільств. Духовність властива також великим соціальним групам, особливо, національним групам. Духовності протистоїть бездуховність (дикість), що також становить зміст свідомості, але є негативним припустимим ставленням до іншої людини.

Духовність неоднорідна, у залежності від яких-небудь обставин громадського життя на перший план виходить той або інший пануючий тип цінностей. Щодо цінностей духовність поділяється на три типи:

1) теоретизм -- орієнтація свідомості на знання, отримані в повсякденному досвіді або науковій діяльності; за однобічного розвитку особистості приводить до безстрасності, що недооцінює або ігнорує різноманіття духовного життя;

2) естетизм -- орієнтація свідомості на художні образи і символи; за однобічного розвитку особистості приводить до неуважності до об'єктивного положення справ і бажанню жити в приємному, але ілюзорному світі;

3) етизм -- орієнтація свідомості на моральні цінності й ідеали; за однобічного розвитку особистості перетворююча моральність із засобу нормального життя в самоціль.

Спроби деяких філософів включити в духовність релігійність як четвертий тип неспроможні, оскільки релігійність становить єдність усіх зазначених типів. У ній містяться і теорія релігії, і естетичне її вираження (ікони, пісенність, живопис, поезія), і, особливо, моральність (заповіді, наставляння й ін.). У цьому пункті питання про відношення етики до духовності можна було б вважати з'ясованим: етика -- складова частина духовності, і додати до цього немає чого.

Релігія, так само як нерелігійна віра, криється в духовній природі людини. Коли в мозку з'являється світло свідомості, людина починає розуміти свою самітність, занедбаність у світі, а головне - свою слабкість перед явищами світу. Як тварина вона інстинктивно шукає заступництва сильного і, не знайшовши його в природі, починає конструювати за зразками природи, а потім і за власним образом і подобою. Негативний стан свідомості (самітність, страх, розпач) врівноважується, компенсується позитивним станом свідомості -- вірою, тобто, настроєм душі на щось позитивне (негативної віри не буває). Ця віра ще не релігія, вона присутня в душі кожної людини. Ми віримо рідним і близьким людям, друзям, колегам, державі, політичним партіям, банкам і т.д. Віра -- їжа душі, коли вона зникає, нерідко з нею зникає і сама людина. Прислів'я говорить: надія (тобто, віра) зникає останньою. Людина, що не вірить нікому і ні в що, достроково йде з життя. Дослідження самогубств підтверджує це припущення.

Сама по собі віра недостатня для утворення релігії, потрібна ще одна умова -- фетиш. Фетиш є річ, явище природи, що має властивості, відсутні в людини, але які мають для неї велике життєве значення. Не володіючи цими властивостями, людина приписує їх іншим об'єктам, або перебільшує значення реально наявних властивостей. Фетиші в різних мовах позначаються різними словами: талісман, амулет, оберіг і т.д. Фетиш (іконка, хрестик, медальйон, зуб леопарда і т.п.), на думку людей, що вірять у нього, може вберегти від смерті, вилікувати від важкої хвороби, узагалі зробити те, чого не могла зробити людина. Фетиш -- творець чуда, того, що нездатна зробити людина. Перебільшення значимості фетиша бачиться, наприклад, у так званій живій воді (мінеральній воді з цілющого джерела), здатній воскресити мертвого. Фетишизм властивий людській свідомості за всіх часів. Він властивий і сучасній політичній свідомості (перебільшення ефективності інституту демократії або можливостей великих історичних особистостей), економічній свідомості (реклама товарів), технічній свідомості (машина переможе людину), медичній свідомості (віра в один-єдиний медикамент, що вилікує людину від усіх хвороб) і т.д. Але якщо в інших галузях громадського життя фетишизм виступає як опонуючий фактор реальному положенню справ, у релігії фетишизм є її необхідною умовою. Слабкі люди поклонялися природним об'єктам (священна гора, ріка, гай, місяць, сонце, зірки і т.д.). Згодом стали поклонятися богам, що представляють ту або іншу стихію, або суспільне явище. Менш трьох тисячоріч тому назад багатобожжя змінилося єдинобожжям. Уся природа персоніфікувалася в одній особі, називаній Богом.

Бога люди уявляли собі по-різному. Існує три основних розуміння Бога, у залежності від того, у якому контексті вживається це слово. Коли мова йде про походження людини, під Богом розуміють природу, коли мова йде про ідеал людини, Бог з'являється як ідеальну людину, якої немає в реальній дійсності, коли мова йде про відповідальність людини за свої вчинки, Бог виступає в якості її судді. Тільки третє розуміння Бога поділяє людей на віруючих й атеїстів. У порушення законів логіки й у відповідності зі своїм інтересом священики використовують те розуміння Бога, що їм у даний момент вигідно. Але суть справи не стільки в розумінні Бога, скільки в його здатності творити чудеса. Як писав Ф.М. Достоєвський, ледве людина відкине чудо, то негайно ж відкине і Бога, тому що людина шукає не стільки Бога, скільки чудес. Сучасні суперечки про вірогідність особистості Христа схоластичні. Доказ життя Христа здатний вразити лише обивателя, що ніколи не чув про Будду і Мухаммеда. Однак немає доказів про чудеса, що, нібито, створив Христос.

Поряд з релігією, що, безумовно, моральна і звичайно ж необхідна людині як істоті слабкій і не здатній розраховувати на або захист, співіснує ідеологія духівництва. Христос сам нічого не писав, писали його учні й у їхніх євангеліях помітні деякі розходження. Крім того, усе відоме християнам -- це християнство в редакції апостола Павла, що жодного разу не бачив Христа. За словами Павла, Христос з'явився йому в чудесному баченні і повідомив божественні істини. На думку Павла, це одкровення непорівнянне достовірніше і цінніше баченого і чутого учнями Христа. Можливо, не без участі Павла зникли тексти, писані братом Христа Яковом і іншими учнями.

Ідеологія органічно вплелася в релігію, і деякі люди здатні відрізнити її від релігії. Однак багато віруючих відчувають фальш, а деякі з них, віруючи в Бога, не відвідують церкву. Можливо, почасти з цієї же причині існують різні розуміння одного й того ж Бога і різні напрямки в одній і тій же релігії. Ідеологія як система упередженого знання, що виражає і відстоює інтереси свого носія, існує в кожній великій соціальній групі. Не складає винятку і духівництво -- сукупність осіб, що професійно обслуговує релігійні інститути. Ідеологія виражає їхнє розуміння Бога, його ролі в житті людини, своєї ролі в зв'язку Бога з людьми й ін.

Ідеологія відмінна від релігії ознакою протиріччя в теорії або практиці. Власне релігія не містить у собі ніякого протиріччя: або ти віриш у Бога, або не віриш, третього не дано. Ідеологія ж завжди містить у собі протиріччя. Іншою вона бути не може, тому що виходить з невідповідності сущого належному. Якби суще збігалося з належним, не потрібна була б ніяка ідеологія. Але вона завжди з'являється, коли є не тільки її носій, а і дана невідповідність. Навіть К.Маркс і Ф.Енгельс називали ідеологію ілюзорною свідомістю. Отже, за ознакою протиріччя ідеологію можна відрізнити від релігії.

Так, наприклад, відповідно до біблійного міфу, Бог вигнав Адама й Єву з раю за те, що вони вкусили заборонний плід від древа пізнання. Однак Бог створив Адама й Єву істотами розумними, так чи могли розумні істоти не пізнавати світ?

Далі, навіть якщо визнати поведінку Адама й Єви гріховною, чому всі покоління людей повинні нести відповідальність за гріх прабатьків, як отут справа обстоїть зі справедливістю? Чому люблячий, всемогутній і милосердний Бог дозволяє людям грішити, хоча міг би зробити їх істотами безгрішними? Якщо всі люди гріховні, чому священики, що теж гріховні, без удаваної скромності відвели собі роль посередників між Богом і людьми? Чому всі люди народжуються різними, а відповідальність перед Богом майже у всіх однакова -- дорога в пекло? Ряд питань можна було б продовжити, і усі вони покажуть одне і теж: протиріччя одного теологічного судження іншому.

Священики іноді знущаються з людей. Так, на питання про те, як те саме особа може бути батьком і сином одночасно, пещений ієрарх церкви відповідає, що нерозуміння даного явища є доказ буття Бога. Інший священик відповідає на запитання про смерть новонародженої дитини, що не встигла згрішити, у такий спосіб: Бог дуже любить її, тому і взяв до себе. При такій любові, здається, не варто б і допускати народження дітей.

Протиріччя в теорії позначаються й у практиці. Досить згадати хрестові походи і продаж індульгенцій, страти єретиків і «відьом», знищення або поневолення відсталих народів і т.д. Церква виступала могутньою економічною силою, утримувала монастирських селян і монастирські землі, їй платили так називану церковну десятину. У Росії церква освячувала рабство, що існувало до другої половини XIX століття. Тепер бездарний Микола II -- святий. Говорять, його канонізували за мученицьку смерть. Що ж, у цьому випадку варто було б канонізувати мільйони померлих від голоду, замучених у Гулагах, страчених у роки репресій, що свідомо пожертвували своїми життями за Батьківщину в роки війни. Але ці люди не займали високих посад у державі. Патріарх воліє обмінюватися медалями з президентом-атеїстом. Рядові священики не кращі: література і фольклор повні прикладів їх прелюбодіянь, жадібності і підлості. Не краще обстоїть справа в католиків. Римський папа Климент XIV (XVIII століття) ремствував із приводу недостатньої уваги священиків до пастви: «Надмірно працюючи у справах віри, забувають про любов до ближнього». А в квітні 2002 року телебачення повідомило про розгляд папою римським справ про педофілію деяких високопоставлених священиків у США. Чи є розбещувачі дітей віруючими? Фактично вони більш грішні, ніж атеїсти. Останні порядніші хоча б тим, що не лицемірять...

Зрозуміло, можна навести ряд прикладів шляхетності, чесності, безкорисливості, допомоги, порядності священиків. І це теж буде правдою, тільки при чому отут релігія? Так само шляхетно поводяться і світські особи. Церква активно пропагує відношення «людин -- Бог» і порівняно мало говорить про ставлення людей один до одного. Якщо відношенню людини до Бога присвячений весь культ, то відношенню людини до людини не відведено ні однієї релігійної процедури. Складається уявлення про релігію як про сукупність процедур, що він зобов'язаний дотримувати: молитися, ходити в церкву на богослужіння, хрестити дітей, освячувати продукти, фундаменти будинків, дотримувати посади і т.д. Обиватель не знає, що чекає його після смерті, тому він додержується аргументів згадуваних Б.Паскалем: я не знаю, є чи Бог ні, але буду робити усе, що велить церква; якщо Бог дійсно існує, це зарахується мені на Страшному суді. Звідси в більшості «віруючих» наявність перестрахувальних мотивацій стосовно релігії і, м'яко говорячи, байдуже відношення до іншого «віруючого». Важливо, щоб мою поведінку схвалив священик, а із сусідом я розберуся... Сильна людина ні про що не просить. Просить у кожній молитві лише слабкий. Церква знає слабість людини і дає йому як би духовний захист. Індивід, що цілує руку священика, відчуває себе в безпеці, як дитя на руках матері. Церква експлуатує слабість людини, на цьому заснована її стратегія в проповідницькій діяльності. Зробивши необхідні процедури, «віруючий», вийшовши з церкви, може дозволити собі матірну лайку, підлість, обман, насильство та інше, за що язик не повернеться назвати його віруючим.

Відношення «людина -- Бог» повинне бути продовжене до відношення «людина -- Бог -- інша людина». Справді віруючим є та людина, що, будучи облагородженим вірою в Бога, постійно позитивно відноситься до іншої людини. Таких людей дуже мало і завжди було мало, у саме вони справжні віруючі. Такі віруючі не додають значення ідеологічним казкам, для них Бог не тільки в церкві, він скрізь. Релігія -- це моральний зв'язок людини з Богом. Істинно віруючими були, можливо, ранні християни до легалізації церкви. Для істинно віруючого немає розподілу на релігії, для нього є тільки одна релігія, хоча б по-різному названа, йому зовсім не потрібний сонм людей, що годуються від релігії і вказують іншим, як варто вірити в Бога.

До складу духовності входить лише очищена від інтересів приватних осіб релігія. Вона глибоко моральна, і іншою бути не може. У такому вигляді вона цікавить етику.

ЛЕКЦІЯ 2. ІСТОРІЯ ЕТИКИ (АНТИЧНІСТЬ)

2.1 Етичні ідеї Геракліта (520-460 р. до н.е.)

Геракліт народився в м. Ефесі на узбережжя Малої Азії. Він аристократ за походженням і світоглядом. Відмовився від прав спадкоємця царської сім'ї на користь брата. Жив у роки окупації персами малоазійських міст. За його життя закінчилося невдачею повстання грецьких міст проти персів. Геракліт виступає проти демократичних порядків, критикує жителів Ефеса за недоумкуватість і недалекоглядність. Про керівників міста він говорить: «Який у них розум, яке розуміння? …Не знають вони, що багато хто погані, деякі ж -- гарні». Ці деякі -- аристократи духу, Геракліт вихваляє їх і вважає себе одним з них. Найкращі члени суспільства усьому віддають перевагу вічній славі, а юрба набиває собі черево, подібно худобі. У відповідності зі своїми поглядами Геракліт міг дозволити собі презирливо відхилити ввічливе запрошення перського царя Дарія погостювати якийсь час при його дворі: «... я глибоко нехтую суєту дворів і ніколи не стану ногою на перському ґрунті. Задовольняючи малим, я живу, як мені завгодно».

Центральним пунктом етичної програми філософа була вимога підкорятися законам держави. Повага до законів, як і взагалі служіння благу свого міста, свідчить про достоїнство людини. До сучасників дійшли понад сто двадцять фрагментів його твору «Про природу». Навчання Геракліта досить складне, за що автора прозвали «Темним». Світ, за Гераклітом, внутрішньо єдиний. Його основою є Логос -- вища мудрість і одночасно вогонь. Космос не створений ні богом, ні людиною, він був, є і буде вічно живим вогнем, що мірами загоряється, мірами погасає». Хоча Логос править усім, «більшість людей живе так, ніби має власне розуміння». Причину відхиленої від вимог Логосу поведінки людей Геракліт вбачає у двох причинах. По-перше, люди зупиняються на поверхні повсякденних знань, не піднімаючись до пізнання світу в цілому. По-друге, має місце зволоження їхніх душ. Вода -- антипод вогню і якщо вогонь символізує розум, то вода символізує чуттєвість, деякі люди не знають або не бажають визнавати Логос, вони загрузли в почуттєвих насолодах. Люди жадібні, марнолюбні, ганяються за багатством, ведуть скотинячий спосіб життя. Геракліт уподібнює їхнім ослам, що «перед золотом надали перевагу соломі». Але цей стан не фатальний. Оскільки людина розумна, зберігається можливість його морального відродження. Фундаментальне протиріччя між приватним буттям людини і єдиним загальним Логосом може бути усунуте за рахунок відмовлення від індивідуальності і приватних цілей, від власного розуміння і свавілля. «Свавілля, -- писав Геракліт, -- варто гасити скоріше, ніж пожежу» Це можна лише в аристократично організованому полісі, яким керують «найкращі».

Етика Геракліта не виділена з його натурфілософії. Свої ідеї він виводить з пізнання природи, а не суспільства й людини. У Геракліта ж усе вивчає одна наука -- філософія. В особистому плані етика Геракліта песимістична. Він не бачить благополучного майбутнього в жителів Ефеса. Така його реакція на настання реакції і приниження ролі аристократії. Проте, у Геракліта читач знаходить одну з перших спроб підвести теоретичну базу під вчинки людей. Він чітко сформулював корінну етичну проблему -- відношення того, як поводяться люди, до того, як повинні поводитися. Це соціально-моральна проблема суспільства, що показує, що цінність індивідуальної життєдіяльності визначається збігом індивідуальних цілей людей з об'єктивними умовами існування. Інакше кажучи, -- це взаємовідносини Логоса й людини.

2.2 «Навчися соромитися себе набагато більше, ніж інших». Демокрит (460 р. до н.е. -- рік смерті невідомий)

Як і Геракліт, Демокрит з багатої аристократичної родини. Народився в м. Абдери на морському узбережжі північного сходу Греції. На відміну від Геракліта, мав веселу вдачу і був оптимістом. У дитинстві займався в перських магів. Вирішальний вплив на формування поглядів Демокрита зробив прибулий з малоазійського міста Мілета філософ Левкіпп. Демокрит став його вірним учнем. Завдяки Левкіппу Демокрит став відомий як представник атомістичної теорії побудови матерії. Демокрит високо цінував науку: «Знайти одне причинне пояснення для мене краще, ніж опанувати перським престолом».

Доля надала йому можливість довести свою любов до науки. Майбутній філософ був молодшим із трьох синів. При розділі батьківської спадщини він узяв собі меншу частку, але грішми. Гроші були потрібні для подорожей. Після восьми років подорожей Демокрит повертається в Абдери жебраком і живе на засоби брата. Від величезної суми в сто талантів не залишилося нічого. За законами Абдер Демокрит - злочинець, тому його притягують до суду за розтрату батьківської спадщини. На суді він не заперечував фактів обвинувачення і з гордістю виголошує захисну промову, у якій відзначив, що гроші не були для нього самоціллю, вони служили лише засобом для подорожей і досліджень: «Я об'їздив більше землі, чим хто-небудь із сучасних мені людей, найдокладнішим чином досліджуючи її, я бачив більше всіх інших людей і земель і розмовляв з великим числом учених чоловіків».

На суді Демокрит нагадав про своє навчання в Левкіппа, а також прочитав частину свого кращого добутку «Великий мирострій». Жителі Абдер, що славились простаками і героями анекдотів того часу, зрозуміли, що перед ними справжній мудрець. Суд зняв з Демокрита всі обвинувачення, а городяни постачили філософа ще більшою сумою грошей, ніж залишив у спадщину батько. За корисні поради місту йому дали прізвисько «Мудрість». Демокрит листувався з відомим лікарем Гіппократом. Городяни запросили Гіппократа вилікувати Демокрита, якого вважали хворим від великої мудрості. Гіппократ застав Демокрита, оточеного згортками і розкраяними трупами тварин. Відповідно до легенди, філософ прожив більш ста років, наприкінці життя втратив зір. Коли відчув повну неміч, добровільно пішов з життя. Це була перша добровільна смерть філософа.

Слава Демокрита-атоміста заступила його заслуги як одного з перших філософів-етиків. Однак і в цій галузі філософії його заслуги великі. У добутку «Про евтимію» («Про гарний стан духу») Демокрит проповідує праведний, на його думку, спосіб життя. Досягнення стану, коли душа перебуває в спокої і рівновазі, не схвильована ніякими страхами, марновірствами або іншими переживаннями, є стан щастя. Воно не залежить ні від вдалого збігу обставин, ні від волі божеств. Воно залежить від людини: «Той, у кого гарний стан духу, завжди прагне до справедливих і законних справ, і тому він наяву і в сні буває радісний, здоровий і безтурботний. А той, хто не дотримує справедливості і не виконує своїх обов'язків, тому заподіює невдоволення спогад про власні дурні вчинки, і він знаходиться в стані страху й самоосуду». У той же час щастя не тільки евтимія, але й евесто (внутрішня стійкість), а також гармонія, розміреність (симетрія).

Шлях до евтимії, що складає в Демокрита сенс життя, пролягає через помірність. Поняття міри було традиційним у багатьох давньогрецьких філософів. Демокрит зробив його головним способом досягнення щастя. Визначником міри і її порушення виступав розум. Задовго до Аристотеля Демокрит стверджує: «Прекрасна в усьому середина: мені не по душі ні надлишок, ні недолік. Інші судження філософа вибудовані в тому ж дусі: «Якщо перевищити міру, то і найприємніше стане найнеприємнішим», «Бажати надмірного личить дитині, а не чоловіку», «Радості роблять найбільшу приємність, коли вони рідкі», «У людей з урівноваженим характером і життя упорядковане». Демокрит погоджується зі східною мудрістю: «Будь не занадто солодкий, щоб тебе не проковтнули, і не занадто гіркий, щоб тебе не виплюнули». Задовго до Спінози він стверджує, що «мужній... той, хто сильніший ... за свої пристрасті».

Демокрит призиває бути помірними також в особистих і суспільних справах. Свій заклик він пояснює обмеженими можливостями людини: нічого гарного не вийде ні для нього, ні для інших, якщо дана людина буде брати на себе більше, ніж дозволяють його сили і природні здібності. (Не перешкодило б почути пораду філософа нинішнім носіям безлічі титулів, дипломів і портфелів). Не слід йому приймати занадто багато благ і багатств, якщо доля їх посилає, тому що це може привести до засмучень, тобто, до зла. Тим самим філософ виступає проти жадібності й корисливості ділків, що ставлять свої інтереси вище усього. Скептично мислитель ставиться і до політичних діячів і демагогів, що брали на себе «понад здібності», і це приводило їх до провалів і поразок.

Він жив в епоху, коли вже ясно позначилося відокремлення моралі від моральності. Основою єдності індивіда і суспільства мислитель вважає не суспільство, а індивіда, що було знаком наміченого відчуження особистості від суспільства. Він заперечує моральність як щось таке, що стоїть над індивідом. Моральність має сенс лише тією мірою, у якій служить людині. Не страх, не покарання, а свідомий рух душі -- початок дії індивіда. Демокрит підкреслює наявність у людині особливого, інтимного почуття, що є стражем чесноти -- почуття сорому, що пов'язується ним з постійною працею, навчанням грамоті, музиці, гімнастиці. Сором -- результат входження людини у світ культури, він фіксує, охороняє і стимулює визначену міру оволодіння суспільними формами поведінки. Він першим уводить поняття не тільки сорому, а й обов'язку, і совісті. «Не зі страху, але з почуття обов'язку треба утримуватися від провин». Інші виречення філософа також розкривають внутрішню мотивацію діяльності: «Дурного не говори і не роби, навіть якщо ти один; навчися соромитися себе набагато більше, ніж інших». Сором перед самим собою є явище совісті.

Походження совісті в Демокрита ясно вказує на її суспільний характер: «Без звички до праці діти не навчаться ні письму, ні музиці, ні гімнастиці, ні, нарешті, тому, що найбільшою мірою складає чеснота -- здатності викладатися, тому що в цих заняттях звичайно до людини приходить соромливість». Новою у Демокрита була і вимога моральної оцінки людини не тільки за його дії, а й за наміри до дій. Це була вимога моралі більш високої не тільки в порівнянні з античністю, але і з християнством, що пов'язує совість з чеканням загробного суду. Філософ вважав віру в загробне існування і розплату у світі іншому ознакою дурної совісті.

2.3 Учителі мудрості

У V столітті до нової ери в багатьох полісах Греції на зміну політичній владі стародавньої аристократії і тиранії прийшла влада рабовласницької демократії. Розвиток створених цією демократією нових виборних установ -- народних зборів і суду, що грали велику роль у суспільній боротьбі, -- породило необхідність у підготовці особливого роду людей. Ці люди повинні були переконувати силою слова. Деякі з цих людей -- майстри красномовства, юристи, дипломати -- ставали вчителями політичних знань і риторики. Давньогрецьке слово «софістес» означало знавця, майстра, художника, мудреця. Але софістів істина не цікавила, вони вчили перемагати в суперечках і позовах. Як свідчить Платон, «у судах рішуче нікому немає ніякої справи до істини, важлива тільки переконливість».

Усіх софістів прийнято поділяти на старших і молодших. До старшого покоління відносили Протагора, Горгія, Гіппія, Продика. До молодшого -- Лікофрона, Алкядаманта, Антифонта. Софісти внесли в інші розділи філософії більше, ніж в етику, але їхня філософія мала пряме відношення до етики, у деякому смислі переходила в етику. Примітною рисою вчень софістів була абсолютизація суб'єктивних моментів людської діяльності на шкоду їх об'єктивному змістові. Найкраще це видно у творчості Протагора.

Протагор (481-413 р. до н.е.) народився в тому ж місті, що й Демокрит, -- в Абдерах. Хоча він був значно старшим за Демокрита, останній став його вчителем і прилучив до філософії. Однак шляхи їхньої творчості виявилися різні. Протагор перетворився в професійного викладача риторики, одним з перших став брати гроші за навчання. В Афінах за дорученням Перикла написав проект нової конституції. Однак незабаром був схоплений і присуджений до страти за книгу «Про богів». Пізніше був прощений і вигнаний з Афін. Потонув у Мессинській протоці на шляху з Південної Італії в Сицилію. Протагору належить більш десяти творів: «Про суще», «Про богів», «Про науки», «Про державу», «Суперечки або мистецтво сперечатися» і ін.

Основна теза філософа: «Людина -- міра всіх речей, які існують, що вони існують, неіснуючих, що вони не існують». Це значить, що ніщо не виникає саме по собі, а лише у відношенні до іншого. Вітер як такий не існує, він існує лише як холодний вітер для одного і як теплий для іншого. Заперечення об'єктивності явищ характерне для всіх софістів. Головним, первісним для них виявляється не пізнавальне, а ціннісне відношення людини до світу. Природа не містить у собі міри людини, не може дати напрямку його життя, тому немає необхідності знати влаштування космосу. Пізнання залежить від людини й вона установлює їхню цінність для себе. Людина не просто реалізує якісь існуючі поза нею закони, вона сама задає закони об'єктивної дійсності. Софісти обґрунтовували право людини дивитися на навколишній світ крізь призму своїх людських цілей і інтересів.

Софісти першими і всупереч іншим вченням обґрунтували ідею якісної відмінності світу природи від світу культури. Вимоги природи не завжди узгоджуються з настановами культури. Першим цю думку висунув Гіппій, а в Протагора вона виражена в міфі про Прометея. Перед тим, як випустити в світ створених ним під землею живих істот, боги доручили двом братам, Прометею і Епіметею, розділити між усіма цими істотами різні здібності. Зайнявся цим Епіметей («міцний заднім розумом»), він не розрахував: усі роди смертних створінь, крім людей, він наділив здібностями, що захищали їх від взаємного винищування, дозволяли забезпечення їжею, а також захист від холоду та спеки. І коли Прометей побачив, що всі тварини дбайливо усім забезпечені, людина ж гола і невзута, без ложа і без зброї, то він, виправляючи помилку брата, украв у богів «премудре уміння Гефеста й Афіни разом з вогнем». Так людина виявилася причетним божественній долі -- стала говорити, визнавати богів, давати усьому назви, майструвати житла, добувати їжу з ґрунту. Тому, за Протагором, основа існування людини зовсім інша, ніж у тварин. Володіючи смертною природою, як і всі інші живі істоти, людина разом з тим виробляє і створює в собі другу -- божественну -- природу, пов'язану з умінням, мистецтвом. Друга природа людини варіативна, залежить від волі й свідомості індивідів, від характеру їхніх взаємин. Який її варіант оптимальний? Чим повинна керуватися людина у виборі законів, звичаїв, моральних норм? Якими чеснотами повинна володіти людина, щоб його друга природа відбулася найбільше повно. Пошук відповідей на ці питання вів до формування етики як самостійної філософської дисципліни.

Основну відмінність природи від культурних процесів софісти вбачають у тому, що природа діє неминуче, з необхідністю, а закони держави, настанови релігії, моральні норми і звичаї є продуктами свідомої творчості, похідними результатами людської діяльності. «Веління законів надумані, тоді як велінням природи властива внутрішня необхідність», -- писав Антифонт. Якщо в землю закопати черешок оливи, -- приводить він порівняння, -- то виросте олива. А якщо закопати лаву, з неї не виросте інша лава. Інша відмінність культури від природи полягає в тому, що природа поєднує людей, а закони і звичаї їх роз'єднують. У варвара й елліна однакові матеріальні потреби й фізіологічні процеси, а звичаї і настанови різні. Уявлення про добро і зло часом бувають діаметрально протилежними. Ще одна відмінність природи від культури виявляється в контролі за поведінкою людини. Якщо вона порушила вимоги природи, це не пройде непоміченим і порушник буде обов'язково покараний. Якщо ж людина порушила закон держави і цього ніхто не помітив, порушник уникне кари.

Виходячи з корінної відмінності культури від природи, софісти доводять можливість виховання чеснот, хоч і не дають їхнього загального визначення. Вони вірили у всесилля освіти. Однак у створенні норм моральності софісти не вбачали об'єктивних передумов таких норм. Так, наприклад, Протагор вбачав критерій нормотворчості у вигоді. Але цей критерій припускає знання того, що добре, а що погано. Подібно тому, як немає об'єктивного тепла або холоду, ні, на думку Протагора, об'єктивного добра і зла. Можна назвати добром те, що добре державі, і поганим те, що їй суперечить. Однак держава складається з людей, одним із яких подобається той або інший вчинок, а іншим не подобається. Тому, на думку філософа, найкраще керуватися особистою вигодою. Один з молодших софістів навіть заявив: «справедливе є не що інше, як корисне більш сильному».

Внесок софістів в історію етики досить значний. Хоча не можна погодитися з їхнім розумінням добра і зла, софісти все-таки першими порушили питання про природу добра і зла і привернули до нього увагу інших філософів. Софісти ставлять питання ребром: чи є добро і зло зовнішніми стосовно людини обставинами чи властиві людській діяльності? Схиляючись до другої альтернативи, софісти зафіксували протиріччя встановлених державою законів велінням природи.

2.4 «Пізнай самого себе!» Сократ (469-399 р. до н.е.)

Народився в Афінах у родині каменетеса Софроніска і повитухи Фенарети. Одержав початкову освіту. У віці вісімнадцяти років був визнаний гідним звання громадянина Афін, приніс присягу: «Я не посоромлю священної зброї і не залишу товариша, з яким буду йти в строю, але буду захищати і храми і святині -- один і разом з багатьма. Батьківщину залишу після себе не зменшеною, а більшою і кращою, ніж успадкував... І я буду шанувати вітчизняні святині...».

Пройшовши початкову військову підготовку, новий громадянин зайнявся обробкою каменю. Сократ мав відразливу зовнішність, що контрастувала з уявленнями про вишукану красу греків: невисокого росту, приосадкуватий, з відвислим животом, короткою шиєю, приплющеним і підійнятим носом, широкими ніздрями, товстими губами, одутлим обличчям, великою лисою головою з величезним опуклим чолом. Усім своїм видом він як би насміхався над грецьким ідеалом чоловічої краси. Але люди швидко переставали звертати увагу на зовнішність, піддаючись чарівності його особистості. Сократ тричі брав участь у військових кампаніях. Він був сильний фізично, ходив босоніж по снігу і льодові. Показав себе відважним воїном і, дотримуючи присяги, виніс з поля бою відомого політичного діяча Афін Алківіада. Політикою, званнями, чинами не цікавився, тому що його демон (внутрішній голос) забороняв йому політичну діяльність. Женився Сократ пізно, коли йому було далеко за сорок років. З приводу необхідності женитися говорив: «Як не зроби, усе рівно будеш каятися». Дружина Сократа Ксантиппа прославилася своєю сварливістю, вражаючи цією властивістю жителів Афін. Мабуть, у Ксантиппи були підстави для сварливості, оскільки всі турботи про родину і будинок лягли на її плечі. Чоловік і жінка мали трьох синів, з яких лише старший був дорослим у рік страти батька.

Родина Сократа жила вкрай бідно, у чому був винний глава сімейства. Не домашнім справам він віддавав перевагу, а філософським бесідам з першим стрічним. Наприкінці життя його мучило протиріччя між сімейним обов'язком і відповідальністю за «філософський» спосіб життя. Філософ у цій людині переміг сім'янина. Бідність Сократа була воістину легендарною. У спадщину від батька він одержав невеликий будинок, усе його майно коштувало стільки, скільки коштував гарний раб -- 5 мін (для порівняння: кінь коштував 12 мін). Недруги дорікали Сократа за те, що він живе гірше раба, друзі ж пропонували різноманітну допомогу. Правителі деяких полісів надсилали подарунки, кликали відвідати їхній міста і зайнятися просвітительською діяльністю. Однак Сократ відкидав і допомогу, і подарунки. Він не був аскетом, хоча й не визнавав розкіш і надмірності. Людина, на його думку, повинна задовольнятися малим. Завжди босий, у старому плащі -- таким він увійшов в історію

У березні 399 р. до н.е. проти Сократа була порушена кримінальна справа. Його звинуватили в неповазі до богів і крамольних, на їхню думку, бесід з молоддю. Обвинувачення містило три пункти: 1) безбожництво Сократа; 2) уведення їм якихось нових божеств (мався на увазі демон Сократа, тобто, його внутрішній голос); 3) розбещення молоді. Суд визнав Сократа винним і присудив до страти. Сократу було запропоновано випити чашу з отрутою. Вирок був приведений у виконання не відразу, а приблизно через місяць. Відстрочка була зв'язана зі святами на честь бога Аполлона. Сократ вмер у той же час року, що й народився. Друзі готували втечу, але філософ відмовився бігти. Він говорив, що втечею спростував би всі ті ідеї, що проповідував раніше. Цінність ідей для нього була більшою, ніж цінність життя. Прощаючись, Сократ сказав перед смертю друзям: «Але вже настав час йти звідси, мені -- щоб умерти, вам -- щоб жити, а що з цього краще -- нікому не відомо, крім бога».

Сократ не залишив ніяких філософських творів, думаючи, як деякі в його час, що достатньо усної проповіді. Світ довідався про його ідеї з творів учня Платона, що у діалогах вкладав у вуста Сократа свої думки. Погляди Сократа стали відомі з твору іншого учня -- Ксенофонта. У добутку «Апологія Сократа» Ксенофонт так старанно обходив усі гострі кути сократівського вчення, що спотворив думки вчителя. Сократ же вважав також, що філософ повинен доводити вірність своїх ідей власним способом життя, а не одними лише абстрактними судженнями.

Сократ дуже високо, як ніхто ні до нього, ні після нього, цінував знання. «...Немає нічого сильніше знання, воно завжди і в усьому пересилює і задоволення, і все інше». Знання дане людині богом. Бога людина не може бачити, але вона бачить справи божественні. Сократ дійде висновку висновків: знанню не можна навчитися. Більшість особистостей лише думають, що вони щось знають. Сократ висміює софістів за їх багатознайство, що, на його думку, лише приховує їхнє неуцтво. Думки людей мало чим відрізняються від простого незнання. «Я знаю, що нічого не знаю, а інші й цього не знають», -- дивує слухачів Сократ.

За вихідну посилку своїх міркувань про чесноти Сократ брав розум, спираючись на набуті знання і навички, він прагне реалізувати свої наміри; чим повніше знання людини і чим вища її кваліфікація, тим успішніше вона вирішує свої завдання і тим більше задовольняє свої потреби. Тільки знання дозволяє людині оптимально використовувати засоби, якими вона володіє. Сократ розглядає розум як вирішальну ознаку, що відрізняє людину від тварини. Людина, завдяки розумові, ставить перед собою визначені цілі: наприклад, багатство і здоров'я самі по собі ні добро, ні зло. Вони стають тим або іншим залежно від знання або неуцтва.

Етичне знання для Сократа є знання того, що таке щастя і визначає правильний вибір лінії поведінки та способу життя. Людина здатна пізнавати природу, але вищим видом пізнання Сократ вважав самопізнання. У молодості мислитель відвідав Дельфи. На фронтоні храму він побачив написане виречення спартанця Хілона: «Пізнай самого себе!». Сократ сприйняв його як заклик до з'ясування змісту, ролі і меж людського пізнання в співвідношенні з божественною мудрістю, тобто місця людини у світі. Самопізнання, на думку Сократа, означало насамперед пізнання людиною свого внутрішнього світу, усвідомлення того, що осмислене життя, духовне здоров'я, гармонія внутрішніх сил і зовнішньої діяльності, задоволення від моральної поведінки складає вищу цінність. З цією цінністю незрівнянні ніякі знання, якими б корисними вони не були. Ніякі знання і навички самі по собі не гарантують благополуччя і не роблять людину щасливою: технічні й інші знання корисні лише для пізнання добра й зла. Більш того, знання добра і зла не є справжнім благом, якщо залишається просто знанням і не веде до зцілення душі.

Таким чином, девіз «Пізнай самого себе!» для Сократа означав пошук людиною свого внутрішнього світу як значущої цінності. Знання -- чеснота, це вірно, але найбільше корисно знати, чого людині варто бажати. Незнання цього робить людину рабом його найлютіших ворогів -- нестриманості і спраги задоволень, тому що «нестриманість віддаляє від людини мудрість … і занурює її в протиприродний стан», змушує служити низинному й нерозумному, «вона заважає людині спрямовувати увагу на корисне... і часто спонукує його віддавати перевагу гіршому перед кращим». Культ знання приводить Сократа до визначення кінцевого результату самопізнання: «Мудрість є вище благо». От якого знання повинна прагнути кожна людина. У мудрості людина наближається до бога, від мудрості виникають всі інші чесноти. Про себе Сократ говорить, що ніхто не прожив краще життя, ніж він, оскільки «краще усіх живе... той, хто більше усіх піклується про те, щоб стати кращим».

Однак мудрість доступна не всім людям, деякі з них роблять помилки. Хід його думки такий: ніхто не бажає собі зла, усі прагнуть добра. Сократ не допускає, щоб людина, відаючи про добро, не стала б діяти в угоду сумнівним задоволенням. Він відноситься до морального вибору людини розсудливо. Акт морального вибору -- це калькуляція задоволень і страждань, придбань і втрат. Філософ говорить уявлюваному опонентові: «Ти як людина, що вміє добре зважувати, склади все приємне і все тяжке, як найближче, так і віддалене, і, поклавши на ваги, скажи, чого більше?» Думка Сократа зводиться до того, що при зазначеному «зважуванні» ніхто не вибере менше (менш гідне) задоволення замість більшого (більш гідного). Якщо усе-таки відбувається вибір менш гідного задоволення -- це показник невірного розрахунку: «Ті, хто помиляється у виборі між задоволенням і стражданням, тобто, між благом і злом, помиляються через незнання…».

Отже, в етиці Сократа велику роль починає відігравати поняття «вибір». Поки ще це вибір між добром і злом або в межах добра й зла. Поняття «моральний вибір» буде розвиватись пізніше іншими філософами. Що ж стосується Сократа, його думка полягає в наступному: дурні вчинки відбуваються через неуцтво, а гарні - від знанню.

Недооцінка Сократом біологічної природи людини трохи знижує цінність його етичних ідей, але це цілком зрозуміло, з огляду на рівень знань епохи, у тому числі рівень знань про людину. Сократ увійшов не тільки в історію філософії, а й людської культури в цілому. Він встав в один ряд з наймудрішими людьми дохристиянської ери. Деякі ідеї мислителя дуже сучасні: заради чого варто жити, чого варто бажати в щасливому житті, що несе із собою прогрес наукових знань? Одним словом, пізнай самого себе!

2.5 «Собача» філософія. Кініки

Кінізм породжений внутрішніми процесами древньої Греції і зовнішньополітичних відносин, що ускладнювалися. Найбільш глибинною його передумовою була криза міст-полісів. Тривала внутрішньополітична боротьба за управління полісами, що розгорілася між аристократичними родами, потрясла основи древнього суспільства. Згубний вплив мала і багаторічна Пелопоннеська війна Спарти з Афінами. Набирав силу процес майнового розшарування населення. Значна його частина позбавилася власності, інші громадяни, хоча і володіли дрібною приватною власністю, животіли на грані руйнування. На тлі цих явищ усе далі ішла в минуле сива старовина з її міфами, богами, героями. Романтика і мрії усе більше суперечили реальному способові життя. Сувора дійсність змушувала їхній тверезо дивитися на речі й давати їм адекватні оцінки. Зовнішньополітична ситуація також не сприяла процвітанню полісів. Війни з персами, македонська окупація полісів ставили проблему об'єднання міст у єдину державу. Але об'єднатися греки не могли: для цього їм довелося б пожертвувати всією попередньою історією.